Борис Хлопов. «Іісус що йде на Голгофу»

Як художник, він був у трьох іпостасях: живописець, примітивіст і філософ

Щойно через Віктра Казбана отримав із Сум печальну звістку – не стало Бориса Хлопова.  Хочеться згадати цю велику людину, художника і друга.

З Борисом Яковичем я познайомився через мого тата Анатолія Коломацького. У 2005 році я побачив у колекції тата нового художника. «Це я його знайшов!  Унікальна людина!  Звати Борис Хлопов», – повідомив тато. Я роздивлявся незвичні роботи. Всі вони були невеликого формату: 50 см х 40 см, рідко 60 см х 40 см, і виконані олією на полотні-на-картоні. (Полотно на картоні тоді якраз входило у моду у сумських художників як недорогий матеріал).

Перша картина називалася «Іісус що йде на Голгофу». Ця картина мене вразила відразу і цілком. Опишу її. Розмір: 40 х 50. Зображено голову Іісуса, трохи захоплено плече. Іісус зображений негром (історично це правильно, оскільки іудеї того часу мали темну шкіру).  Герой дивиться гострим проникаючим поглядом ніби крізь глядача – у вічність. В його очах сльози. На чолі піт. Коси відкинуто назад, чоло оголене. Єдиною світлою плямою картини є саме чоло Іісуса. На чолі дуже майстерно намальовані сліди катувань – подряпини, кров і піт. На плечі видніється червона тога царя. З усього видно, що це незломлений Іісус, який знає, що йде на смерть, і який ні на йоту не змінив своїх переконань. Він йде помирати за людство. Навколо голови проглядається невловиме свічення (чи захмареного сонця, чи німбу). На задньому плані небо у важких коричневих хмарах – небо боротьби і драми, дерева зображено, як плями запеченої крові, зображена також російська церква з куполами-луковицями. Це ніби прообраз того, що гряде. Прообраз муки, боротьби, крові і Віри. «Не мир, но меч», як сказано у Євангелії.

Я відразу визначив характер героя: Іісус-народоволець, і полюбив його. Дивлячись на те, як я вивчаю роботу Хлопова, тато сказав (і дещо із сумом): «Я знаю, ти бачиш в цій роботі себе». Він був правий.

«Де ти знайшов такого художника?», – запитав я захоплено. На що він загадково відповів: «У Хлопова інтелект могутній».

Того ж разу я побачив ще більше десяти робіт художника. Було очевидно, що тато активно купує роботи Хлопова. Серед робіт пригадую «Зимовий день» (2004 р), «Тарас Шевченко коло Дніпра» (2004 р), «Молодий Тарас Шевченко» (2004 р), «Бузок», «Діалог поколінь», «Бабине літо» (2002 р), «Леонардо Да Вінчі», «Єсенін», «Маяковський», «Гоголь», «Сократ. (Пошук Істини).».

Вразив мене також і «Сократ. (Пошук Істини).» (2005 р.).  Робота  40 см х 60 см (тобто вертикальна). Сократ стоїть на сцені і віщає народу. Сцена носить умовний історичний характер, а народ – сучасна юрма міських типів. Сократа зображено в грецькому хітоні, в сандаліях. Правою рукою він простягає до юрби червоне яблуко – символ Істини. А лівою рукою він  піднімає два пальці угору, вказуючи на небо. (Можна уявити, що маються на увазі майбутні платонівські форми, що існують в ідеальному світі форм). Юрба числена,  абсолютно байдужа до проповіді Істини, народ швидше глузує, ніж слухає. Що важливо, виписані типажі. Тут є й інтелігент-простофіля, і наркоман, і художник з келихом в руках, і повія, і патріот із ющенківським гаслом «Так», й інші типи, які загально свідчать про зубожіння духу в народі, але при цьому юрба все ще має обличчя, кожний грає свою роль. Єдиний персонаж – молода ідеалістична дівчина в самому лівому кутку – слідує промові і захоплюється Сократом. В її посмішці ви бачите надію художника на те, що не вся юрба пуста. З юрби корінням (ніби через кров!) росте Дерево Життя. Корінням воно входить в народ, а гілками торкається зірок. Дерево дивовижне. Листя на ньому зображено у формі геометричних фігур – трикутників, кругів, ромбів, трапецій. Листя різнокольорове. Це дерево філософських ідей (знову ж, асоціація із платонівськими формами). На задньому ряду сцени зоборажені Титани історії. Тут можна побачити: Папу Іоанна Павла ІІВолодимира Леніна, Наполеона, Мольера і Кромвеля. Кромвель від усіх інших відділений композиційно і має на руках кров.

Важливою композиційною деталлю є небо. Небо темно-синє із золотими зорями. Саме на нього вказує Сократ. «Ідеальне» небо ідейно протиставляється «неідеальній» юрбі, а Дерево Життя композиційно з’єднує ці два світи. Робота дуже талановита. І художньо і філософськи. Я вперше ясно побачив філософський живопис, де ідеї входять у естетику, як у власний дім.

Пізніше батько купував й інші роботи автора, ми їх разом обговорювали, і коло 10 робіт я поступово, за кілька візитів, забрав із собою до Канади. «Іісус що йде на Голгофу» висить над моїм ліжком (фактично, в якомусь сенсі, це я сам, це мій тип), «Сократ» прикрашає сходи на другому поверсі, а «Зимовий день» висить на кухні і дивує гостей майстерністю деталей і яскравістю кольорів. Можна сказати, я живу серед робіт Бориса Хлопова.

Тато помер у 2008 році. А з Хлоповим я познайомився особисто десь у 2010-му чи 2011 році. Я знайшов його на вулиці в центрі міста, де він продавав свої роботи, впізнав його по роботах, підійшов і запитав: «Мій покійний тато збирав Ваші роботи. У мене більше десяти робіт. Зокрема, «Сократ». Ви знаєте моє ім’я?» Хлопов безпомильно зауважив: «Ваша фамілія Коломацький». Так ми і познайомилися. На той момент Борису Яковичу було приблизно 80 років.

Художник був дость високого зросту, худорлявий, мав інтелігентне обличчя із борідкою. Мав окуляри. Розмовляв російською (зрозуміло, не суржиком). За манерами і манерою говорити він дуже нагадував Солженіцина. В його характері відчувалося кілька рис. По-перше, у нього була чудова ерудиція. Він цитував різних мислителів, за будь-якої нагоди. По-друге, це була людина незалежна і з критичним поглядом на реальність. Відчувалося, що він не любив ні владу, ні «народ». По-третє, він був художником, який натхненно малював. Малював на свій манер, свої ідеї, але малював із пристрастю. Ніс у світ свою душу. По-четверте, дід виявився запеклим марксистом. Він вірив в ідеї Маркса, в соціальну справедливість, але при цьому засуджував Сталіна і його тиранію. Тобто це мав бути марксизм зразка Плєханова і Мартова. Ниточка хлоповських ідей явно тяглася в дореволюційний час. По-п’яте, дід явно любив спілкуватися, сперечатися, проповідувати, нести свою думку у маси. Щось у нього було від того Сократа, якого він намалював. І головне – дід у 80 років був живий, натхненний. Мені він сказав: «Ви думаєте, що у людей у 80 років багато часу? Ви помиляєтеся. Я весь час маю щось робити і не встигаю. Зараз потрібно їхати на парники класти плівку».  І попрощався.

Так ми зустрічалися кілька разів на вулиці. Я зробив кілька фотографій художника.  Я купив пару робіт. Одну роботу він мені подарував у перші зустрічі.  Один раз ми сиділи у кав’ярні. Хлопов розпитав про мої життєві плани. І оцінив їх похвально, побажав успіху у починаннях.

Два роки тому я замовив біографію Бориса Хлопова на Вікіпедії. Цю роботу було виконано (не скажу щоб якісно, але щось важливе було зроблено). Фото з Вікіпедії зроблене мною. Також, два роки тому сайт «Кобза – українці Росії» зробив із Хлоповим інтерв»ю «Художник не может жить без творчества. Идею из его головы может вытравить только смерть».

Під час нашої зустрічі в січні 2015 року я попрохав художника намалювати портрет Фрідріха Ніцше. Через рік робота була готова (у двох версіях). Ніцше вийшов чудово.

Взагалі, пік його творчості прийшовся на 2004-2005 рр, коли Хлопову було 75 років. Саме цей період його творчості зкупив мій тато, а нині він осів у моїй колекції. Пізніше в роботах Хлопова зникла чіткість деталей – а саме це було його «фірмовою» рисою. Він міг в роботі 40 см х 50 см зобразити десять персонажів і всі вони «читалися». Але й в більш пізній роботі «Ніцше» він зміг досягнути прописки деталей рівня 2005 року. За цю роботу я заплатив 100 ам. дол., хоча художник прохав вдвічі менше. Я послався на те, що роботи було дві.

Ще однією естетичною рисою Хлопова було класти колір в колір. Скажімо в роботі «Діалог поколінь» (2008 р) два героя стоять навпроти цегляної стіни. На перший погляд здається що стіна цегляного кольору. Але придивившись, бачиш, що в кожну цеглину покладено кілька кольорів (включаючи й «фірмовий» зелений). Загальний колір сприймається оком як цегляний, але естетично робота стає набагато більш наповненою, простір «грає» емоціями, вибухає. Це був дуже майстерний винахід художника. Звичайно, цей підхід вживали багато художників, включно із Клімтом, але у Хлопова це було особливим чином.

Іншою естетичною особливістю Хлопова було писати пейзаж у пейзажі. Тобто, маємо написаний пейзаж, скажімо, поле зимою (як в роботі «Н.В. Гоголь. Куда мчишься ты, Русь-тройка?»). Але якщо придивитися до лінії горизонту, то там в п’ять міліметрів прописане місто, із церквами і будинками. Для першого погляду воно фактично приховане.

В минулому році свій день народження я відзначав у Сумах. Я запросив своїх друзів-художників, серед яких був і Борис Хлопов. Було сильне враження. На стінах картини художників, а самі художники за дружнім столом.  Відсутні (як от мій тато) були представлені прижиттєвими скульптурними бюстами. Більшість художників бачили Хлопова вперше, оскільки він ніколи не був членом Спілки, а свої роботи продавав на вулиці. В художніх колах про нього, можливо, чули через мого тата і знали роботи через татову художню колекцію. Перший тост виголосив Казбан – за іменинника. Другий я –з побажанням, щоб традиція інтелектуальних зустрічей в родині Коломацьких відновилася у новому поколінні. Третім був Хлопов. І тут діда поперло на політику... Він виголосив довгу політичну промову мабуть на три чи чотири хвилини, в якій в емоційній формі висловився про безправ’я народу, про експлуатацію праці,  про високі тарифи, ціни, про корупцію, про зажерливих олігархів та про загальний занепад культури. Він буквально не міг спинитися з промовою. Відчувалося, що українська реальність накипіла на серці. Присутні були дещо здивовані, оскільки святковий стіл явно не пасував до пропонованої теми.  В якийсь момент Віктор Казбан дещо іронічно і «імперативно» запитав: «Так а де тост?». На що Хлопов миттєво знайшовся: «Я желаю Вам дожить до моих лет!», чим відразу викликав схвальні вигуки. Адже Хлопову було 85 років. В гостях він пробув недовго, подарував свою роботу, і першим залишив колектив, попрощавшись українською: «Всього найкращого, панове!». Як з’ясувалося, це була наша остання зустріч.

Окрім зустрічей, ми листувалися. Звичайними паперовими листами. Хлопов писав від руки, а я набирав на комп’ютері, роздруковував, підписував і надсилав звичайною поштою. Листи були цікаві. Ми обмінювалися думками, сперечалися. Дід критично ставився до Заходу, а я Захід захищав, пояснював що тут за життя. Він надіслав фото картини «Ніцше», я у відповідь надіслав йому аналіз роботи, як я її зрозумів («Червоний колір в роботі – це тема Волі у Ніцше.» І т.д.). У нас була духовна єдність. Ми розуміли один оного. Я був, мабуть, його «Іісусом, що йде на Голгофу», а він був власним «Сократом». Бувають сильні постаті, що визначають сутності. Хлопов був із цієї когорти духовних мислителів.

У січні цього року я отримав від Бориса Яковича лист (перший за весь рік, що ми не бачилися). В ньому він писав, що сил стало менше, і побажав мені всього найкращого. Я відповів бадьорим листом, надіслав художнику невелику суму грошей. Час ішов, а гроші чомусь не забирали. Стурбований, я попрохав Віктора Казбана навідатися до художника. З’ясувалося, що 17 лютого його не стало. Гроші отримала вдова. А лист Хлопова, виявляється, був прощальним. Я зрозумів це пост-фактум. Чи отримав він мого листа, я так і не знаю. Лист не повернувся. Можливо, він застряг десь у тих ідеальних платонівських формах, про які ми обоє думали і відчували.

------------------------------

Із розмов із Хлоповим.

Я запитав у Хлопова, чому у нього небо зеленого кольору.  Він відповів, що жив у Середній Азії, в передгір’ях Тянь-Шаню. І там небо було зеленого кольору. Тому з тих пір так і лишилося.

Я запитав Хлопова, коли він став художником. Він відповів, що молодою людиною жив у Казахстані, і взяв участь у виставці художників-аматорів. Так трапилося, що дві його роботи з виставки викрали. Так він зрозумів, що його роботи мають цінність, і став вважати себе художником.

Я запитав у Хлопова, чому у нього такі яскраві кольори. Він відповів, що колір – це емоція, тому він навмисне «витягує» колір, оскільки робота має нести радість і енергію.

------------------------------

Яким був художник Борис Хлопов?

Він був красивим ідеалістом, який вірив у добро, справедливість, у Дух, у мистецтво, у нестяжательство інтелігента.

Він був інтелектуалом. Любив ідеї. Він вірив, що ідеї рухають світом, що Сократ ще досі серед нас.  Політично він був лівим.

Як художник, він був у трьох іпостасях: живописець, примітивіст і філософ. (Всі три напрямки окремо).

Хлопов був скромною людиною. Але яскравою постаттю.  Він мав проникливий розум. І душу ідеаліста. Таким і має бути інтелігент.

Хлопов довів, що у 75 років можна досягти піку своєї творчості, а у 86 продовжувати творити.

Роботи Хлопова коштували 20 дол. без рамок, і 30 дол. в рамках. Продавалися вони важко. Але це нічого не значить!

Він був життєлюбом. Це й дарувало йому довгі роки життя. При всій критичності до реальності, він мав досить речей, щоб любити (починаючи від ідей, естетики, і закінчуючи пленером, городом і друзями).

Я вважаю, що Суми можуть пишатися таким чудовим художником і такою духовною постаттю. Я щасливий, що можу назвати себе його другом.

На світлинах: Борис Хлопов. «Іісус що йде на Голгофу». «Іісус що йде на Голгофу».

Сократ. (Поиск Истины). Зимний день.

Двое в комнате. (Маяковский. «Разговор с товарищем Лениным»).

Мелевич и «Черный квадрат». Н.В. Гоголь. Куда мчишься ты, Русь-тройка?

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка