Василь Коломацький, головний редактор

Головний редактор «Кобзи» дав інтервю нашому сайту

Кобза: Пане Василю, сьогодні з Ірану були зняті санкції. Які у Вас думки з цього приводу?

В.К. По-перше, світова спільнота примусила країну, за допомогою санкцій, виконати умови. Це вселяє надію, що і з Росією буде подібна ж ситуація. Тобто доведено, що санкції – це потужний механізм світової політики. По-друге, сам Іран отримав шанс для свого розвитку. Я спостерігаю за моїми колегами-іранцями. В Канаду протягом останніх тридцяти років прибував і прибуває з Ірану потужний прошарок технічної інтелігенції, яка добре тут влаштувалася. Але це ті люди, яких втратив Іран. Мова іде про сотні тисяч іранців, що покинули країну після Революції, починаючи з 80-х років. Тепер, швидше за все, еміграція з Ірану зменшиться і нація зберігатиме свою інтелігенцію для себе. По-третє, ціни на нафту підуть вниз. А це добре для України. По-четверте, відміна санкцій – це те, що президент Обама запише собі як історичне досягнення. Це вагомий здобуток. Особливо, враховуючи той факт, що Ізраїль був категорично проти цього кроку. А ви, мабуть, знаєте про силу ізраїльського лоббі у Вашінгтоні.

Кобза: Ваш прогноз на 2016 рік у Росії?

В.К. Я в основному читаю аналітиків із російської редакції сайту «Радіо Свобода». Там прогноз, що у 2016 році закінчаться гроші в Резервному Фонді, а далі і на рубль, і на бюджет очікує обвал. Ціни на нафту триматимуться не вище тих, що нині – 29 ам. дол. за барель. На осінь мають розпочатися протести трудящих проти високих цін і безробіття. Штати і Євросоюз спокійно дотискатимуть Кремль санкціями. Час працює на Захід. 2016-й рік режим мабуть переживе із валідолом, а в «сакральному» 2017-му, мабуть, вже піде у небуття.

Відхід у небуття режиму КДБ – це дуже важливо і позитивно для історії. Але виникає важливе питання: що візьме у свою історичну свідомість російський народ із усіх цих подій, тобто, з усього сімнадцятилітнього циклу правління чекістів. Чи буде соромно за #кримнаш, чи знову в усьому звинуватять Америку і #укрофашизм, а росіяни будуть ні при чому. Ось тут будуть цікаві спостереження на майбутнє. Якщо історичний урок не сприйметься критично, значить, новий цикл правління буде аналогічним до попереднього. Це буде катастрофа для Російської держави. У китайців є приказка: «Якщо ти помилився, то принаймні вивчи урок». А ось аналогічної російської приказки я не пригадую...

Тому, якщо коротко, 2016-й стане прологом до 2017-го. Я не вірю, що у Росії на наступних виборах Президента буде брати участь кандидат із прізвищем Путін.

Кобза: А що робити з Кримом?

В.К. Крим є вторинним питанням, якщо говорити про долю Росії і долю України.

Нагадаю, що в діях із Кримом було два кроки. Спочатку Кремль проголосив його «незалежним». А наступного дня рішенням Верховної Ради Криму він «попросився» до Росії. Тому пропозиція така: скличемо Міжнародну Конференцію, домовимося, що 30 років Крим перебуває справжньою незалежною державою (тобто він викреслюється із Конституції Росії як суб’єкт і звідти виходять всі силові стуктури Росії, включаючи Чорноморський флот). Після цього у 2048 році відбувається кримський референдум під егідою міжнародних спостерігачів про статус Криму. На ньому й буде вирішено питання приналежності.  Це зніме масу питань. Це дасть кримчанам шанс вибрати свій шлях, але добре подумавши. Велика перевага цього плану у тому, що на той момент буде відомо, які країни реально вижили в історії. Я маю на увазі і Росію, і Україну. Адже над долями обох країн нависає великий знак питання. В обох країнах склалися режими клептократії, правлять суб-пасіонарії. Обом країнам потрібно вижити в конкурентному світі і довести свою спроможність. Хто переможе у цій гонитві, той і дістане приз під назвою Крим, адже Крим піде під крило явного переможця, який забезпечить вищий рівень життя і свободи. Криму також матиме цікаве «домашнє завдання»: як вижити 30 років без 60% субсидій з бюджету центру. Це має включати у себе серйозні місцеві реформи, гарні стосунки з Україною, Росією і Заходом, міжнаціональний мир, і так далі.

Якщо гарантом процесу будуть міжнародні структури, можливо, цей план удасться реалізувати. В ньому є те, що можна назвати «історичною справедливістю», оскільки Криму дають час вирішити питання самостійно. Теперішня Москва цей  варіант не підтримає. Ну що ж, «безумству храбрых поем мы песню!», як свого часу перед революцією написав Максім Горькій. Нагадаю, що до революції і Варшава, і Гельсінки належали Росії. А де вони нині...

Кобза: Ви цей план вичитали в Інтернеті?

В.К.: Ні, сам придумав. Просто, як сядеш за стіл, де одні емігранти із Росії, інші - з України, через п’ять хвилин крик здіймається такий, що офіціянти дивляться косо і думають: «Звідки поприїжджали?». Ну просто щось несамовите. І в цих умовах розумієш, що домовитися можна буде через 30 років вільних, безконфліктних роздумів, протягом яких Крим буде нічий. Ось за цим столом і народився цей план. Я виклав його товариству, і що цікаво, крик стих. Здається, компроміс було знайдено. Я гадаю, що це може реалізуватися вже після Путіна, в новій демократичній Росії.

Кобза: Що відбувалося в УКР минулого року?

В.К.: УКР, якщо аналізувати з інформаційного боку, дуже закрита структура. Прес-релізів немає. Повідомлень про засідання Правлінь немає. Було два вебсайти, повязаних з УКР. Один у 2015 році закрився, інший практично не оновлювався. Я вважаю, що це велика помилка, коли організація відмовилася від інформаційної роботи. Так, ви можете бути не зареєстрованими, але ви працюєте і повідомляєте світу про свою роботу. Ви мобілізуєте громаду, обєднуєте, даєте оцінки, ведете публічну дискусію. Ви даєте діаспорі відчуття гідності. Це нормально. А ось лягти на дно – це наперед програшний сценарій.

Наскільки мені відомо, у 2015 році з Правління вийшов Володимир Павук (але офіційно це не підтверджено, тому я не можу стверджувати на 100%). Любов Дяченко, за чутками, ще у грудні 2014 року написала заяву про складання повноважень (офіційно це не підтверджено, тому я не можу стверджувати на 100%). Що далі було із заявою, мені невідомо, але  відзначу, що з того моменту минуло більше року. Це ненормальна ситуація. Таке мовчання я не підтримую. Я також гадаю, що керівник УКР хоча б раз на рік має спілкуватися із пресою, скажімо, давати розгорнуте інтервю «Кобзі».

Вкінці року був лист протесту Правління УКР до Путіна з приводу ситуації з Бібліотекою. (Здається, його підписали і кілька не членів Правління). Я про цей лист довідався випадково, але ще на етапі його підготовки. Надіслав пропозиції, їх не включили. Після виходу листа почав шукати офіційну версію, зайшов на сайт УКР, там листа не було. Написав Віктору Гіржову. Він порадив зняти лист із його фейсбук сторінки. Що я і зробив і опублікував цей документ на «Кобзі». Тобто, виходить що лист протесту не був розісланий в пресу. Не публікувався. І, мабуть, не був розісланий і в регіони. Чому так? Ще в часи Руденка-Десняка я прохав його передавати листи ОУР, звернуті до влади, у пресу. Він відмовлявся. І досі ця традиція панує. Така обережність у роботі з інформацією межує із визнанням існування кріпацтва, коли холопам «нє вєлєно». Як українець, я цього зрозуміти не можу.

Потім, у 2015 році було нагородження кількох десятків активістів Росії медаллю СКУ на честь 200-ліття Тараса Шевченка. Ми в редакції перечитали списки нагороджених, подивилися на їхні фото. Третину людей ми взагалі не знаємо. При цьому, Володимира Павука, який збудував памятник Тарасу Шевченку, не нагородили. Уявляєте! Був у нас в редакції план дослідити: хто і за що отримав медаль СКУ, але руки не дійшли. Шкода. Могло б бути гарне журналістське розслідування.

Також потрібно згадати публічну дискусію, яка виникла між редакцією «Кобзи» і членом Правління УКР Тетяною Ключниковою із підмосковного Пушкіно. Пані Тетяна на 9 травня одягнула Орден Княгині Ольги і георгієвську стрічку. Фотографія зявилася у мережі фейсбук. Виникла дискусія, чи допустима така ідеологічна «всеядність». Я захищав тезу про те, що ми живемо в інформаційно динамічному суспільстві, де змінюються ідеології і символи, і ми, як інтелігенція, мусимо бути чутливими до змін. Георгієвська стрічка у 2015 році несла чіткий імперський і загарбницький смисл. Вона стала чітко антиукраїнською. «Русская вєсна» 2014 року проходила під знаком цієї стрічки, яку в Україні охрестили «колорадською».  Військова кампанія на Донбасі це також підтвердила. Були чисельні фото і бойової техніки з георгієвською стрічкою, і терорист Стрєлков-Гіркін і його поплічники вживали «колорада» для ідентифікації своїх. Ігнорувати цю реальність неможливо. «Кобза» і надалі стежитиме за проявами подібного інфантилізму з боку українських активістів. Якщо читачі мають подібні фото, прошу надсилайте в редакцію.

Як позитивну подію, потрібно відзначити нормалізацію відносин між «Кобзою» і Віктором Гіржовим. Після того, як власті Росії відмовилися пустити його у Росію, ми написали відкритий лист Путіну на його захист. Нещодавно пан Віктор дав інтервю «Кобзі». Гадаю, що конфліктну сторінку у наших відносинах перегорнуто. Це на краще. Розумієте, головні редактори мають бути арбітрами і мислителями, а не конфліктними опонентами. Я це завжди розумів. Але були традиції фракційної боротьби в ОУР, преса була розписана по таборах, і нас «заносило». Філософ Кант сказав: «Із сучкуватої деревини людства пряму річ навряд чи вдасться зробити». Українці цілком підпадають під цю тезу. Ми не ідеальні, ми емоційні, ми не передбачаємо майбутнє, нам важко почути опонента, кожний із нас несе в собі духовність, яку намагається поширити на весь світ.  Кожний бачить себе пасіонарієм всеукраїнського масштабу. Ми нація «мойсеївського» типу – кожний українець це Мойсей у власних очах. Не гетьман, а саме Мойсей. При такій ментальності важко не заїхати у город сусіда на горбатому тракторі «істини». Але при цьому, головний редактор все-таки зобовязаний абстрагуватися від особистого і стати на бік інтересів громади. Представляти інформацію без емоцій. Повірте, що це не просто. Як сказав Тичина, «трактор в полі дир-дир-дир...», і ось ми поїхали у город сусіда. (Сміється).

Питання єдності українців - на основі любові і взаємної поваги - цілком розумів лише Митрополит Адріан. Але його, Митрополита, не розумів майже ніхто. Я його розумів на 20%.

Коли я прочитав на сайті «Свободи», що Гіржова не пустили у Росію, у мене не було і секунди роздумів, чи підтримувати його, чи ні. В питаннях прав людини не може бути фракційності. Істина - в захисті покривдженого.

Хочу додати про «мойсеїв» тип, оскільки в цьому є важливий філософський момент з галузі колективного підсвідомого. Цей тип панував в українській ментальності кілька століть. Я уявляю собі, що в цьому місці вдумливий політолог спитає: у чому різниця між гетьманом і «мойсеєм»? Різниця у тому, що гетьман – це військовий керівник, тобто менеджер, що відповідає за багато речей, і його персональна доля залежить від результату військової кампанії. Тобто, у гетьмана є обєктивна, публічна оцінка його роботи. А «мойсей» тримає палицю, водить народ колами по пустелі і виконує завдання вичавлення раба із народу. Розумієте, у випадку «мойсея» чітко сказати, чи виконане завдання, і наскільки добре - неможливо. Тому і зняти «мойсея» з посади не можна. Так от, в останні роки (скажімо з 2005 року) в «мойсеївому» архетипі українців раптом сталася зміна. Він несподівано пішов на спад. Майдан ясно вказав, що українці почали об’єднуватися, ставити колективні завдання, висувати лідерів, підкорятися дисципліні, колективно досягати успіху, і що важливо – після досягнення успіху продовжувати працювати. На зміну безвідповідальному індивідуалістичному «мойсею» прийшов активіст-професіонал: журналіст із стрімінг камерою, дизайнер веб-сайтів, лікар, оратор, музикант, художник, і т.д. Всі вони принесли свій індивідуальний дух і влили його у спільну справу. Тобто, українці під час Майдану обєднали своє колективне підсвідоме і стали єдиним організмом. Перемога Майдану насправді стала національним водорозділом, в якому тип “мойсея”  почав потроху відходити в історію. Народжується новий тип колективного українця, який бажає перетворювати світ, який дивиться на своє майбутнє як на практичний національний проект. Ось цього, мабуть, найбільше й злякалися у Кремлі, коли усвідомили, що Майдан переміг. Дай Боже, щоб українці трималися колективного солідарного типу і надалі.

Якщо говорити про рік минулий, можна згадати кумедний епізод, коли влітку «порнограф» Богдан Безпалько згадав мене на одному з телешоу, назвавши «теоретиком українського націоналізму». Я довго сміявся. По-перше, я – ліберал-сахаровець. По-друге, займаюся цілком прагматичними справами, як от щоденно працюю над «Кобзою». По-третє, я - громадянин Росії. Тобто, у «порнографа» все навпаки. Наявність Безпалька свідчить про те, що у влади немає вмєняємого і нескомпроментованого стукача, якого вони могли б поставити на чолі «ручної» української організації. Це цікавий момент, який мене завжди дивував.

Мабуть, потрібно згадати, що в цьому році Василь Бабенко вийшов на пенсію, але продовжує займатися громадськими справами.

Головною подією року у діаспорі я вважаю відкриття памятника Тарасу Шевченку  у Новосибірську. Зробив цей проект Володимир Павук. Від початку і до кінця. За що й отримав звання «Українець року у Росії».

А анти-подією року я б назвав мовчання УКР. Ось це мовчання добре чути. Виправити ситуацію можна хоча б надавши громаді звіт УКР за роботу у 2015 році. Панове із Правління, будь ласка, зробіть щось для виправлення ситуації з інформацією!

Кобза: Розкажіть що відбувається із Наталією Григорівною Шаріною?

В.К.:  Дякую за питання. Наталю Григорівну забувати не можна. Це болюча точка для діаспори. Пані Наталя сидить під хатнім арештом, який продовжено до 29 січня. Нині минає третій місяць арешту. Наталі Григорівні заборонено користуватися Інтернетом. (Пригадуєте, Шевченку також було заборонено писати і малювати?). Стаття, за якою її звинувачено – про поширення екстремістської літератури - передбачає покарання до пяти років позбавлення волі.

Що я можу сказати? Поки Наталя Григорівна сидить під хатнім арештом, кожний українець Росії також сидить під хатнім арештом. Ми дискриміновані, з нас знущаються, українська книга фактично цензурована і під забороною. Тепер, щоб заарештувати українця Росії, ФСБ достатньо підкинути йому одну книгу і за це судити. Такого дискримінованого стану не знають українці жодної країни світу. Інші народи Росії також не знають, що таке кримінальна стаття за книгу. Це екзистенційний абсурд. «Замок» Кафки, якщо бажаєте.

Наталя Григорівна відкидає звинувачення і не визнає ті книги, що їй підкинула в Бібліотеку ФСБ, приналежними до фонду Бібліотеки. В цьому виявляється її принципова позиція інтелігента в захисті своєї особистої честі, а також у захисті честі її колективу. Як вирішиться ця абсурдна ситуація, покаже час, але я можу стверджувати, що діаспора не вірить у висунуті звинувачення і сприймає це як процес над українською книгою у Росії як такою. Це штучний процес, створений самою владою для дискредитації діаспори в цілому, і української інтелігенції зокрема.

В російській пресі справу БУЛ з іронією охрестили «дєлом бібліотєкарєй», проводячи паралель із сталінськими часами – дєло врачєй, і т.д. Тобто російська преса не купилася на офіційні звинувачення влади. Були виступи провозахисників, «Меморіалу» на захист Наталії Шаріної.

Я закликаю громаду підтримати Наталю Шаріну, але я не можу запропонувати конкретну форму. Давайте думати про неї, обговорювати цю справу в нашому середовищі, з колегами на роботі, з журналістами.  Врешті, в цьому році вибори у Думу. Можна й правильно проголосувати. Можна писати приватні листи Наталі Григорівні. Давайте вірити, що влада змінить курс у цій справі.

Особисто від «Кобзи» я обіцяю через два місяці публікацію розширеної версії Дослідження про БУЛ. В ньому буде описано початковий період історії БУЛ, буде підібрано фотоматеріал, буде коротко описано конкретні події у хронологічному порядку. Ми працюємо над цим матеріалом. Я закликаю і інших членів громади зробити подарунок БУЛ і від вас особисто. Співчуття і солідарність – ось що найбільш потрібно.

Справа Наталії Шаріної вже переросла рівень бібліотеки, рівень культурної політики, рівень міжнародних відносин і вийшла на рівень національних почуттів. Це коли один народ дивиться в очі іншому. Це тонка сфера. Духовна сфера. Розумієте, про цю справу в Україні  згадають і через двадцять років, і виправдають в майбутньому щось таке, що по справедливості відбутися не мало б. Я вже не кажу про почуття діаспори.

Я знаю, що вдумливий політолог в цьому місці спитає – а що таке «рівень національних почуттів», в чому важливість для політики? Гарне питання. Візьмемо приклад Тараса Шевченка. В 1848 році він у Києві був взятий під варту, відправлений в каземат і засуджений у справі «Кирило-Методієвського братства». Ми знаємо його біографію. Через шістдесят років розпочалися Українські Визвольні змагання. Я вважаю, що в мотивації українців за незалежність України, на 30% була національна образа за долю нашого Національного Генія. Тобто порівняйте, доля одного художника-дисидента, і доля України. Здавалося б, непорівняльні масштаби. Але насправді, коли включаються національні почуття, ці масштаби наближуються, тут діє дуже нелінійна оптика. Це трохи нагадує тезу Шпенглера про те, що принцип казуальності діє, але в контексті Долі (як більш домінантного принципу). Так от, в національній Долі доля національного почуття дуже висока. Це фермент, який рухає гори.

А тепер уявимо гіпотетично, на рівні інтелектуального експерименту, що Імператор Микола І був мудрим стратегом і він вирішив обігріти Шевченка, а не репресувати його. Він викликав Тараса Григоровича до себе, сказав йому: я читав твої вірші, я їх не розумію, але це не важливо. Я солдат, а не поет. Хочеш – пиши.  Я тебе запросив, тому що мені потрібен парадний портрет імператриці. Тут державний орел, тут Зимовий палац, тут позолота, тут Корона Імперії. Грошей не пожалію. Погоджуєшся? І уявіть собі, що Шевченко погодився б стати придворним художником, як, скажімо, ними були великі Гойя, чи Веласкес. Питання – чи була б через шістдесят років Українська революція?

Ось це сьогодні масштаб справи Наталії Шаріної. Про неї згадають і через двадцять, і через пятдесят років. І в історичній перспективі Імперія пожалкує за непродумане «рубане» рішення. Я повторюю, оптика в цій справі нелінійна. А національна образа падає, як камінь на дно колодязя, і лежить там довго, і вибухає несподівано, ніби онуки мстяться за образи дідів.

Кобза: Ми щойно дали обяву про те, що бюджет-2016 «Кобзи» скорочено і що буде скорочення матеріалу. Будь ласка, прокоментуйте цей момент.

В.К.: Всі 15 років бюджетом займався я. В бюджеті завжди була резервована сума від мене, якщо протягом року якоїсь суми не вистачало, я додавав додатково. Мій внесок у бюджет був приблизно 700-800 ам. дол. щорічно. В минулому році ця сума зросла десь в два з половиною раза. Сталося це тому, що ми зовсім не отримали пожертв із Росії. Продовжувати платити 2,000 ам. дол. щорічно я не можу, тому в цьому році ми скоротили офіційний бюджет на 1,000 ам. дол. (тобто, на 2016 рік він становить всього 1,600 ам. дол. на рік), а це означатиме скорочення матеріалу удвічі. Це серйозна проблема, і я закликаю українців Росії знайти змогу допомогти нам фінансово. Пожертва в 100 ам. дол. – це 20 додаткових публікацій на «Кобзі». «Кобза» - це ваш сайт. Підтримайте його.

Якщо ви знаєте, куди можна подати заявку на грант, будь ласка, повідомте нам.

Кобза: Що нового планується в редакції?

В.К.: Ви знаєте, що в минулому році редакція з відомих причин скоротилася на дві особи. Влада тисне – люди відходять. Мені хотілося б в цьому році розширити редакцію, додавши ще дну особу із Росії. Хочеться, щоб у редакції було хоча б два члени, які постійно проживають у Росії. В цьому є певний престиж сайту. Прийде нова людина – буде новий працівник, новий ентузіазм, нові ідеї. Хто це буде, я ще не знаю. Але що це буде людина смілива і відчайдушна – тут без сумнівів.

Додаткова інформація:

http://kobza.com.ua/prava-ljudyny-i-gromadjanyna/5168-obrashchenie-k-prezidentu-rossii-v-zashchitu-viktora-girzhova.html

http://kobza.com.ua/prava-ljudyny-i-gromadjanyna/5178-list-protestu-v-kolomats-kogo-do-prezidenta-v-putina-proti-obshukiv-i-zatriman-u-moskvi.html

http://kobza.com.ua/doslidzhennja/5221-doslidzhennia-biblioteka-ukrainskoi-literatury-v-moskvi-bul.html

http://kobza.com.ua/polemika/5096-v-studii-rossijskogo-telekanala-rossiya-1-ispol-zovali-istoriyu-natal-i-romanenko-v-kotoryj-raz-pytayas-promyt-mozgi-rossiyanam.html

http://kobza.com.ua/polemika/5056-spavka-pro-bohdana-bezpalka-ahenta-putina.html

 

На світлинах:

Василь Коломацький, головний редактор. Наталія Шаріна за гратами. Віктор Гіржов. Митрополит Московський і Богородський Адріан. Любов Дяченко. Богдан Безпалько. Професор Стефан Паняк. Професор Юрій Даревич (Торонто).

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка