Друк
Розділ: Культура

Людина, яка спростувала Шпенглера, створивши новий художній Всесвіт

Пропонуємо чергову з серії бесід з сумським художником і скульптором  Леонтієм Костуром. Людина, значимість робіт якої для української культури вже визнана фахівцями і в Україні, і за кордоном, й досі не є членом Національної спілки художників. Людина до якої сьогодні  їздять , щоб побачити його роботи, іноземці, людина, ім’я якої могло б стати брендом Сум поруч з іменем Чєхова, ,не цікава місцевій владі.  Втім, все ж знайшлися люди, які підтримали митця, завантаживши його творчою роботою, без якої кожний художник відчуває себе, як риба на суші. Але про це трохи пізніше, а зараз продовжимо разом з Леонтієм Костуром подорож його життєвим шляхом, подорож, в якій ми зупинилися на «українській Венеції».

- Отже, з «української  Венеції» - південного Вілкова, де Вас спочатку сприйняли за шпигуна,  Ви вирушаєте з геологами  у сибірську тайгу.  У пошуках романтики? Як тоді співали: «А я еду, а я еду за мечтами, /За туманом и за запахом тайги»…

- Так, поїхав у Красноярський край, найнявся у Березівську геолого-розвідувальну експедицію, яка шукала поклади урану,  і закинули мене їх шукати вертольотом в гори Саяни. Їхав, чесно кажучи, не за мріями, не за романтикою, а за грошима.  Сподівався, що зароблю достатньо грошей, щоб від них не залежати і мати вільний час на малювання.

Жили ми в тайзі в наметах, а ті, хто вже давно там працювали, повиривали собі землянки. Комарі, мошка, яку називають прокляттям Сибіру, бо від неї немає ніякого порятунку, енцефалітні кліщі… Годували гнилою ковбасою.  Гниле обчищали , смажили і давали з якою-небудь кашею. А робота в мене  була така:  дали кирку і лопату і сказали: «Оце роби канаву». І треба було довго довбати скелясту породу, щоб канаву зробити. Потім у тій канаві перевіряли рівень радіації. Отака була «романтика».  Єдине що – Саяни.  Прекрасні гори, річка Мана… Нічого красивішого  в житті ні до того, ні після я не бачив. Оце  було дійсно дуже романтично!

Пропрацював я там місяць і захворів. Лікар експедиції подивилася мене і каже: «Їдь в райцентр, ситуація серйозна, скоріш за все, це кліщовий енцефаліт». А справа в тому, що, перш, ніж відправлятися  у тайгу, я мав отримати щеплення від кліщового енцефаліту, але  роблять його до кінця травня,  а я приїхав пізніше, влітку. А чим до  райцентру добиратися?  Вертольоту не дочекаєшся, тож довелося їхати попутними  «ЗІЛами»,  довго  та по таких страшних дорогах, які й сьогодні з жахом згадую.  Приїхав у райцентр Шало  (тепер Шалинське – Ред.), діагноз у місцевій лікарні підтвердили, поклали на лікування. Оскільки щеплення не було зроблено, то випадок мій був безнадійним: або помреш, або інвалідом залишишся - іншого не дано. Висока температура, іскри в очах, безпам’ятство… Приходив до тями, згадується, тільки коли приносили обід: картоплю з дуже смачними солоними груздями. Медсестри, дивилися, як я обідаю,  і казали: «Перший раз бачимо приреченого на смерть з таким апетитом» (сміється). І тижнів за два я всупереч усьому потихеньку вибрався, можна сказати, з того світу, до якого мене вже записали лікарі.

Але виникла нова проблема: знов голод, нема чого їсти… Груздями та манкою, які давали у лікарні не наїстися, а організм молодий, на одужанні, потребує більшого. Місцевим хворим приносили їсти з дому, а мені приносити було нікому. І став я навідуватися у їдальню поруч з лікарнею, прямо так, як був - у халаті.  Гроші-то були, бо  за той місяць, що рив канаву, мені 100 рублів заплатили. У ту ж їдальню ходив обідати і наш лікар. Побачив мене  і каже: «Тобі сюди не можна ходити». Я його попередження проігнорував і, коли вдруге попався йому на очі в їдальні, то мене виписали за порушення  лікарняного режиму.

Так і недолікувавшись, поїхав я з Шало в Красноярськ. Треба було влаштуватися кудись на роботу,  і я пішов у Театр юного глядача, де була вакансія художника.  Відкрився цей театр за два роки  до мого приїзду, і  його  першу трупу склали випускники Ленінградського інституту театру музики і кіно (ЛДІТМІК). Серед них були, до речі,  Лариса Мальованная, потім ведуча актриса театру Товстоногова, і Микола Олялін, який пізніше став дуже відомим за ролями в кіно. Мене взяли художником-виконавцем,  малювати  декорації за ескізами Ставцевої (Світлана Ставцева, головний художник Красноярського ТЮГу в 1965-1969 рр., засл. художник РРФСР – Ред. ). А Красноярський ТЮГ тоді гримів на весь Радянський Союз, і на його прем’єри приїздили відомі театральні критики з Ленінграду, з Москви…

- Із Оляліним Ви товаришували?

- Ні. У театрі зустрічалися, віталися – не більше. А товаришував я з іншим актором, Анатолієм Бобровим, який теж захоплювався малюванням і жив у тому ж гуртожитку шовкового комбінату, куди поселили і мене.

Що далі було. Заходить якось у майстерню, де я працював,  головний художник театру Ставцева і каже: «В тебе, Леонтію, є талант.  Тобі треба вчитися, я дам рекомендацію -  поїдеш в Ленінград».  А з чого вона так вирішила, я не знаю. Мабуть, про мене щось розповів мій товариш-актор, можливо, показав мої малюнки. А рекомендаційний лист від Ставцевої – це був не просто лист. Вона вже була відома в СРСР як новатор театральної сценографії,  до того ж улюблена  учениця Миколи Акімова, відомого художника і  режисера, завідувача кафедрою факультету сценографії у ЛДІТМІКу.

Збираюся я і  їду з цим листом до інституту, віддаю його Марині Цолаківні Азізян, теж улюблениці Акімова, яка тоді набирала курс. Приїхав рано, за два-три тижні до екзаменів. Куди діватися?  Гуртожитку не дають, поки не прийняли документи. А там, в інституті, була така Дубінська Манєфа Миколаївна, завідувачка архіву, яка  допомагала молодим талантам. Не знаю, як вона зрозуміла мою проблему, але підходить до мене і каже: «Отам,  на верхньому поверсі  інституту, ти можеш поки ночувати». І дійсно я знайшов на даху таке скляне приміщення, здається, ще  у дореволюційні часи побудоване як любительська обсерваторія. У мене залишився з експедиції в Саяни  спальний мішок, в ньому я і ночував. Щоправда, дещо вище, на самому даху, бо  всередині – одне скло, і спускався у той скляний закуток тільки коли дощило. Примощувався на стальній балці і засинав з думками про своє майбутнє у мистецтві. Тоді ж, на даху, почав вести щоденник. Писав таке, що потім самому соромно стало: про свої перспективи, про те, що буду великим художником… А потім подумав: «Господи, ну,  хтось оце прочитає,  оцю єрунду…» Взяв порвав і спалив той щоденник, бо вже було, що дехто його читав і сміявся з того, що я в ньому писав.

Здав усі екзамени на п’ятірки і зарахували мене  у студенти. А конкурс був великий, серед абітурієнтів - майже всі, хто вже закінчили художні училища у Ленінграді, в Одесі… На творчому екзамені намалював чи то синю корову, чи то  синього коня... Так, коня. І здивувався, що мені поставили за нього п’ятірку. Скоріш, думаю,  за творче мислення, ніж за майстерність.

Почалося навчання. Це був театрально-постановочний факультет, який готував художників для театру і кіно.  І щоб добре навчатися, треба було бути або дуже  старанним студентом,  або  дуже хотіти стати саме  театральним художником. Інакше буде дуже важко. І мені було дуже важко, оскільки зразковим студентом я не був і театральним художником себе у майбутньому не уявляв.  Особливо нудним для мене було робити креслення. А декан наш, Олексій Сологуб,  який працював макетником в театрі Акімова і був майстром номер один в Союзі по театральним макетам, вважав, що ми повинні бути гарними креслярами.  І був дуже  вимогливий до цього…  Цікава деталь: у декана  ЛДІТМІКу Сологуба не було вищої освіти, і він здавав екзамени разом зі мною і вчився  на тому ж факультеті, на якому викладав. Смішно,  так?

- Дотепно. Але, гадаю, Вам тоді було не до сміху. Ксенія Єршова-Кривошеїна, яка навчалася тоді ж в ЛДІТМІКу на тому ж факультеті, як і Ви, так згадує у своїх споминах Сологуба: «…армейский «левша» А.В.Сологуб, который своим голосом, нарукавниками и фартуком наводил страх на всех нас…  Как такой Сологуб мог быть в одной упряжке с тонким и чутким обожателем красоты, каким был Акимов, - для меня до сих пор необъяснимо».

- Так, Олексій Сологуб був першокласний майстер  і одночасно дуже жахлива людина. Боялися його не тільки студенти, а й педагоги. Фактично за ним завжди було в інституті останнє слово,  і йому ніхто не міг заперечити.  Припускаю, що його так боялися колеги, можна пояснити тим, що він або співпрацював з  КДБ, або був навіть штатним працівником КДБ.  Але я  на ньому зупиняюся тільки через те, що він відіграв головну роль в тому, що мене відрахували після  першого курсу інституту, і я так і не отримав вищої освіти.  Але я не один постраждав від нього. Він вигнав ще трьох моїх друзів-студентів, а одній студентці таку умову поставив: «Я у тебе прийму дипломну роботу тільки після того, як ти зі мною переспиш». І вона здала диплом вже тільки на другий рік, залучивши до його оцінки відомих художників Ленінграду.

Сологубу я з самого спочатку не сподобався. Якось він до мене підходить і питає: «А як ти до мене ставишся?» Уявляєте, декан задає таке питання мені, студенту-першокурснику.  Не знаю чому. І я йому відповідаю (російською, бо вже навчився вільно нею розмовляти): «Ну, что вам сказать? Я считаю вас двуликим человеком. Вы, как тот алмаз, который с одной стороны отшлифован и красиво блестит, а с другой – неотшлифован, грубый и темный». Можливо,  з цього і  почалися мої інститутські біди. Хоча, були й інші причини. Оскільки я не змінився за своєю поведінкою з часів Луганського училища, то життя не давав ні студентам на перервах, ні педагогам на лекціях: розмовляв, якщо була нудна лекція, незручні запитання задавав…

- Які, наприклад?

- Викладала у нас у нас історію партії, обов’язкову дисципліну у всіх радянських вузах,  така Нінель Іванівна.  А я  задам їй якесь коротке запитання, і зривається лекція, бо запитання незручне, а вона була екзальтована жінка, і просто виходила з себе через це.  Припустимо,  тема жовтневої революції в Петрограді 1917 року.  Я і  кажу: «Ну, це всі ми знаємо. Ви нам розкажіть щось таке, чого ми не знаємо». А вона: «У нас книжка по історії партії одна - «Історія КПРС»,  і в усіх учбових закладах викладають за нею. Як я вам можу щось інше розповідати,  якщо програма затверджена Міністерством освіти?» - «Ну, слухайте, - кажу, - ми живемо де? У колисці революції? Є архіви, зайдіть в архіви, підготуйте доробку і розкажіть. Це було б цікаво нам, ми б слухали».

Тут вона зрозуміла, що має діло з небезпечною людиною. І, очевидно, доповіла  про це Сологубу, той зібрав педагогічну раду, і на цій раді Соломон Борисович Епштейн, ленінградський художник і викладач інституту,  говорить мені: «У тебе не співпадають твої погляди з нашою сучасністю». -  «А в чому не співпадають? - запитую. - Скажіть мені»  – «Ти розумна людина, подумай і сам зрозумієш, в чому тут причина».

Подзвонив я після тієї педради  Азізян, ми зустрілися, і питаю: «Марина Цолаківна, наскільки це все серйозно, і які можуть бути наслідки?» - «Це серйозно, Льоня. Думай, як бути, я тобі нічим допомогти не зможу». Я тоді іду  до ректора, а він мені теж каже: «Розумієш, це дуже серйозне діло». – «А що  робити?» -  «Треба покаятися. Напиши покаянного листа, що ти усвідомив свої помилки». Тобто, я мав взяти участь у такому сугубо радянському дійстві. Я йому тоді одразу відповів: «Я  ніколи ні перед ким не каявся і  тут каятися не буду. Це саме головне для мене, щоб я ніколи не зраджував своїм поглядам». Для людини, по-моєму, я і досі так вважаю, це саме головне, бо якщо ти отак покаявся, то ти вже не людина. Ти вже для самого себе опустився до самого дна. Це таке у мене почуття власної гідності було від природи.

З спогадів Марини Азізян:

«Наверное,есть разные способы почувствовать в человеке талант, иногда это сразу не удается, но случай с Леонтием Костуром как-то стремительно убеждал поверить в эту уникальную личность.Он очень отличался от всех поступающих своей глубоко крестьянской сущностью, был достаточно свободен, искренен и хорошая добрая мужская сила рисовала личность незаурядную. 

В приемной комиссии сидели Николай Павлович Акимов (главный режиссер Ленинградского театра комедии, художник ), Татьяна Георгиевна Бруни известный художник, оформившая многие балетные спектакли Мариинского театра, Малого театра оперы и балета. Леонтий покорил ее сердце, в какай-то момент эта аристократичная дама даже прослезилась . Я полагаю поводом послужила самобытность и очевидность Дара у поступающего. Про себя я не говорю,потому что я это уже почувствовала на собеседовании с ним, но поскольку это был мой дебют в качестве педагога, мне очень хотелось, чтобы мой выбор был безошибочным, ведь впереди годы учебы.

Когда начались экзамены по общеобразовательным предметам… мне пришлось педагогов уговаривать поставить хорошие оценки, т.к.у него на тот момент были большие проблемы с образованием, но как-то я смогла их уговорить. Леню приняли к моей несказанной радости. Начался учебный процесс,  и тут-то проявилась и другая сторона моего любимого студента. Что касается занятий по композиции,то это доставляло мне радость и удовольствие общения с ним.

Рисовал он как бы рисовал , например, Пиросмани или какой-то крестьянский самородок, хотя в тот период он мог и не ведать, кто такой Пиросмани. Мысль в его рисунках всегда четко прочитывалась, поражала же его непохожесть на все, что делают остальные студенты. Запомнились его композиции на тему «Портрет в интерьере». Все рисовали какие-то красивые залы с портретом (ничего не запомнилось).  Что придумал Леонтий: деревенская изба,  в которой стоит стол, а на столе лежит покойник головой к зрителю, а ступни ног - в сторону низкого окошка, в которое заглядывает Христос. Лицо его крупно, во все окошко, он держит ладонь над глазами, пытаясь лучше разглядеть комнату и покойного, вглядеться в лицо усопшего. Этот эскиз отпечатался в моей памяти! Я не буду перечислять его неожиданные решения заданий,которые я придумывала. Пока был жив Н.П.Акимов, он разрешал мастеру курса быть свободным от жесткой программы, что я себе и позволяла, но это не могло нравиться членам кафедры. После смерти Н.П.Акимова ( в 1968 г. – Ред.) мне многое припомнили и «указали» как надо!

Костур не выдержал встречи с техническим предметами, его стали одолевать мысли, что кто-то за него должен чертить, уметь рассчитать декорации под нагрузку, но только не он. Маркизм-ленинизм ему не давался,  и как-то на занятиях,он меня спросил: «Марина Цолаковна, можно ли художнику не знать этот предмет?»  Поскольку я догадывалась, что в группе среди студентов был «добровольный»  осведомитель,  мой ответ был таков: «Как ты догадываешься, Леня, Владимир Ильич Ленин хорошо знал марксизм-ленинизм, но художником вряд ли можно его назвать!». И все-таки пришлось Костура отчислить. Может быть,  это послужило поводом искать [ему] себя в других жанрах изобразительного искусства. Я слежу с огромным интересом за его творчеством, к сожалению, только через интернет».

- Наскільки мені відомо, Ваші викладачі, вже тоді говорили, що Ви не приживетеся не тільки інституті, а й у Радянському Союзі.

-  Так, і навіть хотіли допомогти мені виїхати до  Європи. Як не дивно, та ж викладачка історії КПРС Нінель Іванівна, якій я псував нерви. Вона казала: «Розумієш, ти у нашій країні не потрібний, тобі тут не місце.  Ми тебе любимо, не дивлячись на те,  що ти нам  ідейно чужий. Але тут у тебе немає шансів для розвитку твого таланту, тобі треба їхати за кордон. У мене є знайомий в КДБ, ми через нього тихо, спокійно вишлемо тебе до  Європи».

Перший раз ми пішли з нею на Літєйний,4, де знаходилося ленінградське КДБ, але того знайомого не застали.  Другий раз пішли, щось теж не вийшло. Мали піти  наступного разу, але тут Нінель Іванівна  раптово помирає, і на  цьому моя можлива еміграція й скінчилася.

Та я і сам вже раніше хотів виїхати за кордон,  ще коли жив у Красноярську.  Прийшов до КДБ і кажу: «Отаке діло: я не сприймаю радянську дійсність, мені тут погано, немає волі, немає ніякого інтересу до життя. Відправте мене кудись до Європи…»

- І що вам відповіли?

- Нічого не відповіли, а подзвонили у Спілку художників і сказали: «Тут є один художник, якому нецікаве наше життя, тож  зробіть так, щоб йому було цікаво.  Дайте йому трибуну якусь, щоб він висказався і т.п.»  Але ніхто до  Спілки мене так і не запросив, бо Спілка художників - це усюди такий же закритий орган, як і КДБ (сміється).

- Отже, Вас відрахували…

-  Так, відрахували з інституту, виселили з гуртожитку. Втім, деякий час я самовільно ходив на лекції. Казав, що мені диплом необов’язковий, мені потрібно ремесло. Тоді дали вказівку не пускати мене до інституту.  Одного разу навіть примусово вивели з аудиторії, викликавши міліцію.

Цікаво, що коли я приїхав через деякий час у ЛДІТМІК за довідкою про те, що там навчався, відзначали якийсь ювілей інституту. До цієї дати була випущена стінгазета з історією, вітаннями вузу, а на ній внизу хтось  великими буквами приписав: «А де Костур?»  Мене тоді так здивувало, що про мене ще пам’ятають в інституті…

- Але ж ленінградський період життя – це, мабуть, не тільки сумні спогади?

- Звичайно. По-перше, що таке для мене було потрапити в Ленінград? Ермітаж, Руський музей, театри, «Ленфільм», коло відомих творчих особистостей… Я жадібно всмоктував все,  чого так не вистачало мені з моєю сільською освітою, оті  базові  знання культури, і дечому встиг  навчитися. А  головний позитив того періоду – це люди. Та ж Марина Цолаківна Азізян, мій майстер-педагог, яка багато для мене зробила доброго.  Та ж Манєфа Миколаївна, у якої знімав кімнату, а в  сусідній кімнаті, пам’ятаю,  висів графічний портрет Мейєрхольда роботи Аннєнкова. Потім цей портрет в неї вкрали, а у 2012 році  саме він, здається, був проданий  на аукціоні «Сотбіс» за мільйон англійських фунтів.

Добрим словом хочу згадати і Григорія Михайловича Лєвітіна, відомого ленінградського колекціонера, з яким мене познайомила Азізян. Це була дуже цікава людина, яка мала високий мистецький смак, була дуже ерудована. Його унікальна колекція нараховувала тисячі робіт сценографії і станкового живопису початку ХХ століття, серед них були роботи Акімова, Тишлєра, Гончарової, Малявіна, Яковлєва, Петрова-Водкіна. Ми якось швидко знайшли з ним спільну мову, бував я у нього вдома, а влітку, на канікулах, навіть жив на його дачі.  Ми разом  ходили по виставках, музеях, і він говорив: «От дивись: роботи художників часів Відродження, нібито, схожі одна на одну, нібито, виконані  в одній манері. Але різниці між ними набагато більше, ніж серед сучасних художників, які малюють як хочуть». Григорію Михайловичу я також  зобов’язаний тим, що здатний сьогодні щось малювати і ліпити своїми руками. Коли я вчився в інституті, у мене від недоїдання, через дефіцит в організмі вітамінів  почали гнити кінцівки рук, нігті вросли в пальці, що спричиняло сильний біль. А Лєвітін, за освітою медик, працював у туберкульозному санаторії під Ленінградом, у Павловську. Він зробив мені операцію на руках, забинтував і через два тижні все зажило.

- Що було далі, після звільнення?

- А що далі? Щоб залишитися в Ленінграді, потрібно було влаштуватися на роботу, а на роботу без ленінградської прописки не брали. І тоді я вирішив кудись їхати. Але куди? Поїхав в Таллінн, бо подобалося це місто, яким я його бачив на картинках,  і більше там було тоді  творчої свободи. Приїхав, зайшов до одного  російського художника, який там жив.  Кажу: «Хочу переїхати у Таллінн.  Як тут ставляться до нас, до слов’ян?» - «Не дуже. Тому я б тобі не радив». Якщо так, думаю,  поїду до Пскова, бо  Азізян говорила, що там є якісь цікаві ковалі… Приїхав, знайшов тих ковалів,  питаю: «Ну, як?  Можна тут залишатися жити?» – «Краще, - відповідають,  - їдь у Новгород. Звідти і до Ленінграду ближче, де тебе вже знають».  Так я опинився у Новгороді (після 1991 р. – Великий Новгород – Ред.).  Пішов у Будинок народної творчості ,  оформили мене методистом, а  поселили у келії недіючого Юрієвого  монастиря,  заснованого ще в ХІ сторіччі Ярославом Мудрим…

- Але ж, після звільнення з ЛДІТМІКу Ви намагалися, здається, поступити в Ленінградський художній інститут імені Рєпіна? Цікаво було б послухати і про Ваші контакти у той час з представниками Посольства США в СРСР …

- Добре. Але  давайте поговоримо про це вже наступного разу.

Далі буде

Розпитував Олександр Гвоздик

Першу і другу частину «Бесід з Леонтієм Костуром» див. на:

http://kobza.com.ua/kultura/6120-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy.html

http://kobza.com.ua/kultura/6131-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy-2.html

На світлинах:

1. Леонтій Феофанович Костур,  2019 р.

2. Л.Костур. Автопортрет, 1967 р. (публікується вперше)

3. Л.Костур. З начерків  до ескізів оформлення вистави «Кабала святош» за п’єсою М.Булгакова, 1968 р.(публікуються вперше)

4. Л.Костур.  Начерк до ескізів оформлення вистави «Кабала святош» , 1968 р.

5. Л.Костур.  Начерк до ескізів оформлення вистави «Кабала святош», 1968 р.

6. Ескіз оформлення вистави «Кабала святош» (учбова робота), 1968 р.

7. З серії вцілілих графічних робіт студента Л.Костура, 1968 р. (публікуються вперше)

8. З серії вцілілих графічних робіт студента Л.Костура

9. З серії вцілілих графічних робіт студента Л.Костура

10. З серії вцілілих графічних робіт студента Л.Костура

11. З серії вцілілих графічних робіт студента Л.Костура

12. З серії вцілілих графічних робіт студента Л.Костура

13. З серії вцілілих графічних робіт студента Л.Костура