Людина, яка спростувала Шпенглера, створивши новий художній Всесвіт

До вашої уваги чергова з бесід з сумським скульптором і художником Леонтієм Костуром. Ті, хто з нетерпінням чекає розкриття таємниці його неповторної творчості, можливо, будуть цього разу розчаровані. Адже ця п’ята частина в більшості своїй присвячена тому періоду його життя, коли він на 15 років залишив пензлі. Але в біографії видатної людини немає незначущих моментів. В ній, як в детективі:  саме ті деталі, на які раніше не звертали уваги, бо вважали їх несуттєвими, як правило, і проясняють,  в кінці-кінців, головне.

- Леонтію Феофановичу, в одній з наших бесід, Ви сказали, що саме головне місто у Вашому житті - Суми, бо тут народилися Ваші кращі  твори. А як Ви потрапили з Кірішів в Леніградській області до Сум?

Сталося це так. У Кірішах я розлучився з першою  дружиною, залишив їй квартиру, а сам поїхав у  Суми, де моя теща мала по спадщині долю в так званому «будинку Пінка». Теща Антоніна Дмитрівна була  сестрою колишнього Почесного громадянина Сум Всеволода Дмитровича Пінка, повного кавалера георгіївських  хрестів, якими у Першу світову нагороджували виключно за особисту хоробрість і відвагу. Я кажу «колишнього Почесного», бо з 1917 року історію Сум почали переписувати з чистого аркушу, потім ще раз із 1990 року,  а що було до того і комуністичній, і сьогоднішній «декомунізованій»  владі байдуже...

- Це, на жаль, так. У нас чиновники тепер ходять у вишиванках, на офіційних заходах полюбляють виголошувати проникливі спічі про Україну, а насправді мало чим відрізняються від російських «іванів, нєпомнящих свого родства». Як можна викреслити з 365-річної історії міста все, що було до 1990 року? На офіційному сайті Сумської міськради є список Почесних громадян міста, але Пінка в ньому немає, бо починається цей список тільки з 1994 року… Але, вибачайте, приїхали Ви до Сум і …

 - Приїхав я до Сум фактично на пусте місце. Будинок – тільки так називався будинком, насправді це була вже халупа - запущена, розвалена,  у дуже жалюгідному стані. Жили в ній бомжі, скрізь - засохла блювотина і пусті горілчані чєкушки, вигрібати все це довелося не один день.   Я спав нагорі, а бомжі внизу у підвалі і  дуже не хотіли віддавати будинок, тому  ціла війна була з ними через це. Я думав спочатку його продати, шукав, але так і не знайшов покупця. Втім, саме місто, тихе, тоді ще дуже зелене,  мені сподобалося.

Пішов до Єпіфанова (Анатолій Єпіфанов – голова Сумського міськвиконкому у 1989-1992 рр. – Ред.). Він каже: «Ми тобі дамо квартиру за цей будинок, а ти нам віддаси ділянку, на якій він знаходиться».  Я погодився. Рішенням виконкому виділили мені однокімнатну квартиру, в центрі міста, але  на останньому п’ятому поверсі. Я кажу: «На п’ятому поверсі я не хочу, бо жив у Кірішах теж на п’ятому поверсі. Влітку там жити неможливо – пекло». «Ну, тоді чекай далі», - сказали. Став чекати, аж тут влада помінялася, я приходжу до міськвиконкому, а мені кажуть: «Нічого ми тобі не дамо». Так я і залишився в тому історичному пінківському , але нікому не потрібному будинку.

- А десь  на той час працювали?

- Поруч же з будинком був театр імені Щепкіна.  Зручно жити поруч з роботою, тому пішов туди, бо  досвід роботи художником в театрі мав ще з Красноярську. «Так, нам потрібний художник», - сказали . І став я працювати в Сумському обласному театрі драми і музичної комедії художником-постановником.

- Які вистави оформлювали, можете пригадати?

- Ні, нічого такого щоб запам’яталося, до того ж я тільки рік тоді там пропрацював і пішов. Атмосфера була не та, яка мала б, як на мене, бути в творчому колективі. Взагалі-то, я, коли приїхав у 1989 році до Сум, кинув малювати, бо нічого у мене не виходило, і років 15 займався тільки бізнесом, причому успішно, нікуди було дівати гроші…

- Яким саме бізнесом?

- Був тим, кого зараз називають ріелтором:  допомагав людям продавати, купувати, обмінювати квартири, а також займався невеличкими будівельними роботами. Працював фактично один, фізична особа-підприємець.  Але потім грянула економічна криза 1998 року,і за одну ніч  майже усі мої гроші пропали. Тоді я кинув бізнес, який мені і самому вже на той час остогид. Бути бізнесменом – це, я вам скажу,  не дуже приємна справа. Чесним шляхом дуже важко стати багатим. До того ж, хабарів я нікому ніколи не давав.  Надоїло крутитися, як білка в колесі, бо  як заробив гроші, треба їх у щось вкладати, а на них вже око накинули  або бандити, або менти, що були ще гірше за бандитів. Якщо займаєшся бізнесом, то обов’язково маєш справу і з тими, і з тими, бо не дадуть тобі можливості  працювати. Словом, не все так просто і легко було у цій справі.

Та найгірше, що тоді я став внутрішньо мінятися, що все те, духовне, яким жив до того, почало танути, як та шагренева шкіра в романі Бальзака. Бізнес затягує, хочеться більше і більше грошей мати, а для чого і сам не знаєш. Моя дочка, яка переїхала на  той час  жити до Сум сказала: «Батько, ти став зовсім не таким, яким був раніше. Я тебе не впізнаю» . Мається на увазі в моральному плані. Я і сам це відчував. «Перевертні», є такий цикл у мене живописних і скульптурних робіт, але це не про міфічних перевертнів, коли людина перетворюється на вовка, а про те, як життя перевертає людину, вивертає її навиворіт. В тому числі і через гроші. Гроші – це така річ, яка кодує людину, робить її залежною від них. Сьогодні грошовими знаками закодована  уся планета, і ніхто не знає, як позбутися людині цього коду, як позбутися залежності від них. Якщо у древні часи війни починалися через жінок, як наприклад, та ж Троянська війна, то сьогодні всі війни, всі політичні потрясіння  відбуваються виключно через гроші.

- У той Ваш бізнесовий період життя на  Вас «наїжджали» рекетири?

- Всяко було. І вбити погрожували, і гроші не хотіли віддавати.  Була, наприклад, така історія. Допоміг я переоформити одну кооперативну квартиру по вулиці Прокоф’єва. І зробив, може, дурість, а може доброту, що згодився на певний час переоформити  її на себе. Жінка, яка була власницею квартири, жила разом з невісткою і скаржилася, що та з неї знущається, тому хотіла  мати окреме житло, жити сама. Ну, я і пожалів її, спрацював «пережиток» соціалізму, коли ми намагалися робити добро людям. Але «крута» невістка ніяк не хотіла виписуватися, хоча мала власну квартиру у 12-му мікрорайоні.  Поскаржилася вона міліціонеру, з яким була у дружніх, а, може, більш, ніж дружніх, стосунках, і  мене забрала міліція.

Завезли у відділок на Харківській,22,  і  стали бити. Нічого не пояснювали, але я зрозумів, що б’ють за цю квартиру. Мої вимоги викликати адвоката чи прокурора проігнорували.  Били хвилин 40, «пританцьовуючи» навколо мене у гумових масках персонажів фільмів жахів і примовляючи: «Ось тобі адвокат, ось тобі прокурор!».  І побили так, що я був вже увесь синій. Після цього відвезли у відділок на вулиці Охтирській і кинули на ніч  у клітку. Там вже мені дали можливість подзвонити дружині. Вона подзвонила знайомим,  ті вийшли на начальника райвідділу міської міліції. І десь о 12-ій ночі випускають мене з клітки, заводять до нього в кабінет, і він власноруч  переписує ті акти, що були на мене складені. Я показав йому побиту спину, він глянув і каже: «Ну, це наша робота, наш почерк». Посадили мене в машину, відвезли в неврологічне відділення обласної лікарні. Лікарі повідомили у міліцію, що до них потрапила побита людина, але ніхто не приїхав, щоб мене допитати. Тільки через два тижні з’явився слідчий. Чому так пізно? Тому що через 10 днів побої заживають і експертизу робити вже немає чого.

Відлежав я місяць у лікарні, приїжджаю додому – заходять до мене посланці від «братків» і питають: «Тебе били в міліції?» - «Били» - «З тебе 50 доларів, скажи хто, і ми їх усіх знищимо». Я кажу: «Так їх шість чоловік було». – «Значить усіх шістьох і закопаємо». – «Та ні, хлопці, це щось не те. Ви їх, припустимо,  знищите, а мені тут жити, кров - за кров, піде вбивство  за вбивство. Вб’єте їх, фактично вб’єте мене». – «Тобі 50 доларів шкода? То ми так зробимо, безкоштовно, ти тільки скажи» -  «Ні, не треба цього робити».

- І чим ця історія закінчилася?

- Я подав до суду на тих міліціонерів, суд визнав факт побиття, хоча фігурували у справі тільки двоє з тих шістьох. Але покарання їм не було, справу списали в архів. Я пішов до заступника прокурора і питаю: «Що порадите? Уб’ють вони мене вже остаточно, якщо я доведу цю справу до справедливого кінця?» Він каже: «Уб’ють». І я вирішив більше не піднімати цього питання. Не тому, що злякався, а тому,  що не в помсті була ціль мого життя. Були з міліцією й  інші випадки, коли вони квартири забирали у людей, і мої інтереси, як ріелтора,  з ними пересікалися, доводилося воювати.  Воював і з криміналом, ходив один на їхні «стрілки» розбиратися. Я, взагалі-то, не можу назвати себе сміливою людиною і тепер думаю: звідки бралося в мене тоді така безстрашність? А це була не безстрашність, а закодованість на гроші, які  і робила мене не стільки сміливим, скільки безрозсудним.

А та історія з побиттям мала таки свій кінець. Міліціонер, який напустив на мене свою банду, і їхній начальник померли того ж року. Ви скажете: «Співпадіння»? І я так думав, але щось багато таких співпадінь було у моєму житті. Тепер, озираючись в минуле, я бачу, що ті, хто робив мені зло, чомусь передчасно помирали.  Або протягом року, або відразу.

- Було ще щось подібне?

- Ну, наприклад, в ті ж часи один клієнт мав заплатити мені 100 доларів за обмін квартири, який я допоміг йому зробити. Але він платити не захотів і найняв, щоб мене залякати, кримінального «авторитета»,  який  неоднозначно дав зрозуміти, що буде, якщо я не відчеплюся від тієї людини. А  через місяць цього  «автортета. підстрелили в ресторані.

Або були самі «круті» у кримінальному світі Сум брати  на прізвище Б..дя. Жінка одного з них звернулася до мене з проханням посприяти їм з чоловіком  в обміні квартири. Я свою справу зробив, але грошей за це  не отримав. Пішов тоді до цього Б…ді.  додому. Заходжу, він лежить на ліжку спиною до мене, а а коло нього сидять його «братки». «Ти Б…дя.?» - питаю. «Я». – «Я тобі квартиру міняв, з тебе 100 доларів». А він відповідає: : «Я ж – Б…дя. Я нікому не плачу». – «Хоч ким ти не є, а віддай мені мої 100 доларів, і немає питань». Не пам’ятаю, що він мені тоді відповів, але через деякий час приходить його дружина і віддає мені 30 доларів.  Виявляється, він помер, і, мабуть, або  попросив перед смертю розрахуватися зі мною, або  дружина сама вирішила у такий спосіб хоч один з його гріхів замолити.  

- То Ви страшна людина, Леонтію Феофановичу. Вас краще не кривдити…

- Мабуть що так… (сміється). Хоча, повірте, я нікому з тих людей ні смерті, ні хвороби не бажав. Але дехто вірить в те, що я володію якоюсь чаклунською магією. Нещодавно один знайомий дзвонить і просить: «Ти там мене на зборах покритикував, і я після цього другий тиждень дуже погано себе почуваю. Зніми з мене ці свої негативні чари». Я його заспокоїв, нібито, переконав, що я тут ні до чого, і порадив лікаря, до якого йому треба звернутися. Наступного дня він знов дзвонить: «Ти знаєш, я до лікаря не піду, бо все як рукою зняло, спасибі тобі».

Або був ще такий випадок.   Якось зайшла до мене сумська журналістка Лариса Лінник. А у мене лежала в майстерні зліплена фігура її колеги Миколи Чугая. «А чого він у тебе лежить?» -  «Ну, це такий образ, ніби вся сутність з нього випарувалась. Він же після операції рік вже лежить і  не хоче вставати, хоча лікарі дозволили». –  «А ти,  - каже Лариса, - постав його». – «Як постав? Ліпилася ж з лежачого,  і навіщо? Що він від цього встане?» – «Постав, побачиш». – «Та я ж не якийсь колдун вуду».   Але вона настояла на своєму. Поставив . Через місяць зустрічаю  дружину того хворого, питаю,  як справи.  «Ти, знаєш, він вже встає, помаленьку ходить». От як можна це пояснити?

- А у Вас в роду були сільські колдуни чи ворожки?

- Нещодавно сестра мені розповіла, я цього і не знав, що наш батько був кимось тим, кого зараз називають  екстрасенсами. Всі в селі знали про це, виявляється, крім мене. Я нічого такого за ним не помічав.  Пам’ятаю тільки як він мені бородавки на руках вивів. Я не вірив, що він це зможе зробити, а він сказав: «Можеш вірити, можеш не вірити, це не має значення».  Щось пошепотів і через два тижні  всі бородавки пропали. Але ми відволіклися, здається, від теми. Про що ми говорили?..

- Про те, як криза 1989 року розорила  Ваш бізнес. Саме тоді Ви і зайнялися скульптурою? Як це сталося?

- Як я став скульптором? Зовсім випадково. Не раз про це розповідав, але вам розповім вже в деталях, оскільки це був важливий поворот у моїй долі.  На ті залишки грошей після кризи,  добудовував я своє помешкання. І от якось сиджу на подвір’ї , під’їжджає  «Волга», виходять з неї два мужики і питають: «Ти хазяїн?» - «Я»- «Нам на завод потрібен директор» - «А причому тут я?» - «Ми бачимо, що ти толкова людина» - «А з чого ви це бачите?» - «Ти цей будинок будував?» - «Я» - «Ну і на заводі справишся» -  «А ви хоч скажіть, що треба робити» - «Це керамічне підприємство, виготовляємо плитку,посуд, сувеніри». На проспекті Курському  був завод, а  в ньому цех, який від’єднався від заводу в окреме підприємство, і туди потрібен був директор. «Ну, добре, - кажу, - але під  вашу відповідальність. Завалю – ви будете винуваті, бо я гарантії, що буду хорошим директором, дати не можу». На тому і порішили. Але на той час там вже був директор, ветеран війни, пенсіонер і за тодішніми,  ще радянськими законами,  його не могли одразу звільнити. Тому мені сказали: «Ти поки придивляйся, побудь у художників, ми тебе зарахуємо, а тоді через якійсь проміжок часу вже переведемо на посаду директора».

 І я пішов у цех, де ліпили з глини сувеніри, подивився і спробував сам щось зліпити. Ті художники, що там працювали, спочатку не дуже приємно мене зустріли. А коли став ліпити, вони придивляються і питають: «А ти що, ліпив колись?» - «Ні, ніколи» - «А малював?» - «Так,  малював колись давно» - «Ну, нічого, гарно у тебе виходить. Але, розумієш, твій стиль до українського покупця, до ринку  не підходить, твої роботи ніхто не купуватиме».

Отаким чином зліпив я десь 12 робіт, а потім заходить до цеху хазяїн підприємства і каже мені: «Сходи туди,  де плитку ріжуть, подивись. Щось у них не виходить, зазубрини залишаються на емалі» -  «Та я ж нічого в цьому не тямлю, я ж не спеціаліст по цьому». Наступного дня він мене зустрічає і питає: «Ти дивився, що там з плиткою?». Я зрозумів, що він це серйозно каже і пішов дивитися. Подивився як робочий ріже плитку і ставить її перпендикулярно і  кажу йому: «А ти спробуй поставити її під кутом». Спробував – вийшло, ніяких зазубрин, з якими до цього півроку мучилися. Визвали хазяїна, розповіли, чому нічого не виходило і про мою «раціоналізаторську пропозицію». Тоді він і каже мені: «Толковий ти мужик, тому працювати у нас не будеш».

- Чому?

- А як ви думаєте? Не міг він, керівник з інженерною освітою, примиритися з тим, що людина з вулиці, без інженерної освіти, розуміється на його справі. Завод цей, до речі,  невдовзі розвалили, усе обладнання продали, але я вже за ті два-три тижні, що там працював,  прив’язався до глини і після того став ліпити,  і пішло це якось від душі. Зробив навіть вдома піч для випалу. Вадим, один з тих працівників сувенірного цеху, з яким я подружився, тоді,  мені сказав: «У тебе якийсь новий вид мистецтва, але він не затребуваний, бо це духовне, а духовне сьогодні нікому не потрібно».

 Цей Вадим, до речі, був дуже цікавою людиною.  До того як опинитися у Сумах,  воював найманцем в Африці у Французькому Іноземному легіоні. Його  товариш підбив поїхати в Україну на кілька днів, мовляв, дуже хочеться побачити Україну, мабуть, сам був українцем. Вадим каже: «Як ми поїдемо, нас, може, і впустять, а от випустять, навряд чи». – «Та не хвилюйся, зараз в СРСР перебудова, проблем не буде». Вони поїхали, і вийшло так, як передбачав Вадим. Його не випустили, із Легіону відрахували і забрали гроші, які він там встиг заробити – 20 тисяч доларів.

 І сумський скульптор Гордієнко теж мене тоді застерігав: «Неможливо у Сумах бути керамістом і бути успішним. Суми – це яма. Звідси ніхто не виходить переможцем». Я кажу: «А я доб’юся». Так от ляпнув, не подумавши, і тепер це мені боком виходить (сміється)… Гордієнко , може, про це вже і забув, а я то пам’ятаю. Доводиться тепер виконувати свою обіцянку. Став якось себе рекламувати, брати участь у виставках, зареєстрував свій музей-майстерню… Хоча вже, нібито,  і пізно було починати все спочатку, мені було вже за 50, але я несподівано творчо ожив, як той старий дуб в романі Толстого «Війна і мир», що  пустив свіжі зелені пагони…

- Перелічимо для читачів Ваші персональні виставки. Перша - під назвою «Сонцеворот» (2006 рік, Сумський художній музей),  за матеріалами якої  телеканал «Культура»  зняв два фільми: «Леонтій Костур – людина сонця» і «Художник Л.Костур».  Потім 2008-й – Харківський художній музей («Костури»), 2009-й – Сумська муніципальна галерея («Арт-хай Леонтія Костура») і Путивльський краєзнавчий музей.  2010-й – Київ, Національний музей-заповідник «Скарби музеїв України на святій землі Софії Київської» («Костури»). 2014 рік - Сумська муніципальна галерея («Костуризми»). Крім цього Ви були учасником трьох Національних виставок Спілки художників України. Цього року Ваші роботи експонувалися у Славутичі в рамках Арт-резиденції  «Сюрреалізм у просторі постмодернізму». Якими були враження глядачів від першої і останньої виставок, можете пригадати?

- Один з перших відгуків, які запам’яталися, слова  Людмили Костянтинівни Федевич з Сумського художнього музею. Вона,  коли побачила мої роботи, сказала: «Я мусила поміняти свої погляди на мистецтво.  Вам немає суперників в Україні. Хіба що у Західній, але там зовсім інший стиль кераміки». А у Славутичі цього року мене представляли як «українського Пікассо, українського Шагала». Всі мовчки це вислухали, а коли вже побачили мої роботи, то сказали: «Так, це були не пусті компліменти, ці роботи дійсно вражають». І питають у мене: «А ваші роботи продаються?» «Продаються, - відповідаю, - але їх ніхто не купує».

- Може, нескромне запитання, але все ж: скільки коштують Ваші роботи?

- У Славутичі мене теж питали: «Яка ж їм ціна?». Я відповів, що за кожну роботу пропонують не більше 100 доларів.  Здивувалися. «100 доларів має коштувати ваша свистулька, бо це гроші тільки за ваше ім’я, - кажуть. - А справжня, стартова їхня ціна від 1 до 3 тисяч доларів мінімум». Але хто їх купить за таку ціну, або хоча б виставить на продаж? Я намагався зацікавити своїми роботами дві відомі арт-галереї у Києві, але мені там сказали: «Так, у вас сильні роботи, варті музеїв.  Але ми таким не займаємося, ми займаємося  проектами»…

- Бачив я ті «проекти»: чудернацькі за назвою і формою, але пусті за змістом, «доганялки» останніх модних західних течій. Нічого такого, щоб побачив і остовпів і очей не можеш відірвати, як від Ваших робіт.

- Не знаю, не мені судити про мої роботи, але одне я розумію: якщо завести мене у ту ж, наприклад, відому галерею «Триптих» на Андріївському узвозі в Києві, то їм треба зробити переоцінку цінностей.   

Коли у мене була виставка в музеї «Софія Київська», то мені там сказали: «Якби ця виставка була б в Європі, то те місто, в якому ви живете, зробило би бренд на вашому імені і на ваших роботах». Так як в Іспанії Барселона зробила собі світовий бренд на імені Гауді (Антоніо Гауді, іспанський архітектор – Ред.), а місто Фігерас на імені Сальвадора Далі.

- Може, дійсно варто так зробити? Адже місто Суми не має і досі свого бренду. Є Альтанка, але це тільки графічний символ, а бренд містить в собі значно більше …

- І хто це зробить? Лисенко (Олександр Лисенко – нині діючий мер м.Суми – Ред.)? І хто дасть йому це зробити? Ті народні та заслужені художники, що живуть у Сумах? Жаба задушить. «Костур як бренд? Та у нього за життя, - скажуть, - не то, що звання, простої похвальної грамоти не було від влади».

-  Звичайно, у нас же цінують талант художника, не по його роботам, а по його регаліям…

-  У мене навіть мій музей-майстерню і той хочуть відібрати, постійно намагаються виселити мене з нього, а ви кажете «Костур - бренд міста»…  Але не все так погано. Якби не Суми, то я скульптором би не став.

- Як виникла ідея перетворити Ваш будинок на будинок-музей?

- Я коли закінчував ремонт свого будинку і вже щось вимальовувалося, подумав: «Навіщо мені одному такий будинок і стільки кімнат?» А меншим я його зробити не міг, бо старий фундамент, старі опорні стіни і будувати по-новому було неможливо. Хіба що тільки усе, включаючи фундамент, зруйнувати. Оскільки сам я останні 15 років не малював, то виникла ідея створити музей робіт сучасних сумських художників. Але таких робіт, які б можна було б зберегти для наступних поколінь і які б мали зайняти місце в музеї , не знайшов. Тоді і вирішив, що буду створювати роботи для власного музею, щоб залишити по собі якусь пам'ять. Після того, як почав ліпити, це був ще один стимул для творчості. Так поступово усі кімнати почали наповнюватися новими роботами і зараз їх вже стільки, що не знаєш, де самому знайти вільне місце, щоб приткнутися і відпочити (сміється).

В обласному управлінні культури  у  2006 році мій музей офіційно зареєстрували як «будинок-майстерню» з фіксованою кількістю експонатів: «графічні роботи – 17 штук, живопис – 25 штук, дерево (скульптури) -7 штук, кераміка – 234 штуки». Тепер, звичайно ж, їх вже в рази більше.

- Зареєстрували без проблем?

- Без проблем. А що їм? Вони ж тільки папірець видали, ні коштів, ні штату на це не передбачено. Я свого часу звертався з офіційним листом  від сумської «Просвіти» до міської влади, щоб зробити музей моїх скульптурних робіт у приміщенні Муніципальної галереї на Соборній. Точніше, у пустих її підвалах. Живопис там неможливо тримати через температурний режим і вологість, а скульптурні роботи, кераміку можна, з ними нічого не станеться. Це не потребувало додаткового штату, можна було б  водити туди на екскурсії туристів, дітей…

Директор галереї мені відразу надіслала лист-відмову, написала, що ці підвальні приміщення їм самим потрібні, хоча я не уявляю, що там можна зберігати. Хіба що швабру та відро прибиральниці. Але мер сказав, що треба зібрати комісію, і хай вона прийме рішення. Десь через півроку зібралася комісія: представники відділу культури, відділу майна, художнього музею, Спілки художників, галереї, «Просвіти» і мене запросили. Я розповів про свій проект, почалося обговорення. Виступив Іван Іванович (Іван Гапоченко – голова Сумської обласної організації Національної Спілки художників   України – Ред.): «Як це так виходить? От один художник, скульптор вирішив зробити свій музей. У мене в Спілці 45 художників,  і кожний теж на щось претендує. Це буде нечесно по відношенню до них». Я кажу: «Іван Іванович, справа в тому, що в Україні за старі часи скільки було скульпторів з Сумщини? Сотні. А скільки з них залишилося в історії, скількох ми знаємо, як таких що визнані у світі? Лисенка та Кавалерідзе (Михайло Лисенко – скульптор, народний художник СРСР, Іван Кавалерідзе -   скульптор, режисер кіно, народний артист УРСР – Ред.). Так і у вас буде. Невідомо, скільки з вас залишиться в історії українського мистецтва. А якщо говорити про мене, то я впевнений, що вже заслужив залишитися в його історії».

- Так це же Ви його тільки «роздраконили» такою зухвалою заявою…

- Ну, так (сміється). Були виступи від управління майна, управління культури,  і кожний шукав причину, щоб мені відмовити. Потім  Іван Іванович каже: «Хай він вийде, ми тут поговоримо без нього». Я вийшов і пішов додому, не чекаючи рішення, бо і так все було зрозуміло. Якось через рік  був у справах у відділі культури і спитав, чим же усе закінчилося. «А ви хіба не знаєте?» - «Ні». Дали мені подивитися протокол того засідання комісії. Всі – «проти», один – «утримався».

- І хто ж цей «сміливець», який утримався?

- Представник від «Просвіти», той, чий підпис стояв під зверненням до міськради  з проханням вирішити питання про музей моїх робіт (сміється).

- Я розумію, як це почувати себе Гуллівером серед ліліпутів, але чому Ви все це не кинете, це провінційне «болото», цих дрібних культуртрегерів? Адже Вам пропонували переїхати жити і працювати до  Європи. Чи Ви такий патріот України, який на чужині буде тужити за Батьківщиною?

- Так, мене запрошували пожити і попрацювати за кордоном, і багато було таких запрошень. Давали квартиру , наприклад у Франції, казали: «Якщо хочеш, приїжджай, користуйся, малюй скільки треба», бо у них ця квартира була зайва. Але  я не хочу їхати. Не тому, що я такий вже сильний  патріот України, а тому, що все, що у мене є, мої роботи, мій музей, ніяка квартира, ніяка інша будівля не витримає.  Як я це залишу? Це теж саме, що матері кинути своїх малих дітей і податися у пошуках кращого життя. Це, по-перше. По-друге, на чуже можна приїхати, а куди діватися потім, якщо щось не вийде?

- Можливо Ви відчуваєте, що за кордоном будете обмежені у свободі творчості і,  щоб жити там,  доведеться робити те, чого вимагатиме ринок мистецтва, а не те, що хочеться?

- Справа в тім, що мені залишилося не так багато років до кінця моє творчості. Тому вимагати чогось він мене вже неможливо. Я,такий яким є тут,  таким і там буду. І потім Суми – це не те місто, де я почуваюся на Батьківщині.  Мені тут здається, що я не в Україні, а в Росії.  Я не чую української мови, а якщо вона десь і звучить, то така... Або незграбна, суржик, або  якась агресивно націоналістична, ніби людина хоче похизуватися тим, що володіє українською. Мої батьки – українці, розмовляли українською, російських слів не вживали, і то була природна українська мова. А у Сумах якісь штучні українці, і  я не почуваю, що живу  в Україні. Тому в Європі, мені так само, мабуть, було б, як і в Сумах в цьому плані. Хоча я не знаю, в якому з куточків України я почував би сьогодні себе українцем, бо  навколо – суцільна корупція, а коли корупція, то важко визнати цю державу своєю, і ти почуваєш в ній себе чужим будь де.

Як я можу не почувати себе тут чужим, якщо, наприклад, вже 30 років б’юся за провулок, де живу , щоб заасфальтували 20 метрів дороги.  У міськвиконкомі мені постійно кажуть, що це «не на часі», немає для цього грошей. І це в центрі міста, це поруч з моїм будинком-музеєм, до якого приїжджають люди з Америки, з Європи. Ну, хоча б ради цього ці 20 метрів, якщо не заасфальтуйте, то хоча б засипте  відходами асфальту. Та навіть цього у них, кажуть, немає, а куди вони його дівають, незрозуміло. За гроші - будь ласка, 2 000 гривень  і тобі машину таких відходів привезуть. Один чиновник з міськвиконкому мені потім по секрету пояснив: «Без «відкату» тут нічого не робиться». І, скажіть, як я  можу після цього  почувати,  що я вдома, в своїй країні, якщо до мене ставляться як до чужинця?

(Далі буде)

Розпитував Олександр Гвоздик

Попередні 1-4 частини «Бесід з Леонтієм Костуром» див. на:

http://kobza.com.ua/kultura/6120-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy.html

http://kobza.com.ua/kultura/6131-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy-2.html

http://kobza.com.ua/kultura/6151-besidy-z-leontiiem-kosturom-chastyna-tretia.html

http://kobza.com.ua/kultura/6168-besidy-z-leontiiem-kosturom-chastyna-chetverta.html

На світлинах:

1. Леонтій Феофанович Костур. Суми, 2015 р.

2. Л.Костур «Мій будинок». Етюд, масло, 2012 рік

3. Леонтій Костур у своїй майстерні

4. Батько Леонтія Костура Феофан Савович Костур

5. Л.Костур.  Свічник. Одна з 12-ти самих перших керамічних робіт

6. Л. Костур. Без назви.  Одна з 12-ти самих перших керамічних робіт

7. Л.Костур. «Невіста». Одна з 12-ти самих перших керамічних робіт

8. Л. Костур. «Родина».  Одна з 12-ти самих перших керамічних робіт

9. Без назви.  Одна з 12-ти самих перших керамічних робіт

10. Л. Костур.  «Теклівка»

11. Леонтій Костур. 2011 р.

12. Персональна виставка Л.Костура «Костуризми». Суми, 2014 р.

13. Л.Костур. «Палаючі у вогні». Картон, масло, 2013 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка