lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Спроба ліквідувати УПЦ КП: влада "перестраховується" щодо наслідків виборів? (укр.)
Друк
Розділ: Новини
14.03.2002, 12:46



На тлі реляцій про передвиборні
баталії якось непоміченим
залишилося повідомлення про те,
що Генпрокуратура в особі
О.Баганця опротестувала рішення
Держкомрелігій (ще від 1992 року)
про реєстрацію Української
православної церкви Київського
патріархату. Протест внесено на
підставі запиту 65 депутатів
(переважно від лівих і
"пропрезидентських" фракцій).
Формальна підстава протесту -
червневий Всеукраїнський православний собор 1992 року, на
якому було оголошено про об'єднання УАПЦ та УПЦ в єдину
УПЦ КП, відбувся не у відповідності до статутів УАПЦ та УПЦ.

Отже, фактично поставлено під сумнів легітимність існування
православної церкви, яка, хоча й суттєво поступається УПЦ
Московського патріархату за кількістю парафій (3 тисячі проти 9
тисяч), однак суттєво переважає її за кількістю віруючих, які себе
з нею ідентифікують (34% дорослих громадян України проти
18%, причому ці цифри є стабільними вже впродовж кількох
років). І зроблено це на підставі процедурних порушень, яких
начебто припустилися ще 10 років тому.

Нагадаю трохи історії. До 1989 року на території УРСР легально
діяла єдина православна церква - РПЦ в особі її Українського
екзархату. Однак під впливом загального демократичного
піднесення постало питання про відродження двох національних
церков, - УГКЦ, ліквідованої Сталіним 1946 року, та УАПЦ,
практично весь єпископат і священиків якої було знищено ще в
1930-ті.
Протягом перших місяців 1990-х близько тисячі православних
парафій (переважно в Галичині) відкололися від РПЦ і їхні
представники на соборі в Києві оголосили про відродження
УАПЦ на чолі з главою УПЦ в США митрополитом Мстиславом,
піднесеним до патріаршої гідності.

Водночас екзарх України митрополит Філарет домігся
підвищення статусу свого екзархату до рівня "самостійної в
управлінні" УПЦ. Після проголошення незалежності України
собор УПЦ майже одноголосно вирішив клопотатися перед
Москвою про надання цій церкві "канонічної автокефалії" (в
православній традиції поява незалежної держави завжди
означала й унезалежнення церкви, - так було в Болгарії, Сербії,
Греції, Румунії, зрештою, в самій Росії).

Однак Московська патріархія до такого розвитку подій
виявилася готовою. Замість надання українській церкві
автокефалії учасники архієрейського собору в Москві зажадали
усунення Філарета від церковного керівництва. Це й було
зроблено на архієрейському соборі УПЦ, скликаному в травні
1992 року митрополитом Никодимом у Харкові (попри відверте
порушення статуту УПЦ, за яким право скликати такий собор мав
тільки сам Філарет). Але більшість промосковськи налаштованих
єпископів УПЦ з такою формальністю не порахувалися й обрали
собі новим предстоятелем керуючого справами Московської
патріархії митрополита Володимира (Сабодана).

Натомість Філарет зі своїми прибічниками пішов на об'єднання з
УАПЦ в єдину УПЦ КП під омофором патріарха Мстислава.
Доля цього об'єднання виявилася складною. З одного боку, його
так і не визнала частина єпископату УАПЦ, яка 1993 оголосила
про "відродження" цієї церкви. З іншого, - виразно національно
зорієнтована УПЦ КП піддавалася відвертим гонінням з боку
адміністрації новообраного президента Л.Кучми. "Вінцем" стало
жорстоке побиття учасників похорону патріарха Володимира
(Романюка) київським "Беркутом" у липні 1995 року (ці події було
названо "чорним вівторком").

Але під омофором патріарха Філарета (був обраний на соборі в
жовтні 1995 року) церква поволі подолала внутрішні кризи,
організаційно зміцніла, і стала повільно, але впевнено вигравати
змагання в "канонічної" УПЦ (МП) за симпатії більшості
православних вірників. Більше того, з'явився реальний шанс
об'єднання її з УАПЦ і отримання цією об'єднаною церквою
"канонічного" визнання, - проте не з боку Московської, а
Константинопольської патріархії, до складу якої Київська
митрополія входила до 1686 року.

"Політично" УПЦ КП поводилася й поводиться достатньо
обережно. З одного боку, Філарет традиційно благословляв усі
значущі національно-демократичні заходи, від яхтової експедиції
УНП "СОБОР" від Києва й до Севастополя, аж до з'їзду блоку
"Наша Україна". З іншого боку, він ніколи не дозволяв собі різких
опозиційних випадів проти перших осіб держави, а відтак
присутність Л.Кучми на великодніх богослужіннях у
кафедральному Володимирському соборі (хоч, звичайно ж,
нетривала, і лише після відвідин аналогічної служби УПЦ (МП) в
Лаврі) перестала сприйматися як сенсація.

Проте Київський патріархат мимоволі ставав потужним чинником
не так поточної внутрішньої політики (тут його роль залишається
порівняно незначною, - насамперед в силу обережності
патріарха Філарета), скільки великої геополітики. Канонічне
визнання УПЦ КП остаточно виводило б Україну з євразійської
орбіти. Тому програмовою тезою всіх проросійських політиків в
Україні - від "центриста" А.Деркача до комуніста П.Симоненка, -
стало обстоювання "православної єдності Києва й Москви".

А відтак з'явився вже згаданий протест Генпрокуратури на
рішення Держкомрелігій щодо реєстрації рішень собору
десятилітньої давності. Держкомрелігій, щоправда, цей протест
відхилив, - але Генпрокуратура вже оголосила, що
оскаржуватиме це рішення в суді.

Причому слід визнати відверто, - підстави виграти таку судову
справу в Генпрокуратури будуть з однієї простої причини.
Правова база для регулювання міжконфесійних взаємин на
початку 1990-х лише формувалася. Водночас діяв і новий закон
про свободу совісті, і відомчі інструкції ще з часів колишнього
СРСР. Отже, оскаржити будь-яке рішення того часу особливих
труднощів не складе (і насамперед це стосується УПЦ (МП),
предстоятеля якої митрополита Володимира було обрано з
явним порушенням чинного церковного статуту).

То чому ж протест прокуратури з'явився саме щодо УПЦ КП? І
саме напередодні виборів?

Ледве чи можна вважати випадковим те, що цей протест збігся в
часі з сумновідомою заявою Б.Бойка про те, що опозиція
паралельним підрахунком голосів планує вчинити мало не
державний переворот. З огляду на цілковиту контрольованість
Б.Бойка з Банкової і на наполегливість, з якою громадськість
привчають до думки про фантастичні рейтинги блоку "ЗаЄдУ"
(що не підтверджуються наразі жодною соціологією), цілком
очевидно - системні фальсифікації результатів виборів у
загальнонаціональному масштабі таки готуються.

А відтак потрібен потужний інформаційний привід, здатний
відволікти увагу від можливих протестів опозиції. Заборона ж
церкви, яку підтримують 34% дорослих громадян (причому
переважно саме "національно свідомих", тих хто проти
комуністів і кучмістів) - є ідеальним приводом. "Рухи" з "РіПками"
й "Просвітами" виходять на демонстрації вже не з протестом
проти сфальшованих виборів, а під гаслами захисту рідної
церкви.

Врешті-решт, церкву таки "дозволяють" (важко уявити, як
сьогодні навіть в умовах нашого правового хаосу
опечатуватимуть і передаватимуть московським священикам
тисячі українських храмів). Але дозволяють в обмін на визнання
"легітимності" парламенту, де безроздільно домінуватимуть "За
ЄдУ" разом із "Жінками за майбутнє". Принципова ж опозиція
знову виявляється "локалізованою" і зрадженою вождями
"поміркованих", як це сталося вже рік тому.

Звичайно, тут описаний найпохмуріший сценарій, - можливі і певні
його "м'якші" модифікації. Але наше життя протягом останніх
років занадто макабричне для того, щоб вважати такий варіант
розвитку подій цілком неймовірним.