Друк
Розділ: Полеміка
Василь Коломацький

Пане Василю, Ви кілька місяців тому побували в Україні. Розкажіть про Ваші враження.

В.К. Так, майже весь лютий місяць я провів у Сумах, після чого ще три дні провів у Варшаві.

В Україну тягне. У мене там багато друзів, ще з часів дитинства, потім там відбуваються цікаві політичні зміни. В Україні інший дух міста і аура міста. Тому хочеться там бути.

Пригадую, першу ніч я зупинився у свого друга, який мешкає недалео від Троїцького собору. Прокидаюся ранком і слухаю незвичні міські звуки: бють дзвони Троїцького собору, а у дворі чути крики галок. І це так незвично, так заворожує, як звуки дитинства. Потім приходить господар і питає: «Пане Василю, вже прокинулися? На Псел купатися ідемо?» Я відповідаю: «Ідемо!» А на вулиці місяць лютий і Псел замерзлий. Виявляється є клуб моржів, лід прорубають прямо від берега смугою і заходити у воду прямо по дну. Я купатися не став, але побризкав тіло водою, побігав по берегу, підтягнувся на перекладині. Гарний настрій було гарантовано на цілий день. І це враження першого ранку у Сумах. Відразу поринаєш у вир словянського духу, сили, емоційної відкритості. Словяни ближчі до природи, до свого тіла, до інстинктів, як сказав би Юнг – до архетипів. Це не замінить жодна цивілізація.

Добре поспілкувався з місцевою інтелігенцією. Це хужожники, скульптори, редактори газет, активісти-волонтери. Відвідав концерт бардівської пісні. Художню виставку. Відзначив день народження у колі друзів.

Незабутньою була подорож до Лебедина. Їздили ми удвох із паном Віктором Казбаном. Спочатку ми відвідали могилу козаків, страчених Петром І під час розправ після Полтавської битви. Могила висока, метрів пять висотою, з камяним козацьким хрестом на вершині. Напис на могилі: «Славним козакам, борцям за волю України 1708-1709 років. Память про вас довічна... Від вдячних нащадків». Потім відвідали Хрест жертвам Голодомору 1932-33 рр. У мене у Сумах від Голодомору загинув мій прадід Семен Вязьмін. Потім відвідали школу-інтернат для глухонімих дітей. Це зразковий заклад. Скрізь чистота, гарні класи, чемні вчителі, гарний спортивний зал. Дітям справді потрібна допомога – адже спробуй навчити дітей, які не чують і не говорять. На це існують методики, дітей навчають, дають спеціальність і виводять у люди. Глухонімі дуже емоційні і вразливі люди. Коли з ними спілкуєшся, дуже важливо посміхатися, оскільки саме через експресію губ вони сприймають настрій співрозмовника. Відразу впадає у око, що діти щирі, емоційні, довірливі. І тут же інформація від директора Анатолія Удода про те, що премєр Яценюк може школу закрити з метою «оптимізації коштів». Це було б прямим злочином проти дітей, оскільки для них це зламана доля на все життя. Сподіваюся, що все-таки так(!) в Києві «економити» не будуть.

Потім був виступ перед студентами місцевого училища, відбувся він в Лебединській районній бібліотеці. Я розповів про діаспору Росії, про свою роботу, про «Кобзу», були питання із залу. Мене вразило перше питання від викладача: «Як наші студенти можуть продовжити навчання у Канаді?» Я відповідаю: «Чотири роки навчання в канадському коледжі для іноземців контують 100 тис. дол. Без цієї суми навчання неможливе». Відчуваю що розчарував аудиторію. Оскільки в душі кожного українця живе надія, що діаспора може все. Головне попрохати вірну людину і успіх гарантовано. Але це зовсім не так. Захід такий же прагматичний як і Україна, а діаспора – це люди середнього достатку, для яких 100 тис. дол.на освіту власних дітей це величезна сума, яку позичають у банку. Я, для прикладу, не можу знайти одну тисячу доларів(!) на рік на свою «Кобзу» в цьому році. Захід – це скоріше приклад гарно функціонуючого суспільства, ніж грошовий мішок, з якого можна черпати допомогу.

На цих зборах я нарешті отримав медаль УВКР «200 ліття з дня нородження Т.Г.Шевченка». Від імені УВКР, вручив її Віктор Казбан. Було приємно отримати нагороду, яка чекала мене у Києві два роки.

Після зустрічі у бібліотеці ми поїхали у гості до історика Бориса Ткаченка. Він лебединець, автор кількох грунтовних книг з історії краю. Така зустріч – це спогад на все життя! Настільки колоритна українська постать, інтелектуальна розмова, стільки гумору, цікавих розповідей із життя, показ колекції старожитностей. Борис Ткаченко – це самородок Сумщини, талант, який концентрує у собі кращі риси української інтелігенції. Цікаво, що у Лебедині щороку проходять Історичні читання, і нині покійний киянин Євген Сверстюк кілька років їздив у Лебедин щоб прийняти в них участь. Тобто, в гості до Бориса Ткаченка їздив сам Сверстюк. Ось такого масштабу ця постать.

На цьому день не скінчився. Виявляється в Лебедині у лікарні в той час перебував відомий сумський дисидент Володимир Майборода. Тому вся компанія сіла на таксі і поїхала у лікарню, було мабуть коло девятої вечора. В Україні у лікарні пропускають без всякої охорони і в будь-яку годину (я так зрозумів), і ось ми всі гуртом в холі лікарні відзначаємо зустріч, згадуючи мітинги 90-х у Сумах, тижневе голодування на площі, яке тримав пан Володимир, і найбільший мітинг – 12 тис. громадан, який відбувся відразу після цього голодування.

Повернулися ми з Віктором Казбаном у Суми коло опівночі. Це був незабутній день! Оскільки зустріч у Лебедині пройшла на великому емоційному піднесенні, а святкування було продовжено опівночі вже у Сумах, тому «доза», яку я прийняв в той день, перевищувала розумну норму. Наступного дня я почувався кепсько.

А чим живе українська інтелігенція? Які думки і настрої?

В.К. Мої друзі – успішні люди, професійно реалізовані, всі займаються своєю справою. Багато розмов про реформи. Як реалізувати в політиці те, що було закладено на Майдані в формі принципу – тобто, народоправ»я, верховенство закону, європейский напрямок розвитку. Загальна думка – за два роки реформи реалізовано на 10%, від сили на 20%. Люди чекають більшого. По-друге, в економічному і соціальному плані обстановка погіршується. Де вихід? По-третє, відсутність очищення судів і прокуратури - тут все без змін з часів Януковича. Що робити? Всі ці питання до політиків. Час минає, люди розчаровуються. Впаде Майдан – прийде окупант, в обозі привезе Янучаровича і Азірова. Це всім зрозуміло. Тому настрої тривожні і вимогливі.

Наведу такий приклад. На Сотні (так назтвають пішохідну зону в центрі Сум, щось подібне до Арбату у Москві) художники продають свої роботи. Один із них малює на соціальні теми. Опишу його роботу під назвою «Шоколадний сироп для торту». В центрі чорним величезна фігура Порошенка. В руках він тримає мясорубку. До мясорубки приставлений піднос, «матеріал» якого сиплеться у мясорубку. На підносі живі люди: дівчинка, яка тримає плакат «Поверніть мого тата», поранений воїн АТО, пенсіонери... З мясорубки тече шоколадний сироп на гарний кремовий торт. Зверху картини напис російською: «Героям – слава, олігархам - надра, народу - злидні». Розумієте про що я хочу сказати... Люди розчаровуються, тому що не бачать реалізації ідей Майдану. І тому така реакція стає можливою. Я придбав цю роботу з двох міркувань: щоб зафіксувати цей непростий історичний момент у пам’яті (все-таки це інтелектуальна реакція на події і свідчення наявності демократії в Україні), і по-друге, щоб прибрати занепадницьку рекламу з вулиці. Але це ж не вихід із ситуації – вирішення проблем має бути за політиками.

Мав змогу поговорити і з волонтерами. Основні напрямки роботи пов»язані із фронтом. Перший напрямок – жінки плетуть сітку для окопів. Другий – сушаться продукти для сухпайків і відправляються на фронт. Третій – робота з дітьми, тато яких загинув або став інвалідом на фронті. Четвертий – закупівля і ремонт автотехніки для фронту.  І так ще кілька напрямків такого ж плану. Жінка-волонтер розповідає про дилему активістів: «У нас, жінок, є вибір – тиснути на місцеву владу з приводу корупції, чи допомагати нашим чоловікам, які гинуть на фронті. Зрозуміло, ми допомагаємо чоловікам. Тому й реформи йдуть повільніше, в порівнянні з тим, якби не було війни. Згадаємо, які кращі українські сили полягли під Іловайськом». Ось гарне пояснення чому сили Майдану ослаблені. Путін це чудово розуміє, тому війна на Донбасі триває. Ставлення до Росії у Сумах дуже негативне.

Той факт, що щойно Генеральним прокурором став Юрій Луценко, вселяє надію. Але чому це не трапилося два роки тому, чи хоча б рік тому? Звідси і настрої для картини «Шоколадний сироп для торту», які можуть стати прологом нового Майдану. Не дай Бог!

Взагалі, якщо порівнювати інтелектуальну атмосферу, яка оточує мене у Канаді і в Україні, то в Україні все живіше, болючіше, з оголеним нервом історії. Мені в Україні подобається більше. У Ніцше в «Заратустрі» є фраза: «Я с теми, кто творит поверх себя, и потому гибнет». В цій романтичній фразі є щось від української атмосфери, в якій працює інтелігенція. З Канади це помітно, і я заздрю моїм друзям, що живуть відкритим нервом історії.

Мабуть додам що я читав у Сумах. Перша книга – біографія Фьодора Достоєвського, видання 1926 року, Петербург. Текст ще з «ятями» (зоборонена більшовиками літера алфавіту). Після читання біографії я взявся за «Записки из мертвого дома» авторства того ж Достоєвського. Що я хочу сказати... В Канаді в мене не було і миттєвого бажання читати Достоєвського. Для Канади він занадто інтровертний, хворобливий, занурений у психотип Петербургу, у нього тверде переконання, що з Росією все буде гаразд, оскільки у неї є «путь». Ритм Заходу і Достоєвського не співпадають, стиль не співпадає, темперамент. Але, щойно ти повернувся до Сум, у тебе миттєво змінюється ритм життя, і тому читання Достоєвського стає цілком природнім. З Достоєвським, як з ідеологом, я майже скрізь не згідний, «Записки» мені здалися досить нещирими, тому що там каторга підведена під християнський «благолєпний» лад, якого, я певний, там не було. Це так Достоєвський витравлював із себе пам»ять про втрачені роки мук і ізоляції. Він під це підводив «смысл» і «всех прощал». (Мені здається що Солженіцин в «Одном днє Івана Дєнісовіча» десь слідував цій традиції «сусальної» каторги, розпочатої ще Достоєвським). Але суперечка не означає інтелектуальне неприйняття. Це творчий процес осмислення матеріалу, в якому правда є багатовимірною, а факт психологічної компенсації є членом у математичній формулі нашого прочитання тексту. Навіть Ніцше згадує «Записки» як джерело, з якого він черпав досвід. Так ось, читаючи Достоєвського у Сумах, я ще раз зрозумів зв»язок психіки і ландшафту. Це те, про що писав російський етнограф Лєв Гумільов у своєму «Етногенезі». А він мабуть до цього дійшов тому, що сидів у таборах в Казахстані. Ви на Заході мислите по-західному. Повертаєтесь в Україну – і ви мислите по-словянськи. Земля переключає вашу психіку. Найвища ідея у людині – це ландшафт, в якому вона перебуває. В Україні це називають «рідна земля». Культура історично формується на стику ландшафту і етносу. Такий закон буття. Ось повернувся у Канаду, і не можу повірити, що пару місяців тому я читав Достоєвського!

Пане Валилю, що відбувається в українському русі Росії? Як діаспора?

Щоб порівняти, скажу що українська діаспора у Росії перебуває приблизно у тому ж стані, що й кримські татари після окупації. Організації ліквідовано, активістам пред»являють звинувачення у судах (професору Стефану Паняку висунули звинувачення в «екстремізмі» за публікацію статті про Майдан у виданні Єкатеринбурга, потім справу перекваліфікували на трохи м’якіший формат. Але суди досі йдуть).

В обласні відділення українських організацій постійно надсилають перевірки із Москви (місяць тому перевіряли «Кобзар» із Башкортостану). Я так і не знаю результату цієї перевірки. Здається пройшло без «ексесів».

В ЗМІ Росії йде цькування всього українського й України. Це позначається на почутті діаспори – від розмов у родинах, до розмов із колегами.

Увагу преси привернув той факт, що до тумби міста-героя Києва московські власті не принесли квіти на 9 Травня. Прості росіяни обурилися і зробили це за владу.

Десь у січні на телебаченні знову був сюжет про Наталю Романенко із Хабаровська. Тобто, інформаційне цькування пані Наталі російська влада продовжує, штучно визначивши її як «бандерівку», що по факту зовсім безпідставно. Симпатії до Майдану – так, але членство в ОУН – ні. Але пропаганді потрібні не факти, а картинка. Оскільки пані Наталя часто носить український народний одяг і очолює український хор, тому для телебачення вона ідеальна мішень. З боку влади це дуже гидко і чиста брехня. Захисту пані Наталі від керівництва УКР також не помітно, принаймні я не бачу заяв на її захист.

Директор Бібліотеки української літератури Наталя Шаріна знаходиться із жовтня під хатнім арештом, без права користуватися інтернетом, її звільнили з роботи, в в Бібліотеку призначили нового директора. В процесі суду над Наталією Григор’ївною, звинувачення висунуте прокуратурою було розширено – від початкового «екстремізму» (стаття передбачає п’ять років ув’язнення) до «розтрати» (стаття передбачає десять років ув’язнення). Я не бачу заяв від УКР на її захист, не бачу чіткої кампанії її захисту. Кілька тижнів тому канадійська СВС присвятила 30-хвилинний сюжет, присвячений Наталі Шаріній. «Кобза» у квітні випустила другий реліз Дослідження, присвяченого тиску влади на Бібліотеку. Ми слідкуємо за ситуацією навколо БУЛ.

Кілька місяців тому в Оренбурзі було знесено меморіальний будинок Тараса Шевченка. Нині там парковка банку за високим парканом. «Кобза» виступила з відкритим листом протесту до Путіна. Підписи поставили представники діаспори, включаючи й Росію. Від УКР офіційного листа протесту не було.

Звичайно, більша частина порушень прав українців до редакції не доходить. Я розумію, що ми отримуємо мінімум інформації із преси. В Росії українського правозахисного руху немає, і гадаю, багато людей бояться контактувати з нашою редакцією напряму.

Потрібно відзначити, що поки нових вбивств і нападів на активістів немає. Татарам у Криму все ж важче. Одним словом, поки путінський режим у Кремлі, українцям Росії буде важко, оскільки українофобія є основним гаслом нинішнього режиму. Коли з цим гаслом у Кремлі визначалися, їм здавалося що Україна це слабка жертва, яку вдасться залякати. Нині ж путіністи просто не можуть спинитися. Звичайно вони помилилися, обравши Україну у свої вороги. Нині ми бачимо початок довгої ідейної суперечки між двома ідеями – Російською і Українською. В той час як українці висувають ідею свободи і народоправства, росіяни висувають ідеї імперії і покори царю. Ця суперечка надовго, і що головне – вона в фокусі масової суспільної дискусії в обох країнах. Ось це нове.

Мабуть маю тут додати і про нашу «Кобзу». Нам не вистачає тисячі доларів в бюджеті цього року щоб нормально вести нашу роботу. Саме тому ми оновлюємо матеріал так нерегулярно. Звертаюся до спонсорів, особливо згадавши, що 6 червня нашому сайту виповниться 15 років. Допоможіть нам повернутися до режиму щоденного оновлення матеріалу.

Розкажіть що Ви побачили у Польщі?

В.К. Подорож до Польщі – це чудо! Я жив у Варшаві, вікна готелю виходили на Королівський палац, готель був вулиці Краковське прєдмєстє. На цій вулиці знаходиться Президентський палац, Вашавський університет, кілька величних костьолів, пам»ятник Копернику, в кінці вулиці – Національний музей. За три дні я відвідав чотири музеї: Варшавського повстання, Національний музей, музей Адама Міцкевича і Королівський палац. Крім того, багато гуляв містом, як всередині міських стін, так і навколо (Варшавський університет і т.д.).

Коротко про кожній музей. Музей Варшавського повстання збудований досить недавно, це приклад сучасного музею – від архітектури, до форми подання матеріалу. Архітектура сучасна, конструктивістська, будинок має чотири поверхи, навколо території побудовані мури, що нагадують мури Варшавського гетто. Портапляючи на територію, ти вже відчуваєш себе у іншому часі і просторі. Серед експонатів дуже багато фото і відеохроніки, яку демонструють у невеликих віконцях між цеглами стіни (ниби ди дивишся у бійницю чи в «коридор часу», в якому спалахує минуле). Лише один глядач може переглядати відеоекспонат. Коментарі лише польською і англійською. Музей інформаційно багатий – безліч відео, фото, зброя, реконструкції приміщень, могил, навіть є копія англійського літака. Варшавське повстання посідає місце в центрі самої польської самосвідомості, як жертва поляків за своє майбутнє. Чому так? Тому що в короткій перспективі воно не мало шансів на перемогу і лише вщент зруйнувало Варшаву з усіма її культурними цінностями. Але смисл повстання був в законах національного духу – поляки мали помститися німцям за п»ять років знущань і окупаці. В цьому був вияв національної честі без раціональних обрахунків. Також був нереалізований політичний план проголосити польський уряд у Варшаві за 24 години до вступу Червоної армії. Повстання почалося 1 серпня 1944 року, продовжувалося два місяці, в ньому приймало участь 20 тис. бійців Армії Крайової (АК). Місто було вщент зруйновано в боях, Армія крайова в кінці вересня капітулювала, генерал Тадеуш Коморовський («Бур») здався у полон разом із 17 тис. польських  вояків. Але вже через місяць німці залишили територію під натиском Червоної армії, а Армія Крайова знову перейшла у підпілля, воюючи проти сталінської Росії. Здавалося б, у чому сенс Варшавського повстання, якщо німці вже залишали Польщу? Поляки тисячами приходять у цей музей, думають і знаходять відповідь. Я був здивований, що в музеї жінок більше ніж чоловіків, хоча здавалося б тема війни краще зрозуміла чоловікам. У поляків є національний дух і ясне відчуття власної історії, їх національна гордість базується на знанні історії. Це я зрозумів в музеї Варшавського повстання.

Ще цікавий момент - як побудований музей. Переглядаючи експозицію, ви поступово піднімаєтеся вгору, з першого поверху на четвертий. По мірі перегляду матеріалу (а це хронолігічний порядок) емоційна напруга зростає, оскільки повстання із початкової переможної фази поступово йде до своєї поразки. На четвертому поверсі ви бачите фото капітуляції генерала Комаровського, символічні могили повстанців, фото з сталінських судів на керівниками АК. І ви йдете далі і думаєте, а чим скінчиться експозиція, де остання крапка в цій історії? А закінчується вона кавярнею в стилі 50-х років, де на стінах висять фото їдалень повстанців, де молоді дівчата і вояки посміхаються і ще не знають своєї долі. Молоді і веселі. І ось ви після всього цього героїчного і травматичного матеріалу п»єте каву, слухаєте музику, дивитеся на поляків, що так само пройшли через музей і розумієте головну думку – життя продовжується. Я вважаю що це супер-музей, який повинен подивитися кожний думаючий інтелігент.

В Національному музеї я провів мабуть шість годин. Це національна художня галерея. Все подивитися неможливо, але хочеться. В музеї кидається в очі акцент на національному польському мистецтві. Геніальний історичний художник XIX століття Ян Матейко представлений приблизно десятьма роботами, включаючи знамениту «Грюнвальдську битву», ширина картини десять метрів! Ще три чи чотири роботи Матейка експонуються в Королівському палаці. Дуже цікаваі польські символісти – Й.Мехоффер, Вітольд Войцкевич, Яцек Мальчевський. Відзначу картини «Чарівний сад» Й.Мехоффера, «Польський Гамлет» і «Моє життя дитинство» Яцека Мальчевського та «Викрадення принцеси» Вітольда Войцкевича. Символізм – це стик чутливого з інтелектуальним, філософським, тому твір може інтерпретуватися по-різному. В символізмі є чіткий вихід у мрію, як найвищу реальність, але підсвідомо розкривається трагізм цього мислення. Це рай над прірвою. «Польський Гамлет» зображає портрет Олександра Велопольського з двома жінками. Праворуч страрша, в сірих кольорах, зі скутими руками, дивиться на свої кайдани, а та що ліворуч, молодша, в червоних кольорах, й оголена, кайдани порвала і дивится вперед себе. Це два образи Польщі, яка має звільнитися і вийти на вільну дорогу. Польський Гамлет поставлений між ними.

В музеї також є зразки середньовічного мистецтва – ікони і алттарі, а також Західне мистецтво, але шедеврів Західного мистецтва не пригадую. Щоб підсумувати, музей чудовий.

Музей Адама Міцкевича знаходиться у Старом мєсті (тобто всередині замкових стін) і досить детально розповідає про життя поета. Експозиція розповідає про його ранні роки, проведені коло Вільнюса, і роки прожиті у Росії, про дружбу із Пушкіним, і Польське повстання і вигнання поета. Є навіть в експозтції два невеликі подарунки Міцкевичу від Олександра Пушкіна. Оскільки я люблю обох, мені було особливо приємно дивитися на ці предмети. Із них зрозуміло, що поети не були заможніми людьми і подарунки Пушкіна були рівня сувенірів, які може придбати сучасний пересічний турист. Але той факт, що такі дрібнички збереглися, свідчить про ту вагу, яку їм надавав Міцкевич. Поет любив Росіїю, і відпливаючи із Петербургу, кинув у воду монету, як запоруку свого повернення. Але через політичні події, повернення стало неможливим. Своє життя він скінчів у Франції.

Ще мені запам»яталися гравюри двох російських чиновників, яких надіслав уряд для придущення Польського повстання. Ніхто не забутий і ніщо не забуте... В експозиції привертає увагу картина під назвою «Могила Вітчизни». П»ять війскових із Андріївськими блакитними стрічками підводять Польщу, в образі жінки в Античному одязі, до відкритої могили. Один із них вказує пальцем: «Туди її!». (За збігом обставин, його зовнішність частково нагадує Сталіна). Польський воїн-патріот намагається спинити цю сцену, апелюючи до неба (здаєьтся в його образі зображений Костюшко). Картина середини XIX століття, тобто того часу, коли творив Міцкевич. Ми, українці, могли б намалювати сотні картин із таким сюжетом, але цього сюжету в нашому мистецтві я не пригадую.

Королівський палац було побудовано у XVII столітті, і було дощенту спалено німцями у 1939 році під час бомбардувань Варшави. Відразу після війни почалася відбудова, яка була завершена лише у 1975 році. Палац виглядає подібно до оригіналу, якщо судити з  довоєнних фото. В ньому багато історичних портретів королів і діячів Польського царства, є тронна кімната, кімната Сейму. Все виглядає досить аутентично. Підвали палацу мабуть збереглися і не були зруйновані. Але найбільше запам»яталися три картини Яна Матейка на історчні теми. Одна із картин має такий сюжет. За наказом Катерини І Польский Сейм мав ратифікувати розділ Польщі (тобто фактичне припинення державності). На картині зображено як польські посадовці йдуть у кімнату Сейму для голосування, але в цей момент польський шляхтич падає на підлогу і своїм тілом блокує двері, щоб зупинити колег від національної зради. Герой простягає руки до натовпу і кричить: «Невже Польща загине в залі Сейму?! Нащадки славетних родів, чиї предки набули слави  в Грюнвальді, Берестечку і Відні, я звертаюся до вас!» (Слова героя це моя інтерпретація). На картині добре зображено накал емоцій учасників цієї історичної драми. В центрі картини зображено портрет Імператриці Катерини І, яка холодно посміхається. Матейко і живописний, і психологічно глибоко опрацьовує образи, і вибирає цікавий сюжет для робіт. Це геній, з творчістю якого я вперше познайомився під час подорожі у Варшаву. Звичайно, ходячи Палацом, думаєш, скільки в ньому пройшло української історії XVI-XVII сторіч.

Одним словом, щоб подивитися Варшаву і музеї потрібен тиждень часу. Кажуть що Краків ще кращий.

Хочу трохи відійти від теми Варшави на роздуми про Україну і Польщу. Справа у тому, що кожна нація має міф свого творення. У римлян це були Ром, Ремул і вівчиця. У якихось націй міф творення повязаний із богами, у інших - з історичними подіями. У нас міф творення козацької нації повязаний із цілком історичними подіями – війною Богдана Хмельницького із поляками. З тих пір минуло майже 400 років, відбулося багато історичних подій (особливо в трикутнику Польща-Україна-Росія) і сьогодні ми маємо певну інтелектуальну проблему із міфом творення української нації. Нині поляки не вороги, а друзі. Вони наші адвокати у Європі. З релігійними війнами вже давно закінчено. Як бути у цій ситуації з міфом творення?  Це питання для інтелеутуалів. Щось тут потрібно переглянути на національному рівні. Якесь примирення, якась ініціалізація.  Можливо змістити події з війни Хмельницького на нинішню на війну Донбасі? Але в цьому випадку через 400 років ми знову можемо опинитися з подібною проблемою. Варіанти мабуть є.

Пане Василю, дякуємо за Вашу розповідь і бажаємо успіхів!

Від редакції:

Фотоматеріал до цього інтервю розбитий на дві частини. Фотографії із Варшави публікуються окремо. Дивіться наступну публікацію.

В.К.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

На світлинах: Василь Коломацький. Віктор Казбан. Лебедин. 2016 р. Дисидент Володимир Майборода має сократівське чоло. Лебедин. Василь Коломацький коло Хреста жертвам Голодомору. Лебедин.З Патріархом і істориком Борисом Ткаченком. Лебедин. Директор школи-інтернату  пан Анатолій Удод. Лебедин. 2016 р. Сумський художник Борис Хлопов. 2016 р. Стара колісна  ліра. Рідкісний для Сумщини експонат. Під час зустрічі в Лебединській районній бібліотеці. 2016 р.