Олена Карасьова (Коноваленко)
Олена Карасьова (Коноваленко)

І деякі висновки із досвіду 9-річної роботи в російській столиці по створенню дитячого українського осередку

Я приїхала до Москви у 2001 році. Зразу ж пішла працювати в Український національно-освітній центр при школі № 124. Дізналась про нього від Скопенко Вікторії Іванівни в Києві - на Всеукраїнському фестивалі - форумі “Кордони наші вкаже пісня”. 

Школа № 124 розташована була в центрі Москви на вулиці Мала Бронна, 7. Сюди приймалися діти з різних куточків колишнього Радянського Союзу. Часто без регістрації та медичних полісів, з поганим знанням російської мови та інших предметів. Це був вихід для людей, що приїжджали на заробітки у Москву і привозили своїх дітей. Вчителі мали багатий досвід, як таких дітей студіювати і доводити до засвоєння знань, які вимагаються нормативами московського Департаменту освіти. Директором школи на той час вже багато років працювала Берьозкіна Світлана Олександрівна -  українка за походженням. Тому вона і підтримувала при школі понад 10 років Український національно-освітній центр, керівником якого був Семененко Валерій Фокович.

Для більш плідної діяльності Центру школою було виділено приміщення – двохкімнатна квартира на Малій Бронній, 13, у якій одна кімната була обладнана під заняття хореографією та фольклором, а друга - для занять мовою, літературою, декоративно-ужитковим мистецтвом.

У Центрі велась робота за такими напрямками:

Шевельова Ніна Петрівна – ансамбль народного танцю «Мальва»;

Карасьова Олена Валентинівна –  ансамбль української народної пісні «Горлиця»;

Тімохін Олег Іванович – концертмейстер ансамблів “Горлиця” і “Мальва”

Тимченко Неля Андріївна – декоративно-ужиткове мистецтво;

Шовгун Ніна Олександрівна – вивчення української мови та літератури.

Деркач Олена Евгенівна – сучасна хореографія

Діти нашого Центру приймали участь у багатьох міжнаціональних заходах міста Москви. Вони перемагали у конкурсі на краще читаня творів Тараса Шевченка в Культурному центрі України, у фестивалях в Україні та одержували за свої виступи грамоти та дипломи. 

Працюючи з дітьми різних національностей, вчителі Центру напрацювали унікальний досвіт по викладанню української культури як для дітей зі знаннями української мови, так і для дітей, для яких мова вивчається як іноземна. Унікальні на мій погляд у цьому Центрі працювали люди:

Шевельова Ніна Петрівна росіянка за походженням. Раніше була солісткою хореграфічної группи театру оперетти. Вона віддано працювала з дітьми. Добре відчувала стилістику українського танцю. Створила гарні хореографічні малюнки до вокально-хореграфічних композицій “Літечко”, “Калина”, “Збиралися дівки” та інші. Створила самостійні хореографічні номери такі як “Український ліричний танок”, “Козачок”, “Ой є в лісі калина” та інші.

Тімохін Олег Іванович - росіянин за походженням, випускник Державного музичного колледжу ім. Гнесіних. Дуже обдарована людина з композиторським складом мислення. Він вмів грати не тільки на баяні. Сам створював сопілки та різні шумові інструменти, вчив на них грати наших дітей. Всі фонограми, якими ми користуємося і досі, були написані ним. Завдяки його таланту пісня “Зацвіла в долині червона калина”, яку я вивчала і з дітьми у Хабаровську, в цій московській школі перетворилася на вокально-хореографічну композицію “Калина”.

Тимченко Неля Андріївна - українка. Колись, зі слів Валерія Фоковича Семененка, коли у Центрі було дуже багато дітей і був підйом українського руху, то вона викладала українську мову. При мені вона чудово викладала різні види декоративно-ужиткового мистецтва (писанкарство, бісероплетення). Була Берегинею нашого Центру і дуже вболівала за всі наші справи.

Шовгун Ніна Олександрівна - киянка, випускниця Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Має великий досвіт по викладанню української мови в різновікових групах з різним рівнем знання мови. На той час, коли працював Центр, вона вела українську групу у Московському лицеї №1555. Мріяла створити підготовчу групу до вступу у ліцей. Але нажаль українську групу в ліцеї закрили. Зараз вона викладає українську мову в палаці на Воробйових горах.

Деркач Олена Евгенівна - донечанка. Залучилася до роботи у Центрі, коли вже існували ансамблі “Горлиця” і “Мальва”. Дуже добре викладала основи сучасного танцю. Зробила хореографічні постановки для молодіжного гурту до таких пісень як “Дощик”, “Гуси”, “Їхав козак за Дунай”, які і досі існують. Її донечка Ілона Деркач являється участником молодіжної групи “Купава”, а сама Олена Евгенівна ростить маленьку донечку, майбутню нашу учасницю ансамблю

Окремо хочеться написати про Неретіну Ніну Миколаївну. Вона у школі №124 була вчителькою початкових класів. Ця людина взяла на себе весь тягар по організації свої діточок у наших колективах. Вона настроювала їх на вивчення української мови, хоча із 20 дітей класу біля семи були українці, а інші - росіяни, вірмени, татари, евреї тощо. Вона працювала з батьками і настроювала їх на те, що ще нікому не завадило знати більше мов. Незважаючи на те, що не всі вчителі так думали у школі. І деякі з них нарікали, що вивчення української заважає вивченню російської мови.  

Якщо б Посольство України в РФ чи Національний культурний центр України в Москві допомогли б зібрати хоча б 10 дітей в український клас, то кращого вчителя для наших українських діточок і не треба було б. Доречі, вона була згодна вести такий клас.

Чому я кажу про підтримку Посольства України та Національного культурного центру України в Москві. Це дуже болюче питання для мене і таких як я. Ми вивчали проблему відкриття українського класу у Москві з Валерієм Фоковичем Семененком, Ніною Олександрівною Шовгун, з нашим меценатом, головою Регіональної громадської організації українців міста Москви „Громада” Владиславом Володимировичем Кириченком, з першим секретарем Посольства України в Росії Ігорем Сергійовичем Мельничуком. Хочу тут підкреслити, що український клас кожен бачив і бачить по-своєму.

Одним, таким як нинішній киянин Влад Кириченко, та я думаю і робітникам Посольства України для своїх діточок, треба було, щоб викладалася програма, яка повністю співпадає з програмою України. Ці діти тут у Москві тимчасово, а тому їм потрібно не відстати від свої однолітків в Україні.

Другим, таким як я, треба, щоб була програма московської освіти, але з поглибленим вивченям ряду предметів на українській мові. В мене чоловік росіянин, який не погодиться переїхати до України. Мої діти будуть навчатися у московських вищих учбових закладах, але я не хочу, щоб вони відривалися від свого коріння.

Третім, потрібна тільки українська недільна школа.

У Москві дуже багато елітних шкіл і можливостей по розвитку дитини. І якщо створювати українську школу, то потрібно створювати саме елітну - з компьютерними класами, з ліцейською програмою, з облаштованими аудіторіями, з можливістю стажирування в українській мові в Україні і т.д.

Влад Кириченко, як меценат, таку школу підняти не зміг би. Він і так багато для нас зробив – купив костюми, робив дарунки дітям на свято Миколая, привозив учбову літературу та інше. Влад ходив до Посольства України та до Культурного центру України в Москві та пропонував зробити такий клас під патронатом Української держави і в нормальному приміщенні. Нажаль нас представники Української держави у Москві вислуховували, але далі цього діло не пішло. 

Наша старенька школа №124 рано чи пізно зачинилася б на ремонт (що і сталося дещо пізніше). І сталося це тому, що школа на вулиці Мала Бронна, 7 була побудована більше ніж 70 років тому - ще до воєнної пори. І побудували її з дерев'яними перекриттями. Останнє дуже небезпечно, а тому експлуатація таких приміщень поступово просто забороняється пожежниками.

Кілька слів про залучення дітей українців до навчання в українських класах Москви, де існує величезна українська діаспора – в столиці офіційно мешкає десь 200 тисяч громадян української національності. Згодна, що наші українці дуже пасивні. Навіть коли Ніна Миколаївна Неретіна набирала перший клас, не було поширеної реклами - заклику, щоб українці вели туди своїх діточок.

Я розмовляла з керівником Дагестанського центру. Жалілася їй, що у нас мало діточок. А вона казала, що у них навпаки – дітей дуже багато і не вистачає вчителів. Хоча їх школа знаходиться не у центрі міста, а поза ВВЦ (ВДНХ) - на окраїні Москви. Така ж майже картина і у вірмен, хоча їх школа знаходиться у Зеленограді. Правда і Вірменія, і Польща, і Грузія – організовують один - два рази на рік відпочинок для своїх діточок у себе на батьківщині безкоштовно. Ми і це не могли дітям дати. Всі наші виїзди відбувались на моїх нервах. А зараз і зовсім такої можливості у мене немає.

Після закриття Українського національно-освітнього центру при школі №124 з жовтня 2005 року при Відділі міжнародної співпраці та міжнаціонального спілкування у Палаці дитячої (юнацької) творчості на Воробйових горах була відкрита експериментальна група по вивченню українського мовлення (група вивчення української мови та літератури). І там же, в Центрі художньої освіти Палацу дитячої (юнацької) творчості у цих же дітей з’явилася можливість вивчати та виконувати українські пісні та танці.

Ще через рік з’явилася Українська недільна школа і в Культурному центрі України в Москві – вона почала свою роботу у жовтні 2006 року. Мені було запропоновано віддати всіх наших діточок саме до цієї недільної школи. І я так розумію, що більше українською освітою я би не опікувалася, тому, що в недільній школі на Арбаті, 9 з’явилися свої викладачі і наш досвід був би нікому не потрібний. А як же бути з дітьми та батьками, які за цей довгий час до нас звикли, повірили нам?

Ось і вийшло так, що тепер в Москві є елітна Українська недільна школа на Арбаті, 9 - у Національному культурному центрі України в Москві  А паралельно діє наш осередок українства в російській освітній організації – Палаці дитячої (юнацької) творчості на Воробйових горах.

Вже понад 20 років, живучи по різним куточкам Росії, я працюю з дітьми, викладаючи фольклорне мистецтво України. Останні дев’ять років - у Москві. І постійно зіштовхуюсь з багатьма проблемами, вирішення яких не завжди вдається знайти. Однією з таких проблем є відсутність координаційного центру, який би об’єднав зусилля різних колективів та організацій у напрямку поширення української культури серед дітей українців, які мешкають в Москві та Росії.

Вважаю, що повинна бути створена така координаційна структура (відділ) на базі Національного культурного центру України в Москві по роботі з українськими дітьми та юнацтвом за підтримкою Посольства України в Росії. Спеціалісти цієї координаційної структури повинні вивчати стан роботи з дітьми та молоддю у Москві, а може і по Росії . Допомагати налагоджувати контакти з Україною, володіти інформацією про заходи в Україні і по Росії для дітей.

А ще вони могли б інформувати керівників дитячих колективів, організовувати фестивалі та конкурси української культури у Росії (у різних номінаціях), організовувати літній відпочинок дітей діаспори, експедиції по Україні по вивченню різних сфер української культури. Може навіть за допомогою спеціалістів Університету культури та мистецтва, або Київського національного університету імені Тараса Шевченка. А також розроблювати проекти сценаріїв та організовувати заходи для українських дітей у Москві, пропонувати для керівників колективів  методичні семінари з різних питань в Україні чи ті, що пропонує Департамент освіти для російських педагогів додаткової освіти, допомагати підвищувати свою кваліфікаційну категорію, згідно вимог Департаменту освіти Росії (тому, що знаю, що у наших педагогів є проблеми з підтвердженням кваліфікаційної категорії вчителів). Знаючи проблематику роботи з дітьми така координаційна структура могла б допомагати у вирішенні складних питань через Посольство України в Росії і через відділи по роботі з дітьми та молоддю в Україні.

Також є російські колективи - хореографічні, вокальні, театральні, декоративно-ужиткові тощо, які включають у свою роботу вивчення творів українського мистецтва. Їх треба підтримувати,  як пропагандистів нашої культури. А якщо їх робота стає ганьбою для нашої культури, то робити зауваження.

Може такий лист не зовсім коректний, але це моя біль, яку я ношу вже довгий час у собі. Не можу сказати, що мені не зустрічалися люди, які намагалися б щось зрушити з місця. Але мені здається що повинна і Українська держава допомогти нам у нашій справі.

Коли працювала у Хабаровську, то нам було легше у тому плані, що там люди відірвані від Батьківщини. І мабуть той же український клас відкрити було б легше. А Москва, знаходиться близько до України і тому слово ностальгія мабуть не дуже доречне. А іноді зустрічаєшься з тим, що наші українці тут у Москві  становляться більше москвичами, ніж корінні москвичи. Треба щось думати. А поки що ми всі робимо те, що у наших силах.

Олена КАРАСЬОВА.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Виступаємо в кіноконцертному залі «Росія»
Виступаємо в кіноконцертному залі «Росія»
Наші юні московські українці на вулиці в Строгіно
Наші юні московські українці на вулиці в Строгіно
Спільне фото на добру згадку
Спільне фото на добру згадку

На світлинах: Олена Карасьова (Коноваленко). Виступаємо в кіноконцертному залі «Росія». Наші юні московські українці на вулиці в Строгіно. Спільне фото на добру згадку.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка