Три яскраві постаті в історії української  фольклористики Кубані

Від редакції. У черговому 46-му томі «Донецького вісника», що видається Донецьким відділенням Наукового товариства ім.Т.Шевченка, опубліковано статтю відомого українського історика, професора  Дмитра Білого «Діяльність українських фольклористів на Кубані наприкінці ХІХ – початку ХХ сторіччя».

У статті розглядається вплив дослідників народної творчості українців Північного Кавказу (переважно Кубані) на становлення національної української ідентичності місцевого населення.

«Фольклор у ХІХ – початку ХХ сторіч мав набагато більше значення, ніж просто збірки народних пісень, приповідок та переказів, - пише у передмові автор. -  Насправді, він відіграв головну роль у становленні модерних націй в цей період, відігравши роль головної підстави, яка доводила самобутність народів на власне державотворення. Подібна праця була у вищеозначений період розгорнута на всіх територіях, де мешкали українці. І Кубань у цьому просторі не стала виключенням».

Пропонуємо читачам уривок з статті Дмитра Білого, в якому розповідається про трьох кубанських етнографів – Митрофана Дикарєва, Олександра Півня і Гната Макуху:

«Зацікавлення скарбами українського фольклору Кубані виразно виявив ще Яків Кухаренко, який одним з перших почав збирати та опрацьовувати його зразки. На іншому, науковому рівні, та в контексті загального народовсько-демократичного осмислення українського етносу за цю працю взявся етнограф і фольклорист Митрофан Дикарів (1854-1899).

Народився майбутній збирач українського фольклору в родині церковного паламаря 31 травня 1854 р. у слободі Борисівка Валуйського повіту Воронезької губернії. У своїй «Автобіографії» М.Дикарів згадував: «Батьки мої завжди жили бідно і своїм становищем, світоглядом і мовою майже нічим не відрізнялися від навколишніх селян-малоросів. І моє дитинство минуло у середовищі селянських дітей. Ці обставини згодом допомогли мені зібрати більш докладні відомості про духовне життя борисівців».

З 1863 р. М.Дикарів навчається в Воронезькій бурсі, згодом у Бирючинському духовному училищі. У 1870 р. вступає до Воронезької духовної семінарії, вивчає латинську, німецьку, а згодом і французьку мови. У квітні 1876 р. «за цілковиту неблагонадійність» з семінарії його виключають, хоча він і був одним із найкращих її учнів.

Довелось М.Дикаріву тяжкою поденною працею здобувати собі кусень хліба, – спершу в Губернському статистичному комітеті, потім у Воронезькому губернському правлінні. У 1880-х рр. М. Дикарів познайомився з кубанським вченим Ф. Щербиною, який на той час працював в Губернському статистичному комітеті. Вірогідно, що саме Ф.Щербина – палкий патріот Кубанщини – прищепив інтерес молодому вченому до цього краю.

У 1891 р. у «Воронезькому етнографічному збірнику» виходить перша вагома праця М.Дикаріва «Нарис Воронезького міщанського говору, порівняно з україно-руським наріччям», у якій він зібрав сім з половиною тисяч російських і українських прислів'їв та приказок .

М.Дикарів провів декілька етнографічнних експедицій по Воронежчині, планував підготувати та видати 199 словник малоруської мови. Але головна етнографічна праця очікувала вченого на Кубані, куди його було запрошено в 1893 р. завідувати в Катеринодарі обласною друкарнею. У липні 1893 р. Митрофан Дикарів переїхав до Катеринодара. Отримати посаду завідувача друкарні йому не вдалось і М.Дикарів займав посаду молодшого діловода Обласного правління.

Окрім безпосередньої роботи – касації рішень станичних (1-ї інстанції), почесних (апеляційних) і волосних судів тощо – М.Дикарів активно займався культурнопросвітницькою та етнографічною діяльністю. За власний кошт передплачував українські книжки, у першу чергу «Кобзар» та безкоштовно розповсюджував серед місцевого населення, поповнював власну бібліотеку, вів листування із особами, які збирали для нього зразки усної народної творчості в кубанських станицях та хуторах, сам регулярно виїжджав у відділи Кубанської області для збору етнографічних матеріалів. Окрім того, М.Дикарів листувався з українськими діячами науки і культури – Б. Грінченком, О. Кониським, М. Драгомановим, Хведором Вовком, друкував статті з етнографії Кубані у «Кубанських обласних відомостях», розробляв ґрунтовну програму по зібранню, класифікації та виданню кубанського фольклору, народних переказів, пов‟язаних з голодом і холерою, з нагоди приїзду імператора, всеросійського перепису населення, збирання відомостей про товариства і збори сільської молоді (вулиці, вечорниці, досвітки, складчини), народних апокрифів і балачок тощо.

 До виконання цієї програми М.Дикарів намагався залучити якомога більше число добровільних і платних кореспондентів. Частину своїх праць з української етнографії та фольклору Кубані М. Дикарів видав у Львові в збірках Наукового товариства імені Шевченка.

У 1898 р. Митрофана Олексійовича призначили архіваріусом Кубанського військового архіву. 1899 р. він став одним з ініціаторів створення «Товариства аматорів дослідження Кубанської області» (Общество любителей изучения Кубанской области – ОЛИКО), першим секретарем якого і був обраний.

Помер М. О. Дикарів 14 листопада 1899 р., його поховали завійськовий кошт. На могилу поклали вінки: «Від чиновників Обласного Правління», «Від редакції «Кубанських обласних відомостей», «Від завідувача військовим історичним музеєм К. Живило» і «Від українців земляку М. О. Дикаріву».

Відчуваючи наближення смерті, М. Дикарів дуже турбувався про подальшу долю рукописів своїх праць з етнографії, розробив план видання з восьми окремих томів. За кілька років до своєї смерті вчений почав непокоїтися про долю зібраних ним матеріалів. Усю свою наукову спадщину, яка ще не побачила світ, М.О. Дикарів заповів Науковому товариству імені Шевченка у Львові.

Після смерті вченого його рукописи (близько 10 рукописних томів) та більшість паперів – особистий щоденник, бібліотека, матеріали до словника, упорядковані редактором «Кубанських обласних відомостей» Лукою Мельниковим, відправлено до Львова. Розбирати архів М.Дикаріва за дорученням Товариства взявся Іван Франко, наслідком чого стало видання через три роки окремим шостим томом у серії збірників філологічної секції НТШ, з передмовою і за науковою редакцією І. Франка, «Посмертних писань Митрофана Дикарєва з поля фольклору і мітольогії».

Серед талановитих учнів і помічників М. Дикаріва необхідно згадати писаря обласного правління Олександра Півня (М. Забігайло) – ревного завзятого збирача козацького гумору, нісенітниць та балачок.

Народився Олександр Юхимович Півень в станиці Павловській Єйського повіту 3 червня 1872 р. у родині псаломщика, жив у станицях Єйського відділу, був учителем, станичним отаманом, писарем, суддею. Завдяки наполегливій праці збирача бринить із сторінок його збірок жива козацька мова, пісні і сміховинки чорноморців. Прославився цей козак своїми «Збірниками сміховинок, брехеньок, видумок, приказок, поговорок і дечого іншого з побуту козаків Чорноморського (Кубанського) війська».

Перша збірка з цієї серії вийшла у 1904 р. в Одесі під назвою «Сім кіп брехеньок або торбина сміху». Книга миттєво розійшлася по країні. На неї звернув увагу відомий книговидавець І. Ситін, і з 1905 по 1915 роки ці книжки витримали 12 видань. Олександр 201 Півень до 1920 р. встиг видрукувати 28 книг (53 з перевиданнями). Цього ж року вимушений був емігрувати, жив спочатку у Сербії, потім – Німеччині, друкувався в емігрантських журналах «Козачьи Думи», «Вольная Кубань», «Вольное казачество – Вільне козацтво» (Чехословаччина), «Кубанская жизнь» (Канада) та в ін. Написав багато поетичних і прозових творів, спогади.

Помер у квітні 1962 р. у м. Дармштадті (Західна Німеччина). На пам'ятнику, що встановлено на його могилі, вибито напис: «Олександр Ю. Півень. Поет. Кубанський Кобзар».

Яскравим представником українських самобутніх етнографів та письменників Кубані був Гнат Савович Макуха (Шевель).

Народився він 28 січня у станиці Полтавській. Його батько був лікарем. Невдовзі після народження Гната родина переїхала в станицю Брюховецьку. У 1887 р. Гнат закінчив двокласну станичну школу. Під час навчання в школі на формування свідомості хлопця мав великий вплив вчитель М.Кочевський, який ознайомив школярів з творчістю Тараса Шевченка, Прокопа Короленка, Івана Попка.

Перший свій вірш Гнат Макуха написав у 13 років. У ньому були такі рядки:

Ой, могила, могила,

Яка ж в тобі сила!

Ти ж Тараса навчила

Писати пісні,

Поможи ж і мені…

Після закінчення школи він вступив до Кубанської вчительської семінарії у станиці Ладозькій. За чотири роки навчання Гнат Макуха, підробляв наймитом у козацьких господарствах, грав на скрипці на весіллях. Тоді ж написав драму: «В убогій козацькій хаті на Різдво». У 1899 р. закінчив двокласне училище в станиці Петровській, вчителював в станицях Апшеронській, Ірклієвській, Гривенській.

Гнат Макуха вже в ті роки виявив себе як збирач козацького чорноморського фольклору, часто їздив по станицях Кубані, збираючи матеріали для своїх творів. Відомо, що писав історичні поеми, рукопис 202 його книги «Сльози козачі» загинув під час Громадянської війни. Деякі вірші Г.Макухи публікувались в «Кубанських обласних відомостях».

1917 р. його обрано до Кубанської Крайової Ради. Виявив себе як активний прихильник примирення козаків та іногородніх. Разом з К.Бардижем формував загони «Вільного козацтва», був обраний отаманом одного з куренів «вільних козаків». Під час встановлення радянської влади на Кубані в березні 1918 р. Гната Макуху заарештовано і він дивом утік перед розстрілом. Пізніше очолював охорону Військових клейнодів. 14 – 16 лютого 1919 р., коли в станиці Брюховецькій козаки-чорноморці зібрали Чорноморську Раду, до неї обрано і Гната Макуху.

З поверненням більшовиків на Кубань знову був заарештований, але йому вдалося втекти, півроку воював у повстанському загоні «комишинників» у плавнях.

Перебуваючи в еміграції, продовжував літературну діяльність, більшість його творів українською мовою друкував альманах Вільнокозацького руху «Вольное казачество – Вільне козацтво» (ред. Г.Білий), у 1925 р. празьке емігрантське видавництво «Вольная Кубань» випустило окремим виданням збірку його творів…»

Дмитро Білий, доктор історичних наук, професор, професор Львівського національного університету фізичної культури

З повним текстом статті ««Діяльність українських фольклористів на Кубані наприкінці ХІХ – початку ХХ сторіччя» можна ознайомитися на https://ntsh.org/sites/default/files/tom46.pdf

На світлинах:

  • Обкладинка «Посмертних  писань»  Митрофана Дикарєва, виданих 1900 р. у Львові
  • Митрофан Дикарів
  • Олександр Півень (Забігайло)
  • Гнат Макуха (Шевель)

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s