14.03.2002, 12:46



На тлі реляцій про передвиборні
баталії якось непоміченим
залишилося повідомлення про те,
що Генпрокуратура в особі
О.Баганця опротестувала рішення
Держкомрелігій (ще від 1992 року)
про реєстрацію Української
православної церкви Київського
патріархату. Протест внесено на
підставі запиту 65 депутатів
(переважно від лівих і
"пропрезидентських" фракцій).
Формальна підстава протесту -
червневий Всеукраїнський православний собор 1992 року, на
якому було оголошено про об'єднання УАПЦ та УПЦ в єдину
УПЦ КП, відбувся не у відповідності до статутів УАПЦ та УПЦ.

Отже, фактично поставлено під сумнів легітимність існування
православної церкви, яка, хоча й суттєво поступається УПЦ
Московського патріархату за кількістю парафій (3 тисячі проти 9
тисяч), однак суттєво переважає її за кількістю віруючих, які себе
з нею ідентифікують (34% дорослих громадян України проти
18%, причому ці цифри є стабільними вже впродовж кількох
років). І зроблено це на підставі процедурних порушень, яких
начебто припустилися ще 10 років тому.

Нагадаю трохи історії. До 1989 року на території УРСР легально
діяла єдина православна церква - РПЦ в особі її Українського
екзархату. Однак під впливом загального демократичного
піднесення постало питання про відродження двох національних
церков, - УГКЦ, ліквідованої Сталіним 1946 року, та УАПЦ,
практично весь єпископат і священиків якої було знищено ще в
1930-ті.
Протягом перших місяців 1990-х близько тисячі православних
парафій (переважно в Галичині) відкололися від РПЦ і їхні
представники на соборі в Києві оголосили про відродження
УАПЦ на чолі з главою УПЦ в США митрополитом Мстиславом,
піднесеним до патріаршої гідності.

Водночас екзарх України митрополит Філарет домігся
підвищення статусу свого екзархату до рівня "самостійної в
управлінні" УПЦ. Після проголошення незалежності України
собор УПЦ майже одноголосно вирішив клопотатися перед
Москвою про надання цій церкві "канонічної автокефалії" (в
православній традиції поява незалежної держави завжди
означала й унезалежнення церкви, - так було в Болгарії, Сербії,
Греції, Румунії, зрештою, в самій Росії).

Однак Московська патріархія до такого розвитку подій
виявилася готовою. Замість надання українській церкві
автокефалії учасники архієрейського собору в Москві зажадали
усунення Філарета від церковного керівництва. Це й було
зроблено на архієрейському соборі УПЦ, скликаному в травні
1992 року митрополитом Никодимом у Харкові (попри відверте
порушення статуту УПЦ, за яким право скликати такий собор мав
тільки сам Філарет). Але більшість промосковськи налаштованих
єпископів УПЦ з такою формальністю не порахувалися й обрали
собі новим предстоятелем керуючого справами Московської
патріархії митрополита Володимира (Сабодана).

Натомість Філарет зі своїми прибічниками пішов на об'єднання з
УАПЦ в єдину УПЦ КП під омофором патріарха Мстислава.
Доля цього об'єднання виявилася складною. З одного боку, його
так і не визнала частина єпископату УАПЦ, яка 1993 оголосила
про "відродження" цієї церкви. З іншого, - виразно національно
зорієнтована УПЦ КП піддавалася відвертим гонінням з боку
адміністрації новообраного президента Л.Кучми. "Вінцем" стало
жорстоке побиття учасників похорону патріарха Володимира
(Романюка) київським "Беркутом" у липні 1995 року (ці події було
названо "чорним вівторком").

Але під омофором патріарха Філарета (був обраний на соборі в
жовтні 1995 року) церква поволі подолала внутрішні кризи,
організаційно зміцніла, і стала повільно, але впевнено вигравати
змагання в "канонічної" УПЦ (МП) за симпатії більшості
православних вірників. Більше того, з'явився реальний шанс
об'єднання її з УАПЦ і отримання цією об'єднаною церквою
"канонічного" визнання, - проте не з боку Московської, а
Константинопольської патріархії, до складу якої Київська
митрополія входила до 1686 року.

"Політично" УПЦ КП поводилася й поводиться достатньо
обережно. З одного боку, Філарет традиційно благословляв усі
значущі національно-демократичні заходи, від яхтової експедиції
УНП "СОБОР" від Києва й до Севастополя, аж до з'їзду блоку
"Наша Україна". З іншого боку, він ніколи не дозволяв собі різких
опозиційних випадів проти перших осіб держави, а відтак
присутність Л.Кучми на великодніх богослужіннях у
кафедральному Володимирському соборі (хоч, звичайно ж,
нетривала, і лише після відвідин аналогічної служби УПЦ (МП) в
Лаврі) перестала сприйматися як сенсація.

Проте Київський патріархат мимоволі ставав потужним чинником
не так поточної внутрішньої політики (тут його роль залишається
порівняно незначною, - насамперед в силу обережності
патріарха Філарета), скільки великої геополітики. Канонічне
визнання УПЦ КП остаточно виводило б Україну з євразійської
орбіти. Тому програмовою тезою всіх проросійських політиків в
Україні - від "центриста" А.Деркача до комуніста П.Симоненка, -
стало обстоювання "православної єдності Києва й Москви".

А відтак з'явився вже згаданий протест Генпрокуратури на
рішення Держкомрелігій щодо реєстрації рішень собору
десятилітньої давності. Держкомрелігій, щоправда, цей протест
відхилив, - але Генпрокуратура вже оголосила, що
оскаржуватиме це рішення в суді.

Причому слід визнати відверто, - підстави виграти таку судову
справу в Генпрокуратури будуть з однієї простої причини.
Правова база для регулювання міжконфесійних взаємин на
початку 1990-х лише формувалася. Водночас діяв і новий закон
про свободу совісті, і відомчі інструкції ще з часів колишнього
СРСР. Отже, оскаржити будь-яке рішення того часу особливих
труднощів не складе (і насамперед це стосується УПЦ (МП),
предстоятеля якої митрополита Володимира було обрано з
явним порушенням чинного церковного статуту).

То чому ж протест прокуратури з'явився саме щодо УПЦ КП? І
саме напередодні виборів?

Ледве чи можна вважати випадковим те, що цей протест збігся в
часі з сумновідомою заявою Б.Бойка про те, що опозиція
паралельним підрахунком голосів планує вчинити мало не
державний переворот. З огляду на цілковиту контрольованість
Б.Бойка з Банкової і на наполегливість, з якою громадськість
привчають до думки про фантастичні рейтинги блоку "ЗаЄдУ"
(що не підтверджуються наразі жодною соціологією), цілком
очевидно - системні фальсифікації результатів виборів у
загальнонаціональному масштабі таки готуються.

А відтак потрібен потужний інформаційний привід, здатний
відволікти увагу від можливих протестів опозиції. Заборона ж
церкви, яку підтримують 34% дорослих громадян (причому
переважно саме "національно свідомих", тих хто проти
комуністів і кучмістів) - є ідеальним приводом. "Рухи" з "РіПками"
й "Просвітами" виходять на демонстрації вже не з протестом
проти сфальшованих виборів, а під гаслами захисту рідної
церкви.

Врешті-решт, церкву таки "дозволяють" (важко уявити, як
сьогодні навіть в умовах нашого правового хаосу
опечатуватимуть і передаватимуть московським священикам
тисячі українських храмів). Але дозволяють в обмін на визнання
"легітимності" парламенту, де безроздільно домінуватимуть "За
ЄдУ" разом із "Жінками за майбутнє". Принципова ж опозиція
знову виявляється "локалізованою" і зрадженою вождями
"поміркованих", як це сталося вже рік тому.

Звичайно, тут описаний найпохмуріший сценарій, - можливі і певні
його "м'якші" модифікації. Але наше життя протягом останніх
років занадто макабричне для того, щоб вважати такий варіант
розвитку подій цілком неймовірним.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка