Друк
Розділ: Київська Русь (Южно-Сахалінськ)

Про своїх батьків розповідає київський журналіст Іларіон Павлюк

Від редакції: 

27 березня ц.р. в розділі “Київська Русь (Сахалін)” незалежного сайту “Кобза”-українці Росії” було опубліковано матеріал голови сахалінського товариства Миколи Засенка про чудову пару українських журналістів, завдяки яким спалахнув вогник українського життя на далекому острові Сахаліні. Про подвижницьку діяльність двох красивих, талановитих людей і про їх передчасний відхід у вічність...

Сьогодні ми повертаємося до цієї публікації і надаємо слово київському журналістові Іларіону Павлюку, синові Валентини Харитонівни та Станіслава Олександровича Павлюків. Він прочитав матеріал про батьків на нашому сайті і надіслав листа до редакції, в якому додає дещо своє - про велику і чисту любов, про мужність і трагедію цих двох йому найближчих, зоряно світлих людей… Читайте. Українська діаспора Росії повинна знати і пам’ятати своїх героїв. 

...Спочатку захворіла мати. Проблеми зі здоров’ям почалися в неї ще 1995 року, коли раптом погіршився слух, стала поступово погіршуватися координація рухів. Літом 1997-го батьки повернулися в Україну. Мама вже погано ходила, дещо кульгала, швидко втомлювалася. Того ж літа поставили діагноз: неоперабельна доброякісна пухлина мозку, надзвичайно небезпечної локалізації. Лікар сказав батькові, що мамі залишилося небагато, може тижні зо два, може – місяць.

Батько лікував її народними методами, перечитавши та вивчивши напам’ять цілу полицю літератури, від тібетської та китайської до якихось провідних методик підготовки працівників ЦРУ. Від добився багато чого. Мати зрештою прожила ще 7 років після страшного прогнозу лікаря щодо двох тижнів. Пам’ятаю, вона зовсім перестала хворіти, почорніло сиве волосся… Але головну хворобу вдалося лише пригальмувати. Тато жив мрією її врятувати і водночас – з щоденним жахом її втратити. Вона вірила в нього, хоча – як сама казала – і не вірила, що остаточно одужає.

«Вірші на підвіконні» написані коли мама могла ще писати, а згодом – друкувати вірші на старенькій друкарській машинці. «На підвіконні» - це тому, що вона весь день сиділа біля вікна, очікуючи на тата, поки він був на роботі, чи у справах. Чекала, виглядаючи його, як, мабуть, тільки діти вміють чекати батьків…

Коли мама перестала володіти руками, батько записував вірші з її слів. Потім вона не могла вже й говорити. Але до останнього – як казала сама – складала вірші подумки. Складала і забувала – це була своєрідна розвага.

Батько захворів від нервової та фізичної перевтоми, від знесилення і ляку втратити надію. Я бачив його за декілька днів до смерті. Лише за декілька годин – ми розмовляли телефоном. Він казав «Чекаю на тебе, синку. Приїзди в суботу. До зустрічі». Я був в Тбілісі. То був вівторок, а в ніч на середу батька не стало.

Мамі стало гірше. Вона майже не розмовляла. До мого приїзду нічого не знала про смерть батька. Вони обидва були в лікарні і мамі сказали, що тата перевели в іншу.

Перевіз маму в Київ. Друзі-палестинці, як і написано в статті, зробили все, аби влаштувати маму в нейрохірургію, та поставити у мозок дренажну трубку. Після операції мама заговорила чисто й ясно - це було схоже на чудо. Вона могла сама їсти і ми повірили, що згодом зможе і ходити. Але гарантій не було, пухлина залишалася всередині.

Власне, майже все. Чужі люди в Складовську – Поліна та Іван – доглядали маму краще, ніж інколи - рідні. Їй було добре в них. Але вона страждала через те, що я приїжджаю нечасто. Їй дуже повільно гіршало. Я був біля неї за декілька годин до смерті. Але не захотів, як мені казали, «почекати, поки помре». Бо не вірив, що це все, хоча їй було справді зле. Вона не говорила зовсім, хоча очами показувала, що все розуміє. Мені здавалося цинічним сидіти, чекаючи чиєїсь смерті. Я був біля неї тожі вже два дні. Ми попрощалися, і домовились скоро побачитись знову. Я встиг повернутись машиною у Київ, аби вже вранці купити білет на поїзд – їхати ховати.

От і все. Вдячний, що ви пам’ятаєте батьків.

Іларіон ПАВЛЮК,

м. Київ 

Illarion Pavlyuk Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

 

Із «Віршів, написаних на підвіконні» 

Пишу про те, що бачу крізь віконце:
Пташок, дерева, листя врешті – решт.
Хвороба мала б заступити сонце.
Та лиш взяла мене під свій арешт.

І плани стали скромні і конкретні:
Дійти до моря, вибратись з трави.
Про більше плани просто ефемерні.
Неначе про Канарські острови.

Та мрії, як душа, то все безсмертне.
Волошки в житі я іще нарву.
Іще не вечір. Ну хіба що – смеркло.
Я мрію, Я віршую, Я живу.

*   *   *

Як поїзд, що пішов, не повернути,
Так доленьку свою
н
е обійти.
Як щось “не так”,
т
о так і має бути.
Як повезло, -
то мало повезти! 

Життя я гостро, болісно сприймала. 

Та фаталісткою з роками стала.

 

*   *   *

Мамині троянди знову розцвіли,
І мені в дарунок квіти принесли.
Мами вже немає, а троянди є.
Так вона щоліта звістку подає…

Валентина ПАВЛЮК

http://www.ivanzami.narod.ru/virchi.htm