Наталка Литвиненко-Орлова
Наталка Литвиненко-Орлова

Спроба ессею на тему спротиву руху в умовах україно-імперської дихотомії. Громадський вимір.

«Прости мені, мій змучений народе,

Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!

Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,

І тільки змії кубляться й сичать.

Всі проти всіх,

Усі ні з ким не згодні.

Злість рухає людьми,

Але у бік безодні…»

(Ліна Костенко)

Засіяно вітром - жнемо бурю… Сіємо яничарством - жнемо рясним розбратом. І як наслідок оцих запроданств - майже кожне покоління українців пересіває Волю. Отож, найменше мене сьогодні дивує позиція російських урядових кіл, щодо скасування українських федеральних громадських організацій. То вже є не стільки теорія, а то є багатовіковий історичний «науково обґрунтований» практичний досвід, який працює на користь тих, хто призвичаївся і вміє ним маніпулювати. Я про інше. Я про те, що ми самі, вже вкотре, сприяємо розподілу на «хароших і плахіх украінцев». Бо ж на скрижалях таких, або подібних подій, і відбувається розмежування нації, набирає обертів процес, коли свій свого скубе. І то так ретельно, та так сумлінно… І нема жорстокішої війни ніж між своїми. І то на догоду і на задовіл комусь… Спитаєте, кому? Хто не дурний, той і сам вгадає. Але таки підкажу - на рабську догоду отому, хто сидить у кущах і підбурює…. 

Хіба потрібно таких вже й чітких терезів, щоб зважити, що є що і хто є хто?! На підмогу, зрештою, прийде виважена історія свого ж народу, своєї ж землі. Скільки різних зайвих розмов, терть і «дискусій» викликали свого часу заклики, а часом і урядові постанови, щодо відзначення, ювілеїв Конотопської та Полтавської битв?! Та й не тільки цих дат і подій. Прикладів можна доводити безліч. Якого тільки багна не розхлюпали в ЗМІ та на інтернет-порталах «наші» ж «землячки-дантеси», якого тільки тавра не вчепили своєму ж народу і своїм національним очільникам різних часів?! От хоч би й Конотопська битва під проводом гетьмана Івана Виговського. Чи він, гетьман Іван Виговський, порушив чийсь кордон? Хотів чужих земель, або поневолення сусідніх народів? Ні! Але ж оте наше споконвічне зпідтишкове запроданство вже тоді давало свої плоди. Одні українці полягли у тій нерівній війні з супостатом і ввійшли в історію невідомими борцями за Украйну. Від їх кісток земля горбата від могил. Але були й інші, які за щире яничарське шануваннячко завойовника дістали пануваннячко, тобто отримали титул російського дворянства. Про таких наших співвітчизників дуже влучно написала сучасна поетеса Ліна Костенко «…І гудзі з золотого дроту поначіпляють на підлоту». Відтак, і зараз розпочалася новітня трясовиця з приводу вищезазначених подій. Зрештою, достатньо проглянути останні публікації на цю нову і стару, як Світ, тему, щоби таки прийти до мислі, хто з ким і до чого воно йдеться. Уважно прочитала матеріали електронної версії Всеукраїнської газети «Русский мир. Украина» маловідомого московського публіциста Сергія Сокурова, матеріал одного з очільників Новосибірської громади Володимира Павука, гострі провокаційні статті і листи колишнього головного редактора незалежного сайту українців «Кобза - українці Росії» Андрія Бондаренка, ще раніше низку матеріалів Санкт-Петербурзького українця-донеччанина Сергія Лісовського і стало ніяково за своїх земляків. Відтак, пригадався мені один випадок, який не міг не запасти в комори гіркої пам'яті, бо то було ні що інше, а публічно-шельмувате четвертування свого «своїм». Кого піддавали тортурам?, - спитаєте… Та саме мене й четвертували… Кого ж іще? Тому, все, що оце пишу, є від першої особи, з перших рук… 

Передісторія була така, що один наш українець в 2005 році, внаслідок посіяних ним чвар і провокацій, розколов навпіл Громаду українців в Мурманську. І зробив він це за історично класичною формулою. Він керувався тими міркуваннями, що як йому ввижалося, якщо на мою особисту адресу іноді(!) надходить газета «Вільна думка» (Австралія) або «Свобода» (США), то напевно ж мають іти і грубенькі гроші, і саме за моєю ж адресою. На переконливу думку того «земляка» (далі «дехто») саме так воно і мало бути. І не переймався він найменшою думкою про те, що там, тобто в тих далеких закордонах, люди живуть своїм життям і чому це вони нам повинні засилати гроші? Хіба за те, що ми тут співаємо, або й просто спілкуємося в колі земляків? Та й до того ж, хвала Господу, вже з 1991 року рухнула в небуття «залізна завіса» і тим закордонним українцям є кому засилати і гроші і пачки з речовим мотлохом. Ан, ні… - думалося «нашому» «дехто». І схотів він сам очолити Громаду, а відтак і гроші діставати, бо вони йому більш потрібні. Так, принаймні, думалося йому. А тут ще й все само іде у руку, - все те, чим можна безпідставно «опублічити» людину, і, внаслідок чого, відкинути її в потойбіччя історії, або й життя. Не перебільшую, бо цей «землячок-дантес», тобто «дехто», за фахом кваліфікований лікар і не тільки розуміється на тому, наскільки є підтоптаним мій вік, а ще й наскрізь бачить всі мої діагнози. Але вірність клятві Гіппократа для таких, як він, - то студентські дурнички, і не більше того… Отож, потрудився «дехто» славно. Та й чого тільки не зробиш заради бажаної легкої наживи?! Нашукав він в інтернеті добрячу добірку моєї публіцистки, роздрукував, все «націоналістичне», масненько визначив жовтеньким коректором та й заслав любесенько в усі владні кабінети. В усі! Від губернатора, до очільників у справах культури! Отак, - доводив він, деякі «націоналістки» в нашому місті заробляють гроші на те, щоби підірвати державний лад Росії і вкрай розсварити «два родных народа» між собою. Ото саме таким тавром мене і шельмував. Однак бажаного великого лементу чомусь не зчинилося, бо все те, про що писалося в статтях, було чистою правдою і жодних нетолерантних випадів в тих публікаціях не було. Та частина Громади, яка не піддалася цим провокативним випадам, і надалі собі плідно працювала і ломала голову над тим, яким би таким черговим тематичним проектом зацікавити творчу ланку членів Громади і порадувати наших шанувальників. Отже, вийшли ми з пропозицією до очільників нашого міста і області та запропонували реалізацію авторського проекту «Дадим шар Земной детям». Сценічна канва заходу передбачала, що ми, українці, запросимо до участі діточок від усіх національно-культурних об'єднань. Зазначу, що мені часто доводилося наголошувати на тому, що нашому губернатору ворогів не потрібно, бо в нього достатньо «помічників». Так було і цього разу. Одна відповідальна особа з комітету у справах з громадськістю та й скликала хутесенько «совєт», на якому Голови правлінь від національно-культурних об'єднань повинні були висловити свою думку щодо проведення, чи не проведення, цього дитячого заходу. Щоправда, ця особа дуже ретельно потрудилася напередодні, зателефонувавши всім щоб у будь-який спосіб відмовилися від пропозиції «плахіх украінцев». Був на цьому «совєті» і «наш» «дехто», в якості голови новенької, новоствореної псевдоукраїнської організації… Довго всі галасували, вишукували якісь нісенітниці, причини і недомовки, аж поки на трибуну не вискочив «наш», ну в дошку «свій», «дехто». Спершу він торкнувся моїх поглядів щодо Голодомору в Україні. Дуже обурено доводив, що голод був повсюдно… а не тільки в Україні… Та найбільше він роздмухував роздруківкою якогось мого матеріалу, в якому я писала про те, що і зараз дуже вчасно і актуально можу повторити знову. А саме, про науковий поклад українських вчених у світовий прогрес. Та отому «нашому» «дехто» чомусь найбільше свербіло і муляло космосом. В моїй особистій свідомості образ Юрія Гагаріна безперечно в світлому ореолі завдячливої пам'яті… Але, правди нікуди діти, - космос таки розкололи українці… Однак, вершок проковтнула Росія, бо першим полетів Юрій Гагарін - «простой русский парень со Смоленщины». Так, в інших випадках, частіше наголошувалося на характеристиці, «советский», та тільки не в питанні з космосом. І де ж ту правду діти, що й телебачення придумав також українець Борис Грабовський, син Павла Грабовського?! Ні ж бо! Я не проти того, що першу електрострумну лампочку винайшов російський вчений Андрій Ладигін, що неперевершене відкриття в царині хімії, тобто таблиця елементів, належить Дмитру Мендєлєєву, чи може я замахнулася на труди Михайла Ломоносова? Боронь, Боже! Безперечно, тут йдеться про наукові здобутки світлих умів російських мужів. І ми, українці, це свято шануємо. Бо нас так навчали «чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь…» Отож і я, хіба ж я проти творців наукових відкриттів - росіян? Та ні! Я вперто торочу лишень про те, що космос таки здобували українці, а от з вершком вийшло так, як це завжди буває, коли ти товчешся у спілці з отим нахабнуватим «кимсь»…

Та повернемося до подій, що розгорталися на згаданій раді. «Дехто» несамовито, але підкреслено-культурно, галасав «правдою-маткою» з трибуни, а всі присутні в залі, сприймали той космос, чи то пак, космічний «націоналізм», як особисте ображення. А ще ж «наш» «дехто» не проминув утнути, і то не раз, що вона, сяка-така, он яка, (себто, я) ще й газети читає з Америки та Австралії. Читання мною газет з того «дикого запада» було сприйнято аудиторією так, наче я повсякчас ношу в пазусі вибухівку. Мені ж слова ніхто не давав. А так кортіло і собі утнуть аж по вінця, жаром, чи то пак, жахнуть(!) космічним «націоналізмом», або ж хоч яблучним, ну хоч якимсь… Та не дають слова, - ну хоч ти плач… То я з місця як ревнула! Кричу: «слухай, «дехто», я думала, що ти з того дерева, з якого ріжуть королів, а ти, виявився отим органічним матеріалом, з якого, геть, і кулю не виліпиш!..» Добре що за таке «оскорблєніє» того «нашого» мені 15 діб не вліпили, бо таки кипіло суспільство люттю і осудом, щодо моєї «безсовісної» поведінки. А я знов, наче міцною зелепушною грушею з рогатки, таки улучила момент, та як випалю, і то знову з місця, - «слухай» - кричу, - «дехто», та ти не марнуй часу на те, щоби мене скубити, - ти читай, вивчай, досліджуй, ПИШАЙСЯ!, думай! - до якого роду племені ти належиш! Це ж ти, «дехто», навів дуже влучний приклад, в якому є непересічні докази, бо космос, це винаходи і їх автори . Це незаперечно! Це не те спірне питання, де можна дискутувати. Тут факти, за якими реальні люди з їх реальними історично-технічними відкриттями. Хіба це я придумала, що космос, і авіація взагалі, - це в значній мірі труди Валентина Глушка, Архипа Люльки, Юрія Кондратюка, Олександра Засядька, Михайла Янгеля, Володимира Челомея, Ігоря Сікорського, Сергія Корольова, Миколи Кибальчича! Та чи це я придумала що родовід Костянтина Ціолковського сягає родинним гіллям роду Северина Наливайка? Ну хоч як тут думкою не важ, а це ж таки нашого гнізда соколи! Це вже потім, та й навіть не другим, (четвертим!) полетів наш Павло Попович. А мав би бути першим, бо то його співвітчизники розкололи своїм розумовим потенціалом отой космічний простір. Так було і раніше, коли не один випуск науковців, здобувши знання у кузні європейських знань, Києво Могилянській академії, був спрямований до праці у Москву. Та тільки в історію ці велетні науки і духівництва, або не ввійшли зовсім, або ж зазначалися в тій історії, як росіяни. Хіба я кривлю проти істини, ну хоч на гріш, коли стверджую що найкраще яблуко у світі - Ренет Симиренко, яке випестили у клопітких трудах наші українські вчені-помологи Лев, Платон та Володимир Симиренки, а найперша Європейська конституція - це авторський політичний документ Пилипа Орлика… Довгенько отако галасували. «Дехто» з трибуни, а я, наче навіжена, палила з місця. Ага, отією вибухівкою, що саме в пазусі мала… Хай хоч і не все, що хотіла б, а таки хоч чимось та утнула, бо моя правда слушна тим, що таки не з пальця видряпана. Мовчки сидів позад мене тільки один урядовець, українець, і щось собі швиденько писав слідком за моїми репліками. Аж тут повінь цих «дискусій» порушили несподівані розв'язки. Підвівся з місця представник вірменської громади, - людина цілком порядна і логічна. Трохи таки пожурив мене за «націоналізм», відзначив, що ідея проведення дитячого свята досить мудра і зрозуміла, але… на превеликий жаль, вірменська громада не може прийняти участь у заході, з тих міркувань, що саме в цих днях, коли пропонується влаштувати свято, у них, у вірмен, загальна траурна панахида по невинно убієнним співвітчизникам-вірменам.

Ця заява була цілком слушно сприйнята всіма і якось дуже мило… Дивувалась, щоправда, про себе, тільки я… Чому? Та тому, що я не могла збагнути, чому ж мене тут шарпають і гамселять за Голодомор-33, а позиція вірменського очільника всім зрозуміла? Але сама собі і відповідь знайшла. Та тому що в залі не було того другого вірмена, (або й цілого загону) який би цькував та безжально і безпідставно скуб свого, оцього першого… Це тільки в нас, в українців! Свій свого скубе, то чому б не підсобити й іншим?! Недовго ще щось виголошували, щось важили думками, щодо моєї такої «буржуазної» персони. Аж тут здіймається з місця очільниця гебрайської громади, і вибачаючись, поспішає покинути залу, бо, мовляв, має за годину бути на летовищі, бо прилітає з Америки гебрайський равин і вона повинна його зустріти… «Ну й діла…» - думаю собі я. Але знову всі присутні чомусь дуже схвально, і головне, що з порозумінням, закивали головами. «Отак у нас!» - міркую знову я. Мене катують за читання газет, а до приїзду пана равина з Америки ставляться так чемно і зворушливо. Отже і мені, грішній, підперло мізки лихою думкою, що напевно ж пан равин прибуває не з якоюсь там газеткою у жмені, а таки з гостинцями в відповідних умовних одиницях. Та й про голокост будуть споминати у гебрайській громаді і свічки позапалюють. А як же інакше? Все, як має бути. Все по людськи… І терпець мені знову урвався, - і хоч не дуже голосно, але я таки випустила ще одну ядучу кульку, і кажу: «невже ж ото пан равин приїхав з ворожої Америки виключно задля того, аби з гебрейським членством повторити тези уставу ВКП(б)?» Всі люто зиркнули на мене, на оту «невірну», яка раз у півроку тишком нишком почитує газету, і то не тільки з Америки, а ще й хтозна відкіля. На тому все й скінчилося. В такий спосіб була зірвана вже намічена фінансова підтримка з боку губернатора, оскільки більшість учасників ради зголосилася проти проведення дитячого свята. Бо хто це схоче «підводити» не тільки пані з Комітету у справах з громадськістю, а ще й «харошего укрінца»?! Але свято таки відбулося, знайшлися інші спонсорські кошти, підміг грошима мер міста, - було багато дитячих виступів. Щоправда, від національно-культурних об'єднань у святі приймало участь усього чотири.

Цей випадок я пригадала не з приводу того свята, а саме з тих міркувань, з чого власне й почала писати цю статтю. Так, так, з міркувань про Батурин. Бо одні представники нашої титульної української нації, денно й щоніч копали рови навкруг фортеці, а «дехто» підкидував хмизку і намостирював гребельку… Одні палили з гармат, що була над головною брамою непорушної фортечної споруди, а інші любесенько відчинили хвірточку, - провели завойовника через лаз… Голови отих перших посадили на палі, а ще й на додаток, жінок, стариків та діточок забили насмерть кривавими киями, що аж цілих сто літ річка Сейм червоніла кровицею людською… А у тих других, що провели через лаз, в усіх голови лишилися на плечах, а на додаток, їх ще й чинами відзначили, грошенят підкинули, видали по кучі всілякого мотлоху. Відтак, оце народне прислів'ячко «Вдягнувся в жупан і дума, що пан…» саме про отих, що є із зрадницьким відступницьким тавром. Зате при жупанах. А як є жупан, то є й манжет, за який можна приховати не тільки останнє кришиво думок, а й рештки власної совісті. Так, це я про те, що ми, українці, (зрозуміло, що не всі) а таки багатенько, серед нас таких, коли ми, свої об своїх, ламаємо держаки. Або ж отим продажнім ціпом молотимо аж на два боки. Бо на одного Івана Мазепу назбиралося ціле кодло «носів» та «кочубеїв», ціла когорта продажних «скоропадських козачків» та ще добрячий возик отих «братчиків», кого «перекували» на Чортомлику. Так само і в сучасній добі. На одного українського патріота знаходиться ціле кишло яничарів, тобто «хароших украінцев».

В листопаді 1708 р. козацькі полки «скоропадців» у Глухові присягалися «царю-батюшкє» та сусідській «матушкє», - і це саме в той час, коли полки Меншикова випалювали та вирізали Батурин. От і новітні яничари, спадкоємці відступництва, у поклоні перед тими ж «батюшкою» з «матушкою». А своя земля, вона стерпить, хоч як її не паскудь і не назови… На догоду отому «комусь» можна й «хохляндієй» назвати. Своя Украйна все стерпить і все простить, бо вона, наша Вітчизна, одвічно всепрощаюча МАТИ.

Та інколи трапляється й так, що дурних таки треба шукати у дзеркалі. Це я знову про власний досвід. Після того, як відбувся отой фарисейський «совєт», а за тим і дитяче свято, мені доводилося зустрічатися з багатьма високопосадовими людьми. І у владних кабінетах і на вулиці, просто неба. Тисли руку. Щось таке достойне говорили. А один такий чоловік, геть, при переході на світлофор, так і сказав: «Наслышан, наслышан… Вы молодец! Рад за Вас…» І я рада. Що таки нормальні людини є в російському середовищі. Ці помірковані люди краще вислухають за столом переговорів людину іншої, навіть самої полярної думки,з її неприхованими міркуваннями, але призадумаються над тим, чи варто мати справу з деякими «дехто»?! Бо якщо цей «дехто» отако скубе своїх, то є підстави думати, що там, де підсунуть кращий жупан, безсоромно вломить ціпом по вчорашньому соратнику, заради сумнівної користі.

Буквально ось тепер, трапився мені до рук російський часопис «Мир звезд», 1992 року видання, за №1. Отаку цікаву думку, і то початку 90-х, хочу визначити з інтерв'ю з кіноактором Леонідом Ярмольником. Ось що він каже: «Россия настолько великодушная держава, что должна понять и отпустить и Литву, и Грузию, и всех остальных, если речь идет о крови и человеческих жизнях. А уж мы будем продолжать дружить, ездить друг к другу в гости, сниматься друг у друга в кино…» От бачте, як все логічно і толерантно. То чому ж і не подружитися з такою людиною, або й з цілим таким народом?! Та, на превеликий жаль, поки що у пана Ярмольника не густо однодумцями. Але то справа часу. Певна, що таки молодь, - російська, українська, чи будь-яка інша, більш ствердно бачить майбутнє новітньої демократії.

А поки що справи кепські. У нас знову розпочалися правічні лови правди і добра. Відбувається абсолютно очевидний юридичний замах на федеральні українські організації Росії з боку уряду. Та по великому рахунку, аби Україна була в душі і в тямках. Ото і все! Але ж на нас, на українців, знову війнуло подихом спаленого дотла Батурином та Глухівським присяганням «батюшкє». Все чисто, як тоді. «Свої» від своїх відшиковуються осторонь, і чимдуж галасливо намагаються довести, мовляв, я не такий, я хороший українець(!), чи то пак, росіянин, бо живу в Росії. І знову досвід. Причому прикрий досвід багатьох українських громад Росії. І то від Владивостока і аж до Мурманська. Ще на початку отих романтичних, вищезгаданих 90-х, ми, очільники перших українських громад, марили створенням пісенних гуртків, нам дуже хотілося аби пісня українська бриніла над Світом. Якого труду то було варте, особисто я знаю не на балачці, а живцем. Я сама вистраждала неміряне, та стільки насмішок, стільки глузду та негараздів, аж поки той хоровий колектив не зайняв своє місце під небом. Я уважно слідкую за подіями в таких колективах, як наш. Відтак, бачу, що уникли болю і розпачу лише ті творчі гурти, яким пощастило громадити співочі проби під керівництвом своїх же українців. Або ще тим, які «самі собі режисери». Та в більшості, мало кому отак поталанило. Отже маємо те, що маємо. Та мова знову таки про нас. Ми згодні й слово «Україна» в пісні замінити на слово «Батьківщина», аби «не злить і без того злих на Україну росіян. А якщо хоч раз номер пройшов…то отой історичний батуринський лазок порушено.

А що? Далі в ліс, більше дров… І робиться невимовно боляче, коли тому свавіллю випадкових «заробітчан», сприяють наші ж українці. Коли «своєнькі» ухиляють головцями хто куди, аби не втручатися, коли чужі свого скубуть а то, боронь Боже…

Бо ж ми толерантні (чи може байдужі?)! Ми ж суперечок і конфронтації уникаємо!.. А нас, тим часом, і лущать чужинці, і по одинці і цілими полками, з тихої згоди «своїх». Отак самі себе і звойовуємо… І, як правило, за наше жито, нас же буває і бито… Та що там?! Гетьманам, та голови скручували, а тут якась тітка в вишиванці…

Або ще так. «Навіщо нам бути громадою?», - питають, та й не в один голос деякі «дехто»? - «ми будемо просто хором, нам аби поспівати… та краще б російські пісні, бо ми ж таки живемо в Росії…» Отакий ось чужинський вплив. Наче антищеплення на холеру.

Так, ми живемо в Росії. І нам, українцям Росії, випала велика честь бути культурними амбасадорами своєї Вітчизни. Але такі високі істини тяжко довести людям з надломленою національною свідомістю. Наші громади, то і є маленькі осередки України у Світах, і є вони віддзеркаленням того, що відбувається біля історичних Золотих воріт нашої прадавньої Вітчизни.

Але таки є що згадати про оті початкові 90-ті. Які люди в тих роках починали громади український погурт?! Свідомі Патріоти! Та більшість з них вже виїхала в Україну. Таких після 1991 року, в Росії стало значно менше. І розкошуємо ми виключно домашніми зустрічами, тому що важко знайти порозуміння навіть серед своїх же земляків. А ті, що виїхали, - щасти їм, Боже. Вдома, в Україні вони більш потрібні. Україні без них ніяк. Їхня ментальність, їхні знання, їхній досвід повинні працювати на користь Соборної України. А політика Росії хай собі працює на своїх теренах. Та не хоче вона поки що дослухатися голосу своїх же поміркованих громадян, які думають на кшталт демократа Леоніда Ярмольника.

Тим паче, що політика, то є дуже хижа і брудна сфера. І знаю я це дуже давно, бо вже навіть у шкільні роки ми всі були маленькими політиками. Будучи піонеркою, а за тим і комсомолкою, я, як і усі тодішні совєтські школярі, сумлінно трудилася над тим, аби щонайбільше понавирізувати купонів з газети «Комсомольская правда» для того, аби підтримати у боротьбі за свободу і національну незалежність таких лідерів, як Анжела Девіс, Луіс Корвалан, або заганьбити янкі, які несли на своїх багнетах війну у В'єтнам. В купоні так і значилося: «Янкі - вон із В'єтнама!» Зрозумілим стало для мене лишень те, що Росія завжди прихильно ставилася до визвольної боротьби будь-якого народу і у будь-якому куточку Світу. Але ті республіки, що входили до складу Союзу, або ті країни, що входили до соціалістичного табору, були імперськими заручниками і не мали найменшого права керуватися стратегічними інтересами своїх народів. І знову пригадався мені аж 1972 рік. До Москви прибув з офіційним візитом президент США Річард Ніксон. В самій розпал «холодної війни»!

Був почесний караул, покладання вінків і все те, що відповідає вимогам протоколу, щодо такої зустрічі на найвищому рівні. І не могла я втямити, чому так носяться і цяцькуються у Москві з тим янкі? Спитати про це у будь-кого було небезпечно. Відтак, довірилася своїй шкільній подрузі Любі (золотій медалістці, до речі). І ось такою була її миттєва відповідь: «Неужели ты думаєшь, что Москва будет ссориться с Америкой из-за какого-то вонючего Вьетнама?» Від такої несподіваної відповіді я відверто-дурнувато вирячила очі. Та трохи пошарудівши мізками я все зрозуміла і утямила Любину науку на многая літа. Відтак, в майбутньому у мене більш ніколи виникало питання, а що то воно таке - політика… Мене сьогодні абсолютно не дивує, що імперська Москва, несамовито гнівить Україні за погляди у бік Північно-Атлантичного альянсу, але сама при тому не пропускає нагоди побувати на кожному саміті НАТО. Та не просто побувати, але й слівце устромити. А як же! Це Москва, «Третій Рим», - їй все личить і все пасує, вона не потребує жодних порад, бо сама «добра порадниця», якщо не цілому світові, то принаймні Україні, і то, ще й яка…

А здавалося б, мала би перейматися своїм клопотом. А саме, більше і пильніше дивитися в бік Сходу. А точніше, в бік Китаю. І не тільки тому, що вже на берегах річки Волга не рясно слов'янами, а поза Уральським хребтом і подавно, бо територіально Росія ж таки Євразія … Ні, не тому… А тому, що пекінські «товаріщі» поводять себе так, як і належить собі поводити комуністам, у яких в руках ядерна зброя, 2-3 мільйони солдатів, та 800 тисяч резервістів. Дуже мило посміхаючись, «товаріщі», плазом, плазом, та й прицуплюють до своїх вкрай перенаселених провінцій то острівець, то хоч якусь кочку суходолу. Отож, Москві було би варто пам'ятати, що при такій вкрай мізерній густоті населення слід чекати на загрозу саме з боку Сходу, але не з боку України, або й цілого НАТО.

Є над чим задуматися й українцям. До тих пір, аж доки не згуртуємося в оту шевченківську СІМ'Ю ВОЛЬНУ, НОВУ, не буде найменшого толку. Отже, поки що, нас нами ж і поганяють. На попелі наших же непоміркованих нестям. Але ж ми європейська нація, у нас досвід поколінь. Ми Україна! Ота космічно-яблунева, в якій квітують чорнобривці і мальви. Ми та Україна, де завжди Великодньо - Різдвяно в хрещатій купелі рушникового раю, а на чатах височіють горді Карпати. Ми та Україна, що зреклася атому, бо не хоче війн, а бажає тільки того, аби самій господарювати на своїй прабатьківській землі, де за висловом Тараса Шевченка «Врага не буде, супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люде на землі». Тобто буде панувати український лад на Українській землі.

Безперечно, то є великий труд і відчайдушна за потужністю міра національної гідності - постати вогнем на воді. Але так буває. Це трапляється приблизно так само, як раз на рік виникає раптовим спалахом Полум'я вічного жертовного Життя і Сили, - без участі кресала, а тільки силою щирих людських молитов. СПІЛЬНИХ молитов! Не буде перебільшенням стверджувати і те, що Неопалима Купина зароджується саме серед попелу блюзнірства і фарисейства. Бо так було зі мною, та й хіба тільки зі мною? Більш переконливо про це свідчить досвід попередніх поколінь. Адже саме з попелу чужого лукавства і зради вродилася: Олена Теліга, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас, Алла Горська, Василь Стус, Опанас Заливаха, неперевершена Ліна Костенко, а ще перед ними: Леся Українка, Іван Франко, Пророк Шевченко. Можемо важити і на авторитет наших славетних шляхетних гетьманських родів.

А щодо мене, то я людина Планети. Я людина загально-культурного Всесвіту, але залишаю за собою святе право: найбільше любити ту землю, де я народилася, де народилися всі мої предки.

А отакою гострою національною свідомістю мене підкували наші ж яничари. Це вони, між молотом і ковадлом, загартували мене у вогні свого відступництва…

Так, я людина Всесвіту. Я не так багато знаю, бо мої університети, то кузня громадської думки - перукарня, де я, починаючи від 1968 року і аж дотепер, заробляю собі на хліб та в вільний від роботи час, читаю стоси літератури. Але не стану повторювати слідком за безграмотними політиками, що слов'яни - то є виключно «три братських народа». Оскільки виникає питання, принаймні, особисто у мене: куди ж поділи отих слов'ян, чиї етнічні терени простяглися на захід від України? А?! То «гнилий Запад»… А для мене не існує гнилих народів, чи то пак «старших і младших братьев», або поганих держав. Бо я не можу жити без того, на чому формувався мій культурний світогляд і моя ментальність. Тому я дуже вдячна азербайджанському народу за композитора Арно Бабаджаняна і Мікаела Тарівердієва. Я млію від багатоголосного співу Грузин. Я дуже ціную пам'ять дочки мордовської спільноти Лідії Андрійовни Русланової і росіянки Людмили Георгіївни Зикіної. Я безкінечно перечитую твори російського письменника Івана Буніна. Я закохана в творчу спадщину російського композитора Георгія Свірідова і віршовані рядки Марини Цвітаєвої та Миколи Гумільова. Неперевершений гебрейський поет Йосип Мандельштам мені перевертає душу. Я просто не можу жити без «Токатти» німецького композитора Йоганна Себаст'яна Баха і без «Адажио» італійця Томазо Альбіноні. А вальси польського музичного генія Фредеріка Шопена? А яку царинну спадщину залишив нам австрійський король вальсу Штраус? А чого варті оперети угорського композитора Імре Кальмана? А як можна не любити вальси росіянина Олександра Грібоєдова? А неперевершений Франц Шуберт? Його "Вечірня серенада!". А норвезький композитор Едвард Гріг? А гебрайські композитори Ісаак Шварц та Оскар Строк?! Їх творіння - це унікальне планетарне бачення в музиці. Я вдячна литовцям за те, що вони давали притулок нашим українським патріотам, а в Казані, в столиці Татарстану, певний час працював майбутній перший президент Української народної Республіки академік Михайло Грушевський. Франція надала прихисток військовому уряду Української народної республіки на чолі з великим сином Полтавськогокраю Симоном Петлюрою. Як бачите, я нормальна земна і миролюбна людина. І я могла би довго ділитися своїми роздумами, щодо культурних здобутків інших народів, та хоч і під час того злопам'ятного «совєту», оскільки прочитала про це досить багато і уважно. А Україну на поталу я не дам, незалежно від того, чи постануть нові федеральні організації українців в Росії чи ні.

А будь-якого яничара я не побоюся запитати, чи то пак, запропоную йому показати на карті Світу хоч одну ще точку на землі, де би вмирало щохвилини 18 голодних душ. І то ж протягом мало не двох літ… Не покаже він мені такої точки, оскільки такого страшного голодного пекла не зазнала жодна країна Світу. Лише Україна. Хоча голод був і в деяких місцях Росії, та не при наявності військового продуктового кордону та масового виселення селян на Північ і звався він «голодовкою», але не ГОЛОДОМОРОМ! А ще б я спитала будь-якого яничара: Де ще, в якій країні, «розстрижені комуністи», двічі на рік, так ревно перед телекамерами припадають до ікон? Як на мене, то це, панове, фарисейський цирк на дроті, - і не більш, як отой модний нині «піар». Поясніть мені, панове, малоосвіченій тітці, ще й таке: чому мене допитують до якого з патріархатів я більш прихильна, - тобто йдеться про Православну церкву КП та про православну церкву МП, про який «розкол» нам, українцям, торочуть в церквах і монастирях України, що є під проводом Московського патріархату?! І то аж від Почаївської Лаври, що на Тернопільщині і аж до тих храмів включно, що на Сумщині … Це що за тестування таке? Як на мене, то розкол - це коли ти, громадянин України, або й гість України, і в тебе вщент розколюється свідомість від теорій «від навпаки». Бо ти не розумієш, чому ти на рідній українській землі, яка 988 року була охрещена князем Володимиром Великим, в той час, коли на Княжество Московське ще й не сіялося, але сьогодні мусиш бути парафіянином церкви Московського патріархату? І то ж на терені України?!

Ми віками потерпаємо саме від того, що дозволяємо над собою нахабно кепкувати. То чи не пора вже виборсуватися з яничарського мотлоху і розбрату?

Отче Боже, захисти мою Україну від неслави, чвар і розбрату. Покрий і заступи, Отче, її Чудотворною ризою Твоєю, задля очищення від попелу лукавства і байдужості.

«…БОЖЕ, ДАЙ ЗАРВАНИЦЬКОГО СИНА!

Із - під манастирських терас…

Щоб нам вимолив ВСЮ УКРАЇНУ!

Щоб у БОГА НАМ МОЛИВ НАС…

(Антоніна Листопад)

Поможи, Боженько, моїй Україні стати Неопалимою Купиною на попелі своїх і чужих нестям!

Щиро.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА

Член Національної Спілки журналістів України

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

22 квітня 2011 р.

Мурманськ

За мною Кольська затока
За мною Кольська затока

На світлинах: Наталка Литвиненко-Орлова. За мною Кольська затока.

Від редакції:

Минулого місяця нашій колезі Наталці Литвиненко-Орловій виповнилося 60 років. Ми щиро вітаємо нашу улюблену колегу із ювілеєм і бажаємо їй здоров'я, наснаги і усякого добра! Хай буде менше мінору і більше радісних моментів життя, творчості та натхнення!

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка