Об'єднання українців Росії у спогадах і публікаціях

Перший Конгрес українців Росії

Історія Об'єднання українців Росії (ОУР) бере свій початок із установчої  конференції 15 травня  1992 року. Перший Конгрес ОУР відбувся у жовтні 1993 року і був проведений досить демократично. Причиною тому була загальна демократична ейфорія єльцинських  часів, а також той факт, що органам було не до українців. Щойно в Москві пройшов розстріл будинку Парламенту (жовтень 1993 р.), країна готувалася до нових виборів і обговорювала нову Конституцію, тому якесь зібрання етнічних  українців не викликало великого інтересу у «власть держащих», в залі не було помітно «підсадних качок».  Конгрес відвідали російський політик Григорій Явлінський, голова Народного Руху України  В’ячеслав Чорновіл, міністр у справах національностей, інші посадовці. Святковий концерт пройшов у Колонному залі Будинку Союзів, куди Україна привезла чудовий колектив. Взяла участь в ньому і відома українська оперна співачка Вікторія Лук’янець, яка прибула із Відня.

Початок роботи Конгресу був обнадійливим.  Головою ОУР обрали Олександра Руденка-Десняка, а Секретарем ОУР Валерія Семененка. Юрій Кононенко був одним із організаторів Конгресу.

Пізніше окремою брошурою вийшли промови учасників Конгресу, при ОУР діяла Правозахисна група (очолював Василь Коломацький), Комітет з виборів (також Василь Коломацький), видавалася газета «Український вибір». Була навіть спроба розповсюджувати «Український вибір» через всеросійський індекс друкованих видань.

Автор цих рядків працював в ОУР того часу і бачив його розквіт на власні очі. До того ж, діяла Бібліотека української літератури, яка у 1993 році переїхала в приміщення на вулиці Велозаводській і мала приблизно 50 тис. книг та десятки українських газет. В Бібліотеці проводилися цікаві зустрічі. Зокрема, виступала правозахисниця Лариса Богораз (9 лютого 1995 року, ведучий В.Коломацький), відзначався день народження Степана Бандери (ведучий Віктор Гуменюк), відбулися виставка художника Ігоря Сукманського (Москва), зустріч із Послом України в Росії Володимиром Крижанівським, і т.п.  За день до вечора присвяченого Бандері в Бібліотеку прийшли представники ФСБ і попередили, «щоб в залі не було зброї». Активісти в кулуарах посміялися над «дрімучістю» ФСБістів (мовляв, для чекістів історія ніколи не переходить в архів), втім сам вечір пройшов без проблем. В такій піднесеній, працьовитій ейфорії пройшли перші чотири роки ОУР. Нині, з огляду а наступні події,  ті роки згадуються як щось казкове...

ІІ  Конгрес українців Росії

Далі все досить різко змінилося, очевидно, за вказівкою зверху. Влада Росії взяла в розробку ОУР, а українській діаспорі підготувала єдиний історичний шлях – прискорену асиміляцію.  ІІ Конгрес українців Росії пройшов у 1997 році, по часу це відбулося відразу після Ногінського погрому (тобто у жовтні-листопаді 1997 року). Я на той момент вже більше року проживав у Канаді, тому збирав новини із телефонних розмов із учасниками Конгресу, а також із листування.

Атмосфера в залі ІІ Конгресу була напруженою, оскільки в залі була присутня значна кількість «підсадних качок» - людей, які не представляли український рух, і яких ніхто ні до Конгресу, ні після Конгресу не бачив. Мова йшла про 20-30 осіб, які могли протягнути любе голосування. Хто ці люди, питання має бути адресоване покійному Руденко-Десняку та Валерію Семененку. Тодішнє курівництво ОУР напевне знало, як ці люди потрапили на Конгрес (адже діяла Мандатна Комісія, і всі учасники проходили реєстрацію і отримували мандати). Можна припустити, що ці люди були з ФСБ, а керівництво ОУР неформально було під «конторою» і вільно чи невільно виконувало її вказівки. З цього моменту починається історія фальшування голосувань на Конгресах та тиску спецслужб на ОУР. На ІІ Конгресі знову обрали керівниками О.Руденко-Десняка та В.Семененка (обидва з  Москви).

 Починаючи із ІІ Конгресу «підсадні качки» і «хитрі голосування» стали нормою виборів. ОУР на рівні регіональних організацій можна було вважати демократичною організацією, але на рівні курівництва легітимність виборів слід ставити під великий сумнів. Діяла відкатана «схема»: О.Руденко-Десняк при допомозі «Московської групи» (скорочено - МосГ) обирав себе на другий термін, далі він - на третій. Потім це робив, здається, тричі і Валерій Семененко.

Атмосфера ІІ Конгресу була наелектризованою через Ногінський погром, що трапився у вересні 1997 року. Десятки парафіян Богоявленського собору (м.Ногінськ, Московська область), що належав до УПЦ КП, було викинуто із Собору силою, людей били головою об стіну, на ігуменю монастиря націлили автоматичну зброю, арештували тринадцятирічну дівчинку, на Владику Адріана наділи кайданки, повалили на землю і відвезли у міліцію «для розмови». Всі ці події я виклав у «Ногінському документі», який писався в рамках моєї роботи в Комісії Людських та Громадянських Прав СКУ (Торонто). Потрібно відзначити, що парафії УПЦ КП в Ногінську не отримали жодної підтримки ні від ОУР, ні від державних структур України. Руденко-Десняк жодного разу не відвідав Ногінськ, що знаходиться на відстані двох годин їзди від Москви, а  Посольство України відмовилося прийняти офіційну делегацію парафіян на чолі із архієпископом Адріаном, які звернулися до них по допомогу. З Посольства вийшов працівник низького рангу і повідомив, що Україна захищатиме лише громадян України, якщо буде їхнє офіційне звернення. Цікаво, що до парафіян не вийшов Юрій Кононенко, який  на той момент працював третім секретарем Посольства України в Російській Федерації і майже напевне під час цього епізоду перебував на робочому місці.

На ІІ Конгресі Руденко-Десняк просто мусив якось реагувати на цю подію. Короткий абзац про Ногінськ , де було вказано, що «насильницьке виселення не може трактуватися як виконання рішення суду»,  було включено до його промови, а також було прийнято звернення до влади з проханням покарати винних у ногінських подіях. На цьому всяка підтримка парафіян з боку керівництва ОУР скінчилася. Владику Адріана навіть не прийняли у Раду ОУР на цьому ІІ Конгресі, хоча сам він був присутній в залі.

Окремо про саму промову Руденка-Десняка на ІІ Конгресі (автор цих рядків має її оригінал у своєму архіві). Це яскравий приклад промови на десяти сторінках «ні про що». Немає звіту за роботу керівництва. Звіт за фінанси - «нульовий», тобто ОУР не отримувало і не витрачало коштів протягом чотирьох років! Аналізу ситуації в регіонах не було, плану роботи також. Уся промова звелася до фраз на кшталт «вся наша робота це суцільні нерви» і т.д. Звітів Комісій на Конгресі не було,  і, можна сказати, що після ІІ Конгресу вони як виділені організаційні одиниці практично не існували, оскільки не мали жодної організаційної підтримки від керівництва ОУР. З цього моменту існувало лише централізоване керівництво ОУР, представлене 2-3 особами, які переважно базувалися в Національному Культурному Центрі Україна на Арбаті. Це сильно звузило організаційну і демократичну базу, інформація про діяльність ОУР стала дуже обмеженою. Олександра Руденка-Десняка та Валерія Семененка (керівники другого терміну) такі порядки цілком влаштовували, а «підсадні качки» на Конгресах і Радах ОУР голосували «за». На цьому демократія в ОУР скінчилася, а його керівництво перетворилося на лобіста інтересів російської влади в українському середовищі. Детальний аналіз ситуації в ОУР у 1997-2002 рр. дивись на http://kobza.com.ua/objednannja-ukrajinciv-rosiji/442-analiz-sytuaciji-v-our-ukr.html

ІІІ Конгрес українців Росії

ІІІ Конгрес українців Росії запам’ятався як скандальний. Проходив він в Культурному центрі України на Арбаті у квітні  2002 року із запізненням до  статутної дати його проведення На цьому Конгресі О.Руденко-Десняк вирішив обиратися на посаду Голови на третій термін, що суперечило Статуту, адже за Статутом ОУР діяло обмеження -  лише два терміни правління. Руденко-Десняк змінювати Статут не став (оскільки голосів на це не вистачило б), а просто виставив свою кандидатуру на третій термін. Другим кандидатом на посаду був космонавт Павло Попович. Голосування викликало протести, був гучний скандал, і його кандидатура не була б підтримана більшістю голосів . Але О.Руденко-Десняк напирав на необхідність завершення голосування, оскільки «чекають телевізійники на інтерв’ю із Головою ОУР». В результаті було проведено таємне голосування, яке раптом дало Руденку-Десняку велику перевагу майже у 10 голосів. Легітимність цього голосування викликає великі сумніви у учасників Конгресу, якась форма шахрування у цьому випадку майже напевне була задіяна.

Відзначимо, що  на стороні Руденка-Десняка активно працювали Валерій Семененко та Юрій Кононенко (ця трійця і складала кістяк МосГ). В результаті таких дій керівництва ОУР значна частина керівників українських регіональних організацій утворили власну фракцію, яку назвали «Регіони АУГР (Асоціаціії  українських громад Росії), і фактично відмежувалися від О.Руденка-Десняка як від лідера українського руху. Причини цього відмежування вони докладно виклали у «Зверненні керівництва АУГР до української діаспори Росії».

Моральними лідерами «Регіонів АУГР»  стали професор Стефан Паняк (Єкатеринбург ) та професор Василь Бабенко (Уфа).  Потрібно відзначити, що сайт «Кобза» почав працювати 6 червня 2001 року (тобто за рік до ІІІ Конгресу), тому репортажі з ІІІ Конгресу та документи «Регіонів АУГР» можна знайти на нашому сайті, який завжди виступав за демократичні норми в ОУР. На Конгресі був присутній нині покійний Михайло Горинь, який в кулуарах так прокоментував роботу Кононенка в ролі голови Президії: «Сама недемократична президія, яку я бачив у своєму житті». І вказав на те, що Кононенко перебиває всіх виступаючих. Фактично, наявність двох фракцій в ОУР - «Московської групи» (Руденко-Десняк, Семененко, Кононенко, Григорович, пізніше – Сергій Винник) та «Регіонів АУГР» (Паняк, Бабенко, Митрополит Адріан, Коломацький, Литвиненко-Орлова) – вплинуло на динаміку всіх наступних  Конгресів ОУР і боротьби в пресі.

Важливо відзначити різницю громадських позицій цих двох фракцій. «Московська група» ( «МосГ») представляла годоване московське начальство, яким не було діла до проблем у Ногінську, убивств активістів, ідеології прав людини та єдності зі світовим українством. Їх цікавили більш прозаїчні речі: місця у президії, непідконтрольний бюджет (який у звітах ОУР був або «нульовим» або майже «нульовим»), подорожі за кордон, тиша у пресі про діаспору і мовчання регіональних керівників. Робота «Кобзи» з інформування світової спільноти про порушення прав людини у Росії завжди викликала занепокоєння в «МосГ». Про якусь підтримку «Кобзи» було годі й мріяти.

В той же час «Регіони АУГР» виступали за демократію в ОУР, розвиток української ідентичності і культури в РФ, за відстоювання прав українських церков в Росії (зокрема, у Ногінську), української діаспорної преси та захист доброго українського імені (адже у російській пресі здавна переважало знущання над Україною та українцями). Якщо говорити з точки зору психологічних  типажів, розділ проходив між годованими цинічними апаратчиками-хапугами та інтелігентами-патріотами. Аналогічний розподіл ролей відбувався і у тогочасній Україні Президента Леоніда Кучми. Одні робили гроші, інші билися із останніх сил і помирали за Україну (як, скажімо, голова «НРУ» В’ячеслав Чорновіл). В цьому розумінні ОУР було відбитком процесів на материковій  України, до яких активно залучалася ще й агентура ФСБ, яка цілеспрямовано несла розкол в наші ряди.

Після ІІІ Конгресу газета «Український вибір» (і так досить нейтральна за змістом) припинила існування (а до цього виходила 3-4 рази на рік, накладом біля 1000 примірників). О.Руденко-Десняк посилався на відсутність коштів, що, мабуть, було правдою. Українську пресу в Росії ніхто не бажав фінансувати.  З цього моменту лідером інформації про українців Росії став сайт «Кобза – українці Росії». «Кобза» ідейно була ближчою до «АУГР», а нашим директором з 2002  по 2015 рік був професор Стефан Паняк, який мусив залишити цю посаду у 2014 році через прямий  тиск влади.

Всім відомо що робилося у Росії після 2014 року в українському напрямку. Професор Стефан Паняк був під судом у справі «про екстремізм» за інтерв’ю про Україну, дане  місцевому ЗМІ Єкатеринбурга. Цікаво, що суд звинувачення в екстремізмі не підтримав. На захист професора  Паняка виступили українські діячі у Торонто, сайт «Кобза», але не виступили ні Семененко, ні юрист Винник, ніхто із керівництва діаспори в Росії, ні Комісія Людських та Громадянських Прав СКУ, яку очолював Петро Штик (Франція).

ІV Конгрес українців Росії

IV Конгрес Об’єднання українців Росії  (2006 р.) виявився ще більш скандальним, ніж попередній. Руденко-Десняк планував балотуватися на четвертий (!) термін (нагадаємо, при статутному обмеженні у два терміни).  Але Семененко і Кононенко також мали амбіції, тому умовили Олександра Олексійовича не висуватися. На арені з’явилася нова несподівана фігура, ніколи до цього не бачена в ОУР – член Ради Федерації РФ пан Василь Дума. Ця колоритна і дещо комічна фігура вимагає для опису таланту таких драматургів як М.Гоголь або О.Островський. У сенатора В.Думи в ОУР був «залізний» аргумент – «я готовий фінансувати» (щоправда, рідко підтверджений справами). На цей аргумент купилися В.Семененко і Ю.Кононенко, які й протягнули нікому не відомого в українському русі Думу на посаду Гoлови ОУР (взагалі, це показник політичної культури, як в керівництві, так і в Об’єднанні ). При цьому Семененко так намагався вислужится, що фактично пішов на акт фізичного насилля над опонентом.

На той момент Семененко був Секретарем ОУР,  а посаду Відповідального секретаря ОУР ( функції якого мали перетинатися із діяльністю Семененка) займав Олексій Григорович (Москва), і,  очевидно,  між двома секретарями виникла конкуренція, яку вже не міг врегулювати Руденко-Десняк, що вже відходив від справ. Навіщо було введено посаду Відповідального секретаря не зовсім зрозуміло, мабуть, була у цьому певна бюрократична інтрига, яка давала можливість бути ближче до «вождя».  Після того, як стало відомо що Руденко-Десняк не буде балотуватися, Олексій Григорович вирішив виставити свою кандидатуру і пішов на Конгрес як кандидат на Голову ОУР. Але не тут-то було! Семененеко виставив охорону біля дверей зали в НКЦУ, де проходив Конгрес, і охорона відмовилася пропустити Григоровича у зал. Потрібно зважите на те,  що О.Григорович займав офіційну посаду в ОУР і мав право бути присутнім (принаймні, мав обов’язок звітувати перед Конгресом за свою роботу). Обурений Григорович пішов на «прорив»  охорони, після чого охоронець повалив його на підлогу, потягнув за ноги по коридору до сходів  і частково головою по сходах. В результаті Григорович замість зали ІІІ Конгресу потрапив у лікарню, де йому поставили діагноз – струс мозку, і де він провів більше тижня.  А Головою ОУР обрали Василя Думу – креатуру Семененка і Кононенка.

Руденко-Десняк на Конгресі помітний не був. Остання його промова, як завжди, була блідою, він лише відзначив, що «у Росії немає національної політики», і що «Програма розвитку національнї культури у Росії», підготована ОУР, не була прийнята Урядом. Його нова газета «Український огляд» не мала фінансового успіху. На цьому громадська  кар’єра Олександра Олексійовича фактично скінчилася. Без бюрократичного ресурсу він виявився безсилим, а духу борця в ньому ніколи не було.

Як оригінальна людина в стилі купців  - персонажів Олександра Островського -  Дума зовсім не спішив виконувати свої фінансові обіцянки. Спочатку він дав на короткий термін роботу Юрію Кононенку, потім перестав платити. Була спроба підкупу професора Стефана Паняка: мовляв, переїжджай у Москву, зроблю тобі квартиру і працюй на мене. Паняк розсудливо відмовився. Була спроба відібрати й «Кобзу».

На той час Головним редактором «Кобзи» був Андрій Бондаренко (Самара), який по роботі познайомився із Василем Думою. Під час зустрічі він домовився з ним про спонсорство «Кобзи» (адже Василь Дума вже став  Головою ОУР). Дума погодився, і навіть зробив два перекази в бюджет сайту на загальну суму приблизно 400-500 доларів, після чого написав Андрію Васильовичу категоричного листа: «Прошу приїхати до Москви на переговори про передачу сайту «Кобза»  за умовою його подальшого повного фінансування мною». Андрій Васильович переслав лист мені, як власнику, я відмовив чемно але категорично: «Кобза» не продається». Після чого Дума фінансувати «Кобзу» не став. Мабуть подібні  історії на тему «я вас купляю!» були ще в ОУР, але через два роки Юрій Кононенко вирішив, що Дума йому не потрібен і зняв його з посади Голови на Раді ОУР (що, майже напевне, не було прописано у Статуті, оскільки це мала бути прерогатива КонгресуОУР). А функції Голови ОУР натомість передав заступникам - Валерію Семененку і Василю Бабенку.

Григоровича на цей момент в ОУР вже не було. Юрій Кононенко також після обрання зміщення Думи опинився за межами Росії, оскільки ФСБ заборонило йому в’їзд до Росії  як небажаному громадянину України. Відбулося це в рамках гонінь на Бібліотеку української літератури (БУЛ), про що можна почитати в «Реквіємі про  БУЛ».  Таким чином чисельність «МосГ» в якийсь момент скоротилася до однієї особи – Валерія Семененка. Але ненадовго. Скоро ця група поповнилася новими кадрами – Аркадієм Шелестом (Саратов) та Сергієм Винником (Омськ). Кооптування цих людей у «МосГ» було явною роботою Семененка, і з цього часу він лишається неформальним лідером «номенклатури в ОУР», а Шелест і Винник його вірними друзями і соратниками. В цій конфігурації «МосГ» існує і по цей час і намагається контролювати український рух в Росії.

«Кобза» писала про ІV Конгрес українців Росії, але ми не написали тоді про побиття Григоровича. Семененко і Кононенко слізно упросили нас не згадувати про цей факт, «щоб не виносити сміття з хати». Після довгих роздумів і дебатів (Андрій Бондаренко був за те, щоб правду не приховувати), ми все-таки прийняли рішення не писати про фактичний «розбій» в ОУР. Просто зробили джентльменський жест на користь Семененка, який ніколи не робив джентльменських жестів для «Кобзи». Навіть зараз важко сказати, чи ми вчинили вірно чи ні. Просто історія була дуже брудною, а сам Семененко через неї міг потрапити під суд. Пожаліли земляка.

А тепер питання для допитливих.  Як це Семененко, який очолював ОУР, який був під тотальним наглядом ФСБ, зумів вийти сухим із фактично кримінальної історії? А чи не було в цьому «цікавого» компромісу Семененка з владою, і чи наступна поява в ОУР Шелеста і Винника не були результатом цього компромісу? Це вже завдання для майбутніх істориків, які працюватимуть в архівах «контори». На мою думку, ФСБ  просто так закрити очі на таку неприємну  історію за участі  Семененка і не скористатися цим не могла. Звичайно, я не можу стверджувати, що Семененко був, можливо, саме тоді, «взятий під ковпак» спецслужбами Росії, але його подальші дії схиляють до такої думки. Як заповідав нам Христос: «По плодах їхніх пізнаєте їх».

Розгром ОУР

Час головування Семененка, який після звільнення Думи керував Об’єднанням українців Росії  на посаді співголови,  співпав із часом відвертого тиску влади на ОУР з метою його юридичної ліквідації. Спочатку кінцева мета влади не була зрозумілою, думалося, що можливо це  просто бюрократичні причіпки до нового Статуту ОУР. Але з часом стало зрозуміло, що мета влади – юридична ліквідація Об’єднання. Робилося це під приводом перевірки Статуту ОУР, перевірки існування регіональних організацій, що входили в ОУР, а також перевірок статутів самих регіональних організацій. Тобто, Мінюст РФ зобов’язав керівництво ОУР надати заяви всіх організацій (очевидно мова йшла про 40-50 організацій), при цьому на регіональному рівні також йшла перевірка статутів. Здається, статути при цьому  мали перереєструватися згідно нового законодавства. Це була колосальна юридична робота, яку мали виконати як керівництво ОУР, так і керівники десятків організацій. При цьому мали вноситися правки у всі статути. Семененко займався цією роботою, але врятувати ОУР не вдалося (я в цьому Семененка не звинувачую, оскільки путінська влада явно реалізовувала власний план – ще до Криму), і в якийсь момент справа юридичної ліквідації ОУР опинилася у Верховному суді.

Доказом того, що ліквідація ОУР була замовною справою, може бути той факт, що в цей же час Мінюст займався юридичною ліквідацією Національно-культурної автономії «Українці Росії», а Центр «Е» (підрозділ з протидії екстремізму) активно проводив обшуки в Бібліотеці української літератури у Москві, затримував директорку БУЛ  Наталію Шаріну, проводив хатні обшуки у працівників бібліотеки та доньки Шаріної. Тому загально було зрозуміло, що після першого київського Майдану влада взялася за ліквідацію українського руху у Росії.

У листопаді 2010 року рішенням  суду була  ліквідована ГО  «Федеральна національно-культурна автономія українців Росії» (очолював її Валерій Семененко), замість неї у березня 2012 році утворили  фейкову структуру з схожою назвою  - «Федеральна національно-культурна автономія «Українці Росії», яку очолив москвич Богдан Безпалько – відомий провокатор, що співпрацював із ФСБ (останній факт був офіційно підтверджений на суді над Наталією Шаріною свідком сторони захисту).

V Конгрес українців Росії увійшов в історію як «міфічний». «Кобзі» не вдалося знайти жодної інформації про його проведення. Але на папері він відбувся. Теж, що не кажіть, прояв «демократії» в ОУР.

21 травня 2011 року  на VI позачерговому з’їзді  ОУР  його головою  був обраний провідний діяч діаспори, один із лідерів московського Товариства «Славутич», який мав криштальну репутацію патріота і організатора, і був дуже культурною і освіченою особою, академік Тарас Миколайович Дудко (Москва). Семененко, як не дивно, погодився з цією кандидатурою. Причини цього  мені невідомі,  публічно вони не оголошувалися, але один факт дає натяк на них.  Це лише версія, але  закрита інформаційна політика Семененка щодо ОУР дає право на версії. Йдеться про передачу справ про реєстрацію нової організації від В.Семененка до новообраного голови Т.Дудка. При передачі фігурувала папка із заявами керівників регіональних організацій, що, очевидно, стосувалися перереєстрації. Семененко передав папку, Дудко її отримав. Коли Дудко вдома перевірив зміст папки,  він побачив у ній біля 15 заяв, в той час як Семененко стверджував що він передав 30 заяв. Цифри ці, на жаль, примірні (привожу їх по пам’яті,) отримав із розмови із Сергієм Винником у Торонто і жалкую, що не оприлюднив їх тоді на «Кобзі». Таким чином Дудку довелося знову збирати заяви, витрачаючи на це  час, якого було обмаль.

Тарас Дудко відпрацював рік, платив юристу, що захищав ОУР у Верховному суді, але 18 травня 2012 р. рішенням Верховного суду РФ Об'єднання українців Росії все ж було ліквідовано. Довелося збирати новий Конгрес українців Росії, який дав би оцінку факту ліквідації ОУР, а також створив би нову українську федеральну організацію на місці ліквідованої старої. Цей установчий з’їзд пройшов 26  травня 2012 р. у будівлі НКЦУ на Арбаті.

Він став «лебединою піснею» Валерія Семененка і був самим брудним із усіх українських зборів в Росії, що ми мали до цього. До його відкриття Семененко вже вирішив що академік Тарас Дудко не буде головою новоствореної організації і вирішив висунути на цю посади керівника української хорової капели Вікторію Скопенко (Москва).  Академік Дудко був популярний, і голосів на його зняття явно не вистачало. Тому був придуманий план фальшування результатів виборів. Коли делегати з’явилися в НКЦУ на Арбаті для реєстрації, вони побачили дві (!) реєстраційні комісії. Одна  реєструвала делегатів із регіонів, а інша – теж як делегатів установчого з’їзду кілька десятків учасників московської капели Вікторії Скопенко! Таким чином у залі опинилися дві групи – делегати та хористки, які отримали рівні (!) права голосу. Вирішити цю абсурдну проблему не вдалося,  і тому з’їзд відразу набув характер скандалу.

Далі пішло ще гірше. Академік Тарас Дудко почав свою доповідь. Вона включала звіт за його річну роботу і аналіз ситуації після ліквідації ОУР. Звіт (опублікований Кобзою) був детальним і довгим, оскільки роботи Дудко зробив за рік дуже багато. Треба відзначити, що фактично вперше в історії ОУР Голова прозвітував за роботу. Це був великий прогрес і нова якість у громадській культурі. Під час того як Тарас Миколайович звітував про роботу, із залу почалися вигуки з вимогою «скоріше перейти до справ». Кричали московські хористки, керовані Семененком. Потім вибіг якийсь чоловік, який вирвав мікрофон із рук Голови і почав власну промову, після чого розпочався хаос у залі. В цей момент, керівники, які були близькі до платформи «АУГР», вийшли із зали і  перейшли у окрему кімнату, де стали обговорювати ситуацію. Фактично знову утворилося дві фракції – «МосГ» Семененка і «АУГР» (Бабенко, Павук, проф. Паняк). Я гадаю, якби так і лишилося, і зареєстрували дві окремі організації, було б організаційно легше дихати, оскільки «МосГ» був би відокремлений від руху.

Але хитрий апаратчик Семененко висунув улюблену тезу «давайте не вносити розкол!» і дуже вдало в ролі парламентера  між двома групами випустив Митрополита Адріана. Митрополит мав високий авторитет і умовив АУГРівців шукати компроміс із хористками у залі. Компроміс виглядав наступним чином:  Дудко, Скопенко та Семененко не висувають свої кандидатури, а Головою оберуть того, за кого проголосує більшість (що включала і хористок). В результаті Головою новоствореної організації «Конгрес українців Росії» обрали Любов Дяченко (Підмосков’я), яка ще ранком й гадки не мала що їй доведеться стати на чолі новоствореного Конгресу. Гадаю, що Семененко, навряд чи, планував варіант із Дяченко, але своєї мети він досягнув  – крупний діяч діаспори Тарас Дудко не зміг очолити нову організацію і фактично сильно послабив свої позиції у русі. Сергій Винник та Аркадій Шелест були учасниками з’їзду , при цьому було помітно, що С.Винник явно підігрує Семененку у цих подіях (це саме підтверджує і факт попереднього листування з приводу дати установчого з’їзду, де Винник міняв свою думку на догоду Семененку).

На установчому з’їзді був ще такий епізод. Обирали Раду новоствореної організації. Володимир Павук (Новосибірськ) запропонував Аркадія Шелеста. Тут підвівся  Володимир Дорошенко (Уфа) і почав протестувати проти цього, посилаючись на підмочену репутацію Шелеста. Але Шелест був обраний. Можна стверджувати, що Семененко, Винник, Шелест та Скопенко на той момент складали ядро «МосГ».

Через кілька років Вікторія Скопенко ще раз застосувала трюк із голосуванням хористок при знятті Віктора Гіржова з його посади в організації московських українців. Це був вже стан погрому, коли все було дозволено,  а  громадська думка існувала лише в публікаціях «Кобзи», і то завдяки тому, що В.Коломацький вже довгий час проживав у Канаді.

«Кобза» надіслала на установчий з’їзд свого кореспондента Єлизавету Кейль, яка детально описала ці драматичні події. Є й фото, зроблене пані Єлизаветою, на якому Семененко, що сидів у першому ряду, повертається обличчям до залу і рукою вказує московським хористкам як їм голосувати. За це фото Валерій Фокович отримав заслужене ім’я «диригент московських хористок», а також ганьбу до кінця своїх днів. Фальшуючи волю з’їзду, він зраджував свій народ, діаспору і вірно служив Москві. Після цього шляхи «Кобзи» і Семененка розійшлися остаточно, і ми своїм лідером вважали Тараса Миколайовича Дудка.

Після з’їзду Любов Дяченко почала реєструвати  «Український Конгрес Росії» (УКР) як громадську організацію  федерального рівня. Реєстрація йшла повільно, юридично процес підтримував Сергій Винник. В результаті УКР зареєструвати не вдалося. Деталі процесу реєстрації «Кобзі» не відомі, але, майже напевне, що при тому агресивному ставленні влади Росії до української діаспори, що склалося після першого Майдану, а потім посилилося після Революції Гідності, реєстрація була неможливою з політичних причин. В результаті, УКР, так і не став на ноги,  не зміг провести новий Конгрес українців Росії, не став помітною силою в українському русі.  «Український Конгрес Росії» не надавав звітів за роботу (хоча від  незареєстрованої організації цього не вимагалося), приблизно раз на рік виходили прес-релізи, які також з часом припинилися. На цей момент невідомо чи проводяться хоч якісь організаційні дії, Любов Дяченко, за чутками, кілька років тому подала у відставку. Офіційної заяви «Кобза» не бачила, а інформаційного сайту УКР не мав.

Що нині із себе становить український рух в Росії?

Мусимо визнати, що Федеральної організації українців Росії на сьогодні не існує. Федеральну  Національно-культурну автономії «Українці Росії», яку очолює Богдан Безпалько, рахувати громадською організацією не можна. Звідти стирчать вуха ФСБ.

Наразі (цей текст написано у 2019 році – прим. ред.) ще існують 30-40 громадських організацій українців обласного рівня, що якось працюють і пропагують українську культуру в Росії. «Кобза» намагається писати про їх роботу, але реально ми можемо інформаційно дотягнутися десь до 10-11 організацій. Інші на контакт не виходять, про свою діяльність навіть у Фейсбук не пишуть. Ми віримо, що якась організаційна робота там все таки ведеться.

В Росії за правління Президента Володимира Путіна було вбито трьох провідних українських актівістів: Анатолія Криля, Володимира Сенишина та Володимира Побурінного. Всі ці вбивства так і не були розкриті. Відомо також про напади на трьох інших активістів: Наталку Ковальову, Митрополита Адріана та професора Кернесюка. Ці напади також не були розкриті. КЛГП СКУ  та «Кобза» писала листи протесту у цих справах.

В Росії існує (на момент написання цього тексту у 2019 р. – прим. ред.) дві єпархії УПЦ КП – Богородська і Білгородська. Про Богородську єпархію і ногінських парафіян можна прочитати на фейсбук-сторінці Митрополита Адріана. Колись у Митрополита був і власний сайт, але Владика змушений був закрити його через брак коштів. Про Білгородську єпархію ми лише чули що вона існує. Андрій Бондаренко, який підготував дослідження «Українські церкви у Росії» частково згадує про неї, але це дослідження  було зроблено ще 7-8 років тому (цей текст написано у 2019 році – прим. ред.).

Недільні українські школи у Росії майже всюди закриті. Зробити владі це було просто – українцям запропонували наймати помешкання для таких шкіл за комерційною ціною, після чого організатори мусили школи закрити через брак коштів.

Преси українців, як такої,  в Росії на даний момент не існує. Є, у Фейсбуці сторінка групи «Громада українців Росії», до якої записано 1,2 тис. користувачів (цей текст написано у 2019 році – прим. ред.) і яка видає щоквартально однойменний електронний часопис.  Є, знов таки, у Фейсбуці сторінки «Українці Росії» і «Українська громада в Росії», якими керує Валерій Семененко. Інформація про конкретні справи конкретно  діючих на сьогодні українських національно-культурних автономій в Росії практично відсутня. Є персональні сторінки деяких активістів у Фейсбук, але «Кобза» не має сил відслідковувати такий розпорошений матеріал. Втім, в міру сил, ми щось ми робимо у цьому напрямку. Є відомості, що емейл Головного редактора «Кобзи» блокується для деяких діячів діаспори у Росії, які не можуть переслати інформацію в Редакцію.

Помітних інтелектуалів-публіцистів у діаспорі небагато і пишуть вони мало. Можна згадати Володимира Павука, Митрополита Адріана, Андрія Литвина, Віктора Гіржова, Анатолія Авраменка, Андрія Завялова, Вячеслава Чорномаза  та Ігоря Роздобудька. Все,  що ми зустрічаємо у цих авторів, ми передруковуємо на «Кобзі».

Національний культурний центр України на Арбаті вже давно у системній кризі – директори змінюються регулярно, а скандалів все більше. Тиск влади Росії на Центр також помітний.

Допомога українській діаспорі в Росії з боку України мінімальна. У кращому випадку це участь представників її Посольства і окремих консульств у заходах діаспори, які можна перерахувати на пальцях однієї руки. Світовий Конгрес Українців (СКУ, Торонто), в який Семененко пропихнув Сергія Винника, самоусунувся від роботи на Сході. УВКР розводить руками: «не маємо грошей на оплату навіть власного помешкання». Інформаційну роботу в середовищі українців Росії і уряд України, і СКУ, і УВКР могли б проводити за допомогою сайту «Кобза», домен якого знаходиться в Києві, завдяки чому його не може закрити російська влада. Але усі перелічені структури впродовж багатьох років цим нехтують.

Для прикладу, бюджет «Кобзи» за 18 років нашої роботи склав біля $40 тис. (на момент написання цього матеріалу – прим. ред.). При цьому Культурний центр України на Арбаті надав - 200 доларів, УВКР – 100 доларів, 300 доларів нам надав  бізнесмен із Сум і стільки ж з бізнесмен з  Києва. Тобто, загальний внесок усієї України – 900 доларів США, або 2,25%. Нині «Кобза» у боргах, ми не маємо сталого бюджету. Як працювати не зрозуміло. Мабуть, кожний керівник української організації від Калінінграду до Камчатки добре розуміє наші умови роботи.

У Росії є лише кілька дисидентів, які працюють, і знаходяться у конфлікті із владою. До них можна зарахувати Андрія Литвина, Ігоря Роздобудька, Митрополита Адріана, Стефана Паняка, Наталю Романенко. На жаль, пішли з життя Тарас Дудко і Валентин Іващенко.  Доля інших активістів склалася по-різному:  більшість сама замовкла, когось примусили замовкнути. Гострі тексти про плачевний стан діаспори нині пишуть лише москвич Ігор Роздобудько і Андрій Литвин (Петропавлівськ). Але чи їх підтримало світове українство?

Загальна картина української  діаспори у Росії невтішна:  Український рух, навіть на рівні культурно-просвітницької роботи, гине і зупинити цей процес в нинішніх умовах  дуже важко. Молодь асимілюється. Порушення прав людини не фіксуються. Преси немає.

Що далі? Погляд вже із травня 2021 року

Слабкий промінь надії пробився з важких хмар, що нависли над українською діаспорою в Росії, коли з’явилася інформація, що у червні цього, 2021 року, року має відбутися новий З'їзд українців Росії. «Кобза» дізналася про це із «Відкритого листа до В.Ф. Семененка» від 18 травня, викладеного на сторінці «Громада українців Росії» у Фейсбуці, членом її Малої Ради Ігорем Роздобудьком.

«З подивом довідався від знайомих, - пише Ігор Роздобудько, - що днями в Москві має відбутися З'їзд українців Росії, і що обговорення цієї події в колі Ваших однодумців точиться аж з березня цього року. Але чомусь обговорення цієї події відбувається келійно, і значна кількість активістів українського руху в Росії про цей З'їзд нічого не знає…

Чому так відбувається? А тільки тому, що Ви всю роботу серед українців Росії намагаєтеся проводити келійно, пошепки, долучаючи до неї лише своїх друзів. Ви спілкуєтеся з українцями Росії засобом так званих «розсилочок», адресати яких, здається не мінялися з 90-х років минулого століття. Ви інформуєте про події людей, які давно вже відійшли від українського руху в Росії, знаходяться на пенсії, покинули нашу країну і живуть у Чернігові, Сумах, Ізраїлі. Вони по скайпу беруть участь в усіх Ваших нарадах. А люди, які живуть в Росії, є патріотами України, ведуть активну українську діяльність Вами ігноруються.

Чому так? Ви не любите критику? Ви хочете аби всі Вам одноголосно підтакували? Але тоді не називайте це зібрання З'їздом українців Росії. Назвіть його правдиво, як є - Збори друзів В. Ф. Семененка… Наші заходи повинні бути цілком легальними і відкритими, і в обговоренні їх повинні брати участь усі українці Росії, а не лише Ваші друзі.

Я от довідався стороною про ці питання. Їх два - надання українцям Росії українського громадянства, як другого після російського, і передання у Ваші руки контролю над Культурним Центром України в Москві. Ви хочете з резолюцією з цих двох питань звернутися до українського уряду.

Але хіба цими питаннями треба займатися зараз українцям Росії? Оцими дрібницями? Аби виставити себе на посміховисько перед усім світом? Освятити цей дріб'язок волевиявленням нібито усіх «українців Росії»?.. Так, ми живемо у важкі часи. Але оця Ваша «нелегальщина» призведе тільки до остаточної дискредитації українського руху в Росії».

Звернення спрацювало,  і 27 травня на сторінці «Української громади в Росії» в ФБ (модератор В.Семененко) з’явилося наступне повідомлення від Bohdan Vasylyshyn:

«5 червня 2021 в приміщенні Культурного Центру України в Москві планується провести збір представників українських [громад]з метою аналізу стану організацій Росії, українських активістів з метою аналізу стану громадської діяльності на сьогодні.

Порядок денний (проєкт):

1. Сучасний стан українського руху в Росії.

2. Стратегія і тактика української діяльності в Росії на сучасному етапі.

3. Проблема координації діяльності українських організацій, українських громадських активістів.

4. Етичні проблеми у взаємовідносинах українських організацій, окремих активістів (можливість створення консультативної ради з питань етіки).

5. Проблема співпраці між Україною і українською діаспорою Росії, зміцнення зв’язків між Україною і українцями Росії.

– питання закордонного українства з врахуванням останніх пропозицій світової української спільноти (2020 р.), законодавча база;

– множинне громадянство і Українці Росії;

– можливість створення в Україні державної установи з питань співробітництва з українською діаспорою;

6. Оновлена стратегія української культурно просвітницької діяльності в Росії. Імідж України в світі через професіоналізм і патріотизм.

7. Питання повернення українців в Україну.

З метою консультацій, обміну думками група активістів створила ініціативну групу по проведенні збору. Наразі до групи входять Семененко, Ковалів, Шелест, Денисенко, Василишин, Брагар-Кадіров. Ця група не є головуючою, до групи можна долучитись на будь якому етапі, надіславши запит.

Посольство України у РФ підтримує ініціативу і готове надати в межах своїх можливостей і компетенції необхідну допомогу. Посольство не є організатором і стороною збору, але надає свої потужності в організаційному плані, виборі спікерів з основних питань порядку денного.

Прохання повідомити про вашу участь в зборі. Якщо Ви хочете прийняти участь в Зборі, прохання проінформувати за наступними контактами:

Семененко Валерій Фокович, тел. <знято з питань безпеки – прим. ред. >, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Василишин Богдан Володимирович тел. < знято з питань безпеки – прим. ред. >, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Також про бажання виступити на Зборі по вказаній, або близькій тематиці просьба повідомити окремо».

Відбудеться цей з’їзд чи ні, як він проходитиме і які рішення прийме, «Кобза» намагатиметься по можливості інформувати своїх читачів. Прохання до учасників вийти на Редакцію і повідомити інформацію, надіслати фото. Але можемо припустити, що промосковський В.Семененко знову намагатиметься «пропхнути» на керівну посаду промосковську В.Скопенко. Хористки в залі цілком можливі. Охоронець біля дверей цілком можливий.  Будьте пильні!

* * *

Звичайно ж проникливий читач спитає: а чи винні у відсутності демократії в ОУР лише О.Руденко-Десняк, Ю.Кононенко і В.Семененко? Чи вся справа у МосГ?  Відповідаю – звичайно ні. Наше ОУР це соціальне дерево, що росте на грунті Російської держави. Ми тримаємося на її грунті, дихаємо повітрям Росії, і до нас завжди можуть надіслати «дровосєков», якщо якась гілка росте не до того сонця. Як би ми не бажали, але вирватися із контексту сучасної Росії неможливо, тому ми ділимо долю всіх росіян всіх століть Росії – жити під ярмом диктатури. Орда – це наша перша соціальна реальність. А за все інше потрібно вже боротися.

Але я б відповів проникливому читачу і так: все ж є різниця між Тарасом Дудком, Андрієм Литвином, Митрополитом Адріаном, Ігорем Роздобудьком і такими діячами іншого табору, як Валерій Семененко, Сергій Винник і Аркадій Шелест. Як є різниця між Борисом Нємцовим, Львом Пономарьовим, отцем Глєбом Якуніним, і, скажімо, Андроповим, Путіним і Патрушевим. Тому що в сучасній Росії є як і Орда, так і лишилася Русь. Київська Русь. І кожен обирає  своє.

Особисто я за те, щоб МосГ ішов своєю дорогою, а український рух своєю. І сподіватися на те, що у Росії настане нова Відлига.

Василь Коломацький (Канада), колишній член ОУР

2019-2021 рр.

Додатково: інформація про ОУР на сайті «Кобза – українці Росії»

На світлинах:

1. Емблема Об’єднання українців Росії

2. Олександр Руденко-Десняк, перший Голова ОУР. 2008 р.

3.Валерій Семененко, перший Секретар, в подальшому співголова ОУР. 2015 р.

4.Василь Коломацький, один з організаторів Першого Конгресу ОУР. 2005 р.

5. Професори Стефан Паняк і Василь Бабенко, моральні лідери «Регіонів АУГР» в ОУР

6. Академік Тарас Дудко, Голова ОУР в 2011-2012 рр.

7. Установчий з’їзд українців Росії 26  травня 2012 р.

8.З’їзд українців Росії 26  травня 2012 р. Два столи реєстрації. На другому (в глибині) йде реєстрація московських хористок

9. Установчий з’їзд українців Росії 26  травня 2012 р. «Битва» за мікрофон

10. Установчий з’їзд українців Росії 26  травня 2012 р. Митрополит Адріан в ролі парламентаря між фракціями «МосГ» і «Регіони АУГР»

11. Учасники установчого з’їзду українців Росії 26  травня 2012 р. В центрі –Голова новоствореного замість ОУР «Українського Конгресу Росії» Любов Дяченко.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка