Вірш Шевченка читає Дмитро Шаповал. В Культурному центрі України в Москві 5 березня відбувся урочистий вечір, присвячений 195-й річниці з дня народження Тараса Шевченка.

Учасники урочистого вечора отримали книгу генерального директора Культурного центру України в Москві, доктора історичних наук, заслуженого діяча науки України, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Володимира Мельниченка «Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”».

Перед присутніми виступив Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ Костянтин Грищенко.

Володимир Мельниченко виголосив доповідь “Увічнення пам’яті Тараса Шевченка в Москві”, у якій ішлося про перебування Кобзаря в Москві та пропозиції з увічнення його пам`яті.

Відбулося відкриття виставки українських художників “Шевченківська Україна” та книжкової експозиції “До 195-річчя з дня народження Тараса Шевченка”.

З доповіді «Увічнення пам’яті Тараса Шевченка в Москві» генерального директора Культурного центру України в Москві, доктора історичних наук, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Мельниченка на урочистому вечорі, присвяченому 195-й річниці з дня народження Тараса Шевченка 5 березня 2009 року.

На пізнавальному шляху нації до Тараса Шевченка ще тільки чекає нас усвідомлення тогó, що в його житті та творчості Москва займала значно більше й важлúвіше місце, ніж ми досі знали й думали. Наприкінці другого Шевченкового століття, що співпадає з початком нового тисячоліття, мусимо визнати, що історія Тарасових зустрічей з Москвою нас майже нічому не навчила. Бо ж інакше в українських стосунках із нею в історично нових умовах було б набагато більше Шевченкового здорового глузду і втіленої в поетові народної мудрості.

В Москві Шевченко написав один-єдиний вірш, але то був «Чигрине, Чигрине...»! Вперше потрапивши в 1844 році в багату, процвітаючу, розкішно відбудовану після наполеонівського нашестя Москву, Шевченко відчув особливо гострий біль за бідний, занедбаний повітовий Чигирин, який був гідний іншої, високої долі. Бо Чигирин пам’ятав себе за Богданом Хмельницьким сотенним містом, а потім — гетьманською резиденцією, фактично столицею України!

Любуючись «старим красенем Кремлем», який віками стояв велично-непорушно і виглядав упевнено-сильним, український геній особливо болісно страждав за принижений Москвою Чигирин:

 …І про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? Чого стояв?

І на сміх не скаже!!

Саме після цього поетичного катарсису Шевченко поставив (у Москві!) перед українським народом гірке й болюче питáння, на яке ми так і не відповіли впóвні: «За що скородили списами московські ребра??»

Від поезії, народженої в Москві, досі палахкоче в національну свідомість Шевченковою жертóвною любов’ю до України:

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну

Помолившись, і я б заснув...

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.

Тож, якщо говоримо нині про національну ідею, то невід’ємним чинником її є Шевченкова максима, сформульована понад півтора століття томý в Москві: серце розірвати, але не проспати Україну!

Шевченкове ставлення до Москви не вичерпувалося жорсткими поетичними максимами. Був ще «престольний град Москва», місто «білокаменне», красиве, привабливе й цікаве, яке Шевченко любив і знав, у якому жило чимало друзів і знайомих. У 1844 р. писав Якову Кухаренку: «Чом ми не зострілися в Москві ту зиму?» В 1850 р. згадував у листі до Осипа Бодянського, «як ми з тобою в Москві бачились…» З щоденника дізнаємося: «Видел сегодня во сне Москву…» (7 липня 1857 року). Того ж року Шевченко радів надією: «Я в Москві побачуся з старим Щепкіним...» І, дякуючи Богові, побачився! Більше того, жив з 11 по 26 березня 1858 року в Щепкіновій оселі, «споглядаючи Москву», «блукаючи по закарлючистих вулицях московських». Тоді, в березні 1858 року поет познайомився в місті з багатьма цікавими людьми, в тому числі з «московской учено-литературной знаменитостью», й захоплювався: «И что это за очаровательная знаменитость!.. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми». Не забудьмо також щоденникове свідчення самого Шевченка, який спочатку лише з причини хвороби залишався в Москві: «Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться». 

Зустрічі та знайомства в Москві були, безсумнівно, важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після заслання повертався до повноцінного життя, з насолодою вдихав інтелектуальне повітря. Московський березень 1858 року був для Шевченка щасливим! Щепкін ставився до нього, як батько: «Михайло Семенович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком». Ніколи раніше і ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити поета не були настільки впорядковані і керовані, настільки продумані і протежовані ззовні, як у період його перебування у Щепкіна. Тільки щепкінські зв’язки мали фактично системний характер і ввібрали в себе кращих представників еліти російського суспільства, незалежно навіть від їхніх ідеологічних пристрастей та політичних поглядів.

Досить сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ. Із них 8 — це давні знайомі Тараса Григоровича, з якими він зустрічався в Москві, в тому числі Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін… Крім того, Шевченко назвав у щоденнику майже 30 прізвищ людей, з якими він уперше познайомився в Москві, серед них Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Крузе, Марія Максимович, Мін, Станкевич, Хомяков, Погодін, Чичерін, Шумський… А ще залишилися незгаданими Бартенєв, Галаган, Єлагіна…

Шевченко з щемливою радістю відчув, що його не забули і його творчість високо шанують. Тож, від’їжджаючи з Москви, поет записав однозначно: «…Оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии».

Саме в московському контексті згадуються мені сьогодні слова Михайла Грушевського, який вважав, що сторіччя з дня народження Великого Кобзаря вимагає від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченківські свята...» Зокрема він закликав тоді «взятися до здвигнення йому пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї».

Ці слова мали б стати ключовими у підготовці до двохсотрічного ювілею Тараса Шевченка, який вже не за горами. Що в наш час — на початку нового століття й тисячоліття — є справді гідним пам’ятником Шевченку во славу його і нашої національної ідеї? Питання для кращих умів української нації. Ясно, що, говорячи словами Грушевського, «в теперішній момент наша честь і любов до нього повинна знайти... у всій українській суспільності ще інший вираз».

Не буду замахуватися на повну відповідь, але розповім, як хотілося б увічнити пам’ять Тараса Шевченка в тій Москві, яка була до нього гостинною? Висловлю конкретні ідеї та пропозиції, що виникли в процесі довгорічних шевченкознавчих студій та духовної роботи в столиці Росії на чолі Культурного центру України в Москві.

Передусім, про ті пропозиції, які можна вирішити лише на міждержавному, найвищому рівні.

По-перше, прийшов час встановити в Москві памятник Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну. Де саме? На розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6, який стоїть на місці колишнього володіння Щепотьєвої. Шевченко сам назвав адресу в щоденнику: «У старого Пимена в доме Щепотьевой» і в листі з Москви до Михайла Лазаревського: «Сижу я у Михайла Семеновича Щепкіна, близ Садовой улицы в приходе старого Пимена, в доме Щепотьевой».Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. Якщо не тут, то в дворі за будинком місця для пам’ятника більше, ніж достатньо.

Нагадаю, що впродовж багатьох десятиліть помешканням Щепкіна вважався так званий будинок Павла Нащокіна у Воротниковському провулку: він зберігся і, таким чином, ототожнювався з матеріальною пам’яткою про дружбу двох геніїв — артиста і поета. Проте насправді, як нами доведено, Щепкін жив у іншому будинку, що не зберігся, і виправлення прикрої помилки лише на папері недостатньо, доцільно довести його до логічного завершення — спорудження пам’ятника великим друзям, які, на мій погляд, обидва дорогі Москві й Києву, російському й українському народам.

Найперше доцільно провести відповідний конкурс між українськими і російськими митцями на проект пам’ятника. Можливо, вони зобразили б той момент, який увічнив 19 березня 1858 року в своєму щоденнику Тарас Григорович: «Вышли мы с Михайлом Семёновичем из дому…» Або відлили в бронзі зафіксовану Шевченком іншу мить з його останнього дня в Москві (26 березня 1858 року): «В 9-ть часов утра расстался я с Михаилом Семёновичем Щепкиным…»

Втім, це вже справа скульпторів і архітекторів.

По-друге, необхідно довести до кінця роботу по встановленню першої в російській столиці меморіальної дошки, присвяченої Тарасу Шевченку, на будинку Російської академії малярства, скульптури і архітектури по вулиці М’ясницькій, 21, в якому поет двічі бував у березні 1858 року у свого знайомого Аполлона Мокрицького. Тим паче, що Шевченко був академіком Петербурзької академії мистецтв.

У серпні 2007 року ми з академіком Миколою Жулинським зверталися до Президента України Віктора Ющенка. Було сподівання на те, що дане питання буде вирішено на найвищому рівні, найкраще, під час зустрічі президентів України та Росії. Неважко було здогадатися, що в будь-якому іншому разі нам буде відмовлено. Проте, на жаль, сталося так, що лист було спрямовано в звичне прокрустове ложе бюрократичних погоджень, і він, як і слід було чекати, знову повернувся в Москву через… чотири місяці.

Московський департамент культури нам відмовив. Чому? Дослівно: «В связи с тем, что Т.Г.Шевченко только бывал в Училище живописи, ваяния и зодчества Московского художественного общества у своего знакомого художника А.М. Мокрицкого (18 и 20 марта 1858 года), полагаем предложение об установке мемориальной доски недостаточно обоснованным, так как оно противоречит порядку установки государственных памятных знаков, принятому в городе Москве…»

Про лукавий характер цього аргументу для відмови свідчить хоча б те, що вже після нашого звернення на будинку № 44 по вулиці Сивцев Вражек на Арбаті було встановлено меморіальну дошку на честь того, що в цьому будинку «бывал поэт Сергей Александрович Есенин». Тож треба буде подолати політизований характер відмови й таки встановити меморіальну дошку Тарасу Шевченку в Москві.

По-третє, Україна могла б порушити питання про встановлення в Москві пам’ятного знаку на честь знесеного храму святого Тихона Амафунтського на Арбатській площі, котрий у квітні 1861 року дав останнє пристанище праху великого українця.

Цій церкві повезло значно менше, ніж сусідній, теж знесеній, церкві Бориса і Гліба біля Арбатських воріт. У травні 1997 року напроти кінотеатру «Художественный» було відкрито пам’ятний знак, присвячений церкві Бориса і Гліба, а також зведено чималеньку каплицю, на якій читаємо: «Часовня во имя Святых Благоверных Страстотерпцев Бориса и Глеба по благословенню Светейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II. Сооружена в 1997 году… в пределах исторического места размещения храма во имя святых Бориса и Глеба, построенного в 1483 году, перестроенного в ХVI-ХIХ веках и разрушенного в 1930 году, а также на месте церкви святителя Тихона Амафунтского у Арбатских ворот, существовавшей здесь в начале ХVII века до 1933 года».

Треба віддати належне достатній точності формулювань цього напису. Каплицю справді збудовано лише приблизно «в межах історичного місця розміщення храму в ім’я святих Бориса і Гліба», бо цей храм знаходився значно далі в бік до Воздвиженки, а стоїть каплиця практично «на місці церкви святителя Тихона Амафунтського…»

Каплицю вже не пересунеш, але недалеко від неї необхідно відкрити пам’ятний знак, розмістити на ньому інформацію про храм Тихона Амафунтського, в якому 26-27 квітня 1861 року стояла домовина з прахом Шевченка і відбулася багатолюдна панахида.

Хочу ще раз акцентувати, що жодна з цих пропозицій не буде реалізована без попереднього проговорювання й погодження на найвищому рівні.

Ще одне. Завершення роботи над визначенням усіх московських маршрутів Шевченка і створення карти його перебування в місті, сформували передумови для організації постійних пішохідних і автобусних екскурсій по Шевченківських місцях Москви. Цією роботою має займатися Культурний центр України в Москві.

Нарешті, вже зараз варто подумати про те, щоб у концепцію відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка включити всенародний похід останнім шляхом Кобзаря з Петербурга в Україну, яким пройшла домовина з прахом Шевченка навесні 1861 року. Мабуть, найкраще це було б зробити в 2011 р., до 150-річчя перепоховання Тараса Шевченка. В цьому контексті Москва має зайняти ключове місце на російському відрізкові походу, а в ній головні події мають відбутися в Культурному центрі України в Москві та недалеко від нього — на тому місці, де знаходилася церква Тихона Амафунтського.

Тепер — пропозиції, що не вимагають значної державної підтримки й опіки, й вони вже значною мірою реалізуються Культурним центром України в Москві.

Скажімо, Культурний центр зараз готує енциклопедію-хроноскоп «Шевченківська Москва», що розповість про Першопрестольну тих часів і всі поетові пам’ятні місця в ній. Центром уже видані книги про дружбу поета з Михайлом Щепкіним, Осипом Бодянським, доцільно також підготувати окремі монографії про дружбу Тараса Шевченка з Михайлом Максимовичем і Варварою Рєпніною. Добре було б також зняти документальний фільм «Шевченко в Москві», який допоможе багатьом уявити поета в місті середини 40—50 рр. ХІХ століття та побачити сучасний вигляд будинків і вулиць, де він побував.

Не відкладаючи, треба визначитися в Україні, хто з українських шевченкознавців, які володіють письменницьким даром, міг би підготувати книгу «Шевченко» в серії «Жизнь замечательных людей» для московського видавництва «Молодая гвардия». Це дасть можливість розповісти багатьом новим читачам у Росії та за її межами про життя і творчість великого Кобзаря.

Всю цю важливу й благородну роботу необхідно завершити до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. У свій час його друг Осип Бодянський мудро зауважив: «В жизни народов, как и человека, бывают события, воспоминание коих всякий раз погружает мыслящие умы в невольные думы. Особенно это надо заметить о годовщине их, когда они, так сказать, сами напрашиваются. Тут, иногда, приходится раздуматься даже неповоротливой, самой рассеяной голове».

Хай би ці слова послужили всенародному відзначенню Шевченкових роковин. А безсмертна поетова душа була б нам за це вдячною.

Насамкінець, пропоную присвоїти Культурному центру України в Москві ім’я Тараса Шевченка і спорудити біля входу до Центру пам’ятник Кобзареві, що стане гідним українським наголосом не лише в арбатському ареалі, але й в усій Москві та Росії. Хай би Присносущий Тарас Григорович постав на Старому Арбаті молодим, яким він уперше приїхав у першопрестольну й написав у ній геніально-болісний «Чигрине, Чигрине…»

Не рвіть, думи, не паліте,

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово.

Шевченківський вечір на Арбаті, 9.

Володимир Мельниченко, Василь Антонів, Костянтин Грищенко.

Книжкова виставка.

Наталя Грищенко, Віктор Дем`янчук, Костянтин Грищенко.

Олексій Григорович, Тарас Дудко, Віктор Грищенко, Оксентій Онопенко

Автограф  від автора.

На світлинах: Вірш Шевченка читає Дмитро Шаповал. Шевченківський вечір на Арбаті, 9. Володимир Мельниченко, Василь Антонів, Костянтин Грищенко. Книжкова виставка. Наталя Грищенко, Віктор Дем`янчук, Костянтин Грищенко. Олексій Григорович, Тарас Дудко, Віктор Грищенко, Оксентій Онопенко. Автограф  від автора.

Юрій БЕЗКРОВНИЙ.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка