Друк
Розділ: Культура

Людина, яка спростувала Шпенглера, створивши новий художній Всесвіт

Продовжуємо цикл «Бесід з Леонтієм Костуром», талановитим, а багато хто вважає, геніальним, українським скульптором і художником. Початок їм поклало минулорічне інтерв’ю,  але стільки цікавих фактів і захоплюючих, майже пригодницьких сюжетів з  життя сумського митця, опинилося поза його форматом, що наше спілкування продовжилося і виросло вже до розмірів цілого циклу бесід. До вашої уваги – четверта частина, а попереду вимальовуються вже п’ята і шоста. Можливо, колись когось вони  надихнуть на художній біографічний роман з життя художника, як надихнули Ірвінга Стоуна на відому  книгу «Жага життя» особисті листи Вінсента Ван Гога. Книга ж про Леонтія Костура могла би називатися «Шлях до себе». Чому саме так, сподіваємося, стане зрозуміло з цієї та наступних публікацій.

- Минулого разу Ви пообіцяли розповісти про свою третю після Луганську і Ленінграду спробу отримати спеціальну  художню освіту.

- Так, пам’ятаю. Але варто дещо розповісти про те, як і чим я жив до цієї третьої спроби. Як ви вже знаєте, після того як мене відрахували з Ленінградського інституту театру, музики і кіно (ЛДІТМІК),  я працював  методистом в Будинку народної творчості у Новгороді, але та робота було мені нудною. А тут перебрався з Ялти до Новгорода  мій товариш по Луганському художньому училищу, який запропонував мені халтуру -  їздити малювати на замовлення по колгоспам. І от я, грішний, побачив, що це дуже прибуткова робота, і біс попутав, втягнувся в неї. Заробляв від 500 до 3000 рублів на місяць, а тоді за три тисячі  можна було купити «Запорожця».  Щоправда, крім заробітку це давало мені певну свободу: поїду попрацюю,  а потім сиджу вдома і малюю.  Але гроші все одно до добра не доводять. Я став помічати, що малюю вже не так, як в студентський період. Таланту на певний час вистачає, а потім все одно потрібні знання, професіоналізм.

І у  цей новгородський період мого життя переживав творчу кризу. В ЛДІТМІКу я  робив малюнки олівцем, які високо цінилися, і які купували відомі  колекціонери. А тут щось не так виходило. В Новгороді жив такий Журавльов Дмитро Власович,  народний художник Росії . Я часто ходив до нього в гості,  йому подобалося моє товариство, і ми  годинами розмовляли про мистецтво. Так от одного разу він мені сказав: «Нічого кращого, ніж те,  що ти тоді зробив в інституті, ти більше вже не зробиш». А воно  так буває, що людина зробить щось талановите у молоді роки,  а в подальшому житті, як не б’ється,  нічого подібного у неї не виходить. Хоча якось Журавльов приїжджає з Москви і говорить: «От Кугач (Юрій Кугач, народний художник СРСР, академік – Ред.) каже: «У вас там у Новгороді нікого, крім Костура, немає».

- І як Ви це сприйняли?

- Я це не сприйняв всерйоз, думав, що це просто жарт. Бачите, ще в Ленінграді, коли  знайомили мене  з режисерами, з операторами, іншими творчими людьми, казали: «Ось Леонтій Костур  – геніальний художник», а мені що там було -  20 років всього, то як можна в це повірити? Рано було говорити, «геніальний», якщо  ремеслом не володієш,  Я розумів, що це – аванси на майбутнє…

-  А зараз, коли, навіть ті колеги, кому не подобається Ваш живопис, погоджуються з тим, що у Вас геніальні скульптурні роботи?

-  Так, мені сьогодні дуже часто доводиться чути, що в цьому я - геній. І тоді думаєш: «А може так воно і є?».  Але, коли б’єшся над якою-небудь роботою, і вона у  тебе не виходить, то кажу собі: «Який я геній, якщо не знаю, як правильно виявити форму, і щоб ця форма містила в собі ідею? Це люди  про мене таке придумали, самому мені б таке на думку не спало. Я деколи бачу, що роботи, які я раніше робив, це, ніби, не я робив. І дивуюсь: «Невже це моє, невже я на таке спроможний?» Але таке буває не часто, як правило, через деякий час я залишаюсь незадоволений тим, що вийшло, і починаю переробляти вже нібито знайдене, поки скрізь нього не почне просвічувати якийсь глибинний архетип. Але  розумію, що як художник (у самому загальному сенсі цього слова) я відбувся. Що дотримав слова, яке собі дав.

- Про яке слово йдеться?

- Коли Журавльов мені сказав, що нічого кращого, ніж в студентські роки, я вже не створю, мене це зачепило. І я дав собі слово, що стану таки, якщо не великим, то хоча б  визнаним художником.

Тож, поїхав в Ленінград, подав документи в інститут живопису імені Рєпіна. Спочатку пішов до ректора Орєшнікова (Віктор Орєшніков, народний художник СРСР, академік – Ред.), показав йому свої малюнки,  і він одразу викликав декана графічного факультету Таранова і каже «Займись цією людиною,  є сенс».  Документи у мене прийняли, а, коли екзамени з творчих дисциплін здав, виходить один з педагогів і каже: «Тобі поставили три «двійки». – «А чого?» - питаю,  бо в ЛДІМТКу за ці ж роботи мав «п’ятірки». – «Мильников сказав: «Незачем  пускать козла в огород» . А цей Мильников з кафедри монументального мистецтва  народний художник СРСР, академік,  лауреат Сталінської і Ленінської премій, був дуже  впливовою людиною в тодішній радянській системі образотворчого мистецтва  і, зрозуміло, в інституті.

- Що він мав на увазі?

- Я так розумію, що, нібито,  я перепсую всіх студентів в інституті своїм вільнолюбством Можливо, дійшла до нього така моя «слава» з  ЛДІТМКу. Але  Таранов мене втішив: «Ти не переживай, будеш ходити вільним слухачем».  Слова свого він дотримав, і я став їздити в інститут  на правах вільного слухача. Для цього переїхав поближче до Ленінграду в місто Любань, колись село Любані, якому окрему главу присвятив Радищєв у «Подорожі з Петербургу до Москви». Працювати влаштувався в радгосп художником, бо це давало мені можливість вдень їздити до інституту.  Але…  На заняття з малювання в студії збиралося 20-30 студентів, всі з мольбертами, а мені на постановку немає як подивитися бо я, як вільний слухач, займав останнє місце. Походив-походив і кинув. Кожного дня їздити  електричкою  в Ленінград, а після цього ще на роботу в радгосп було складно,  до того ж я вже мав сім’ю, народилася дочка Ганна,  і ми з дружиною  повернулись до Новгорода.

- Як Вам жилося у Новгороді, чи сприйняла Вас місцева Спілка художників?

- В монастирі, куди мене спочатку поселили, умови життя були дуже погані. Води не було, газу не було, туалету не було – нічого не було, крім стін. Воду носили за 100 метрів з озера Ільмень,  пили некип’ячену, бо тоді було ще чисте озеро. А жив на тому місці, де за новгородськими билинами Садко зустрівся на березі із царем підводного світу. І там же недалеко у давні часи було святилище, де стояв язичницький ідол Перуна, якого скинули з прийняттям Новгородом  християнства.  Та жити в монастирі, хоч і в такому історичному місці, але в жахливих умовах нам з дружиною і дитиною було далі неможливо, і я почав піднімати питання житла, для тих, хто жив, як і ми, в тих монастирських келіях. Листи писав, ходив з цим питанням у облвиконком, райком партії, дістався навіть до приймальні Брежнєва, і,  врешті-решт,  для нас  побудували будинок і дали в ньому квартири.

Потім я бачив що у Спілки художників Новгорода немає свого приміщення, і Художній фонд задовольняється всього однією  кімнатою. А я , як розселив монастир, відчув, що щось можу,  і став ходити далі по різних інстанціях і казати: «Скільки приміщень у монастирях, що пустують, дайте художникам майстерні».  В обласному управлінні культури тоді казали: «Якщо Костур ходить і щось просить, то простіше це йому дати, ніж він буде і далі нам набридати» (сміється).  І в Десятинному та в Юрієвому монастирях дали приміщення і художникам,  і Фонду. Всі тоді  отримали майстерні, крім мене, оскільки у мене не було вищої художньої освіти. А  у Спілку художників Новгорода мене не прийняли, хоча була купа рекомендаційних листів.  Один з них навіть від Адріана Володимировича Каплуна,  який належав до відомого об’єднання «Мир искусств», до якого входили Бенуа, Бакст, Білібін, Васнєцов та інші.

- Ваші роботи ще в інституті купували колекціонери, серед яких , я чув, був і актор Василь Ліванов, більш відомий сьогодні широкому загалу за роллю   Шерлока Холмса у популярному телесеріалі. А як ви познайомилися?  

- Я коли вчився в інституті театру, музики і кіно, товаришував із Сергієм Кузнєцовим з Москви,батько якого, здається,  писав сценарії для радянських патріотичних фільмів. І після того, як мене виключили  з інституту, Сергій  запросив мене до себе, у Москву, щоб познайомити з людьми з американської дипломатичної служби. Йшлося або про еміграцію,  або, принаймні, про купівлю моїх робіт, бо дружина посла (Джейн Монро Гуле, дружина посла США в СРСР  Льюелліна ТомпсонаРед.) , була художницею і цікавилася творчістю молодих  радянських  художників.  Одна з двох її дочок була нареченою Сергія. Проживав Сергій  у квартирі  батьків в будинку для московської еліти  на Смоленській площі.  Поверхом нижче, скажімо, жила Вєра Брежнєва, сестра Генсека Брежнєва. У квартирі Кузнєцових бували відомі в мистецьких колах люди, за той час, коли я там жив, пам’ятаю, зокрема,  Миколу  Гриценка з театру імені Вахтангова…

- Мабуть,  варто уточнити для читачів, що йдеться про народного артиста СРСР Миколу Олімпійовича  Гриценка, провідного актора театру імені Вахтангова, який з 1942 по 1978 роки також знявся у 47 фільмах. Більшості він знайомий за блискучою роллю Олексія Кареніна у фільмі Зархі «Анна Кареніна» з Тетяною Самойловою, а також за епізодом розмови в купе Штірліца з старим  німецьким  генералом у серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни». До речі, Ви знаєте, що він родом з України? Так, з Ясенуватої  Дніпропетровської області, а перші ази акторської професії здобував в Києві, в інституті імені Карпенка-Карого. Геніальний був актор!

- Згодний.  Так от заходив в ту квартиру на Смоленській до Кузнєцових і Василь Ліванов. Він перед тим як стати актором, закінчив середню художню школу при Академії мистецтв, тож розумівся на живописі  і збирав свою колекцію художніх робіт. Показали мої роботи Ліванову. Вони йому дуже сподобалися,  і один з моїх малюнків, де хтось когось скидає вилами з скирти, він купив за 15 рублів. Ще  він сказав тоді, що таким, як я, допомагати не потрібно, вони мають самі пробиватися у житті. І ті  його слова виявилися пророчими, бо так воно й було весь час у моєму житті, і навіть зараз, коли маю вже певне визнання,  мені ніхто не допомагає крім «Керамеї» ( Сумське ТОВ з виробництва клінкерної цегли - Ред.). Я  й досі пробиваюсь, може, колись і проб’юсь, а може не встигну…

- Василь Ліванов був першим, хто купив  Вашу роботу?

- Ні, перша покупка була раніше, в Ленінграді, де один академік-колекціонер, який цікавився роботами нових авторів,  купив три мої малюнки  по 20 рублів за кожний.

- А американці?

- В посольство я не попав, це було дуже складно, але одного разу приїздив , щоб зустрітися зі мною, співробітник посольства.  Замовив мені портрет своєї доньки з фотографій, які залишив, але портрет цей у мене не пішов, і на цьому все закінчилося. А знов зустрітися було дуже важко, бо  СРСР і США були заклятими ворогами, у розпалі була «холодна війна». За іноземцями слідкували, і щоб відв’язатися від «хвоста»,  дочці посла, щоб зі мною зустрітися  доводилося кілька разів міняти таксі. Попереду була «бульдозерна виставка» 1974 року, коли бульдозерами розтрощили  виставку неофіційного мистецтва у парку на околиці Москви. Така була загальна атмосфера.  А, якщо згадати, що я в  інституті мав «статус» неблагонадійного, а КДБ намагалося перешкоджати контактам таких з іноземцями, то шанси мої були майже нульові. 

Але я ще про Сергія Кузнєцова хотів би сказати окремо. Він був дуже цікавою людиною і  вирізнявся на курсі своїми неординарними роботами  і лівими поглядами.  Їздив в Комарово до Ахматової, але  просив, щоб я нікому не казав про це. Дочка американського посла  дуже хотіла вийти заміж за Сергія. Вони вдвох приїздили до мене в гуртожиток ще в Ленінграді,  і їй сподобалися мої роботи. «От як все так, нібито, просто, а дуже цікаво»,-  сказала. Але нічого не купила.  Коли я через кілька років знов приїхав до Москви, то не застав Сергія на тій квартирі в будинку на Смоленській площі, а знайшов його у гуртожитку трамвайного депо. «А чого так?»- питаю. – «Та я тут познайомився з дівчиною, водієм трамваю,  а свою наречену, американку, вирішив покинути» – відповідає. – «Чому?» - «А що я їй тут можу дати? Вона хоче жити в Москві, а у мене роботи немає в Москві. Чим заробляти? Фарцувати? Продавати з-під поли платівки, які їй присилають з Америки?  Мені соромно  цим займатися». І після того, я вже його ніколи більше не бачив. Лише недавно мені розповів один з колишніх ленінградських однокурсників, що Сергій живе тепер в США, і я так зрозумів, що він помирився з своєю американською нареченою.

- З Новгороду  Ви потім переїхали у місто Кіріші Ленінградської області? Чому?

- Я не полишав надії продовжити навчання в Ленінграді, до того ж Ленінград був і на сьогодні залишається неофіційною культурною столицею Росії.  З Новгорода до Ленінграду їхати потрібно було поїздом, а з Кірішів до нього всього годину електричкою. У Кірішах зробив Об’єднання кірішських художників , єдину на той час офіційно визнану в Радянському Союзі незалежну спілку. Ми добилися майстерні, виставкового залу, і все було ніби нормально, але і тут не обійшлося без конфліктів, непорозумінь,мої роботи заборонили виставляти…

- Читаємо місцеві газети тих часів. Ось що пише про Ваші роботи  в огляді з другої  виставки  кірішських художників у 1968 році одна з них:  «Свой творческий почерк, ни на кого не похожий, обрел после долгих исканий Костур Л.Ф.  Его живопись привлекает сочными сочетаниями красок, раскованностью манеры, немного ироничным рисунком. Бесспорно, не каждому это понятно – для этого надо обладать определенной культурой. Припоминаю, как возле работ Костура, выставленных прошлой зимой на ГРЭС-19, две женщины буквально из себя выходили от какого-то непонятного раздражения. В век Шагала, Матиса, Пикассо, Ван Гога, Петрова-Водкина, Филонова, наших современников Моисеенко, Тюленева, Аршакуни (список можно продолжать) художники ищущие, казалось бы, могут рассчитывать если не на понимание, то хотя бы на сочувствие...»

А ось  спогади художника Віктора Бабуркіна: « …Мне позвонил Леонтий Феофанович Костур, который инициировал создание Объединения и стал его лидером. Объединение киришских художников родилось в апреле 1985 года. К 27 съезду КПСС был открыт Выставочный зал на проспекте Ленина 13. Помещение «довели до ума» сами художники. Открытие разразилось скандалом и конфликтом с администрацией города. Дело в том, что было отдано распоряжение снять с первой выставки несколько работ: мои политические плакаты на темы «Против ядерного вооружения Америки» и 4 работы Леонтия Костура – «Юрьев монастырь», «Чертополох», «Блаженный», «Ностальгия» из серии «Родина». Проще говоря, работы отражали правду, ситуацию в стране, то, что было запрещено изображать в картинах и графике».

- А чого Ви чекали? Уся країна з піднесенням готується зустріти черговий  з’їзд «рідної партії» черговими досягненнями, а у Вас навіть назви робіт далекі від таких настроїв – «Ностальгія», «Блажений», «Юрієв монастир»…

- Так, але все ж Бабуркін ходив у райком партії і доводив, що мої роботи заслуговують на те, щоб їх побачили глядачі. І таки добився цього.  Об’єднання кірішських художників проіснувало  кілька років, а  коли я виїхав з Кірішів, воно фактично припинило своє існування. Потім його включили до структури місцевого краєзнавчого музею,  і завдяки цьому деякі мої роботи, здається,  є там  і на сьогодні, хоча, я не вважаю їх достойними уваги  за виключенням одного пейзажу, який залишився у Будинку культури в селищі Тихорици.

- Про одну з тих заборонених до виставки робіт у місцевій газеті  писали ще таке: «Своеобразны полотна Л.Ф. Костура. Нарочитая ломка рисунка придает его персонажам некоторую гротексность. Например, «Чертополох» (название, вероятно, подсказано тем, что произрастает  этот деревенский отрок без особого присмотра со стороны взрослых). Красивая голубоватая гамма, заставляющая вспомнить французского художника Сезанна. И сам персонаж довольно колоритный. И все же, думается, правое ухо его, торчащее, как лопух, вопреки всем правилам перспективы, на виске, - абсолютно лишнее на картине. Оно придает картине анекдотичность, и работа проигрывает».

- Цікаве те, що у того сільського персонажа дійсно праве вухо було аномальне. Я нічого не домальовував, зобразив хлопця один до одного,  який він є. У нього були не тільки аномальні вуха, але й «аномальні» мрії. Коли я спитав його, ким він хоче бути, то він сказав, що їздовим, доглядати за кіньми. Не льотчиком чи космонавтом, як багато хто з дітей тоді мріяв, а їздовим.

- Тут згадується, що не все, що ми бачимо в житті, виглядає правдоподібним на полотні. А взагалі-то,  історія живопису багата на так звані «помилки» великих. Їх знаходять у Караваджо, Рафаеля,  Рєпіна, Васнєцова і навіть у Рембрандта і Леонардо. Як Ви вважаєте, художник має право відступити заради виразного образу від правди життя?

- Думаю, може, якщо це допомагає точніше і глибше розкрити «душу» об’єкта, який він зображує. Кожний художник мріє відтворити такий образ, який був би органічним його сприйняттю мистецтва. Згадаємо Пікассо, який  починав з реалістичних картин, а потім знайшов  себе в кубізмі. Важливо, щоб той образ, який художник подає для глядача, навіть при порушенні реалістичного зображення  був переконливим. Як в музиці. Ми ж не можемо словами передати, про що конкретно хоче сказати нам композитор, але  його музика пробуджує до життя наші духовні «струни» і є переконливою для нас у відтворенні наших найглибших почуттів. Дуже багато зараз художників, які намагаються подати образ в абстрактній формі, але це не завжди є переконливим, бо за цим лише поверхневі емоції замість великої духовної роботи.  Якщо ж це вдається, то можна сказати, що цей художник відбувся і як митець, і як духовна людина.

 (Далі буде)

Розпитував  Олександр Гвоздик

Попередні 1-3 частини «Бесід з Леонтієм Костуром» див. на:

http://kobza.com.ua/kultura/6120-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy.html

http://kobza.com.ua/kultura/6131-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy-2.html

http://kobza.com.ua/kultura/6151-besidy-z-leontiiem-kosturom-chastyna-tretia.html

На світлинах:

1.Леонтій Феофанович Костур

2. Леонтій Костур за роботою. Новгород, 70-ті роки

3. Леонтій Костур, мешканець Юрієвого монастиря у Новгороді, 70-ті роки

4. Юрієв монастир, тепер архітектурна пам’ятка ХІ століття. Стрілкою показана частина будинку, де у напівпідвальному помешканні жив художник Костур

5. Леонтій Костур з першою дружиною Наталією і дочкою Ганною у Білій Церкві (Україна), 70-ті роки

6. Леонтій Костур з дочкою. Новгород ,70-ті  роки,

7. Л. Костур «Чортополох», 1986 р.

8. Один з етюдів до картини «Чортополох»