Друк
Розділ: Новини

8.01.2003, 10:42
Понад рік ми чекали офіційної інформації про результати всеукраїнського перепису, проведеного в грудні 2001 року. При цьому загальне скорочення чисельності населення було прогнозованим - тільки ледачий не писав останнім часом про "демографічну катастрофу" і "вимирання українців". І справді, коли напередодні нового 2003 року Державний комітет статистики нарешті оприлюднив прикінцеві цифри, населення держави станом на 5 грудня 2001 року, за уточненими даними, становило 48 млн. 457 тис. осіб (1989 року нас було 51 млн. 452 тис. - на 3 мільйони більше!)
Натомість ніхто не брався з певністю передбачити результатів перепису щодо національного складу населення. А тим часом це питання мало не лише суто наукову, але й політичну вагу.
Річ у тім, що всі повоєнні переписи фіксували постійне зменшення частки українців у населенні УРСР (76,8% - 1959, 74,9% - 1970, 72,7% - 1989), і натомість - постійне збільшення частки росіян (16,9% - 1959, 19,4% - 1970, 22,1% - 1989). До цього призводили дві очевидні причини.
По-перше, здійснювалася цілеспрямована державна політика перемішування населення. Не згадуватимемо наразі масових депортацій із Західної України до Сибіру, Казахстану й російської Півночі у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. Але й пізніше сотні тисяч українців організовано їхали "піднімати цілину" й освоювати нафтогазові родовища тундри. Натомість робітників із центральних районів Росії масово надсилали споруджувати промислові гіганти десь у Донбасі чи Придніпров'ї. Не кажу вже про те, що український Південь аж до початку 1990-х був ласим куточком для високопоставлених російських пенсіонерів (насамперед - військових).
Справедливості ради відзначу - така політика здійснювалася не лише щодо України. В Естонії частка естонців протягом повоєнних десятиліть унаслідок таких самих процесів скоротилася від понад 90% до заледве 60%, а латиші взагалі були на межі того, щоб опинитися національною меншиною у власній республіці. Й тільки великі масштаби України дещо пом'якшували наслідки політики "великого плавильного казана".
Але існував і другий чинник - суто асиміляційний. Після втрати рідної мови (1989 року лише 64,7% громадян УРСР назвали рідною мовою українську, і лише близько 48% - послали дітей до українських шкіл) зміна національності ставала наступним логічним кроком для тих мільйонів "украинцев", які поспішали поповнити "нову історичну спільність - радянський народ". Адже єдиною правильною і перспективною "радянською" мовою була саме російська - якою розмовляв "великий Ленін", якою проводилися з'їзди КПРС і друкувалася технічна документація на рідному підприємстві, якою віддавали команди в армії й дублювали французькі фільми на кіностудії ім.Горького, якою навчали в усіх університетах і спілкувалися в усіх "зонах" (перелік можна продовжувати).
І поза всякими сумнівами, якби СРСР з його політикою асиміляції проіснував ще кілька десятиліть, українці таки стали б у власній республіці меншиною, а україномовні українці - були б витіснені до вузького "культурно-етнографічного гетто". Тим-то й чекали з нетерпінням результатів перепису 2001 року. Вони повинні були показати: чи вдалося змінити цю вкрай неприємну для майбутнього українства тенденцію?
Фахівці припускали, що кількість громадян України, що визнають себе росіянами, зменшиться, - за рахунок тих, хто свого часу поспішив "переписатися" з українців. І дані перепису підтвердили ці припущення. Кількість росіян порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 26,6%, а питома вага росіян у загальній кількості населення скоротилася на 4,8 відсоткового пункту і склала 17,3%.
Натомість у національному складі населення України беззастережно переважають сьогодні українці, які складають 77,8% від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису 1989 року, попри загальне скорочення населення держави на 3 млн., кількість українців не лише не скоротилася, а й зросла на 0,3%, а їхня питома вага серед жителів України - підвищилася на 5,1 відсоткового пункту. Найбільш "українські" області - це Івано-Франківська та Тернопільська (понад 97 % українців). Натомість єдиний "російський" регіон -- Крим (58 % росіян, 24 % - українці). В усіх інших областях (навіть на Сході й Півдні) - значна перевага українського населення.
Звичайно, цих зрушень досягнуто не міграцією: масової втечі росіян на "історичну батьківщину" в нас (на відміну від окремих держав Середньої Азії), на щастя, не було. А жертвами "трудової еміграції" в пошуках заробітку ставали рівною мірою і росіяни, і українці. Просто велика кількість громадян України вчинили так само, як і виходець з глухого села Чайкіне на Чернігівщині Леонід Кучма, який ще 1990 року в документах Секретаріату Верховної Ради УРСР значився "росіянином", а вже 1992 року, ставши з простого депутата прем'єром, зробився "українцем".
Певні зрушення відбулися й на мовному грунті. Українську мову вважають рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом цей показник знизився на 3,2 відсоткового пункту. Це значить, що 85,2 % етнічних українців вважають рідною українську мову, 14,8 % -- російську. Серед етнічних росіян одностайність значно вища - 95,9 % їх вважають рідною російську, і лише 3,9 % - українську. Звичайно, наведені вище цифри не відбивають реальної мовної ситуації в сьогоднішній Україні. Соціологам добре відомо, що термін "рідна українська мова" часто означає сьогодні певний родинний сентимент (чи політичну настанову), а не послідовне послуговування цією мовою на роботі чи вдома. Число "послідовних українофонів", якщо вірити соціологам, значно нижче від тих 67,5%, які назвали українську - рідною, і коливається між позначками 45-50% (при ще 30% тих, хто говорить лише російською, і решта, які послуговуються, залежно від обставин, обома мовами, або й просто "суржиком").
Цікаво, що з представників інших національностей найбільш "українізованими" є поляки. 71 % поляків вважає рідною українську мову, лише 12,9 % - польську, а 15,6 % - російську. І це зрозуміло, бо поляки традиційно проживають у селах і містечках переважно україномовних Житомирщини й Хмельниччини. Натомість найбільш "русифіковані" - греки та євреї. Для понад 80 % представників цих народів рідною є російська мова. І це - так само зрозуміло, бо євреї живуть переважно у російськомовних великих містах, а греки - у сильно зрусифікованому Приазов'ї.
А на загал частка інших мов, які було визначено як рідні, порівняно з 1989 р. збільшилася на 0,4 відсоткові пункти й склала 2,9%. І в цьому виявилися обнадійливі процеси національного відродження десятків етнічних груп, які в колишньому СРСР було, здавалося, остаточно асимільовано ще в 1930-ті (коли було закрито їхні національні школи, ліквідовано національну пресу, театр, репресовано національну інтелігенцію).
Отже, результати перепису лишають українцям шанс. Їхня питома вага в Україні сьогодні така ж, як була у середині 50-х рр. минулого століття. Приблизно така ж частка дітей, як і тоді (близько 70%) відвідує сьогодні українські школи. Тобто навальної "примусової українізації" не відбулося. Сталося лише природне повернення до показників, які існували до розгортання нової хвилі русифікаційної політики кінця 1950-х (її початок пов'язують з ухваленням нового шкільного законодавства СРСР, яке знаменувало стрімке скорочення числа "національних" шкіл).
Але вже ті цифри, які зафіксував перепис, переконують - росіяни в Україні можуть претендувати на роль великої, шанованої - та все ж національної меншини. З комплексом "національної більшості колишнього СРСР" їм доведеться розпрощатися - хоч це прощання психологічно й не буде для багатьох простим.
А щодо російської мови - то вона (у своєму специфічному, відмінному від нормативного "мхатівського" різновиді) нікуди не подінеться. Ще довго вона домінуватиме в багатьох сферах суспільного життя незалежної України. І дай Боже українській колись хоч трохи відвоювати позиції в бізнесі, спорті, чи розважальних програмах FM-студій - словом там, де вона як не звучала, так і досі не звучить.
Але це - вже інша тема. Важливо інше - з огляду на результати перепису принаймні номінального статусу "єдиної державної" в української мови вже ніхто, здається, не відбере.
Автор - доктор фізико-математичних наук, письменник