Письменниця, доктор біологічних наук, Гранд доктор філософії Наталя Околітенко
Письменниця, доктор біологічних наук, Гранд доктор філософії Наталя Околітенко

Про презентацію двомовної книжки «Я той, хто духом не скоривсь»

В краєзнавчому музеї Ірпеня - місті під Києвом, відомому своїми давніми митецькими традиціями, відбулася презентація двомовної книжки «Я той, хто духом не скоривсь», виданої 2012 р. київським видавничим домом «Особистості» накладом 1 200 примірників. Народжувалася вона, за свідченням усіх причетних до неї, довго і важко, але з певністю можна твердити, що такого явища в українській літературі ще не було.

Бо ця збірка українських поетів - політв'язнів таборів Воркути й Інти з їх портретами та біографіями - результат пошукових зусиль активістів Воркутинського українського земляцтва, Сиктивкарської громадської організації «Покаяння», ірпінського Культурологічного товариства ім. Дмитра Паламарчука, й вона побачила світ завдяки підтримці Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». Її упорядники - Юрій Тагіров, що нині живе в Санкт-Петербурзі, Анатолій Попов, проживши 45 років у Воркуті, перебрався до Сиктивкару, та одна із фундаторів Воркутинської громадської організації «Україна» - Євдокія Лісова, що нинi живе на Полтавщині.

Отже, навколо української поезії, створеної в гулагівських умовах, об'єдналися представники громадських організацій України й Росії. До честі упорядників, вони виявилися такими об'єктивними, що надрукували й вірші, які можуть тлумачитися як атиросійські. «Потрібно розуміти, що це не антиросійські, а антиімперські, антисталінські рядки. СРСР, особливо сталінського періоду, був такою ж В'язницею Народів, як і Російська Імперія», - читаємо в передмові, яку від імені упорядників підписав Юрій Тагіров. - ...Ми сподіваємося, що читачі не запідозрять нас в недотриманні політкоректності або, тим більше, в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, а навпаки, - проймуться розумінням того страшного минулого, яке спіткало всі народи тодішньої тоталітарної держави».

Додержуючись такої позиції, всі причетні до цієї книги зробили великий внесок у скарбницю загальнолюдських цінностей.

1930 року геолог Г. Чернов за сімдесят кілометрів від узбережжя Крижаного океану знайшов потужні поклади кам'яного вугілля, і на державному рівні було вирішено добувати його руками ув'язнених. Так у Країні Рад утворилася «чорна діра», яка поглинула життя сотень тисяч жертв, зробивши комуністичний режим злочинним... Воркута - спочатку маленьке селище, а потім і велике місто-концтабір, стало символом сталінської епохи, де тільки в 1945-47 роках перебувало бiльше 60000 в'язнів. Те ж саме було і з приполярною сусідкою Воркути - Інтою. «В зонах Комі АРСР перебували видатні фахівці всіх галузей науки, техніки та культури: інженери, професори, академіки: славетні офіцери та генерали; знамениті музиканти, артисти, художники, письменники, поети, журналісти; політичні і громадські діячі світового рівня; колишні члени урядів і парламентів іноземних держав, дипломати... Повний Всесвітній Інтернаціонал! Що називається: всі прапори - в Гулагу», - написано в передмові.

2006 р. вийшла книжка «Високі широти. Літературна Воркута, 1931-2007 рр.», куди в перекладі Марка Каганцова на російську потрапили вірші чотирьох українських поетів - В. Косовського, Є. Чередниченка, І. Паламарчука і В. Петріва, які в Україні опубліковані не були: їх знайшла Євдокія Лісова.

А 2007 р. накладом двісті примірників побачила світ книжечка «Вірші українських поетів - політичних в'язнів Воркутинських таборів у перекладах М. Каганцова», яка дуже скоро стала бібліографічною рідкістю. Тоді ж виникла думка розширити царину пошуку вже в українському напрямку, підключивши до неї редактора журналу «Зона» Українського Товариства політв'язнів та репресованих, письменника Данила Кулиняка. Лариса Скорик, головний редактор і добрий опікун газети Конгресу літераторів України «Література і життя», де був надрукований анонс збірки українських поетів, що тоді тільки готувалася, проявила ініціативу сама.

Результатом стала презентована в Ірпені двомовна книжка, де авторів - двадцять п'ять, сторінок - 480. Презентував книгу один iз упорядникiв - Юрiй Тагiров, котрий сам прожив у Воркутi бiльше 20 рокiв i, доречi, в 70-х роках був художнiм керiвником Iрпiнського Будинку культури.

Окремо про перекладача - Марка Каганцова, Заслуженого лікаря Російської Федерації і талановитого - судячи з перекладів - поета. Він народився 1947 року на засланні від батька-політв'язня, а українську мову чув з дитинства, спiлкуючись з упістами. Щодо його перекладів, то можна сказати одне: вони не просто майстерні - вони напрочуд точно передають авторський стиль..

Україна тяжко доростає до державності, й Дмитро Донцов пояснював це тим, що серед її спільноти мало нордійців, яким притаманні сила волі та загострене чуття честі... На жаль, наша історія складалася так, що люди цього психотипу першими йшли на ризик, і в цьому плані біографії авторів книжки «Я той, що духом не скоривсь» є типовими прикладами. Так, священик Микола Сарма-Соколовський, будучи заарештованим КДБ 1944 р., утік з в'язниці й приєднався до оунівського підпілля. Після нового арешту йому було винесено смертний вирок, який замінено на 25 років каторги. З них 17 років провів за колючим дротом, де зробив бандуру-мазепинку - з нею й сфотографований. Двічі тікав з табору Леонід Рябченко, за що до 25 років дістав ще 50. «Коли в 1950 р. готувалося повстання в Інті під кодовою назвою «Північне сяйво», Л. Рябченко врятував від розправи 146 ув'язнених, знищивши документи штабу», - читаємо в його біографії. А з одного з віршів дізнаємося про вражаючий епізод: в промерзлій землі зеки з останніх сил довбають братську могилу для дев'ятьох загиблих. А десята - дев'ятнадцятирічна юнка, і їй, неторканій, негоже бути в одній могилі з хлопцями.

Не гоже! Знаходимо силу.

Довбаємо ще мерзлоту,

Щоб нашу сестриченьку милу

Ховати, неначе святу.

Андрій Коробань разом з батьком співпрацював з українським націоналістичним підпіллям, яке 1943 року розгромило гестапо. 1951 р. був заарештований КДБ за велику роботу, де гостро критикував те, що згодом увійшло в історію як «сталінщина». Звільнений 1956 р., написав ще й «До питання про національну незалежність України» і був арештований вдруге.

Про декому з них не лишилося навіть фотографій, а про Якова Якимця взагалі не знайдено ніяких біографічних відомостей - тільки вірші, писані в 1940-1946 роках.:

Я твій син, Україно!

Бо ти в крові моїй.

Патріотом загину

У неволі чужій.

Освідчення в любові до Батьківщини часто звучать у віршах колишніх політв'язнів, але, але, на відміну від їхніх благополучних колег, котрі флюгером розверталися під усіма політичними вітрами, їм вірити можна, бо страдницьким своїм життям вони підтвердили такі почуття. І мав право Володимир Косовський, котрий втілював «минувшини нескорений дух», у своєму написаному 1947 року «Заполярному вітанні» звернутися до тих, хто ідеологічно обслуговував КПРС, ось такими рядками:

Я вам пишу, поет Тичина.

З тої далекої землі,

Де каторжник ламає спину,

Де кров, де піт, де мозолі.

Сваволі ключники прокляту,

Від миру Божого тайком,

Правду, заковану й розп'яту

Замкнули сталінським замком.

Тут марш гримить під ваші струни.

Від стогону земля гуде -

ГУЛАГ і сталінська комуна

Живі серця в труну кладе.

Вітайте вашого Сосюру,

В змаганні славте Сатану,

Лижіть... Дуріть... Спасайте шкуру...

Привіт Миколі Бажану.

Уклін і Рильському, й Малишку...

Прославте сталінський маршрут -

Колючий дріт, собаки, вишки...

Комуна процвітає тут.

Епоха нової споруди,

І вугіль з кров'ю, і руда...

У землю лізуть пухлі люди,

Зникають в тундрі без сліда.

Попри все, Орися Матешук з львівської «Бригідки», котра теж стала жертвою репресій, робить таку заяву:

Нехай ви знедолені, щастям забуті.

пройшли крізь знущання, тортури, біду,

безпоравні і гнані, у морок закуті.

Одначе лиш з вами я далі піду.

Бо хоч безмірно страждатиме тіло, зате дух знаходиться серед тих, хто гідний звання людини.

Вони навіть на каторзі не корилися - брали участь у повстаннях політв'язнів на шахтах, де працювали, як Михайло Була, чудом уникали розстрілу за підпільну діяльність, як Пантелеймон Василевський. Чи не напередодні страти Іван Паламарчук писав ось ці рядки?

Ой як хочеться бачить весною

Неосяжних степів синю даль.

Але смерть вже стоїть наді мною

Піднімаючи чорну вуаль.

І він справді був розстріляний 22 грудня 1952 р., встигнувши переслати на волю три посилки з віршами та розповідями про життя в таборах. Де вони тепер?

І повсякчас дивлячись у очі смерті, політв'язні лишали свої поетичні заповіти тим, хто перебував на волі. Ось що пише Микола Василенко, котрий як поет сформувався у таборах:

Усе забрали: хліб і сіль;

На ключ замкнули вікна й дверці...

Лиш біль залишили у серці.

Із м'ясом вирвав би той біль.

Що смажить душу як в горні

Та що ж залишиться мені?

Перемелювані в жорнах каторжної роботи, вони піднімалися до таких душевних висот, звідки бачили єдине, що може врятувати людство - єднання в стражданні. Так, Івану Гончару стає шкода... охоронців у теплих кожухах, що як і політзеки, тупцюють на морозі:

Адже вони також в неволі.

Ще може більша в них біда.

Й послав прокляття їхній долі.

Писання віршів дорівнювалося до злочину проти радянської влади, але вони їх писали, ховаючи по барачних щілинах від недремного ока концтабірних наглядачів або закарбовували їх у пам'яті як окружний референт військової розвідки ОУН-УПА Володимир Терлецький. І творили блискучі поетичні образи - як Дмитро Паламарчук у вірші «Ступивши на Інтинську землю»:

О, Господи,

Як в цім краю страшному

Мені до волі-воленьки дожить

Таж поїзд той,

Що їхать ним додому,

Іще залізною рудою десь лежить.

Або як досі незнаний в Україні Василь Петрів (Роман Писарчук), вірші якого «Останній етап» і «Партизанський етюд» перевертають душу. Не марно кажуть, що під кожною шпалою - по сім політзеків.

Сила їхнього духу проявлялася і у вмінні з усього брати радість. Ось як реагує, Валерія Джулай, яку співтабірники називали Чайкою, на вербові котики:

І стало соромно за сльози і за мислі

Зневір'я темного без меж, без берегів, -

Я вистою. Он пуп'янки злотисті

Ростуть серед нетанучих снігів,

Не в'янучи, не боячись морозу,

І може зацвітуть колись...

І серце ожива, і сохнуть сльози:

Живи, надійся, не журись!

І, звертаючись до товаришки, вона молиться про те, щоб «донести до рідного порогу серце сповнене жаги до боротьби».

Виживши за тих нелюдських умов, дивом повернувшись до мирного життя, вони брали участь у громадських рухах, ведучи за собою інших. Так, звільнений з Володимирської тюрми Євген Чередниченко, чий рядок дав назву збірки творів українських поетів - в'язнів Воркути та Інти, був серед тих, хто на заклик Василя Стуса протестував проти арештів серед української інтелігенції в 70-х роках, брав активну участь у національно-демократичних акціях.

Так, вихід книжки «Я той, хто духом не скоривсь», - цього затопленого материка української поезії - є великою подією не тільки в літературному, а й громадському житті... Та постає низка питань. Чому вона, хоч і побачила світ у Києві, за підтримки Всеукраїнського творчого союзу «Конгрес літераторів України», ініційована за їх межами?

Під гучний барабанний дріб у Спілці письменників було створено низку громадських організацій типу «Меморіалу», проголошено Народний Рух, а де результати їхньої діяльності? І чому Рух так скоро втратив свою політичну вагу? Чому з тих авторів, котрі що називається кров'ю писали свої твори, окрім Дмитра Паламарчука та Григорія Кочура з їхньою перекладацькою діяльністю, дуже небагатьом удалося пробитися до читача? Видано збірка творів Ярослава Гасюка - стараннями фонду ім. І. Фещенка-Чопківського - Володимира Косовського, власним коштом видав дві свої збірки Євген Чередниченко... Серед імен видатних людей, перелічених у передмові упорядників, названо поета й прозаїка А. Хименка, автора трилогії про Івана Сірка. Невже в незалежній Україні не знайдеться видавництво, який розшукає цю трилогію і благословить її у світ?

А дехто з тих, хто «духом не скоривсь» і досі активно працює, створюючи унікальні за тематикою книжки, які проливають світло на «білі плями» нашої історії. До таких належать Леонід Рябченко, Орися Матешук і теж політичний в'язень, але вже не воркутинських і не інтинських таборів - Михайло Іванченко. Але як же важко надрукувати навіть рецензії на їхні книжки в літературній пресі!

І напрошується сумний для наших колег висновок: адже за часів Радянського Союзу імена й суспільне становище здобули ті, які активно обслуговували ідеологію Комуністичної партії, «дихали Леніним» й «вміли до всього достосовуватися» (за це похвалив Дмитра Павличка Іван Драч) та закликали нещадно боротися з інакодумцями. А потім, розвернувшись у своїх переконаннях на 180 градусів, почали палити те, чому допіру ревно служили, а якщо сказати точніше, то «брехати навпаки», і, що найсумніше, суспільство сприйняло їх за своїх духовних вождів, повіривши в те, що «вони повернулися до самих себе». А наслідок - скомпрометована національна ідея, яка, за висловом того ж Драча, «не спрацювала», й тепер, за класичним висловом Кравчука, - першого Президента незалежної України й колишнього завідуючого відділом ідеології ЦК КПРС - «маємо те, що маємо». Більше того: пристосуванці, які безсоромно прилаштовували мораль до особистих інтересів, тепер навіть претендують на статус правозахисників.

Вони не зацікавлені в появі книжки «Я той, хто духом не скоривсь» - надто великим контрастом є життя її авторів до їхнього благополучного творчого шляху.

І завершимо наші роздуми словами Івана Савича (Лук'яненко):

Тим часом думку болісну й жорстоку

Ношу давно по життєвій дорозі:

Чому ніколи генія й пророка

Обрати ми не в силі, не у змозі?

А може, їх немає в Україні?

Ні, ні, ми просто їх не знаєм нині.

І не знатимемо, бо шукати духовних вождів нації треба не серед тих, хто ціною облуди, ціною найбільшого біблійського гріха - «спокушання малих цих» здобував собі імена, високе суспільне становище та й просто життєвий комфорт, прищеплюючи суспільству, прямо скажемо, підлувату думку, що невідомо, кому було тяжче - тим, які каралися в таборах, чи тим, хто лишався на волі... Той, хто раз зрадив, зрадить удруге ще й приведе за собою інших зрадників.

А поки що лишається тільки висловити сподівання, що ця помилка нашого суспільства не повториться - рядками «Реквієму» Орисі Матешук, адресованими героям, які лишилися невідомими:

Ваш дух буде вічно промінням горіти,

Ваш образ до правди людей приведе.

Письменниця, доктор біологічних наук, Гранд доктор філософії

Наталя ОКОЛІТЕНКО

ВІРШІ ІЗ КНИГИ:

Євген Чередниченко

Я той, що духом не скоривсь,

Що з нетрiв вибрался в негоду,

Що в тьмi ворожiй пробудивсь,

Вiдчувши бiль свого народу…

Народу, що коцюрбить стан,

Щораз ярмом кривавить рани, -

Дивуюся, як мiг Титан!

Дать закуватися в кайдани?

Як може духом Прометей!

Що вкрав огонь у Зевса людям,

Благати ласки день-у-день,

З рук ката пить гiрку отруту?

Я той, що духом не скоривсь,

Що з нетрiв вибрался в негоду,

Що в тьмi ворожiй пробудивсь,

Вiдчувши бiль свого народу.

1957 р.

Я тот, чей дух не покорился,

Из дебрей вышел в непогоду,

В тьме вражеской я пробудился,

Боль слыша своего народа.

Народа, что сгибает стан,

Ярмом кровавит раны снова, -

Я удивлён, как мог Титан

Дать заковать себя в оковы?!

Как может гордый Прометей,

Что заслужил на веки славу,

Молить подачки каждый день

И пить из рук врага отраву?!

Я тот, чей дух не покорился,

Из дебрей вышел в непогоду,

В тьме вражеской я пробудился,

Боль слыша своего народа!

1957 г.

Марiя Потикевич-Заболотна

МОВА

Рознесися, рідна пісне, по всій Україні,

В кожнім серці щирім, вірнім, відізвися нині.

Призабута, рідна мово, вставай із руїни,

Посміхнися, рідне слово, в душі України.

Тебе гнали, били, рвали, в Сибір вивозили,

У тюрмі тебе стріляли, кидали в могили.

А поети в нас про мову боялись писати.

Викликали на догану, або «Йди за грати».

Виривалась, мов з вулкану, на світ цей гнітючий,

І воскресла всім на славу, твій шлях всемогучий.

Нагадай чужим і рідним: «Тут я господиня,

Будьте другом моїм гідним, тут моя твердиня».

Мова - скеля, мова - мудрість, мова - це багатство.

Мови рідної не знати - душевне жебрацтво!

ЯЗЫК

Разнесись, родная песня, по всей Украине,

В каждом добром, верном сердце отзовись отныне.

Речь родная, что забыта, восстань из руины.

Улыбнись, родное слово, в душе Украины.

Тебя гнали, били, рвали, в Сибирь вывозили,

В тюрьмах в грудь тебе стреляли, прятали в могиле.

А поэты речь родную забывали кротко.

Приговоры их пугали и тюрьмы решётка.

Вырвалась, как из вулкана, ты на свет гнетущий

И воскресла всем на славу, путь твой всемогущий.

Накажи своим и пришлым: «Я - хозяйка ныне.

Будьте добрыми друзьями. Здесь моя твердыня.»

Крепость, мудрость и богатство - наша речь родная.

Нищ душою украинец, речь свою не зная!

Дмитрий Паламарчук

ДОРОГА

Ми тут її в снігу й болоті клали.

Знесилені, зі впалими грудьми

В наметах ми похідної тюрми

Знаходили спочинок нетривалий.

Драбиною у безконечність шпали

Ложилися. В обіймищах зими

Разив надсадний труд усіх.

І ми, Скоривши смерть, нескорені вмирали.

Так путь простерлася. Крізь тундри лоно

У ніч густу гуркочуть ешелони.

А нам під стук коліс в полоні мли

Повік здригатися в пустині голій:

Це ж ми отут - ні, не з своєї волі -

На місце шпал під рейками лягли.

1949

ДОРОГА

Её прокладывали мы в снегах, болотах,

Бессильные, со слабыми грудьми.

И лишь в палатках полевой тюрьмы

Непродолжительный мы находили отдых.

Тут лестницею в бесконечность шпалы

Ложились. И в объятиях зимы

Разил всех непосильный труд. И мы,

Смерть покорив, несломленными пали.

Так путь простёрся. Через тундры лоно

В густую ночь грохочут эшелоны.

А нам под стук колёс и снежный шквал

Век содрогаться здесь в пустыне голой:

Не воля, а удел наш невесёлый -

Под рельсами лежать на месте шпал.

1949

Євген Чередниченко
Євген Чередниченко
Дмитро Паламарчук
Дмитро Паламарчук

На світлинах: Письменниця, доктор біологічних наук, Гранд доктор філософії Наталя Околітенко. Євген Чередниченко. Дмитро Паламарчук.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка