Друк
Розділ: Полеміка

Стефан ПанякПредставники обох позицій знаходяться під політичним тиском державних структур

Уважно слідкую за напруженою дискусією про український Великий голод - Голодомор 1932-1933 років. Чи був він геноцидом? Останнім часом до проблеми підключилися вчені багатьох держав. Особливо гостра полеміка розгорнулася між істориками України і Росії, які відстоюють різні концептуальні підходи.

Київські історики вважають, що Голодомор був цілеспрямованою акцією геноциду більшовицького режиму проти українського народу. Хоча вони не роблять акцентів на чисто національному аспекті, але розслідують як нищилося саме українське населення в адміністративних кордонах УРСР.

Московські історики, хоч і визнають особливі масштаби нищення людей в Україні, все ж трактують цей процес на загальному фоні голоду в СРСР і категорично заперечують визнання Голодомору як геноциду українського народу. А для більш емоційного сприйняття апелюють до голоду на Кубані, в Поволжі, Казахстані тощо.

З цим ніхто не сперечається. Але мова йде про специфіку спланованого Великого голоду в Україні! Хоч треба відмітити, що нинішня дискусія змусила ще деяких російських вчених звернутися до цієї болючої сторінки власної історії, яка раніше в офіційних джерелах СРСР і РРФСР замовчувалася, бо була засекреченою.

А що ж маємо в результаті полеміки? Спираючись на наукові, чисто фактологічні аргументи, історики обох країн вийшли на паралельні курси, які можуть зійтися тільки в безконечності. Представники обох позицій знаходяться під політичним тиском державних структур. Але мені відомо, що серед українських істориків є різні погляди на проблему (хоча це і заборонено діючим законом України), у той час як російські вчені мають, на мій погляд, тільки одну точку зору. Сьогодні, на жаль, тут в РФ вже ніхто не має права сумніватися у правильності «лінії партії і уряду». А така єдність поглядів заставляє всякого непересічного громадянина, знайомого з законами філософії (перш за все, діалектики), вже на такому підґрунті ставити під сумнів висновки істориків.

Але давайте подивимось на проблему з дещо інших, але також історичних позицій. Бо у ХХІ-му сторіччі багатьом молодим людям взагалі може здаватися абсурдом можливість цілеспрямованого нищення власного народу його вождями. Навіщо це робити? Адже саме народ є запорукою благополуччя держави, її будівельником і захисником. Про що ж свідчить історія? Вся наша спільна ретроспектива засвідчує, що прикладів нищення власного народу було безліч, починаючи з відомого походу на Київ суздальського князя Андрія Боголюбського. Пізніше яскравим прикладом міг би служити похід Івана Грозного на Новгород, який славився своїм демократичними традиціями, відомим «віче». Московський самодержець не скривав причину новгородської різанини, в листах до князя Андрія Курбського він прямо заявляв, що нищив народну традицію, тягу населення до волі. Бо творив деспотичну державу. Недавно слухав Едварда Радзінського, який написав книгу про Йосипа Сталіна. Він зробив акцент на тому, що бачив як при згадках про І. Грозного на сторінках книг Сталін багатократно писав «Учитель! Учитель! Учитель!». Радзінський прямо заявив про те, що Грозний у Новгороді нищив саме пам'ять про свободу.

Мало що помінялося в ментальності московської політичної еліти у ХХ-му сторіччі. Адже в наших концентраційних таборах загинуло, мабуть, більше людей, ніж на війні. Чи не переселялися насильно цілі народи колишнього СРСР? Згадаймо калмиків, чеченців, інгушів, поволзьких німців, кримських татар… Їх кількість була відносно малою. Українців багато разів партіями виселяли в Сибір. На етнічній території вони збереглися завдяки своїй чисельності. Як заявляв Микита Хрущов, для повного переселення в Сибір післявоєнного 30-мільйонного українського народу не дістало вагонів. Прекрасно знаю аргументи моїх опонентів: нищили і росіян, і російську еліту, і її генофонд…. А хто сперечається? У даному випадку Українська держава поновлює свою власну історію, одну із найбільш трагічних її сторінок.

Після голоду і війни змінилося кілька поколінь, але чи змінилася ментальність політичної еліти? Чи пам’ятає вона головний заповіт Нобелівського лауреата Олександра Солженіцина, який говорив про необхідність «народозбереження»? Згадаймо неодноразові заяви нинішнього віце-спікера Державної Думи РФ Володимира Жириновського про те, що російські жінки народять нових солдатів… Або про те, що треба було недавно стерти з лиця землі Тбілісі, як це зробили трохи раніше з столицею Чечні.

Але сказане вище лише загальний фон, про який треба було б нагадати нашим історикам. А конкретних важливих причин для нищення саме українського населення в 1932-1933 роках є декілька. Перша і, на мій погляд, найголовніша полягає у тому, що український народ не повторив у свій час згаданої вище новгородської трагедії, не був духовно  знищений повністю і зберігав традиції віча, тягу до волі. В його ментальності завжди жевріла надія на свою власну державу, про що свідчить, як писав поет Василь Симоненко, «історія бунтів і повстань».

Тому Москва у всі віки дивилася косо в сторону Києва, а українців розглядала як потенційних зрадників. Вся наша спільна історія супроводжувалася нищенням специфічної української ментальності. В порівняно гуманітарні часи це робилося шляхом нищення або переселення культурної і наукової еліти народу (згадаймо долю вчених Києво-Могилянської академії), або через заборону використання рідної мови, традицій, релігії. В більш жорстокі періоди – масовими  переселеннями господарів, пізніше «куркулів», в різні куточки Сибіру. Українська еліта, включаючи багатьох гетьманів, похована на Соловках, в карельському урочищі Сандармох, мордовських таборах… В сьогоднішній Україні майже нема могил, яким можна поклонитися… Чи це не є нищенням генофонду нації, геноцидом? Прах кінорежисера Олеся Довженко Москва і сьогодні не хоче передати для перепоховання на рідну землю, як про це просив геній.

Народ не хотів миритися з деспотією, кріпосним правом, а у радянські часи не хотів перетворюватися в «совка»… Вже сказаного для тирана, що стояв на чолі СРСР, було достатньо, щоб мати свої плани у відношенні населення УРСР. Залишалося ждати відповідних обставин, які не заставили себе довго чекати. Наступив період індустріалізації і колективізації… Потрібно було відірвати українського хлібороба від його традиційного заняття, від рідної землі. Зробити пролетарем, перемішати в міжнаціональному котлі, перетворити на «совка» без роду і племені. А при спротиві - заморити голодом. За масштабами Сталін перевершив свого вчителя, розповіді очевидців Голодомору в Україні жахають…

З українською інтелігенцією розправилися трохи раніше. На початку 90-х років книгу-мартиролог про знищену в 30-і роки українську еліту мені вдалося читати в російських бібліотеках. Те, що робив цар Іван Грозний в Новгороді у ХV-му сторіччі, його учень генсек Сталін повторив на українських землях у XX-му. І ця акція також не була нищенням генофонду нації, геноцидом?

Мені скажуть: «Нищився генофонд інших народів». А хто заперечує? Кожен народ має право розібратися в своїй історії, дати належну оцінку тим чи іншим подіям. У даному випадку мова йде про долю українського народу.

Знаємо, що є третя точка зору на цю проблему, її відстоюють в Ізраїлі. На погляд вчених цієї країни геноцидом (Голокостом) можна вважати нищення євреїв нацистами під час Другої світової війни. А так як в Україні нищили людей не заглядаючи у паспорт, то це в їхньому розумінні не можна вважати геноцидом. І тут формально є своя логіка. Бо, знаючи сьогодні деталі фізичного нищення населення у 1932-1932 роках, мусимо признати, що голодомор проводився не за графою у паспорті. Бо і паспортів у селян в більшості не було. Євреїв нищили згідно гітлерівської нацистської (чи, не зовсім правильно, фашистської) ідеології, а українців – згідно ленінсько-сталінської більшовицької (класової) ідеології. Чи від цієї різниці трагедія народу перестає бути трагедією? Адже масштаби нищення і тут і там були мільйонними.

То чи можуть сьогодні міжнародні організації, парламенти держав дотримуватися тільки ізраїльської точки зору? Це було б абсурдом, принципи визнання масового нищення населення не можуть вкладатися в прокрустове ложе формальної логіки. Тому більшість країн Європи (включаючи Європарламент) вже визнали цю організовану владою трагедію українського народу «злочином проти людства».

Але, на мій погляд, в Голодоморі українського народу є саме етнічний елемент – його своєрідна ментальність, яка була головною причиною цілеспрямованої трагедії 1932-1933 років. Тому навіть з позиції формальної логіки цю трагедію можна називати геноцидом. А всі софістичні потуги опонентів вважаю політично ангажованими, не достойними пам’яті мільйонів невинно знищених, незалежно від їх національної належності.

Стефан ПАНЯК,

член Президії УВКР, професор.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Жертви Великого голоду

На світлинах: Стефан Паняк. Жертви Великого голоду.

Додаток:

То що ж сказав Європарламент у резолюції про Голодомор 1932—1933 років в Україні?

23 жовтня Європейський парламент, один із основоположних органів Європейського Союзу, ухвалив резолюцію «Про річницю Голодомору, штучного голоду в Україні 1932—1933 років». Судячи з першої реакції на цю подію цілої низки українських ЗМІ та коментарів їхніх читачів, країна, частина якої очікує визнання Голодомору геноцидом, а інша — заперечення цього, розгубилася. Замість звичного «геноцид» європарламентарії висловили абсолютно нову позицію, визнавши Голодомор злочином проти людяності. Ефект несподіванки виявився таким сильним, що багато хто вагався, як точно перекласти цей термін, і замість давно усталеного й концептуально правильного «людяність» говорили про «людство». Але найсерйозніші труднощі були викликані нечітким розумінням відмінностей між «злочином проти людяності» та «злочином геноциду», без чого неможливо коректно оцінити смисл і значення цієї резолюції. Спробуємо розібратися.

Ситуацію з резолюцією Європарламенту про Голодомор якомога краще характеризує відомий крилатий вислів — «диявол ховається в деталях». У нашому ж випадку він «сховався» у деталях історичних, політичних та юридичних. Згодом про них пам’ятатимуть лише історики й експерти, а надбанням гласності залишиться лише суха мова офіційного документа. Однак наразі повною мірою зрозуміти його смисл і значення — без розуміння цих нюансів — неможливо.

Насамперед слід виходити з того, що резолюцію Європарламенту ухвалив політичний, а не юридичний орган, яким у цій ситуації може бути виключно суд, і до того ж у певній політико-правовій ситуації. І ситуація ця — непроста. Крім того, хоч би яким авторитетним та — інколи — доброзичливим до України був цей орган ЄС, думка Європарламенту — не істина в останній інстанції, а відбиток суб’єктивного світогляду європарламентаріїв, їхнього розуміння історії Європи, Голодомору і, зрештою, визначень міжнародних злочинів, якими вони оперують.

Про злочини

Розпочати, мабуть, слід із найважливішого моменту, що хвилює громадськість: звідки походить поняття «злочин проти людяності» і який його зв’язок із поняттям «злочин геноциду». Тут нам доведеться звернутися до деталей історичних, коротко виклавши дуже показові віхи еволюції цих понять.

1899 рік. Ключові держави Європи та світу приймають Конвенцію про закони і звичаї сухопутної війни. Серед її положень уперше на такому рівні закріплено поняття «людяності» як юридичну підставу для захисту прав людини. Норма, сформульована видатним російським ученим і дипломатом Федором Мартенсом, гласить, що існують певні закони людяності, які лягли в основу принципів міжнародного права й під захистом яких перебувають цивільне населення та учасники бойових дій під час збройного конфлікту. Звісно, про жодні злочини проти людяності тоді не йшлося, проте перший вагомий крок у цьому напрямі було зроблено.

1915—1920 роки. 24 травня 1915 року, з ініціативи Росії, Лондон, Париж і Петроград публікують декларації однакового змісту, в яких дають оцінку спланованій кампанії очищення країни від вірменів, яку реалізовувала Туреччина. У документах «різанина вірменів турками й курдами» кваліфікується як «злочини проти людяності та цивілізації». Рішучість трьох союзних столиць зрозуміла, адже набирає обертів Перша світова війна, і злочинна поведінка Порти дає чудову нагоду обрушитися на одного зі своїх ворогів силою не тільки зброї, а й нещадної критики.

Здавалося б, після завершення війни перемогою Антанти для широкого застосування терміна відкриваються не менш широкі перспективи, але, на жаль, з низки причин цього не стається. 1919 року на Паризькій мирній конференції глава МЗС Греції Ніколас Політіс, маючи на увазі насамперед знищення вірменів у Туреччині, запропонував підтримати концепцію «злочинів проти людяності» і закликати винних у їх скоєнні до суду. Аналогічну пропозицію внесла й спеціальна експертна комісія країн-переможниць. Трохи несподівано проти цих ініціатив категорично висловилися США. Вашингтон без зайвих дипломатичних реверансів відкинув злочини проти людяності як юридичну категорію, пославшись на те, що «закони і принципи людяності в кожної людини свої».

Після такої невдачі щойно сформульоване поняття остаточно втрачає свої позиції. У Туреччині в 1919 році учасників розправи над вірменами судять не за злочини проти людяності, а за «організацію і скоєння злочину масового вбивства». У 1920 році Севрський договір із Туреччиною також не вживає цього терміну, застосовуючи до описаних подій поширений термін «різанина».

1945 рік. Закінчується Друга світова війна, і про злочини проти людяності згадують у дуже показовому контексті, причому ті самі автори плюс США. Роль Антанти виконують Об’єднані Нації. Коли їхня майбутня перемога стала очевидною, розпочалася активна розробка механізму притягнення нацистів та їхніх поплічників до кримінальної відповідальності. Факт Голокосту вже ні в кого не викликав сумнівів, але сформульований для його юридичної кваліфікації термін «геноцид» був для чотирьох столиць надто свіжим, малозрозумілим і, отже, небезпечним. Держави потребували альтернативи.

Ось тоді й повертаються до злочинів проти людяності, включивши їх у Статут Нюрнберзького трибуналу (до речі, дуже символічно, що ініціатором тепер виступили США). Причому, боячись надміру широкого застосування цього терміна, союзники свідомо закріпили таке формулювання цих злочинів, яке охоплювало тільки події, що сталися під час Другої світової війни. І, хоча прокурорам усе-таки вдалося згадати слово «геноцид» в обвинувальному акті Нюрнберзького трибуналу, його Статут та рішення оперували виключно терміном «злочини проти людяності». Але при цьому за відповідними статтями обвинувачення судили нацистів саме за цілеспрямоване знищення євреїв та представників інших націй.

1946—1950 роки. Нюрнберг став беззастережною перемогою його творців, результати якої сумніву не піддавалися. Союзники почувалися впевненіше. Паралельно з’являлося дедалі більше інформації про Голокост, його жахливі масштаби, і стало зрозуміло, що це явище, найбільш нелюдське по суті, потребує окремої уваги. Сукупність цих чинників дозволила 11 грудня 1946 року ухвалити рекомендаційну резолюцію Генеральної асамблеї ООН, яка проголосила геноцид міжнародним злочином, а 9 грудня 1948 року — і юридично обов’язкову Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Дуже важлива деталь: документи ці були присвячені Голокосту, і тільки йому! За влучним висловом провідного юридичного експерта з проблематики геноциду Вільяма Шабаса, перемовники «створювали пам’ятник минулому, а не зброю для підтримки порядку в майбутньому».

Однак навіть після цих, безперечно — епохальних, подій із низки причин юридичного та політичного характеру термін «геноцид» не відразу отримує широке визнання й не повністю заміняє термін «злочини проти людяності». За великим рахунком, юристи й політики певний час виходили з того, що геноцид — лише один із можливих злочинів проти людяності. Наприклад, саме таку думку 1947 року висловив у рішенні у справі суддів військовий трибунал США, що діяв на території Західної Німеччини.

У зв’язку з цим слід також згадати показовий і важливий для розуміння резолюції Європарламенту закон Ізраїлю «Про покарання нацистів і за співробітництво з нацистами» 1950 року. У ньому замість терміна «геноцид» було вжито близький до терміна «злочини проти людяності» термін «злочини проти єврейського народу». При цьому визначення цього злочину повторювало визначення геноциду, закріплене в згаданій Конвенції 1948 року...

Висновок очевидний: зазначені трагічні події, що сталися в період 1915—1946 років, класифікувалися державами як злочини проти людяності. Якби вони сталися після визнання геноциду злочином, формулювання його складу, що було повністю завершено лише в 1948 році, то, наважуємося припустити, держави без тіні юридичних сумнівів класифікували б їх як геноцид.

Оскільки ж історія не визнає умовного способу, зацікавлені читачі можуть тепер лише порівняти визначення цих злочинів у Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 року. Ми ж відзначимо головну відмінність між ними. Злочин геноциду завжди має на меті повне або часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Злочини проти людяності спрямовані проти цивільного населення, але не ставлять за мету його повне чи часткове знищення лише через приналежність індивідів до цього населення.

Про резолюцію

Тепер повернімося у 2008 рік, до деталей юридичних та політичних. За вікном — надзвичайно складна геополітична ситуація, кілька прикладів скоєння геноциду в новітній історії Європи та світу, національна і міжнародна судова практика з покарання за його скоєння, а також курс України на визнання Голодомору геноцидом проти українського народу, що однаковою мірою супроводжується підтримкою і опором деяких держав.

У цих умовах Європарламент і вирішує ухвалити документ із питань Голодомору 1932—1933 років в Україні. Як політичний орган він зовсім не зобов’язаний вплутуватися в суперечливі дискусії з приводу правової природи цієї трагедії і може обмежитися лише вшануванням пам’яті її жертв. Європарламентарії ж беруть на себе відвагу зробити рішучий крок вперед і з використанням юридичних, а не політичних понять дати Голодомору свою оцінку. Але якою вона має бути?

Поставмо себе на місце європарламентарія. Перед обговоренням резолюції він справедливо виходить із того, що Голодомор в Україні — це не просто трагедія, а саме злочин, жахливий за смислом і масштабами, наслідки якого для українців були й залишаються вкрай тяжкими. Щоб правильно кваліфікувати цей злочин, він вирішує вивчити думки істориків, юристів та політиків про Голодомор. І що він бачить? Не визначеність, а більш ніж активну дискусію щодо всіх аспектів питання, причому не тільки у світі, а й у самій Україні (!). А тут ще й юридичні радники привертають увагу до того, що в 1933 році поняття «злочини проти людяності» вже існувало, а ось про «злочин геноциду» ще ніхто й не думав, та до багатьох інших юридичних нюансів питання. З такими думками депутат і вирушає в зал для голосування.

То що ж усе-таки сказав Європарламент? З одного боку, висловлена в його резолюції позиція — чітка й однозначна: Голодомор — злочин проти людяності. Організатор і виконавець злочину — режим Сталіна. Спосіб його скоєння — штучний голод. Мотив — опір сільського населення України політиці колективізації. Жертва — українське селянство. Мабуть, із юридичного погляду, саме останні два факти не дозволяють європарламентаріям беззастережно визнати Голодомор геноцидом. Адже, на їхню думку, злочин скоєно не проти частини української нації як такої, а лише проти її окремої соціальної групи (не захищеної за Конвенцією 1948 року), і мета його — не знищити цю групу через її приналежність до української нації, а лише зламати її опір.

Водночас автори резолюції ввели у її текст положення, безпосередньо пов’язані з геноцидом. По-перше, для обґрунтування свого рішення в преамбулі резолюції Європарламент згадує закон України про Голодомор 1923—1933 р. і, що ще важливіше, посилається на визначення злочину геноциду за Конвенцією 1948 року, а не на визначення злочинів проти людяності за чинними міжнародними договорами у цій сфері. По-друге, зазначається, що сталінський режим «спланував» Голодомор, що є однією з ключових складових злочину геноциду. По-третє, Голодомор визнається «жахливим злочином проти українського народу і проти людяності» (нагадаємо у зв’язку з цим про формулювання згаданого ізраїльського закону 1950 року). Інакше кажучи, проводиться чітке ототожнення українського селянства і українського народу.

І останніх два моменти з приводу тексту резолюції, на які не можна не звернути уваги і які можуть бути неправильно витлумачені без розуміння деяких деталей. Уважний юрист може висловитися в тому дусі, що, мовляв, згадування визначення геноциду в преамбулі жодним чином не впливає на смисл основної частини документа. З правового погляду, аргумент коректний. Але погодитися з ним не дозволяє деталь, на перший погляд — суто технічна. Особи, ознайомлені з процесом розробки проектів рішень міжнародних політичних органів, підтвердять, що якби європарламентарії були налаштовані очистити текст від посилань на геноцид, вони зробили б це без найменших сумнівів. Отже, положення щодо геноциду залишені в резолюції свідомо.

Другий момент. Уважний читач може замислитися: а чи був у Європарламенту інший вихід, інакше кажучи — чи міг він беззастережно визнати Голодомор 1932—1933 років в Україні геноцидом? Дуже важлива деталь, яку слід брати до уваги, відповідаючи на це запитання, полягає в природі Європарламенту. Як політичний орган він, безперечно, міг сказати що завгодно, подавши виключно своє розуміння проблеми. Але, на щастя чи нещастя, Європарламент вирішив проявити себе як досвідчений політичний орган, що цікавиться юридичними нюансами питання. Замість того, щоб схилити шальку терезів на користь однієї зі сторін дискусії про Голодомор, він, образно кажучи, в умовах політичної зливи пройшов «між крапельками».

У такому вигляді резолюція хороша для всіх. У загальноісторичному плані вона підтверджує зв’язок між злочином геноциду та злочинами проти людяності, а також залежність прийнятих рішень від конкретних політико-правових обставин. Опоненти визнання Голодомору геноцидом не знаходять у ній такої кваліфікації. Прибічники ж такого підходу бачать у резолюції посилання на геноцид і також отримують аргументи для тлумачення її у своїх інтересах. На цьому тлі сам Європарламент демонструє зважений підхід і уникає обвинувачень в упередженості.

Політичне значення резолюції важко переоцінити. Вона, звісно, не може претендувати на почесний статус «першого міжнародного документа» з цієї проблематики. Нагадаємо у зв’язку з цим, що в 2003 році річниця Голодомору вже відзначалася у спільній заяві 62-х держав у рамках 58-ї пленарної сесії Генеральної асамблеї ООН, у 2007 році — у прийнятій консенсусом резолюції ЮНЕСКО та спільній заяві 32-х держав — учасниць ОБСЄ, а 2008 року — в резолюції Парламентської асамблеї ОБСЄ.

Важливе значення резолюції Європарламенту полягає в іншому. По-перше, вперше міжнародний орган такого рівня не просто вшанував пам’ять жертв Голодомору, а й дав його чітку кваліфікацію, визнавши Голодомор злочином проти людяності. Причому, на відміну від попередніх випадків, Україна не є членом цього інституту, а отже, інструментарій її впливу на його позицію був украй обмежений.

По-друге, Європарламент — ключовий інститут Європейського Союзу, тому його підтримка в питанні визнання Голодомору для України дуже важлива. При цьому, правда, не слід забувати, що в політичному плані парламент завжди залишається парламентом, а Єврокомісія та уряди країн ЄС найчастіше не поділяють думок європейських депутатів. Однак, зважаючи на зростання ролі Європарламенту в рамках Євросоюзу, його позиція є вагомим аргументом для української сторони.

По-третє, кожен новий міжнародний документ із питання Голодомору — вагомий внесок у скарбничку України, адже, якщо вітчизняна політика буде послідовною у цій сфері, рано чи пізно настане момент, коли кількість і якість таких документів зіграє свою вирішальну роль у забезпеченні загального визнання Голодомору та його чіткої кваліфікації як міжнародного злочину. У цьому сенсі резолюція Європарламенту принципово важливий та якісний документ.

Мабуть, єдиний момент, у якому резолюція для України несприятлива, полягає, хоч це може здатися дивним, у її назві. Річ у тому, що останнім часом в офіційних документах намітилася тенденція до відходу від опису значення терміна «Голодомор» словами «штучний голод» чи «великий голод» на користь використання його як неологізму міжнародної лексики. Інакше кажучи, термін «Голодомор» став зрозумілим сам собою і вже не потребував пояснення, так само, як, наприклад, термін «Голокост» не потребує додатка на кшталт «знищення євреїв нацистами». Назва ж резолюції Європарламенту цієї тенденції не підтримує. Але на загальному, в цілому — позитивному тлі ця деталь така мала, що дияволу в ній навіть не сховатися.

Дмитро КУЛЕБА,

кандидат юридичних наук.

«Дзеркало тижня»

http://www.dt.ua/3000/3150/64616

№ 42 (721) 8 — 14 листопада 2008

Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви з нагоди скорботної дати — 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 років в Україні

У XX сторіччі український народ пережив одну з найстрашніших трагедій у своїй історії — голодомор. Україна, яка завжди годувала хлібом весь світ, зазнала масового голоду. Голодомор призвів до значних жертв, приніс багато горя. У нього були об’єктивні й суб’єктивні витоки і наслідки. Штучний голод 1932-1933 рр. було сплановано більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації “куркульства” як класу, знищення “ворожих елементів”.

Але існує фактор, який об’єднує цей соціальний катаклізм і решту репресивних акцій тоталітарного радянського режиму. Це кардинальна революція світогляду — відречення від Боголюдини Христа і християнської моралі й обрання нової віри — в людину-бога, в антихриста. Адепти цієї віри зажадали побудувати рай на землі, домогтися світлого майбуття для людства. Але майбуття без Бога. Їхнє світло насправді було темрявою. Їхній світогляд базувався на засадах вічної пітьми, бо тільки Бог є джерелом світла. Їхня ідеологія замість блага принесла зло, бо тільки Бог є Творцем усякого блага. Де без Бога будують рай, там з’являється пекло. Замість обіцяного райського життя опутаний радянською ідеологією народ прийняв пекельні муки.

Історія нашої Батьківщини зазнала багато важких часів. Стихійні біди, війни, соціально-політичні заворушення та інші негаразди спричинялися до різних кризових явищ, серед яких були “знищення, голод і меч”(Іс. 51: 19).

Але в 1930-ті роки Україна вперше пережила штучний голод, масове вбивство мільйонів своїх громадян, цинічне, цілеспрямоване, безжальне. Лише в богоненависницькому і людиноненависницькому середовищі міг відбутися подібний злочин. На щедрому українському чорноземі вмирали у страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства. Він став знаряддям диявольскої помсти за неспроможність викорінити зі свідомості нашого мудрого, сповненого високих чеснот народу синівську пам’ять про Бога, любов до Бога, вірність і віру в Бога. Цю віру можна було знищити лише через фізичну ліквідацію її носія. Тому богоборча влада, створивши духовний голод прирекла націю і на голод фізичний.

У людей відібрали хліб, як перед цим намагалися відібрати насущний хліб духовний. Родюча нива давала достатньо хліба сумлінним трударям. Але весь зрошений потом селянства хліб було вилучено. Забирали все, чим можна було підтримувати життя, — до останньої зернини. Тих, хто збирав колоски на полях розстрілювали. Агонія голоду була воістину пекельною. Мерців не встигали ховати. Багатьох закопували у спільні “могильники” ще живими. Особливо страждали діти. Молох більшовизму поглинав ці невинні жертви з диявольською бездушністю.

Україна втратила тоді мільйони своїх дітей. Усі вони зазнали тяжких мук і жахливої смерті. А ті, хто вижив, назавжди запам’ятали, що таке “рай на землі”, коли він без Бога.

Сімдесят п’ять років минуло відтоді. Час лікує душевні рани, але рану в серці України загоїти неможливо. Вона завжди буде невгамовним болем нагадувати про час, коли над Україною, над іншими народами колишньої радянської спільноти панував диявол.

Українська Православна Церква у глибокій скорботі молитовно згадує жертв голодоморів та інших репресій радянського тоталітаризму. Постраждалих — десятки мільйонів: розстріляних, закатованих у в’язницях, страчених через різні душевні й фізичні тортури, загиблих від мук голоду. Такої кількості жертв не було навіть під час війні. Воістину, режим вів кровопролитну війну з власним народом.

Церква сурово засуджує чинники, які призвели до цієї трагедії. Виправдання їм немає. Сама історія винесла вирок. Ніякі репресії не змогли врятувати державно-політичну систему, яка за базис обрала гріх та богоборство, знехтувала ґрунтовними моральними принципами людства — вірою, надією і любов’ю. “Горе тим, що замислюють беззаконня”(Мих. 2: 1). Справа таких “діла протизаконні” (Пс. 100: 3). “Кінець їхній — погибель” (Флп. 3: 19).

Церква застерігає від глибокої хибної та антигуманної ідеології, що зробила подібну трагедію, і закликає до покаяння тих, хто ще не прозрів і не зрікся богоборства в усіх його формах.

Церква закликає до відмови від екстремізму, нетерпимості, помсти, братоненависництва, розділення на своїх і чужих. У Бога чужих немає. Настав нарешті час духовного єднання народу України, повернення до споконвічних духовних цінностей. Історія виразно показала, до чого призводить зречення християнських засад. Лише свята віра, тверда надія та всеперемагаюча любов допоможуть побудувати гідне майбутнє і застережуть від помилок минулого.

Церква розкриває істину вічного життя тих, хто прийняв мученицьку кончину під час голодомору. Як любляча Мати, свята Українська Православна Церква молиться за їхнє упокоєння в оселях праведних і оголошує їм вічну пам’ять.

Душі їх во благих водворяться. І пам’ять їх — з роду в рід.

†Володимир,

Митрополит Київський і всієї України,

Предстоятель Української Православної Церкви

Члени Священного Синоду:

† Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський

†Агафангел, митрополит Одеський і Ізмаїльський

† Іоанникій, митрополит Луганський і Алчевський

† Онуфрій, митрополит Чернівецький і Буковинський

† Іриней, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський

† Марк, архієпископ Хустський і Виноградівський

† Феодор, архієпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький

† Пантелеімон, єпископ Олександрійський і Світловодський

† Митрофан, архієпископ Білоцерківський і Богуславський,

Керуючий справами УПЦ

http://orthodox.org.ua/uk/publikatsii/2008/11/11/3773.html