Леонтій Костур - людина, яка спростувала Шпенглера, створивши новий художній Всесвіт. Частина друга

Продовжуємо публікацію бесід з українським художником і скульптором Леонтієм Костуром (початок цих бесід див. на http://kobza.com.ua/kultura/6120-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy.html). Розмова з людиною такого  творчого масштабу не могла не торкнутися питань ролі і місця митця в українському суспільстві і в цілому у сучасному світі, стану українського образотворчого мистецтва і  тих характерних рис, які визначають його саме як  національне мистецтво. І,  звичайно ж, ми намагалися знайти відповідь, яку неодмінно шукають у подібних інтерв’ю,  на питання: «Що саме, які життєві обставини формують із звичайної дитини майбутнього геніального творця?»

- Леонтію Феофановичу, багато художників черпають натхнення у спогадах дитинства чи юності і місцях, з ними пов’язаних. Наприклад, для Марка Шагала таким місцем був Вітебськ.  У багатьох Ваших роботах ми бачимо Шаргород. Чому Шаргород, адже Ваша мала батьківщина – Теклівка в 12 кілометрах від цього міста?

- Райцентр Шаргород – це взагалі-то  дуже  цікаве місто на Вінниччині, в якому переплелися різні часи і різні культури. У 17 столітті його захопили турки і майже 30 років воно входило до складу Османської імперії.  Турки називали це місто Кучук-Стамбул, тобто Малий Стамбул. Це  засвідчує, зокрема, турецький межовий прикордонний стовп 1670 року, що зберігся до наших часів. Я два роки тому його шукав, ледь знайшов, хоча він і неподалік  від центра міста стоїть. У Шаргороді майже кожний клаптик землі має свою багату історію. Тут є городище часів Київської Русі, рештки турецької фортеці, греко-католицький монастир 18 століття, католицький костел 16 століття і  синагога 16 століття, збереглася стародавня бруківка вулиць… У Шаргороді навчалися у духовній бурсі і робили свої перші кроки в літературі Михайло Коцюбинський і Cтепан Руданський, у музиці - Микола Леонтович.  Тобто, тут і нашарування різних історичних часів і культур – української, польської, єврейської – і зовні воно виглядає як шар, бо  стоїть на кулеподібному пагорбі. Місто-шар. Коли бачиш його  зверху, з  маленькими фігурками людей,  особливо ввечері, коли засвічуються вогні, то виникає враження, ніби це місто з якоїсь картини середньовіччя. Моя донька якось таким його і побачила: «Папа, дивись, це ж – Босх!». А навесні Шаргород  має інший, дуже романтичний вигляд: рожево-біла півкуля квітучих дерев, з яких визирають червоні дахи, монастирі, куполи церков… У поетичної людини це не може не викликати відповідний поетичний відгук…

- А яким Ви сприймали Шаргород в  дитинстві, що згадується?

- Ну, що згадується… Перше, що  бачиш, коли йдеш до міста  – селян, які привезли насіння, щоб  душити олію.  Млин, колись, мабуть, водяний,бо  стоїть на греблі -   таке цікаве в художньому плані місце. Потім підіймаєшся  вище і по дорозі до центру міста стоять євреї, які спілкуються своєю, незрозумілою нам мовою. Щоб не йти на ринок, вже на підході до нього  вони зустрічають селянок  з курками чи гусками  і мацають птицю, щоб визначити наскільки вона м’яка, жирна і чи варто її купувати.  Сьогодні євреїв залишилося у Шаргороді з півсотні (виїхали у США чи Ізраїль), а колись їх було 2,5 тисячі. До речі, в моїх роботах часто можна побачити євреїв,синагогу, символи єврейські,  і мене іноді питають: «Ти, мабуть, єврей?» – «Ні, не єврей» - «А чого ж тоді  такий розумний?» (сміється). А я кажу: «А що тільки євреї мають бути розумними?»

Крім головного базару у Шаргороді, справа під горою, пам’ятаю,  був базар, де продавали худобу, свиней, було ще кілька маленьких ринків, де продавали, наприклад, молоко і сир. Моя мама робила дуже смачний сир, що славився в Шаргороді своєю якістю,  тому  в неї були свої постійні покупці, навіть третій секретар райкому партії (сміється). 

Навколо Шаргороду - гарні пойми,  річка Мурашка, хоч і невеличка, але вона створює своєрідний рельєф, як  і  села, що підходять до міста майже впритул зі своїми церквами, деякі з яких я вже пізніше допомагав розписувати.

Повертаючись до  суті вашого запитання про те, що для мене, моїх робіт  Шаргород.  Теклівка з її певною ізоляцією від культурного світу, важкою селянською працею   – це мій  внутрішній глибинний світ,  моя духовність.  Цей внутрішній світ накладається на зовнішній Світ – великий, багатокультурний, загадковий і непізнаний (звідси, мабуть, мій потяг до мандрів), який і концентрує в собі багатовекторний в історичному і культурному плані  Шаргород. Звичайно, мій Шаргород - це і Шаргород, і не Шаргород, скоріше, це образ того Шаргороду, який живе в моїй душі.

Був такий поет, лауреат Шевченківської премії, редактор газети «Літературна Україна» Петро Перебийніс -  родом з Шаргороду. Якось я  приніс йому фотографії своїх живописних робіт, де зображений Шаргород. А він його не впізнав і каже: «А я не бачу тут Шаргороду, це  не він».  Мене це здивувало,  адже у моїй уяві Шаргород саме такий, яким я його сприймаю і передаю, який живе у моєму серці. Я ж не фотограф, я – художник, мабуть, так і треба сприймати і розуміти це місто в моїх роботах…

- Під час нашої  попередній розмові ми зупинилися в тій точці Вашої біографії, коли Ви закінчили 8 класів і вирішили поїхати з села. Батьки як до цього поставилися?

- Батьки не хотіли, щоб я кудись їхав. Вони хотіли, щоб я залишився разом з старшим братом спадкоємцем їхнього будинку, землі, яку ми мали. Але я сказав, що в колгоспі не залишусь, бо тут у мене немає ніяких перспектив для розвитку. Тож, попросив товариша мого брата відвезти мене до Шаргорода, а звідти я вже сам доберуся до Києва. Той товариш розповів про це  моєму  братові  і питає: «Ви ж не хочете, щоб Леонтій їхав, а я мушу його везти, бо пообіцяв, може мені відказати йому». А брат відповідає: «Якщо він це вже задумав, то нічого не допоможе. Вези». Відвіз той хлопець мене до  Шаргороду, далі з Шаргорода дістався я Жмеринки, а там поїздом до Києва.

У Києві почав шукати учбовий заклад, в якому б можна було б вивчитись на художника. Знайшов художню школу, знайшов художнє училище -  те, на що міг претендувати.  Познайомився там з художником, показав йому свої роботи. Роботи були такі собі, любительські… Щось йому сподобалося, щось ні, але  він  каже: «Давай я тебе помалюю поки суть та діло». І, дізнавшись, що мені ніде де ночувати, запросив до своєї майстерні. Коли я прийшов до нього, то зрозумів, що він зовсім не збирається мене малювати, а з тих чоловіків, які люблять хлопчиків. Хоч він поводився дуже обережно, інтуїтивно я відчув до чого йде.  Тому ночувати у нього не став,  знайшов якусь відмовку, але взяв від нього рекомендаційного листа в училище, якого він попросив віддати конкретній людині з рук в руки і більше нікому. Тепер, я так здогадуюся,  це був лист до людини з такої ж, як він, «братії». Я цього листа приніс, але тієї людини не було, тому передав через іншу людину.  Коли я про це тому автору листа сказав,  то він засмутився, і я зрозумів, що в Києві діла не буде.  І справа не тільки в цьому, а ще й в тому, що у мене не було київської прописки, а брали і в училище, і в художню школу  тільки з київською пропискою. Тож,  давай я тікати з того Києва, щоб чогось гіршого не трапилося… 

А куди тікати? До Львова?  Там, думаю, конкурс  теж великій, бо Львів - це майже те ж саме, що Київ. Харків теж. І поїхав куди подалі -  до Луганська, з надією, що   може там конкурс менший. Їхати далеко, та мені батьки, коли я покидав Теклівку, дали в дорогу 20 рублів. На них якось тоді і жив, і їздив. Багато це чи мало 20 рублів?  Буханець хліба коштував 14 копійок. Пляшка молока – 26 копійок, молоко випив, пляшку здав – 20 копійок собі повернув. Залізничні квитки теж були дешеві. Та все одно тих грошей не вистачало, тому їздив в основному «зайцем» - на третій полиці або у скрині під нижнім місцем, а бувало, що і поміж вагонами,  цокаючи зубами від холоду,  ховаєшся, поки пройдуть контролери…

Отже, прихав  до Луганська, подав документи в художнє училище , здав екзамени. Три трійки отримав, тому подивившись, що у інших абітурієнтів  набагато кращі оцінки, розвернувся і поїхав додому. А чого було чекати?  Мої ровесники до цього вже 5-7 років училися в місцевій художній школі, звичайно вони краще були підготовлені.

Під осінь несподівано  приходить папірець про те, що я зарахований до училища. А чого так вийшло?  За шкільним атестатом у мене були тільки п’ятірки, і, коли ці п’ятірки із загальних дисциплін мені зарахували, то вийшов у сумі прохідний середній бал. Повернувся я до Луганська, почав вчитися. Спочатку відставав, але десь за півроку наздогнав за оцінками однокурсників, яких у порівнянні з собою вважав «професіоналами», оскільки у них за плечима була вже художня школа.

- У Луганську тих, хто живе  західніше Києва або  говорить українською,  вважають   «західняками» або «бандерівцями».  Як сприймали Вас, хлопця з Вінничини? 

- Дивувалися, що я приїхав вчитися у Луганськ «аж з Вінничини». Я в училищі  єдиний був, хто українською розмовляв, усі навколо спілкувалися російською. Директор училища питав: «Як ти сюди попав, чого сюди попав?» Не пам’ятаю, що я йому брехав, бо правди не міг сказати. А що казати? Що тікав від того любителя хлопчиків в Києві? Що обрав Луганське училище як менш престижне?

Однокурсники були з Луганська або  з прилеглих шахтарських  міст.  Ставилися до мене, чесно кажучи,  не дуже приязно. По-перше, їх дратувала моя українська мова, яка сприймалася ними як «мужицька», як ознака низької культури.  Я то російську знав, писати міг, а от розмовляти було спочатку важко. Втім,  за півроку я її вивчив, щоб вільно спілкуватися.  По-друге, їх дратувала моя поведінка, і я відчув на собі щось схоже на армійську «дєдовщину».  Сміялися з мене, трошки знущалися.  Але,можливо, десь була і на їхньому боці правда, бо я, як виріс у бідній родині, був скупуватий. А їм, дітям шахтарів (а шахтарі заробляли непогано), було це незрозуміло. Пришлють мені з дому два  кілограми  цукру,  я намагаюсь, щоб вистачило його мені на пару місяців. Стипендії ж не отримував, грошами батьки не могли підтримувати. Постійне було відчуття голоду. Візьмеш чаю та хлібу, який у їдальні був безкоштовним, тим, бувало, до завтра і живеш.  Але я не ображався на однокурсників,  я був щирий, відкритий  у стосунках, чого вже вони не розуміли. Не склалися нормальні стосунки і з викладачами, бо я вів себе розкуто, говорив те, що думав. Через свій гострий язик не знайшов спільної мови і з завучем, вона ж була і парторгом в училищі, такий от «комісар» в учбовому закладі.

- А що було причиною конфлікту?

- Ну, наприклад такий випадок. Під час великої перерві я зсував табуретки, лягав на них і спав, бо дуже втомлювався. Ця жінка-парторг якось заходить і питає:  «Чого не встаєш, як старші заходять?»  А  я буркнув у відповідь щось на зразок того, «що мені старші,  я втомився, не чіпайте мене». Фактично послав її під три чорти, виказував неповагу…  І невдовзі  підвернулася їй нагода мене здихатися.

Ми проходили  медкомісію для військкомату.  Йти в армію я не хотів, бо  відчував, що не приживуся там, що щось недобре зі мною там станеться. І так співпало, що саме в той  час чи то від постійного недоїдання, чи то від перенавантаження, яке не витримував молодий організм, а, можливо, і від того і від того у купі,  у мене почалися якісь  запаморочення. На кілька хвилин я впадав в оціпеніння, тіло німіло, крутило руки, ноги, лежиш і не можеш поворухнутися.  І завуч домовилася направити мене на лікування. У звичайну лікарню, в неврологічне відділення. Це я уточнюю , бо деякі журналісти ради красного слівця пишуть, що мене «запроторили до психлікарні». Через місяць я виписався, але у військкоматі  мене  вже списали як непридатного до військової служби. Керівництво училища скористалося цією обставиною, бо інших не було - я добре вчився,  і запропонувало мені піти в академічну відпустку. Сказали: «Їдь додому, підлікуєшся, наберешся сил, а потім подивимося, як з тобою бути».

Поїхав додому. Через рік повернувся в училище, і директор питає: «Ну, що, будеш вчитися?» - «Ні, - кажу, -  не хочу». Щось мене так нудило від того життя в Луганську, в тому протухлому середовищі і міста, і училища. І вирішив я поїхати кудись далі шукати долі і вчитися.  Вирішив, що поїду до Москви, щоб там набратися якихось ідей,  чомусь навчитися. Я гадав, що у Москві,  більше свободи, більш цікаве життя. Та воно так і було, порівняти Луганськ з Москвою неможливо було. Хоч це були і часи застою, але Москва є Москва, столиця…

- І саме тоді у Москві познайомилися з всесвітньовідомим скульптором Ернстом Неізвєстним?

- Ну, як сказати познайомився… Хоча можна сказати і так, але він ще не був тоді таким всесвітньовідомим.  У Москву я привіз свої роботи, щоб показати їх  в тому мистецькому столичному середовищі,  і  зустрів одного художника, майже свого однолітка. Він і каже: «Я тебе познайомлю з художниками-авангардистами, хай вони твої роботи подивляться і, можливо,  щось порадять». Перший раз він сам показав мої роботи комусь, і йому, нібито,  сказали, що у автора цих робіт  є майбутнє. Хоча що то були за роботи в 16 років? Такі собі «почеркушки». Потім ми вже разом пішли у якусь майстерню під мостом. Там працювали три скульптори, я показав їм свої роботи, попросив про консультацію: що порадите, як далі розвиватися…  І вже тільки років через 50  прочитав в  Інтернеті матеріал про Неізвєстного,  в якому згадувалася та сама майстерня під мостом, де я був, і тоді я зрозумів, що одним з тих трьох скульпторів був Ернст Неізвєстний.

- Можливо, це був знак долі, що Ви теж у майбутньому станете скульптором?

- Якщо це так, то тоді був ще один знак. Коли я вже навчався в Леніградському інституті театру, музики і кіно, на виставці робіт студентів один чоловік побачив мою графіку і сказав: «З цього художника міг би вийти хороший скульптор». Це мене тоді здивувало, оскільки я ніколи не цікавився скульптурою, вважаючи, що нею мають займатися специфічно обдаровані люди. І ви, мабуть,  знаєте, що я став скульптором зовсім випадково, вже  на початку 2000-их, у Сумах.

- Але ж таки стали, хоч і не думали. Від долі не втечеш. І чим завершилася Ваша подорож до Москви?

- Чим вона могла закінчитися? В училище знов таки без московської прописки не брали, а в інститут без атестату про повну  середню освіту. Тому повернувся додому,  подав документи в Шаргородську середню школу, за три місяці екстерном здав екзамени за 9-10 класи  і отримав атестат.  А потім поїхав до Вілково на Одещині.

Чому я саме  туди подався?  Побачив випадково документальний фільм про це місто  у плавнях, місто, в якому немає доріг, а майже суцільні канали, через що його називають ще «українською Венецією». І мене воно зацікавило.  Приїхав туди, і в перший же день мене одразу затримали. Виявилося, що це прикордонне місто, а  перед цим там, кажуть, спіймали шпигуна з Шаргорода, який намагався перетнути кордон. А тут  з’являюся я, і  теж з Шаргорода. Такий от збіг обставин. Протримали, щоправда, мене в КДБ недовго - півдня і відпустили. Де я там збирався жити, чим займатися, я тоді не думав. Таких своїх вчинків молодості  я не розумію зараз…  Знайшов механізовану колону, яка вела високовольтну лінію від Вілково до Кароліно-Бугазу, влаштувався електромонтажником. Робота важка, нецікава, а платили мало – 80 рублів на місяць, тож я у Вілково не затримався.

- І далі доля робить свій черговий «викрутас» і  закидає  Вас з півдня СРСР на схід,  у глуху сибірську тайгу, де Ви вперше у Вашому житті помираєте і воскресаєте? Як воно все було?

- Так, подався я з Вілково до Красноярська. Чого подався саме туди,  тепер вже не пам’ятаю. Знайшов там таку Березівську геолого-розвідувальну експедицію, яка шукала поклади урану….

(Далі буде)

Розпитував Олександр Гвоздик


На світлинах:

1. Художник і скульптор Леонтій Костур

2. Родина художника. Маленький Леонтій – на руках у батька. Початок 50-х років

3. Спомин про малу батьківщину – Теклівку в роботі Л.Костура з серії «Перевертні»

4. А таким постає в його роботах містичний Шаргород

5. Ще один спомин про Шаргород: ліворуч – синагога 16 століття, праворуч – Свято-Миколаївський собор 18 століття

6. Л.Костур. Л.Костур. Колискова. 2017 р. Глина

7. Л.Костур.  Жнець. 2009 р. Глина

8. Л.Костур. Гук. 2008 р. Дерево

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка