Історія
- Деталі
- Розділ: Історія
Россия изменится, когда каждый из ее граждан сможет написать о себе подобные строки. Но пока большинство даже не понимает, о чем это
Этот текст написан Владимиром Яковлевым – журналистом, основателем и первым главным редактором Издательского дома «Коммерсант», сыном известного советского и российского журналиста, главного редактора «Московских новостей» Егора Яковлева.
«Меня назвали в честь деда. Мой дед, Владимир Яковлев, был убийца, кровавый палач, чекист. Среди многих его жертв были и его собственные родители.
- Деталі
- Розділ: Історія
Советский режим превращал людей в подлецов, принуждая их к «стукачеству», заставляя супругов доносить друг на друга, а детей предавать собственных родителей…
Мария, супруга украинского поэта Владимира Сосюры, регулярно писала доносы о том, что происходило в его окружении, что говорят его знакомые и соседи по дому "Ролит", в котором жили известные украинские литераторы. При этом «Данина» – такой была кличка у Марии Сосюры – рассказала о своем сотрудничестве с органами госбезопасности не только мужу, но и любовнику, личному врачу и случайному знакомому. За разглашение государственной тайны ее осудили на десять лет лагерей. Дело впоследствии пересмотрели, а после возвращения из заключения поэт снова женился на ней.
Мария Данилова и Владимир Сосюра познакомились еще до того, как украинский поэт получил признание. Это произошло в Донецке (тогда – Сталино) после концерта по случаю дня рождения Тараса Шевченко. Мария была родом из Ленинграда, выпускницей балетной школы и на 12 лет младше Владимира Сосюры. В 1931 году они поженились, а через 10 лет ее завербовал НКВД – уже в России: то ли в Москве, то ли в Уфе, куда супругов эвакуировали из Украины. В украинских архивах доносов Марии Сосюры обнаружить не удалось, однако о том, что она их писала, стало известно благодаря делу, заведенному по обвинению в разглашении государственной тайны. Мария раскрыла себя – сначала супругу, а затем еще нескольким знакомым.
- Деталі
- Розділ: Історія
На початку ХХ-го століття українське громадсько-політичне життя вирувало не лише на території України, а й далеко за її межами
Ми вже розповідали про український чинник на Далекому Сході та Кубані. Ще одним таким осередком стали українські громади Сірого Клину. Сірий Клин (інша назва: Сіра Україна) – неофіційна назва Південно-Західного Сибіру і Північного Казахстану з кінця XIX – початку XX століття, де розгорнулася масова українська колонізація (загальна площа колонізованої території – 460 тисяч квадратних кілометрів). У 1917–1920 роках на Сірому Клині був розгорнутий рух за Українську Державну Автономію.
«Перечитуючи історію Сибіру, часто ловиш себе на думці, що є сила сибірських сюжетів, які, попри те, що відбувалися далеко від Наддніпрянщини, з повним правом є повною мірою українськими», – зазначає дослідник української історії Сибіру Роман Захарченко. Із ним Радіо Свобода поспілкувалося про Сірий Клин і тамтешній український рух 100 років тому.
- Деталі
- Розділ: Історія
Злочини проти людяності – спільна відповідальність владних режимів і суспільств, які їх підтримують
5 серпня 2018 р. виповнилася чергова 81-а річниця трагедії Сандармоху, де у 1937-1938 рр. сталінський режим масово вбивав українців, поляків, естонців та в’язнів інших національностей, де вбивали росіян, які не сприймали злочинну політику Сталіна.
Без перебільшення можна сказати, що найбільш знаменною подією у вшануванні українських жертв репресій став Пам’ятний Хрест у Сандармосі «Убієнним синам України». Скромна жінка Лариса Скрипникова увійшла в історію: лише завдяки її заповзятливості, патріотизму, щирій українській душі в урочищі Сандармох з’явився цей величний гранітний пам’ятник.
Як і в минулі роки, в Карелії відбулося вшанування загиблих борців за волю, правду, життя. В заходах взяли участь українці Карелії, представники українських організацій Москви, Санкт-Петербурга, члени санкт-петербурзького Меморіалу.
До Сандармоху прибули Тимчасовий повірений у справах України в РФ Руслан Німчинський, представники Генконсульства України в Санкт-Петербурзі, генеральний консул Леся Лозинська, генконсули Польщі, Фінляндії, США, Литви, Латвії, Естонії. Присутні поклали квіти та запалили свічки пам’яті за невинно убієнними.
- Деталі
- Розділ: Історія
Пам’яті Левка Лук’яненка
Левко Лук’яненко закарбував своє ім’я в українській історії – хоча б тим, що був автором Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. І саме в цей день був його день народження. Символічно! А, може, це знак згори?
Життєвий ірраціоналіст?
Не скажу, що добре знав Лук’яненка, але доводилося в різний час зустрічатися з ним. І чомусь у мене склалося враження, що це світла людина, яка «не зовсім від цього» світу, щось у ній є містичне й водночас ірраціональне.
- Деталі
- Розділ: Історія
22 роки тому Основний закон України народжувався в муках, до того ж… ─ уночі. Як це було ─ згадує учасник тих подій, колишній нардеп, а нині голова Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайло Ратушний
Часто говорячи про прийняття Конституції 28 червня 1996 року, згадують лише про «конституційну ніч», маючи, напевно, на увазі, що Основний Закон країни приймався поспіхом, з примусу, не зовсім продумано й підготовлено.
Але це не зовсім відповідає історичній правді та розвитку подій, що мали місце напередодні й під час голосування постатейно цього доленосного документа в історії незалежної Української Держави.
- Деталі
- Розділ: Історія
Судьбы советских и российских политзаключенных очень похожи: яркий тому пример – истории Марченко и Сенцова
В "Новом издательстве" вышел трехтомник Анатолия Марченко, основанный на рукописях, изъятых у автора в ходе обысков и хранившихся в архиве УФСБ по Владимирской области.
Марченко погиб в 1986 году в Чистопольской тюрьме после четырехмесячной голодовки с требованием освободить всех политзэков СССР, и их вскоре действительно начали выпускать.
Многие проводят параллели между судьбами Марченко и Олега Сенцова, держащего сейчас голодовку в колонии ИК-8 Лабытнанги за свободу всех украинских политзэков в России.
Павел Марченко несколько лет готовил к печати рукопись своего отца, получившаяся в итоге книга является не только историческим источником, но и литературным памятником.
Голос Анатолия Марченко – свободного человека, погибшего за нашу свободу, – нужен нам всем.
- Деталі
- Розділ: Історія
Празднуя ежегодно День Победы, русские должны помнить, что этот праздник зиждется не только на большой крови их соотечественников, но и на большой подлости тогдашнего руководства страны в отношении своих военнопленных
Советское руководство бросило на произвол судьбы миллионы красноармейцев, оказавшихся в немецком плену во время Второй мировой войны. Об этом свидетельствуют документы, обнаруженные историками после оцифровки Архива внешней политики. Константин Богуславский изучает переписку, касающуюся отношений Советского Союза и Международного Красного Креста. Письма, которые исследователь предоставил Радио Свобода, раскрывают шокирующую историю о том, что Кремль не только не интересовался судьбой своих граждан, но и препятствовал попыткам иностранных государств облегчить их участь.
- Деталі
- Розділ: Історія
Ровно полстолетия назад – в ночь с 30 апреля на 1 мая 1968 года, вышел в свет первый самиздатовский выпуск «Хроник текущих событий», ставших рупором диссидентского и правозащитного движения в бывшем СССР
Пятьдесят лет назад поэт и правозащитник Наталья Горбаневская на титульном листе первого выпуска "Хроники текущих событий" напечатала: "Год прав человека в СССР". Именно "годом прав человека" был объявлен 1968 год Организацией Объединенных Наций. И как раз в тот год начался один из самых громких судебных процессов брежневского времени – процесс Гинзбурга, Галанскова, Добровольского и Лашковой, а на Красную площадь в знак протеста против ввода войск в Чехословакию вышли семеро диссидентов.
- Деталі
- Розділ: Історія
Сумна і водночас славна доля Слобожанщини завжди викликатиме непідробний науковий інтерес у дослідників
Чимало сторінок історії Слобідської України залишаються маловідомими. Хто такі «викотці» і чому їх не любили гетьмани? Які амбіції були в слобідських полковників? Хто з відомих діячів походив з тієї частини Слобожанщини, яка згодом відійшла до Росії? Про це та інше Радіо Свобода розповів член правління Національної спілки краєзнавців України Олег Корнієнко.
– Від якої дати чи події починається історія української Слобожанщини? Деякі дослідник називають 1638 рік – мовляв, тоді, після поразки повстання Якова Острянина, туди переселилися перші козаки-втікачі.
– Думаю, що історія Слобідської України має тяглість ще від доби Київської Русі й Великого Князівства Литовського. Але ці темні часи в історії краю залишаються малодослідженими.
Вважається, що Слобідська Україна, як історико-географічна область, постала у середині – другій половині XVII століття, коли почалися масові переселення з Правобережної та Лівобережної України козаків, селян, міщан. Їх тоді називали «викотці». Це люди, які рвали усі свої зв’язки з колишнім місцем перебування і йшли на території незаселені.