Друк
Розділ: Історія

До 30-річчя фестивального бунту українців в соціалістичній Польщі

У липні 1989 року під час найбільшого українського культурного заходу тодішньої Польщі – Фестивалю української культури – серед української меншини почався ініційований публікою бунт проти Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), як би сказали сьогодні, «закерзонська Революція гідності».

Проти «уескатівського бетону» виступили артисти, а також присутні в залі глядачі. Усе почалося від промови депутата польського Сейму від профспілки «Солідарність» Володимира Мокрого. Українська молодь вперше розгорнула у Лісній опері заборонений комуністами «буржуазно-націоналістичний» синьо-жовтий прапор, а 8-тисячна публіка проспівала «крамольний» національний гімн «Ще не вмерла Україна…».

Бунт української інтелігенції в Польщі проти «часу застою» в УСКТ, культурної «шароварщини» наростав ще від виникнення профспілки «Солідарність», очолюваної Лехом Валенсою. Українська студентська молодь зареєструвала у Варшаві Спілку українських студентів, пізніше в академічних осередках виникали секції української культури Спілки польських студентів, а згодом з’явився Союз української незалежної молоді.

Під час згаданого Фестивалю української культури студенти проводили альтернативний захід – «Нічний концерт» у студентському клубі «Жак» у Ґданську. Головна ідея полягала в тому, аби об’єднати українську та польську молодь за допомогою музики, зокрема року. До міста приїхали гурти з України – «ВВ» та «Брати Гадюкіни», які виступали разом із місцевими панк-роковими колективами.

Навіщо нам згадувати про події 30-літньої давності? Їхні учасники – вже сивочолі люди, що бавляться зі своїми внуками. Проте, розмірковуючи над перспективою української меншини у Польщі, нам варто згадати пройдений шлях.

Після припинення існування Українського суспільно-культурного товариства утворилося Об’єднання українців у Польщі. Варто також нагадати, що його меценатом було Міністерство культури, де створили спеціальне відомство, яке мало займатися справами національних меншин. Згадаймо також, що Польща перша визнала незалежну Україну, а її перший закордонний представник (ще не посол) Теодозій Старак свою діяльність у Варшаві розпочав, серед іншого, з візиту до домівки ОУП.

Сьогодні доводиться констатувати, що ідея проведення головного культурного заходу українців у Польщі – Фестивалю української культури – вичерпала себе. Натомість маємо багато (хоча з кожним роком дедалі менше) інших культурних заходів на місцях.

Співробітник тогочасної Служби безпеки звітував своєму керівництву про події у Сопоті так:

«Справжній вибух українських патріотичних почуттів та небажання бути пов’язаним з тогочасною системою вищого керівництва Українського суспільно-культурного товариства стався під час XI Фестивалю УСКТ в Сопоті 1-2 липня 1989 року. Зі слів голови Головного правління Євгена Кохана випливає, що на другий день заходу мали місце «незаплановані організаторами події», які почалися після непередбаченого виступу депутата Володимира Мокрого та Богдана Гориня – відомого дисидента з СРСР. Разом із гуртом «Рекрут», який приїхав з України, проте не був офіційно запрошений на фестиваль, Мокрий та Горинь створили на фестивалі напружену атмосферу, яку Кохан назвав «націоналістичним піднесенням». Разом з хором «Журавлі» восьмитисячна аудиторія заспівала заборонений гімн «Ще не вмерла Україна». Також демонстративно використовували національну символіку та транспаранти з образливими для керівництва УСКТ текстами (цитата за книжкою: Arkadiusz Słabig, «Działania aparatu bezpieczeństwa Polski Ludowej wobec Ukraińców w latach 1944- 1989», (Аркадіуш Слабіг, «Діяльність бепекових служб Народної Польщі щодо українців у 1944-1989 роках»), Слупськ 2018, ст. 105).

 «Вище керівництво» УСКТ було ошелешене та шоковане ходом подій у Сопоті. Стаття у №32 «Нашого слова» за 6 серпня 1989 року починається звичною для цього періоду фразою: «У чудові липневі дні, в налитому сонцем амфітеатрі сопотської Лісної опери, залунала українська музика(…). Це свято української пісні, наче обрядовий ковчег, до якого збіглися слухачі із усіх усюд (…)».

Однак у тижневику таки зароджувалося нове мислення. У редакційній колонці писали: «Напрочуд добре поінформована публіка, багатотисячним хором викликала на естраду артистів з України, які «не змістились у програмі(…). Можливо, перебільшенням було б однозначне ствердження, що фестиваль проходив диктант публіки».

Про проведені українськими студентами заходи лідери УСКТ воліли нічого не знати, їх проігнорували. Однак про «Нічний концерт» у Гданську також написали у «Нашому слові» (№ 33 за 13.08.1989 року). Автор статті досить вміло зобразив атмосферу концерту, яку створила музика українських гуртів, андерграундного перформенсу, божевільного танцю в ритмі панк-року. Повідомлення про призначення президентом країни генерала Войцєха Ярузельського – та статті про панк-рок в одному номері газети! Такий був час політичного перелому кінця 80-х років у Польщі (ще тоді Народній).

Ми поспілкувалися із учасниками тих буремних подій.

Петро Пеленський: «У Ґданськ приїхали артисти з львівського театру «Не журись». Події, про які ми згадуємо, почалися у Лісні опері з їхньою появою. Фестивальна публіка знала їх, бо раніше цей театр виступав у різних містах Польщі. Почалися переговори з організаторами про виступ «Не журись» на фестивалі у Сопоті. Представником організаторів від УСКТ був Павло Кремінський. Саме йому доручили нести на затвердження «до цензури» всі тексти виступів фестивальних артистів. Очевидно, з огляду на політичні обставини, львів’ян тоді не пропустили. На фестивалі була тоді невелика група наших активістів, пам’ятаю Юрія Рейта та Михайла Кертичака. Саме вони намагалися шляхом неофіційних переговорів з організаторами «пропхати» кабаре «Не журись» на фестивальну сцену Лісової опери. Після виступу артистів з України серед публіки з’явилися синьо-жовті прапори.

Я тоді був членом ради хору «Журавлі». До нас підходило багато людей, просили, аби на завершення фестивалю ми заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Перед виходом «Журавлів» на сцену дуже патріотичний виступ мав також мав бандурист Василь Жданкін.

Саме тоді серед публіки почалося патріотичне піднесення. «Журавлі» навіть не співали самостійно заборонений гімн, а лише супроводжували спів, що лунав із лав глядачів.

Андрій Степан: «Пам’ятаю, що на фестиваль акредитовувалося багато польських журналістів. Здається, тоді вже панувало передчуття важливих подій, які він мав би принести. Одним словом, «щось висіло в повітрі». Окрім цього, у Польщі відчувалося, що з СРСР віють вітри політичної відлиги, що їх започаткував генсек Комуністичної партії Михайло Горбачов. І врешті - у Сопоті серед глядачів, що прибули з різних куточків країни, також відчувалося політичне патріотичне піднесення, викликане результатами виборів до парламенту 4 червня.

Тодішні організатори з боку УСКТ - Євген Кохан, Павло Кремінський та Мирослав Вербовий -лише мовчки спостерігали за ходом подій на фестивальній сцені. Вони втратили контроль над політичною стихією.

Пам’ятаю, що на завершення фестивалю на сцену вийшли Володимир Мокрий, Богдан Горинь та один з організаторів заходу, Мирон Кертичак. Вони наголосили на тому, що у політичній сфері, у тому числі для української громади в Польщі, настав час змін.

Глядачі Лісної опери пишалися, що людина з української громади, політик Володимир Мокрий займає важливе місце на польській політичній арені. Усі переконалися, що українці не будуть «сірою масою», що вони стають суб’єктами політики. Також нам додавала сил підтримка лідерів демократичної опозиції з України.

Славомир Саладяк: «Спочатку ніхто з присутніх, у тому числі я, не передбачав на фестивалі подій, які матимуть історичне значення. Захід почався за планом: на сцену вийшли організатори з УСКТ, відкрили фестиваль, далі все також ішло за узгодженим раніше сценарієм. Однак у якийсь момент події у Лісній опері почали «жити своїм власним життям». Пристрасті досягли апогею, коли ми почали співати гімн «Ще не вмерла Україна». Було зрозуміло, що це переломний момент. Ми переконалися, що комуністична система у Польщі, - а також у нашій свідомості -провалилася.

Сьогодні те, що сталося в Лісній опері 30 років тому, вже не вдасться повторити. Головних учасників тих подій - Павла Кремінського, Мирона Кертичака -уже немає з нами. Також нам не під силу зібрати таку кількість глядачів, як колись. Старше покоління українців у Польщі відходить в небуття. Наша молодь зараз має стільки пропозицій участі в українських культурних заходах, що цих людей важко було би зібрати у Сопоті також у нас немає достатнього фінансування, аби провести такий фестиваль на відповідному рівні. Нам варто визнати: у 1989 році був фантастичний захід, але сьогодні ми не можемо його повторити.

Для мого покоління молодіжний ярмарок «JarmaRock FEST» у Ґданську уособлює те, що старше покоління цінувало у Фестивалі української культури. Хоч і в меншому масштабі, але він виконує схожу функцію.

Орест Лопата

Джерело: https://www.nasze-slowo.pl/nasha-revolyucziya-pochalasya-v-sopoti/

На світлинах Богдана Тхора:

1. Василь Жданкін та хор «Журавлі»

2. Cопотська стихія українців

3. Володимир Мокрий (в центрі)

4. «Брати Гадюкіни» під час «Нічного концерту»

5. Артисти на сцені Фестивалю української культури