ВСТУП ІНТЕРВ'ЮЕРА Історія, доля, життя - назвіть це, як собі захочете, - часто роблять несподівані акценти на тих чи інших іменах, прирікаючи їх носіїв бути не менше й не більше, ніж обранцями тієї ж таки історії, долі й життя. Загал може дивуватися: "Чому саме він?!", палко схвалювати або не менш палко заперечувати: "Чого саме він?!", - а він, отой ім'ярек, якому випало народитися, вирости, вивчитися, відбутися і - постати саме в той час, в тому-таки місці і в такій іпостасі, - раптом дістає ще один урок (подарунок, місію, прокляття?) Божого провидіння: нести відповідальність за те, що відбувається з нацією і державою! Мені видається, що мій співрозмовник, народний депутат України Микола Григорович Жулинський належить до цієї когорти людей.
Про нього: академік НАНУ, доктор філологічних наук, директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
У 1992-94 і в 1999- 2001 роках - віце-прем'єр-міністр соціальних та питань гуманітарної політики України.
Нині - народний депутат ВР, член фракції "Наша Україна".
Ми мали змогу говорити з Миколою Григоровичем довго і неспішно. Тож пропоную читачам не свої запитання, а відповіді М. Жулинського, його роздуми про час і про себе, мною записані. Л. ГОЛОТА
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ: "КОЖЕН ДЕНЬ, МІСЯЦЬ, РІК ПРАЦЮЄ НА НАШУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. У ЦЬОМУ - НАЙБІЛЬШИЙ ОПТИМІЗМ"

I. ПРО ХОДІННЯ У ВЛАДУ
Мені одинадцять років тому думалося, що нині ми будемо ген-ген як далеко! Виявляється, я був наївним! Диваком, а може, романтиком, коли погодився "йти у владу". Ця пропозиція знайшла мене… у Франції. Я вперше потрапив у Париж - Сорбонна влаштувала конференцію, присвячену Запорозькій Січі, а я там мав доповідь. І тут викликають мене через посольство - негайно прибути на сесію Верховної Ради, бо мене представляють на міністра культури. Я прилітаю і - на Верховну Раду, хоч знаю на 90%: мене провалять. І сам собі дивуюсь: чого ти рвешся? Ти маєш роботу, своє літературознавство, немає ідеологічних обмежень… Мене провалюють, і я йду звідти і думаю: а чого я летів?..
Я не хочу вимовляти високих слів: летів заради України. Можливо, це сиділо в мені родове провінційне село, яке за всяку ціну примушує нас вибиватися "в люди". Я не зізнавався собі в цьому, але це так… Але я щиро думав, що я тоді гори переверну, можу багато зробити… Тепер, коли я двічі побував при владі, перший раз - в уряді Кучми, першому уряді незалежної України (1992-94 рр.); потім вдруге - в уряді Ющенка (1999-2001), можу сказати: і вперше, і вдруге я тільки починав опановувати ситуацію, вивчати цей складний механізм влади. І тільки ти все зрозумієш, як ця катапульта викидає тебе к чортовій матері і ти опиняєшся - знову! - віч-на-віч із запитаннями самому собі: що я зробив?
Чи й сліду ніякого немає?!
І ти перед собою у всьому винен, бо беручи на себе високу відповідальність, мусиш знати, що не все від тебе залежить, але: не дочекавшись результатів особисто, я можу закласти якісь основи, а від цього залежить усе.
У 1992 році я був одним із тих, хто став державним радником з питань гуманітарної політики. Була створена Державна дума України, про яку сьогодні майже ніхто не згадує. Тоді Олександр Ємець став радником з правової політики, Ігор Юхновський - з питань економічних, а Олександр Ємельянов - з промислових. Нас було 4 радники, і нашою метою було розробити стратегію розвитку України на перспективу.
Моя мета - гуманітарна політика. І я почав учитися, почав багато що читати - мав зрозуміти, як її бачити; я взяв за основу те, що Організація Об'єднаних Націй застосовувала до визначення цивілізаційного рівня розвитку націй держави. Це індекс людського розвитку. І я першим в Україні почав застосовувати цей індекс людського розвитку, а ця система передбачає величезний комплекс проблем. Це і демографічний рівень, і рівень медичного забезпечення, інтелектуального, охорони навколишнього середовища і т. д. Це показники, які дають змогу визначити, наскільки рухається суспільство в цивілізаційному напрямку, - відповідно до стандартів ООН. І що цікаво: у такому підході ми були першими серед усіх країн, які утворилися на території колишнього СРСР. Це був добрий початок: ми провели перші конференції, розробили концепцію, заклали основи. Я зрозумів, що не можна вирішити якесь одне питання, не торкаючись інших. Скажімо, закласти систему охорони здоров'я, не враховуючи стану екології, науки, демографії, міграцію і т. д. Я зрозумів, що ми маємо унікальний потенціал. І моя найголовніша мета була - зберегти той потенціал, не зруйнувати його.
На перших порах, коли я був в уряді Леоніда Кучми, до нас дуже активно приїздили різні радники, експерти з-за кордону, з різних організацій, які мали рецепти, які можна застосовувати до реформування української економіки і т. д.
Але це, по суті, були готові штампи, готові моделі, які вони опрацьовували на територіях, припустимо, Латинської Америки. І їхні вимоги, що, скажімо, доходили до мене: скоротити кількість вузів, кількість студентів. Перевести студентів на платне навчання. Скоротити кількість ліжок у лікарнях. І так далі, і тому подібне.
Тобто, все йшло на обмеження. Я вважаю великою своєю заслугою те, що я стояв на смерть: не дав скоротити жодного вищого навчального закладу в Україні. Жодного середнього навчального закладу. Я був одним з тих, хто боровся проти закриття профтехучилищ, але це вже була обвальна система, яку почали знищувати "червоні директори" базових для училищ підприємств. Врятувати ПТУ не вдалося, і ось сьогодні у нас є проблема професійного робітника. Висококваліфікованих робітників у нас, по суті, ніхто не готує - хоча б на тому рівні, який був раніше.
Так само медицина. Я сказав, що ми можемо йти на реформи, але ту базову систему, яка є, треба зберегти. Бо в нас немає середнього класу. Ми не можемо собі цього дозволити!
Тобто, в першому уряді в мене були функції не так реформуючі, як захисні. База сфери культури, охорони здоров'я, освіти в принципі була досить серйозною. Вона не функціонувала ефективно, оскільки не була фінансово забезпечена, але інституційно вона була досить розвинута і забезпечувала виживання в умовах реформування. За головне я вважав зберегти базу, щоб ми не втратили того, що забезпечує життєдіяльність людини щодня: діти повинні вчитися, студенти - вступати у вузи, люди, які хворіють, - лікуватися.
Інша річ, який рівень, - але то вже інше питання.
Я прочитав багато праць, особливо тих, що стосуються економіки, яка йде від централізованого управління до ринкової економіки. Цей перехідний період досить тривалий: 15-20 років у середньому. Але він може бути забезпечений безконфліктно - за умови, якщо збережено той мінімум, який не дає людині ставати соціально агресивною. І стара наша база цю роль більш-менш виконувала. Хоч шахти були в страшному стані - двадцять років радянська влада не вкладала в них кошти.
І, головне, я зрозумів: треба забезпечити тяглість культури, аби не розірвати зв'язку, очистивши її від ідеологічних нашарувань, зберегти якийсь розвиток. Не можна йти шляхом заборон, а треба йти шляхом корекції. З самого початку я стояв і стою на одній позиції: для нас незалежність - це час. Набуття часу. Усталена свідомість людей, що незалежність - факт неминучий, історичний, і він повинен бути утвердженим. Кожен день, місяць, рік працює на нашу незалежність. У цьому є найбільший оптимізм.

II. ПРО МОЛОДЬ
Я переконаний, що нове покоління, до якого ми можемо висловлювати скільки завгодно претензій: пасивне, непатріотичне, хоче вирватися на Захід, не має почуття національної свідомості, - але це покоління вже є українським. Є державним. Вони не мають іншого ареалу, в якому б вони могли себе самореалізувати. Так, частина з них їде, але це процес неминучий. Частину свого інтелектуального потенціалу ми втрачаємо, але, водночас, наші молоді люди можуть відчути, що вони - у вільній країні, що вони мають право вибору. Важливо те, що прийшли люди, які інакше мислять, у яких немає стереотипів радянськості, у них немає комплексу меншовартості, і, головне, - вони здорові індивідуалісти, їхній нормальний егоцентризм дозволяє їм точно розраховувати свої сили й можливості, і вони шукають сьогодні освіту, а не диплом, рівень навчання. І перспективу, яку дає ця освіта, цей диплом. Чому цього року конкурс у НаУКМА - 16,5? Це говорить про те, що це престижний заклад і він дає їм перспективу.
Приходить зміна поколінь, і ми зараз на стадії якісної зміни в українському суспільстві, що принесе більшу динаміку розвитку. Бо Україна нагадує величезного паровоза, який стоїть на рейках і пробуксовує. Енергія є, пара валує. Машиніст командує, а колеса пробуксовують. Рух забезпечать оці нові люди, які інакше мислять, вони мають ті якості, котрих у нас не було. Є здоровий індивідуалізм, що забезпечить майбутнє.
Є певні стандарти життя. Ми ці стандарти поки що подати не можемо, але молодь про них знає і до них прагне, і буде їх досягати!
Сьогодні ми, по суті, не маємо колективістської людини, ми маємо індивідуалізовану людину, і ця людина мусить розраховувати тільки на себе. Так створюється простір конкурентного середовища, в якому будуть виживати сильніші, інтелектуальніші, енергійніші. Ми проходимо той шлях, яким проходили інші країни, протягом десятків років, а в нас відбувається прискорений процес. У прискореному процесі є загроза певних втрат, але в ньому є й позитив: з'являтимуться яскраві особистості, інтелектуальні індивідуальності - те, що ми називаємо ядро нації, інтелект нації, її золотий запас, її двигун, мотор етносу. У нас іншого шляху немає!

III. ПРО ІНФОРМА-ЦІЙНИЙ ПРОСТІР
Я думав, що наші закони, які ми так чи інакше впроваджували через Верховну Раду, дають національні пріоритети в інформаційному просторі. Що наші цінності будуть домінувати. Але виявилося, що ми потрапили у складну пастку, з якої я виходу сьогодні не бачу. Це пастка, яка пов'язана не з відсутністю патріотизму чи самовідданості Уряду або Верховної Ради, а з тим, що називають сьогодні світовою економікою. Правила гри в Україні диктує фінансовий капітал.
Росія владарює в нас, у нашому інформаційному просторі, але у них є також загроза втрати власного інформаційного простору. Ще невідомо, які транснаціональні сили будуть контролювати той простір, який ми називаємо пострадянським. Сьогодні в світі економіка стає тією частиною культури, яка, по суті, виключає мораль і етику. Є один припис, один тотальний закон - прибуток за будь-яку ціну. І навіть той, хто має цілком щирі патріотичні почуття, заради економічної вигоди засмоктується в ту чорну діру, стає її заручником.
Наш інформаційний простір сьогодні є заручником оцього геополітичного всепланетарного простору, цієї могутньої системи. У нас немає ні внутрішніх механізмів, ні правових; не існує й міжнародного правового поля, яке б забезпечувало саморозвиток таких національних молодих держав, як Україна.
Наші закони безпорадні - абсолютний розрив між тим, що є в законах і що є в реальному житті. Але факт, що фінансовий світ, наче павук, з'їдає інформаційний простір. Наші фінансові кошти - мізерні, ми не є самостійно діючою системою. Нам слід виробляти системи національного самозахисту, які б, не виключаючи Україну з процесів глобалізації, діяли б як національні державні захисні механізми для збереження і захисту традицій, культури, свого способу життя в умовах світового економічного порядку. Держава повинна визнати, що пріоритети - це наука, культура, освіта, інтелект. Це створюватиме те ядро, яке утримуватиме нас на орбіті нашого національного розвитку, даватиме змогу уникнути поглинання.

IV. ПРОГНОЗ НА МАЙБУТНЄ
Особисто я вірю, що він - оптимістичний. Вірю, що впродовж найближчих 10-15 років Україна буде лідером на європейському просторі. Лідерство можливе завдяки потужному інтелектуальному потенціалу, яким сьогодні володіє Україна. Я переконаний, що світові відкриється дуже цікава українська цивілізація. У найближчі 3-5 років ми перейдемо через кризовий стан - і наберемо динаміки, що буде дуже перспективною. Я переконаний, що ми будемо успішно досягати толерантності і порозуміння як у політичному житті, так і в громадському. Вірю, що спроби реґіонізувати Україну будуть відкинуті; буде поступово знято проблему "Схід-Захід", і державна українська мова органічно стане мовою міжнаціонального спілкування в Україні - я думаю, що тут елементарно треба прийняти закон, який є у Верховній Раді, і виконувати його. Я думаю, що російська частина населення зрозуміє: так, в Україні має бути державною українська мова, і це - поза дискусіями. Ми будемо все більш відкриті світові, і в цьому є свій плюс: водночас, ми маємо бути захищенішими - розвиваючи свою культуру, свій етнічний потенціал. Українська нація дає розкрилитися всім націям, які живуть в Україні, і це зніме будь-які конфлікти етнічного характеру, які дуже важко переборюються. Я думаю, що максимум через три роки Україна стане членом НАТО, а через п'ять - Європейського Союзу. І тоді відпаде постійна необхідність озиратися на Росію, а буде вибудуваний рівноправний діалог культур і цивілізацій з росіянами. Поступово відпаде комплекс меншовартості, який нас так переслідує, робить ущербними - противними самим собі, бо набридло постійно плакатися і постійно шукати ворога.
Я думаю, що у нас поступово стабілізується і відрегулюється система президентської і законодавчої влади. Уряд буде справді незалежним урядом з планом дій, це буде головна дійова сила в Україні, це буде той інструмент, через який реалізовуватиметься політика - економічна й гуманітарна. Ми визріваємо для цього, звідси й цей прогноз, а не мрія якогось сучасного Манілова. Україна стає виразніша на світовому горизонті, а цьому сприяє тільки наш внутрішній потенціал, наша енергія, наша духовність та інтелект.

V. НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІДЕР І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
Зрозуміло, що лідерство - це необхідна умова і ринкової економіки, і громадянського суспільства. Конкуренція лідерів - це нормальний процес. Інша справа, що за цими лідерами іноді стоять дуже незначні сили. І непотужні сили створюють враження хаосу і нецілеспрямованості. "Два українці - три гетьмани" - це не є національна риса, і не треба роздирати на собі сорочок і говорити, які ми роз'єднані, які не згуртовані, розмежовані… Нормальний процес, якщо дивитися зі сторони. Якщо вживатися в цей процес, то, безперечно, він нас дратує. Ми хочемо консолідації національних правих сил, хочемо національного ядра. Але його не можна створити штучно. Формування лідера має бути природним, як виростання. Виростання Віктора Ющенка - це, на мою думку, дуже цікавий, надзвичайно симптоматичний процес появи саме національного, а не громадського чи партійного лідера! А середовище, яким сьогодні є національне суспільство, сприймати такого лідера ще не готове. Ясна річ, його намагаються заносити в один бік, давати "правий крен", а він намагається вирівнятися, щоб іти серединою, маючи східне і західне крило, - тобто, - два крила. Бо інакше - він це розуміє - на одному крилі не піднімешся. І Ющенко, на мою думку, надзвичайно розумна і надзвичайно чутливо реагуюча людина - на всі симптоми, які мають місце в українському суспільстві. У нього є рідкісна якість - він надзвичайно толерантний і намагається шукати порозуміння. В його особі сконцентровані всебічні інтереси різних соціальних груп, громадських організацій і політичних партій. І тому одразу виникає питання національної ідеї - того, що повинно об'єднати наше суспільство. Те, заради чого ми живемо. Ця ідея - державотворча: самоздійснення української нації у своїй національній державі. Це повинно стати інтересом всіх. Але сьогодні, коли фінансовий капітал намагається підкорити все і в політиці, і в культурі, і в міжнародних відносинах, - аби забезпечити інтереси кланів, різних фінансових груп, - це зробити дуже важко. Це можна було б зробити, на мою думку, якби лідер В. Ющенко зміг себе зреалізувати повною мірою як прем'єр-міністр, який має можливість створити ту систему відносин у суспільстві, в якій би кожен зміг знайти своє місце. Для цього потрібно: легалізація тіньового капіталу, єдині правила гри на всій території. Але сьогодні клани - київський, дніпропетровський, донецький - виробляють свої правила гри. Вони намагаються створити своїх лідерів, які б захищали їхні інтереси.
Сьогодні почала змінюватися політична конфігурація фінансово-економічних кланів України. Вони шукають своїх інтересів уже не в Президенті України, а в тому новому лідері, який може прийти.
Вони зашорені на своїх реґіональних інтересах, своєму капіталові, і тут лиху роль відіграють глави адміністрацій, які сьогодні, по суті, є феодалами на своїй території. Віктор Ющенко може протистояти їм лише своєю цілісною програмою, де їм би довелося шукати свого місця. Донецький фінансово-бізнесовий клан нині претендує на центральне місце в Україні, на те, що їхня фігура буде центровою в політиці. Звичайно ж, інші клани цьому протистоятимуть.
Чому Віктор Ющенко не поспішає з формуванням якоїсь своєї політичної партії? Тому, що сьогодні ніхто політичних програм партій не читає. Вони не реалізовані і не можуть бути реалізованими. Створити Вікторові Ющенку партію з того числа партій, які входили в його блок, - практично неможливо: ваза, яку склеїли, ніколи води тримати не буде. Логіка сьогоднішнього політичного і економічного життя в Україні, незалежно від волі і Л. Кучми, і В. Ющенка, доводить закономірність і необхідність, наприклад, парламентської більшості, яка буде зацікавлена в реалізації своїх інтересів. Рано чи пізно вона сформується, і ядром її, хто б чого не хотів, буде "Наша Україна", а інструментом реалізації інтересів буде В. Ющенко. Іншого лідера до президентських виборів 2004 року ми не сформуємо. Він не з'явиться. Він може бути - як ставленик адміністративно-командних сил, фінансових могутніх сил, що спиратимуться на іноземний капітал, але я переконаний, що суспільство вимагає загальнонаціонального лідера.
Основний наш здобуток - зміна суспільної свідомості. Відбулась якісна переорієнтація українського суспільства - не на реставрацію брежнєвських часів, а на майбутнє. Це пройшло природним шляхом, завдяки часам, які ми пережили. Відбулася природна зміна поколінь. І те саме, що на перших порах задавало тон, сьогодні не займає домінуючих позицій в українському суспільстві. Прийшло нове покоління, яке сьогодні усвідомлює, що повернення немає. Але найбільша біда - те, що ми не відкрили перспективу. Сьогодні суспільство на роздоріжжі. Туди не повертаємося, куди йти - не знаємо.
Національний лідер має показати дорогу до храму.
Найголовніше - це суспільні настрої, суспільна свідомість. Зміна суспільних настроїв, суспільної свідомості є якісним показником перспективи і життєдіяльності суспільного організму. Сьогодні цей організм починає відроджуватися. У нього влилася нова свіжа кров. Але можливості для реалізації цієї енергії немає - і це є найбільшим нашим прорахунком. І тому потрібен національний лідер, який відкриє перспективи для нової України.
Сьогодні період надзвичайно цікавий - період переструктуризації суспільної свідомості, парадигм мислення і навіть ціннісних орієнтацій. Сьогодні в них Україна як держава посідає певне місце. Значна частина суспільства розуміє, що державний механізм має бути досконалий. Через те сьогодні така претензія, недовіра до влади. Особливо - до влади на місцях: регресивна, не динамічна, вона не мислить сучасними категоріями, але працює на самозбереження. І в цьому - смерть цієї влади.
Україна переживає дуже серйозну кризу, але організм її вже починає оздоровлюватися.

VI. "ЩОСЬ" ВІД МИКОЛИ ЖУЛИНСЬКОГО
Найбільша для мене радість, - що Богом судилося те, щоб я жив у цей період, коли Україна здобувала свою незалежність. Навіть якби я нічого іншого не зробив, то я був би відомий і щасливий, - такий це дарунок долі!
Я пам'ятаю, як у дитинстві, ще мало що усвідомлюючи, ми маленькими дітьми на піску малювали тризуб! Я знав усі слова гімну "Ще не вмерла України…", і мої ровесники - також. Ми співали його, але я ніколи не сподівався, що колись це буде, будуть пам'ятники воїнам УПА, а тут раптом - так вийшло…
Так вийшло, що я потрапив до Інституту літератури, де вчилися Василь Стус, Іван Дзюба, працювали Іван Світличний, Юрій Бадзьо, Михайлина Коцюбинська… І це вже зобов'язувало… Наш Інститут був майже одноголосно (крім одного) за створення Народного Руху України, і ми підтримали цю ідею. Мені довелося працювати у двох Урядах, двох скликаннях Верховної Ради, - хіба це не щастя? Так, я не зміг все зробити, що мені праглося, - але я на ці роки не нарікаю…
Я починав свого часу і реформу медичної сфери - перехід на систему страхової медицини, але з певними корекціями - зі збереженням державного фінансування охорони здоров'я; я вважаю, що досить багато зроблено для того, щоб реформувати нашу освіту, - до цього слід ставитися дуже делікатно, тому що це сфера - консервативна, вимагає чутливого і тонкого підходу; зараз - перехідний період. До цього я причетний - ми готували закони, програми. Я вважаю, що саме я причетний до того, щоб наша освіта мала чітко виражений національний зміст, щоб вона виховувала не лише високоосвічену людину, але й патріота. Думаю, певною моєю заслугою є те, що ми зберегли вивчення зарубіжної літератури, світової класики. Система соціального захисту й соціальної підтримки, до якої я причетний, сьогодні дає певні результати. Чесно кажучи, навіть такі елементарні речі, як збереження творчих спілок, - певне фінансування, якого я вже в першому уряді домігся, щоб на статутну діяльність "Просвіти", Товариства "Україна - Світ", кожної творчої спілки виділялися кошти з державного бюджету. Те, що ми зуміли зберегти спілки, їхнє майно, - це також, я вважаю, добра основа для тих, хто сьогодні приходить і має ту основу, на якій можна щось робити, впливати на суспільну атмосферу. Моя "Концепція гуманітарного розвитку духовної сфери України" була схвалена урядом Ющенка. Інша біда, що Президент її не затвердив, його радники йому її не дали; але ніхто не має такої концепції гуманітарної сфери, яку ми розробили у нас в Україні: ми зберегли нашу вищу освіту, Національну академію наук, бо легко було це розкидати; ми почали формувати науково-дослідну діяльність в університетах в перехідний період - потрібен час і нові кадри. Професійний спорт і любительський спорт має свої проблеми, але сьогодні ми не останні у світі. Ми зберегли професійне мистецтво, що дуже важливо: жодного театру не закрили, і хоч вони у важкому становищі, але вони є. Ми маємо сьогодні прекрасне оперне мистецтво, український балет, маємо такі колективи, які утримувати дозволить собі не кожна європейська країна: це ансамблі Вірського, Верьовки, - всіх не буду називати. Ми маємо колосальний духовний потенціал, і добре, що він збережений. Страшно уявити, що це могло бути розсіяне, втрачене. Завдяки патріотизму, терпеливості й порядності керівників цих колективів ми маємо духовну й культурну базу, на якій можемо робити поступ.
Потрібен поступ, консолідація суспільства!

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка