Друк
Розділ: Культура

Леонтій Костур - людина, яка спростувала Шпенглера, створивши новий художній Всесвіт. Частина друга

Продовжуємо публікацію бесід з українським художником і скульптором Леонтієм Костуром (початок цих бесід див. на http://kobza.com.ua/kultura/6120-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy.html). Розмова з людиною такого  творчого масштабу не могла не торкнутися питань ролі і місця митця в українському суспільстві і в цілому у сучасному світі, стану українського образотворчого мистецтва і  тих характерних рис, які визначають його саме як  національне мистецтво. І,  звичайно ж, ми намагалися знайти відповідь, яку неодмінно шукають у подібних інтерв’ю,  на питання: «Що саме, які життєві обставини формують із звичайної дитини майбутнього геніального творця?»

- Леонтію Феофановичу, багато художників черпають натхнення у спогадах дитинства чи юності і місцях, з ними пов’язаних. Наприклад, для Марка Шагала таким місцем був Вітебськ.  У багатьох Ваших роботах ми бачимо Шаргород. Чому Шаргород, адже Ваша мала батьківщина – Теклівка в 12 кілометрах від цього міста?

- Райцентр Шаргород – це взагалі-то  дуже  цікаве місто на Вінниччині, в якому переплелися різні часи і різні культури. У 17 столітті його захопили турки і майже 30 років воно входило до складу Османської імперії.  Турки називали це місто Кучук-Стамбул, тобто Малий Стамбул. Це  засвідчує, зокрема, турецький межовий прикордонний стовп 1670 року, що зберігся до наших часів. Я два роки тому його шукав, ледь знайшов, хоча він і неподалік  від центра міста стоїть. У Шаргороді майже кожний клаптик землі має свою багату історію. Тут є городище часів Київської Русі, рештки турецької фортеці, греко-католицький монастир 18 століття, католицький костел 16 століття і  синагога 16 століття, збереглася стародавня бруківка вулиць… У Шаргороді навчалися у духовній бурсі і робили свої перші кроки в літературі Михайло Коцюбинський і Cтепан Руданський, у музиці - Микола Леонтович.  Тобто, тут і нашарування різних історичних часів і культур – української, польської, єврейської – і зовні воно виглядає як шар, бо  стоїть на кулеподібному пагорбі. Місто-шар. Коли бачиш його  зверху, з  маленькими фігурками людей,  особливо ввечері, коли засвічуються вогні, то виникає враження, ніби це місто з якоїсь картини середньовіччя. Моя донька якось таким його і побачила: «Папа, дивись, це ж – Босх!». А навесні Шаргород  має інший, дуже романтичний вигляд: рожево-біла півкуля квітучих дерев, з яких визирають червоні дахи, монастирі, куполи церков… У поетичної людини це не може не викликати відповідний поетичний відгук…

- А яким Ви сприймали Шаргород в  дитинстві, що згадується?

- Ну, що згадується… Перше, що  бачиш, коли йдеш до міста  – селян, які привезли насіння, щоб  душити олію.  Млин, колись, мабуть, водяний,бо  стоїть на греблі -   таке цікаве в художньому плані місце. Потім підіймаєшся  вище і по дорозі до центру міста стоять євреї, які спілкуються своєю, незрозумілою нам мовою. Щоб не йти на ринок, вже на підході до нього  вони зустрічають селянок  з курками чи гусками  і мацають птицю, щоб визначити наскільки вона м’яка, жирна і чи варто її купувати.  Сьогодні євреїв залишилося у Шаргороді з півсотні (виїхали у США чи Ізраїль), а колись їх було 2,5 тисячі. До речі, в моїх роботах часто можна побачити євреїв,синагогу, символи єврейські,  і мене іноді питають: «Ти, мабуть, єврей?» – «Ні, не єврей» - «А чого ж тоді  такий розумний?» (сміється). А я кажу: «А що тільки євреї мають бути розумними?»

Крім головного базару у Шаргороді, справа під горою, пам’ятаю,  був базар, де продавали худобу, свиней, було ще кілька маленьких ринків, де продавали, наприклад, молоко і сир. Моя мама робила дуже смачний сир, що славився в Шаргороді своєю якістю,  тому  в неї були свої постійні покупці, навіть третій секретар райкому партії (сміється). 

Навколо Шаргороду - гарні пойми,  річка Мурашка, хоч і невеличка, але вона створює своєрідний рельєф, як  і  села, що підходять до міста майже впритул зі своїми церквами, деякі з яких я вже пізніше допомагав розписувати.

Повертаючись до  суті вашого запитання про те, що для мене, моїх робіт  Шаргород.  Теклівка з її певною ізоляцією від культурного світу, важкою селянською працею   – це мій  внутрішній глибинний світ,  моя духовність.  Цей внутрішній світ накладається на зовнішній Світ – великий, багатокультурний, загадковий і непізнаний (звідси, мабуть, мій потяг до мандрів), який і концентрує в собі багатовекторний в історичному і культурному плані  Шаргород. Звичайно, мій Шаргород - це і Шаргород, і не Шаргород, скоріше, це образ того Шаргороду, який живе в моїй душі.

Був такий поет, лауреат Шевченківської премії, редактор газети «Літературна Україна» Петро Перебийніс -  родом з Шаргороду. Якось я  приніс йому фотографії своїх живописних робіт, де зображений Шаргород. А він його не впізнав і каже: «А я не бачу тут Шаргороду, це  не він».  Мене це здивувало,  адже у моїй уяві Шаргород саме такий, яким я його сприймаю і передаю, який живе у моєму серці. Я ж не фотограф, я – художник, мабуть, так і треба сприймати і розуміти це місто в моїх роботах…

- Під час нашої  попередній розмові ми зупинилися в тій точці Вашої біографії, коли Ви закінчили 8 класів і вирішили поїхати з села. Батьки як до цього поставилися?

- Батьки не хотіли, щоб я кудись їхав. Вони хотіли, щоб я залишився разом з старшим братом спадкоємцем їхнього будинку, землі, яку ми мали. Але я сказав, що в колгоспі не залишусь, бо тут у мене немає ніяких перспектив для розвитку. Тож, попросив товариша мого брата відвезти мене до Шаргорода, а звідти я вже сам доберуся до Києва. Той товариш розповів про це  моєму  братові  і питає: «Ви ж не хочете, щоб Леонтій їхав, а я мушу його везти, бо пообіцяв, може мені відказати йому». А брат відповідає: «Якщо він це вже задумав, то нічого не допоможе. Вези». Відвіз той хлопець мене до  Шаргороду, далі з Шаргорода дістався я Жмеринки, а там поїздом до Києва.

У Києві почав шукати учбовий заклад, в якому б можна було б вивчитись на художника. Знайшов художню школу, знайшов художнє училище -  те, на що міг претендувати.  Познайомився там з художником, показав йому свої роботи. Роботи були такі собі, любительські… Щось йому сподобалося, щось ні, але  він  каже: «Давай я тебе помалюю поки суть та діло». І, дізнавшись, що мені ніде де ночувати, запросив до своєї майстерні. Коли я прийшов до нього, то зрозумів, що він зовсім не збирається мене малювати, а з тих чоловіків, які люблять хлопчиків. Хоч він поводився дуже обережно, інтуїтивно я відчув до чого йде.  Тому ночувати у нього не став,  знайшов якусь відмовку, але взяв від нього рекомендаційного листа в училище, якого він попросив віддати конкретній людині з рук в руки і більше нікому. Тепер, я так здогадуюся,  це був лист до людини з такої ж, як він, «братії». Я цього листа приніс, але тієї людини не було, тому передав через іншу людину.  Коли я про це тому автору листа сказав,  то він засмутився, і я зрозумів, що в Києві діла не буде.  І справа не тільки в цьому, а ще й в тому, що у мене не було київської прописки, а брали і в училище, і в художню школу  тільки з київською пропискою. Тож,  давай я тікати з того Києва, щоб чогось гіршого не трапилося… 

А куди тікати? До Львова?  Там, думаю, конкурс  теж великій, бо Львів - це майже те ж саме, що Київ. Харків теж. І поїхав куди подалі -  до Луганська, з надією, що   може там конкурс менший. Їхати далеко, та мені батьки, коли я покидав Теклівку, дали в дорогу 20 рублів. На них якось тоді і жив, і їздив. Багато це чи мало 20 рублів?  Буханець хліба коштував 14 копійок. Пляшка молока – 26 копійок, молоко випив, пляшку здав – 20 копійок собі повернув. Залізничні квитки теж були дешеві. Та все одно тих грошей не вистачало, тому їздив в основному «зайцем» - на третій полиці або у скрині під нижнім місцем, а бувало, що і поміж вагонами,  цокаючи зубами від холоду,  ховаєшся, поки пройдуть контролери…

Отже, прихав  до Луганська, подав документи в художнє училище , здав екзамени. Три трійки отримав, тому подивившись, що у інших абітурієнтів  набагато кращі оцінки, розвернувся і поїхав додому. А чого було чекати?  Мої ровесники до цього вже 5-7 років училися в місцевій художній школі, звичайно вони краще були підготовлені.

Під осінь несподівано  приходить папірець про те, що я зарахований до училища. А чого так вийшло?  За шкільним атестатом у мене були тільки п’ятірки, і, коли ці п’ятірки із загальних дисциплін мені зарахували, то вийшов у сумі прохідний середній бал. Повернувся я до Луганська, почав вчитися. Спочатку відставав, але десь за півроку наздогнав за оцінками однокурсників, яких у порівнянні з собою вважав «професіоналами», оскільки у них за плечима була вже художня школа.

- У Луганську тих, хто живе  західніше Києва або  говорить українською,  вважають   «західняками» або «бандерівцями».  Як сприймали Вас, хлопця з Вінничини? 

- Дивувалися, що я приїхав вчитися у Луганськ «аж з Вінничини». Я в училищі  єдиний був, хто українською розмовляв, усі навколо спілкувалися російською. Директор училища питав: «Як ти сюди попав, чого сюди попав?» Не пам’ятаю, що я йому брехав, бо правди не міг сказати. А що казати? Що тікав від того любителя хлопчиків в Києві? Що обрав Луганське училище як менш престижне?

Однокурсники були з Луганська або  з прилеглих шахтарських  міст.  Ставилися до мене, чесно кажучи,  не дуже приязно. По-перше, їх дратувала моя українська мова, яка сприймалася ними як «мужицька», як ознака низької культури.  Я то російську знав, писати міг, а от розмовляти було спочатку важко. Втім,  за півроку я її вивчив, щоб вільно спілкуватися.  По-друге, їх дратувала моя поведінка, і я відчув на собі щось схоже на армійську «дєдовщину».  Сміялися з мене, трошки знущалися.  Але,можливо, десь була і на їхньому боці правда, бо я, як виріс у бідній родині, був скупуватий. А їм, дітям шахтарів (а шахтарі заробляли непогано), було це незрозуміло. Пришлють мені з дому два  кілограми  цукру,  я намагаюсь, щоб вистачило його мені на пару місяців. Стипендії ж не отримував, грошами батьки не могли підтримувати. Постійне було відчуття голоду. Візьмеш чаю та хлібу, який у їдальні був безкоштовним, тим, бувало, до завтра і живеш.  Але я не ображався на однокурсників,  я був щирий, відкритий  у стосунках, чого вже вони не розуміли. Не склалися нормальні стосунки і з викладачами, бо я вів себе розкуто, говорив те, що думав. Через свій гострий язик не знайшов спільної мови і з завучем, вона ж була і парторгом в училищі, такий от «комісар» в учбовому закладі.

- А що було причиною конфлікту?

- Ну, наприклад такий випадок. Під час великої перерві я зсував табуретки, лягав на них і спав, бо дуже втомлювався. Ця жінка-парторг якось заходить і питає:  «Чого не встаєш, як старші заходять?»  А  я буркнув у відповідь щось на зразок того, «що мені старші,  я втомився, не чіпайте мене». Фактично послав її під три чорти, виказував неповагу…  І невдовзі  підвернулася їй нагода мене здихатися.

Ми проходили  медкомісію для військкомату.  Йти в армію я не хотів, бо  відчував, що не приживуся там, що щось недобре зі мною там станеться. І так співпало, що саме в той  час чи то від постійного недоїдання, чи то від перенавантаження, яке не витримував молодий організм, а, можливо, і від того і від того у купі,  у мене почалися якісь  запаморочення. На кілька хвилин я впадав в оціпеніння, тіло німіло, крутило руки, ноги, лежиш і не можеш поворухнутися.  І завуч домовилася направити мене на лікування. У звичайну лікарню, в неврологічне відділення. Це я уточнюю , бо деякі журналісти ради красного слівця пишуть, що мене «запроторили до психлікарні». Через місяць я виписався, але у військкоматі  мене  вже списали як непридатного до військової служби. Керівництво училища скористалося цією обставиною, бо інших не було - я добре вчився,  і запропонувало мені піти в академічну відпустку. Сказали: «Їдь додому, підлікуєшся, наберешся сил, а потім подивимося, як з тобою бути».

Поїхав додому. Через рік повернувся в училище, і директор питає: «Ну, що, будеш вчитися?» - «Ні, - кажу, -  не хочу». Щось мене так нудило від того життя в Луганську, в тому протухлому середовищі і міста, і училища. І вирішив я поїхати кудись далі шукати долі і вчитися.  Вирішив, що поїду до Москви, щоб там набратися якихось ідей,  чомусь навчитися. Я гадав, що у Москві,  більше свободи, більш цікаве життя. Та воно так і було, порівняти Луганськ з Москвою неможливо було. Хоч це були і часи застою, але Москва є Москва, столиця…

- І саме тоді у Москві познайомилися з всесвітньовідомим скульптором Ернстом Неізвєстним?

- Ну, як сказати познайомився… Хоча можна сказати і так, але він ще не був тоді таким всесвітньовідомим.  У Москву я привіз свої роботи, щоб показати їх  в тому мистецькому столичному середовищі,  і  зустрів одного художника, майже свого однолітка. Він і каже: «Я тебе познайомлю з художниками-авангардистами, хай вони твої роботи подивляться і, можливо,  щось порадять». Перший раз він сам показав мої роботи комусь, і йому, нібито,  сказали, що у автора цих робіт  є майбутнє. Хоча що то були за роботи в 16 років? Такі собі «почеркушки». Потім ми вже разом пішли у якусь майстерню під мостом. Там працювали три скульптори, я показав їм свої роботи, попросив про консультацію: що порадите, як далі розвиватися…  І вже тільки років через 50  прочитав в  Інтернеті матеріал про Неізвєстного,  в якому згадувалася та сама майстерня під мостом, де я був, і тоді я зрозумів, що одним з тих трьох скульпторів був Ернст Неізвєстний.

- Можливо, це був знак долі, що Ви теж у майбутньому станете скульптором?

- Якщо це так, то тоді був ще один знак. Коли я вже навчався в Леніградському інституті театру, музики і кіно, на виставці робіт студентів один чоловік побачив мою графіку і сказав: «З цього художника міг би вийти хороший скульптор». Це мене тоді здивувало, оскільки я ніколи не цікавився скульптурою, вважаючи, що нею мають займатися специфічно обдаровані люди. І ви, мабуть,  знаєте, що я став скульптором зовсім випадково, вже  на початку 2000-их, у Сумах.

- Але ж таки стали, хоч і не думали. Від долі не втечеш. І чим завершилася Ваша подорож до Москви?

- Чим вона могла закінчитися? В училище знов таки без московської прописки не брали, а в інститут без атестату про повну  середню освіту. Тому повернувся додому,  подав документи в Шаргородську середню школу, за три місяці екстерном здав екзамени за 9-10 класи  і отримав атестат.  А потім поїхав до Вілково на Одещині.

Чому я саме  туди подався?  Побачив випадково документальний фільм про це місто  у плавнях, місто, в якому немає доріг, а майже суцільні канали, через що його називають ще «українською Венецією». І мене воно зацікавило.  Приїхав туди, і в перший же день мене одразу затримали. Виявилося, що це прикордонне місто, а  перед цим там, кажуть, спіймали шпигуна з Шаргорода, який намагався перетнути кордон. А тут  з’являюся я, і  теж з Шаргорода. Такий от збіг обставин. Протримали, щоправда, мене в КДБ недовго - півдня і відпустили. Де я там збирався жити, чим займатися, я тоді не думав. Таких своїх вчинків молодості  я не розумію зараз…  Знайшов механізовану колону, яка вела високовольтну лінію від Вілково до Кароліно-Бугазу, влаштувався електромонтажником. Робота важка, нецікава, а платили мало – 80 рублів на місяць, тож я у Вілково не затримався.

- І далі доля робить свій черговий «викрутас» і  закидає  Вас з півдня СРСР на схід,  у глуху сибірську тайгу, де Ви вперше у Вашому житті помираєте і воскресаєте? Як воно все було?

- Так, подався я з Вілково до Красноярська. Чого подався саме туди,  тепер вже не пам’ятаю. Знайшов там таку Березівську геолого-розвідувальну експедицію, яка шукала поклади урану….

(Далі буде)

Розпитував Олександр Гвоздик


На світлинах:

1. Художник і скульптор Леонтій Костур

2. Родина художника. Маленький Леонтій – на руках у батька. Початок 50-х років

3. Спомин про малу батьківщину – Теклівку в роботі Л.Костура з серії «Перевертні»

4. А таким постає в його роботах містичний Шаргород

5. Ще один спомин про Шаргород: ліворуч – синагога 16 століття, праворуч – Свято-Миколаївський собор 18 століття

6. Л.Костур. Л.Костур. Колискова. 2017 р. Глина

7. Л.Костур.  Жнець. 2009 р. Глина

8. Л.Костур. Гук. 2008 р. Дерево