Друк
Розділ: Культура
Наталя Литвиненко-Орлова, автор п’єси

Нова актуальна п’єса про долю України та її дітей потребує підтримки

З 21 по 26 квітня 2015 року у місті Краків (Польща) проходитиме ІІ Фестиваль Українського Театру «Схід - Захід». Засновано його в 2014 році Фундацією Масових Видовищ і Шоу-програм та Центром Молоді ім. док. Х. Йордана. Мета фестивалю – підтримка та популяризація українського театру, представлення найкращих зразків сучасного театрального мистецтва. Тема вистав на фестивалі: «Воля, справедливість і свобода духу». Цій тематиці якнайкраще відповідає нова п’єса під назвою «Лелечі долі. МОЯ Україна – Пісенна РОДИНА», створена Наталею Литвиненко-Орловою.

Трохи про п’єсу. Як зазначає її автор пані Наталя, головна тема – це «Доля самої України - в різні часи під будь-яким історичним оглядом та Лелечі Долі її Дітей. Пульсуюча тема твору полягає в площині суто національної направленості - насичена природними рисами української ментальності: “Яка Родина – така й Країна, які Традиції - такий Народ !!!”.

У п’єсі досить чітко окреслені християнські чесноти прощення і добра, згадки про Голодомор в Україні 33-го року, переможна участь України у Другій Світовій війні, вимушена участь у військових діях в Афганістані, трагедія Чорнобиля та сучасне заробітчанство. Окремим рядком автором п’єси виписане потерпання України від імперської навали та участь найкращих українців у визвольній боротьбі в зоні АТО.

 Автор п’єси не обходить увагою і долі українського жіноцтва - удови, самотньої жінки, жінки-біженки, заробітчанки… У п’єсі окреслена Любов дітей до Матері, доброта і пошана до рідних порогів, де народились і виросли діти, звідки розпочався шлях у далекі Світи. Бо власне тут і кувалась з любов’ю та почуттям патріотизму така трагічна і водночас знаменна Невмируща Доля нашого Народу.

Проте, щоб патріотичну п’єсу можна було представити на фестивалі, потрібно її підтримати. Саме з таким проханням звертається до усіх небайдужих її автор Наталя Литвиненко-Орлова. Її лист подаємо нижче.

Шановне Товариство!

Звертаюся до Вас з приводу ось такої непередбачуваної проблеми…Три місяці тому мені ел. розсилкою надійшла інформація про проведення Міжнародного фестивалю театрального мистецтва в Польщі. Я терміново написала п’єсу, як і годиться в руслі сьогодення… До роботи над виставою заходився творчий колектив села Гореничі, що на Київщині. До участі у цій події зголосилися також українці Мурманська, Хабаровська, Москви. Вся наша творчо-театральна ланка складає 38 осіб.

Аж тут, тиждень тому, надійшло повідомлення від оргкомітету фестивалю, що кошторис заходу не вповні задовільний, тому кожен учасник вистави має доплатити 50 євро за весь період перебування в Кракові (це за проживання і обіди). Цілком зрозуміло, що ці кошти виглядають скромно, як для людей європейського достатку… А для пересічного українця – це чиясь ПОТУЖНА пенсія, або зарплата.

Творчий колектив готовий до поїздки, відбулися навіть малі прогони вистави перед односельцями в селі Гореничі. Замовлений і шикарний автобус. То є спонсорська підтримка.

Я писала листа в оргкомітет Фестивалю і просила розглянути можливість проведення нами двох благодійних концертів, кошти від яких ми радо віддали б до скарбнички оргкомітету Фестивалю. Однак, наша пропозиція створює інші труднощі (для оргкомітету), через які проведення благодійних концертів у Кракові неможливе.

Прошу всіх небайдужих зарадити справі. Особливо звертаюся до тих, хто має вплив на Президента СКУ, пана Євгена Чолія, та інших чолових українців Світу.

Додаю і текст самої п’єси. Щоправда, по тексту будуть незначні корективи. По низці залучених пісень також. Але то будуть цілком непринципові зміни.

Покладаю надію на Товариську вдачу та можливість допомоги.

ЩИРО…

Завжди Ваша – Наталя Литвиненко-Орлова…

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

9 березня 2015 р.

Додаток: текст п’єси.

ЛЕЛЕЧІ ДОЛІ
МОЯ Україна – Пісенна РОДИНА…

Дійство відбувається в сучасний час на Полтавщині. Ранок. Вранішнє сонечко входить в свої права і обдаровує Землю лагідним промінням. На подвір’ї Родинної оселі затишно і тихо.

Щебечуть птахи, десь тричі кукурікнув півень. З’являється Василь, обтирає лаву, устилає лаву чистим рядном, вертається до Хати. Виводить стареньку Матір, усаджує на лаву. Мати, чекає на приїзд доньок і синів здалека, адже Господь послав їй благодать дожити до 75-літньої ювілейної весни. Разом з Матір’ю клопочуться очікуванням Рідні син Василь та його жінка Василина.

Мати: - Ой, Васильку, так мені щемно і радісно. Таке тяжке та невблаганне Життя випало на мою Долю, що аж ніяк я не сподівалась до таких літ дожити. Та от таки дожила… Це ж тільки подумати: 75 весен і літ топчу ряст на цій благодатній Землі. Але ж дивно, - як порахувати на слух мої роки (трохи перебирає на пальцях), то довго, а як Життям прожити, то роки пробігли як розсідлані коні… Як листя за водою спливли мої літа, а з ними усе найкраще і найгірше.

Василь: Мамо, а чого було більше? Доброго чи лихого?

Мати: - Звісно, що доброго, синку. А все тому, що Господь не обминав мене щедротами Своїми. Хіба ж не Радість, мати таких діточок, як оце ви у мене. Сьогодні мають всі приїхати. От хіба що від Надійки давно немає звісточки. Чує моє серце, що бідує моя дитина в тій Італії… Хтозна кому служить, аби ту копійчину заробити. А хіба воно щастя у грошах?

Василь: А в чому, мамо, щастя?

Мати: - Щастя, синку, бути вдома. На рідній стороні, серед рідних людей , а не в чужому краю. Щастя, коли бачиш як колоситься добірним зерном нива…

Василь: - То, мамо, якщо так судити-рядити, то крім мене весь наш Рід розійшовся по Світах, як сон, чи вранішній туман.

Мати: - Я вже думала над цим, синку. (пуза) Та аби тільки все лагідно та благополучно. І нічого тут не вдієш, у кожного свої шляхи, своя Доля. Зрештою, он у наших сусідів, Скоропадів, - всі діти поблукали по Світах, а коли пригнуло їх роками, то всі додому і повернулись. Шкода лишень, що мати їх, Горпина, не дочекалась. Одна лишень Ірина з чоловіком повернулася вчасно. Хоч і найменша. Отож і матір доглянула.

Василь: - То ще пощастило Ірині з чоловіком. Адже і народився він у місті, і за фахом вчитель, а таки прижився в нашому селі. Привітний такий, гарний чоловік і на селі кажуть, що й вчитель зразковий.

Мати: - То так і буває, сину, - чим більше Людина відбулася у Житті, тим менше вона гонорується і пнеться з гонору. Не вивищюється, а огортає повагою інших. Бо тільки порожній колос угору пнеться. Повний – додолу гнеться… Та й краще бути корисною і потрібною людиною у селі, ніж непоміркованим, чи непомітним у місті… (далі схвильовано) Васильку, а вже котра година? Таким мене хвилюванням огортає, що й говорити годі.

Василь:Заспокойтесь Мамо, - у нас радість, чекаємо на всіх нашенських, а Ви сумні розмови заводите… А до прибуття потяга, й правду, вже хвилинки лишилися. Скоро прибудуть, загомонять, защебечуть мої сестри.

Мати:- А Устим з Андрійком?

Василь: - А Устим з Андрієм, мамо, не потрапляють на вранішній, будуть обіднім потягом. Бо їдуть аж з Росії. Та й Катя з свого Мурманська, напевно, буде обіднім. (чується вдалині гудок потяга) О, потяг прибув до нашої станції, зараз заявляться і побачимо… Хто зараз приїхав, а кого таки з обіднього виглядати. Побіжу переодягну сорочку, а Ви мамо, посидьте та не хвилюйтеся дуже. Зараз і моя Василинка з ферми прибіжить, - так що все буде гаразд. Ось побачите

 (Побіг до Хати).

На подвір’ї з’являється Василина.

Василина: Мамо, Ви тут самі, а де Василь?

Мати: - Побіг чепуритися, бо зараз мають нагрянути сестри з міста. Вони, як були малими, все над ним глузували, як він на побачення до тебе бігав.

Василина: - А то я не пам’ятаю, мамо. Якось вдерлися аж утрьох на горіх, а ми з Василем під тим горіхом та саме цілуємося… Вони гуртом як чмихнуть… А тоді плиг, та хода в різні боки, бо аби Василь наздогнав, то кропивою жарнув би не шкодуючи. Так тікали мої майбутні зовиці, що аж горіх розчахнули. Ото з того часу і стояв горіх розчахнутим навпіл. Я боялася, що то на погане… А він таки родив, наш горіх, - всупереч усім забобонам і прикметам.

Ще років зо 12 родив. Як не більше. А перед тим, як мені завагітніти Назарчиком, то ще й молодичок від нього пішов. Тепер у нас цілий горіховий гай.

Мати: - То треба весною трохи вирубати ті горіхи. Бо забагато тіні кидає на город, - скоро не буде де й цибулину тицьнути.

Василина: - Хоч і затьмарює він нам пів городу, мамо, але рубати горіха не будемо… Хай хоч і уввесь город опанує. Рука не здіймається. Пригадайте, мамо, як не щедрилося нам з Василем на малятко. Давалася взнаки та лиха контузія, якою накрило Василя в Афганістані. А як кинувся у нове пагілля наш горіх, то й я завагітніла. Ні, не будемо займати горіхове сімейство, мамо. Не будемо. Та ще й тепер, коли Назарчик наш в окопах, під дулами ворожих градів... (змахує сльозу)

Вистачить нам тих і соток, що у дорізку. Ой, що це я тут розговорилася? Піду ж я приборкаю свої коси та ще раз перегляну своє святкове вбрання… (озирається до матері) Я не забула, мамо, - на Ваших уродинах всі мають бути у вишиванках. А до столу у мене все наготоване.

(Побігла. Мати ніяково розводить руками…)

На подвір’ї з’являються три жінки, з валізами. Поспішають до матері. Мати всіх цілує, милує очима, гладить по головах. Жінки втомлено сідають, якась біля Матері, а двоє знаходять ослінчики, які приносять з саду.

Галя: - Мамусю, ось я Вам привезла (починає копирсатися в валізі)

Вам сподобається, мамо…

Мати: - зачекай, Галю. Я ще на Вас не надивилась. Як доїхали? Ой, Ганнусю, чи ти вже сивієш, доню (нахиляється до Ганни) Наче ж ти і не так давно навідувалася додому, але сивини тоді наче й не було. Аж тут раптом, - звідки воно і приходить? Зрештою, а що я дивуюсь, я посивіла, коли мені було 30. Чудно, - в тридцять і посивіла, і завагітніла вперше. .. А Ви вже такі дорослі, мої дівчатка.

Ганна: - Та не дорослі, мамо, а старі…

Мати: - Не кажи дурниць, доню, поки я жива, Ви всі ще матусині доньки і синочки, а значить ви ще молоді.

Наталка: - Мамо, а я Вам привезла таке… Ви таке хотіли, коли я ще школяркою була. (Витягує якусь пакункову шкатулю)

Мати: - І ти, доню, не поспішай. Ваші подарунки ми роздивимося дещо пізніше. При Хаті. Добре? А сьогодні ми все зробимо не так як завжди. Сьогодні подарунки Вам буду дарувати я. І хочу я вправити цю справу в Родинному колі. А завтра відчиняймо двері ширше, бо мають завітати сусіди, куми, якщо вчасно справляться в райцентрі.

 (Дівчата здивовано розводять руками, дивуються очима) Так-так, мої любі діти, і не перечте… Потім зрозумієте, що і до чого йдеться…

Наталка: - Як скажете мамо. По мені, мамусю, найкращий подарунок для мене, це бути серед нас усіх… Адже, коли отако ми всі збиралися? Щоби цілий гурт, вся Родина?! Хіба що тоді, як я ще до школи ходила…

(З Хати виходять Василь з Василиною, обіймаються з гостями вітаються)

Обоє, по черзі: - То йдіть до Хати. Капусняк бо холоне, йдіть гаряченького з дороги попоїжте …

Василина: - Та й хіба тільки капусняком буду Вас частувати? Ходімо.

Мати: - Ну добре, дівчатка, ідіть трохи спочиньте, пообідайте. Там Василина стільки смакотющіх страв наготувала, що й говорити годі. (далі з посмішкою) Завтра будуть інші наїдки й інші вечорниці з досвітками. А я посиджу ще трохи. Скільки там часу залишилося до обіднього потягу?

Галя: - Та до обіднього ще бита година, мамо. Може відвести Вас до Хати, та разом з нами і пообідаєте, або приляжете?

Мати: - Ой, ні. Я маю ще почекати, а ви собі ідіть… (звертаючись до Галі) Моя дитино, я Вас стільки років виглядаю з усеньких доріг, а ти кажеш – година. Хіба то для мене час? Для старшої людини рік, як година, а година, як мить… Ідіть, ідіть, Ви ж бо з дороги… (Всі пішли до Хати)

Наталка: - (на ходу, повернувшись до матері)- Ми потім ще до річки збігаємо…

Мати: - Добре, добре… (нарешті всі пішли до Хати)

(До двору, спираючись на добрячу палицю, заходить тіточка Марфа з хутору, родичка сусідів)

Тіточка Марфа: - Христе, і що оце ти сама? Мені наче лементом начувалося. Думала тут гурт, чи кумпанія яка…

Христина: - (розводе руками, хоче щось говорити, але Марфа вивершує думкою далі)

Тіточка Марфа: Ти знаєш, Христе, мені і посеред темної ночі буває щось як вчується, то потім ковзаю з боку на бік, аж до ранку. Не той сон, як колись.

Як була молода, то все було на думці, аби мати не будили та хоч би ж разочок добре виспатися…

А теперки, спи… Але ж усьому свій час. Не спиться… Та аби щось путнє на розум пхалося, - та де там, - як не наше з тобою колгоспне життя згадками лихоманить, так голодне дитинство, як не голод, так наше з тобою босе дівування. (Пожвавішала, бо згадала) А ти знаєш? - а мій Оксентій мені знову приснився. Оце вже вкотре… І так лагідно ми з ним розмовляли у вві сні, наче насправді побачилися… (пауза) На ранок сумно так було…

Христина: - А мені мій Гордій, та хоч би ж разочок приснився. Ніколи. А от братики мої рідненькі мені сьогодні наснилися. Оті, яких я й разу не бачила у своєму Житті. А Гордій, ні, - ніколи не сниться.

Тіточка Марфа : - Бо Жили Ви з ним у злагоді, - Душа в Душу. Хіба що діточками зарясніло Вам не відразу. А мій Оксентій напевно тепер з того Світу вибачається. На перепросини у вві сні приходить.

Христина: - Ой, не кажи дурниць. На вулиці Ви були за зразкову Родину. Що вже до пари, то пари. Що він тобі, що ти йому.

Тіточка Марфа: - До пари кажеш? До пари, та не до Душі… І не образив ніколи, і пересердям не гримнув, але й НЕ пригорнув ніколи (тут дуже гірко). Не зазнала я з ним щастя жіночого. Не зазнала. Сама дивуюсь, як хоч на одненьке дитятко мені заклюнулось. Не любив він мне. Ото і все.

Так усеньке життя і просумував він за Тетяною.

Христя: - Не гнівила б ти Бога, Марфо, - кому - кому, та не тобі скаржитись на Долю. Хай була вона така-сяка,та слава Богу, що хоч була така!..

Тіточка Марфа: - А я і не скаргуюсь. Тарас виріс. Гарний, лагідний синочок у мене. Та ти й сама знаєш. Не кожен на хуторі може похвалитися такою дитиною, як у мене.

Але, якщо по правді, то тяжко було мені – жити з не Богом даним, чоловіком!!! Хіба ж то щастя, коли у душу загорнута сльоза?

Христя: - Воно як розібратися до пуття, то найгірше було таки Тетяні… Пройшла й вона крізь горе навпрошки та найдорожчі сплакала літа...

Тіточка Марфа: - І чим же їй було найгірше, Христе? Адже всі роки він не минав її Хати. Це всі на хуторі знали. Та й у селі у Вас. Може, скажеш, тяжко було чужого чоловіка пригортати?...

Христя: - А ти пробувала? Ти пробувала до краденого горнутись, Марфо? Отож…

Тіточка Марфа:- (винувато-сумно) - Та то я з пересердя, Христе. (тут пожвавлено) А ти бачила? - минулим літом приїздив її Сашко. Ну вилитий – мій Тарас. Як ще були вони малими, то ще не так вдавало. А як виросли, помужніли, то обоє стали схожими на батька.

Христя: - Не рви собі Душу, дорогенька… Хай буде і він щасливим, - Сашко Тетянчин. Хіба він винний, що ото так Доля спорядилась?

Тіточка Марфа: - Не Доля, Христе, не Доля, а Тетянині батьки. То вони не віддали її за Оксентія, хоч і любилися вони з Тетяною, як голубів пара. А він тоді з пересердя, взяв та мене засватав. Ото відтоді Тетяна і закрила свою Душу на зашморг та відмовила усім, хто б не сватав. І правди ніде діти: - так і потерпала вона все Життя, як сухий лист при березі. (Далі наче пригадавши) Ось чуй… Побачила я її, Христе, тижнів зо два тому, - ледь іде, ледь хворі ноги пересуває… Я он (вказує на палицю) з одним деркачем рухаюся, а вона з двома. А до мене таки привіталася… Я в ту ж мить усе їй і простила. Усе до дрібки. І сина Сашка також. (Перемовчавши якусь мить) Простила я, Христе, і Оксентія…

Христя: - Марфо, а ну нагадай, в якій це Пісні: - «Ой ви отці, ой ви неньки, на те не вважайте, яку Господь пару дає, то й не розлучайте…»

Тіточка Марфа: - А ну її - ту Пісню, - до неї вже не той теперки голос. Давай краще оцієї:(тихо співають?)

(по закінченні Пісні Марфа збирається іти, але повернувшись каже:)

Тіточка Марфа: - Отак, піснями та сльозами і вибілюю Душу. Ще старші за нас казали, - скільки відспіваєш, стільки й відплачеш. Та хто з нас по молодості на те зважає? Ото ж і спокутую свої співанки. Та тільки хто в нас на хуторі не співав? Недарма ж наш Підвисокий ще і Певчім звали. Та чомусь не всім призначила Доля за Пісні сльозою платити. (Пішла)

Христя:-L(услід) - Марфо, то завтра ж ми на тебе чекаємо. Дівчата мої, хрещениці твої, п р и ї х а л и. Чуєш? І донбасівці Ваші хай приходять, чуєш, Марфо? (вбік – наче сама до себе), - от вже двигунецьбез пального, дарма, що з палицею, - чи почула?..)

Тіточка Марфа: - Чую, чую… Не забуду, Христинко, не забуду. Отож, через твої уродини і до своїх аж з хутора прийшла. Та й сорочку, хоч і старезну, а таки відшукала у скрині. Шкода лишень, що хустку теперки до пуття не припасуєш… Чорнобиль все моє волосся за вітром пустив. Лелекам на гнізда роздав мої русяві коси… До Чорнобиля, ж бувало, короною закладала… Не переймайся, Христе, - У рідні заночую, то буду вчасно. А дівчаток наших, щебетух, я вже чула.

 (Усміхнулась хитро і пішла)

 (Чується гудок потяга, який прибуває до станції) (До двору похапцем збирається Родина, аби не проґавити приїзду братів і можливо сестри, вибігають аж за хвіртку…)

(З’являються четверо людей. Два чоловіки та дві жінки. З валізами, квітами, коробками з тортом. На ходу вітаються та обіймаються з усіма та поспішають наблизитися до матері, обіймають, цілуються).

Мати: - Ой, Ви в мене найкращі діти. А я все думала, чи всім вдасться приїхати? Чи вдасться Вам відбігти справ та подолати відстані?.. Андрійку, а ти ще й з жіночкою своєю приїхав, з Тамарою. Оце радісний сюрприз… Адже по телефону не казав. Тамарочко, підійди но ближче, дитино, сідай поруч… Бо я тебе бачила ще аж на Вашому весіллі. А то аж коли було?..

А то все не випадало Вам разом з Андрієм приїхати. Сідай… (Тамара сідає поруч матері)

(Відбувається загальне пожвавлення. Маленькі жартики одне одному, сміх)

Василина: - Так, наші любі гості, з Мамою побачились? А тепер прошу слухати мене, - молодшу Господиню: Всіх припрошую до Хати. Обідати, чи вже вечеряти, - ходімо, бо Ви ж таки з дороги. Ходімте...

Устим: - Мене, Василинко, довго припрошувати не потрібно. А чи ти вже капусняк приготувала, чи моє улюблене їдло буде аж завтра?

(дружні пересмішки)

Василина: - Ходімо, жартівник, ходімо, гайдамако. Твій капусняк тебе ще від ранку зачекався. Ми ж Вас ще з вранішнього виглядали…

(До Хати пішли Андрій, Устим та Тамара, всі дівчата від обіду поки що відмовляються, сідають ближче до Матері)

До двору вбігає хрещениця Христини весела красунька Оксана.

Оксана: - Ой, усіх вітаю! Хрещено, а чи всі приїхали?

Христя: - Не всі, доню. (далі якось розгублено) Від Надійки так і немає жодної звісточки. І Назарчик наш невідомо де. Ще на Донбасі, чи вже в путі. Зміна їм поїхала, але ж… (розводить руками)

Оксана: - А я на хвильку забігла, Хрещено… Нема терпцю діждати того завтра. Отож забігла показати Вам свою сорочку. Таки встигла до Вашого ювілею і вишити і пошити. А корсетка в мене є. Сеструня Тася наділила. Ось подивіться на мою роботу... (витягує вишиванку – показує, всі милуються вишиванкою)

Оксана: - (Повертається до Ганни) Ганнусю, я останнім часом все про тебе думаю. Нам у селі так бракує фахового фельдшера, а ти десь… Та аби ж то була не сама… Діти на навчанні у Полтаві, а ти і не в Полтаві і не у нас. Наше село і до Полтави ближче і до Києва. Перебирайся до нас. І біля Родини будеш, і мені веселіше буде. Я ж також Вам не чужа, а хоч трошки та Ваша…

Ганна: - І думала і гадала, подружко, але як подумаю, що Миколу раз ураз доведеться бачити, вітатися… То й вся охота пропадає.

Галя: - Сеструню, та вже ж пройшли роки, десятки літ… А в тім, ти ж хоча б, як то кажуть, замужем побула, а Микола так і живе сам на науково - дослідній агро-станції.

З своїми книжками та дослідами над врожайністю. АГРОНОМ! Я його, до речі, зустріла, коли восени приїздила… Він ще так собі – нічого виглядає. Та все ж відчувається у ньому підтоптаний парубок. Бо сам. Недоглянутий і усамітнений. А колись за ним, таким гарнюнім, студентом-практикантом, усі дівки гасали. Таке робилось на селі… Сама знаєш. А ти тоді сама була винна, сестро, - як навіжена помчала до Полтави. За чим? Навіщо?

Ганна: -Сама не знаю… А роки… Хіба щось можуть змінити роки? Коли людина потрапляє у полон справжнього кохання, то це ЛЮБОВ на всі ЛІТА...

(всі разом співають пісню «Любов на всі Літа», вишиванка Оксани переходить з рук в руки)

На Пісню виходять всі, що були в Хаті.

Устим: - Оце так Чураївни в нашій Пісенній Родині,- аж серце зайшлося від Пісні, від почуттів…

Оксана всіх вітає, бажає всього найкращого, прощається до завтра. (пішла) На подвір’ї залишаються тільки члени Родини.

Мати: - Василинко, а ну мо, винеси мені, будь ласка, отой вузлик, що лежить верхи на скрині.

(Василина виносить вузол і ставить на лаві коло матері. Тим часом Устим з Василем підносять ще одну лаву (дві лави?), аби всі могли зручно посідати)

Мати: - Мої любі діти, я хочу передати Вам, нащадкам моїм, дещо від мого скарбу. (Мати розв’язує вузол)Одному тільки Богу відомо, скільки мені ще доведеться топтати ряст… То хай на згадку про мене, про Землю рідну, - залишиться у Вас смужечка нашої хрестатої Родинної Пам’яті…

Ось у цій сорочці, Галю, я познайомилась з Вашим батьком. Це тобі, Галю, від нас обох. Та завтра ж і вдягнеш…

А оце, Наталочко, моя шлюбна сорочка, - в ній я стояла з Вашим батьком під вінцем. Бери, моя дитино. Цю вишиванку я намітила тобі.

А ось у цій сорочині я ціле літечко, коли була вагітна тобою, Ганно, варила варення. Всю вагітність хотілося солодкого. Отож і ти така охоча до солодощів, моя доню. Ця сорочка твоя. (Простягає сорочку Ганні)

(бере ще одну сорочку і роздивляється, щось пригадуючи) Це сорочка, яку я вдягала, коли ми с Вашим батьком і з кумами, носили до святої купелі Катрусю. Отож, ця сорочка тобі, доню. Забереш її з собою аж на Північ, до Мурманська.

Оця славна сорочечка хай буде тобі, Тамаро. Це ще від моєї Хрещеної.

Полотно тут гуцульське, добірне, - вона ще довго буде носитися…

А це сорочка Вашого батька. (Простягає сорочку Устиму) Бережи її, Устимчику.

І от що, завтра до нас завітає Тетянка Скоропад з чоловіком, - отож, щоб і оком не повів у її бік, чув? І не дивись на мене так, і не пари з вуст… Чув?

Устим: - Але ж я самотній чоловік і дорослий, мамо, а Ви зі мною…

Мати: - Отож і кажу тобі, як своєму дуже дорослому сину: - ти самотній, але ж Тетяна заміжня жінка. І донечка у них. У тебе був час, проґавив дівчину, - помчав до тої, що звідкись з Поволжя листи засилала… І Тетяну посеред розмов сільських покинув, і сам… Що покинув, а що знайшов? Отож дивись, щоби не пустив по селу лихого поговору, сину…

(Після деякої паузи) Андрійку, а тобі у спадок передаю сорочку ще мого дідуся, в якій він співав на хорах у церкві.

Галя: - Мамо, а Василю сорочку?

Мати: А Василеві, ще від учора, дісталась сорочка Вашого діда, а мого батька, (показує рукою на Василя в сорочці) який ледь потримавши мене на руках, пішов на війну і загинув на початку 43-го при обороні Сталінграда.

Десь там, На Мамаєвому Кургані, вписане в історію і наше Родове українське прізвищеГордієнко Миколай Семенович. А з ним і свідчення про переможну участь України у тій жорстокій безжальній війні. (Пауза)

І Василинці я дещо раніше наділила сорочку, - оту, в якій я до церкви колись ходила, - нашої, полтавської традиції, сорочечка – БІЛИМ по БІЛОМУ.

І Надійку нашу я не минула, але свою сорочку вона забрала з собою, як відбувала до Італії…

А цим, скарбам, дівчатка, самі дасте раду… Пацьорки, кульчики, коралі намисто…

Дає (комусь з присутніх) скриньку з прикрасами.

А зараз всі до відпочинку. Але щось іще я маю Вам сказати, діти: я народилася в сумний для моєї матусі день. В тому голодному, 33 – му, саме в цей квітневий день, матуся моя втратила відразу двох свої маленьких діточок. Померли від голоду. Мати розказували мені, як той, що був одним рочком більшеньким від братика, просив: - «Мамо, спечіть такий буханець Хліба, як Небо, аби всі люди наїлися». Довго мама сумувала та плакала. Отож і я народилася не так скоро від часу страшного Голодомору. А коли народилася, то інша біда посіла нашу Землю – ВІЙНА!.. Батька свого майже не пам’ятаю, малою була.

А вчора мені наснилися мої маленькі братики, яких я ніколи в Житті і не бачила.

І отой, що старшенький звернувся у вві сні до мене: «Сеструню», каже, - «рідненька, спечи такий буханець Хліба, як небо, аби всі люди наїлися…»

Отож, завтра модними салатами та шинками харчуйтесь при Хаті, а мій ювілей хай буде просто Неба, посеред двору. І на столі хай буде лише Хліб і всілякі солодкі тістечка. Це моя воля і прошу не перечити. (посміхається) Тим паче, що завтра у нас буде Пісенна зустріч. А Хлібчик наш святий може бути пошлюбленим тільки з Піснею та ще з Добром, яке не знає меж і кордонів.

Катя: - Мамо, ще не дуже пізно, ще встигнемо до Хати. Заспівайте нам, Мамо, зараз… Прошу Вас, заспівайте. (До прохання Катерини приєднуються всі діти)

 Виконується Пісня «Чебреці» (Хормейстеру бути уважним до розподачі сольних партій Пісні… Під час виконання Пісні діти вдивляються до сорочок, які щойно подарувала Мати)

Мати: - А тепер, діти, всім на ДОБРАНІЧ. Завтра дасть Бог день і ми побачимося.

За тим Родина поволі починає розходитися. Більшість ідуть до Хати.

На дворі залишається лише Устим. Він стоїть опершись на паркан, вдивляється кудись вдалечінь, що передує Хаті. Думає, підносить кулак до губ, трохи пощемлює двома пальцями губи, чуха потилицю, аж зачув, що хтось іде. Скоро стало видко, що вулицею прямує молодиця. Устим вийшов з свого укриття і мало не перегородив їй дорогу.

Устим: - А що це за красуні такі незнайомі по нашій вулиці ходять? Та ще й так пізно… Чи можна з Вами зазнайомитись? Я Устим.

Тоня: - (розгублено) А я Тоня. Можна сказати, сусідка ваша. З Донбасу ми.

Я і мій син Володя.

Устим: - То що ж Володя дозволяє мамі ходить одній так запізно?

Тоня: - На хуторі він, на Пєвчому, чи то пак, на Підвисокому. Там люди дали притулок ще двом нашим Родинам з Донбасу. Отож, Володик грається з їхніми хлопчиками. То ті наші біженці попросили не забирати сьогодні Володю на ніч, бо там дітки меншенькі і ніяк не можуть звикнути до нових обставин. Отож і вертаюся сама.

Устим: А чоловік Ваш… (і запнувся…)

Тоня: - (сумно) Чоловік мій три роки тому загинув на шахті Засядька, що у Донецьку. Стався нещадний вибух…

Устим: – Вибачте, Тоню. Якось не подумав.

Тоня: - То нічого. Останнім часом мушу все про себе говорити. Аби люди не подумали, що якісь зайди понаїхали.

Устим: - (Розгублено) Послухайте, Тоню, підемо я Вам нашу річку покажу. Поговоримо… Ні, про сумне не будемо розмовляти. Я Вам, Тоню щось веселе розповім… Я такий, - як каже на мене наша Василина, - гайдамака…

Тоня: - Дякую, Устиме. Негарно буде виглядати перед людьми, які мене прихистили . Пізно уже.

Устим: - Так-так, - я Вас розумію, Тоню… А Ви приходьте до нас завтра. На ювілей нашої Мами. Я Вас запрошую. Якщо дозволите, то я за Вами зайду.

Тоня: - Дякую. Тільки заходити за мною не потрібно. А прийти я прийду. До моїх хазяїв прийшла з хутору родичка, тіточка Марфа. То вона мені переказала особисте запрошення від Вашої Матусі. І я обіцяла. До завтра, Устиме, бо вже й холодає, мені пора.

(Устим наблизив до себе Тоню)…

Устим: - Ви така красуня, Тоню. Не ображайтесь на підтоптаного холостяка, - але так хочеться Вас обняти. Тоню…

Тоня вправно вивернулась з наближення… Засміялась і пішла до сусідньої Хати.

Тоня: - (майже через паркан) На добраніч, старий холостяче… На добраніч, парубче…

(Устим також пішов до Хати)

На сцені затемнення. Але видніється Хата. В одному з вікон Хати напівтемно, але видно силуети присутніх, які рухаються по Хаті, сідають до столу, тощо…

 

Звучить мінусова фонограма («Мамина світлиця») Під фонограмну дуже тиху музику проказується вірш Миколи Луківа «Мамина світлиця» В цей час на екрані, що ліворуч сцени відбувається показ слайд-шоу, в якому використані Родинні фото, тощо…

(тим часом за кулісами всі учасники подальшого дійства одягаються у вишиванки)

(Світло направлене на ліву «кишеню» сцени) В робочому халаті, близько відра та швабри, сидить згорьована жінка. Разом з нею (МОЖЛИВО!А можливо і сама) Це Надійка, найменша донька Христини, яка перебуває на заробітках в Італії.

Надійка: - Чи покинути все та їхати додому? В чужій стороні нема з ким і порадитись. Куди не кину оком, то все мені тут чуже… І я тут всім чужа.

А вдома ж напевно зберуться всі наші. Боже, я так давно не була вдома. А братів своїх не бачила напевно більше ніж 10 років. Ну що робити, як бути?

Тільки зібрала дрібку грошей… А ну їх ті гроші.

Сумно починає співати «Ой, у саду вишня» (якщо вона не сама, а в колі колєжанок, таких же заробітчанок, як і вона, то і слова попереднього тексту вона проказує до них. І Пісню заспівує вона (солістка), а цілком співають разом. Далі вона переглядає гроші, які при ній є… Зриває з себе робочий халат).

Надійка: - А таки поїду. А далі – будь що будь. Таку роботу, не в цих господарів, так в інших я знайду. Поїду. (Різко пішла в куліси)

Ранок. Кукурікання півня, щебет птахів, промені сонця. На подвір’ї клопіт. Сини Христі виносять стіл, дівчата ставлять на стіл Хліб, тарелі з тістечками, глечики з узваром та маленькі кухлики. Устим уладнує, аби вправно стояли лави (не хилялися) та час від часу збуджено дивиться у бік паркану. Починають сходитися гості. Першими прийшла хрещениця Христі Оксана, Наталка з чоловіком. Устим чемно привітався з подружжям і знову заходився біля лав. (за поведінкою Устима поглядає одна з сестер) Вивели і всадили на лаву і Матір, всі в святковому вбранні доладовують останні дрібнички при столі. Аж тут прийшла і тіточка Марфа з Тонею. Устим помітно повеселішав, - зустрів, запитав де хотіли би гості сісти.

Ганна ловить момент, щоби наодинці переговорити з Василиною.

Ганна: - Василинко, а скажи но мені, скільки кілометрів до дослідної Агро станції?

Василина: - (усміхаючись, жартом) – Якщо Василевим велосипедом, то по хвилинам десяти і побачишся з своїм Миколою…

Ганна: - Та ну тебе!.. (обоє сміються, розбігаються кожна по своїх справах)

Аж тут - через глядацьку залу прямує досить старенький дід

у повній козацькій амуніції: при шаблі, - в руках – булава та люлька.

Тіточка Марфа: - О, Друге пришестя Пилипа з конопель. Христе, зустрічай нашого кума. Он який козарлюга суне…

Дід: - Доброго здоров’ячка, добірному Товариству!

Устим: - І Вам, діду Остапе, пару коропів у ятір... О...!!! Та чи Ви козакувати заходились? А мо’ гетьманувати? Скоріше – на муху – з обухом!

(всі підсміюються)

 

Катерина: - Та який же ж він дід? Він же не старий! Йому іще не сто!..

 Мій хрещений іще парубок…

Дід: - А хоч би й козакувати, то й що? Хіба ж ми не козацького роду, га?!

   Та в часи козацької Доби хто йшов з мечем на наші землі –

   Той повертався з гулями! Бо в нас баби – і ті стріляють... Дулями!

   (загальний сміх). (далі дід промовляє вдумливо і урочисто-повчально)

   Без кореня хіба то Рід, якщо не знаєш, хто твій дід!

   Коли маєш свої береги – можна стати Великою Рікою!

Христина: - Ой, моє серденько, уважив таки на моє прохання, -

(радісно розглядає кума) ну й справді, - всім козакам козак!

Проходь, куме, сідай… А де ж це кума?

Дід: - Кума твоя ще мараХвет наводить. Ага-га… Над спецеХвектами чарує… Брови підводить та губи салом підсмаровує. Знаєш, кумко, колись сало з салом їли, а зараз, з такими цінами, салом тільки губи мастять… Та аби ж то тільки ціни… Базарні хабарники зовсім сорому позбулися, - годують поросят цілоХваном, то в те сало базарне потім і зуби не устромиш, а не те що до смаку поїсти… Оце я так собі гадаю, кумочко: - Треба знову своїх свиней заводити. Ото і все. А з кумою твоєю, ми Життя прожили, але хоч би раз, чи вийшли ми разом, чи заспівали враз. То я її наздоганяю, то вона мене.

Тіточка Марфа: - (їдко-смішливо)- Але ж іншої тобі не треба?

Дід: - Боронь, боже! Та й хто б мене ото терпів разом з моїми витівками, як не моя Леся? У нас з нею, як у Пісні - Любов на всі Літа.

Я її люблю як Душу, а трушу, як грушу…

         (До двору заходить тіточка Леся, дружина діда Остапа)

 

Леся: - Хто, хто це мене трусить? Га? А ну мо’ повтори, старий, рудий опеньок! В тебе зуби давно гопака видавали? Ні? То зараз як трусну… Так трусну, що враз і нагадаю…

 Дід: - Ой, не сварися, Лесю, - то я так, - для годиться.

Раптом на подвір’я вбігає з пакетом Надійка і кидається до матері, потім до всіх братів по черзі і до сестер.

Надійка: - Мамусю, любесенька, мої любесенькі всі, всі, всі… Я така щаслива.

 Я з Вами! І не буває щастя більшого. Я Вас всіх так люблю, так люблю.

Дід: - То це ти, Надю? Прямцем з Італії? І що ж хорошого ти побачила, хрещенице, в Італії?

Надійка: - Хресний,(обіймає старого) Ви питаєте, що я побачила в Італії? Парад наших вкраїнських вишиванок я там побачила… От що!

І прапори нашої Держави майорять, як не там, то там… Світ узнає Україну, хоч і падіннями ми міряємо наші злети

Але пізнає нас Світ і пишається нами…

                До всіх присутніх звертається Андрій:

 

Андрій: Шановне Товариство, прошу всіх до уваги! Люба моя Мамо, люба моя Родино… Вітаю Вас всіх! Та найбільше хочу вклонитися до ніг нашій Мамі. Матусю, з ювілем Вас! Будьте здорові, радуйте нас, дітей Ваших, ще Многая, Многая і Благая Літа. Ми Вас любимо, мамо… Простіть нам , Мамо, якщо чимось нагнівили Вам… (змахує сльозу)

 

  Дід Остап Заспівує «Многая Літа» (всі підхоплюють)

 

Почувся гуркіт гальмуючої машини. Всі зосередились. Прислухаються…

На подвір’я вбігає Назар. Статний, у камуфляжній формі поверх вишиванки.

Василина кидається до сина. Христя намагається підхопитися з місця, але бракує сил, підбігши, її садить на місце Устим.

 

Катерина:- Води мамі, води, краплі, принесіть краплі. Мамі зле з серцем. Василь квапливо подає краплі і воду.

Христя: - (віддихавшись): - Не треба краплі, тільки води і підведіть до мене нашу дитину.

Назар підходить до бабусі. Йому дають місце поруч. Бабуся плаче.

 

Назар: - Бабусю, то що ж Ви плачете, я так поспішав,- на шляху аж три машини перезупинив, а Ви тут сльозами жнивуєте... Не плачте, бабцю. Бо маю мало часу. Через 10 діб я знову…

Василина: - На передову?

Назар: - Ні, мамо, - хоч цього разу не на передову, але близько кордону. Бо хто знає, де завтра буде та передова?.. Передова – це весь кордон України, мамо

Дід: - Раз така радість, - наш захисник повернувся, то ж давайте гримнемо пісенечкою про нашу Землю, яку, ой як треба нам усім боронити…

Боронити від продажніх зайд і імперського окупанта.

(В повітрі труснув булавою)

Тіточка Марфа заспівує «Моя ти, Земле калинова»

Оксана:- (Lпо закінченні Пісні) - Тіточко Марфо, а чи правду кажуть люди, що на хутір Підвисокий знову Коваль повернувся?!

Марфа: - Авжеж. Бо, що та, городська? Ні пава, ні гава! А він – чоловік хуторський, і коваль добрий. Нерівня душ – це гірше, ніж майна! Та й хто б був би годен таку жінку забути, як його Марійка?!

Леся: - А яка ж терпляча!..

Ганна: - А я б не пустила до хати. Пустити – простити… Гордістю своєю – та й об землю вдарити?! Та нізащо!..

 

Тіточка Марфа: - Е-е-е... Життя – така велика ковзаниця! Кому вдалось, не падавши, пройти? Святі Отці казали: «Великий – не той, хто ніколи не падав, а той – хто падав і вставав!..»(після паузи) А Марійка – жінка мудра:

на очах – роса, а вустонька – усміхнені (знову пауза). А смирення?..

 Смирення – ніколи не падає – бо воно стоїть найнижче!

 

Надійка: - А що це ми відбігли пісень? А можна на замовлення, - мою улюблену Пісню?

Мати: - То заспівуй, доню, яку ж?

(виконується «Пісня про Україну» – (я йшла лугами)…)

 

По закінченні Пісні чується телефонний дзвоник. Тоня, виймає телефон, але сидить у гурті і не може відійти, то по тел. каже: - Кажіть, я Вас чую, кажіть:

Рука їй тихо спадає на стіл. Потім вона двома долонями стискає скроні і затуляє обличчя.

Тіточка Марфа: - за тим і інші: Що сталося, Тоню, що сталося?

Тоня: - Ще сьогодні вранці я мала надію повернутися додому… Все! Немає в мене дома. Вцілило гарматою. Пустка. (далі зовсім розгублена і заніміла)

 

Христина: - Не плач, Тоню. Таке страшне випробування випало не тільки на твою Долю. Я вже місяць як намагаюся не слухати радіо… А тобі, Тоню, я ось даю те, що відклала на всяк випадок. (витягує з кишені носовичок з грошима) Вірогідно, що це і є той самий випадок. Бери, дитино. Бери.

Устим: - (різко підхопившись) - Ні, Мамо, постривайте! Я ось що Вам всім зараз маю сказати. Ні не Вам. Тоні… Тоню, буду щасливий, якщо ти погодишся стати зі мною до пари. При всій своїй Родині, Тоню, прошу тебе стати мені Дружино. Знаю, Тоню, я надто старший за тебе, але я з Роду міцного, як криця. Он подивись на нашу маму, - їй сьогодні – 75! Я повернуся в Україну, Тоню, тільки би твоя згода… І Володика, синочка твого, я бачив вчора на річці.

Ми вже встигли з ним і потоваришувати. Буду йому за батька.

Ну як, Тоню, ти згодна?

    Всі зосереджено примовкли, Тоня розгублено плаче…

 

Устим:- Тоню, я образив тебе, чому ти плачеш? Пробач, якщо образив…

Тоня: - Ні, Устиме, ти мене не образив. То я так радію.

                  Останнім часом – я так радію…

Устим: - (пригортає Тоню): - Мамо, благословіть! (Мати благословляє)

 

Христина: - (хрестить обох) В Дорий час! На Довгий Вік, діти!

Дякую тобі, Боже! Моєї Родини стало більше…

Тоня: - (утерши обличчя) Дорогі Люди, шановні земляки мої, низький Вам уклін за Вашу ласку, за все те добре, чим Ви мене огорнули і дали зрозуміти багато чого у цьому Житті. Зараз навіть соромно перед самою собою: адже попервах я навіть боялася кудись їхати… Простіть мені за такі халепні думки.

(тихо звучить фонограмно – «Козацький марш» Є. Адамцевича)

 

Наталка: - Знаєш, Тоню, - оце я зі Львова, - і так тобі скажу: Український Схід і Український Захід завжди були і мають бути в єдиному, Соборному, українському гроні. Український Схід і Український Захід єднають береги великого Дніпра.

Христя: - І дай нам, Боже, мудрості, дай нам, Боже, єдності, дай нам, Боже, сил і надмірного терпіння!

Тіточка Марфа: - І хай почує Господь слова Великого Тараса, Пророка нашого національного: - Усім нам вкупі на Землі єдиномисліє подай і братолюбія пошли!..

Василина: - Вірю, - Україна таки одягне – Білим по Білому сорочку…

Назар: - А я Вас всіх хочу запевнити: - Народ наш вкраїнський, що мешкає від Сходу до Заходу, від Півдня і до північних кордонів Держави нашої, ми на поталу не віддамо!

З нами Бог і Україна! (звучання фонограмної «підзвучки» поступово уникає)

 

 

Виконується пісня «Єднаймося, Люба Родино», або «Ой ти, Україно…»   (можливо обідві пісні)

 

Дід Остап: - (по закінченні Пісні) - Слава Соборній Україні!

 

Поклон роблять усі учасники…

Раптом виструнчуємося і даємо ДРУГИЙ «утаємничений фінал»:

 

«Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни» Муз. Лисенка.

 

 Завіса…

12 листопада 2014 р. Б.  Мурманськ – Суми…

 

На світлинах: Наталя Литвиненко-Орлова, автор п’єси. Афіша фестивалю у Кракові, 2014 рік. Наталя Литвиненко-Орлова з членами Мурманської громади «Лелеки» Петром Сиротюком та Лесею Шишкіною. В Україні лелеки здавна вважалися оберегом родини.