Гостьова книга
Лише зареєстровані користувачі можуть лишати дописи
V.K.
Неділя, 28 лютого 2010, 04:37 | Canada
Профессору Кембриджа выделили миллион евро на изучение российско-украинских разночтений
Международный консорциум грантодателей HERA выделил 1 миллион евро профессору Кембриджского университета Александру Эткинду на трехлетний исследовательский проект, в рамках которого предполагается изучить разногласия между Россией, Украиной и Польшей в восприятии их общей истории ХХ века. Как отмечает кембриджская студенческая газета Varsity, это крупнейший для Кембриджа грант на гуманитарные науки.
Проект получил название \"A Memory War: Cultural Dynamics in Russia, Poland, and Ukraine\" (\"Война памяти. Культурная динамика в России, Польше и Украине\"). Эткинд со своими аспирантами и коллегами из четырех европейских университетов (Гронингенского в Голландии, Бергенского в Норвегии, Хельсинкского в Финляндии и Тартуского в Эстонии) будут исследовать литературу, кинематограф, СМИ, политические речи, исторические труды трех народов, анализируя, как в них преломляются одни и те же события ХХ века.
Таким образом, речь идет, собственно говоря, о научном изучении культурных и идеологических оснований дискуссий об истории Восточной Европы, составляющих важную часть актуальной политики в регионе.
Александр Эткинд известен в России прежде всего как автор популярных культурологических книг: \"Эрос невозможного. История психоанализа в России\" (1994), \"Содом и Психея. Очерки интеллектуальной истории Серебряного века\" (1996), \"Толкование путешествий. Россия и Америка в травелогах и интертекстах\" (2001).
http://www.lenta.ru/news/2010/02/27/grant/
Международный консорциум грантодателей HERA выделил 1 миллион евро профессору Кембриджского университета Александру Эткинду на трехлетний исследовательский проект, в рамках которого предполагается изучить разногласия между Россией, Украиной и Польшей в восприятии их общей истории ХХ века. Как отмечает кембриджская студенческая газета Varsity, это крупнейший для Кембриджа грант на гуманитарные науки.
Проект получил название \"A Memory War: Cultural Dynamics in Russia, Poland, and Ukraine\" (\"Война памяти. Культурная динамика в России, Польше и Украине\"). Эткинд со своими аспирантами и коллегами из четырех европейских университетов (Гронингенского в Голландии, Бергенского в Норвегии, Хельсинкского в Финляндии и Тартуского в Эстонии) будут исследовать литературу, кинематограф, СМИ, политические речи, исторические труды трех народов, анализируя, как в них преломляются одни и те же события ХХ века.
Таким образом, речь идет, собственно говоря, о научном изучении культурных и идеологических оснований дискуссий об истории Восточной Европы, составляющих важную часть актуальной политики в регионе.
Александр Эткинд известен в России прежде всего как автор популярных культурологических книг: \"Эрос невозможного. История психоанализа в России\" (1994), \"Содом и Психея. Очерки интеллектуальной истории Серебряного века\" (1996), \"Толкование путешествий. Россия и Америка в травелогах и интертекстах\" (2001).
http://www.lenta.ru/news/2010/02/27/grant/
V.K.
Понеділок, 22 лютого 2010, 06:49 | Canada
Передрук Свободи.
Василь Коломацький
КОБЗА
---------------------------
Украина: говорим \"братья\", подразумеваем \"меньшие\"
Виктор Ерофеев
В рамках моего нового проекта \"Русская энциклопедия\" я буду продолжать тему познания и самопознания России, тему \"русской души\" на актуальном материале новостей и репортажей по стране и ее соседям. Мир входит в нас, мы входим в мир – на грани этого взаимопроникновения возникает множество вопросов о ценностях жизни и смысле происходящего.
Сегодня я обращаюсь к вопросу, который волнует нас всех. Сегодня для своей энциклопедии я выбираю букву У.
Украина – это что такое? То, что \"наше\", нераздельное, но на краю? Или же это уже исторически отдельное образование со своей собственной ментальностью?
Парадоксально, но и то, и другое правда. Неустойчивая правда. Отсюда и все переживания. У них \"шароварная\" правда - у нас имперский дух в крови. Мы никак не поймем, что значит такое явление, как Шевченко. У нас – великая культура, созданная и украинцами, а там – Шевченко. Мы говорим: вы наши братья, но подразумеваем: меньшие. А \"им\" это не нравится. Мы говорим: вы – зона наших национальных интересов. А \"они\" - сами вы зона!
Я не раз переезжал на машине границу в районе Харькова, сопоставляя общие и особенные черты на самых простых примерах. Ну, скажем, на нашей стороне нет придорожных ресторанов – одни забегаловки, не хотят как будто люди правильно питаться, только бы подкрепиться, а как окажешься на Украине – там вкусно кормят в ресторанах вдоль дороги. Или милиция – здесь ловят, чтобы положить деньги в карман. А у них – тоже ловят, и тоже кладут, но с некоторым смущением, нашей дорожной милиции не очень свойственным. На Украине все более расслабленное, нет такого напряжения, как у нас, но в то же время страна более прибранная, обухоженная. И в Сталина почти никто не верит как в выдающегося Деда Мороза от коммунизма. Даже на \"русском\" востоке страны.
И все-таки трудно расстаться с мыслью, что это уже – не \"наше\", что Украина отвалилась. Украина всегда смягчала нашу горечь, наше колючее отношение к жизни. Мы дополняли друг друга в одной семье. Мы подкалывали друг друга, думали, что так и надо, а \"они\" вдруг подали на развод. Мы считали, что \"они\" одумаются, вернутся, а они никак не одумываются. К тому же, они оказались внутри себя разобщенными, потрескались на восток и на запад, и на Крым, нашли для себя прямо противоположных исторических героев. Не страна, а геополитическая центробежность! И тем не менее – страна.
Россия должна стать гораздо более привлекательной для всех своих соседей – начиная с Украины. Политический ум начинается с переговоров, а не с давления. Наше общее будущее – в европейской модели прозрачных границ, а не в имперской ностальгии. Россия нашла в себе возможность деликатно отнестись к недавним выборам на Украине – не бряцать словами. Неужели мы чему-то учимся? Даже удивительно.
http://www.svobodanews.ru/content/article/1958120.html
Василь Коломацький
КОБЗА
---------------------------
Украина: говорим \"братья\", подразумеваем \"меньшие\"
Виктор Ерофеев
В рамках моего нового проекта \"Русская энциклопедия\" я буду продолжать тему познания и самопознания России, тему \"русской души\" на актуальном материале новостей и репортажей по стране и ее соседям. Мир входит в нас, мы входим в мир – на грани этого взаимопроникновения возникает множество вопросов о ценностях жизни и смысле происходящего.
Сегодня я обращаюсь к вопросу, который волнует нас всех. Сегодня для своей энциклопедии я выбираю букву У.
Украина – это что такое? То, что \"наше\", нераздельное, но на краю? Или же это уже исторически отдельное образование со своей собственной ментальностью?
Парадоксально, но и то, и другое правда. Неустойчивая правда. Отсюда и все переживания. У них \"шароварная\" правда - у нас имперский дух в крови. Мы никак не поймем, что значит такое явление, как Шевченко. У нас – великая культура, созданная и украинцами, а там – Шевченко. Мы говорим: вы наши братья, но подразумеваем: меньшие. А \"им\" это не нравится. Мы говорим: вы – зона наших национальных интересов. А \"они\" - сами вы зона!
Я не раз переезжал на машине границу в районе Харькова, сопоставляя общие и особенные черты на самых простых примерах. Ну, скажем, на нашей стороне нет придорожных ресторанов – одни забегаловки, не хотят как будто люди правильно питаться, только бы подкрепиться, а как окажешься на Украине – там вкусно кормят в ресторанах вдоль дороги. Или милиция – здесь ловят, чтобы положить деньги в карман. А у них – тоже ловят, и тоже кладут, но с некоторым смущением, нашей дорожной милиции не очень свойственным. На Украине все более расслабленное, нет такого напряжения, как у нас, но в то же время страна более прибранная, обухоженная. И в Сталина почти никто не верит как в выдающегося Деда Мороза от коммунизма. Даже на \"русском\" востоке страны.
И все-таки трудно расстаться с мыслью, что это уже – не \"наше\", что Украина отвалилась. Украина всегда смягчала нашу горечь, наше колючее отношение к жизни. Мы дополняли друг друга в одной семье. Мы подкалывали друг друга, думали, что так и надо, а \"они\" вдруг подали на развод. Мы считали, что \"они\" одумаются, вернутся, а они никак не одумываются. К тому же, они оказались внутри себя разобщенными, потрескались на восток и на запад, и на Крым, нашли для себя прямо противоположных исторических героев. Не страна, а геополитическая центробежность! И тем не менее – страна.
Россия должна стать гораздо более привлекательной для всех своих соседей – начиная с Украины. Политический ум начинается с переговоров, а не с давления. Наше общее будущее – в европейской модели прозрачных границ, а не в имперской ностальгии. Россия нашла в себе возможность деликатно отнестись к недавним выборам на Украине – не бряцать словами. Неужели мы чему-то учимся? Даже удивительно.
http://www.svobodanews.ru/content/article/1958120.html
V.K.
Вівторок, 16 лютого 2010, 02:56 | Canada
О, оце вже \"ближче до діла\". З\"являються нові \"впливові друзі\"!
Ось це уявляю: спочатку Україна визнає незалежність Абхазії, а потім Грузія визнає незалежність Криму! Парад маріонеток в стилі театра абсурду!
Василь Коломацький
КОБЗА
-----------------
Януковича привітав президент Абхазії
Президент самопроголошеної республіки Абхазія Сергій Багапш привітав Віктора Януковича з обранням президентом України.
Про це повідомляє прес-служба президента Абхазії.
\"Підсумки вільних виборів в Україні, відкритість і демократичність яких відзначили всі міжнародні спостерігачі, показують, що ви і ваша команда користуєтеся незаперечним авторитетом і довірою українського народу\", - заявив Багапш.
\"Упевнений, що з вашим приходом відносини між Україною та Абхазією вийдуть на якісно новий рівень\", - зазначається в телеграмі президента Абхазії.
Як відомо, раніше Янукович заявляв, що Україна повинна визнати незалежність Південної Осетії і Абхазії
http://www.pravda.com.ua/news/2010/02/15/4775282/#Scene_1
Ось це уявляю: спочатку Україна визнає незалежність Абхазії, а потім Грузія визнає незалежність Криму! Парад маріонеток в стилі театра абсурду!
Василь Коломацький
КОБЗА
-----------------
Януковича привітав президент Абхазії
Президент самопроголошеної республіки Абхазія Сергій Багапш привітав Віктора Януковича з обранням президентом України.
Про це повідомляє прес-служба президента Абхазії.
\"Підсумки вільних виборів в Україні, відкритість і демократичність яких відзначили всі міжнародні спостерігачі, показують, що ви і ваша команда користуєтеся незаперечним авторитетом і довірою українського народу\", - заявив Багапш.
\"Упевнений, що з вашим приходом відносини між Україною та Абхазією вийдуть на якісно новий рівень\", - зазначається в телеграмі президента Абхазії.
Як відомо, раніше Янукович заявляв, що Україна повинна визнати незалежність Південної Осетії і Абхазії
http://www.pravda.com.ua/news/2010/02/15/4775282/#Scene_1
V.K.
Понеділок, 15 лютого 2010, 16:19 | Canada
Тут матеріал продажного Чорновола, а нижче мій коментар.
http://www.svobodanews.ru/content/article/1957773.html
Василь Коломацький
КОБЗА
--------------------
Данный материал Тараса Черновола является тонким пиаров в пользу Януковича.
В то время как в Верховной Раде депутатам из БЮТ и Нашей Украины предлагают по 5 млн. дол. за переход во фракцию Партии Регионов и положение Юлии Тимошенко кака прмемьера весьма шаткое, Черновил утверждает что Тимошенко останется, мол, не волнуйтесь.
В то время как Янукович заявляет что флот может остаться в Севастополе и после 2017 года, Черновил успокаивает, что изменений в гео-политике не будет.
Когда все думают что следующие выборы под командованием президента Януковича не будут демократичными, Черновил успокаивает, что ничто, мол, ничто из демократических завоеваний Ющенко не будет демонтировано. В то время когда большая часть Украины боится уголовных замашек Януковича (вроде личного избиения бывшего министра юстиции Александра Лавриновича, который потом лечился в больнице), Черновил снова успокаивает, что Янукович просто мечтает стать \"английской королевой\", мол, он просто лентяй - вот в чем проблема!
В реальноасти Тарас предал дело отца-диссидента, продался Партии регионов, служил им и продолжает служить дальше. Но делпет это интеллектуально, умеет запудрить мозги тонкими лживыми аргументами.
Так случилось, что по общественной работе я был знаком с обоими Черноволами, и с отцом Вячеславом Максимовичем (в кулуарах I Конгресса украинцев Росии в 1993 году) и с Тарасом в первой половине 90-х. Могу утверждать, что никогда бы отец не поддержал переход сына в Партию регионов и его атаку на Виктора Ющенко. Это был плевок Тараса во все диссидентское движение, и в Украине все мыслящие люди это поняли.
Неприятно, что Свобода, которая всегда была трибуной диссидентов, инакомыслящих не соориентировалась и дает слово разным ренегатам-приспособленцам.
Василий Коломацкий
редактор сайта \"Кобза - украинцы Росии\"
http://www.svobodanews.ru/content/article/1957773.html
Василь Коломацький
КОБЗА
--------------------
Данный материал Тараса Черновола является тонким пиаров в пользу Януковича.
В то время как в Верховной Раде депутатам из БЮТ и Нашей Украины предлагают по 5 млн. дол. за переход во фракцию Партии Регионов и положение Юлии Тимошенко кака прмемьера весьма шаткое, Черновил утверждает что Тимошенко останется, мол, не волнуйтесь.
В то время как Янукович заявляет что флот может остаться в Севастополе и после 2017 года, Черновил успокаивает, что изменений в гео-политике не будет.
Когда все думают что следующие выборы под командованием президента Януковича не будут демократичными, Черновил успокаивает, что ничто, мол, ничто из демократических завоеваний Ющенко не будет демонтировано. В то время когда большая часть Украины боится уголовных замашек Януковича (вроде личного избиения бывшего министра юстиции Александра Лавриновича, который потом лечился в больнице), Черновил снова успокаивает, что Янукович просто мечтает стать \"английской королевой\", мол, он просто лентяй - вот в чем проблема!
В реальноасти Тарас предал дело отца-диссидента, продался Партии регионов, служил им и продолжает служить дальше. Но делпет это интеллектуально, умеет запудрить мозги тонкими лживыми аргументами.
Так случилось, что по общественной работе я был знаком с обоими Черноволами, и с отцом Вячеславом Максимовичем (в кулуарах I Конгресса украинцев Росии в 1993 году) и с Тарасом в первой половине 90-х. Могу утверждать, что никогда бы отец не поддержал переход сына в Партию регионов и его атаку на Виктора Ющенко. Это был плевок Тараса во все диссидентское движение, и в Украине все мыслящие люди это поняли.
Неприятно, что Свобода, которая всегда была трибуной диссидентов, инакомыслящих не соориентировалась и дает слово разным ренегатам-приспособленцам.
Василий Коломацкий
редактор сайта \"Кобза - украинцы Росии\"
Перун Ірина
Понеділок, 08 лютого 2010, 15:52 | Україна м. Кіровоград
Доброго дня всім! Ласкаво просимо на наш портал про Україну.
Метою проекту є донести до наших дітей те, якою була наша країна, чому вона унікальна, які вірування та уявлення увійшли до світогляду українців. Ми плануємо освітити різні епохи, та різні аспекти життя людей, які проживали на території сучасної України. Ми розповімо «хто такі козаки характерники», звідки з’явилася прикмета «розсипати сіль – до сварки».
Ми полинемо в чарівну казку нашого минулого, де ще є поняття «українська гостинність», де козаки не зачиняли двері до своєї хати, коли йшли на війну, де колядки співалися для душі, а не для куска хліба.
Адже головне, що ми повинні пам’ятати – це прагнення поєднати культуру трьох світів: минулого, сучасного й майбутнього. Лише ушановуючи пам’ять наших предків, ми зможемо сказати, що ми діти своїх батьків і батьки своїх дітей.
Адреса сайту http://about-ukraine.com
Метою проекту є донести до наших дітей те, якою була наша країна, чому вона унікальна, які вірування та уявлення увійшли до світогляду українців. Ми плануємо освітити різні епохи, та різні аспекти життя людей, які проживали на території сучасної України. Ми розповімо «хто такі козаки характерники», звідки з’явилася прикмета «розсипати сіль – до сварки».
Ми полинемо в чарівну казку нашого минулого, де ще є поняття «українська гостинність», де козаки не зачиняли двері до своєї хати, коли йшли на війну, де колядки співалися для душі, а не для куска хліба.
Адже головне, що ми повинні пам’ятати – це прагнення поєднати культуру трьох світів: минулого, сучасного й майбутнього. Лише ушановуючи пам’ять наших предків, ми зможемо сказати, що ми діти своїх батьків і батьки своїх дітей.
Адреса сайту http://about-ukraine.com
V.K.
Понеділок, 08 лютого 2010, 04:51 | Canada
Янукович іде коридорами бетонованого президентського бункера. Його мучають кошмари: страйки у Донецьку, повінь на Закарпатті, блокада Заходу...
Раптом він бачить що назустріч іде Юлія Тимошенко у померанчевому шалику із шаблюкою у руках. Погляд революціонерки пропік Януковича жахом аж до п\'ят.
Янукович засунув руку у кишеню...
- Это конец, - подумал Янукович. А где же пистолет?
-----------------
Янукович іде коридорами бетонованого президентського бункера і читає довідку до прес-конференції, підготовану Ганною Герман.
«Анна Ахматова – русский поэт Серебряного века. Не имеет никакого отношения к семье Ахметова!»
«Вильям Шекспир – английский драматург эпохи Возрождения. Автор «Гамлета».
«Антон Чехов – великий русский писатель и драматург. Автор «Чайки».
Назустріч іде Ганна Герман:
- Ну что, Виктор Федорович, повторим? Анна Ахматова?
- Э... наш человек. Но не совсем...
- Правильно! Шекспир?
- Э... не наш человек. Иностранец...
Герман з останньою надією:
- Чехов?
- Э... не поэт!
Герман непритомніє.
Раптом він бачить що назустріч іде Юлія Тимошенко у померанчевому шалику із шаблюкою у руках. Погляд революціонерки пропік Януковича жахом аж до п\'ят.
Янукович засунув руку у кишеню...
- Это конец, - подумал Янукович. А где же пистолет?
-----------------
Янукович іде коридорами бетонованого президентського бункера і читає довідку до прес-конференції, підготовану Ганною Герман.
«Анна Ахматова – русский поэт Серебряного века. Не имеет никакого отношения к семье Ахметова!»
«Вильям Шекспир – английский драматург эпохи Возрождения. Автор «Гамлета».
«Антон Чехов – великий русский писатель и драматург. Автор «Чайки».
Назустріч іде Ганна Герман:
- Ну что, Виктор Федорович, повторим? Анна Ахматова?
- Э... наш человек. Но не совсем...
- Правильно! Шекспир?
- Э... не наш человек. Иностранец...
Герман з останньою надією:
- Чехов?
- Э... не поэт!
Герман непритомніє.
V.K.
Неділя, 07 лютого 2010, 19:43 | Canada
Ще не вмерла Україна!
Поки український виборець обирає нового президента, можна підвести підсумки.
1) Померанчева команда не змогла провести необхідні реформи і не змогла переконати виборця у своїй професійності. Фактично виборець не стільки сказав «так» новій команді, скільки сказав «ні» діючій. Розбалансованість влади, антагонізм боротьби між її гілками, публічні сварки перших осіб дердави, елементи анархії – ось що побачив виборець за останні 5 років.
2) Померанчеві сили не в останню чергу стали жертвами світової економічної кризи. Подібні аналоги, коли світові економічні катаклізми змінювали владу в конкретній країні, були в сучасній політичній історії. Згадаємо як Велика депресія 1929 року погіршила економічне життя Веймарської республіки і дала політичний шанс партії Націонал-Соціалістів, яка до цього мала деякий електоральний успіх лише в Баварії. Світова фінансова криза дуже боляче вдарила по уряду України. Але чи це згуртувало разом померанчеві сили?
3) Вибори підтвердили регіональні розбіжності в Україні. Згадаємо історію. Зокрема так звані Змієві вали, що розділяли теритрії племен древлян та полян. Учені знайшли коло 1000 (!) кілометрів валів, які колись досягали висоти 11 метрів. Це був розколо України півтори тисячі років тому. Пізніше протягом Гетьманщини остаточно сформувалася нова нація - українці, яка існувала як єдине ціле до початку індустріальної революції, що почалася в Україні в кінці XIX століття. Саме тоді в місто Юзівку (нинішній Донецьк) прибули фахівці із Англіїї, які заклали основи гірно-рудної промисловості, металургії, хімічної промисловості. Саме в Юзівку із багатьох регіонів Російської імперії з’їжджалися нові мігранти, що склали інтернаціональний контингент, базований на російській мові (між іншим, одного із цих мігрантів, прибульця із Росії, звали Нікіта Хрущов). Потім була революція, громадянська війна, колективізація. В усіх цих історичних подіях українці потерпіли поразки. Колективізація була особливо руйнівною для українського етносу: селян примусово виселяли на Північ, морили голодом, руйнували їхнє господарство та традиційну культуру. В опустілі села за наказом Сталіна так само примусово привозили селян із Росії. Так насильницьки русифікувався південь України. Потім було 60 років насильницької мовної русифікації усієї України (1930-1991). Від неї потерпали усі регіони, але південь зрусифікували найдужче, можна сказати безповоротно. Приєднання Криму баланс етнічних сил на півдні України не покращило. Так ми знову повернулися в ситуацію розділеної України. Ділиться тут не стільки мова, але і геополітичні уподобання, релігійні, культурні, ставлення до історії (спитайте про Катерину ІІ на півдні і на півночі і отримаєте дві дуже різні відповіді). При позитивному поступі в розбудові держави ми можемо вийти на об’єднану націю (аджеі в Росії Москва відрізняється від Алтаю чи Бурятії), але при невдачах розділ виявляється помітніше, Змійові вали глибшають. Щоб підсумувати: єдиної України нам не дано, але перспектива єдиної України існує.
4) Фактор Москви. Про нього писали і дискутували чимало. Мосва є в нинішньому вигляді автократією. В Росії немає демократії, вільної преси, виборів і багатопартійної системи. Все це замінено фікцією. В країні правлять спец. служби начолі з ... (ми всі знаємо тому й не чіпатимемо це ім’я). Колись радянська влада почалася із підпільної служби безпеки партії більшовиків (самий яскравий її представник - Сталін), після падіння радянської влади політична влада у Росії знову повернулося до служби безпеки. Офіційна держвава - скоріше ширма для реального господаря. А що ж народ? Народ бєзмолствуєт.
Що потрібно Росії в Україні? Гроші, мова, флот, торгові тарифи, Лавра, ВПК? Це все дрібниці. Режиму в Москві потрібно одне: станьте як ми, відмовтеся від виборів, дискусій, виберіть авторитарного лідера і ні в чому не відрізняйтеся від нас. «У слов’ян демократія – це ширма», - ось гасло Москви, але офіційно воно озвучене поміркованіше: «Ми – братські народи!». Українська політична система страшенно лякає і дратує Москву. Нав’язати Мінську авторитарного лідера Москві вдалося, а от нав’язати Києву не вдається. Ось в цій сфері топтання паростків української демократії і лежали основні зусилля Москви протягом двох останніх десятиліть. Скажемо прямо: зусилля ГеБістського режиму для України вкрай небезпечні. Але поки маємо суверенитет і демократію протистояти московським намаганням можливо. Як нація ми ростимо саме відштовхуючись від Москви, при чому вибір в цих відносинах зробила не Україна а сама Москва. Ми ж просто вибрали Свободу і повернулися спиною до автократії. Цей вибір за нас зробив іще Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко і вся інтелігенція XIX століття.
5) Фактор Заходу. Захід Україну зрадив. Український фактор був супер-важливий для будівництва єдиної Європи. Від того куди піде Україна (в європейський світ чи в азіатський) залежало ще важливіше - куди піде Росія (в Європу чи сама в себе). Захід займався Іраком, фінансовою кризою та проблемою власних мусульманських громад. Україну ніхто й не помітив. «Спасєніє утопающих дело рук самих утопающих» - ось що ми почули від Заходу. Дуже недалекозора політика. Наше гірке розчарування.
6) Чим буде режим (чи правління) Януковича? Це питання не має відповіді, оскільки команда Януковича мабуть ще буде над цим мізкувати. Можливі три варіанти. Перший назвемо «Іти у Росію». Це включає здачу всіх інтересів України Росії (відмова від демократії, визнання Абхазії, ЧФ, кордони, тарифи, мовна політика, і т.д.) за визнання Януковича і його помічників членами еліти Росії із усіма належними привілеями та гарантіями (для прикладу згадаємо статус митрополита Київського Володимира у Москві). Цей варіант матиме наслідки: різке розмежування політичних сил, страйки, Майдан і новий хаос. Проштовхнути цей варіант в «голому» вигляді буде неможливо, як би не сподівалися на це у Москві. Але і для України втрати будуть колосальними, адже замість економічного та соціального розвитку Україна займатиметься політичною боротьбою на грані фолу (а вірніше - дефолту). Це колосальна втрата часу, ресурсів та перспектив побудови єдиної нації.
Другий варіант назвемо «Янукович – компромісний технократ». Це те що могло б спрацьвати: ставка на економічні реформи, реформи адміністративної системи, судів, при нормальних відносинах із Росією та Заходом. Геополітичні питання та культурні регіональні протирічча тимчасово знімаються (НАТО, ЄС, Абхазія, мовне питання), але при цьому вплив Росії на Україну зменшується (оскільки при владі з точки зору Москви «свій»). Реалізувати цей варіант Янукович не зможе в силу рівня свого інтелекту та культури, а також в силу настроїв своєї партії, та очікувань свого електорату. По духу він можливо і хотів би стати саме технократичним та поміркованим, але ті сили, які він сам підняв, і які штовхали його на політичний олімп по духу своєму не є компромісними, а десь з кримінальним душком, десь із бажанням швидких грошей, десь із відчуттям реваншу за поразку 2004, десь з анти-українським сентиментом (згадаємо тут лише «троїцю»: Шуфрич, Азаров, Табачник). Гетьман Павло Скоропадський у своїх спогадах так пояснив причини своєї поразки: в революційний час радикальні елементи з усіх флангів об’єднуються разом і перемагають поміркований еволюційний консервативний елемент. Хоча Янукович зовсім не Скоропадський (ну зовсім!), але саме ця парадігма змикання радикальних сил стане йому на перешкоді. Та й по швидкості мислення наш президент нагадує Брежнєва зразка 1975 року (поки ще не 80-го). Моска також не сприятиме розвитку подій за варіантом номер два.
Третій варіант назвемо «Перехідний лідер». Це означає, що криза у країні продовжуватиметься, нова влада не відповість на виклики часу, Москва перетисне із вимогами здачі позицій, Захід заморозить відносини, електорат Януковича розчарується у кумирі. Демократію збережено. Через два роки нові лідери (Тигіпко, Яценюк) матимуть високі рейтинги. У країні пройдуть позачергові вибори. Янукович зникне із політичної сцени назавжди як людина без політичного обличчя (як Малєнков, Ворошилов чи Булганін наприклад).
Зрозуміло, що життя запропонує варіант номер чотири (згадаємо рожеві надії Майдану, прекрасні як дитячий сон).
7) На розломі чи повороті історії завжди вглядаєшся в долю України. Чому ми ідемо так нерівно? Чому спотикаємося, наступаємо на граблі? Обираємо з того що нам не подобається? Адже багатопартійність є. Є преса, інтернет, духовний досід Майдану, пророче слово Шевченка. Чому?
Все що хочеться відповісти: згадаємо наш пророчий гімн. Там сказано: «Ще не вмерла Україна». Отже, завжди в історії ми були на грані виживання і завжди наш шлях ішов не через конструктивне будівництво чогось позитивного, що залишиться на віки (згадаємо Нотр Дам у Франції чи Емпаєр Стей білдінг в Н’ю Йорк, чи египетські піраміди), а через резистенс до сьогоднішнього дня, до того що нас гнітить і тисне сьогодні. По суті ми дуже екзистенційна нація, що вічно поборює Сьогодні і не знає свого Завтра, оскільки не може спроетувати себе у майбутнє. Філософ Оксана Забужко у свої праці, присвяченій Шевченку, вивела українську парадігму, яку назвала «два топоси українського пекла» (підневільна волов’яча праця чи кривавий бунт). Це про те ж саме наше невміння будувати і любити своє сьогодні, власне, любити себе самих. Отже, наше сьогодні має назву Янукович. С праздником, дорогие товарищи!
Україна була і буде.
Василь Коломацький
КОБЗА
Поки український виборець обирає нового президента, можна підвести підсумки.
1) Померанчева команда не змогла провести необхідні реформи і не змогла переконати виборця у своїй професійності. Фактично виборець не стільки сказав «так» новій команді, скільки сказав «ні» діючій. Розбалансованість влади, антагонізм боротьби між її гілками, публічні сварки перших осіб дердави, елементи анархії – ось що побачив виборець за останні 5 років.
2) Померанчеві сили не в останню чергу стали жертвами світової економічної кризи. Подібні аналоги, коли світові економічні катаклізми змінювали владу в конкретній країні, були в сучасній політичній історії. Згадаємо як Велика депресія 1929 року погіршила економічне життя Веймарської республіки і дала політичний шанс партії Націонал-Соціалістів, яка до цього мала деякий електоральний успіх лише в Баварії. Світова фінансова криза дуже боляче вдарила по уряду України. Але чи це згуртувало разом померанчеві сили?
3) Вибори підтвердили регіональні розбіжності в Україні. Згадаємо історію. Зокрема так звані Змієві вали, що розділяли теритрії племен древлян та полян. Учені знайшли коло 1000 (!) кілометрів валів, які колись досягали висоти 11 метрів. Це був розколо України півтори тисячі років тому. Пізніше протягом Гетьманщини остаточно сформувалася нова нація - українці, яка існувала як єдине ціле до початку індустріальної революції, що почалася в Україні в кінці XIX століття. Саме тоді в місто Юзівку (нинішній Донецьк) прибули фахівці із Англіїї, які заклали основи гірно-рудної промисловості, металургії, хімічної промисловості. Саме в Юзівку із багатьох регіонів Російської імперії з’їжджалися нові мігранти, що склали інтернаціональний контингент, базований на російській мові (між іншим, одного із цих мігрантів, прибульця із Росії, звали Нікіта Хрущов). Потім була революція, громадянська війна, колективізація. В усіх цих історичних подіях українці потерпіли поразки. Колективізація була особливо руйнівною для українського етносу: селян примусово виселяли на Північ, морили голодом, руйнували їхнє господарство та традиційну культуру. В опустілі села за наказом Сталіна так само примусово привозили селян із Росії. Так насильницьки русифікувався південь України. Потім було 60 років насильницької мовної русифікації усієї України (1930-1991). Від неї потерпали усі регіони, але південь зрусифікували найдужче, можна сказати безповоротно. Приєднання Криму баланс етнічних сил на півдні України не покращило. Так ми знову повернулися в ситуацію розділеної України. Ділиться тут не стільки мова, але і геополітичні уподобання, релігійні, культурні, ставлення до історії (спитайте про Катерину ІІ на півдні і на півночі і отримаєте дві дуже різні відповіді). При позитивному поступі в розбудові держави ми можемо вийти на об’єднану націю (аджеі в Росії Москва відрізняється від Алтаю чи Бурятії), але при невдачах розділ виявляється помітніше, Змійові вали глибшають. Щоб підсумувати: єдиної України нам не дано, але перспектива єдиної України існує.
4) Фактор Москви. Про нього писали і дискутували чимало. Мосва є в нинішньому вигляді автократією. В Росії немає демократії, вільної преси, виборів і багатопартійної системи. Все це замінено фікцією. В країні правлять спец. служби начолі з ... (ми всі знаємо тому й не чіпатимемо це ім’я). Колись радянська влада почалася із підпільної служби безпеки партії більшовиків (самий яскравий її представник - Сталін), після падіння радянської влади політична влада у Росії знову повернулося до служби безпеки. Офіційна держвава - скоріше ширма для реального господаря. А що ж народ? Народ бєзмолствуєт.
Що потрібно Росії в Україні? Гроші, мова, флот, торгові тарифи, Лавра, ВПК? Це все дрібниці. Режиму в Москві потрібно одне: станьте як ми, відмовтеся від виборів, дискусій, виберіть авторитарного лідера і ні в чому не відрізняйтеся від нас. «У слов’ян демократія – це ширма», - ось гасло Москви, але офіційно воно озвучене поміркованіше: «Ми – братські народи!». Українська політична система страшенно лякає і дратує Москву. Нав’язати Мінську авторитарного лідера Москві вдалося, а от нав’язати Києву не вдається. Ось в цій сфері топтання паростків української демократії і лежали основні зусилля Москви протягом двох останніх десятиліть. Скажемо прямо: зусилля ГеБістського режиму для України вкрай небезпечні. Але поки маємо суверенитет і демократію протистояти московським намаганням можливо. Як нація ми ростимо саме відштовхуючись від Москви, при чому вибір в цих відносинах зробила не Україна а сама Москва. Ми ж просто вибрали Свободу і повернулися спиною до автократії. Цей вибір за нас зробив іще Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко і вся інтелігенція XIX століття.
5) Фактор Заходу. Захід Україну зрадив. Український фактор був супер-важливий для будівництва єдиної Європи. Від того куди піде Україна (в європейський світ чи в азіатський) залежало ще важливіше - куди піде Росія (в Європу чи сама в себе). Захід займався Іраком, фінансовою кризою та проблемою власних мусульманських громад. Україну ніхто й не помітив. «Спасєніє утопающих дело рук самих утопающих» - ось що ми почули від Заходу. Дуже недалекозора політика. Наше гірке розчарування.
6) Чим буде режим (чи правління) Януковича? Це питання не має відповіді, оскільки команда Януковича мабуть ще буде над цим мізкувати. Можливі три варіанти. Перший назвемо «Іти у Росію». Це включає здачу всіх інтересів України Росії (відмова від демократії, визнання Абхазії, ЧФ, кордони, тарифи, мовна політика, і т.д.) за визнання Януковича і його помічників членами еліти Росії із усіма належними привілеями та гарантіями (для прикладу згадаємо статус митрополита Київського Володимира у Москві). Цей варіант матиме наслідки: різке розмежування політичних сил, страйки, Майдан і новий хаос. Проштовхнути цей варіант в «голому» вигляді буде неможливо, як би не сподівалися на це у Москві. Але і для України втрати будуть колосальними, адже замість економічного та соціального розвитку Україна займатиметься політичною боротьбою на грані фолу (а вірніше - дефолту). Це колосальна втрата часу, ресурсів та перспектив побудови єдиної нації.
Другий варіант назвемо «Янукович – компромісний технократ». Це те що могло б спрацьвати: ставка на економічні реформи, реформи адміністративної системи, судів, при нормальних відносинах із Росією та Заходом. Геополітичні питання та культурні регіональні протирічча тимчасово знімаються (НАТО, ЄС, Абхазія, мовне питання), але при цьому вплив Росії на Україну зменшується (оскільки при владі з точки зору Москви «свій»). Реалізувати цей варіант Янукович не зможе в силу рівня свого інтелекту та культури, а також в силу настроїв своєї партії, та очікувань свого електорату. По духу він можливо і хотів би стати саме технократичним та поміркованим, але ті сили, які він сам підняв, і які штовхали його на політичний олімп по духу своєму не є компромісними, а десь з кримінальним душком, десь із бажанням швидких грошей, десь із відчуттям реваншу за поразку 2004, десь з анти-українським сентиментом (згадаємо тут лише «троїцю»: Шуфрич, Азаров, Табачник). Гетьман Павло Скоропадський у своїх спогадах так пояснив причини своєї поразки: в революційний час радикальні елементи з усіх флангів об’єднуються разом і перемагають поміркований еволюційний консервативний елемент. Хоча Янукович зовсім не Скоропадський (ну зовсім!), але саме ця парадігма змикання радикальних сил стане йому на перешкоді. Та й по швидкості мислення наш президент нагадує Брежнєва зразка 1975 року (поки ще не 80-го). Моска також не сприятиме розвитку подій за варіантом номер два.
Третій варіант назвемо «Перехідний лідер». Це означає, що криза у країні продовжуватиметься, нова влада не відповість на виклики часу, Москва перетисне із вимогами здачі позицій, Захід заморозить відносини, електорат Януковича розчарується у кумирі. Демократію збережено. Через два роки нові лідери (Тигіпко, Яценюк) матимуть високі рейтинги. У країні пройдуть позачергові вибори. Янукович зникне із політичної сцени назавжди як людина без політичного обличчя (як Малєнков, Ворошилов чи Булганін наприклад).
Зрозуміло, що життя запропонує варіант номер чотири (згадаємо рожеві надії Майдану, прекрасні як дитячий сон).
7) На розломі чи повороті історії завжди вглядаєшся в долю України. Чому ми ідемо так нерівно? Чому спотикаємося, наступаємо на граблі? Обираємо з того що нам не подобається? Адже багатопартійність є. Є преса, інтернет, духовний досід Майдану, пророче слово Шевченка. Чому?
Все що хочеться відповісти: згадаємо наш пророчий гімн. Там сказано: «Ще не вмерла Україна». Отже, завжди в історії ми були на грані виживання і завжди наш шлях ішов не через конструктивне будівництво чогось позитивного, що залишиться на віки (згадаємо Нотр Дам у Франції чи Емпаєр Стей білдінг в Н’ю Йорк, чи египетські піраміди), а через резистенс до сьогоднішнього дня, до того що нас гнітить і тисне сьогодні. По суті ми дуже екзистенційна нація, що вічно поборює Сьогодні і не знає свого Завтра, оскільки не може спроетувати себе у майбутнє. Філософ Оксана Забужко у свої праці, присвяченій Шевченку, вивела українську парадігму, яку назвала «два топоси українського пекла» (підневільна волов’яча праця чи кривавий бунт). Це про те ж саме наше невміння будувати і любити своє сьогодні, власне, любити себе самих. Отже, наше сьогодні має назву Янукович. С праздником, дорогие товарищи!
Україна була і буде.
Василь Коломацький
КОБЗА
Олеся Пухальська
Субота, 06 лютого 2010, 21:51 | Сургут
Не розумію: 28 лютого 2010 р. буде рік як С.Б. Мойсеєнко вже не голова НКА \"Українська родина\" м. Сургут а ви даєте інформацію з посиланням на нього як на голову... як так?! Може якісь свої довідки додруковуйте. Ми скрізь посилаємось на ваш сайт, а потім отримуємо такий конфуз
V.K.
Субота, 06 лютого 2010, 05:25 | Canada
Тут стаття продажного Чорновола, а нижче мій коментар.
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/02/1/4698902/
У 1991-92 рр я був особисто знайомий із автором цієї статті. Доводилося зустрічатися і у Москві, і у Львові, і у Німеччині на семінарах з економіки. Можна сказати що ми товаришували. В той час Тарас В\'ячеславович справляв саме краще враження - освічений, начитаний, з гумором, син відомого дисидента. Я гордився такою дружбою.
Після цього була \"Україна без Кучми\", де Тарас приймав участь у Києві, а я трохи підвязався до акції в рамках протестів діаспори в Оттаві (я на той момент вже імігрував до Канади). У 2004 у серпні ми зустрілися в кулуарах Світового конгресу українців. Я гадав зустрінемося, згадаємо старе. Але Тарас і розмовляти не схотів - щось процідив скрізь зуби і відвернувся. Було неприємне здивування. Запанів Тарас як став депутатом, - подумалося.
Потім пішов Майдан і тут сталося як у Тараса Бульби, коли син Андрій перейшов до поляків -Тарас переметнувся у табір до Януковича. Його відразу задіяли у яйцевому скандалі (\"Це - фашизм!, - белькотів Тарас у телекамери про відоме яйце\"). Потім довгий час був майже на ролі прес-секретаря у \"проффесора\".
Потім від Януковича відбіг. Заявив що дарма за нього голосував. Сказав що складає мандат депутата. Не склав. Тепер у статті пише, що погарячився що проти Януковича сказав. Але сам за нього голосувати не буде. Якась галімат\'я, сім п\'ятниць на неділі. Відчувається що замарався скрізь, але ще сподівається щось заробити в новому таборі. Заробляє, значить, як перебіжчик, але при цьому \"і вашим і нашим\".
Вірно сказала про нього Юлія Тимошенко десь у 2005 році: \"Ви пішли до Януковича щоб їсти легкий хліб\". І я додам: і за це продали високе ім\'я свого батька-героя.
Фе, Тарасе!
А ось тут анекдот із діаспори:
Позачерговий з\'їзд Регіоналів прийняв рішення про внесення поправок у Біблію. В новій редакції треба читати так: \"Двічі не судіть да не судимі будете\".
Василь Коломацький
KOBZA
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/02/1/4698902/
У 1991-92 рр я був особисто знайомий із автором цієї статті. Доводилося зустрічатися і у Москві, і у Львові, і у Німеччині на семінарах з економіки. Можна сказати що ми товаришували. В той час Тарас В\'ячеславович справляв саме краще враження - освічений, начитаний, з гумором, син відомого дисидента. Я гордився такою дружбою.
Після цього була \"Україна без Кучми\", де Тарас приймав участь у Києві, а я трохи підвязався до акції в рамках протестів діаспори в Оттаві (я на той момент вже імігрував до Канади). У 2004 у серпні ми зустрілися в кулуарах Світового конгресу українців. Я гадав зустрінемося, згадаємо старе. Але Тарас і розмовляти не схотів - щось процідив скрізь зуби і відвернувся. Було неприємне здивування. Запанів Тарас як став депутатом, - подумалося.
Потім пішов Майдан і тут сталося як у Тараса Бульби, коли син Андрій перейшов до поляків -Тарас переметнувся у табір до Януковича. Його відразу задіяли у яйцевому скандалі (\"Це - фашизм!, - белькотів Тарас у телекамери про відоме яйце\"). Потім довгий час був майже на ролі прес-секретаря у \"проффесора\".
Потім від Януковича відбіг. Заявив що дарма за нього голосував. Сказав що складає мандат депутата. Не склав. Тепер у статті пише, що погарячився що проти Януковича сказав. Але сам за нього голосувати не буде. Якась галімат\'я, сім п\'ятниць на неділі. Відчувається що замарався скрізь, але ще сподівається щось заробити в новому таборі. Заробляє, значить, як перебіжчик, але при цьому \"і вашим і нашим\".
Вірно сказала про нього Юлія Тимошенко десь у 2005 році: \"Ви пішли до Януковича щоб їсти легкий хліб\". І я додам: і за це продали високе ім\'я свого батька-героя.
Фе, Тарасе!
А ось тут анекдот із діаспори:
Позачерговий з\'їзд Регіоналів прийняв рішення про внесення поправок у Біблію. В новій редакції треба читати так: \"Двічі не судіть да не судимі будете\".
Василь Коломацький
KOBZA
V.K.
Неділя, 24 січня 2010, 21:34 | Canada
Борис Березовский: \"Ключевая точка - Украина, а не Иран\"
Борис Березовский
24.01.2010 16:11
Наталья Голицына (Лондон)
Судьба России решается на Украине, считает Борис Березовский. В интервью Радио Свобода он проанализировал сложившуюся после первого тура президентских выборов ситуацию.
- К сожалению, Украина сейчас стоит перед выбором между очень плохим и очень плохим. Это не значит, что это два одинаковых зла, но абсолютно очевидно, что ни Виктор Янукович, ни Юлия Тимошенко, став президентом Украины, не решат самой главной проблемы - жесткого противостояния двух частей общества. Одна - та, которая устремлялась в будущее, в цивилизацию, и вторая - которая тянет назад, в варварство. Это не проблема раздела по национальному признаку или на восток и запад, а это абсолютно различная система ценностей у двух огромных, почти равных частей народа. Ни один из этих президентов главной задачи – задачи консолидации общества – не решит. И поэтому это выбор между очень плохим и очень плохим.
Мой политический интерес всегда неизменно с Россией и всем, что может помочь России стать цивилизованной страной
- Многие говорят о том, что на Украине произошел откат от идей \"оранжевой революции\". Вы согласны с этим?
- Я с этим абсолютно не согласен. Нужно сначала сказать, что такое \"оранжевая революция\". \"Оранжевая революция\" – это и есть движение вперед в цивилизацию. Тот баланс, который был в 2004 году, он, к сожалению, в 2009-м практически такой же, 50 на 50 приблизительно. Те, кто выбирает между прошлым и будущим. Действительно, был ясный вектор изменения этой пропорции в пользу тех, кто выбирал цивилизованную жизнь. Это происходило сразу после \"оранжевой революции\", победы демократических сил. Это продолжалось, думаю, вплоть до 2007 года. Изменилось соотношение приблизительно три к двум в пользу цивилизованной жизни. А потом ожидания не оправдались. Безусловно, вина полностью лежит и на Ющенко, и на Тимошенко, тут их разделять, к сожалению, нельзя. И поэтому в обществе баланс изменился, пришел к той же ситуации, которая была в 2004 году.
- У Виктора Ющенко есть политическое будущее, с вашей точки зрения?
- Ющенко навсегда войдет в историю как великий реформатор Украины, никаких сомнений в этом нет. Одновременно он войдет в историю Украины, как человек, который не смог реализовать тот огромный потенциал доверия, который ему был дан, он мог сделать значительно больше. Он идеолог, а не политик, именно политическая слабость привела к тому, что мы сегодня видим.
- Борис Абрамович, у вас есть политические или экономические интересы в Украине?
- Политический огромный интерес, а экономического никакого, ни бизнеса, ничего. Это не значит, что я не хотел бы заниматься бизнесом на Украине, просто не вижу никакой возможности для этого. А политический интерес колоссальный. Я хочу повторить те слова, которые я сказал в 2004 году, и этим все будет сказано: судьба России решается на Украине. Мой политический интерес всегда неизменно с Россией и всем, что может помочь России стать цивилизованной страной. И поэтому важно было в 2004 году, чтобы Украина сделала такой выбор, и она по существу тянула Россию за собой. И вообще правильно было бы ставить вопрос о присоединении России к Украине, как в свое время произошло присоединение Восточной Германии к Западной Германии. Но к сожалению, на этом этапе мои ожидания не оправдались.
- Борис Абрамович, поддержали ли вы кого-либо из кандидатов?
Будущее России решается на Украине, а это понимают и те, кто хотели бы, чтобы Россия стала цивилизованной страной, и те, кто хотят, чтобы она осталась в этом варварстве, в котором она пребывает
- Пытался поддерживать Ющенко и делал все, что в моих силах, я имею в виду морально и так далее. Финансово я никак не участвовал в этой кампании, в отличие от 2004 года, когда поддерживал демократические институты на Украине. А что касается моих предпочтений сейчас, в этом выборе между очень плохим и очень плохим, - я уже сказал, что величина зла различная, и поэтому, безусловно, я хотел бы, чтобы победила Тимошенко.
- А в чем заключается нынешняя российская политика в отношении Украины? Есть ли у России, скажем так, агенты влияния?
- Российские интересы колоссальны. Я вообще считаю, что нет более важной внешнеполитической проблемы для России, чем Украина. Я уже сказал, что будущее России решается на Украине, а это понимают и те, кто хотели бы, чтобы Россия стала цивилизованной страной, и те, кто хотят, чтобы она осталась в этом варварстве, в котором она пребывает. Просто в этот раз все делается грамотнее, я имею в виду действия российских спецслужб, которые просто наводнили Украину, просто они ведут себя тише, не кричат как в прошлый раз,
Путин не рвет на себе рубашку, а просто тихо развел, в частности, Тимошенко, успокоил ее. Ставка всегда делалась на Януковича, никаких сомнений нет, бандитский режим в России, естественно, видит в Януковиче своего. Просто тоньше это делается. Но это совсем не означает, что усилий прикладывается меньше, чем в 2004 году. Я считаю, что усилий значительно больше, и ресурс значительно больше, просто это все тихо, незаметно, в том числе для Запада.
Запад в очередной раз подтвердил свою полную импотенцию, абсолютное непонимание важности того, что происходит. Я считаю, что это в тысячу раз сложнее, чем то, что происходит в Иране, в тысячу раз сложнее, чем то, что вообще происходит на Ближнем Востоке, потому что здесь решается не только будущее России, но вообще решается будущее ценностей западных цивилизаций. Вот это ключевая точка, а не Иран.
- Путин предостерегает от украинизации политической жизни в России. Что он имеет в виду?
- Он за этой словесной шелухой прячет мысль о том, что России демократия не нужна.
- Ну и ваш прогноз?
- Я оптимист, и поэтому в конечном счете считаю, что победа достанется тем, кто хочет цивилизованного будущего для Украины.
http://www.svobodanews.ru/content/article/1938117.html
Борис Березовский
24.01.2010 16:11
Наталья Голицына (Лондон)
Судьба России решается на Украине, считает Борис Березовский. В интервью Радио Свобода он проанализировал сложившуюся после первого тура президентских выборов ситуацию.
- К сожалению, Украина сейчас стоит перед выбором между очень плохим и очень плохим. Это не значит, что это два одинаковых зла, но абсолютно очевидно, что ни Виктор Янукович, ни Юлия Тимошенко, став президентом Украины, не решат самой главной проблемы - жесткого противостояния двух частей общества. Одна - та, которая устремлялась в будущее, в цивилизацию, и вторая - которая тянет назад, в варварство. Это не проблема раздела по национальному признаку или на восток и запад, а это абсолютно различная система ценностей у двух огромных, почти равных частей народа. Ни один из этих президентов главной задачи – задачи консолидации общества – не решит. И поэтому это выбор между очень плохим и очень плохим.
Мой политический интерес всегда неизменно с Россией и всем, что может помочь России стать цивилизованной страной
- Многие говорят о том, что на Украине произошел откат от идей \"оранжевой революции\". Вы согласны с этим?
- Я с этим абсолютно не согласен. Нужно сначала сказать, что такое \"оранжевая революция\". \"Оранжевая революция\" – это и есть движение вперед в цивилизацию. Тот баланс, который был в 2004 году, он, к сожалению, в 2009-м практически такой же, 50 на 50 приблизительно. Те, кто выбирает между прошлым и будущим. Действительно, был ясный вектор изменения этой пропорции в пользу тех, кто выбирал цивилизованную жизнь. Это происходило сразу после \"оранжевой революции\", победы демократических сил. Это продолжалось, думаю, вплоть до 2007 года. Изменилось соотношение приблизительно три к двум в пользу цивилизованной жизни. А потом ожидания не оправдались. Безусловно, вина полностью лежит и на Ющенко, и на Тимошенко, тут их разделять, к сожалению, нельзя. И поэтому в обществе баланс изменился, пришел к той же ситуации, которая была в 2004 году.
- У Виктора Ющенко есть политическое будущее, с вашей точки зрения?
- Ющенко навсегда войдет в историю как великий реформатор Украины, никаких сомнений в этом нет. Одновременно он войдет в историю Украины, как человек, который не смог реализовать тот огромный потенциал доверия, который ему был дан, он мог сделать значительно больше. Он идеолог, а не политик, именно политическая слабость привела к тому, что мы сегодня видим.
- Борис Абрамович, у вас есть политические или экономические интересы в Украине?
- Политический огромный интерес, а экономического никакого, ни бизнеса, ничего. Это не значит, что я не хотел бы заниматься бизнесом на Украине, просто не вижу никакой возможности для этого. А политический интерес колоссальный. Я хочу повторить те слова, которые я сказал в 2004 году, и этим все будет сказано: судьба России решается на Украине. Мой политический интерес всегда неизменно с Россией и всем, что может помочь России стать цивилизованной страной. И поэтому важно было в 2004 году, чтобы Украина сделала такой выбор, и она по существу тянула Россию за собой. И вообще правильно было бы ставить вопрос о присоединении России к Украине, как в свое время произошло присоединение Восточной Германии к Западной Германии. Но к сожалению, на этом этапе мои ожидания не оправдались.
- Борис Абрамович, поддержали ли вы кого-либо из кандидатов?
Будущее России решается на Украине, а это понимают и те, кто хотели бы, чтобы Россия стала цивилизованной страной, и те, кто хотят, чтобы она осталась в этом варварстве, в котором она пребывает
- Пытался поддерживать Ющенко и делал все, что в моих силах, я имею в виду морально и так далее. Финансово я никак не участвовал в этой кампании, в отличие от 2004 года, когда поддерживал демократические институты на Украине. А что касается моих предпочтений сейчас, в этом выборе между очень плохим и очень плохим, - я уже сказал, что величина зла различная, и поэтому, безусловно, я хотел бы, чтобы победила Тимошенко.
- А в чем заключается нынешняя российская политика в отношении Украины? Есть ли у России, скажем так, агенты влияния?
- Российские интересы колоссальны. Я вообще считаю, что нет более важной внешнеполитической проблемы для России, чем Украина. Я уже сказал, что будущее России решается на Украине, а это понимают и те, кто хотели бы, чтобы Россия стала цивилизованной страной, и те, кто хотят, чтобы она осталась в этом варварстве, в котором она пребывает. Просто в этот раз все делается грамотнее, я имею в виду действия российских спецслужб, которые просто наводнили Украину, просто они ведут себя тише, не кричат как в прошлый раз,
Путин не рвет на себе рубашку, а просто тихо развел, в частности, Тимошенко, успокоил ее. Ставка всегда делалась на Януковича, никаких сомнений нет, бандитский режим в России, естественно, видит в Януковиче своего. Просто тоньше это делается. Но это совсем не означает, что усилий прикладывается меньше, чем в 2004 году. Я считаю, что усилий значительно больше, и ресурс значительно больше, просто это все тихо, незаметно, в том числе для Запада.
Запад в очередной раз подтвердил свою полную импотенцию, абсолютное непонимание важности того, что происходит. Я считаю, что это в тысячу раз сложнее, чем то, что происходит в Иране, в тысячу раз сложнее, чем то, что вообще происходит на Ближнем Востоке, потому что здесь решается не только будущее России, но вообще решается будущее ценностей западных цивилизаций. Вот это ключевая точка, а не Иран.
- Путин предостерегает от украинизации политической жизни в России. Что он имеет в виду?
- Он за этой словесной шелухой прячет мысль о том, что России демократия не нужна.
- Ну и ваш прогноз?
- Я оптимист, и поэтому в конечном счете считаю, что победа достанется тем, кто хочет цивилизованного будущего для Украины.
http://www.svobodanews.ru/content/article/1938117.html
V.K.
Неділя, 24 січня 2010, 17:03 | Canada
Я вважаю Гайдара видатним державним діячем, який врятував економіку від повного розвалу, а країну від громадянської війни по югославському сценарію (хоча за останнє більша подяка Єльцину).
Тепер про Попова. У 1991-92 роках я відвідував засідання \"Демократичної Росії\", включаючи пленуми і з\"їзди (я був представником ОУН Руху в \"Дем. Росії\"). Я пригадує як Гайдар прийшов на з\"їзд \"Дем Росії\" через кідька годин після свого призначення на посаду прем\"єра.
Пригадую також і виступ Попова того часу, саме з приводу приватизації. Попов сказав з трибуни, що було два шляхи реформ: китайський і радикальний. Для китайського шляху требе було зберегти ком. партію. Оскільки ком. партії вже немає, то залишається радикальний шлях - приватизація. Для приватизації саме важливе - її темп. Приватизувати треба швидко, інакше все майно поступово осяде в руках бюрократії, а це самий неефективний власник. (Це все слова Попова того часу).
Тобто в той час Попов повністю підтримував майбутню приватизацію по Чубайсу, а сьогодні проливає сльози що він був \"за бідних\". Ну а міліардер Лужков, той просто взірець того як країна розділилася на багатих і бідних, і він сам, будучи чиновником, через підставну особу - дружину - заробив десь мільярд доларів на приватизації. Тобто сам собі вирішив стати міліардером і не ділитися з простими москвичами, а тепер, бачте, лає приватизацію і Гайдара!
Ось це і є брехня путінської епохи, коли міліардери \"косять\" під комуністів, а підполковники-КДБісти під лібералів. Тепер їм заважає тінь мертвого Гайдара, то вони взялися і за неї.
Василь Коломацький
КОБЗА
---------------------
Чубайс разоблачил \"злобную ложь\" Лужкова и Попова
Глава госкорпорации \"Роснано\" Анатолий Чубайс назвал \"грязной, завистливой и злобной ложью\" статью Гавриила Попова и Юрия Лужкова о Егоре Гайдаре, опубликованную в газете \"Московский Комсомолец\".
Чубайс выступил на своем сайте с обращением к главному редактору \"МК\" Павлу Гусеву.
\"Стилистика и уровень статьи не позволяют спорить с авторами по существу. Почему Лужков и Попов опубликовали свой пасквиль, в общем, понятно, но и это я обсуждать не собираюсь - не хочу копаться в грязи. Люди, не стесняющиеся клеветать на умершего, вызывают лишь брезгливость\", - пишет Чубайс.
Статья Попова и Лужкова под заголовком \"Еще одно слово о Гайдаре\" вышла в номере \"МК\" от 22 января. Авторы публикации называют экономические реформы, проведенные под руководством Гайдара в начале 1990-х годов, \"худшим из всех возможных вариантов выхода\" из социализма к рыночной системе.
Критически оценивая деятельность Гайдара, Попов и Лужков пишут, что он \"создал несправедливость и недоверие, которые разъедают страну до сих пор\". В частности, авторы статьи утверждают, что трудности, связанные с переходом от советской системы, были возложены только на рядовых граждан. Бывший и действующий мэры Москвы также пишут об \"обворованном народе\", голодных смертях, \"разбазаривании крупной общенародной собственности\" и утрате великодержавного статуса России.
В обращении к главреду \"МК\" Чубайс пообещал сделать все возможное, чтобы люди узнали правду о Гайдаре и его времени. После смерти Гайдара Чубайс назвал его великим государственным деятелем, который в начале 1990-х годов спас страну от голода, гражданской войны и распада.
http://www.lenta.ru/news/2010/01/24/chubais/
Тепер про Попова. У 1991-92 роках я відвідував засідання \"Демократичної Росії\", включаючи пленуми і з\"їзди (я був представником ОУН Руху в \"Дем. Росії\"). Я пригадує як Гайдар прийшов на з\"їзд \"Дем Росії\" через кідька годин після свого призначення на посаду прем\"єра.
Пригадую також і виступ Попова того часу, саме з приводу приватизації. Попов сказав з трибуни, що було два шляхи реформ: китайський і радикальний. Для китайського шляху требе було зберегти ком. партію. Оскільки ком. партії вже немає, то залишається радикальний шлях - приватизація. Для приватизації саме важливе - її темп. Приватизувати треба швидко, інакше все майно поступово осяде в руках бюрократії, а це самий неефективний власник. (Це все слова Попова того часу).
Тобто в той час Попов повністю підтримував майбутню приватизацію по Чубайсу, а сьогодні проливає сльози що він був \"за бідних\". Ну а міліардер Лужков, той просто взірець того як країна розділилася на багатих і бідних, і він сам, будучи чиновником, через підставну особу - дружину - заробив десь мільярд доларів на приватизації. Тобто сам собі вирішив стати міліардером і не ділитися з простими москвичами, а тепер, бачте, лає приватизацію і Гайдара!
Ось це і є брехня путінської епохи, коли міліардери \"косять\" під комуністів, а підполковники-КДБісти під лібералів. Тепер їм заважає тінь мертвого Гайдара, то вони взялися і за неї.
Василь Коломацький
КОБЗА
---------------------
Чубайс разоблачил \"злобную ложь\" Лужкова и Попова
Глава госкорпорации \"Роснано\" Анатолий Чубайс назвал \"грязной, завистливой и злобной ложью\" статью Гавриила Попова и Юрия Лужкова о Егоре Гайдаре, опубликованную в газете \"Московский Комсомолец\".
Чубайс выступил на своем сайте с обращением к главному редактору \"МК\" Павлу Гусеву.
\"Стилистика и уровень статьи не позволяют спорить с авторами по существу. Почему Лужков и Попов опубликовали свой пасквиль, в общем, понятно, но и это я обсуждать не собираюсь - не хочу копаться в грязи. Люди, не стесняющиеся клеветать на умершего, вызывают лишь брезгливость\", - пишет Чубайс.
Статья Попова и Лужкова под заголовком \"Еще одно слово о Гайдаре\" вышла в номере \"МК\" от 22 января. Авторы публикации называют экономические реформы, проведенные под руководством Гайдара в начале 1990-х годов, \"худшим из всех возможных вариантов выхода\" из социализма к рыночной системе.
Критически оценивая деятельность Гайдара, Попов и Лужков пишут, что он \"создал несправедливость и недоверие, которые разъедают страну до сих пор\". В частности, авторы статьи утверждают, что трудности, связанные с переходом от советской системы, были возложены только на рядовых граждан. Бывший и действующий мэры Москвы также пишут об \"обворованном народе\", голодных смертях, \"разбазаривании крупной общенародной собственности\" и утрате великодержавного статуса России.
В обращении к главреду \"МК\" Чубайс пообещал сделать все возможное, чтобы люди узнали правду о Гайдаре и его времени. После смерти Гайдара Чубайс назвал его великим государственным деятелем, который в начале 1990-х годов спас страну от голода, гражданской войны и распада.
http://www.lenta.ru/news/2010/01/24/chubais/
Nur
Вівторок, 19 січня 2010, 06:52
Соболезнование.
Ушел из жизни близкий и уважаемый для нас человек, известный выдающийся общественный деятель, ученый-историк председатель клуба «Булгар», одновременно заместитель председателя ТОЦ города Набережные Челны - Залялутдинов Габдрахман Шайхутдинович. Это непоправимая утрата для нас. С глубоким прискорбием выражаем искренние соболезнования родным и близким. Примите самые искренние соболезнования. Народ никогда не забудет его добрые дела! Светлая ему память!
Айдар Халим, Рафис Кашапов, Дамир Шайхразиев, Галимзян Зарипов, Дени Абрамашвили, Владимир Спирин, Николай Ипеев, Габдельбари Зиннуров, Гульзада Рзаева, Наиля Вильданова, Фаик Тазиев, Чачка Хуснутдинова, Вахит Имамов (Набережные Челны), Нуриахмет Галишан, Юнус Камалутдинов, Заки Зайнуллин, Сергей Гупало, Рафис Хакимов, Рифкат Курмашев, Фарит Шакуров, Рушан Шамсутдинов (Казань), Халил Аюпов (Нижнекамск), Валихан Залялетдинов (Тукаевский район), Агдас Бурганов, Мухаммат Миначев, Аскер Бикбаев, Михась Кукобака, Владимир Кашин (Москва), Ринат Валиев (Санкт-Петербург), Рустам Галимов (Оренбург), Кадерле Имаметдинов, Айрат Шарипов и Ильдар Хасанов (Башкортостан), Шаукат Богданов, Сергей Крюков, Монир Насыров (Ульяновск), Светлана Сидоркина (Марий Эл), Лидия Степаненко (Удмуртия), Гамид Гамидов (Дагестан), Аскер Нурбеков (Азербайджан), Урал Юнусбаев (Казахстан), Мустафа Рамазанов (Узбекистан), Ярослава Артюшенко, Нафис Кашапов, Фарит Рахимов (Украина), Антон Шпак (Белоруссия), Алла Дудаева (Грузия), Флюза Хайруллина (Латвия), Алия Тайсина (Германия), Гали Акыш, Сагит Хайри, Надир Даулят, (Турция), Ильнар Гараев (США), Абдулла Алаев (Польша), Ильяс Файзуллин (Италия), Натан Исаев (Израиль), Гульфия Ясавиева (Великoбритания), Ирек Гарипов (Австралия), Элина Сиразетдинова и Батухан Азимов (Канада), Саид - Эмин Ибрагимов (Франция).
Фото:
http://img254.imageshack.us/img254/3903/1111pc.jpg
http://tatar-centr.blogspot.com/
Ушел из жизни близкий и уважаемый для нас человек, известный выдающийся общественный деятель, ученый-историк председатель клуба «Булгар», одновременно заместитель председателя ТОЦ города Набережные Челны - Залялутдинов Габдрахман Шайхутдинович. Это непоправимая утрата для нас. С глубоким прискорбием выражаем искренние соболезнования родным и близким. Примите самые искренние соболезнования. Народ никогда не забудет его добрые дела! Светлая ему память!
Айдар Халим, Рафис Кашапов, Дамир Шайхразиев, Галимзян Зарипов, Дени Абрамашвили, Владимир Спирин, Николай Ипеев, Габдельбари Зиннуров, Гульзада Рзаева, Наиля Вильданова, Фаик Тазиев, Чачка Хуснутдинова, Вахит Имамов (Набережные Челны), Нуриахмет Галишан, Юнус Камалутдинов, Заки Зайнуллин, Сергей Гупало, Рафис Хакимов, Рифкат Курмашев, Фарит Шакуров, Рушан Шамсутдинов (Казань), Халил Аюпов (Нижнекамск), Валихан Залялетдинов (Тукаевский район), Агдас Бурганов, Мухаммат Миначев, Аскер Бикбаев, Михась Кукобака, Владимир Кашин (Москва), Ринат Валиев (Санкт-Петербург), Рустам Галимов (Оренбург), Кадерле Имаметдинов, Айрат Шарипов и Ильдар Хасанов (Башкортостан), Шаукат Богданов, Сергей Крюков, Монир Насыров (Ульяновск), Светлана Сидоркина (Марий Эл), Лидия Степаненко (Удмуртия), Гамид Гамидов (Дагестан), Аскер Нурбеков (Азербайджан), Урал Юнусбаев (Казахстан), Мустафа Рамазанов (Узбекистан), Ярослава Артюшенко, Нафис Кашапов, Фарит Рахимов (Украина), Антон Шпак (Белоруссия), Алла Дудаева (Грузия), Флюза Хайруллина (Латвия), Алия Тайсина (Германия), Гали Акыш, Сагит Хайри, Надир Даулят, (Турция), Ильнар Гараев (США), Абдулла Алаев (Польша), Ильяс Файзуллин (Италия), Натан Исаев (Израиль), Гульфия Ясавиева (Великoбритания), Ирек Гарипов (Австралия), Элина Сиразетдинова и Батухан Азимов (Канада), Саид - Эмин Ибрагимов (Франция).
Фото:
http://img254.imageshack.us/img254/3903/1111pc.jpg
http://tatar-centr.blogspot.com/
V.K.
Неділя, 17 січня 2010, 07:19 | Canada
Спасибі, пане Президенте!
Сьогодні в Україні вибори президента. І можна прогнозувати що діючий Президент України Віктор Андрійович Ющенко не буде переобраний на другий термін.
Можна підвести підсумки його роботи як Президента.
Це був кращий президент України за всі 18 років Незалежності. За п\'ять років правління він приніс Україне те, про що мріяли покоління: свободу виборів, свободу слова, свободу совісті, європейський вектор у політиці, ліберальну модель в економіці (намічену, але не втілену). Він із гідністю захищав Українську державу від окриків «старшого брата». У 2008 році він зібрав президентів трьох європейських країн у Тбілісі, чим відвів загрозу окупації Грузії. Замітимо, що зробив це політичними методами, як і належить європейському політику. Важливим внеском у визнання історичної правди стало підняття на державному рівні трагедії Голодомору. Цього цілком досить щоб вважати Віктора Андрійовича Ющенка видатним президентом.
Згадаємо, що перші півтора року він був змушений постійно лікуватися після отруєння, обставини якого всі ми пам’ятаємо. Отруєння було політичним, тому було дуже важливо щоб отруйники не досягли своєї політичної мети. Завдяки силі волі Віктора Андрійовича, його здоров’ю і духу, можна стверджувати, що намір отруйників не досягнув мети. Український дух переміг отруту політичних екстремістів (а фактично терористів) родом із КДБ. Це важливо психологічно.
Але вдалося йому не все. Згадаємо і про це.
По-перше, не вдалося зберегти єдність померанчевої команди, а тому і зберегти єдність померанчевих ідей. Відставки Юлії Тимошенко, Олександра Зінченка, сварки із усіма партіями Майдану, розвал «Нашої України», часті зміни голови Адміністрації Президента довели, що Президент не уміє збирати команду і вести її разом. А без команди не буває успіху у політиці. Звичайно, стверджувати, що померанчеві не стали командою лише з вини Президента, було б поспішно. Занадто багато політичних сил і особистостей зібралося під знамена опозиції Президенту Кучмі і його т.з. «наступнику» щоб очікувати, що після перемоги усі триматимуться разом. Але коли всі розбіглися – це вже частково і з вини Віктора Ющенка.
По-друге, не вдалося реалізувати ліберальну модель в економіці. Податковий тиск на дрібний бізнес був дуже високим, а свавілля чиновників, що цей бізнес «доїли» практично не змінилося з часів Леоніда Кучми. Ми знаємо, що не всі важелі були у руках Президента, але ми не чули його стурбованості цією сферою. Принаймні з Юлією Тимошенко сперечалися не про податки.
По-третє, було популярне гасло Майдану «бандитам – тюрми!» Малося на увазі наведення законності у країні: зниження мафіозного тиску на бізнес, очищення влади від зв’язку із криміналітетом, проведення судів над корумпованими чиновниками часів попереднього Президента, захист жінок від продажу в рабство за кордон (хоча б на рівні судів над работоргівцями, які практично усі були провалені). Нічого з вищеназваного ми не побачили.
Виникало відчуття, що на рівні його власного внутрішнього почуття Президент був лідером українців, але на рівні політичної дії, на рівні реалізації політичних концепцій, Президенту не вистачило чи волі, чи темераменту. «Нерішучий» - так часто називала його преса. Де тут корінь істини сказати важко. Чи справді в умовах розділених між гілками влади повноважень, відсутністю єдиної команди і важкої світової економічної кризи наш Президент міг зробити більше – це питання для істориків. Але в сфері економіки ми чекали більше. Ніколи економіка України не викликала стільки нарікань як нині. Слово «дефолт» буквально витає у повітрі.
Якщо провести аналоги з фігурами української історії, то Віктор Ющенко ближче всіх до Павла Скоропадського. Своєю поміркованністю, бажанням діяти легальними методами, вірою в еволюцію vs. революцію, повагою до інших культур, орієнтацією на освічений клас. У останнього гетьмана теж не все вдалося із задуманого.
Так і буває в житті. Спочатку ейфорія, потім паполеглива праця, і лише через певний час ми можемо оцінити результат. Чи завжди у житті наш результат співпадає із мріями? Майже ніколи. Тому і оцінимо президенство Віктора Андрійовича Ющенка на тверду «четвірку». Він жива людина, яка керувала реальною країною у важкий для неї час. Вірно сказала Оксана Забужко: «Не зміг не він, а ми всі. Не може одна людина витягнути усю країну». Справді, подивимося й на себе.
Спасибі, пане Президенте, за Ваше українське серце! Ну а не переоберуть, так згадайте Черчіля, який, вигравши війну, не був переобраний на наступних виборах.
Прогноз на наступні вибори 2015 року: діючого (нового) Президента знову не переоберуть. В наш час президентська фаза для українського політика є фазою самоспалення. Ще не вийшов на політичну сцену український де Голль, Черчіль чи Крет’єн.
Василь Коломацький
КОБЗА
Сьогодні в Україні вибори президента. І можна прогнозувати що діючий Президент України Віктор Андрійович Ющенко не буде переобраний на другий термін.
Можна підвести підсумки його роботи як Президента.
Це був кращий президент України за всі 18 років Незалежності. За п\'ять років правління він приніс Україне те, про що мріяли покоління: свободу виборів, свободу слова, свободу совісті, європейський вектор у політиці, ліберальну модель в економіці (намічену, але не втілену). Він із гідністю захищав Українську державу від окриків «старшого брата». У 2008 році він зібрав президентів трьох європейських країн у Тбілісі, чим відвів загрозу окупації Грузії. Замітимо, що зробив це політичними методами, як і належить європейському політику. Важливим внеском у визнання історичної правди стало підняття на державному рівні трагедії Голодомору. Цього цілком досить щоб вважати Віктора Андрійовича Ющенка видатним президентом.
Згадаємо, що перші півтора року він був змушений постійно лікуватися після отруєння, обставини якого всі ми пам’ятаємо. Отруєння було політичним, тому було дуже важливо щоб отруйники не досягли своєї політичної мети. Завдяки силі волі Віктора Андрійовича, його здоров’ю і духу, можна стверджувати, що намір отруйників не досягнув мети. Український дух переміг отруту політичних екстремістів (а фактично терористів) родом із КДБ. Це важливо психологічно.
Але вдалося йому не все. Згадаємо і про це.
По-перше, не вдалося зберегти єдність померанчевої команди, а тому і зберегти єдність померанчевих ідей. Відставки Юлії Тимошенко, Олександра Зінченка, сварки із усіма партіями Майдану, розвал «Нашої України», часті зміни голови Адміністрації Президента довели, що Президент не уміє збирати команду і вести її разом. А без команди не буває успіху у політиці. Звичайно, стверджувати, що померанчеві не стали командою лише з вини Президента, було б поспішно. Занадто багато політичних сил і особистостей зібралося під знамена опозиції Президенту Кучмі і його т.з. «наступнику» щоб очікувати, що після перемоги усі триматимуться разом. Але коли всі розбіглися – це вже частково і з вини Віктора Ющенка.
По-друге, не вдалося реалізувати ліберальну модель в економіці. Податковий тиск на дрібний бізнес був дуже високим, а свавілля чиновників, що цей бізнес «доїли» практично не змінилося з часів Леоніда Кучми. Ми знаємо, що не всі важелі були у руках Президента, але ми не чули його стурбованості цією сферою. Принаймні з Юлією Тимошенко сперечалися не про податки.
По-третє, було популярне гасло Майдану «бандитам – тюрми!» Малося на увазі наведення законності у країні: зниження мафіозного тиску на бізнес, очищення влади від зв’язку із криміналітетом, проведення судів над корумпованими чиновниками часів попереднього Президента, захист жінок від продажу в рабство за кордон (хоча б на рівні судів над работоргівцями, які практично усі були провалені). Нічого з вищеназваного ми не побачили.
Виникало відчуття, що на рівні його власного внутрішнього почуття Президент був лідером українців, але на рівні політичної дії, на рівні реалізації політичних концепцій, Президенту не вистачило чи волі, чи темераменту. «Нерішучий» - так часто називала його преса. Де тут корінь істини сказати важко. Чи справді в умовах розділених між гілками влади повноважень, відсутністю єдиної команди і важкої світової економічної кризи наш Президент міг зробити більше – це питання для істориків. Але в сфері економіки ми чекали більше. Ніколи економіка України не викликала стільки нарікань як нині. Слово «дефолт» буквально витає у повітрі.
Якщо провести аналоги з фігурами української історії, то Віктор Ющенко ближче всіх до Павла Скоропадського. Своєю поміркованністю, бажанням діяти легальними методами, вірою в еволюцію vs. революцію, повагою до інших культур, орієнтацією на освічений клас. У останнього гетьмана теж не все вдалося із задуманого.
Так і буває в житті. Спочатку ейфорія, потім паполеглива праця, і лише через певний час ми можемо оцінити результат. Чи завжди у житті наш результат співпадає із мріями? Майже ніколи. Тому і оцінимо президенство Віктора Андрійовича Ющенка на тверду «четвірку». Він жива людина, яка керувала реальною країною у важкий для неї час. Вірно сказала Оксана Забужко: «Не зміг не він, а ми всі. Не може одна людина витягнути усю країну». Справді, подивимося й на себе.
Спасибі, пане Президенте, за Ваше українське серце! Ну а не переоберуть, так згадайте Черчіля, який, вигравши війну, не був переобраний на наступних виборах.
Прогноз на наступні вибори 2015 року: діючого (нового) Президента знову не переоберуть. В наш час президентська фаза для українського політика є фазою самоспалення. Ще не вийшов на політичну сцену український де Голль, Черчіль чи Крет’єн.
Василь Коломацький
КОБЗА
V.K.
Вівторок, 05 січня 2010, 06:15 | Canada
Інтерв\'ю з нашою геніальною і неповторною Оксаною Забужко. У пані Оксани вийшов друком новий роман. На цей раз - історичний.
Василь Коломацький
КОБЗА
----------------------------------
Оксана Забужко: Українці потребують героїв
В суспільстві як такому криза моральних авторитетів. Вона пов’язана з тим, що українці не знають, чим вони володіють, українці не знають ні своєї спадщини, ні свого сьогодення. Українці потребують героїв.
Українська письменниця, літературознавець, філософ Оксана Забужко підбила \"неполітичні підсумки\" 2009 року в інтерв\'ю Радіо \"Свобода\". Розмову з відомою авторкою, яка нещодавно презентувала новий роман \"Музей покинутих секретів\", вела Ірина Штогрін.
- Оксано, саме від письменників чомусь люди чекають правдивого слова і якогось універсального відображення буття.
- Проблема вся полягає в тому, що письменник в Україні сьогоднішній не є професією, письменник - якась там захмарна істота, яка десь там за парканом цієї удержавленої Спілки письменників, десь там несе свій хрест у комфортабельних віллах. Я думаю, що це великою мірою радянська інерція.
В суспільстві як такому криза моральних авторитетів. Вона пов\'язана з тим, що українці не знають, чим вони володіють, українці не знають ні своєї спадщини, ні свого сьогодення. Українці потребують героїв.
В принципі один із сюжетів мого роману \"Музей покинутих секретів\". Я обрала якраз програму у головної героїні тележурналістки, котра, власне, з Діогеновим ліхтарем шукає тих героїв, про яких не знає країна, тих людей, які чесно виконують свою працю і служать чомусь більшому за себе, не сподіваючись за це жодної заплати.
І такі люди живуть серед нас, не шукаючи статків, маєтків, просто чесно живуть своє життя в країні, де править кримінал. В цих умовах навіть неучасть у корупції вже є певним моральним вибором, який дає людині змогу характеризувати як ту людину, котрої шукав Діоген з ліхтарем, йдучи в юрбі.
Так що, направду, є ось це запотребування на героїв, запотребування на зразки для наслідування, запотребування на публічних людей, котрі могли би тримати у суспільстві бодай якусь моральну планку.
- Як на мене, тут ще спрацьовує той момент, що люди хочуть бути зрозумілими і почутими, вони хочуть, щоби був хтось, кого вони б побачили, що він розуміє їхні запитання до життя, їхні потреби, їхнє бажання зрозуміти цей світ і себе.
І якраз в письменниках (це тенденція не лише українська, а світова) вони знаходять відображення власних думок і власних \"я\". Інакше вони не читали б.
- Я думаю, що Ви маєте рацію. Я подумала, від скількох людей я чула і останнім часом дедалі частіше: напишіть про це. Коли люди розповідають якісь свої історії, свої драми, свої пережиття: напишіть про це!
Коли я якісь такі речі вислуховувала, я подумала: якийсь це голос народу, котрий досі не має своєї написаної історії. Ні історії за 20 століття, все, що було пережито українцями в 20 столітті... Знаєте, воно все якось уривками, похапцем, недомовками.
Тобто (немає) єдиного наративу, як того дзеркала, в якому нація могла б побачити себе - між іншим, знайшла б те, і чим пишатися за себе, - і яке укріпило б її в її позиції сьогоднішній розхитаній і заболоченій абсолютним туманом, коли вже ніхто не розуміє, що відбувається насправді, і що нас чекає попереду, і дала б можливість дивитися у майбутнє. Тому що тільки при ясному усвідомленні, хто ти є, звідки ти вийшов, можливий якийсь певний станівкий погляд у майбутнє.
- Бачите, навіть письменник, не ставлячи перед собою таку мету, знайти якусь універсальну формулу, він однак через свій талант, опрацьовуючи цей матеріал, народжує таку форму, в якій сутність стає доступною великій кількості людей.
От, наприклад, ті люди, які вже встигли прочитати Ваш роман \"Музей покинутих секретів\", кажуть, що Забужко вдалося відчути і засвідчити процес зростання історичної пам\'яті, який відбувся, не знаю, чи у постмайданний період, чи це почалося з 1991 року.
Ця історія, як Ви кажете, про любов і про смерть по суті відображає те, що ми починаємо відчувати себе не поламаними на якісь шматочки, а цілісним організмом, який ми називаємо просто \"ми\", \"українці\", \"Україна\".
- Якщо справді люди впізнають у цій книжці навіть зростання потреби цілісного погляду на українську історію, бодай повоєнну, тому що я беру 60 років української історії, я беру три покоління родинних історій, з котрих в принципі змонтовано сюжет роману... Всі ми отримували українську історію насамперед як усну історію родинного переказу, та історія, якій можна було довіряти, - це було те, що кому бабуся розказала...
- І до цих пір так майже це.
- До цих пір так і залишається. Кому розказала, а кому і не розказала. Отут і починаються жалі: бабуся померла, не розказавши, а дідуся я не застав. І так далі.
Тим не менше йдеться про те, що оті історії родинні і ті родинні драми, які до нас чи дійшли, чи не дійшли, вони все рівно там з підземелля, з цієї самої похованої історії продовжують формувати наше сьогодення і наше майбуття незалежно від того, знаємо ми про них чи ні.
- І от письменниця Забужко взяла для себе одне з завдань, намагалася дізнатися про секрет, який називаємо \"УПА\".
- Ця вся міфологія і глорифікаційна, і демонізаційна таку туманну завісу довкола цілого покоління і цілого всього періоду, і всього цього феномену визвольних змагань навішує, що за тим всім було якесь власне сновидне мерехтіння, з яким я розбиралася, можна сказати, паралельно з моєю героїнею.
І я дуже щаслива, що я ще застала представників того покоління і мала можливість наживо спілкуватися. Я справді з того дуже тішуся, бо роман я починала писати в 2002 році. Я ще направду встигла доторкнутися до тієї обпікаючої живої пам\'яті і вразитися з того, наскільки це було, я думаю, що це взагалі було, мабуть, останнє пасіонарне покоління в українській історії.
От пасіонарне у тому сенсі, що воно направду було готове жертвувати собою, покоління, яке у цих старих традиціях українського лицарства, в тих старих козацьких традиціях, покоління, яке приймало присягу і яке до кінця лишилося вірним цій присязі.
Самозрозуміло (не говорю про всіх поспіль), тому що війна, період нацистської окупації. УПА - це партизанська армія, яка опиралася насамперед німцям. А повоєнне підпілля - це вже антирадянське підпілля, це антисталінське підпілля.
І війна, яку провадило НКВД з цим самим підпіллям, звичайно, була війною розвідок. А війна розвідок - це завжди війна підступів, війна зрад, війна вербовок. Це такий несамовитий страшний бруд і жах, стосовно якого можна зрозуміти якісь небажання людей знати всю правду, тому що ця правда надто страшна, щоби глянути їй у вічі.
Історія зради, яка є в романі, вона теж певною мірою наскрізна. От весь цей сюжет з цими зрадами. Але йдеться про речі дуже важливі і дуже екзистенційні, з одного боку, і дуже прості, з другого боку.
Коли глянути на них вже з дистанції цих минулих 60 років, що називається, з пташиного польоту і побачити, скільки справді Україна, вся Україна, перепрошую, не кілька західноукраїнських областей, а вся Україна завдячує цьому рухові і цьому поколінню. І (я на цьому наголошую!) не тільки Україна.
Тому що повоєнна історія, постісторія, так би мовити, УПА чи історія визвольних змагань - це насамперед для мене особисто...
Чому мені завжди боліла ця тема? І я в передмові до \"Хроніки від Фортінбраса\" також про це згадувала. Це мільйони врятованих життів, тому що саме цьому українському визвольному рухові, коли він влився в ГУЛАГ і поповнив собою радянські табори, завдячує вся радянська історія революцією в ГУЛАГу.
Тією, яку трохи описав Солженіцин, отою, яку зараз помаленьку починають розгрібати російські історики, коли займаються постаннями в ГУЛАГу. В російській історії це зараз дуже маргінальна і, скажемо так, не радо привітана тема.
Але Норильське постання, Кингірське повстання, вся ця хвиля повстань, яка трясла ГУЛАгом в оці самі повоєнні роки, відколи туди влилися оці так звані «бандерівські етапи», ось вся ця революція розхитала врешті-решт ГУЛАГ до тієї міри, що, як зазначив котрийсь із російських таки істориків, в принципі те, що Хрущов вирішив розпустити ГУЛАГ, і пішла ось ця сама хвиля амністій, то це було зовсім не якимось ліберальним жестом з його сторони.
Перепрошую, він був закоренілий сталініст з руками по плечі, даруйте, в крові ось тих самих західноукраїнських повстанців, бо саме він (Хрущов) очолював ось цю саму НКВДистську війну.
Отже, не з якихось його добросердних і ліберальних намірів був розпущений ГУЛАГ, а просто тому, що Кремль не міг його вже втримати.
- Чи означає це, що Оксана Забужко як дослідниця, як письменниця знайшла героїв у цій історії, історії УПА?
- Безперечно. От наживо мала щастя спілкуватися з людьми, перед якими мені автоматично випростувалася спинка і відчувала оте хвилювання і просто радість та гордість від того, що вони зі мною говорять.
Тут одна проблема. Проблема в тому, що ці люди так і лишилися у підпіллі в роки незалежної вже України. Я від них не раз чула фразу: \"У нас демобілізації не було\".
Українській незалежній державі вони 100% довіри не мають. І цілком підставно, бо ця держава ніколи не визнала їх воюючою стороною і армією опору, такою, якою вони були. І дуже багато секретів ми ніколи не дізнаємося, бо люди, які були їх, може, останніми хранителями, пішли з цього світу, так нічого нікому не сказавши.
Якби ці люди впродовж 18 років незалежності спілкувалися, не тільки, передавали свою пам\'ять не тільки своєму найближчому оточенню: дітям і внукам і далі в цьому самому режимі суворої конспірації, в якому вони прожили ціле життя, якби вони приходили до школярів, якби вони розмовляли на День Перемоги, який мав би бути в Україні Днем пам\'яті і не 9 травня, а 8 травня, так як це відбувається в усій Європі, то я думаю, що ми мали зараз трохи інше покоління українців і з трохи вищим рівнем притомності та самоусвідомлення себе і усвідомленням того, що це означає бути українцем, і що незалежність зовсім не впала нам з неба в 1991 році, а вона полита таким морем крові.
Коли ця кров накопичується в поколіннях, то вона врешті-решт не може не принести свого результату. Тут є довготермінові наслідки, наслідки дуже довготермінових подій і дуже довготермінових процесів...
http://life.pravda.com.ua/interview/4b41f1ffd38fc/
Василь Коломацький
КОБЗА
----------------------------------
Оксана Забужко: Українці потребують героїв
В суспільстві як такому криза моральних авторитетів. Вона пов’язана з тим, що українці не знають, чим вони володіють, українці не знають ні своєї спадщини, ні свого сьогодення. Українці потребують героїв.
Українська письменниця, літературознавець, філософ Оксана Забужко підбила \"неполітичні підсумки\" 2009 року в інтерв\'ю Радіо \"Свобода\". Розмову з відомою авторкою, яка нещодавно презентувала новий роман \"Музей покинутих секретів\", вела Ірина Штогрін.
- Оксано, саме від письменників чомусь люди чекають правдивого слова і якогось універсального відображення буття.
- Проблема вся полягає в тому, що письменник в Україні сьогоднішній не є професією, письменник - якась там захмарна істота, яка десь там за парканом цієї удержавленої Спілки письменників, десь там несе свій хрест у комфортабельних віллах. Я думаю, що це великою мірою радянська інерція.
В суспільстві як такому криза моральних авторитетів. Вона пов\'язана з тим, що українці не знають, чим вони володіють, українці не знають ні своєї спадщини, ні свого сьогодення. Українці потребують героїв.
В принципі один із сюжетів мого роману \"Музей покинутих секретів\". Я обрала якраз програму у головної героїні тележурналістки, котра, власне, з Діогеновим ліхтарем шукає тих героїв, про яких не знає країна, тих людей, які чесно виконують свою працю і служать чомусь більшому за себе, не сподіваючись за це жодної заплати.
І такі люди живуть серед нас, не шукаючи статків, маєтків, просто чесно живуть своє життя в країні, де править кримінал. В цих умовах навіть неучасть у корупції вже є певним моральним вибором, який дає людині змогу характеризувати як ту людину, котрої шукав Діоген з ліхтарем, йдучи в юрбі.
Так що, направду, є ось це запотребування на героїв, запотребування на зразки для наслідування, запотребування на публічних людей, котрі могли би тримати у суспільстві бодай якусь моральну планку.
- Як на мене, тут ще спрацьовує той момент, що люди хочуть бути зрозумілими і почутими, вони хочуть, щоби був хтось, кого вони б побачили, що він розуміє їхні запитання до життя, їхні потреби, їхнє бажання зрозуміти цей світ і себе.
І якраз в письменниках (це тенденція не лише українська, а світова) вони знаходять відображення власних думок і власних \"я\". Інакше вони не читали б.
- Я думаю, що Ви маєте рацію. Я подумала, від скількох людей я чула і останнім часом дедалі частіше: напишіть про це. Коли люди розповідають якісь свої історії, свої драми, свої пережиття: напишіть про це!
Коли я якісь такі речі вислуховувала, я подумала: якийсь це голос народу, котрий досі не має своєї написаної історії. Ні історії за 20 століття, все, що було пережито українцями в 20 столітті... Знаєте, воно все якось уривками, похапцем, недомовками.
Тобто (немає) єдиного наративу, як того дзеркала, в якому нація могла б побачити себе - між іншим, знайшла б те, і чим пишатися за себе, - і яке укріпило б її в її позиції сьогоднішній розхитаній і заболоченій абсолютним туманом, коли вже ніхто не розуміє, що відбувається насправді, і що нас чекає попереду, і дала б можливість дивитися у майбутнє. Тому що тільки при ясному усвідомленні, хто ти є, звідки ти вийшов, можливий якийсь певний станівкий погляд у майбутнє.
- Бачите, навіть письменник, не ставлячи перед собою таку мету, знайти якусь універсальну формулу, він однак через свій талант, опрацьовуючи цей матеріал, народжує таку форму, в якій сутність стає доступною великій кількості людей.
От, наприклад, ті люди, які вже встигли прочитати Ваш роман \"Музей покинутих секретів\", кажуть, що Забужко вдалося відчути і засвідчити процес зростання історичної пам\'яті, який відбувся, не знаю, чи у постмайданний період, чи це почалося з 1991 року.
Ця історія, як Ви кажете, про любов і про смерть по суті відображає те, що ми починаємо відчувати себе не поламаними на якісь шматочки, а цілісним організмом, який ми називаємо просто \"ми\", \"українці\", \"Україна\".
- Якщо справді люди впізнають у цій книжці навіть зростання потреби цілісного погляду на українську історію, бодай повоєнну, тому що я беру 60 років української історії, я беру три покоління родинних історій, з котрих в принципі змонтовано сюжет роману... Всі ми отримували українську історію насамперед як усну історію родинного переказу, та історія, якій можна було довіряти, - це було те, що кому бабуся розказала...
- І до цих пір так майже це.
- До цих пір так і залишається. Кому розказала, а кому і не розказала. Отут і починаються жалі: бабуся померла, не розказавши, а дідуся я не застав. І так далі.
Тим не менше йдеться про те, що оті історії родинні і ті родинні драми, які до нас чи дійшли, чи не дійшли, вони все рівно там з підземелля, з цієї самої похованої історії продовжують формувати наше сьогодення і наше майбуття незалежно від того, знаємо ми про них чи ні.
- І от письменниця Забужко взяла для себе одне з завдань, намагалася дізнатися про секрет, який називаємо \"УПА\".
- Ця вся міфологія і глорифікаційна, і демонізаційна таку туманну завісу довкола цілого покоління і цілого всього періоду, і всього цього феномену визвольних змагань навішує, що за тим всім було якесь власне сновидне мерехтіння, з яким я розбиралася, можна сказати, паралельно з моєю героїнею.
І я дуже щаслива, що я ще застала представників того покоління і мала можливість наживо спілкуватися. Я справді з того дуже тішуся, бо роман я починала писати в 2002 році. Я ще направду встигла доторкнутися до тієї обпікаючої живої пам\'яті і вразитися з того, наскільки це було, я думаю, що це взагалі було, мабуть, останнє пасіонарне покоління в українській історії.
От пасіонарне у тому сенсі, що воно направду було готове жертвувати собою, покоління, яке у цих старих традиціях українського лицарства, в тих старих козацьких традиціях, покоління, яке приймало присягу і яке до кінця лишилося вірним цій присязі.
Самозрозуміло (не говорю про всіх поспіль), тому що війна, період нацистської окупації. УПА - це партизанська армія, яка опиралася насамперед німцям. А повоєнне підпілля - це вже антирадянське підпілля, це антисталінське підпілля.
І війна, яку провадило НКВД з цим самим підпіллям, звичайно, була війною розвідок. А війна розвідок - це завжди війна підступів, війна зрад, війна вербовок. Це такий несамовитий страшний бруд і жах, стосовно якого можна зрозуміти якісь небажання людей знати всю правду, тому що ця правда надто страшна, щоби глянути їй у вічі.
Історія зради, яка є в романі, вона теж певною мірою наскрізна. От весь цей сюжет з цими зрадами. Але йдеться про речі дуже важливі і дуже екзистенційні, з одного боку, і дуже прості, з другого боку.
Коли глянути на них вже з дистанції цих минулих 60 років, що називається, з пташиного польоту і побачити, скільки справді Україна, вся Україна, перепрошую, не кілька західноукраїнських областей, а вся Україна завдячує цьому рухові і цьому поколінню. І (я на цьому наголошую!) не тільки Україна.
Тому що повоєнна історія, постісторія, так би мовити, УПА чи історія визвольних змагань - це насамперед для мене особисто...
Чому мені завжди боліла ця тема? І я в передмові до \"Хроніки від Фортінбраса\" також про це згадувала. Це мільйони врятованих життів, тому що саме цьому українському визвольному рухові, коли він влився в ГУЛАГ і поповнив собою радянські табори, завдячує вся радянська історія революцією в ГУЛАГу.
Тією, яку трохи описав Солженіцин, отою, яку зараз помаленьку починають розгрібати російські історики, коли займаються постаннями в ГУЛАГу. В російській історії це зараз дуже маргінальна і, скажемо так, не радо привітана тема.
Але Норильське постання, Кингірське повстання, вся ця хвиля повстань, яка трясла ГУЛАгом в оці самі повоєнні роки, відколи туди влилися оці так звані «бандерівські етапи», ось вся ця революція розхитала врешті-решт ГУЛАГ до тієї міри, що, як зазначив котрийсь із російських таки істориків, в принципі те, що Хрущов вирішив розпустити ГУЛАГ, і пішла ось ця сама хвиля амністій, то це було зовсім не якимось ліберальним жестом з його сторони.
Перепрошую, він був закоренілий сталініст з руками по плечі, даруйте, в крові ось тих самих західноукраїнських повстанців, бо саме він (Хрущов) очолював ось цю саму НКВДистську війну.
Отже, не з якихось його добросердних і ліберальних намірів був розпущений ГУЛАГ, а просто тому, що Кремль не міг його вже втримати.
- Чи означає це, що Оксана Забужко як дослідниця, як письменниця знайшла героїв у цій історії, історії УПА?
- Безперечно. От наживо мала щастя спілкуватися з людьми, перед якими мені автоматично випростувалася спинка і відчувала оте хвилювання і просто радість та гордість від того, що вони зі мною говорять.
Тут одна проблема. Проблема в тому, що ці люди так і лишилися у підпіллі в роки незалежної вже України. Я від них не раз чула фразу: \"У нас демобілізації не було\".
Українській незалежній державі вони 100% довіри не мають. І цілком підставно, бо ця держава ніколи не визнала їх воюючою стороною і армією опору, такою, якою вони були. І дуже багато секретів ми ніколи не дізнаємося, бо люди, які були їх, може, останніми хранителями, пішли з цього світу, так нічого нікому не сказавши.
Якби ці люди впродовж 18 років незалежності спілкувалися, не тільки, передавали свою пам\'ять не тільки своєму найближчому оточенню: дітям і внукам і далі в цьому самому режимі суворої конспірації, в якому вони прожили ціле життя, якби вони приходили до школярів, якби вони розмовляли на День Перемоги, який мав би бути в Україні Днем пам\'яті і не 9 травня, а 8 травня, так як це відбувається в усій Європі, то я думаю, що ми мали зараз трохи інше покоління українців і з трохи вищим рівнем притомності та самоусвідомлення себе і усвідомленням того, що це означає бути українцем, і що незалежність зовсім не впала нам з неба в 1991 році, а вона полита таким морем крові.
Коли ця кров накопичується в поколіннях, то вона врешті-решт не може не принести свого результату. Тут є довготермінові наслідки, наслідки дуже довготермінових подій і дуже довготермінових процесів...
http://life.pravda.com.ua/interview/4b41f1ffd38fc/
V.K.
Вівторок, 05 січня 2010, 06:05 | Canada
Шоу із віслюками. Або: Невігластво ерудита
Віталій Крикуненко (Москва), для УП
Днями московська радіостанція \"Комсомольская правда\" передала в прямому ефірі бесіду своїх кореспондентів з московським шоуменом Анатолієм Вассерманом.
За стилем та логікою його розбалакування годі було відрізнити од українофобських пасажів Жіріновского: те ж зневажання самого факту незалежності України, брутальне заперечення самобутності її історії, мови та культури.
Й та ж, а`la Жіріновскій, агресія зловорожих жадань, яка, щоправда, не сягнула ще миття чобіт в Індійському океані, однак, очевидно, десантуючись в Чорному морі, й заходячи поповзом з боку Привозу рідної йому Одеси, цей шоумен уже готовий іти в психічну атаку з гаслом: \"Украину нельзя взять и присоединить. Ее можно купить!\".
Саме під таким аршинним заголовком видруковано радіомаячню Вассермана на цілу сторінку московського випуску газети Комсомольская правда\". Й, певно, ж задля рейтингу публікатори посилаються на те, що автор - то неабияка цяця, \"легендарний ерудит\". Авторитетище! Спробуй, мовляв не повірити!
Й ось те, що в радіопересиланні могло б залишитися непоміченим - впурхнуло в одне вухо, а випурхнуло в інше - на газетній шпальті постає увіч дивовижними гримасами кривого дзеркала.
Читаємо: \"Украинцы - это такие же русские, как архангелогородцы или куряне...\". \"Украинцы до сих пор остаются неотъемлемой частью русского народа, как были ею всегда\".
\"...Созданная в Галичине австрийцами в конце ХIX века версия этнической истории... Именно там был разработан в общих чертах современный украинский литературный язык ...\".
Чи варто сперечатися з народженим в Одесі \"легендарним ерудитом\", який (о, дивина!), наче дрімучий невіглас, виявляється, не володіє елементарними знаннями ані про етногенез українців (і росіян заодно), ані про сповнену трагедій і боротьби історію двох близьких, але ж таких різних (і цим один одному та світові цікавих!) великих народів?
Чи станемо доводити, що \"створена австрійцями\" версія етнічної історії українців - то лиш витвір хворобливої шовіністичної уяви (от тільки чи личить те стверджувати з серйозним виглядом жартівливому ерудиту-одеситу?), як і те, що сучасна українська літературна мова формується за іншими правилами, аніж то бачиться \"знатоку\" із Москви.
Та ж з`ясовані ці питання й уже давненько - і в доступних либонь кожному московському ерудитові працях Миколи Костомарова (\"Две русские народности\"), й у виступах на захист прав української мови провідних діячів Імператорської ще Академії наук (Шахматов, Корш та інші), і, зрештою, хіба тільки сліпий може не бачити очевидного: Україна, українська культура та мова, всупереч хоч Валуєвим, хоч Вассерманам - була, є, буде.
Втім, наш ерудит, хоча і в окулярах, таки, мабуть, що не сповна сліпець.
Й місія таких, як він, очевидна - вводити в оману, засліплювати обивателя лжею \"правд\" безсовісно комсомольської.
З яким розрахунком те словоблуддя чиниться? - запитаємо.
А прочитаймо ще раз оглавок згаданої публікації: \"Україну не можна взяти та приєднати. Її можна купити\". Ось чи не до такого гендлю налаштовують московські гості свідомість загадкових охотників-купців та неймовірних продавців жаданої ними України?
І задля того торжища затьмарюючи пам`ять, зазіхаючи на гідність...
Не даймося, братове росіяни та українці. Не купімося на принади віслюка, вантаженого золотом. Та й не все те золото, що блищить.
Як от і хвалена ерудиція \"легендарного\" Вассермана.
Віталій Крикуненко, для УП
http://www.pravda.com.ua/columns/4b38a7a48d56e/
Віталій Крикуненко (Москва), для УП
Днями московська радіостанція \"Комсомольская правда\" передала в прямому ефірі бесіду своїх кореспондентів з московським шоуменом Анатолієм Вассерманом.
За стилем та логікою його розбалакування годі було відрізнити од українофобських пасажів Жіріновского: те ж зневажання самого факту незалежності України, брутальне заперечення самобутності її історії, мови та культури.
Й та ж, а`la Жіріновскій, агресія зловорожих жадань, яка, щоправда, не сягнула ще миття чобіт в Індійському океані, однак, очевидно, десантуючись в Чорному морі, й заходячи поповзом з боку Привозу рідної йому Одеси, цей шоумен уже готовий іти в психічну атаку з гаслом: \"Украину нельзя взять и присоединить. Ее можно купить!\".
Саме під таким аршинним заголовком видруковано радіомаячню Вассермана на цілу сторінку московського випуску газети Комсомольская правда\". Й, певно, ж задля рейтингу публікатори посилаються на те, що автор - то неабияка цяця, \"легендарний ерудит\". Авторитетище! Спробуй, мовляв не повірити!
Й ось те, що в радіопересиланні могло б залишитися непоміченим - впурхнуло в одне вухо, а випурхнуло в інше - на газетній шпальті постає увіч дивовижними гримасами кривого дзеркала.
Читаємо: \"Украинцы - это такие же русские, как архангелогородцы или куряне...\". \"Украинцы до сих пор остаются неотъемлемой частью русского народа, как были ею всегда\".
\"...Созданная в Галичине австрийцами в конце ХIX века версия этнической истории... Именно там был разработан в общих чертах современный украинский литературный язык ...\".
Чи варто сперечатися з народженим в Одесі \"легендарним ерудитом\", який (о, дивина!), наче дрімучий невіглас, виявляється, не володіє елементарними знаннями ані про етногенез українців (і росіян заодно), ані про сповнену трагедій і боротьби історію двох близьких, але ж таких різних (і цим один одному та світові цікавих!) великих народів?
Чи станемо доводити, що \"створена австрійцями\" версія етнічної історії українців - то лиш витвір хворобливої шовіністичної уяви (от тільки чи личить те стверджувати з серйозним виглядом жартівливому ерудиту-одеситу?), як і те, що сучасна українська літературна мова формується за іншими правилами, аніж то бачиться \"знатоку\" із Москви.
Та ж з`ясовані ці питання й уже давненько - і в доступних либонь кожному московському ерудитові працях Миколи Костомарова (\"Две русские народности\"), й у виступах на захист прав української мови провідних діячів Імператорської ще Академії наук (Шахматов, Корш та інші), і, зрештою, хіба тільки сліпий може не бачити очевидного: Україна, українська культура та мова, всупереч хоч Валуєвим, хоч Вассерманам - була, є, буде.
Втім, наш ерудит, хоча і в окулярах, таки, мабуть, що не сповна сліпець.
Й місія таких, як він, очевидна - вводити в оману, засліплювати обивателя лжею \"правд\" безсовісно комсомольської.
З яким розрахунком те словоблуддя чиниться? - запитаємо.
А прочитаймо ще раз оглавок згаданої публікації: \"Україну не можна взяти та приєднати. Її можна купити\". Ось чи не до такого гендлю налаштовують московські гості свідомість загадкових охотників-купців та неймовірних продавців жаданої ними України?
І задля того торжища затьмарюючи пам`ять, зазіхаючи на гідність...
Не даймося, братове росіяни та українці. Не купімося на принади віслюка, вантаженого золотом. Та й не все те золото, що блищить.
Як от і хвалена ерудиція \"легендарного\" Вассермана.
Віталій Крикуненко, для УП
http://www.pravda.com.ua/columns/4b38a7a48d56e/
1173 Записів в гостьовій