Друк
Розділ: Новини

Який історик порадив Кучмі вшанувати пам'ять імператора-українофоба?

УП , 5.06.2003, 13:08

"Президент України Леонід Кучма,

перебуваючи в Санкт-Петербурзі з

чотириденним робочим візитом, оглянув

місце, де встановлено пам'ятник

російському імператору Олександру II,

подарований Україною до 300-річчя міста

Санкт-Петербурга", повідомила

прес-служба глави держави.

Цар Олександр II - найпрогресивніший

російський монарх із німецької династії, яка

під псевдонімом Романових правила

Росією від 1761 по 1917 рік. Микола I, його

батько та попередник на престолі -

солдафон, самодур, реакціонер, "жандарм Європи", душитель кількох

революцій - мріяв про те, щоб син "був у душі військовим". Дитина, однак,

виросла майже лібералом, хай хитким і непослідовним, - принаймні, якщо

його в цьому сенсі порівнювати з усіма попередниками та наступниками аж

по Горбачова.

В історію Олександр Миколайович увійшов як "цар-визволитель". Й хоча

скасування кріпацтва виявилося далеко не єдиною його заслугою перед

росіянами, вже лише за це він дійсно вартий монумента. А, крім вільної всім

кріпакам імперії, на рахунку Олександра II ще чимало інших добрих справ.

Він запровадив всестанове місцеве самоуправління та суд присяжних.

Здійснив військову реформу: поклав край рекрутчині, яку замінив загальною

військовою повинністю. Скасував тілесні покарання, послабив

університетський устав та цензуру, надав публічного характеру формуванню

державного бюджету.

Це тоді, за Олександра, в російській мові з'явилися такі політичні терміни як

"гласність" та "відлига". Його Величність майже дозрів до того, щоб

запровадити в Росії Конституцію. Серце цього монарха, як писав Тютчев,

"володіло інстинктом прогресу".

Невдячні піддані організували шість замахів на життя царя-визволителя.

Останній виявився вдалим: царя було вбито. Його наступники -

реакціонер-консерватор Олександр III та Микола II (ні риба, ні м'ясо), довели

Росію до ручки, тобто до революції.

В сьогоденній Росії ім'я царя Олександра II на своїх партійних знаменах

накреслив Союз правих сил. Поки з ініціативи СПС та московської мерії біля

Кутаф'єй вежі Кремля лише збираються спорудити монумент

"царю-визволителю", Кучма вже презентував пам'ятник Петербургу.

Кращого подарунку й придумати годі - хіба що було б слід вшанувати Петра

I за знищення Батурина та замордування гетьмана Полуботка, чи Катерину II

за депортацію козаків на Кубань та знищення залишків української автономії.

Як не намагався наш гуманітарій екс-віце-прем'єр Семиноженко знову

злучити українську та російську історії, вони у нас все ж таки різні, й роль в

них одних і тих же осіб також не однакова. Отож хай собі Нємцов та

Хакамада в купі з Лужковим шанують та пишаються Олександром II, але

цікаво було б знати, який "історик" порадив Кучмі вшанувати пам'ять

імператора, за царювання якого було видано два найжорсткіших в історії

імперії державних акти супроти української мови, причому один з них було

підписано власноручно імператором.

Жоден російський цар не вживав до української мови таких драконівських

репресивних заходів як саме Олександр II. І ось щира йому подяка від

президента незалежної України Кучми Леоніда Даниловича - і за

Валуєвський циркуляр 1863 року, і за Емський указ 1876! Спасибі за

сформульоване олександрівським міністром Валуєвим кредо російських

імперіалістів щодо України - "никакого отдельного малоросийского языка не

было, нет и быть не может".

Низький уклін царю Олександру від "гетьмана Леоніда": за табу на

україномовні вистави, за заборону правопису, за вето на друк підручників, за

знищення у зародку бодай початкової освіти українською мовою. І це ще не

все, бо далі Емський указ доповнювався наступниками "визволителя": там і

заборона україномовних проповідей та хрещення українськими іменами, і

категоричне "ні" вживанню української мови в офіційних установах.

Щире малоросійське спасибі від Кучми царю Олександру за те, що як писав

1871 року Костомаров, "українська література практично перестала існувати в

межах Російської імперії".

От невдячний Кваснєвський не додув вклонитися Олександру за

придушення польського повстання 1863 року. Іслам Карімов та Сапармурат

Ніязов не вшанували його за підкорення Центральної Азії, а чеченці не

вклонилися за остаточне приборкання Кавказу. Зате Леонід Данилович

віддячив імператору-українофобу. Іншого подарунку Петербургу в України не

знайшлося.

Кому ж за таку підставу має дякувати сам Леоніда Данилович - то вже йому

самому й видніше. Не хочеться вірити в те, що Президент свідомо вирішив

кинути виклик тим українцям, які ще не махнули рукою на українську мову, і

для яких мовна нормотворчість імператора, цілком природно, є національно

принизливою.

Можливо, працюючи за допомогою анонімних науковців над своєю

історичною книгою "Україна не Росія", Леонід Данилович ще не пройшов

середини XIX століття, й не ознайомився із специфічною роллю

"царя-визволителя" в літопису України. Але з такими пізнаннями - на тверду

"одиницю" хоч за п'яти-, хоч за дванадцятибальною шкалою - за написання

книжок з історичними роздумами краще не братися.

Принаймні, хай би ту книгу, раз нам від неї вже нема куди дітися, видали по

закінченню терміну президентських повноважень Леоніда Даниловича, аби

наші чиновники не встигли зробити з неї те, що сталінські партфункціонери з

"Краткого курсу" історії ВКП(б) - канонічного викладу історії держави.

http://www2.pravda.com.ua/archive/2003/june/5/3.shtml