Національний банк України випустив у листопаді цього року пам’ятну п’ятигривневу монету – до 100-річного ювілею Національної заслуженої академічної капели «Думка». Так само, як і минулорічний випуск ідентичної монети з нагоди 100-річчя Національної заслуженої капели бандуристів імені Георгія Майбороди, цей жест України є своєрідним поклоном кобзарському мистецтву, що донесло до нас духовну енергетику пращурів. У такі вікопомні моменти годилося б частіше звертатися до минулого, виносячи на світ Божий забуті, а кимось і зовсім не знані імена, які, мов світлячки, мали б осявати нам цей тернистий столітній шлях національного пісенного епосу. Ось узяти хоча б і Федора Жарка (1914–1986), родом із Черкащини...

 

У сільську церкву йшли «на Жарків»

У їхній сім’ї не співав хіба що кіт на теплому комині. Федорів батько, Аврам Миколайович, володіючи могутнім басом, вів церковний хор в їхній Михайлівці Кам’янецького району. Підрісши, до хору долучилися і малий Федько з братом та сестрою. Збираючись у неділю на черговий молебень, односельці напівжартома казали: «Підемо Жарків слухати...»

А зі столиці стали до них навідуватися дослідники української старовинної культури (в Київському інституті народного фольклору й етнографії й досі зберігаються записи, зроблені композитором-музикознавцем Пилипом Козицьким в їхній, Жарків, хаті).

Федько рано привчився до струнних інструментів, співав так, що аж ангели мліли на своїх небесах. Однак бандури ще й близько не бачив. Та якось забрів до Михайлівки якийсь кобзар, усівся під тином і почав хрипко співати. Вузлуваті руки його видобували з потрісканої бандури такі занебесні акорди, що миттю зібрався гурт селян. А юний Федір Жарко, мов заворожений, так близько підступив до кобзаря, що той аж заблимав незрячими очима: «А хто це мені сонце отут заступив?!..»

Не знав той кобзар, що із хлопчини виросте співець з м’яким баритоном, який прирівнюватимуть до оксамиту. Однак аж ніяк не оксамитною буде його стежка у кобзарсько-бандурну ауру тодішньої України. Батьки свого сина хотіли бачити якщо не бригадиром у колгоспі, так інженером чи вчителем. Федорового брата Івана так заклювали, коли надумав одружуватися на вдовиці з дитям, що мусив згоджуватися на пропоновану ними колгоспну «бригадиршу»; однак у переддень весілля, не витримавши наруги, наклав на себе руки. Ця подія висіється гірким полином у Федоровій душі. На все життя.

Але щодо власного вибору Федір із батьками не сперечався, бо й сам бачив: «скиглячих» кобзарів та лірників гонять он звідусіль, розбивають «струмент» об коліно... А «вчитель» – звучить солідно. Отож вступив на фізмат інституту народної освіти в Черкасах. Там відводив душу концертами братів-бандуристів Вусатих, до яких згодом приєднався і сам. Саме від Кирила Вусатого (як засвідчує праця Богдана Жеплинського «Українські кобзарі, бандуристи, лірники») Федір перейме ази бандурної гри.

На обпалених війною крилах

Учителював Федір Жарко в містечку Баришівка на Київщині, не полишаючи, однак, клубної сцени. Тут його застане й війна. Потрапив у оточення – як результат того хаосу, в якому опинилася відступаюча під натиском окупантів Червона армія; був урятований баришівчанами; намагаючись уникнути «германського раю», прилаштувався, дякуючи вчительському диплому, на роботу в сільпо...

За такими ось скупими рядками крилося багато поневірянь. Та чи було б краще, якби не послухався батька в юності і таки став професійним бандуристом? Адже багатьох знищили ще в горезвісні 1930-і, коли кобзарство перестало вписуватися в сталінську модель соціалізму. А на вцілілих чатувала війна. Київську капелу, яку незадовго до війни (1935) об’єднали з Полтавською, не евакуювали на схід, а... зірвали прямо з гастролей і погнали всіх двадцять п’ять бандуристів на фронт. З них уціліє лиш п’ятнадцять. Не менше виживе і в чужих землях – після того, як Григорій Китастий зіб’є спочатку в окупованому Києві невеличкий гурт з таких, як Федір Жарко, розпорошених війною...

Ось так і вийшло, що в Києві буде одна капела – Державна капела бандуристів УРСР (нинішня Національна заслужена капела бандуристів імені Георгія Майбороди), а в американському Детройті – друга, під орудою Григорія Китастого, названа іменем Тараса Шевченка.

Як два перебиті крила українського гуртового кобзарства, початок якому дав у 1918-му нащадок козаків Василь Ємець, вони потроху гоїли рани, шліфуючи водночас кобзарство й надаючи йому сценічного шарму.

Бандуристам Китастого вдалося, до того ж, зберегти, окрім унікального репертуару, ще й старовинну діатонічну бандуру, яку називали «харківською», «бандурою Хоткевича». В УРСР прижилася хроматична (повноголоса) бандура, з якою тісно пов’язані імена бандурних майстрів Олександра Корнієвського та Івана Скляра і якій підвладні, окрім традиційних дум та плачів, ще й складні класичні мелодії. Саме з нею, концертною бандурою, пов’яже свою долю Федір Жарко; старосвітська бандура стане в УРСР «реліктом».

Не здатен заглушити в собі виплеканого на привіллі Михайлівки жайвора, вчитель Федір Жарко, як і до війни, ділить своє життя між школою і клубною сценою. Потрапляє в Москву, на Всесоюзний огляд художньої самодіяльності. Туди він привозить дві пісні за рознарядкою, спущеною згори: щоб тільки «на русском» і без «крамоли»!.. «Песню о Днепре» Марка Фрадкіна співав так проникливо, що зал зірвався шквалом оплесків. За сприяння поета Павла Тичини, який був тоді наркомом освіти УРСР, Федора Жарка забирають до столичної капели «Думка».

Із «Думки» – до «Капели Міньківського»…

Державна українська мандрівна капела (так читається назва «Думка») в період 1940–1950-х саме перейшла на класичний академічний спів без музичного супроводу (a’capella) і приваблювала багатьох, кому, як говориться, Бог дав голос. Здавалось би, що ще треба вчорашньому вчителю з провінції, який жив і снив великою сценою?!.. Але Жаркова мрія – не стільки хор, як спів під бандуру, що заполонив душу ще в інституті.

Він пробує втиснутися в Державну капелу бандуристів УРСР. Його охоче беруть, бо капела тільки-но почала відроджуватися, як той Фенікс із згарища. Від 1946-го до 1974-го він проспіває в ній своїм оксамитним баритоном, повністю освоївши концертну бандуру (а вчив його, після Кирила Вусатого, один із капелян, Федір Глушко) і вважаючись, як і Геннадій Нещотний, неперевершеним співцем дум. Хоча й довелося, як і багатьом тодішнім артистам, співати та грати переважно те, що просіювала крізь своє решето радянська ідеологія.

Міньківський, набравши до капели сорок чоловік, хотів би кожного бачити водночас і співаком, і музикантом. Капела мала освоїти гуртовий чи сольний спів під бандуру (пізніше вони додадуть до інструментарію й цимбали, сопілки, литаври, баян, бубон та інше), якому підвладна, на противагу колишньому кобзарюванню по ярмарках, станціях та колбудах, нотна грамота й бездоганний вишкіл.

Отож «капела Міньківського», мов тая бджола, тільки й знає, що вчиться, тренується, щось шукає і навіть влаштовує в себе у «Солов’їній домівці» (на Володимирському узвозі, 2 в Києві) бандурну майстерню.

Далеко позаду залишаються гастролі по селах повоєнної України на підводах, часто – з ночівлею у скирті соломи. Колектив стає самобутнім осередком сценічної культури України. Бандура з сестриці-жалібниці перетворюється в капелян на бандуру-чарівницю, яка, завдяки збагаченим тонам і напівтонам, помітно врізнобарвлює нотну палітру їхніх мелодій – як народних, так і авторських.

Співати з капелою стає престижним серед визнаних вокалістів, зокрема таких, як Борис ГмиряДіана Петриненко, Петро Білинник, Іван Козловський та інші. А заодно капела будила в українцях чуття українства. Адже багато хто вишиванок та рушників у світлиці став соромитися, ікони на горища повикидав, а вже за «здрастє» у повсякденному мовному вжитку, замість «здоровенькі були», й казати нічого...

Чого варта хоча б ось і така мить в їхніх концертах, згадана в монографії «Кобзарська Січ» бандуриста капели Ярослава Чорногуза!.. Піднімається завіса, капела виструнчилась, повернувши бандури ліворуч, звідки очікується вихід на сцену Олександр Міньківського, художнього керівника й головного диригента.

Доходить Міньківський до середини сцени – бандури, мов соняхи за сонцем, повертаються за ним і завмирають перпендикулярно до залу. Як на мене, це й справді гарно. Цим артистичним жестом бандуристи ніби хочуть сказати своїй аудиторії: «Ось він, наш маестро! Просимо тиші…» І виривається в абсолютній тиші перший акорд, від якого в залі задрижить не одна душа. Чи то б співалася «Дума про Морозенка», чи пісня «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Тараса Шевченка, щось ліричне на зразок «Взяв би я бандуру» на слова Михайла Петренка або старовинна козацька дума «Про трьох братів Азовських»«Дума про козака Голоту» у виконанні Федора Жарка…

За пісню, що стала гімном України, заслали на Колиму

Скільки тих пісень та дум переспівав Жарко, скільки тих поезій поклав на ноти (включаючи і «Печенізьку облогу Києва» Олександра Олеся), збірку народних пісень для співу під бандуру навіть упорядкував... А от була в нього одна пісня, яку тихо намугикував хіба що десь удома чи гуляючи околицями Михайлівки, де в нього ще жила сестра Марія. Це – вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» (1862), покладений на музику Михайлом Вербицьким (1863) і затверджений через 140 літ Державним гімном України (2003). Пісня вважалася «націоналістичною», «занепадницькою» і не вписувалася в мажорні ритми п’ятирічок.

Однак, знехтувавши цим, Федір Жарко затягнув на якійсь вечірці: «Ще не вме-е-рла Україна і слава-а-а, і во-о-ля...» Отямився тоді, як відчув, що ніхто йому не підтягує. Надворі був 1950-й, до хрущовської «відлиги» ще залишалося три роки. Однак той, кому талант Жарка заступав сонце (в інтернеті «гуляє» його ім’я), не тільки сопів у терцію з усіма іншими за столом, а ще й назавтра «сигналізував» куди треба.

Жарка арештували, присудили десять років «золотих копалень» Колими. І хоча ввесь строк він не відбув, завдяки кончині вождя-тирана Сталіна в березні 1953 року, факт залишається фактом. На жаль, дехто сьогодні дозволяє собі сарказм на адресу Жарка, забуваючи, що він жив за тієї доби, коли в багатьох на умі було одне, а на язиці – те, що диктувала партія. Якби не виброджувалася в тих умах козацька непокора, чи прийшла б наша Україна до своєї незалежності? І коли?..

Не одному Жаркові було важко стримувати те, що рвалося з глибин душі на волю. Гострий на язик Никифор Чумак із Полтавщини ще в 1930-х обмовився на людях про «оту грузинську морду в Кремлі», що призвела до голоду в Україні; за те життям і поплатився – буцімто за доносом кобзаря Миколи Зайця (агента НКВС «Грязнова», як засвідчує історик Віктор Ревегук у своїх дослідженнях кобзарства Полтавщини).

А сліпого Євгена Адамцевича з Сумщини, який любив наспівувати про «галіфе – кривії коліна, ой, так та й не так – Україна гине», навіть у 1950-х ганяли з місця на місце, а то й вивозили кудись у степ, далеко закинувши його бандуру-годувальницю. Він навпомацки знаходив свій «струмент», плакав від радощів і... знову співав своєї.

Прямо після концерту арештували в 1934 році і загнали на Колиму Володимира Кабачка, художнього керівника Полтавської капели.

Сліпого Івана Кучугуру-Кучеренка з Харківщини, який посмів написати «Думу про Петлюру», енкаведисти розпинали на допитах прямо на долівці: руки й ноги прив’язували мотуззям до гаків на стінах і розтягували на чотири боки – до тріску в кістках... Доки й сконав 60-річний співець смертю мученика (1939), так і не скорившись катам, які вимагали зректися свого кобзарства.

Ось так і летіли наші кобзарі «сірим шнурком» у радянській «мряці», мов журавлі з пісні «Чуєш, брате мій...» на вірші Богдана Лепкого...

Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі

Джерело


На світлинах:

1. Бандурист, Заслужений артист України Федір Аврамович Жарко 

2. Студентська капела бандуристів Черкаського інституту народної освіти, в якій грало трійко братів Вусатих з села Мордва Чигиринського району Черкащини

3. Василь Ємець – організатор Київського кобзарського хору з семи осіб у 1918 році

4. Народний артист СРСР, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Олександр Міньківський

5.  Народна артистка СРСР, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Діана Петриненко 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка