Професор Стефан Паняк, директор сайта КОБЗА
Професор Стефан Паняк, директор сайту КОБЗА

Деякі підсумки 5-го Всесвітнього Форуму

Хвилююча і історична подія - 5-й Всесвітній форум українців, що проходив у Києві 19-21 серпня, пройшов майже не помічений у власній державі і за її межами. Сталося це тому, що цього не хотіла нинішня влада, яка хворіє старою радянською хворобою що називається параноєю: навколо вороги, особливо на Заході, діаспору можна послухати хіба для того, щоб зробити навпаки. А ось в інших державах своїх співвітчизників приймають з радістю, вважаючи що вони несуть державі добро, зміцнюють національну ідентичність. Їх голос чистий і щирий, не ангажований у внутрішні чвари ні політично, ні економічно.

Для українців діаспори приїзд на рідну землю своїх батьків це велика і хвилююча подія зі сльозами на очах. Такі люди не можуть бажати своїй історичній батьківщині зла. Але яке розчарування їх подекуди чекає коли зустрічаються з місцевим чиновником, що розмовляє не рідною мовою, та ще й очікує хабаря...

Скільки добра зробила діаспора для новоствореної держави на початку 90-х років. Сотні мільйонів доларів було передано тоді Україні, більшість будинків посольств було куплено на гроші діаспори. Але скоро прийшло розуміння реальності: держава тотально корумпована, гуманітарна сфера в полоні нео-імперських штампів... Не змогли подолати корупцію і лідери Майдану, які замість того щоб разом провадити назрілі економічні і політичні реформи, всі чотири роки провели в мертвому клінчі, не виправдавши більшості сподівань.

Підготовка до Форуму велася в надзвичайно напружених і «непевних» умовах, до останнього моменту ніхто не міг гарантувати чи ця подія відбудеться взагалі. У відповідь на протести діаспори з приводу арешту Юлії Тимошенко, влада терміново розпочала в оперному театрі, де мало пройти пленарне засідання, ...ремонт. Пізніше ремонт відмінили, але Адміністрація Президента зажадала гарантій толерантного ставлення Форуму до себе. В кінцевому результаті надії діаспори на відвертий діалог із владою виявилися марними, оскільки Президент прийняв «соломонове» рішення - на зустріч зі своїми співвітчизниками не прийшов. Замість нього на пленарному засіданні виступив міністр закордонних справ Констянтин Грищенко. Його дипломатична доповідь, на превеликий жаль, переривалась нецивілізованними вигуками із залу. На мій погляд такі вигуки дискредитували скоріше Форум, ніж представника влади. Можливо це робили проплачені провокатори. Констянтин Грищенко обіцяв підняти статус «закордонного українця». Такі обіцянки ми чуємо вже більше десяти років і не тільки у відношенні до згаданого статусу. Дуже актуальним залишається проблема збереження пенсії, заробленої в Росії, при поверненні в Україну. Пригадую як нам це обіцяв ще Леонід Кучма в 2002 році підчас візиту в Тюменську область.

У більшості пленарних виступів зверталася увага на сьогоднішнє дискриміноване становище українців Росії. Судове рішення про закриття Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії», а також тиск на єдину українську бібліотеку в Москві не залишилися поза увагою світової громадськості. Мусимо подякувати, перш за все, керівництву СКУ, його керівникам екс-Президенту Аскольду Лозинському і Президенту Євгену Чолію, а такожКомісії Людських і Громадянських Прав СКУ за їх багаторічні зусилля в захисті прав і свобод російських українців. На попередніх форумах складним вважалося положення українців не тільки в Росії, але і в Польщі, Словаччині. Цього року маємо важливі позитивні зрушення в Польщі. Тут в Перемишлі, повернули громаді Український дім, який по війні був конфіскований комуністичною владою Польщі, і за повернення якого десятки років ішла боротьба.

Гострі дискусії продовжилися на другий день на секційних засіданнях, і тут в центрі уваги була ситуація з українцями Росії. Короткі виступи мали більшість російських делегатів, які говорили про свої проблеми, гострота яких за останні роки не лише не знизилася, а навпаки зросла. Як було заявлено з високої трибуни в Москві, діаспора в Росії була заручницею помаранчевого уряду в Києві і «займалися політикою». Звинувачення ці надумані і брехливі, але реакція російських чиновників на них цілком реальна - гоніння, закриття організацій, кампанія цькування в пресі. Цієї нездорової атмосфери не витримали навіть деякі колеги по руху, що в останній рік змінили свої ідейні позиції. З деякими товаришами ми мусили попрощатися з непростим серцем, пишу відверто. Ситуація продовжує залишатися складною і тепер, коли судового рішення про долю ОУР (Об`єднання українців Росії) досі немає, судова справа затягується і висить над діаспорою дамокловим мечем. Підтримки із Києва вже й не чекаємо, хоча лише вона одна чогось вартує в очах кремлівських чиновників.

На вечірніх зборах російської делегації, що проходили у готелі, мені довелося висловити своїм колегам таку думку: «До вчорашнього дня не сумнівався в тому, що ОУР не закриють, оскільки влада остережеться нової хвилі міжнародних протестів. Але після останніх виступів на форумі (Тараса Дудка, Стефана Паняка, митрополита Адріана) доля ОУР знову під питанням. Оскільки ми після всіх цькувань і окриків так не стали більш «слухняними» і знову гостро ставимо питання про необхідність адекватних умов проживання українців Росії і росіян в Україні. Тим більше, що зміст наших виступів майже синхронно передається деякими нашими колегами у відповідні структури…».

Новий голова правління ОУР академік Тарас Дудко - фактичний лідер діаспори у Росії - мав грунтовну і зважену доповідь на пленарному засіданні Форуму. Я також мав змогу виступити з 20-хвилинною промовою на конференції КЛГП СКУ, яка проходила в приміщенні Києво-Могилянської академії. Спасибі Голові КЛГП пану Олександру Басмату за організацію цього важливого заходу, що проходить у Києві вже не вперше. Пригадую вісім років тому подібне засідання вели професор Юрій Даревич і Василь Коломацький із Торонто. У своїй промові я відмітив кілька моментів, що відзеркалюють ситуацію тільки останніх років. Разюча і очевидна неадекватність можливостей збереження своєї ідентичності у нас в порівнянні з умовами росіян в Україні зберігається. У росіян, навіть у Західній Україні, є все - від дитячих російськомовних садків в дитинстві до церкви Московського патріархату при похоронах. В українців Росії фактично нічого немає. Коли ж говорять що десь щось є, то лише для того, щоб не можна було категорично заперечити, що зовсім нічого українці не мають. Коли мені заперечують, я пропоную простий експеремент: давай вийдемо на вулиці мільйонного Єкатеринбурга, якщо в кіоску знайдемо хоч одну українську газету або журнал, школу, театр, якщо в ефірі натрапите на український телеканал, візьму свої слова про повну неадекватність умов назад. На жаль життя підтверджує саме разючий контраст.

Колись, на початку 90-х років, в пориві ентузіазму, громади започаткували хорові колективи, недільні гуртки для вивчення рідної мови, випустили свої інформаційні листки, накладом в кілька сотень примірників. Тодішнє керівництво ОУР в Москві хотіло красиво звітувати про успіхи, таким чином на папері гуртки в мить перетворювалися в «українські школи», а інформаційні листки в «газети». Так створювалися міфи про успіхи українства в Росії, але до тепер ними, давно канувшими в Лету, користується російська пропаганда. Зустрічаються різні цифри кількості українських шкіл і газет в Росії, (від 65 до 85). А фактично нема жодної української школи, жодної загальноросійської української газети. На всю Росію діє єдина (!) парафія УПЦ КП у Ногінську, Московської області, при цьому зазнаючи утисків від місцевої влади. Як це нагадує біблейський міф про смітинку в чужому оці і колоду у власному.

Перша половина засідання Комісії людських та громадянських прав СКУ була присвячена ситуації в Україні. У своєму виступі я відзначив, що всі наші негаразди за межами України меркнуть перед тим, що ми почули від представників Одеської, Донецької, Луганської областей. Стільки негативних емоцій не доводилося переживати, важко було сприймати інформацію про те, як на Сході робляться спроби викорінити все українське і, перш за все, мову - душу народу. Приходило в голову шевченківське про те, як «латану свитину з каліки знімають». В своїй доповіді я торкнувся також ситуації з українськими церквами в Росії. І тут положення не стало кращим. Греко-католицькі парафії не реєструються, змушені працювати напівлегально, або під егідою Католицької церкви. Нагадав про проблеми з БУЛ (бібліотекою української літератури), в якій встановлюється радянське «единомыслие», а кампанії закриття самої бібліотеки повтрюються що два роки і стають все більш брутальними і провокативними.

Після мене слово мав митрополит Богородський Адріан (Старіна) з доволі гострими і критичними зауваженнями про положення української церкви в Україні, де продовжується експансія Православної Церкви Московського патріархату. Емоціонально і принципово виступила Наталка Литвиненко-Орлова, яка окреслила ситуацію з українськими громадами в Мурманську. Але, на жаль, влада зробила все, щоб наш голос залишився не почутим. Здається тільки по одному українському телеканалу проскочила коротка інформація про Всесвітній Форум. Треба, правда, відзначити той факт, що після Форуму групу керівників на чолі з Президентом СКУ прийняв президент України Віктор Янукович. Позиція СКУ добре відома, але що про справи діаспори думає Президент зрозуміти важко. Президента Євгена Чолія президент приймає не вперше, а ось конкретні наслідки таких розмов не відомі.

На форумі обрано новий склад президії УВКР (Української Всесвітньої Координаційної Ради), від РФ туди ввійшли: Тарас Дудко (Москва), Василь Бабенко (Уфа) і Віктор Пилипчук (Петропавловськ-Камчатський). Головою УВКР обрали відомого громадського діяча Михайла Ратушного, який до цього виконува обов'язки першого заступника. Шановний Дмитро Павличко прийняв рішення не балотуватися на новий термін. Жодного тертя між Павличко і Ратушним не було, хоча дехто намагався запустити подібні провокативні чутки у пресі. Я мав змогу спостерігати їх обох, як із кулуарів, так із штабу Форуму. Відзначу як негатив проблему покриття квитків делегатам Форуму. Недотримання фінансових забов'язань організаторами аж ніяк не прикрашає Україну.

Вечером 21-го серпня, після завершення роботи Форуму, центр нашої уваги було перенесено в Києво-Могилянську академію, де проходили річні річні збори СКУ. Тут ми почули цікаві виступи представників України зі сторони опозиції, недавніх міністрів уряду Юлії Тимошенко, ректора академії, яка гостинно нас приймала. Мова йшла про сьогодення держави, яку влада завела в глухий кут. Саме тут Дмитро Павличко у своїй, як завжди яскравій, доповіді висловив думку, що не бачить інших шляхів виходу із сьогоднішнього економічного і політичного кризового становища в Україні ніж народний бунт, революція. Отже, дух Коліївщини знову бродить Україною. І це на 20-ліття Незалежності! Печальне спостереження. Не приведи Господь!

Більше тижня я їздив по селах і містах Західної України, враження досить сумні. Нинішня влада і не думає виконувати свої передвиборні обіцянки. Зарплати залишились на тому ж рівні, а ціни, особливо на газ, піднімалися вже кілька разів. Дехто у відчаї: скоро за газ нічим буде платити, пенсії не вистачає. Незадоволення владою у Києві зростає. Воно зростає і на Сході, де життя також не стало легшим. Рейтинг влади різко знижується, але, на жаль, він не виростає і в опозиції, яка не змогла скористатися попередньою довірою народу. Сьогодні найбільший рейтинг у «противсіх», а нових ідей, які вказали б напрямок руху для суспільства поки не видно.

В той же час влада цькує і репресує (інших слів добрати важко) незаперечного лідера опозиції Юлію Тимошенко. Напевне тому що вона єдиний лідер, здібний вистояти і перемогти. Сподіваються зламати її фізично, або психологічно, або просто зачинити за гратами. А ще спрацьовує накопичене бажання помсти, що закрило почервонілі від злості очі багатьох з Партії регіонів. Коли по телебаченню спостерігаю за Інною Богословською здається, що вона створена з жовчі і злості, особливо тоді, коли мова йде про колишнього прем'єр-міністра. Фактично це реінкарнація духу і функції сталінського прокурора Андрія Вишинського. Стає страшно і гидко, слухаючи її примітивні антилюдські промови. Так виховують в Україні аудиторію, готуючи її до майбутніх відкритих політичних процесів. Так і задумаєшся, що «краще»: Коліївщина чи сталінський терор? Чи такою ми мріяли бачити Україну?

Не хочеться завершувати на песимістичній ноті. Як вчений знаю, що єдиним всеохватним філософським законом еволюції нашого Всесвіту, включаючи суспільну сферу, є діалектика, що відзеркалюється народною мудрістю: «Благими намірами вимощена дорога в …пекло». Але цей вираз працює і в зворотному напрямку. Сьогоднішня ситуація не може бути тривалою, зміни грядуть, не можна складати руки. Чорна смуга завжди переходить у світлу. Нові ідеї звучали на Форумі, вони живуть в душах людей, які принесуть їх в майбутнє, як це робили наші попередники на протязі віків.

Демократична і європейська Україна буде! І діаспора цьому сприятиме.

Стефан ПАНЯК

професор, директор незалежного сайту «Кобза - українці Росії»

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

На світлині: Професор Стефан Паняк, директор сайта КОБЗА.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка