Справжній українець голова Сахалінської регіональної громадської організації українців Київська Русь  Микола ЗасенкоПодорож автора проекту «Українці за Уралом» по слідам Антона Павловича Чехова

Увечері була ілюмінація. Ні пісень, ні гармонії, ні жодного п’яного; люди бродили, як тіні, і мовчали, як тіні. Каторга і при бенгальському освітленні залишається каторгою, а музика, коли її здалеку чує людина, яка вже ніколи не повернеться на батьківщину, наводить тільки смертельну тугу.

А.П.Чехов. «Острів Сахалін»

— Для чого в тебе собака і півень прив’язані? — запитую господаря.

— У нас на Сахаліні всі на ланцюгах, — жартує він у відповідь. — Земля  тут така.

А.П.Чехов. «Острів Сахалін»

ТРАГЕДІЯ НЄФТЄГОРСЬКА

Я добре знав, що мені треба робити в першу чергу на острові, куди я не міг потрапити 15 днів…

Ще на узбережжі Хабаровського краю я почув від водолазів невідому раніше для мене новину: років десять тому в Нєфтєгорську на Сахаліні стався сильний землетрус, який повністю зруйнував це селище. Тоді загинуло понад 2 тисячі його мешканців. Після землетрусу Нєфтєгорськ перестав існувати…

Коли я, нарешті, доплив на плашкоуті в порт Москальво (це північна частина острова Сахалін), то добравшись звідти до райцентру Оха, зайнявся вивченням трагедії Нєфтєгорська: зібрав необхідні матеріали в місцевому краєзнавчому музеї, в міській бібліотеці та в редакції районної газети «Сахалинский нефтяник». Крім цього, поки була сонячна погода, провів фотозйомку пам’ятника-меморіалу та храму преподобного Сергія Радонезького, споруджених в пам’ять про загиблих у Нєфтєгорську під час землетрусу…

І тільки після цієї роботи (хороша погода для фотозйомки могла зіпсуватися в будь-який час) я пішов до виконуючого обов’язки глави адміністрації Охінського району Сергія Пакуліна і попросив його допомогти транспортом, щоб я зміг доїхати до того місця, де до землетрусу був Нєфтєгорськ. Вислухавши мене, він сказав:

— Туди від Охи дуже далеко — понад 120 кілометрів, причому частину відстані треба долати на всюдихідному «Уралі» або «КамАЗі», бо до колишнього Нєфтєгорська вже давно зруйнувалася наїжджена дорога. У нас в адміністрації такої техніки немає. Вибачте, але допомогти вам не зможу — туди звичайна автомашина не доїде.

— Тоді я піду туди пішки. У мене є все для такого переходу — рюкзак, намет, спальний мішок, карта, компас… Після аварії на Чорнобильській АЕС я пропрацював у 30-кілометровій зоні відчуження майже чотири роки. Разом з вченими-дослідниками пройшов до зірваного атомного реактора, піднімався з розвідниками-дозиметристами на дах «саркофага» і вентиляційну трубу, спускався з водолазами під зруйнований 4-й енергоблок. І якщо після всього цього я не зможу подолати якісь 120 кілометрів і розповісти людям в Україні про загибель Нєфтєгорська — то мені буде ціна 3 копійки в базарний день.

— А ведмеді?! Там багато ведмедів…

— Вони не страшніші за радіацію. Крім того серед них є джентльмени. Пропустять…

І попрощавшись, пішов до виходу. Коли взявся за ручку дверей, почув голос Сергія Володимировича:

— Зупиніться, Миколо Івановичу! Зараз вирішимо цю проблему. Ви ж знаєте, що завтра свято — День нашого міста. У мене кожна хвилина на рахунку, але вам треба допомогти. Потім дістав з шафи дві книги і поставивши на них автографи, вручив їх мені. Одна з тих книг, у вигляді фотоальбома, мала таку назву: «Оха — місто нафтовиків». А друга, майже в чорній палітурці, різала очі чотирма словами — «Нефтегорск: трагедия и боль Сахалина»…

Через кілька хвилин разом з Андрієм Мартиновим — помічником виконуючого обов’язки глави адміністрації Охінського району Сергія Пакуліна ми поїхали до одного з керівників нафтової компанії «Роснафта — Сахалінморнафтогаз». Проглянувши мої документи і маршрутний лист, він взяв чистий лист паперу й розмашисто написав: «Доронину Игорю Викторовичу. Игорь, здравствуй! Помоги журналисту с Украины. Обязательно. Павел Киселев. 31.08.2007 г.»

Рано-вранці я вийшов з готелю і купивши шість червоних троянд, став біля перехрестя доріг. Рівно о 7 годині, як і було домовлено, під’їхала автомашина і завантаживши в неї мій рюкзак та сумку з фотоапаратами, взяла курс в бік Нєфтєгорська. В машині, крім водія, було ще два чи три чоловіки, але я нічого не розпитував про той землетрус, бо на душі було таке відчуття, ніби я їхав на похорони…

А коли, нарешті, добралися до розвилки доріг, одна з яких вела до колишнього Нєфтєгорська, там вже чекав мене потужний «КаМАз» — всюдихід. Але несподівано водій тієї автомашини, яка привезла мене сюди з Охи, відвів мене вбік і сказав: «У нашій автомашині сидить чоловік, у якого під час того землетрусу загинула дружина і син»…

Я знав, що мої запитання будуть різати по-живому, але в мене не було іншого виходу. Той чоловік, вийшовши на моє прохання з автомашини і вислухавши мене, твердо сказав: «Вмикайте диктофон!..»

ІНТЕРВ’Ю З ВАЛЕРІЄМ АЮПОВИМ

— Представтесь, будь ласка, і розкажіть коротко, звідки ви родом і коли почали жити в Нєфтєгорську. Ким були тоді і ким працюєте тепер?

— Мене звати Аюпов Валерій Хазіпович. Народився в селищі Сарс Пермської області. А на Сахаліні я з того часу, коли мені був лише один рік — на цей острів привезли батьки. Служив на підводному човні — Тихоокеанський флот. Коли одружився, то спочатку жили в селищі Сабо (це неподалік звідси), а в 1984 отримали квартиру в новому селищі Нєфтєгорськ. Там і жили до 28 травня 1995 року. На час землетрусу був помічником бурильника, а тепер — старший майстер по ремонту підземних свердловин на нафтовому родовищі Муфто.

— Де вас застав той землетрус 28 травня 1995 року?

— На нафтовому родовищі Осиновське, воно за 60 кілометрів на захід від Нєфтєгорська. Був там на вахті і тому залишився живим. Землетрус стався вночі 28 травня 1995 року о 1 годині 4 хвилини… Я спав після денної зміни у вагончику, підземний удар був таким несподіваним і сильним, ніби в нього раптово врізалася вантажна автомашина. На нашій буровій той удар відкинув важкий дизельний електроблок на 2—3 кроки. Телефонний зв’язок з Нєфтєгорськом перервався і про наслідки землетрусу в нашому селищі ми дізналися тільки після обіду, коли звідти за нами приїхала вахтова автомашина.

— Що ви побачили в Нєфтєгорську?

— Перед очима відкрилася жахлива картина: всі 17 п’ятиповерхових будинків зруйновані й горять, а в них — наші люди. Ми теж почали розкопувати руїни. На кожному будинку, точніше на руїнах, лежали довгі й вузькі дахи, схожі на віко труни…

— Про що ви думали в той час?

— Надіявся на чудо. Моя донька Світлана перед землетрусом поїхала в гості до своєї бабусі в селище Сабо. А раптом, поки я був на вахті, туди теж поїхала і моя дружина Марина з сином Віктором?..

Але дива не сталося. Вони обоє загинули в нашій квартирі № 10 у будинку № 13 на другому поверсі. Вулиць тоді в Нєфтєгорську ще не було. Син задихнувся від штукатурної кришки, а дружину придавило бетонною плитою. Син лежав біля матері. Мабуть, під час землетрусу було ще кілька секунд часу, щоб вибігти з різних кімнат і кинутися одне до одного… Тоді Віктору було 12 років, а доньці Світлані майже вдвічі менше… Вона вже вийшла заміж і живе в місті Оха. Працює медсестрою.

— Скільки мешканців проживало тоді в Нєфтєгорську і скільки загинуло від землетрусу?

— До катастрофи було 3 тисячі 197 жителів, а загинуло — 2 тисячі 159 чоловік. Це точні цифри…

— Як ви вважаєте, Валерію Хазіповичу, в чому причина такої трагедії?

— Передусім це вина наших вчених і науковців, які дали дозвіл споруджувати Нєфтєгорськ на розломі земної кори, а якщо точніше — на стикові двох літосферних плит — Охотської та Амурської. Крім цього всі 17 п’ятиповерхових панельних будинків, які були в Нєфтєгорську, категорично заборонялося споруджувати в сейсмонебезпечних районах. На першому листі будівельного проекту типової серії 1447—360 стояв червоний штамп — попередження: «Не використовувати в сейсмічних районах!» Але ця заборона була порушена в зв’язку з так званою «економічною доцільністю». Ну а кінцевий результат, на мою думку, залежав тільки від особистої долі кожного: більшість людей загинули, а меншість залишилася живою. Чому так сталося — ніхто відповіді на дасть. Це доля — і все.

— Чи відчували люди або тварини наближення землетрусу?

— Ні! Удар з-під землі був таким несподіваним, як торпедна атака з підводного човна. В нашому будинку культури в ту ніч була молодіжна дискотека: випускники 9-х класів проводили останній вечір. Після першої години ведучий оголосив прощальний танець, і коли всі пари закружляли у вальсі — вдарив землетрус… Смерть зробила той прощальний танець останнім у житті.

— Після катастрофи вже пройшло 12 років. Який вплив справив на вас минулий час?

— Час лікує… Час лікує… Всі душевні рани заживають. Але не повністю. Вони тільки затягуються тонкою плівкою, а тому свою чутливість повністю не втрачають. У старих фронтовиків, вони так кажуть, осколочні та кульові рани починають боліти в непогоду. А в мене — коли починаю згадувати… Іноді хочеться все забути назавжди і ніколи не повертатися до минулого. Але так не виходить. Так не виходить. Пам’ять не дає…

ТАМ, ДЕ БУВ НЄФТЄГОРСЬК

Те, що я побачив, перевершило всі мої уявлення про те місце, де був колись Нєфтєгорськ…

Жодної руїни. Тільки піщана поверхня та сріблясто-мертвотний блиск Сонця в небі. І жодного дерева поблизу — тільки білі ромашки… Праворуч — меморіал «Пам’яті жертв нєфтєгорської трагедії». На вертикальних металевих плитах — сотні, сотні й сотні прізвищ. І напис: «В пам’ять тих, хто пережив жах трагічного землетрусу 28 травня 1995 року. В пам’ять тих, чиє життя обірвалося в той фатальний час. В пам’ять тих, хто звідав гіркоту втрат рідних і близьких. В пам’ять тих, хто був живим похований під руїнами або згорів у вогні. В пам’ять тих, чиї серця завмирали від жалю й скорботи. В пам’ять живих і мертвих».

Ліворуч — 17 великих могильних пагорбів, на кожному з них — біла бетонна плита і чорний напис: «Будинок № 1», «Будинок № 7», «Будинок № 13», «Будинок № 17»…

А прямо, між меморіалом і похованим у землю селищем Нєфтєгорськ, кладовище. Більше двох тисяч могил. І білі обеліски. З прізвищами або з написами: «Невпізнана жінка № 1237», «Невпізнаний чоловік № 2133», «Невпізнана дівчинка № 721», «Невпізнаний хлопчик № 154»…

Від бокового проміння сонця між довгими рядами могил лежать від білих обелісків чорні зигзаги тіней, наче кардіограми серця…

Я поклав дві останні троянди біля довгого списку загиблих під дзвіницею цвинтарного меморіалу і довго стояв, забувши про фотоапарат. Була тиша, ніби в барокамері. Тоді, коли розбирали зруйновані будинки, тричі на добу оголошувався «час тиші». В ті хвилини припинялася робота всієї техніки і всі рятувальники напружували слух, намагаючись вловити з-під бетонних завалів навіть найслабший голос про допомогу…

Тепер з-під землі вже не чути нікого і нічого.

Тиша тут така, ніби ця територія відірвана від Землі й існує сама по собі, як острів у Космосі…

Тоді, 28 травня 1995 року перед землетрусом, який розпочався о 1 годині 4 хвилини ночі, теж була зловісна тиша. А потім, як розповідали очевидці, невідомо звідки почувся громоподібний гул, яскравим малиновим вогнем засвітилося чорне небо і земля під ногами почала перекочуватися твердими хвилями…

Під час землетрусу кожну людину охоплює і сковує такий неймовірний жах, який не може описати або пояснити жоден очевидець. І люди, переважна кількість яких вважає себе підкорювачами природи і володарями Землі, просять у Бога одного — порятунку від смерті…

Люди, які відрізняються від тварин передусім розумом, живуть на нашій планеті вже багато тисяч років. А що вони знають про неї? Пригадаємо лише деякі факти.

Перше навколосвітнє плавання іспанського корабля «Вікторія» з флотилії, якою до своєї загибелі на Філліпінських островах командував видатний мореплавець Фернандо Магеллан, тривало з 20 вересня 1519 року по 6 вересня 1522 року. За 2 роки і 351 день корабель «Вікторія» обійшов навколо Землі по морях та океанах і довів, що вона має кулясту форму. Ціна цього відкриття — загибель 247 іспанських моряків. Живими повернулися тільки 18 мореплавців. (Несподіване порівняння: перший у світі космонавт Юрій Гагарін 12 квітня 1961 року на космічному кораблі «Восток—1» облетів Землю всього-на-всього за 108 хвилин).

У 1543 році вийшла книга видатного польського вченого-астронома Миколи Коперника, в якій він довів, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки. Це був переворот у поглядах на будову Всесвіту.

У квітні 1909 року американець Роберт Пірі в супроводі 5 супутників першим у світі досяг Північного полюса планети Земля, а в грудні 1911 року норвезький полярний дослідник Руальд Амундсен з чотирма мандрівниками теж першим дійшов до Південного полюса нашої планети.

У 1953 році, 29 травня, новозеландець Едмунд Хілларі та шерпа з Непалу Норгей Тенцінг першими серед альпіністів піднялися на найвищу вершину світу — Еверест (8848 м).

А 23 січня 1960 року швейцарський вчений Жак Пікар з американським морським офіцером Доном Уолшем на батискафі «Трієст» занурилися на 10919 метрів і досягли дна у найглибшій на Землі Маріанській западині в Тихому океані.

І якими мізерними видаються у порівнянні з цими фактами ті 12262 метри найглибшої у світі свердловини, яка за 25 років пробурена в Землі ще за радянських часів біля селища Заполярного, що на Кольському півострові.

Порівняйте дві цифри: діаметр Землі становить 12 тисяч 740 кілометрів, а найглибша у світі свердловина має глибину лише 12 кілометрів 262 метри.

А яка ситуація в інших країнах? Майже всі проекти надглибоких свердловин закінчувалися на межі 3 кілометри. Німці, японці та американці, які літали навіть на Місяць, здійснили майже 600 спроб надглибокого буріння, але тільки-но вони добиралися до «проклятої» відмітки (3000 метрів), з бурами відбувалося щось дивне і навіть містичне. То вони несподівано згорали в пузирях надзвичайно гарячих порід, то бури з датчиками якісь невідомі сили ніби «втягували» вниз, а наверх лебідки вимотували тільки залишки «обкусаних» тросів… Таємничі звуки, схожі на людські крики і навіть на вибухи, які чути в глибинах Землі через цю свердловину на Кольському півострові, наводять жах на бурильників, а вчені не можуть пояснити ці явища…

Філософи стверджують, що то Земля, як живе творіння Природи, захищається від людини. Мислителі переконані, що наша планета обороняється від «найрозумніших» істот і різким збільшенням кількості різних природних катастроф: повеней, ураганів, землетрусів, вивержень вулканів, глобального потепління клімату…

Як писав ще у XVIII столітті німецький поет Йоган Гете, законам природи люди підкоряються навіть тоді, коли вони борються проти них.

Природу нєфтєгорського землетрусу уважно вивчають багато вчених з різних країн світу і висловлюють свої версії та припущення. Серед них, зокрема, і заступник директора Далекосхідного НДІ тектоніки та геофізики Федір Корчагін. На його думку катастрофу на Сахаліні в районі Нєфтєгорська викликав так званий діапір, який періодично ніби виринає із земних глибин. Це величезне куполоподібне неправильної форми розплавлене «тіло», яке займає практично всю територію Охотського і Японського морів, більш легке, ніж оточуючий матеріал земної кори. Діапір, який знаходиться на межі земного ядра і мантії, вчені «відчувають» на глибині приблизно 100 кілометрів при аналізі теплових і гравітаційних полів. Вчений Федір Корчагін уявляє це  підземне чудовисько як величезну ракову пухлину з щупальцями-метастазами, зануреними під материк. «Випливання» такого пузиря з глибин Землі викликає підвищений тепловий потік і термопружні деформації кори…

Атака діапіра на Нєфтєгорськ була не збоку, а знизу — вертикально вгору. Сила землетрусу катастрофічна — 10 балів. І ця підземна стихія була націлена на панельні будинки, на проекті яких стояв червоний штамп-попередження: «Не використовувати в сейсмічних районах!»

…На тому місці, де був колись Нєфтєгорськ, я пробув, мабуть, з добру годину. І за цей час — жодного подиху вітру. Жодна травинка, жодна квітка не ворухнулися, ніби вони завмерли разом з могилами у величезній колбі, з якої викачано повітря.

Тільки мертвотно-сріблясте світло від тьмяного сонця…

Прощай, Нєфтєгорськ! Точніше прощайте ті, хто жив у Нєфтєгорську… Я вже ніколи не забуду це місце, бо частинка моєї душі й серця обов’язково залишається там, де мені було або дуже добре, або дуже тяжко…

ІСТОРІЯ З «КЕРОСИН-ВОДОЮ»

І знову автомобільна дорога веде мене все далі й далі з півночі на південь Сахаліна. З високої кабіни потужного «Уралу» видно все довкола, ніби на панорамному телеекрані: соснові та ялинові ліси з березовими гаями, сині зубчасті гори на далекому обрії, кинуті сільські поселення та дорожні таблички з незвичайними назвами річок: Еррі, Полюс, Кадиланьї, Пільтун, Оссой, Хоямбусібін, Хандуза, Аксакай, Еввай, Джимдан…

Зліва і справа видніють нафтові бурові вишки та насоси-«качалки», які висмоктують з надр землі нафту. Відкриття цієї стратегічної сировини на Сахаліні було випадковим. Взимку 1879 року мисливець-якут Пилип Павлов побачив у районі нинішнього міста Охи яму з незамерзаючою «керосин-водою» (нафтою), від якої йшов «неприємний запах», на місцевому діалекті «охе». (Саме від цього слова походить нинішня назва районного центру Охи). Мисливець-якут набрав з тієї ями пляшку «керосин — води» і разом з хутряними шкурами повіз її по кризі Амурського лиману з острова на материк в селище Ніколаєвське купцю Григорію Зотову. І після цієї зустрічі в північній частині Сахаліну розпочалися активні пошуки нафти як російських, так і англійських, американських, шведських, японських і навіть мексиканських геологічних експедицій. Але тільки в 1910 році спеціалісти-пошуковці товариства «Нащадки Г.І.Зотова і Ко» пробурили, нарешті, в районі ріки Оха свердловину, яка дала нафту…

А всього з 1928 року на Сахаліні вже видобуто понад 100 мільйонів тонн промислової нафти та величезну кількість природного газу. Нині Росія здійснює видобування цієї стратегічної сировини на нових родовищах разом з іноземними компаніями та за рахунок іноземного капіталу.

ЗООПАРК У НОГЛИКАХ

У райцентрі Ноглики мені треба було сфотографувати новий храм Пресвятої Богородиці, який спорудили в пам’ять про всіх загиблих під час землетрусу в Нєфтєгорську 28 травня 1995 року. Мені хотілося також зустрітися і з настоятелем цієї церкви отцем Геннадієм, щоб він розповів про те, як у травні 2007 року саме в цей храм ігумен Лонгін та монах Іона з Свято-Введенського монастиря, що в Києві, привозили для поклоніння чудотворну ікону Божої Матері «Призри на смирення»…

У Ногликах поселився в приватному готелі «Кубань», біля якого під вербами і тополями знаходиться зоопарк «Острівець». Вхід до нього охороняє кудлатий Шарик, а власники «Острівця», як і готелю «Кубань», наші земляки — Ірина Валентинівна Рудь та її чоловік Володимир Вікторович. Родом вони з Кубані, а предки — з України. На Сахалін приїхали в 1979 «за туманом і за запахом тайги»…

— Першою дикою тваринкою в нас була морська свинка Маня, — розповіла мені про історію створення цього зоопарку Ірина Валентинівна. — А потім з’явилися папуги, лисичка, песці…

А тепер в зоопарку «Острівець» живуть ворони, канюки, коршаки, фазани, декоративні кури, папуги, павичі, голуби, дикі гуси й качки, пелікани. В оригінальних вольєрах походжають також полярний вовк, мавпи, рись, борсук, дикий далекосхідний кіт, єнот-полоскун, черепахи, їжаки… З копитних — олені плямисті та марали, зубробізони, поні, яки, гірські барани…

Невдовзі на «Острівці» буде поповнення: з Камчатки прибудуть камерунські кози, з Краснодара — екзотичні птахи, а з Хабаровська — сови та маленьке буре ведмежатко.

Цікаво, що обоє господарів цього зоопарку за професією будівельники, але коли після перебудови розпався Радянський Союз, то навіть ця, завжди потрібна спеціальність, не змогла прогодувати, бо спорудження всіх об’єктів заморозилося на невизначений час…

— Коли на Сахаліні почався економічний занепад, — сказала про той час Ірина Валентинівна, — то наша сім’я довго перебивалася на макаронах, зварених на воді. Для нас було великим щастям, коли хтось з наших знайомих рибалок дав нам мішок замороженої наваги. Ми їли її і вареною, і смаженою на відкритому вогні, бо не було за що купити олії. Тоді багато людей зламалося. Слабкі духом не хотіли жити і труїли себе горілкою. Це були фактично самогубства, але в іншій формі. А ми почали боротися за виживання. Оцей маленький готель збудували всією сім’єю і своїми руками. Місце для нього тут дуже добре, бо неподалік залізничний вокзал. Завели корову, свиней, курей… Діти на тачці возили їм в мішках з луків траву та бур’ян на корм. А коли назбирали трохи грошей, то спорудили ще і власний магазинчик біля готелю, почали завозити в нього різні продукти й напої. Не завозили раніше і не будемо завозити ніколи горілку та вино, щоб люди з наших рук не труїлися тим алкоголем. Ну а коли трохи стали на ноги, то й зоопарк почали створювати. Я в школі дуже любила ботаніку та зоологію, але моє життя склалося так, що стала будівельником. Тільки ось тепер і почали займатися з чоловіком тим, до чого тягло в дитинстві. Від зоопарку прибутків ніяких, зате приємно на душі, що він приносить радість багатьом дітям…

«Живи просто — думай піднесено!» Цей афоризм наче про моїх земляків з містечка Ноглики…

УЗАКОНЕНІ ГРАБІЖНИКИ. ФОТОЗЙОМКА ВЕТЕРАНІВ

Від Ногликів до Тимовського їхав у вагоні пасажирського поїзда. Можна було б подолати цю відстань і автостопом, але захотілося змінити і засіб пересування, і ритм руху…

До райцентру Александровськ-Сахалінський (він знаходиться на березі Татарської протоки) добрався автобусом майже опівночі. Поселився у найдешевшому номері готелю, який коштує за добу 2000 карбованців. (Це — 400 гривень).

Готелі для мене — це узаконені грабіжники. Можна зекономити на проїзді автостопом і на харчах, а в готелях плати необхідну суму — і все!..

Вранці 3 вересня фотографував мітинг, присвячений 63-ій річниці визволення Сахаліну і Курильських островів від японських загарбників. (Така офіційна назва). Серед ветеранів війни з Японією була і наша землячка Генрієтта Іллінічна Кудієнко. В Люботині Харківської області і тепер проживають її двоє дітей — дочка Олена і син Сергій

На тому мітингу пощастило також познайомитися з місцевим фотографом і краєзнавцем Геннадієм Подерньовим, він пообіцяв поводити мене по чеховських місцях.

Везіння… Яка це чудесна річ у такій дорозі!

«ОСТРІВ САХАЛІН» АНТОНА ЧЕХОВА

Час минає та не все забувається…

В університеті на другому курсі факультету журналістики ми вивчали, як кращий зразок російської журналістики другої половини XIX століття, документальний труд Антона Павловича Чехова «Острів Сахалін».

Ця журналістська робота відомого письменника вразила мене своєю глибиною і тоді в студентські роки, і вразила ще сильніше тепер, коли я надзвичайно уважно вивчив цей твір перед підготовкою до другого етапу проекту «Українці за Уралом».

Чому А.П.Чехов, маючи слабке здоров’я і будучи вже визнаним письменником, поїхав на далекий острів Сахалін? На це запитання дає відповідь один рядок, написаний його рукою: «Бажання служити загальному благу неодмінно має бути потребою душі, умовою особистого щастя».

Ця незвичайна поїздка, яка нібито «не вкладається» в спокійне життя і в академічну творчість Чехова, є викликом особис­тій долі. Це — сильне бажання справжньої корисної роботи і прагнення здійснити особистий громадянський подвиг.

Кінцевий результат — книга «Острів Сахалін», це вже не думки і не слова, а конкретне діло…

До своєї поїздки Чехов готувався кілька місяців (з січня до середини квітня 1890 року). Готувався з виключною енергією і ретельністю. Він вивчав кримінальне право, історію тюремних ув’язнень і заслань в Росії, історію колонізації Сахаліну, знайомився з науковими роботами дослідників цього острова: геологів, етнографів, метеорологів. Перечитував і робив виписки з книг мандрівників про Сибір і Далекий Схід, ознайомлювався з документальними творами письменників і газетними публікаціями журналістів про каторгу та заслання в Росії…

В листі до видавця газети «Новое время» Суворіна Антон Павлович з легкою самоіронією пише: «Купив собі кожух, офіцерське непромокальне пальто з шкіри, великі чоботи і великий ножик для різання ковбаси та охоти на тигрів. Озброєний з голови до ніг… У мене таке відчуття, ніби я збираюся на війну»…

З Москви А.П.Чехов виїхав поїздом 21 квітня 1890 року, а 11 липня, подолавши величезну відстань переважно на конях, прибув пароплавом «Байкал» на острів Сахалін в Александровський пост (нині портове місто Александровськ-Сахалінський), де була каторжна тюрма. На острові письменник пробув рівно 3 місяці і 3 дні. (За цей час він провів перепис населення, вивчав різні документи, зустрічався з каторжанами та іншими мешканцями Сахаліну, лікував людей). З Корсаковського посту (це крайня південна частина острова) 13 жовтня А.П.Чехов на пароплаві «Петербург» відплив до Одеси. Шлях цього судна пролягав через Японське море, Індійський океан та Чорне море. І тільки 9 грудня того ж 1890 року мандрівник-дослідник повернувся до Москви. Вся сахалінська епопея Чехова тривала 8 місяців…

Безумовно ця важка подорож у «пекло на землі» в надзвичайно складних погодних умовах в люті морози плюс спека і дим від лісових пожеж, дощі й тумани, а також дуже напружена дослідницька робота на Сахаліні підірвали і без того слабке здоров’я А.П.Чехова. Але він не жалкував, бо добре знав за що береться…

Над книгою «Острів Сахалін» письменник працював кілька років і тільки в 1895 році вона вийшла у світ окремим виданням. Про журнальні й газетні публікації Чехова та книгу «Острів Сахалін» можна сказати так: це був інформаційний вибух, який розбудив мислячих людей Російської імперії. У документальному творі письменник на яскравих фактах показав і довів, що каторга на Сахаліні не перевиховує людей, а навпаки — перетворює їх на моральних виродків. Специфічне життя на каторжному острові також калічить морально дітей і жінок. Саме жінки, які мали б продовжувати рід людський, були на каторзі за висловом письменника «істотою, яка стояла навіть нижче домашньої тварини».

Після Чехова на острів Сахалін поїхали журналісти, які почали «розкручувати» далі гостру проблему, яку першим дуже глибоко висвітлив Антон Павлович. Навіть царський уряд був вимушений послати своїх представників на каторжний острів, щоб «вивчити питання»…

Створення на Сахаліні притулків, шкіл, бібліотек та лікарень на кошти, зібрані в Росії — це теж особиста заслуга А.П.Чехова.

Наводжу кілька пам’ятних дат.

Острів Сахалін був оголошений місцем каторги й заслання у 1869 році.

Книга А.П.Чехова «Острів Сахалін» вийшла в світ у 1895 році.

Каторга на Сахаліні відмінена в 1906 році завдяки й тим зусиллям, яких доклав для цього А.П.Чехов.

Повторюю ще раз слова письменника: «Бажання служити спільному благу має бути потребою душі, умовою особистого щастя».

У лікаря і письменника Чехова, як бачите, слово не розходилося з ділом. У багатьох — не так…

ПРИКОВАНІ ДО ТАЧОК. СОНЬКА ЗОЛОТА РУЧКА. ТРИ БРАТИ. МИС ЖОНКІЄР. ТУНЕЛЬ. ДУЕ

На другий день фотограф і краєзнавець Геннадій Подерньов повів мене на екскурсію по Александровську-Сахалінському та його околицях…

Наш міні-похід ми розпочали з площі 15 травня, яка знаходиться в центрі цього містечка. Саме на цьому місці в часи Чехова була каторжна тюрма. Тепер тут стоїть будинок культури, пам’ятники Леніну і Чехову. Навколо пам’ятника Леніну тільки сірий бетон, а навколо пам’ятника Чехову — квіти, квіти і квіти…

Історико-літературний музей «А.П.Чехов і Сахалін» розміщено у будинку колишнього засланця К.Х.Ландсберга, в якого не раз бував відомий письменник.

Ось деякі історичні факти. За час існування сахалінської каторги (з 1869 року по квітень 1906 року) на острові відбувало покарання за різними оцінками від 30 до 40 тисяч в’язнів і засланців. Заковані в ручні та ножні кайдани каторжани виконували найтяжчі роботи — розкорчовували ліс, будували дороги, завантажували й розвантажували пароплави, пиляли ліс і вивозили на спеціальних тачках колоди, осушували болота, видобували в шахтах вугілля й руду, пробивали крізь кам’яні гори тунелі…

Особливо небезпечні каторжани, крім кайданів на руках і на ногах були ще й приковані до своїх тачок. Спати в загальній камері такі арештанти лягали на краю нари, щоб засунути на ніч під неї свою тачку.

На одному з фотознімків цього музею зафіксована в кайданах знаменита злодійка-каторжанка Сонька Золота Ручка (Софія Блювштейн), яка теж відбувала покарання на острові Сахалін.

Працівники музею дозволили мені одягти на себе справжні залізні кайдани з металевими ланцюгами. Вони такі важкі й незручні для рук і ніг, що в них не хочеться тримати в руках навіть олівець, не кажучи вже про важку тачку, лопату або кайло…

З книги «Острів Сахалін» я виписав цитати, які стосуються України. Ось деякі з них.

«…Розпочну зі спроб до вільної колонізації. У 1868 році однією з канцелярій Східного Сибіру було вирішено поселити на півні Сахаліну до 25 сімейств; при цьому малися на увазі селяни вільного стану, переселенці, які вже селилися по Амуру… Це були хохли, уродженці Чернігівської губернії, які раніше до приходу на Амур, вже поселялися в Тобольській губернії, але теж невдало»…

«У Риковському багато хохлів і тому, мабуть, ніде в другому поселенні ви не зустрінете стільки соковитих прізвищ, як тут: Жовтоніг, дев’ять чоловік Безбожних, Заривай, Река, Бублик, Сивокобилка, Колода, Замоздря і т.д.»

«Їдучи зі мною пан Білий жалівся мені, що він сильно тужить за Малоросією і що нічого йому так не хочеться тепер, як подивитися на вишню в той час, коли вона висить на дереві».

«З тутешніх поселенців звертають на себе увагу брати Бабичі з Київської губернії, спочатку вони жили в одній хаті, потім почали лаятися і просити начальство, щоб їх розділили. Один з Бабичів, скаржачись на свого рідного брата, висловився так: «Я боюсь його, як змія»…

А після музею, який, до речі, його співробітники відчинили для нас у вихідний день, ми з Геннадієм Подерньовим пішли до Александрівської затоки, на берег якої 11 липня 1890 року ступив Антон Чехов. Пройшли по береговій смузі морського відливу до мису Жонкієр і сфотографували на ньому маяк, про який у книзі острів Сахалін Чехов написав так: «Вдень маяк, якщо дивитися на нього знизу — скромний білий будиночок з маяком і з ліхтарем, вночі ж він яскраво світить у темряві, і тоді здається, що каторга дивиться на світ своїм червоним оком».

Каторга… Каторга… Каторга… Що це таке? Це особливий вид покарання, що полягає в позбавленні волі, поєднаному з найтяжчими примусовими роботами, а також місце відбування такої.

Саме для цієї мети в царській Росії і був вибраний острів Сахалін.

Чорними рядками з-під пера Чехова лягали на білий папір описи і таких фактів:

«Цей Пищиков засік нагайкою свою дружину, інтелігентну жінку, вагітну на дев’ятому місяці, і катування продовжувалося шість годин; зробив це він з ревнощів до дошлюбного життя дружини»…

«Один поселенець на запитання, чи він одружений, відповів мені з нудьгою: «Був одружений, але вбив дружину»…

«В проститутці, яка добуває шматок хліба, полюбовник бачить корисну домашню тварину»…

«Від постійного недоїдання, від взаємних докорів шматком хліба і від впевненості, що краще не буде, з течією часу душа черствіє, жінка вирішує, що на Сахаліні делікатними почуттями ситим не будеш, і йде добувати п’ятаки і гривеники, як висловилась одна, «своїм тілом». Чоловік теж очерствів, йому не до чистоти… Тільки-но донькам минуло 14—15 років, як їх теж пускають в оборот…»

 «Народження кожної нової людини в сім’ї зустрічається непривітливо; над колискою дитини не співають пісень і чуються одні тільки зловісні причитання… Якщо дитина плаче або пустує, то йому кричать зі злобою: «Замовкни, щоб ти здох!»

«Сахалінські діти бліді, худі, в’ялі; вони одягнені в лахміття і завжди хочуть їсти»…

«Швидко опущена труна хлюпнула у воду. Грудки глини стукають по кришці, труна тремтить, вода бризкає, а каторжани, орудуючи лопатами, продовжують говорити про щось своє»…

«При тодішніх чиновниках тюрми перетворювалися в приюти розбещення, в гральні будинки, людей розпаскуджували, озлоблювали, закатовували до смерті. Найбільш яскравим адміністратором в цьому розумінні є такий собі майор Ніколаєв, який протягом семи років був начальником Дуйського посту… Тачки для перевезення вугілля він замінив бочками, щоб зручніше було котити по містках; саджав у ці бочки тих, що провинилися і наказував їх котити берегом. «З годину покатають сердешного, дивись, ніби шовковий стане»…

«Арештанти накидаються на все, що погано лежить, з впертістю і жадібністю голодної сарани, і при цьому віддають перевагу харчам та одягу»…

«І є межа, перейшовши яку, репресивні заходи вже самі стають причиною втеч. Найслабкіше покарання, яке належить каторжнику за втечу, це — сорок нагайок і подовження строку каторжних робіт на чотири роки, і найсильніше — сто нагайок, безстрокова каторга, приковування до тачки на три роки і утримання в розряді випробуваних двадцять років»…

«Був ранній жовтневий ранок — сірий, холодний, темний. У приречених від жаху обличчя жовті і ворушиться волосся на голові. Чиновник читає вирок, тремтить від хвилювання і заїкається від того, що погано бачить. Священик в чорній ризі дає всім дев’ятьом поцілувати хрест… Довга процедура: треба надіти на кожного саван, підвести до ешафоту. Коли, нарешті, повісили дев’ять чоловік, то вийшла в повітрі «ціла гірлянда»…

Але продовжимо нашу екскурсію з Геннадієм Подерньовим по околицях Александровська-Сахалінського. Бачили ми того дня і рештки старого причалу з модринових колод біля селища Дуе, до якого пароплав «Доброволец» привозив з материка чергові партії арештантів. Пройшли кам’яним тунелем, який каторжани завершили пробивати крізь мис Жонкієр у 1883 році. Сходили й до того місця, звідки найкраще видно серед морської води три гостроверхі скелі, які мають назву Три Брати…

Поруч з цими скелями сідало за горизонт величезне червоне сонце. По легких хвилях від нього аж до наших ніг стелилася червона й ребриста доріжка. Я фотографував цю красу і мені тоді здавалося, що саме тут вийдуть мої найкращі фотознімки на Сахаліні…

ЩАСЛИВИЙ ЧОЛОВІК

Від Александровська-Сахалінського до райцентру Тимівське мене підвозив на стареньких «Жигулях» колишній лісоруб Валерій Ковальов. Похвалився: «Я вже 12 років не п’ю горілки. Тепер у мене гарні стосунки і з дружиною, і з дітьми, і з онуками… Ніхто не вірив, що я «зав’яжу» а я це зміг зробити — і ніби вдруге на світ народився. Мені цікаво жити і хочеться жити. Я — щаслива людина»…

Іноді перемога над собою в сто разів важча й важливіша, ніж перемога над противником…

По дорозі на Тимівське біля села Верхній Армудан фотографував високий хрест і пам’ятник з чорного граніту репресованим, яких розстрілювали в січні 1938 року в лісовому урочищі радгоспу «Прикордонник».

А всього в 1932—1938 роках на території Північного Сахаліну, яка належала Радянському Союзу, було арештовано й засуджено багато тисяч людей. З них понад 2.000 розстріляно. Серед страчених крім корінного населення та російських старожилів, було багато осіб «капіталістичних національностей». До таких НКВС зараховувало японців, корейців, поляків, німців, латвійців і т.д.

У нинішньому місті Оха в 1937 році в 10 класі постійно викладалися тільки фізика і хімія, оскільки решта вчителів були репресовані як «вороги народу»…

ІСТОРІЯ ОСТРОВА САХАЛІН

У райцентрі Тимівське біля КП співробітник міліцейської дорожньо-патрульної служби після ретельної перевірки документів допоміг мені сісти на попутній «КамАЗ», який рухався в бік Южно-Сахалінська. Водій автомашини Самат Бакенов був родом з Киргизії і він любов’ю, гумором та образними порівняннями розповідав мені про свою землю та її жителів. Про весільні обряди і похорони, про гори Тянь-Шаню і незвичайні озера, про хитрих сурків та архарів. Розпитував мене про Україну, зокрема й про Чорнобиль, а також про Чукотку, бо збирався поїхати туди працювати на зимовий сезон в Певек…

Як приємно їхати з бувалою людиною і «мандрувати» в розмовах по світові.

На Сахаліні Самат хоч і працював уже третій рік, але мало що знав про цей острів. Тому я й провів йому урок географії та історії про цю острівну територію…

Земля під назвою Сахалін (від маньчжурського Сахалін-ула — «Чорна ріка») була відкрита у 17 столітті голландським мореплавцем Де Фрізом. Влітку 1849 року відомий мореплавець і дослідник далекосхідних земель Росії Геннадій Невельський першим на транспортному судні «Байкал» пройшов через вузьку протоку з Японського моря в Охотське і довів: Сахалін — це не частина Євразійського материка, а великий острів.

Довжина Сахаліну 948 кілометрів, максимальна ширина — 160, а мінімальна — 26 кілометрів. Площа — 76.400 квадратних кілометрів. (Це — менше території Угорщини, але значно більше ніж площі Данії або Швейцарії). Острів омивається Охотським і Японським морями, від материка він відділений Татарською протокою і протокою Невельського…

Протягом двох останніх століть російсько-японський кордон неодноразово змінювався. В 1855 році у відповідності з Сімодським договором кордон проходив між островами Уруп та Ітуруп (Курильська гряда), а Сахалін повністю залишався за Росією. В 1875 році Росія передала Японії всю свою частину Курильських островів і за це отримала необмежені права на Сахалін. Але внаслідок поразки Росії у війні з Японією влітку 1905 року весь острів Сахалін був окупований військами противника. Проте не надовго, бо 23 серпня (5 вересня) 1905 року в Портсмуті (США) на мирній конференції був підписаний мирний договір між Росією і Японією. У відповідності з цим договором Росія поступилась Японії південною частиною Сахаліну. Кордон відтоді пролягав по 50-ій паралелі. (Це приблизно половина острова).

З осені 1918 року до січня 1920 року російська територія Сахаліну знаходилася під контролем військ білого адмірала Колчака. В ніч з 13 на 14 січня 1920 року в Александровську стався переворот — і вся влада на північній частині острова перейшла в руки Тимчасового ревкому на чолі з А.Т.Цапко. Але 22 квітня 1920 року в Александровськ був висаджений з моря 2-тисячний військовий десант японців. Частина прибічників Радянської влади втекла на материк, а частина була розстріляна, або втоплена в Татарській протоці…

З 1920 по 1925 рік вся територія Сахаліну була під окупацією Японії. І тільки 20 січня 1925 року в Пекіні дві країни підписали «Конвенцію про основні принципи взаємовідносин між СРСР і Японією». Пекінська конвенція відновила дію Портсмутського мирного договору і внаслідок цього 15 травня того ж 1925 року Японія повернула СРСР Північний Сахалін до 50-ої паралелі…

Наприкінці 1944 року до відома союзників антигітлерівської коаліції (США і Великобританія) були доведені політичні умови вступу СРСР у війну з Японією на Далекому Сході. Серед них найголовніші — повернення СРСР Південного Сахаліну і передача всіх Курильських островів. Ці умови були зафіксовані в Ялтинській угоді, підписаній 11 лютого 1945 року головою Ради народних комісарів СРСР Йосипом Сталіним, президентом США Франкліном Рузвельтом і прем’єр-міністром Великобританії Уінстоном Черчіллем

Як відомо, між СРСР і Японією був підписаний раніше пакт про нейтралітет, строк дії якого закінчувався 13 квітня 1946 року. Але Радянський Союз, порушивши цей пакт, 8 серпня 1945 року оголосив Японії війну. В результаті Південно-Сахалінської наступальної та Курильської десантної операції радянськими військами, незважаючи на відчайдушний опір військ противника, було захоплено всю південну територію Сахаліну і всі Курильські острови. Результат: 2 вересня 1945 року на борту американського лінкора «Міссурі», який знаходився у Токійській затоці, представники уряду і збройних сил Японії підписали акт про беззастережну капітуляцію.

А 2 лютого 1946 року указом Президії Верховної Ради СРСР земля, надра, ліси і води Південного Сахаліну і всіх Курильських островів були оголошені власністю Радянської держави… Форсованими темпами велося заселення захоплених територій переселенцями з Європейської частини СРСР. До початку 50-х років чисельність населення Сахалінської області (з Курильськими островами) перевищила 700 тисяч чоловік.

Але в цій дуже довгій, драматичній і тяжкій історії ще не поставлена остання крапка, бо Японія вимагає від Росії повернення їй кількох південних Курильських островів. Але про це я розповім читачам пізніше…

АВАРІЯ

Приблизно о 2 годині ночі біля покинутого селища Арсентіївка я вийшов з «КамАЗа», попрощався з водієм Саматом і він поїхав далі на Южно-Сахалінськ, а я пішов у ліс, щоб переночувати там до ранку, а потім від цієї розвилки доріг перетнути півострів на попутніх автомашинах зі сходу на захід і від селища Ільїнського добратися узбережжям Татарської протоки до Углегорська й Шахтьорська…

Переспавши до ранку в наметі, вийшов на дорогу, яка вела від центральної автотраси на протилежний бік острова. Як все-таки багато залежить у житті від випадку. Це — ніби сліпий жереб, від якого може змінитися все… Коли на дорозі з’являлася чергова автомашина, я піднімав руку і подумки просив водія зупинитися. Нарешті біля мене загальмував легковик. Познайомившись з водієм та його товаришем (молоді хлопці), ми вклали мій рюкзак у багажник і рушили з місця.

Жереб витягнуто, але ще невідомо, який буде результат…

Метрів за 30—40 від річки Колмогорки з-за мосту раптом вилетів на величезній швидкості зустрічний автомобіль, схожий на інкасаторську машину, і по нашій смузі він мчав прямо в лоб.

Думки за морем, а смерть — перед очима!

Водій нашого легковика різко крутнув кермо вправо. Колеса, мабуть, зачепили дрібний гравій на узбіччі дороги, бо автомашина промчала зигзагами ще кілька метрів по насипу дороги і круто пішла вниз під укіс…

Я сидів позаду водія та пасажира і вчепившись у спинки їхніх крісел, бачив крізь перекошене вітрове скло дерева і річку внизу. Глухий удар. Скляний дощ. І — зупинка.

Водій лежав непорушно, як застрелений, а пасажир поруч хрипів і намагався щось сказати… Червона стрілка годинника на панелі авто відраховувала секунди, але кому з нас вона вже зараховувала час «до», а кому вже «після» смерті — було невідомо…

Від удару в мене нижче грудей все ніби обірвалося. Поворушив руками і ногами. Здається все ціле, тільки все болить… Майже вертикально вгору через бокові дверцята вибрався з перевернутої автомашини і по крутому схилу виліз на дорогу. Зупинив “КрАЗ”, потім зупинилося ще кілька автомашин. Почали витягати з легковика водія і пасажира. Згодом Сергій і Євген прийшли до свідомості і я був щасливим, що вони обидва теж лишилися живими…

МІНІ-ПОХОДИ ПО УГЛЕГОРСЬКУ І ШАХТЬОРСЬКУ

У райцентрі Углегорську в готелі вільних місць не було, тому зупинився за помірну ціну на квартирі в кореянки До Гим Бок. (До прізвище, а Гим Бок — ім’я. По-нашому Галя). Оскільки після аварії мені було важко спускатися в шахту, то вирішив спочатку подивитися на районний центр Углегорськ і робітниче селище Шахтьорськ, щоб трохи оклигати, а вже потім — як вийде…

На ці «екскурсії» пішло два дні. І, на жаль, жодного цікавого факту або цікавого сюжету для фотозйомки. Як на тому острові Невезіння. Про Углегорськ шестикласник Едік Фаттахов сказав мені так: «Це — найгниліший куточок Сахаліну. Всюди розруха — і в будинках, і в людях. У нас навіть річку через забрудненість називають Тухлянкою або Вонючкою. Наш острів прикрашають тільки дерева, трави і квіти. Сахалін хороший тільки там, де немає людей. У нас, он подивіться, навіть з пам’ятника загиблим воїнам при визволенні Сахаліну від японців повідривали кахельні плитки для своїх ванн і кухонь. Що ви зможете сфотографувати тут хорошого?»

А в Шахтьорську (вже вкотре на Сахаліні!) мене попередили: «Не ходіть один в безлюдних місцях, особливо ввечері та вночі, бо п’яниці й наркомани можуть не тільки пограбувати вас, а й вбити»…

Такі слова, ясна річ, не додають ні радості, ні оптимізму, але я був готовим до всього…

Пізніше в газеті «Сахалинский православный вестник» (№ 125, червень 2007 р.) я прочитав зокрема і такі слова єпископа Южно-Сахалінського і Курильського Даниїла: «Очень сильно развращает среда. В городе Шахтерске ко мне подошел начальник милиции: «Что же это такое, — говорит, — за неделю четыре суицида в школе. Двух учениц сняли, две повесились. Девочек насилуют по выбору. Просто кошмар. Собирают на общак. Такая безнадега»…

На цьому я ставлю крапку.

СПУСК У ШАХТУ. ФОТОЗЙОМКА

Раніше на Сахаліні крім відкритих виробок працювали 11 шахт, а тепер тут видобувають вугілля з-під землі тільки на одній з них. Це — ТОВ «Сахалінвугілля-6» (колишня «Ударнівська»). Керує цією шахтою наш земляк Валерій Боярський. Він родом з Лисичанська Луганської області. Заступник директора по виробництву Олександр Мороз і заступник головного інженера Сергій Семененко — теж родом з України. Крім керівників цього підприємства на колишній «Ударнівській» трудиться понад 40 рядових шахтарів, які приїхали сюди з Донбасу на заробітки. Щоб зустрітися із земляками та пофотографувати їх під час роботи, ми разом із заступником головного інженера С.І.Семененком спустилися під землю на 110-метрову глибину. Раніше я вже бував у різних шахтах, навіть у тих, де видобувають уранову руду, але завжди перед спуском охоплює легке хвилювання, бо під землею дуже складні умови для фотозйомки: густий пил, висока вологість і дуже різкі перепади освітлення… Крім цього після автомобільної аварії у мене не тільки боліло все тіло, а й не проходила нудота — від струсу мозку.

Не буду переповідати всю нашу експедицію, яка тривала не менше двох годин. Коротко проінформую лише про деякі особливості видобування вугілля на цій шахті.

Висота вугільних пластів від 270 до 290 сантиметрів. Довжина лави — 78—80 метрів. Вугільні пласти сильно деформовані різними геологічними процесами, а тому при його видобуванні необхідно виконувати багато підготовчих робіт. Сахалінське вугілля дуже високої якості, його використовують переважно для виробництва електроенергії на теплових станціях, а тому воно йде на експорт в Японію, Китай і Корею. Запаси вугілля на острові — величезні…

На згадку про єдину тепер діючу шахту на Сахаліні я взяв у вибої три шматочки вугілля, яке у промінні шахтарських лампочок блищало так, ніби воно було вкрите чорним нікелем…

ВПЕРЕД НА ЮЖНО-САХАЛІНСЬК!

У мене знову аварійна ситуація, але вже іншого плану: в рюкзаку залишилися 3 цибулини, 1 пакетик чаю і трохи цукру, а в гаманці — грошей на 2 хлібини… Це завдяки тим «спонсорам», які своїми обіцянками водили мене за ніс до останньої хвилини. Якби скласти всі кілометри, які я пройшов по різних кабінетах у пошуках грошей на цей журналістський проект, то їх, мабуть, вистачило б на те, щоб обійти пішки навколо земної кулі. Навіть першовідкривач Південного полюсу великий полярний мандрівник Руальд Амундсен писав: «Які величезні перешкоди випадають на долю всіх дослідників, скільки їм доводиться витрачати часу й праці, щоб витиснути гроші на експедиції. Нескінченні зволікання, приниження, яким піддається їхнє самолюбство і навіть честь при вишукуванні коштів, становлять трагедію життя дослідника».

Але мене так просто з прицілу не зіб’єш. У мене є намет, і я можу зупинятися на ніч де захочу, щоб не платити за готелі. Вода в річках на Сахаліні безкоштовна і я можу її пити скільки завгодно. Водії вантажних автомашин за те, що підвозять, грошей не беруть. А на тих двох хлібинах і трьох цибулинах я зможу протриматися ще з тиждень. Добре, що в мене хоч фотоплівок вдосталь. Для мене краще терпіти голод, ніж мучитися з розрядженим фотоапаратом…

Пам’ятники, могили… Пам’ятники, могили. Пам’ятники, могили… Скільки їх тут з’явилося на землі Південного Сахаліну з серпня 1945 року, коли в цих місцях велися кровопролитні бої з японцями! Пригадуєте оці рядки Івана Драча про ту війну?

Співають півні на Сахаліні,

Такі заспівні, як на Вкраїні,

Співають півні — все хлопців будять,

Все дивні горла голосом трудять.

На 50-ій на паралелі

Лежать наші хлопці на вічній постелі.

Харамітогські взяли висоти —

І сон їх вічний зумів збороти…

Аж ось, нарешті, серед широкої Сусунайської долини в обрамленні далеких гір вже видно і Южно-Сахалінськ. Колись це місто, точніше поселення, мало назву Володимирівка, але після того, коли Південний Сахалін у 1905 році захопили японські війська, Володимирівку перейменували в Тойохару і вона стала столицею губернаторства Карафуто. Ця назва протрималася аж до серпня 1945 року, коли радянські війська захопили весь Південний Сахалін…

Водій автомашини, на якій я доїхав до Южно-Сахалінська, спеціально провіз мене по тих вулицях, які мали українські назви — Київській, Полтавській, Українській, Карпатській і Херсонській.

Місто вразило мене сучасною архітектурою, красивими парками, новими храмами, рівними дорогами, гарно одягненими людьми. Тут зовсім не відчувалося, що ти знаходишся на острові, бо навкруги була не вода, а тільки земля, земля і земля…

В НЕВЕЛЬСЬКУ ПІСЛЯ ЗЕМЛЕТРУСУ

Якби не віце-президент Українського товариства «Інтелект нації» Володимир Григорович Панчук, то моя дослідницька експедиція могла б достроково завершитися у Южно-Сахалінську, бо в мене вже не лишилося грошей навіть на шматок хліба. Але саме від Володимира Григоровича я отримав у критичній ситуації термінову допомогу — 50 тисяч російських карбованців (це 10 тисяч гривень) і знову відчув себе на коні…

Разом з головою Сахалінської регіональної громадської організації українців «Київська Русь» Миколою Засенком та земляком Валентином Козинним поїхали в портове місто Невельськ, де 2 серпня о 13 годині 36 хвилин розпочався сильний землетрус. Тоді загинула під бетонною плитою Марія Монтикова і помер від серцевого нападу Станіслав Леванков. Кілька десятків жителів цього міста було травмовано. Землетрус зруйнував 268 різних споруд, зокрема й житлових будинків. Завдані збитки від природної стихії оцінюються експертами в 8,5 мільярда російських карбованців…

Враження від побаченого в Невельську було дуже гнітючим: зруйновані будинки, які розгрібають екскаватори, потріскана земля, розвалений пам’ятник загиблим у морі рибалкам, похилений хрест на храмі Різдва Пресв’ятої Богородиці, бездомні собаки й коти на вулицях… І люди з погаслими очима. Ніде не чути навіть дитячого сміху, ніби на похоронах…

В одному місці біля Невельська морське дно опустилося, а в іншому навпаки — піднялося, і бетонний хвилеріз, на якому любили грітися на сонці морські сивучі, опинився на суші…

— Перед тим, як розпочався землетрус, — розповіла нам жителька Невельська Зоя Баранова, — було таке відчуття, ніби під ногами в землі почала проповзати величезна гадюка: навіть асфальт вигинався хвилями. Знизу долинав страшний гул, на небі, хоч був безхмарний день, спалахували блискавиці. Людей охопив такий жах, який неможливо описати словами. У дитсадку вихователі тільки-но вивели з кімнат дітей, як відразу обвалилася бетонна стеля… Підземні поштовхи тривали багато годин, і цим скористалися мародери — вони заходили в покинуті квартири і забирали найцінніші речі. А наші «підприємці» теж поживилися за рахунок тяжкої ситуації: різко підняли ціни на хліб і навіть на мінеральну воду. Тепер багато жителів Невельська живуть у наметах, а ті, що повернулися в уцілілі квартири, ставлять біля себе на стіл дві одна до одної впритул скляні чарочки. Це своєрідний «будильник тривоги»: якщо раптом задзвенять — це сигнал про те, що знову розпочався землетрус і треба негайно вибігати на вулицю. Ось так і живемо, ніби на вулкані, хоч на Сахаліні їх і немає…

Відчуття у моїй душі в Невельську було таким, як у тих містах на Кавказі, де проходили бої. Різниця тільки в тому, що тут під ногами раптово не зірветься замаскована міна і не вистрілить снайпер…

Але людське горе, де б воно не було, схоже своєю парадоксальною особливістю: одні від нього страждають, а інші — наживаються.

Сахалінська область

Рядки із записів-побажань жителям України, зроблені в моєму щоденнику земляками на острові Сахалін

Дорогі українці!

Бажаю Вам усім, щоб Україна процвітала і була прикладом для інших держав. Хай оберігає Вас Бог від міжусобиць, бо вони тільки на руку ворогам. Ділити Україну на «Схід» і «Захід», це все одно, що розрубати дерево по стовбуру від верхівки до коріння: після цього засохне і ліва, і права частина крони. Як у людини є дві легені, дві ноги, дві руки та двоє очей, — так і в України є Схід і Захід, Південь і Північ, але тільки в географічному розумінні, а не в політичному значенні. Українці — це єдиний народ з роботящими і талановитими людьми та надзвичайно багатою і цікавою історією. Не піддавайтеся на провокації політиків, не йдіть на розбрат, бо не буде у Вас ні Сходу, ні Заходу — все загребуть чужі руки…

Я хоч і народився в Бельгії, але моє родове коріння в селі Бронька Іршавського району Закарпатської області. Там живе мій рідний брат Іван, його дружина Софія і їхні дітки — Іванко та Васильок. Передаю і їм свої вітання, і всім моїм родичам, які теж живуть у селі Бронька.

Моліться, мої земляки, в українських храмах за українців Сахаліну, а ми помолимося тут за весь український народ.

Хай береже Вас Бог! Мир Вашим оселям…

Василь Бісмак,

православний християнин з міста Ноглики Сахалінської області.

На цьому острові я живу з 1956 року.

2 вересня 2007 року

Я прожила тут, на Сахаліні, майже все своє життя, але Україну так і не забула. Чим стаю старішою, тим частіше її згадую. Для мене ті спогади вночі — ніби кіно про моє дитинство…

(До 16 років жила в с.Радянське Крижопільського району Вінницької області).

Євгенія Головатюк,

жителька-пенсіонерка з міста Шахтьорська

Углегорського району Сахалінської області.

9 вересня 2007 року

Хочу побажати Україні єдності та багатства, адже український народ дуже трудолюбивий і тому заслуговує більшого, ніж має тепер.

Валерій Боярський,

виконавчий директор ТОВ «Сахалінвугілля—6».

(Колишня шахта «Ударнівська»).

Углегорський район Сахалінської області.

10 вересня 2007 року

Дорогі брати і сестри!

Бажаю всім Вам від Бога допомоги, душевних і тілесних сил, а Батьківщині — процвітання. Хай ніхто і ніколи не зможе роз’єднати наш український народ! Хай благословить Вас Господь Бог своїми милостями і щедротами!

Ігумен Парамон (Голубка Федір Михайлович),

намісник Воскресенського кафедрального

собору в м.Южно-Сахалінську.

11 вересня 2007 року

Уважаемые братья-украинцы!

Нам нечего делить. Наши народы — украинский, русский и белорусский — есть одно целое, у этих народов одна земля, одна история и одно будущее. Желаю Вам процветания, мира и благоденствия. Особый привет братьям-казакам Украины и низкий поклон ста­рикам.

Юрий Бердюгин,

окружной атаман Отдельного Сахалинского

и Курильського казачьего Государственного реестра

казачьих обществ России.

г.Южно-Сахалинск.

12 сентября 2007 года

Я вдячний долі, що народився в Україні. Ті, хто намагається звести нас лобами з росіянами, не досягнуть своєї мети. Все стане на свої місця. Дай Боже вам, мої земляки, здоров’я і ви­тримки.

Микола Лисяк,

генеральний директор ТОВ «Янтарне» в м.Южно-Сахалінську.

12 вересня 2007 року

Дорогі співвітчизники!

Не можу інакше звернутися до земляків-українців хоч я тепер громадянин Росії. Важко звикнути до факту, що та земля, де ти виростав, навчався і виховувався — стала іноземною територією. Ніколи не погоджуся з процвітанням у деяких «умах» як російського, так і українського махрового націоналізму, що призводить до взаємної ворожнечі. Мені віриться, що вчорашні піонервожаті не зможуть завадити братерству і єдності народів України та Росії.

Передаю веселі привіти з Сахаліну моїм родичам і друзям, які проживають у різних областях України — від Львова до Луганська. Окреме вітання сім’ї Крамаренків, яка проживає у Києві. Дядько Сергій і мій батько разом літали в одному бойовому протичовновому літаку Чорноморського флоту.

Бажаю всім вам тільки добра!

Костянтин Білоконь,

атаман козаків станиці Южна Сахалінської області.

12 вересня 2007 року

Ще малою дівчинкою привезли мене батьки з Харківщини на далекий острів Сахалін, але щось непоясниме самій собі тягне мене, ніби магнітом, на мою першу батьківщину — Україну. Може то медові запахи липи, може соковита зелень садів, а може сонячні поля соняшників або золотисті ниви пшениці. І тепла-тепла вода в ставках… Оце все разом з хорошими людьми і є для мене дорогим і милим серцю образом України. Хай на твоїх землях від заходу і до сходу, від півночі й до півдня процвітає тільки добро і щастя!

Зоя Жирова,

активістка української діаспори в м. Южно-Сахалінську. (Мені 20 років).

12 вересня 2007 року

Я народився в Україні, виріс на її землі і виховувався на українській культурі і на народних традиціях. А тому, де б я не жив, то я передусім українець.

Наше працелюбство, освітній та інтелектуальний потенціал, вміння жити і виживати в найскладніших умовах і ситуаціях — це та сила, завдяки якій наш народ жив, живе і буде жити завжди на Землі. Україна пройшла таку незвичайну, драматичну і бойову історію не для того, щоб бути аутсайдером серед інших народів світу.

Будьте, земляки, сильними і дружними, фізично і морально здоровими, впевненими у собі та в майбутньому.

Тарас Живага,

директор ТОВ «Дайвінг клуб «Сахалін»

12 вересня 2007 року

P.S. Передаю особливі вітання своїм родичам, друзям і знайомим, які проживають у Балакліївському, Зміївському та Нововодолазькому районах Харківської області.

Рідна моя Україно!

Забути тебе просто неможливо, бо навіть одна думка про те, що є на світі Україна, додає сил та енергії для життя. Все, що я пам’ятаю про тебе, я передаю своїм дітям. Пісні, танці, дивовижні по глибині думок та яскравості образів художні твори українських письменників супроводжують мене завжди і всюди.

Дуже хочу, щоб працелюбний український народ почав жити в третьому тисячолітті по-справжньому гідно і незалежно. Простий російський народ завжди ставиться з симпатією і доброзичливістю до України, незважаючи на політичні кон’юнктури…

Дорога Україно! Пам’ятай завжди про нас, відірваних від тебе. Без України життя це просто життя, а з пам’яттю про тебе і любов’ю до тебе — воно набагато краще.

Геннадій Глеба,

завідуючий кафедрою літератури і культури Сходу Сахалінського державного університету.

12 вересня 2007 року

Шановні українські журналісти!

Спасибі вам за зміцнення духовних зв’язків між українцями, які живуть на різних «полюсах» Євразійського материка. Так склалася доля в багатьох з нас, що ми тепер далеко від нашої батьківщини, а вона в нас одна — Україна. Так вважала моя покійна мама Марія Павлівна, яку довелося забрати з Житомирщини сюди на Сахалін, так вважаю і я. Точніше, це в мене такі почуття…

Бажаю вам, мої земляки, миру, добра і щастя.

Микола Виговський,

підполковник міліції. Місто Южно-Сахалінськ.

13 вересня 2007 року

Дорогі українці! Бажаю всім, щоб ви ніколи не цуралися одне одного, бо наша Батьківщина, яка виростила і дала нам дорогу в життя, гідна великої шани і поваги. Саме з України вийшли тисячі відомих на весь світ талановитих людей і великих трудівників.

Передаю щирі привітання на рідну Харківщину в Нововодолазький район моїм родичам, друзям, учителям, однокласникам. Низький уклін від мене могилам моїх батьків — Волотки Олексія Дем’яновича і Волотки Валентини Василівни. Я живу за їхнім головним правилом: не роби нікому зла і не залишай у біді слабого.

Ольга Жирова,

мама 5 дітей і бабуся 6 онуків, секретар Южно-Сахалінської національно-культурної автономії українців «Дніпро».

15 вересня 2007 року

Хоч епоха бісового комунізму і залишилася позаду, але життя в Україні, на жаль, ще дуже тяжке. Але я вірю в краще майбутнє трудолюбивого і талановитого народу. Мені хочеться бачити Україну рівною в Європейському Союзі серед передових держав і провідною країною в НАТО. На мою думку чим швидше ввійде Україна в НАТО, тим реальнішу вона матиме незалежність від свого не дуже мирного «старшого брата».

Бажаю Україні процвітання, а її громадянам — віри в Бога.

Валентин Козинний,

начальник відділу інформаційних технологій об’єднання «Сахалінморнафтогаз».

м.Южно-Сахалінськ.

16 вересня 2007 року

Уважаемые жители Украины и работники культуры

благословенной украинской земли!

От имени всех сахалинцев, почитающих и уважающих творчество А.П.Чехова, выражаю Вам благодарность за сохранение историко-культурного наследия, связанного с именем этого великого писателя. В наше сложное время созданы политические барьеры, которые преодолевает культура и сближает народы для достижения поставленной А.П.Чеховым прекрасной цели — уважения в человеке человека.

Берегите музеи А.П.Чехова в Ялте и в Сумах, прививайте молодым главное кредо этого писателя-гуманиста: «В человеке должно быть все прекрасно: и лицо, и одежда, и душа, и мысли». Если большинство людей будет жить по этому принципу, то в мире будет меньше зла и насилия, против которого выступал писатель в своей книге «Остров Сахалин».

С уважением

Инга Цупенкова,

начальник управления культуры и туризма администрации г.Южно-Сахалинска, кандидат исторических наук, бывший директор и создатель Литературно-художественного музея книги А.П.Чехова «Остров Сахалин».

17 сентября 2007 года

На мою думку для активізації освітньо-культурницького життя української діаспори треба якомога швидше відкрити консульства в усіх великих містах за межами України. Це активізує також економічні та інші зв’язки з колишніми країнами СРСР.

І ще одне моє звернення до Президента і Верховної Ради України. Не рекламуйте у всіх засобах масової інформації горілку та цигарки. Нація, яка через алкоголь, тютюн і наркотики втратить фізичне й моральне здоров’я — виродиться і буде зметена історією з лиця Землі. Життя відкидає на узбіччя слабкодухих і немічних. Пам’ятайте про це.

Будьте сильними!

Сергій Коляда,

лікар-терапевт, організатор і перший голова Сахалінської регіональної громадської організації українців «Київська Русь».

м.Южно-Сахалінськ.

17 вересня 2007 року

Я народився в Узбекистані, а дитинство пройшло в чудесному селі Козацькому, що в Звенигородському районі на Черкащині. І зараз пам’ятаю, які були тоді в нас чорні губи і чорні пальці від ягід шовковиці. Які ж вони були в дитинстві солодкі й смачні!

Спасибі тобі, моя Україно, за хліб і воду, за цілюще повітря і добрих людей, за вірші Тараса Григоровича Шевченка і пісню на його слова — «Реве та стогне Дніпр широкий»… Для мене це найсильніша і найпотужніша пісня у світі…

У Черкасах живе мій син Володимир, а по всій Черкаській області є багато моїх родичів. Користуючись такою несподіваною і приємною нагодою, передаю всім мої найщиріші вітання. Міцно обіймаю всіх і цілую.

Микола Кудим,

отаман Корсаківського районного козацького товариства,

офіцер-вихователь козацького кадетського класу.

Сахалінська область.

18 вересня 2007 року

Добрий день, мої співвітчизники!

Так склалося моє життя, що після закінчення Калінінградського військового авіаційно-технічного училища я служив на території Польщі, а після навчання в Київському вищому військовому авіаційно-інженерному училищі та військової служби у Ворошиловграді, мене направили в 1986 році разом з сім’єю на острів Сахалін.

Національна самосвідомість мені передалася від мого батька Івана Остаповича Засенка, який не вступив до комсомолу ще й тому, що треба було бити палицею по чавунних казанках, надітих на голови майбутніх колгоспників. Таким методом прискорювалася колективізація. Не вступав мій батько і в комуністичну партію. А мати Олександра Пивонівна розповідала мені про страшний голодомор 1933 року, який не обійшов і наше село Бубнова Слобідка, що в Золотоніському районі Черкаської області.

Та правда, яку передали мені мої батьки, і та любов, яку вони прищепили мені до України, спрацювали в мені у 1987 році, коли я будучи офіцером Збройних Сил Радянського Союзу, приїхав з військового гарнізону Сокіл до Южно-Сахалінська на перше зібрання українців у будинку культури залізничників, де ми розмовляли на рідній мові. А пізніше я зрозумів, що треба створювати українські громади…

І в 1992 році після звільнення з армії в запас, ми разом з Станіславом Павлюком зареєстрували в органах юстиції «Долінську асоціацію українців». (м.Долінськ — один з райцентрів Сахалінської області). Дружина мого земляка Валентина Павлюк талановито вела на українській мові радіопередачі «Рідне слово», які розбудили в душах багатьох людей відчуття, що ти — українець. Але з часом треба було розширювати масштаби роботи і я разом з своєю сім’єю поїхав до Южно-Сахалінська. Працюючи в обласній адміністрації державним службовцем, я мав через свою громадську діяльність чимало прикростей, особливо після того, коли разом з національно свідомими українцями Южно-Сахалінська підтримав у 2004 році помаранчеву революцію в Києві. І хоч мені й прикро від того, що надії на динамічніше державотворення та енергійніший розвиток громадянського суспільства в Україні, на жаль, не виправдалися, але я не жалкую за свій вибір, бо він був свідомим і твердим.

Я вірю, що український народ знайде свій новий шлях в сучасній історії і житиме справді незалежно з почуттям власної гідності. Не можуть же нащадки Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка і гетьмана Калнишевського бути вічними заробітчанами на чужих землях, коли своя земля — одна з найродючіших і найкрасивіших у світі.

Дай Боже, щоб і моя особиста життєва дорога привела мене хоч на схилі літ до України, яку я ніколи не забував…

Микола Засенко,

голова Сахалінської регіональної громадської організації українців «Київська Русь».

м. Южно-Сахалінськ.

18 вересня 2007 року

Інга Цупенкова, колишній директор і створювач Літературно-художнього музею книги Антона Чехова  Острів Сахалін

Меморіал «Пам’яті жертв нєфтєгорської трагедії»

Трагічний кінець. 28.05.1995 тут загинули від землетрусу 2159 жителів Нефтєгорська

Сахалінська квіточка

Микола Засенко  і директор ТОВ «Дайвінг клуб «Сахалін»  Тарас Живага

Ольга  Жирова з чоловіком і молодшою дочкою Зоєю

На світлинах: Справжній українець - голова Сахалінської регіональної громадської організації українців Київська Русь Микола Засенко. Інга Цупенкова, колишній директор і створювач Літературно-художнього музею книги Антона Чехова «Острів Сахалін». Меморіал «Пам’яті жертв нєфтєгорської трагедії». Трагічний кінець. 28.05.1995 тут загинули від землетрусу 2159 жителів Нефтєгорська. Сахалінська квіточка. Микола Засенко  і директор ТОВ «Дайвінг клуб «Сахалін»  Тарас Живага. Ольга  Жирова з чоловіком і молодшою дочкою Зоєю.

Микола ХРІЄНКО.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка