Друк
Розділ: Криниця (Уфа)

Тетяна БогуславкаПро вчительку української мови і українознавства, поетесу з села Троїцьке Благоварського району Башкортостану 

Адігамова (Куделя) Тетяна Миколаївна - це вчителька середньої загальноосвітньої школи села Троїцьке Благоварського району Республіки Башкортостан, що в 70 кілометрах на захід від Уфи. Народилася вона 19 грудня 1975 року в селі Розкопанці Богуславського району на півдні Київської області. Закінчила Розкопанецьку 9-річну школу, Богуславське педагогічне училище. У 1995 році виїхала в селище Троїцьке Благоварського району Республіки Башкортостан. Вийшла заміж, народила двох дітей - донечку й синочка. У 2002 році закінчила історичний факультет Башкірського державного педагогічного університету. Працює пані Тетяна вчителькою історії, а також - української мови і українського народознавства.

Людина вона надзвичайно талановита, абсолютно віддана своїй справі. Крім курсу української мови та літератури, Тетяна Миколаївна розробила та викладає в школі власну програму з українського народознавства. Тепер школою в Троїцькому та її вчителькою пані Тетяною Адігамовою буде опікуватись відомий в Україні вищий навчальний заклад - Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя.

Тетяна Миколаївна пише ніжні, душевні вірші. У 2007 році видала збірку поезій "Моя весна".  Висувалась від Комітету з молодіжної політики РБ на Державну республіканську молодіжну премію імені Шайхзади Бабича в галузі літератури, мистецтва, архітектури.

Тетяна Миколаївна трошки про себе

На високому пагорбі над старовинною рікою Россю 19 грудня 1975 року народилась я, маленька дівчинка Куделя Тетянка. Ще з пелюшок вслухалась у пташине щебетання в саду, вдивлялась у високе блакитне небо, пила солодкий сік вишень, яблунь, груш. Гралась під густим віттям кремезної шовковиці, ховалась у запахущих бузкових хащах, які слугували живим тином між вулицею і подвір’ям. Купалась у прохолодних прозорих водах Росі, ходила в ліс по гриби та ягоди… Виросла, вивчилась.

І закинула мене доля аж у Башкирію. Тут я, Тетяна Миколаївна Адігамова (зараз мене так називають), працюю в Троїцькій середній школі, викладаю українську мову, виховую двох діток. Звичайно ж, сумую за рідною землею, але й до башкирського краю встигла вже звикнути. Бо чарівний цей край багатий і природою, і дивними легендами, і гостинними людьми.

У своїх віршах передаю тобі, шановний читачу, частинку свого серця, своєї душі. Візьми її в долоні і приголуб, а вона у відповідь зігріє тебе моєю теплотою.

З любов’ю - Тетяна (Куделя) Адігамова.

Вірші Адігамової Тетяни Миколаївни з циклу «У бузковому раю»

Вечір коло Росі

На пам’ять Галині Степанівні.

У ледь зеленуватих хвилях Росі

Полощуть верби довгі свої коси.

Між ними зграйки рибок пропливають,

У куширах старанно щось шукають.

Гойдається у листячку пташина,

Співає колискову для дитини

Своєї жовторотої малої,

Понад водою спів іде луною.

У комишах он човен заховався,

Іди до нього зараз же, не гайся!

Сідай тихенько – слухай дивний вечір…

Нехай роса впаде тобі на плечі,

Нехай заклякнуть ноги твої босі –

Зате пізнаєш ти чарівність Росі.

27.08.07.

Богуслав 

Мій сивочолий Богуслав!

Тебе згадаю словом милим,

Бо коло тебе я росла

І набиралась диво-сили.

В твоїх густих старих садках

Витає досі дух прадавній,

А хвиля піниста швидка

Немов співає пісню славну

Про старовиннії часи

Від Ярослава до Підкови.

А у небесну ніжну синь

Злітає дзвін гучний церковний.

Дідусю мудрий Богуслав!

Сплетіння вуличок затишних –

Мов зморшки, їм нема числа.

На будь-яку із них би вийшла,

Вклонилась низько до землі,

Молитву тихо прочитала,

Щоб мої діточки малі

Про тебе також пам’ятали.

28.08.07.

Сосни

Давно-давно я в лісі не бувала,

У справжньому, сосновому, дзвінкому…

Галявина – мов королівська зала,

Живиці крапля – ніби келих рому.

Там так приємно дихається, вільно

І хочеться собою світ обняти!

Руді хвоїнки – килимом суцільним,

А візерунком – шишечки пихаті.

До сосни велетенської щокою

Я притулюсь, на мить заплющу очі.

А під жорсткою теплою корою

Прошарудить комашка, засюркоче.

Десь у верхів’ї – гул, сердитий вітер

Хитає шапки сосон, скаженіє…

А унизу – так тихо… Товсті віти.

У їх затишку я сиджу і млію.

Я лиш під вечір повернусь до хати,

Приємно-свіжа і така щаслива!

І довго-довго буду пам’ятати

Про голочки соснові теплі, сиві.

29.08.07.

Вранці

Пасмами довгими ген понад річкою

Сивий туман заклопотано стелиться,

В ньому малесенькі вогники-свічечки

Палахкотять: то кульбабки між деревці.

Біля кущів верболозу зеленого

Сивий туман зупинився стурбовано

І величезною хмарою берегом

Став підійматися в небо схвильоване,

В небо, дрімотою ще оповитеє,

Ніжно-рожевим світанком ціловане.

А на лугах вже прокинулись квітоньки

Й чемно вітаються дивними мовами.

23.07.07.

На світанку

На світанку пишуться вірші

Так, неначе їх мені шепочуть

Янголи з небес; немов в душі

В мене заховатись після ночі

Хочеться скоріше тим віршам,

Що купались в місячному сяйві,

Пурхали собі то тут, то там,

Слухали зірок пісні вінчальні…

Та коли побачили зорю –

Ізлякались, бідненькі, що сонце

Спалить їх! - Скоріше! Бо згорю! –

Плакали вони. Й в моє віконце

Залетіли зграйкою мерщій

Та й рядочком сіли на подушку.

Крильцями торкались моїх вій,

Шепотіли щось мені на вушко.

Розбудили!.. Що робить? Встаю,

Ніжно їх збираю у долоні

Й поселяю в книжечку мою.

Намалюю квіти в ній червоні,

Візерунки намалюю там

Всі, які лише я тільки знаю.

Хай живеться мило всім віршам

В книжечці моїй, неначе в раї.

26.07.07.

*  *  *

Я тебе пізнавала –

Мов хороше вино

По краплині пила-смакувала.

Десять літ це тривало,

Захмеліла давно –

Міцно в тебе я так закохалась!

Твої очі зірками

В небесах голубих

Мене вабили, звали-манили.

Що було поміж нами?..

Ми – нещасні раби

Всіх обставин, що нас оточили…

Та тебе вже немає…

Зовсім більше нема!..

А я й досі ще мучусь, страждаю –

Бо похмілля триває.

Певно, винна сама.

Ти чекаєш мене там… у раї.

20.08.07.

Руки жіночі

На пам’ять Адігамовій Євгенії Іванівні.

Мов білі голубоньки, руки жіночі

По хаті літають із ранку до ночі,

Перуть і печуть, рушничок вишивають

І цілую днину спокою не знають.

Голублять дитячу голівоньку русу

І сваряться пальчиком на «сажотруса»;

Все миють ретельно, щоб в рідній хатині

Затишно було і дорослим, й дитині.

Під вечір, утомлені, тихо, повільно

Опустяться руки на голі коліна.

Але й уві сні вони дрібно тріпочуть –

Робота їм сниться і посеред ночі.

20.08.07.

Айстра

Навесні, коли все так буяє,

Кольорами бризкає у очі,

Інколи бува: не помічаю

Те, що буть поміченим так хоче.

Аж занадто, певно, їх, багато

Пнеться із землі мерщій до сонця –

Гіацинти і тюльпани… В хаті

Аж палають, мов вогнем, віконця,

Що виходять у квітник, на південь.

Я повз них проходжу не байдужа –

Подивлюся і всміхнусь – та ніде

Зупинить мені свій погляд… Дуже

Це весняне розмаїття квітів

Моє серце хоч і звеселяє,

Ці рубіни поміж малахіту –

В них нічого дивного немає.

Зовсім інше діло пізньоцвіти…

На деревах мокрі і вже голі

Трусяться і мерзнуть, плачуть віти

Краплями чи то дощу, чи болю.

Унизу усипане все листям,

Брудно-жовтим, в дірочках і плямах.

Лиш вона стоїть свята і чиста –

Айстра біла – наречена в храмі.

Як її хитає злий вітрисько,

Шарпає за пелюсточки ніжні!

Комашня всіляка цілим військом

Наповзає у пошуках їжі.

Бідне і заклякле, диво-дивне,

Серед умирання й зав’ядання

Понад чорнотою світить-лине,

Наче пісня осені остання.

16.09.07.

*  *  *

Хочу я тобі сказати:

Розбивай скоріше грати

І лети мерщій до мене

В море трав густе, зелене!

Дожени мене у полі,

Понад ним пливуть поволі

Хмарки білі і легенькі.

Ми, як діточки маленькі,

Горілиць впадемо в трави,

Будем слухати ласкавий

Шепіт кашки, звіробою

І кульбабок… Я тобою

Замилуюсь і захочу

Цілувати твої очі,

Чуб густий і непокірний.

Ну, а ти, мій милий, вірний,

Ти… Не смію і сказати…

І тому скоріше грати

Розбивай, лети до мене!

Я чекаю, наречений…

23.10.07.

*  *  *

Ти повернешся – я знаю!

Буде все цвісти розмаєм,

Буде пахнути, буяти –

Ти ввійдеш у мою хату,

І в руках твоїх для мене

Буде квітка – кров червлена.

Покладеш її в долоні,

Поцілуєш ніжно в скроню,

Я без слів все зрозумію…

Вийдемо надвір. Обвіє

Нас вітрець весняний ніжний,

Станемо в саду під вишні,

Обіймемось. Я розплачусь.

Ти ж промовиш: -Досить. Бачу,

Що без мене сумувала.

Та тепер пора настала

Лиш для радості й кохання…

Ти повернешся – і рання

Знов засяє нам зірниця.

Та поки це тільки сниться.

26.10.07.

Перший сніг

Перший сніг іде! Такий лапатий

Та пухнастий, та красивий – боже!

Падає на землю і на хату

Сніг, на лебедине пір’я схожий.

Падає і падає… Так густо,

Щедро, від душі небесна пряля

Сіє сніг, пряде пухову хустку,

Дивну, велетенську, небувалу.

Щоб усім по клаптику дісталось –

І будинкам, і деревам, й полю.

Бо узимку й так тепла їм мало,

Бо були б узимку вони голі.

А тепер – одягнені святково,

Урочисто й головне, що тепло!

…Як і рік тому, на річці знову

Морозець кує, місточки клепле.

4-5.11.07.

*  *  *

Ти говорив щось… Я тебе не чула –

Дивилась в очі, проникала в них.

Зупинка, ще зупинка промайнула.

Я вийшла. Ти поїхав далі. Стих

Твій голос у міському шумі вулиць,

Змішався з галаснечою машин.

Та моє серце його не забуло,

І я чекала завтрашніх хвилин

Коротких, довгожданих, щемно-милих,

Коли ти будеш поряд… В мене знов

До тебе підійти не буде сили –

Забуть про тебе не дає любов…

23.12.07.

Місяць

У веселковім сяйві плине місяць,

Яскравий, крутобокий, повний-повний,

Немов пшенична біла паляниця

На чорній оксамитовій коштовній

Небесній скатертині. Поряд зорі

Сплелись у візерунок незвичайний –

Здається, ніби надпис у просторі:

«Ласкаво просим тих, хто помічає

Оцю красу…»

26.12.07.

Пізно

Кажуть: краще пізно, чим ніколи…

От і я, хоч пізно, та кажу:

Як любила я тебе – до болю!

Як страждала, що не пригоджусь

Я тобі ніким в житті твоєму:

Ні дружина, ні кохана, ні…

Я про це не напишу поему,

Бо не знаю, що сказати в ній.

Непорозуміння поміж нами,

Слово недомовлене іде

Досі в моїм серці, як цунамі!

Пізно плачу: де ти, милий, де?..

13.01.08.

*  *  *

Сидимо увечері на ганку.

Понад нами – зорі золоті,

Місяць у тонесенькім серпанку;

Де-не-де між ними ніби тінь

Промайне бува – то сонна птаха

Запізно додому поспіша.

Небо їй зорить Чумацьким шляхом,

Гарним, аж заходиться душа

У німому захваті! До нього

Піднімаєм очі – і в цю мить

Нам здається: бачимо ми Бога…

Він тихенько з нами гомонить.

25.01.08.

Лютий

Спить цілий світ, морозом скутий.

Повітря холодно дзвенить.

Все заморозив місяць лютий,

Усе, що так хотіло жить.

Бурульок ікла страхітливі

З-під стріх он вищирились скрізь.

Поза городами, на ниві

Давно загруз чумацький віз.

Із драних лантухів на землю,

Неначе в рану, сипле сіль.

Землі так холодно і щемно,

Такий пекучий в неї біль!..

А вже назавтра, мов скажений,

Вітрище вдарить гопака!

Потрощить гілля вишень, кленів,

Злама старого вітряка…

Нічого, можна потерпіти.

Зима не вічна навісна:

Крізь сон уже шепочуть віти,

Що після лютого – весна.

17.02.08.

*  *  *

Місяць, перетятий паском хмарки,

Мов козак у золотім жупані,

Лізе у тісну вузеньку шпарку

Поміж лісом і замовклим ланом.

Видереться в небо – і полине,

Носа задоволено задерши,

І униз не гляне й на хвилину.

«Мов той красень-хлопець гордий, перший

Наречений на селі», - так скажуть,

Дивлячись в захопленні на нього.

Опівночі вийти в двір відважусь

І скажу: «Щасливої дороги…»

26.02.08.

Додому!

Летіла пташечка із вирію додому,

Махала крильцями з останніх сил в утомі.

А їй назустріч злий вітрище бив у груди,

І навкруги – страшенні хмари всюди.

Покрилось пір’ячко аж інеєм у неї,

Присісти відпочити б хоч на реї.

Та, як на зло, нема корабликів у морі,

Лиш підіймаються великі хмари-гори.

Ось-ось дістануть до закляклої пташини!

А їй вперед летіти треба безупинно!

Бо їй додому зараз дуже-дуже треба,

Й вона летить в холодному ще небі.

І долетить! Оця маленькая пташина…

Бо повертається вона на Батьківщину.

8.03.08.

На камінні

Дихало каміння теплотою,

Що за день у себе увібрало.

Фарбою гарячою й густою

Кольору червоного коралу

Вечір вимальовував над лісом

Захід сонця, втомленого влітку;

Променем останнім, ніби списом,

Щось писав у хвилях, та нечітко.

Теплотою дихало каміння,

Величезне, ніби древній ящур.

Від дерев уже лягали тіні,

Сич пугикав у сосновій хащі.

Ніби борода старого діда,

Сива, із роками трохи драна,

Над водою потяглись, поблідли

Пасма прохолодного туману.

Звечоріло. Ліхтарі яскраві

Замигтіли на другому боці

Росі – у старому Богуславі,

На Мисайлівській1… В якому ж році

Я сиділа ввечері, дивилась

У прозору воду коло річки?..

І було мені так любо й мило…

І цвіли латаття білі свічки.

14-16.03.08.

1- Мисайлівська – вулиця в Богуславі.

Клени

На згадку про «неперспективні» зниклі села. 

На пам’ять Харченко Тоні.

Чорніє купка кленів ген у полі.

Чорніють вже проталини в снігу.

Чому ж тобі у серці щось так коле,

Коли на них поглянеш на бігу?..

Летить життя швидким автомобілем,

За вікнами його – поки зима,

Укрите поле покривалом білим,

І тільки хати більше там нема…

Дзюркоче Бізіргану1 темна стрічка,

Схилилися черемхи до води,

І пролісків синенькі милі вічка

Тобі шепочуть: - Йди скоріш сюди,

Згадай своє дитинство босоноге.

Твій батько ще тоді був обхідник.

Стелилась із Топоринки2 дорога,

Ходили школярі по ній в БашЦИК3.

Стояла хата батьківська у кленах,

А навкруги – казковий дивосвіт!

Отам, в вербових заростях зелених,

Зростала ти до тих щасливих літ,

Коли цивілізація позвала.

Поїхали, а хату продали.

Цеглинку по цеглинці розібрали,

І сліду не лишилось, що жили…

Свистить у полі злий такий вітрище,

В лице тобі жбурляє мокрий сніг.

Спустилась ти у балочку, де нижче,

Вклонились сині проліски до ніг.

Яке ж отут усе тобі знайоме:

І річечка, і клени, і зима.

Одного лиш немає – твого дому,

Твоєї хати більше тут нема…

24.03.08.

- Бізірган – маленька річечка в Благоварському районі Башкортостану.

2- Топоринка – маленьке село в Благоварському районі.

3- БашЦИК – колгосп в Благоварському районі.

Стара хата

Немає бабиної хати –

Упала вже давно, стара.

Звичайно, можна б підладнати

Було її, але пора

Така настала, що не модно

У глині жити стало нам…

А замість запахів природних

В нових будинках тут і там

Смердить оліфою, емаллю,

Отруйний лак аж очі їсть!

Не можу думати без жалю

Про те, чим дихаємо скрізь…

У хаті бабиній уранці

Прокинусь – пахне піч борщем.

На підвіконні – жваві танці

У мух (мабуть, перед дощем).

Долівка всипана густенно

Травою свіжою, ступить

Босоніж в неї так приємно!

А піч гуде і стугонить,

В макітрі булькає, аж слину

Ковтаю, снідання ждучи.

І все вдихаю безупинно

Ті хатні запахи! І чим

До мене пахне із дитинства

Ота хатина, дивний храм? –

Теплом сімейним, материнством

І добротою пахло там.

30.03.08.

Україні

Живу далеко я від тебе, Україно:

Так склалась доля певної людини,

Але до тебе серце моє лине

Щоденно, щогодини, щохвилини.

Я не пишу про тебе, Україно,

Величних од з признаннями палкими,

Але повір: до Бога безупинно

Летять мої вірші-молитви, рими.

В чужім краю душа палає з болю.

Здається інколи: я просто зараз сплю,

Ось-ось прокинусь – буду із тобою…

Але і тут я так тебе люблю!

8.07.08.

Серпневий світанок

Холодні серпневі світанки,

Ще й білими росами вкриті.

Тремтить павутиння над ганком.

Пташина на ниві у житі

Востаннє ховатися стане –

Бо вижнуть. А сонце червоне

Встає ген із-за Чермасану1;

В його прохолодному лоні

Влягаються пасма туману,

Щоб в мулі на дні ночувати

До завтра. Веселим циганом

Іде вже до мене у хату

Рум’яний та червонощокий,

Непроханий, тупцяє в сінях,

Регоче, гучний, товстобокий,

Сумний водночас, день осінній.

29.07.08.

1-Чермасан – ріка в Башкортостані.

Юлія СІРЕНКО. 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Стара церква Св. Іоанна Богослова в Розкопанцях, де хрестили дочку Миколи Куделі Тетяну

Пам'ятник  легендарній Марусі Богуславці

Прапор Богуславського  району, в якому  випадково є національні кольори Башкортостану

Українська вчителька Тетяна Адігамова (Куделя)  на  семінарі в Уфі

На світлинах: Наша Тетяна «Богуславка». Стара церква Св. Іоанна Богослова в селі Розкопанцях, де хрестили дочку Миколи Куделі Тетянку. Пам'ятник легендарній Марусі Богуславці на малій батьківщині вчительки і поетеси. Прапор Богуславського району на Київщині, в якому випадково є національні кольори Башкортостану. Українська вчителька Тетяна Адігамова (Куделя) на семінарі в Уфі.

Додаток:

Деякі вірші Тетяни Адігамової російською мовою:

ПОУТРУ

Туман пьёт росу — приворотное зелье.

В лугах — вжик да вжик — косит сено коса.

Пастух, не продравший ещё с похмелья

Заплывшие сизым угаром глаза,

Зевая, прогнал вдоль по улице стадо,

Привычно-попутно ругая подряд

Коров, полусонных хозяек, их чада,

Что вечно сломать что-нибудь норовят.

Бежит молоко через ситечко, пахнет

Горячим раздольем цветущих полей —

Уж молокосборщик в линялой рубахе

Гремит мне ведром у калитки — скорей!

Телёнок напоен, и чавкает свинка,

Забравшись в корыто под летний навес.

Гусыня с гусятами, как на картинке,

Бредут, утопая в высокой траве.

Собака доверчиво-ласково смотрит,

Пытаясь лизнуть у хозяйки лицо.

Петух разорался, хрипит как чахотный —

Доволен, что кура снесла нам яйцо.

Во всей красоте своей выплыло солнце —

Погожий денёк, видно, будет опять.

И я наконец-то сажусь под оконцем

И думаю: надо пойти мне поспать.

МОЕ ЛЕТО

Моё лето так

Пахнет травами;

Сладкой мятой

И горькой полынью!

В небе за

Облаками дальними

Дождик прячет

Радугу синюю.

Моё лето

Наполнено шёпотом

Тополей

И акаций жёлтых.

В них запутались

Тихие рокоты

Тёплых гроз,

Умывающих солнце.

Моё лето шумит

Взволнованно

По дороге

Печальными каплями

И звенит паутинкой

С прикованной

К ней —

Блестящей росой зеркальною.

Моё лето хрустит

Арбузиком,

Сладкий сок по щекам

Размазав.

Ярче солнца горят

Тыквы грузные,

Не поднять их так просто,

Сразу.

Моё лето —

Трава непролазная,

Руки, чёрные

От огорода,

И усталые

Ноги грязные,

И — свобода.

В КУХОНЬКЕ

Мы в тесной кухоньке вдвоём

Сидим с подругою и пьём

Иль чай, иль что покрепче.

И постепенно на душе

У нас становится уже

Теплей и как-то легче.

То звякнет вилка о фарфор,

Вдруг смех нарушит разговор,

А кошка хлеб утащит;

И мы о чём-то говорим —

Да обо всём: бастует Крым,

Какие груши слаще…

Мешают дети — то попить,

То мультик им другой включить,

Ещё и раздерутся!

Но нам охота не кричать,

Не драчунов всех разнимать —

А просто улыбнуться.

Часы на стенке нам: тик-так!..

Но мы с подругою никак

Не можем согласиться

С тем, что пора бежать домой,

Где муж сидит голодный, злой,

Орут свинья и птица.

Наверное, причина в том,

Что очень важно нам вдвоём

Хоть изредка встречаться

На тесной кухне, просто так,

Какой-то обсудить пустяк,

О чём-то пошептаться.

ДВЕ ПОДРУГИ

У одной моей подруги

Дом-домище каменный,

Облицован он шикарно

Серой плиткой мраморной.

На огромных светлых окнах

Шторы всё атласные,

В комнатах хрусталь да мебель

Дорогая, классная.

Но приду к ней в гости — сразу

Будто виноватая:

Никуда нельзя садиться —

Продавлю кровати ей,

Ничего нельзя потрогать —

Разобью, испорчу вдруг!

И сижу на крае стула,

Словно я — не лучший друг.

Разговоры у подруги

Всё такие важные:

Сколько золота купили

Ей на ухо каждое;

Баба с дедом три коровы

Отдают в приданое,

А вчера богатый парень

Назначал свидание…

Посижу в гостях я скромно

(Чаю не предложат мне)

И пойду к другой подруге,

Где фиалки на окне.

У другой моей подруги

Дом-домишко старенький,

Кое-де облезла краска,

Покосились ставенки;

На окошках занавески

Скромные, весёлые.

Сядем рядом на диване:

Расскажу о школе я,

Посмеюсь над анекдотом

Про еврея жадного,

Обниму свою подругу —

Всё уйдёт досадное,

На душе легко и просто

Станет за мгновение…

И уже почти в потёмках

Выхожу к ней в сени я,

Со слезами поцелую

В щёчку на прощание,

В гости приезжать почаще

Дам ей обещание.

Сяду в поезд и уеду

В Башкирию дальнюю,

Там заплачу, вспоминая

Милую Наталию.

У ОКОШКА

В кухне у меня два небольших окошка:

Одно — на рассвет, другое — на закат.

В них рыжее солнце, как ласковая кошка,

Греет толстый бок много дней подряд.

Потянется томно косматыми лучами,

Потрогает ломти хлеба на столе,

Попьёт из моей чашки немного чаю,

Осветит пылинок сказочный балет.

Принюхиваясь жадно, тянет лапу к супу,

Наевшись до отвала, сверкает в небесах

И выглядит при этом ничуть не глупо,

Слизывая крошки, застрявшие в усах.

После обеда крышу лениво перелезет,

Повиснет на карнизе и, помахав хвостом,

Уляжется, свернувшись, там, за лесом,

Мурлыкая довольно на языке простом.

Рукою помашу ему, прощаясь до рассвета,

И долго ещё вижу, как в дальние края

Сползает солнце сонно, а в небе уже светит

Бусинками-глазками звёздная семья.

* * *

Тает снег, звенит ручьями быстрыми,

Пробивая путь себе везде.

Возле уха, громче звука выстрела,

Крик грачей, дерущихся в гнезде;

Лай собачий мокрый, чуть простуженный;

У колодца — хохот, плеск воды.

День весенний — шумный и загруженный.

Тихо только в облаках седых.

ВЕСНА ИДЕТ

Вдруг заволнуется в груди,

Из дома позовет,

Шепнет мне: «Ну же, выходи!»

Нырну в пальто и вот

Стою под небом я большим,

Холодным, голубым,

Смотрю на вялый серый дым,

Что лезет из трубы.

Ещё сугробы высоки,

Кусается мороз,

Ещё лёд крепок у реки,

И воздух весь промёрз;

Дрожат деревья на ветру,

И солнце редкий гость.

Ладошкой щёки разотру,

Добавив снега горсть.

Пропел воробышек: «Чирик!»,

Промчался по двору,

Потом нахохлился и сник.

Пёс юркнул в конуру,

Зарыл в солому чёрный нос,

Поджал калачик-хвост.

Дом снегом полностью оброс,

Как в шубе во весь рост.

Но, может, в облачке вон том,

В сосульке, что растёт,

И в пенье птиц — везде, во всём

Прочту: весна идёт!

Журнал «Бельские просторы», 2008 №7

http://lib-geminus.narod.ru/Publ/bp7-08.pdf