Віктор Святославович Ідзьо (Львів), засновник Українського історичного клубу Москви
Віктор Святославович Ідзьо (Львів), засновник Українського історичного клубу Москви

Кому потрібне цькування патріота і активіста?

З Віктором Ідзьом я познайомився 1996-го року, випадково потрапивши на засідання Українського Історичного Клубу міста Москви, яке відбувалося у приміщенні Української бібліотеки на Велозаводській вулиці. Знайомство наше, більш-менш активне, продовжувалося до 2001-го року, в цей рік Віктор Ідзьо назавжди покинув Росію. Мені завжди здавалося, що ніхто в тодішньому московському осередку не зробив стільки для української справи, як Віктор. Кожної суботи, в приміщенні бібліотеки, збирався Історичний Клуб, хтось з громади завжди робив виступ з історичної тематики, доволі часто, на запрошення Віктора, з лекціями виступали відомі науковці з московських університетів та гості з України. Одного разу члени Історичного Клубу провели виїзне засідання на квартирі провідного російського історика Бориса Рибакова, який, людина похилого віку, не зміг приїхати до нас на гостину, але на запрошення Віктора, зустрівся з московськими українцями в себе дома. За моїми спостереженнями, головним контингентом Історичного Клубу були люди самітні, або ж пенсіонери, для яких ці щотижневі зібрання були своєрідною віддушиною, місцем, де вони могли зустрітися всі разом, почитати нові українські газети з зібрань бібліотеки, поспілкуватися та віддатися почуттю ностальгії за Україною. Віктору це іноді заважало, він як Голова та ініціатор створення Клубу, завжди хотів залишатися в центрі уваги товариства.

Іноді він бував навіть різким у своїх вимогах до громади Клубу не відхилятися від суто історичних завдань, але товариство уперто переслідувало свою мету, і як би не хотів Віктор, а члени Клубу повільно та послідовно рухалися в напрямі перетворення його з Клубу історичного на Клуб спілкування. Відверто кажучи, саме за це мені Історичний клуб українців Москви і сподобався. Потім, з неменшою завзятістю, пан Віктор взявся за справу створення Українського Університету у Москві та проведення в його залах Першої наукової конференції українців Росії. Здавалося б - справа неможлива, але Віктор Ідзьо віддавав своїй праці стільки сил, що, на диво, все в нього виходило, як він бажав. Він зміг зареєструвати в московській мерії Український Історичний Клуб як офіційну організацію. Потім домовився з професором Ярославом Ваграменком, уродженцем України, про створення Українського Університету на базі Московського Гуманітарного Університету, в якому пан Ваграменко завідував кафедрою. Віктор мріяв, що тут виникне український вищий науковий заклад, єдиний у Росії, де будуть навчатися та викладати найталановитіші українці Східної діаспори. Я до цих мрій ставився зі скептицизмом, але на моїх очах він зміг зорганізувати потужну Українську конференцію. Інтернет тоді тільки з'явився, і ми з Віктором, та ще кілька чоловік однодумців, шукали де можна електронні адреси провідних науковців України та діаспори, в першу чергу істориків та філологів, та відправляли їм запрошення на нашу Конференцію. На диво, відгукнулося дуже багато людей, з Росії, України, США, Канади. В будинок на Верхній Радищевській вулиці, де знаходився Гуманітарний Університет, приїхали і мистецькі колективи. Все було дуже урочисто, а в останній день Конференції, який збігся з Днем незалежності України, на транспорті посольства України в РФ, ми їздили в село Ярополець Московської області, на могилу гетьмана Петра Дорошенка, який був похований 1698-го року. На цьому святому для всіх українців місці колектив бандуристок з міста Черкас виконав низку зворушливих українських пісень. В організації цієї Конференції була велика допомога Посольства України, Українського Культурного Центру в Москві, які допомогли всім гостям з житлом та харчуванням. Але важко було дивитися на Віктора. Він був ініціатором, душею створення Конференції, вклав в її організацію стільки зусиль, що мені, наприклад, було зрозуміло - без нього Конференція ніколи б не відбулась. Але чомусь, в день відкриття Конференції лунали промови та возносилися подяки якимось людям, яких ніхто з нас ніколи не знав, які займали якісь посади в Посольстві та Культурному Центрі. З їх слів виходило, що саме вони організували цей голосний захід, про який звітували вже в Києві на найвищому рівні. А Віктору надали слово під вечір, коли втомлені гості вже роз'їжджалися по своїм оселям, і ніхто Віктора, крім його вірних товаришів уже не чув. Ці, і подібні таким події, вбивали Віктора. У спілкуванні він був важкою людиною, часто непоправимо різкою, від своїх однодумців бажав такої самої відданості справі, яка була в нього. Відчувалися в нього і риси самозакоханості, були певні спроби показати свою значимість більшу за реальну. Певна річ, що через це все більше в нього ворогів, які за його різкістю не хотіли бачити раниму душу, що вся була поглинена українською справою. Віктора почали цькувати, він же приймав все близько до серця, особливо з болем розповідаючи про чергову несправедливість до нього з боку колишніх друзів. В мене в той час колишній романтизм поступився місцем суворій реальності. Я все менше спілкувався з московськими українцями, знайшовши свої нові інтереси в інших справах. З Віктором зустрічався не часто, але при кожній зустрічі з болем помічав, як він змінявся особисто, і не в кращий бік. Сумні, хворобливі очі, розповіді, в яких реальність перепліталася з тугою і мріями, які було реалізувати в тих умовах неможливо. Родинного гнізда в Москві у нього ніколи не було. Здається що жив він у друзів. 2001-го року Віктор Ідзьо покинув Москву, перебравшись до рідної України. Свою подальшу роботу він продовжив у Львові. А Український Історичний Клуб Москви відразу припинив свою роботу з від'їздом свого творця і керівника. І де ж були ті керівники діаспори що мали б підтримати таку корисну наукову справу?

Дивно, але нині, через 12 років (!) після його від'їзду знову цькують Віктора Ідзьо у Москві, при чому не якесь там ФСБ, а прямо нинішні керівники діаспори. Час від часу хтось напише про нього щось глумливе в Інтернеті, чи в дискусійній групі на Фейсбуці. Як ось недавно розпочалося базарне галасування, мовляв ну який там Український університет у Москві? Це ж курам на сміх! Немає і ніколи не буде! Таке міг уявити лише Віктор Ідзьо! Так і пишуть без сорому керівники діаспори, а молоді дівчатка, що за молодістю років не могли навіть і бачити пана Віктора, лише підсміхуються гуртом, гигочуть на Фейсбуці... Особливо прикро, коли пишуть це ті, хто особисто знав п. Віктора, і кого знав свого часу і я. Так, Український Університет в Москві створити нам не вдалося. Хоча, завдяки професору Ваграменку ми мали й приміщення для навчання, а Віктор Ідзьо зі своїм організаторським хистом зробив би все можливе для отримання відповідних ліцензій для початку викладацької роботи. Було серед московських українців та їхніх російських друзів багато добрих викладачів, які мали досвід праці у вищій школі та бажання працювати за символічну плату в цьому Університеті. Були й бажаючі серед української молоді діаспори, які хотіли стати студентами цього навчального закладу. Все, упиралося, як завжди, в питання грошей. Було багато бажаючих говорити красиві слова, про потрібність Українського Університету в Росії, що надсилали свої промови до київських газет, роблячи піар на чужих здобутках, але профінансувати цей проект бажаючих чомусь не знайшлося. Так ця справа і захиріла при своєму початку, хоча сам початок був покладений працею і розумом Віктора Ідзьо.

Моя особиста думка - ті що пишуть пасквілі на п. Віктора Ідзьо, не зробили в українській справі і сотої частки того, що зробив він. За їх словами, у них все добре, за ними суцільні громадські успіхи, а у п. Віктора були лише поразки і фантазії. Що ж - кожному своє.

Цікаво, панове Гіржов і Семененко, а де ж Ваш ОУР, де НКА-Автономія і де ж реєстрація владою УКР? Може якраз вчасно тим самим панянкам посміятися і над вашими «успіхами»? Чи не боїтеся, що через десять років нове покоління так само посміється й над вами, читаючи в Інтернеті старі замітки про ваші «здобутки» на українській ниві? Чи ж може натомість ми нарешті навчимося пишатися своїми попередниками і бути вдячними за їхню шляхетну жертовну працю? Перечитайте ваші останні висловлення про Віктора Ідзьо на Фейсбуці і порозмисліть над цим в історичній перспективі останніх десяти років, пройдених нашою діаспорою.

Як історик, колега і друг Віктора Ідзьо, я прошу щоб згадані висловлення були видалені із дискусійної групи в Фейсбуці.

Ігор РОЗДОБУДЬКО,

колишній прес-аташе Українського Історичного Клубу в Москві

Додатково: «Кобза» про УІКвМ http://kobza.com.ua/ukrajinskyj-istorychnyj-klub/1011-ukrajinskyj-istorychnyj-klub-mista-moskvy-dejaki-pidsumky-desjatylitnoji-roboty.html

Віківьорситі про про УІКвМ http://beta.wikiversity.org/wiki/ Український_Історичний_Клуб_міста_Москви

Вікіпедія про Віктора Ідзьо http://uk.wikipedia.org/wiki/Ідзьо_Віктор_Святославович

На світлинах: Віктор Святославович Ідзьо (Львів), засновник Українського історичного клубу Москви.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка