Друк
Розділ: Київська Русь (Южно-Сахалінськ)

Вулкан Мєндєлєєва з фумарольними полямиКурильські острови — гірлянда вулканічних островів між півостровом Камчатка і островом Хоккайдо (Японія), відділяє Охотське море від Тихого океану. Довжина майже 1.200 км. На Курильських островах є понад 100 вулканів, з них 38 діючих. Часто бувають землетруси.

«Коротка географічна енциклопедія» 

ЗМІНЮЮ СВІЙ КУРС НА ІТУРУП

І знову треба поспішати… З далеких берегів Північного Льодовитого океану вже почали насуватися на південь холодні вітри, і щоб не потрапити в затяжні осінні шторми, необхідно якомога швидше переправлятися з Сахаліну на Курильські острови…

Пізно вночі я стояв на борту теплохода «Марина Цветаева» і дивився в бік протоки Лаперуза, яка з’єднує Японське і Охотське море. На крайніх точках скелястих мисів Крильйон та Аніва два маяки по черзі випускали в темряву потужні промені світла і мені чомусь здавалося, що то острів Сахалін прощається з пасажирами і кораблем, які рушають від його берега в далекий рейс…

Яке романтичне й дивне відчуття, коли відриваєшся від одного берега і через величезні простори прямуєш до невідомих острівних земель, які омиваються з одного боку Охотським морем, а з протилежного — Тихим океаном…

У світлі корабельних ліхтарів білосніжні чайки летять і летять за нашим теплоходом, а бездонне зоряне небо відсвічується міріадами червоних вогників у чорній воді й іноді здається, що ми не пливемо, а летимо в безмежному Космосі…

Море — внизу. Небо — вгорі. А наш корабель з білими чайками — між ними…

Я вже добре знав, що побачити всю Сахалінську область неможливо, бо вона розташована на 59 островах і тільки журналістське дослідження острова Сахалін вже забрало в мене 19 днів. Тому вирішив з трьох найбільших південних островів Курильської гряди, на яких постійно проживають люди, побувати лише на Шикотані, а Кунашир та Ітуруп залишити, як мрію, на майбутнє. Але сталося по-іншому…

У каюту теплохода, в якій я плив від Корсакова, зайшла до своїх знайомих жителька-пенсіонерка з острова Кунашир Лариса Василівна Федченко і дізнавшись, що я з Києва і розшукую своїх земляків — похвалилась: «Я ваша сусідка, бо родом з Брянської області. А мій чоловік Борис Олександрович Федченко народився і виріс в Україні на Донеччині. Він дуже любить співати українські пісні. А щодо вашого проекту «Українці за Уралом» скажу ось що: свій план після Сахаліну ви склали неправильно, бо якщо ви побуваєте тільки на острові Шикотан, то побачите дуже мало. Вам треба спочатку вийти на острові Ітуруп, сфотографувати там вулкан Богдан Хмельницький (це одна з найвищих вершин на Курильських островах), побувати в інших цікавих місцях, про які я вам розповім, а вже потім попливти на Шикотан, а звідти — до нашого острова Кунашир. Зупинитеся в нас, мій чоловік буде радий посидіти за столом із земляком та поспівати українських пісень. У вас ще є можливість побачити три острови замість одного. Не втрачайте цей шанс…

І я змінив свій план…

ЗУСТРІЧ З БОГДАНОМ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ

Мабуть немає нічого цікавішого і таємничішого, ніж далекі Курильські острови на горизонті, які розмежовують Охотське море і Тихий океан…

Аж ось, нарешті, і найбільший острів Ітуруп, назва якого походить від айнського слова «еторопа», що означає «медуза». А он там, ліворуч від селища Китового, височить красива конусоподібна гора. То — вулкан Богдан Хмельницький. Його висота — 1585 метрів. Вітаю тебе, батьку Хмелю! Як гарно склалося, що я дізнався про тебе і ми не розминулися в океані. Я обов’язково доберуся до тебе і розсиплю біля твого підніжжя землю з Географічного центру України, а може навіть піднімуся на твою вершину і розгорну там наш державний жовто-блакитний прапор…

СХОДЖЕННЯ НА ВУЛКАН БАРАНСЬКИЙ

На острові Ітуруп всі дерева й кущі такі покручені від скажених вітрів, що мимоволі здається — ти потрапив у казковий світ Кривих Дзеркал…

Вже на березі, коли ми висадилися з теплохода, випадково познайомився із земляком Олексієм Піскуном — директором ЗАТ «Сахаліненергомонтаж-сервіс», який запропонував:

— Поїхали з нами на базу, де наші спеціалісти вже змонтували і запустили в роботу першу чергу геотермальної електростанції. Там є дуже цікаві місця: гарячі джерела з цілющою водою, діючі вулкани, красиві пейзажі… Від нашої бази підніметеся на вершину вулкану Баранського і звідти сфотографуєте нашого Богдана Хмельницького. Там найкраща точка для фотозйомки…

Я погодився. Але на вулкан Баранського відправився тільки через три дні, бо весь час йшов дощ і був сильний туман. Піднімався вгору кілька годин по глибокому і кам’янистому руслу гірського струмка. Коли, нарешті, вибрався на вершину вулкану, то раптово налетів скажений вітер, небо швидко закривали чорні хмари і густий туман. Різко похолодало. Яка потужна стихія! І яка велична, красива і грізна картина відкривається з цієї висоти. Від сонця, ніби від надзвичайно яскравого ліхтаря, крізь чорні хмари прориваються жовті промені і величезними колами висвітлюють високі вулкани — Богдан Хмельницький, Іван Грозний, Дракон, Мачуха…

Вчепившись двома ногами за камінь, щоб не зірвав вітер, я фотографував це диво природи і вже не знав, чи я ще встигну спуститися вниз, чи мене тут накриє туман і ніч?..

СЕЛИЩЕ БУРЕВІСНИК. ВИНИЩУВАЧІ В БУР’ЯНІ

А на другий день я поїхав автостопом від райцентру Курильське до селища Буревісник, де колись служив у полку винищувальної авіації мій давній товариш з Черні­гівщини майор Валерій Куліченко. Авіаційного полку тепер вже немає. Стоять, ніби в Чорнобильській зоні, покинуті бойові вертольоти та лежать на фюзеляжах в бур’янах теж покинуті винищувачі МІГи. Між ними пасуться рябі корови та літають над колишнім аеродромом хижі птахи орлани і величезні чайки-буревісники…

Цікаво, як відреагує на ці фотознімки майор Куліченко?..

У ФЕРМЕРА В РЕЙДОВОМУ. ЛЕНІН У ШАПЦІ

До 1972 року уродженець села Малі Кутища Калинівського району Вінницької області Анатолій Юзьков, працюючи водієм інкасаторської автомашини в місті Бердичеві на Житомирщині, отримував за місяць роботи 80 карбованців. А коли з бригадою будівельників поїхав на заробітки на острів Ітуруп, то за перший місяць отримав фантастичну зарплату — 1114 карбованців.

— Такі високі заробітки, — сказав у розмові зі мною Анатолій Юзьков, — відбили в мене бажання повертатися додому в Україну і я один з усієї нашої бригади, в якій було 30 чоловік, залишився на Ітурупі працювати назавжди. Через три роки поїхав на весілля до старшого брата Євгена (він видавав заміж свою доньку Людмилу), там познайомився з гарною дівчиною Катериною Петрук, одружився на ній і забрав її з Вінниччини на Курили. І відтоді ми вже 32 роки живемо на острові Ітуруп в селі Рейдовому, де я починав працювати у бригаді шабашників. Виростили двох дітей — сина Юрка і доньку Наташу. Наскладали з дружиною на дві ощадні книжки більше 150 тисяч радянських карбованців. За такі гроші ми могли б купити тоді 13 легкових автомашин «Волга» або 30 «Жигулів». Але несподівано Радянський Союз розвалився — і наші гроші «згоріли» на попіл. Тепер ми тримаємо з дружиною 10 дійних корів, 7 свиноматок, багато кролів, курей і коней, вирощуємо на продаж картоплю, огірки, помідори, буряки. Щороку маємо від свого господарства хорошу виручку, але гроші на ощадну книжку більше не кладемо, щоб не пропали. Допомагаємо своїм дітям…

На подвір’ї в Юзькових і на городі росте багато різних квітів — троянди, піони, крокуси, нарциси, хризантеми, жоржини, чорнобривці…

Більшу частину цих квітів Юзькови привезли на острів Ітуруп з України, але повертатися назад додому не збираються, адже тут, як вони сказали, «легше дихається, бо чиновники не такі зловредні, як на Вінничині»…

У Рейдовому я побачив незвичайний пам’ятник Леніну, на якому він зображений у шапці-вушанці. Якби у Володимира Ілліча за спиною була ще й гвинтівка, то він ще більше був би схожим не на вождя світового пролетаріату, а на полярного мандрівника-дослідника.

ДРАМА-ФЕЄРІЯ

Через райцентр Курильськ протікає річка Курилка. У вересні з Охотського моря по ній пливе на нерест червона риба — кета і горбуша. Її дуже багато, а тому її щільність у воді така, що по спинах цієї риби ходять чайки. Кета і горбуша повертається на нерест тільки в ті річки, де вона з’явилася на світ… Викинувши ікру — риба гине…

Сила інстинкту розмноження така сильна, що кету й горбушу не зупиняють ні чайки, які викльовують очі, ні гостре каміння, ні рибальські сітки, якими перегороджена в багатьох місцях річка. Риба, відчувши перепону, розганяється у воді, злітає в повітря — і перестрибує сітку. Коли вона летить над поплавками, то в променях західного сонця рибина світиться у краплинах води золотим ореолом.

Це — чудо, це — диво, це незабутня драма-феєрія…

У такі секунди кета і горбуша чомусь асоціюється мені з жінкою-матір’ю, яка захищає своє ще ненароджене дитя від смерті…

ОСТРІВ ШИКОТАН

Слово «шикотан» у перекладі з мови айнів означає красиве і мелодійне словосполучення — «райське місце»…

Саме таку назву і має острів Шикотан, який знаходиться в південній частині Курильської гряди. У порівнянні з Ітурупом, це справді «райське місце». Дерева тут рівні й високі. Рельєф м’який, як у Передкарпатті або на Алтаї. І, найголовніше, зарості бамбука тут не такі густі й цупкі, як на Ітурупі: по них, хоч і з горем пополам, але все-таки можна пробиратися навпростець, коли шукаєш красиві місця для фотозйомки.

На Шикотані немає ведмедів, а тому в лісі почуваєш себе в повній безпеці…

Колись, ще в радянські часи, на цей острів під час путини з’їжджалися на заробітки студенти з багатьох міст Радянського Союзу. Молодість є молодість. Після напруженої роботи в рибцехах увечері на танцмайданчиках гриміла музика і звучав веселий сміх…

Острів Шикотан тоді називали островом Кохання…

А тепер? У двох населених пунктах — Крабозаводському та Малокурильському — життя ледь-ледь жевріє та й то лише влітку, коли працюють на повну силу два рибзаводи. А після рибного сезону острів Шикотан з осені до весни знову замітають глибокі сніги і як тисячі років тому об його кам’янисті береги із заходу б’ються холодні хвилі Охотського моря, а зі сходу з ревінням і свистом накачується могутній Тихий океан…

НІЧНА ЛОВЛЯ САЙРИ

Генеральний директор рибзаводу «Крабозаводське» Олег Панасенко вислухав мій план фотозйомки на острові Шикотан і сказав: «Вам треба розпочати свою роботу з того, про що ви не знали. Сьогодні після обіду в Тихий океан відправляється на нічну ловлю сайри наш сейнер «Капитан Лапкин»». Ми ще встигнемо оформити на вас всі необхідні документи в прикордонників…»

Уявіть собі настрій журналіста, який стоїть з фотоапаратом на носі судна, що йде у відкритий океан. Вгорі кричать білосніжні чайки, по обидва боки сейнера — то зліва, то справа — зринають величезні чорні кити і, ніби зітхаючи, з шипінням та свистом викидають вгору потужні струмені води. А попереду нашого корабля, ніби провідники, прямо на червоне призахідне сонце легко мчать, вистрибуючи з води, грайливі дельфіни.

У такі хвилини до глибини душі відчуваєш вічність природи і швидкоплинність людського життя…

Я вже перезнайомився з усіма членами екіпажу і знаю, що в нинішнього капітана сейнера Олександра Пєшкова мати Марія Олександрівна Веремчук була родом з України. У кока Валерія Шевченка батько Михайло Павлович теж родом з України — з селища Руська Поляна Черкаської області. А в старшого механіка цього сейнера В’ячеслава Крекліна родом з Херсонщини його дружина Ганна Виноград. Для мене цікавий саме той факт, що в 1991 році В’ячеслав Сергійович разом з капітаном Володимиром Олександровичем Лапкіним приймав у Києві на суднобудівному заводі «Ленінська кухня» цей риболовецький сейнер, який тепер названий іменем першого капітана. А освячувався новий корабель отцем Валентином у місті Миколаєві 29 травня 1991 року. Потім з Одеси сейнер йшов через Індійський і Тихий океан до Владивостока саме по тому маршруту, по якому ще до революції пливли на Далекий Схід перші переселенці з України…

Опівночі штурман сейнера подав мені команду-попередження: «Готуйтеся до фотозйомки! Входимо в район промислу».

Я швидко піднявся з рубки на верхню палубу сейнера і завмер від несподіванки: попереду в темряві ночі весь океан раптом засвітився білими і червоними вогнями. Було таке враження, що ми наближаємося до великого міста, будинки якого спалахнули тисячами яскравих вікон і вони величезним півколом попливли серед хвиль то піднімаючись високо вгору на їхні гребені, то провалюючись між ними глибоко вниз. На нашому сейнері теж ввімкнулися потужні бортові ліхтарі і чайки, яких не було видно в темряві ночі, засвітилися білим фосфоричним кольором. Ось саме в цьому місці океану ехолоти рибальських сейнерів «нащупали» величезні косяки сайри, яка саме в цей період мігрує або йде на нерест у теплих водах підводних течій біля острова Шикотан…

З правого борту сейнера, ніби спрут з двома жовтими щупальцями-поплавками, тихо сповзла у воду сітка-ловушка і сховалася під чорні хвилі. А від корми і від носу рибальського судна водночас почали гаснути ліхтарі і сайра, обдурена цим простим маневром, кинулася звідусіль туди, де над сіткою-ловушкою біля борту сейнера продовжував світитися білим вогнем один-єдиний найпотужніший ліхтар. Раптом він теж погас, і через кілька секунд зверху вниз вдарив сильний червоний промінь. Мені здалося, що від цього раптово закипіла вода, бо тисячі й тисячі гостроносих сріблястих рибок, ніби рятуючись від смерті, злітали й злітали в повітря і падали вниз… А в цей час сітка-ловушка охопила поплавками очманілу рибу і потужні електролебідки почали піднімати її краї вгору. Чоловік з дванадцять рибалок, стоячи біля борту, підтягували «спрута» все ближче й ближче до сейнера і за лічені хвилини вся сайра опинилася в полоні. На дно сітки-ловушки швидко опустився вакуумний насос і він, ніби ненажерливий удав, почав перекачувати по прозорих трубопроводах спійману рибу в глибокий трюм і там вона розливалася по дну, ніби розплавлене срібло…

Деякі рибальські сейнери і шхуни ловили сайру тільки під червоними ліхтарями і здалеку здавалося, що вони плавають по чорному океану під яскраво-червоними вітрилами.

Фантастична і незабутня картина!..

ЗУСТРІЧІ ІЗ ЗЕМЛЯКАМИ

Правду кажуть, що «нашого цвіту — по всьому світу»…

Такий далекий острів Шикотан, а й там живуть земляки українці. Серед них і старший прапорщик — прикордонник Віктор Прокопенко, старший прапорщик Крабозаводського селищного відділу міліції Сергій Підорич, охоронець рибзаводу Микола Принуда

За кожним — цікава життєва історія. Але хіба розповісиш про всіх наших земляків, які живуть там, де схід сонця люди зустрічають на десять годин раніше, ніж в Україні…

НА МИСУ КРАЙ СВІТУ

Після всіх знайомств, різних зустрічей та фотозйомок треба було ставити останню крапку і на острові Шикотані…

Цю приємну «місію» ми виконували разом з директором рибзаводу «Крабозаводське» Олегом Панасенком. Спочатку на всюдихідному «джипі» ми поїхали на мис Краб, де стоїть високий маяк. Його спорудили ще в ті давні часи японці, коли вони господарювали на Шикотані. Дружина наглядача маяка Наталія Гайдамак (теж наша землячка) провела нам екскурсію і розповіла:

— Як бачите, маяк і всі господарські та житлові споруди сполучені закритими підземними ходами, бо взимку тут дмуть такі скажені вітри, що людина надворі не може втриматися на ногах. Ми давно хотіли пожити з Сергієм в такому місці, де багато свіжого повітря і немає людської суєти. І ось, нарешті, наша мрія збулася: ми тут щасливі…

А до мису Край Світу, який врізався найдалі в Тихий океан, ми пішли пішки. Колись там знімали пригодницькі епізоди для кінофільму «Робінзон Крузо». Вітер був таким сильним, що я побоювався, аби він не вирвав з рук прапор України. Під тим жовто-синім стягом, ніби на іншій планеті, стояло троє людей з українським корінням і в кожного було таке відчуття на душі, яке неможливо описати.

Щастя теж буває різним…

СІМ ДНІВ НА КУНАШИРІ

На цей найпівденніший острів Курильської гряди я добирався разом з капітаном рибальського сейнера Сергієм Мандрикою (він родом з Сумщини), який наздоганяв своє судно після термінової поїздки на Сахалін. Після розвалу Радянського Союзу Сергій повернувся з сім’єю в Україну, але згодом, як і багато інших українців, «взяв авіаквиток на зворотній шлях», щоб не перебиватися з хліба на воду…

На Кунаширі (з мови айнів «чорний острів») я зупинився у моєї давньої знайомої Лариси Василівни Федченко та її чоловіка Бориса Олексійовича Федченка (Він, як я вже писав, був родом з Донецької області). Надворі скаженів тайфун (сильний вітер з густим дощем) і тому три дні ми з ранку до вечора сиділи за столом, співали пісень, розповідали один одному цікаві історії або незвичайні випадки. За багато десятиліть життя на Кунаширі Борис Олексійович відвик розмовляти українською мовою, але чудовим голосом прекрасно співав різні українські пісні — без найменшого акценту і без жодної запинки. Ну й пам’ять!..

А коли, нарешті, вгамувався тайфун, ми поїхали на дачу до Василя Дем’яновича Полюшкевича. Він родом з села Барилів Радехівського району Львівської області. Тут, на Кунаширі, служив солдатом, тут, як він сказав, «залишився на три роки, щоб заробити на штани, а вийшло — на все життя»…

У теплиці, крім огірків та помідорів, Василь Дем’янович вирощує білу акацію та липу з могили матері, яка похована в Україні. В садку плодоносять сливи, біла смородина, калина… Багато різних квітів: меліса з Переяслав-Хмельницького від друга Івана Марченка (він раніше жив на Кунаширі), троянди з Моршина, чорнобривці, айстри і хризантеми — від рідної сестри Стефанії. Плюс хрін та бузок теж з України… А на городі у Василя Дем’яновича росте така велика картопля, морква, буряки і капуста, що хоч відправляй на виставку. Головне добриво — червона риба, яка гине після нересту. Найбільше лихо для дачників у цих краях — бамбук, «який в сто раз зліший за пирій».

Але наші земляки навчилися успішно боротися і з цією напастю…

З того місця, де знаходиться дача нашого земляка, навіть без бінокля видно японський острів Хоккайдо. Увечері на його берегах спалахують яскравими гірляндами вогнів великі й маленькі селища. Людей у Японії живе дуже багато, а землі для них там дуже мало…

ЗЕМЛЕТРУС. ГАРМАТИ НА БЕРЕГАХ. ВУЛКАН ТЯТЯ

У вівторок 9 жовтня під ранок на Кунаширі стався землетрус. Двоповерховий дерев’яний будинок, де я спав у квартирі Федченків, затремтів, ніби на вібростенді. Задзвенів посуд. Я не знав що робити, але господарі заспокоїли: «Балів чотири. Все буде нормально»…

Життя на Курильських островах, це, образно кажучи, ніби плавання в тумані на кораблях, які в будь-який час можуть наштовхнутися на підводні скелі…

Оскільки погода була сприятливою для фотозйомки, то я передусім обходив пішки всі найцікавіші місця навколо Южно-Курильська. Як на Ітурупі та Шикотані, так і на Кунаширі всі круті й високі береги були наїжачені танковими гарматами, які разом з баштами і місцями для бойових екіпажів були встановлені на залізобетонні бункери. Між цими дивними гібридами з повзаючих по землі танків і мертвих дотів в кам’янистому ґрунті пролягали глибокі й звивисті піхотні траншеї, на дні яких лежали броньовані кабелі для телефонного зв’язку між екіпажами та подачі електроенергії до артилерійських точок.

Ці оборонні укріплення були терміново споруджені на трьох найближчих до Японії південних Курильських островах після того, коли їх у серпні-вересні 1945 року захопили радянські війська. Не вдаючись детально в історичні факти, скажу, що проблема передачі Японії Ітурупа, Кунашира, Шикотана, а також невеликої острівної гряди під японською назвою Хабомаї, вирішувалася при трьох президентах — Горбачові, Єльцині та Путіні. Але, зрештою, переговори між Росією і Японією зайшли в глухий кут і невідомо чи буде коли-небудь ця давня проблема вирішена до кінця…

Саме на острові Кунашир знаходиться знаменитий «двоповерховий» вулкан Тятя, який входить до чотирьох найкрасивіших вулканів світу. Я кілька разів дивився на нього здалеку в бінокль і облизувався, як кіт на сало. Дуже хотілося сфотографувати таке диво природи, але добратися хоча б до підніжжя Тяті в мене вже не було ніяких можливостей…

ПРОЩАЙТЕ, КУРИЛЬСЬКІ ОСТРОВИ!

Несподівано для мене вершини гір і вулканів забіліли свіжими снігами, а по радіо передали, що на Кунашир знову насувається сильний тайфун. Посадка на пасажирський теплохід «Игорь Фархутдинов» була схожа на термінову евакуацію. Прощаючись з Борисом Олексійовичем Федченком на холодному вітрі, ми обнялись, як давні друзі. Він сказав: «Думав я, Миколо, що на цьому острові я доживу до смерті спокійним життям, а ти своїм приїздом зірвав мене з життєвого якоря, всю душу розтривожив»…

У колишнього повітряного десантника на очах блищали сльози. І я не знав, чи вони у мого земляка від холодного вітру, чи від хвилювання…

Курильський і Южно-Курильський райони

Сахалінської області

Рядки із записів-побажань жителями України, зроблені в моєму щоденнику земляками на Курильських островах

Добрий день, моя люба Україно! Як мені приємно зустріти і зігріти від холоду твого посланця журналіста Миколу Хрієнка з рідного Києва, де я народився і виріс. Так склалося моє життя, що я, офіцер Збройних Сил СРСР, у 1991 році був направлений продовжувати військову службу на далекий острів Сахалін. Тепер я вже «майор запасу» і працюю інженером електрообладнання у ТОВ «Електросахмонтаж». Моя мама Валентина Іванівна живе у Києві. Передаю їй, а також моєму брату Олександру і друзям дитинства найщиріші вітанні. Я всіх вас пам’ятаю. А тебе, мамо, люблю, як і в ті далекі роки…

Віктор Криворучко.

Острів Ітуруп.

23 вересня 2007 року

Я народився і прожив півжиття в Україні, а далі — в Росії на Сахаліні. І там, і тут я почуваю себе, як вдома. І це нормально, бо українці, росіяни і білоруси — великі слов’янські народи і те, що вони тепер не разом — помилка, яку ці народи виправляють.

Хай ніколи не міліє Дніпро, який несе свої води через Росію, Білорусію та Україну! Як мільйони дітей, я теж виріс на його берегах. Бажаю моїм землякам оптимізму і кращого життя.

З повагою

Олексій Піскун,

директор ЗАТ «Сахалінмонтаж-сервіс».

Острів Ітуруп.

23 вересня 2007 року

Дорогі брати-слов’яни! Мої діди поховані в Україні, там виріс мій батько, а я хоч і народився в Росії, але теж українець. Давайте підтримувати дружбу не тільки між українцями, білорусами і росіянами, а й з тими братами-слов’янами, які живуть на берегах Середземного моря. Це ж теж наші люди.

Олександр Ніколенко,

керівник групи наладників Океанської геотермальної електростанції на острові Ітуруп.

23 вересня 2007 року

Вже 32 роки я живу і працюю на Далекому Сході, але думками завжди з Україною. Мені й до цього часу не віриться, що була одна країна, що всі ми жили однією сім’єю, а тепер вона розпалася і кожна її частина відгородилася кордоном. Кому з простих людей після цього стало краще жити?!

І все-таки незважаючи ні на що — процвітай, Україно!

Григорій Павлюченко,

співробітник адміністрації селища Буревісник.

Острів Ітуруп.

24 вересня 2007 року

Бажаю моїм землякам-українцям, щоб у них народжувалися здорові діти, всі поля були зорані й засіяні зерном, щоб рясно родили сади, а керівники держави працювали не на себе, а на свій народ.

Від імені нашої великої сім’ї

Надія Замошник, родом з Хмельниччини.

Місто Курильськ на острові Ітуруп.

28 вересня 2007 року

Бажаю нинішнім жителям України стати хорошим прикладом для інших у створенні процвітаючої країни, за незалежність якої віддали життя кращі сини й дочки попередніх поколінь.

Здоров’я і добра моїм родичам, які живуть у Рівному та в селі Ямниця Тисменицького району Івано-Франківської області. Я всіх вас пам’ятаю і згадую тільки добрими словами…

(Мої батьки були репресовані після війни і вивезені з України в Красноярський край).

Анатолій Самолюк,

редактор економічного відділу районної газети «Красный маяк».

28 вересня 2007 року

Хоч я народився і виріс у Росії, але завжди ставився і ставлюся з повагою до України, бо там з’явився і розростався наш великий рід. У мене дружина Тетяна теж українка, вона з Алчевська Луганської області. Її дівоче прізвище Величко.

Україно! Будь сильною і багатою!

Олег Панасенко,

генеральний директор ЗАТ «Крабозаводськ».

Острів Шикотан.

6 жовтня 2007 року

Прості росіяни ставляться до нас, українців, дуже добре. Ми не обмежені ні в яких правах і можливостях. Маю надію, що між Україною і Росією теж буде дружба, а не «холодна війна», яка не дає нічого хорошого обом народам.

Микола Принуда,

родом з Львівщини, був військовим, а тепер сторож-охоронник.

Острів Шикотан.

6 жовтня 2007 року

Україна — моя Батьківщина і моя духовна опора в житті. Я радію кожному її успіху і вірю, що український народ буде жити краще, ніж тепер.

Хай щастить!

Сергій Підорич,

старший прапорщик Крабозаводського селищного відділу міліції.

Острів Шикотан.

6 жовтня 2007 року

Пишу на причалі в Малокурилському за кілька хвилин до відходу теплохода «Игорь Фархутдинов» на острів Кунашир. Моя мама Валентина Іванівна живе в Ладижині Вінницької області. Спасибі їй за все від мене і всієї нашої сім’ї. Цілуємо Вас, мамо. Передаю також вітання з Краю Світу і всім моїм землякам-українцям. Тримайтеся!

Віктор Прокопенко,

старший прапорщик прикордонних військ ФСБ Росії.

Острів Шикотан.

7 жовтня 2007 року

Моє послання землякам-природолюбам! Місто Біла Церква в Україні — місце мого народження, виросла в Сибіру, а живу тепер на Курилах. У мене тут 4 дітей, 6 онуків і 3 правнуки. Люблю свою сім’ю, але не можу жити без природи… Цього літа зібрала на своїй дачі 16 відер полуниці, багато слив, яблук, білої, чорної і червоної смородини. У теплицях вирощую не тільки огірки та помідори, а й солодкий виноград — наш курильський і привезений з материка. Навколо наших дач ростуть магнолії, сакура, тис, червоне дерево, дуби… А в небі літають красені-орлани. Купаємося в гарячих природних ваннах навіть узимку, а вранці ходимо вмиватися до водоспаду. Вода в ньому прозора і чиста. Неподалік — Охотське море. Тут, біля колишнього села Третяково, справжній рай на землі.

Запрошую до себе в гості мою родичку з Києва Тетяну Білковську, а також земляків-природолюбів з Білої Церкви. Приїжджайте! Не пожалкуєте…

Лариса Лютенко,

дачниця-природолюб з селища Южно-Курильськ, що на острові Кунашир.

9 жовтня 2007 року

Родом я з Костополя Рівненської області. Але так склалося в житті, що тепер крім мене тут, у Южно-Курильську, живуть два мої рідні брати Леонід і Микола, рідна сестра Марія і наша мама Катерина Макарівна. А батько вже помер і похований в Україні. Він пройшов на фронті всю війну від першого до останнього дня. Був пораненим, мав бойові нагороди…

Передаю в Україну від нас усіх вітання родичам і землякам. Будьмо!

Василь Соломко,

начальник Южно-Курильського РВВС, підполковник міліції.

Острів Кунашир.

12 жовтня 2007 року

В Одесі я народився, до служби в армії жив у Новій Каховці на Херсонщині, а потім працював на будівництві Запорізької і Хмельницької АЕС. З 1985 року на Курилах.

Вірю в те, що Україна має велике майбутнє — вона стане однією з процвітаючих держав світу. Але до цього треба пройти нелегкий шлях. Бог у поміч!

Геннадій Добрусін,

мер Южно-Курильська.

Острів Кунашир.

13 жовтня 2007 року

Обріс я на Курилах дітьми, онуками, друзями, городом і садом, а свою рідну неньку Україну не забуваю. Раніше приїжджав туди у відпустку, а тепер тільки листуюся з рідними сестрами і родичами, які живуть на Львівщині, а одна з племінниць, Надя, в Києві. Хай щастить у житті всім моїм землякам українцям!

Василь Полюшкевич,

завзятий дачник-пенсіонер з острова Кунашир.

13 жовтня 2007 року

Вже стільки років я живу на цьому далекому острові-кораблі, а Україна завжди в моєму серці…

І як добре, що на схилі моїх літ відбулася така незабутня зустріч з журналістом Миколою Хрієнком, і як тяжко на душі від усвідомлення того, що я вже ніколи не побуваю на моєму Донбасі… Там живуть два мої рідні брати — Анатолій і Олександр Федченки, родичі, племінники. Я всіх їх пам’ятаю і згадую довгими зимовими ночами. Якщо хтось забув мою адресу, нагадую:

694500 Сахалінська область, острів Кунашир,

селище Южно—Курилськ, квартал Рибників,

буд.18, кв.4.

Федченку Борису Олексійовичу

(тел. дом. 21—049).

P.S. Новий рік ми зустрічаємо тут на 10 годин раніше, ніж в Україні, але потім вранці обов’язково зустрічаємо Новий рік і Діда Мороза ще раз, але вже за київським часом.

13 жовтня 2007 року

Микола ХРІЄНКО.

Зелена земля під вулканами

Кекур Чортів палець. Кунашир

Куріли. Ітуруп

Тихий океан з Шикотану

На світлинах: Вулкан Мєндєлєєва з фумарольними полями. Зелена земля під вулканами. Кекур Чортів палець. Кунашир. Куріли. Ітуруп. Тихий океан з Шикотану.