25.04.2002, 10:45



          У передвиборчій гарячці майже
          непоміченою лишилася подія, що може
          мати далекосяжні наслідки: спершу
          кабінет міністрів скасував власну
          постанову про перелік пам'яток, які не
          підлягають наразі переданню конфесіям,
          а трохи згодом президент своїм указом
          зобов'язав передати церквам усі ті
          споруди, які ще досі перебувають у
          державній власності і використовуються
"не за призначенням".

Постанову №1033 було ухвалено 4 квітня 1991 року з ініціативи тодішнього
"гуманітарного" віце-прем'єра академіка Сергія Комісаренка. Вона
встановлювала довгий (на кількадесят назв, починаючи від комплексів Софії
Київської та Києво-Печерської Лаври) перелік храмів-пам'яток, які, виходячи з
їхнього історико-культурного значення, повинні були залишитися у віданні
держави.

Головних аргументів на користь такої постанови наводилося два.
Насамперед, жодна з конфесій ані на початку 90-х, ані навіть сьогодні не
здатна була б утримувати на належному рівні храми, які є водночас
унікальними пам'ятками національної і світової культури. Фах церковного
історика, архітектора, археографа припинив існування разом з "великим
погромом" 1920-30-х рр., а сьогоднішній культурний та освітній рівень
багатьох православних священиків і владик, як то кажуть, "відображає
особливості доби". 

Не випадково повернення монахів у нижню Лавру супроводжувалося актами
справжнього вандалізму щодо пам'яток. Поняття "наукова реставрація" для
нових-старих господарів виявилося незрозумілим і чужим, і в усіх випадках
перевагу віддавали квапливому ремонтові. Під час такого ремонту було,
скажімо, знищено старі автентичні розписи в Різдвобогородицькій церкві.
Натомість у бароковій пам'ятці з'явився абсолютно чужий стилістично
стінопис у псевдо-візантійському стилі. І таких сумних прикладів можна
наводити дуже й дуже багато.

Другим аргументом стало те, що значна частина храмів використовувалися
за радянського періоду під заклади культури - музеї та концертні зали.
Передання цих споруд церкві означало б фізичну загибель цих закладів
(інших приміщень для них просто не існувало). Власне, це й відбувалося в
багатьох містах України. Як-от у Вінниці, де віруючі РПЦ, підбурювані
митрополитом Агафангелом, захопили колишній католицький собор і
розламали на шмаття встановлений у ньому унікальний орган. При цьому
ставлення до всіх таких випадків міліції бувало незмінно значно
ліберальнішим, аніж до "політичних екстремістів" (до них у ті далекі роки
зараховували переважно демонстрантів із синьо-жовтими прапорами та
гаслами "Україні - волю").

Нарешті, автори постанови №1033 мали ще й третій, "політичний" аргумент
(який, однак, воліли не використовувати публічно). Адже за наявності в
Україні кількох православних церков (УПЦ МП, УАПЦ, трохи згодом - УПЦ
КП) юридична процедура визначення правонаступництва на кожний
конкретний храм була практично відсутня. А відтак храми передавалися тій із
церков, до якої була прихильнішою місцева влада (1991 року вона
однозначно фаворизувала скрізь відділкові "офіційної" РПЦ). А це
створювало вузол майже нерозв'язних проблем на майбутнє - особливо щодо
тих храмів, які є для українців символами їхньої історії та національної
самобутності.

Протягом одинадцяти років дії постанови №1033 жоден із названих вище
аргументів, на жаль, не застарів. Більше того, "повзучий наступ" на
українські пам'ятки тривав і впродовж цього часу. Початково визначений
постановою перелік "схуд" більш як наполовину, і в переважній більшості
випадків виключені з нього пам'ятки волею місцевої влади опинялися саме в
руках церкви Московського патріархату (хоч на них незмінно претендували й
зареєстровані громади УПЦ КП та УАПЦ). Однак щодо найважливіших,
найзнаковіших храмів (насамперед - щодо тієї ж Софії та Лаври) постанова
діяла, убезпечуючи від нового витка міжконфесійного напруження.

Скасування постанови №1033 і указ президента Кучми припали саме на час
передвиборчої кампанії. Цьому очевидно сприяло й те, що "гуманітарним"
віце-прем'єром сьогодні є Володимир Семиноженко з його відвертою
проросійською орієнтацією (йому належить крилата фраза про те, що "доба
Мазепи закінчилася, починається доба Хмельницького"). То ж схоже, влада
на такий спосіб спішила розплатитися з церквою Московського патріархату за
дієву підтримку, надану блокові "ЗаЄдУ", одну з партій якого і очолює
Семиноженко. 

Хоча, заради справедливості, слід відзначити, що за прихильність УПЦ (МП)
із "харчоблоком" доволі успішно змагалися комуністи. Не випадково книга із
промовистою назвою "К истории автокефального и филаретовского расколов"
(Київ, 2002) була видана прес-службою УПЦ (МП) коштом і за передмовою
головного ідейного спадкоємця "войовничих безвірників" Симоненка. Не
випадково саме 65 депутатів-комуністів стали авторами запиту, на підставі
якого Генпрокуратура здійснила невдалу спробу зняти з державної реєстрації
(фактично - заборонити) УПЦ КП.

За таких умов церква Київського патріархату вдалася до контрзаходів,
зажадавши негайно повернути їй весь комплекс Софії Київської (до закриття
владою 1934 року собор належав "національній" УАПЦ) та верхню Лавру. На
допомогу було прикликано народних депутатів із середовищ
національно-демократичних партій.

Але влада вкотре продемонструвала свої переваги над опозицією. Сьогодні
споруди тієї ж верхньої Лаври самочинно, не чекаючи жодних рішень,
захоплюють молодики під проводом владики Павла (Лебедя). Майно
Національного (!) заповідника при цьому викидають буквально на вулицю.
Жодних активних спроб захистити це все ж таки державне майно київська
міліція чомусь не робить. А йдеться ж про долю унікальних музейних зібрань
світової ваги, внесених до переліку ЮНЕСКО...

Часто говорять, що церква повинна стояти поза політикою. Однак у
реальному житті церкви скрізь у світі є, крім всього, потужними
громадськими інституціями, які справляють помітний вплив на
суспільно-політичне життя. Питання тільки, яким є цей вплив і наскільки
цивілізовано він здійснюється.

Так історично сталося, що сьогоднішня Україна є державою
поліконфесійною. Всі соціологічні дослідження останніх років показують, що
більше половини громадян України ототожнюють себе з тією або іншою
церквою. При цьому більше чверті громадян заявляють про свою належність
до церкви Київського патріархату, приблизно кожний восьмий симпатизує
патріархатові Московському, решта християн - належать до УГКЦ, РКЦ,
УАПЦ, численних протестантських громад. Але така статистика описує весь
загал громадян, більшість із яких вкрай рідко ходять до церкви. Натомість за
числом парафій перед веде УПЦ (МП), за якою йдуть УГКЦ та УПЦ КП.

Вже ці цифри показують - намагання якоїсь із церков говорити від імені
загалу всіх християн України є очевидно безпідставними. Однак позиція
принаймні однієї з церков - УПЦ (МП) - різко суперечить цій очевидності.
Вона досі проголошує себе єдино канонічною церквою на українських
теренах, ставлячись до вірних інших церков (число яких сильно
применшується) як до ворогів і "розкольників". 

Політично ж керівництво УПЦ (МП) солідаризується з тими, хто досі
співвідносить себе чи то з колишнім СРСР, чи то з новим "Слов'янським
союзом" чи "Євразійським простором". Звідси - підкреслена
російськомовність цієї церкви, її абсолютна ворожість до всього, що можна
вважати виявами "західництва" (екстремальних форм ця ворожість набула
торік, коли сільських бабусь тисячами звозили до Києва протестувати проти
приїзду папи Івана Павла ІІ). І водночас УПЦ (МП) має надпотужне лобі в
сьогоднішній українській владі - як на рівні її найвищого керівництва, так і на
рівні переважної більшості місцевих держадміністрацій.

Керівництву УПЦ КП так само важко закинути опозиційність. Навіть зазнавши
брутальних принижень від Л.Кучми та його оточення (згадаймо бодай події
"чорного вівторка"), патріарх Філарет ніколи не дозволяв собі різких заяв
щодо чинного президента. Максимум, що він міг собі дозволити - це
покритикувати окремих урядовців, які "не розуміють" стратегічних інтересів
держави. Але, попри всю політичну лояльність та обережність, УПЦ КП став
логічним осередком консолідації для тих політичних сил, які є значно
радикальнішими опонентами нинішнього правлячого режиму. То ж не
випадковою є відверта симпатія, з якою патріарх Філарет поставився до
ющенківської "Нашої України", не випадкова і його згода взяти участь у
спільній "Молитві за Україну", ініційованій Юлією Тимошенко.

Сьогодні важко передбачити, як розвиватиметься міжконфесійна ситуація в
Україні надалі. На неї може вплинути багато додаткових чинників, частина
яких розташовані поза межами нашої держави.

Але цілком очевидно: останні владні рішення щодо колишніх церковних
споруд не стали відновленням історичної справедливості. Бо в сьогоднішній
Україні "відновлення справедливості" щодо УПЦ (МП) (яка фактично
продовжує традицію російської синодальної церкви, - одного з потужних
інструментів імперської політики в Україні) є фактично творенням нової
несправедливості щодо УПЦ КП (яка намагається відроджувати традицію
старої київської церкви, до її інкорпорації Москвою 1686 року). І навпаки. 

Отже, все залежатиме від точки зору "відновлювачів справедливості" з
нинішньої владної команди на те, чим є Україна сьогодні: незалежною
демократичною європейського державою? Чи частиною "непорушної
історичної єдності східних слов'ян"? 

В кожному разі, ми можемо очікувати появи нових туго затягнутих вузлів
суперечностей, розплутувати які доведеться не одне десятиріччя.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник


Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка