Роздуми сахалінського письменника і краєзнавця відносно підготовки видання про український внесок в освоєння нашого острівного краю

Шановний читач! Чи замислювався ти про історію сахалінського українства? Скоріш за все так. Мабуть ти звертав увагу на прізвища відомих сахалінців, явно українського походження, на назви вулиць міста Южно-Сахалінська: "Українська", "Карпатська","Херсонська"... Це свідчить про певний внесок українців в освоєння острівного краю. Знайомство з невеликим нарисом відомого сахалінського краєзнавця і свідомого українця Костянтина Гапоненка дає підстави сподіватись на можливість отримання повноцінного наукового дослідження в цій нерозвіданій темі.

Дозвольте запропонувати Вам свої міркування відносно книги "Українці на Сахаліні". Перший післявоєнний перепис населення, проведений в січні 1959 року, показав: на Сахаліні проживало 649405 мешканців, з них - 48 тисяч були українцями, займаючи по чисельності друге місце після росіян (третє займали корейці - 42337 осіб).

Українці працювали буквально у всіх галузях народного господарства: в рибній та вугільній промисловості, паперовій та лісовій, нафтовій та будівельній, на морському та залізничному транспорті. Вагомий внесок українці зробили в розвиток сільського господарства. Немало колгоспників були переселенцями з різних областей України. Після заснування радгоспів імена багатьох механізаторів, скотарів, організаторів виробництва одержали визнання всіх островитян. Це А. Молоток, Ф. Мусієнко, Ш. Кацук, М. Бульбатко, В. Третяк, М. Шевчук, М. Яровенко. Десятки наших земляків удостоїлись державних нагород.

Певний внесок зробили українці  в радянське та партійне будівництво. В самі складні післявоєнні роки обласну партійну організацію очолював Дмитро Никанорович Мельник, народжений в селі Снітовка Кам,янець-Подільського району. До речі, останнім секретарем Сахалінського обкому КПРС був наш земляк - Віктор Никифорович Жигайло.

В 1957-1963 роках головою Сахалінського раднаргоспу працював Андрій Демидович Голуб, українець, який зробив дуже багато задля розвитку виробничих сил острівної області.

У сфері освіти, медицини, науки, культури відомо чимало людей, що прибули з України. До сих пір пам`ятають в Холмську родину Миколайчук: Світлана Василівна працювала лікарем в міській поліклініці, Борис Федорович - учителем трудового навчання. Він був чудовим художником-любителем, чиї картини знаходяться в закладах і музеях міста.

Серед знаменитих українців особливе місце займає Олександр Трохимович Цапко, уродженець Одеси, перший голова Сахалінського ревкому та коаліційного виконкому. Вбитий японцями в 1920 році.

Після визволення Північного Сахаліну в 1925 році сюди поїхали посланці комсомолу, романтики та люди, яких гнала нужда.

В дні короткої серпневої війни чимало уродженців України приймало участь в боях за визволення Південного Сахаліну та Курильських островів. Так, Курильською десантною операцією керував генерал А.Р.Гнечко, уродженець Донбасу; начальник політвідділу 79-ї Стрєлкової дивізії був П.Т.Сердюк, українець. Не перерахувати офіцерів й солдат, в тому числі тих, що загинули смертю хоробрих. У свій час музей бойової слави П`ятирічинської восьмирічної школи, який я створював із своїми учнями, вів перепис із сім'ями бійців, що загинули на Камишовому Перевалі: Павла Сушельницького із села Мухавка Тернопільської області, Ярослава Галюка із села Сосулівка, Івана Ладюка із села Торське Закарпатської області, Івана Перуняка, якого призвали з тих же місць. Родини вперше через нас дізналися, де поховані їх сини й брати.

Сахалінський краєзнавець С.Федорчук написав брошуру "Поляки на Сахаліні", хоча їх чисельність не перевищувала кількох десятків і після 1945 року всі вони виїхали на батьківщину. Про Сахалінських корейців опубліковано кілька книг, багато статей. Про українців книг нема. Точніше, маються нариси про знаменитих землеробів, рибаках, але ніде не підкреслюється їх національна приналежність. У свій час гриміла слава про капітана Н.В.Рідкокашу, Героя Соціалістичної Праці, та жодного разу не говорилось, що він українець. А ось Филимону Филимоновичу Семенку нагадали, що він виходець з Західної України. Бувши головою рибацького колгоспу ім. Кірова, він вивів господарство в число перших в області. Його представили до звання Героя Соціалістичної Праці, але потім зняли з роботи і майже не виключили з партії за те, що брат служив при німцях у поліції, хоча ретельна перевірка показала: ніякої вини перед Радянською владою брат не має, його навіть не притягали до суду.

Українська тема на Сахаліні невичерпна, та її не виділяли окремо з кількох причин. По-перше, всі ми були інтернаціоналістами, а по-друге, небажано було торкатися, чому велика кількість українців їде на край світу.

Нам ніхто не забороняв виписувати газети й журнали, що виходили в Києві, читати книги на рідній мові, відзначати великі дати. В школі, де я працював, ми провели в березні 1961 року вечір пам'яті Тараса Григоровича Г.Шевченка, приурочений до століття від дня смерті поета, в 1964 році - свято, присвячене 150-річчу від дня його народження. Та це було каплею в морі.

Книги українських письменників, пісні українських композиторів, кінофільми студії О. Довженка викликали великий інтерес. Пам'ятними стали декади української культури на Сахаліні, приїзд видатних співаків, музикантів, поетів, які радували не лише українців.

Але ці зв'язки мали епізодичний характер, тут так і не виникло українських земляцтв, культурних об`єднань. Процеси асиміляції, віддаленість, міграційні потоки руйнували й без того неміцні зв`язки. В таких умовах важко було зберегти мову, постійний інтерес до рідних місць. Одні від'їжджали з Сахаліну, у інших зв'язки втрачались за давністю літ.

Утворення Сахалінської регіональної громадської організації "Київська Русь" вважаю явищем дуже важливим, а створення книги про українців на Сахаліні - справою корисною у всіх відношеннях. На виконання такої роботи знадобиться не менше двох років напруженої праці, серйозних архівних досліджень, зустрічей і бесід із земляками, освітлення поточної роботи "Київської Русі".

Підсумком могла б стати книга розміром 20-25 друкованих листів (320-380 сторінок з ілюстраціями). Глави книги, по мірі їх створення, могли б публікуватися в місцевій пресі й українських виданнях. Зараз важко уявити собі більш докладний план, але, із завчасних задумів, книга має відкриватися главою "Заспів" - про хор "Воля". З неї, як із зерна, має здійнятися дерево усього твору.

Костянтин ГАПОНЕНКО.
13 вересня 2005 року
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Наша довідка: Гапоненко Костянтин Єрофеєвич, народився в 1933 році в селі Трушки Київської області, Білоцерківського району. Мати і батько працювали в колгоспі. 16 липня 1941 року в село прийшли німці, незабаром батька арештували і в жовтні розстріляли. В травні 1943 року брата Бориса погнали до Германії. село звільнили 1 січня 1944 року, через 2 тижні відкрилась школа, Костянтин пішов в перший клас.

В 1951 році після служби в армії приїхав додому Борис, завербувався на Сахалін і взяв його з собою. Тут він закінчив Озерську середню школу, Южно-Сахалінський учительський інститут по спеціальності російська мова та література, а потім історичний факультет педінституту. Служив в армії на Північному Сахаліні, вчителював в сільських школах Холмського району. Був сількором, цікавився краєзнавством. Результатом стали 7 книжок виданих в 1993-2005 роки. З 1995 року мешкає в місті Южно-Сахалінську. Про все інше можна дізнатися в його книгах, статтях, нарисах.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка