14.03.2003, 13:12

"Я щаслива, що провела життя не на кухні". Це

слова легенди українського

національно-визвольного руху. Жінки, яка все

своє життя присвятила боротьбі за Україну.

Ярославі Стецько і справді судилося більше

часу провести зі зброєю в руках (якою пані

Слава, щоправда, не користувалася - "боялася,

щоб вона мені не вистрілила"), ніж простояти

біля плити. Але вона "ніколи не вважала себе

солдафоншею, котра мусить маршувати в

чоботях".

Бо стверджувала: "Жінка в першу чергу

повинна б дбати про родинну атмосферу, про родину. Вона більше

створена для цього - лагідна, ніжна... Вона повинна забезпечити родинне

тепло дітям, чоловікові, повинна завжди залишатися жінкою - зі смаком

вдягатися, готувати їжу, бути берегинею".

І пані Слава такою була - завжди елегантною, вишукано вбраною, дуже

жіночною. Славою Стецько завжди захоплювалися чоловіки - колеги по

боротьбі, громадській діяльності, політиці. Захоплювалися й поважали.

Адже їх так бракує, таких жінок - мужніх, сильних та цілеспрямованих, і

водночас ніжних та лагідних. Справжніх.

Дитинство Музики

Майбутня провідниця українських націоналістів з'явилася на світ 14 травня

1920 року. Ганна-Євгенія Музика перші роки життя вона провела у

мальовничому селищі Романівка на Тернопільщині, що, як і вся Західна

Україна, не входила тоді до Радянського Союзу. У сім'ї, в колі друзів чи на

вулиці маленька Ганнуся чула тільки українську мову. І навіть подумати не

могла, що в цьому є щось "недостойне".

Доки не пішла до шостого класу народної школи в Теребовлі - обласному

центрі. Там дівчинка вперше відчула, що таке приниження. Наставницею в

класі була полька, й україномовність Музики їй одразу не припала до

вподоби. Якось пані навчителька сильно вдарила свою ученицю по руці й

наказала перейти на польську. Вочевидь, саме тоді в душі майбутньої

соратниці Степана Бандери зародилася революціонерка. Ганна гостро

відчула, що вона - українка. І що її рідну мову, її народ гноблять на рідній

землі. Подальша доля юної Музики була вирішена.

Потім їй знову довелося відстоювати своє право називатися українкою, тепер

уже в польській гімназії. І хоча до неї - відмінниці й однієї з найкращих

учениць - ставилися досить добре, Ганна бачила, як страждають від

дискримінації інші українські діти. Вихована в патріотичній родині (її старший

брат, член ОУН, сидів у польській в'язниці), дівчина не могла бездіяльно

спостерігати за такою несправедливістю. І опинилася у першій своїй

"громадській організації" - гімназистки-українки організували патріотичний

гурток. Дівчата потайки збиралися у когось удома, а часом і в лісі, щоб

читати українські книжки та вивчати історію України, яку потім переповідали

молодшим.

Тож не дивно, що коли "совєти" прийшли

на Західну Україну, 19-річна Ганна

Музика, яка ще 1938 року вступила в

ОУН, мала всі підстави очікувати арешту.

І, щоб уникнути більшовицької неволі,

мусила переїхати до іншої місцевості.

Працюючи директором сільської школи,

заочно навчалася на філософському

факультеті Львівського університету і

входила до підпільної революційної

організації. А далі була війна. Ганна

Музика, - тоді вже соратниця, але ще не

дружина провідника ОУН Ярослава

Стецька, звісно, опинилася в

партизанській групі. І взяла ім'я та

прізвище майбутнього чоловіка - за

розповідями очевидців, саме він уперше

назвав її Славою. Так, скорочено, вона

завжди й підписувалася - аби не плутали

з Ярославом.

Емігранти

1944 року радянська армія окупувала (або визволила, як кому більше

подобається) Львів, і за дорученням ОУН Славі Стецько довелося виїхати за

кордон. Так у житті полум'яної революціонерки розпочався новий,

найтриваліший етап - еміграція. Спершу - Відень, потім Баварія, Мюнхен, у

якому пані Слава й провела переважну частину життя. Незабаром до неї

приєднався чоловік - соратники по визвольній боротьбі нарешті побралися.

Ярослав Стецько очолив створений у 1945 році Антибільшовицький блок

народів, а його вірна дружина входила до центрального комітету. Організація

випускала часопис "АБН-кореспондентес", який виходив п'ятьма мовами -

англійською, французькою, німецькою, іспанською та португальською. Тож не

дивно, що редагувати його доручили саме Славі, яка, навчаючись на

правничому факультеті Мюнхенського університету, опанувала сім іноземних

мов. І ні на мить не припиняла самовдосконалюватися - здобула ступінь

магістра політичних наук, вивчала соціологію, цікавилася іншими науками.

Як провідники АБН, до якого, за словами пані Слави, "входили представники

всіх підневільних народів Радянського Союзу в підкомуністичній Центральній

Європі", багатьох із яких еміграція розкидала по всій планеті, від Європи до

Індонезії, подружжя Стецьків об'їздило увесь світ. "У нас була мета:

організувати українські співтовариства й розвивати контакти з іншими

підневільними народами", - розповідала Слава Стецько в одному з недавніх

інтерв'ю. - Тому ми з Ярославом постійно подорожували. Де території

величезні - в Канаді й Австралії, працювали по півроку. Виступали з

доповідями, влаштовували прес-конференції, зустрічалися з молоддю, із

державними діячами.

Робили все, щоб викликати інтерес і симпатію до України. Бо треба було

переконувати народи підтримувати емігрантів із підкомуністичних країн

морально й політично". І до них прислухалися. В Організації Об'єднаних

Націй з промовами на захист прав підневільних народів СРСР свого часу

виступав навіть прем'єр-міністр Канади Діфенбейкер, та й багато інших

високопоставлених осіб. Ще б пак, адже Слава та Ярослав Стецьки

відкривали їм правду про страшні речі, які коїлися за "залізною завісою",

наводили приклади нелюдського поводження радянської влади з кожним, хто

наважувався на протест.

Скажімо, під час повстання в Кінгірі за вказівкою Москви проти людей

випустили танки. "500 українок, одягнувши національні костюми, вийшли з

піснею вперед. Були упевнені: на жінок не посміють наїхати. Однак танки не

зупинилися..." - розповідала Слава Стецько. Вони вважали себе

"амбасадорами, що хотіли бачити Україну вільною", і робили все заради того,

аби вона такою стала якомога швидше.

Пані Провідниця

Після смерті Ярослава Стецька у 1986

році між членами проводу так званої

"бандерівської", або "революційної"

ОУН, яку він очолював, спалахнула

боротьба за лідерство. І хоча всім було

добре відомо, яку важливу роль в

організації відігравала дружина

покійного провідника, внаслідок цих

кулуарних інтриг головою ОУН(р) її

обрали лише через 5 років. І пробула

вона на цій посаді аж до листопада

2000-го.

На рідну землю вперше після довгих

років еміграції пані Слава повернулася

1991 року. Її запросили на святкування

50-ї річниці з дня проголошення Акту

про відновлення самостійності України,

який 30 червня 1941 року зачитував Ярослав Стецько. А незабаром у Москві

відбувся путч, рештки Радянського Союзу розлетілися остаточно, і Україна

здобула таку жадану, так довго виборювану Незалежність.

Мети, до якої все своє життя пліч-о-пліч ішли Стецьки, було досягнуто. І пані

Слава вирішила переїхати на батьківщину назавжди. Вона знала, куди їде -

контраст існування народу в пострадянському суспільстві й заможного життя

на Заході був просто разючим. Та хіба це мало якесь значення для жінки, яка

стільки років жила Україною, надією на те, що колись їй таки вдасться

повернутися?

А в 1993-му Організація українських націоналістів (революційна), за саму

згадку про яку понад півстоліття на радянських громадян чекала в'язниця,

відновила свою діяльність в Україні у вигляді нової політичної партії -

Конгресу українських націоналістів. Головою КУНу Слава Стецько була до

самої своєї смерті. Невтомна революціонерка включилася в політичну

боротьбу на рідних теренах і планувала взяти участь у виборах до Верховної

Ради 1994 року. Проте в останній момент з'ясувалося, що у неї й досі немає

українського громадянства: паспорт громадянина України, виданий їй ще під

час перших відвідин оновленої Батьківщини, виявився лише "почесною

відзнакою". І це при тому, що пані Слава ніколи не мала громадянства жодної

іншої країни - вони з Ярославом навіть називали себе "бездержавними

людьми", оскільки інакше, ніж громадянами незалежної України, мислити

себе просто не могли.

Проте до складу тієї Верховної Ради Слава Стецько таки потрапила, не

залишивши жодного шансу своїм суперникам по довиборах в

Івано-Франківському окрузі, які відбулися у березні 1997-го. Коли нова

обраниця народу приймала присягу народного депутата, із лівого боку

парламентської зали лунали свист і образливі вигуки. Вона не зважала - що

більша постать, то менше їй докучає тявкіт моськи. Потім пані Славі

довелося пережити таку ж ситуацію вдруге, і теж стоячи за трибуною ВР.

Коли у травні 1998-го вона, як найстарший парламентарій, зачитувала

присягу для всього депутатського корпусу, фракція Комуністичної партії

демонстративно вийшла із зали.

А через чотири роки, у день свого народження, незламна патріотка Слава

Стецько знову приводила до присяги новообраний парламент. Цього разу із

залу не вийшов ніхто. Навіть суперники по ідеологічній боротьбі збагнули: ця

жінка може викликати тільки пошану. Бо таких людей - щирих у своїх

ідеалах, безкомпромісних у своїй боротьбі й безкорисливих у житті -

залишилося катастрофічно мало.

12 березня 2003 року в Мюнхені перестало битися серце ще однієї з них.

Разом зі Славою Стецько у вічність відійшла ціла епоха. Вічна їй пам'ять...

Ось де, люди, наша Слава...

Освіта: Українська гімназія в Теребовлі, Львівська політехніка, правничий

факультет Мюнхенського університету.

Здобуті фахи: конференц-перекладач; соціолог, психолог, політолог. Магiстр.

Володіла польською, англійською, німецькою, французькою, іспанською,

італійською, словацькою, білоруською мовами.

Ув'язнення: у 1943 році у Львові (німцями).

Робота: учителька в с. Юшківці Бібрського району; із 1946-го - член проводу

ОУН; співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН;

шеф пресового бюро АБН; редактор квартальника "Юкрейніен ревю";

співорганізатор Європейської ради за свободу та багатьох її конференцій;

1947-1991 рр. - редактор "АБН-Кореспонденс" у Мюнхені; з 1946-го -

президент Антибільшовицького блоку народів; із липня 1991 р. по листопад

2000 р. - голова проводу ОУН; з 1992-го - голова КУНу. Депутат Верховної

Ради України трьох скликань (в останньому - у фракції "Наша Україна", член

Комітету ВР у закордонних справах).

Відзнаки: 1993 р. - Почесний громадянин м. Львова; 2000 р. - Орден княгині

Ольги III ступеня.

З анкети

- Що вважаєте своїм головним політичним досягненням?

- Відкриття роботи Верховної Ради України.

- Яка ваша головна політична невдача?

- Завелика фракція комуністів у ВР.

- Що для вас є найбільшим нещастям?

- Поневолена нація.

- Хто ваші улюблені літературні герої?

- Тарас Бульба.

- Що вважаєте головною рисою свого характеру?

- Тверда воля.

- Яка ваша найбільша вада?

- Брак опікування родичами.

- Яке ваше захоплення?

- Політика.

- Який ваш улюблений колір?

- Блакитний.

- Як би ви хотіли померти?

- Перед тим довго не хворіти.

- Якщо вірите в перевтілення душ, ким би хотіли стати в іншому житті?

- Собою.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка