Друк
Розділ: Полеміка

Коли зустрічаюсь з поляками, то іноді складається таке враження, ніби кожен другий із них народився у Львові. Звичайно, насправді це далеко не так. А от Яцек Куронь справді народився у Львові, і ми мали б цим гордитися.

Адже Яцек Куронь - відомий і авторитетний польський політик та громадський діяч, один із лідерів легендарної "Солідарності" в часи її найбільшої популярності. Але насамперед інтелектуал, інтелігент "з крві і косьці", про що, зокрема, свідчить його стаття, яку ми сьогодні друкуємо. Він готував її для польської преси, але охоче погодився на публікацію у "Високому Замку". Гадаю, шляхетність Яцека Куроня оцінять усі наші читачі. Маю надію, що її помітять і ті, хто закидає нашій газеті пропольську позицію щодо "цвинтаря орлят". Якщо дивитися на цю справу з тієї ж дзвіниці, то, мабуть, стаття Куроня є проукраїнською. Але принципи "Високого Замку" незмінні: висвітлюючи будь-яку проблему, ми намагаємося бути максимально обєктивними і правдивими, незалежно від конюнктурних інтересів. Нерідко викликаємо цим вогонь на себе, але, як кажуть, істина дорожча. Гадаю, саме такий підхід газети допоможе знайти розумний вихід із делікатної ситуації, що склалася навколо відкриття польського меморіалу на Личакові.

Мене запитують польські колеги-редактори: чому львівські депутати не хотіли поступитись польській стороні, може, поляки себе не так поводять? Що тут відповісти? Я пригадав їм слова президента Кваснєвського кількарічної давності, суть яких зводилась до того, що поляки ніби відчувають комплекс меншовартості перед західними сусідами і вищість - перед східними. Чи щось змінилось у ментальності поляків за останні кілька років? Не знаю... Знаю, що під час останнього перепису населення Польщі, чимало представників національних меншин приховували своє походження... Можливо, ми ще не готові до цілковитого порозуміння і компромісу, може, надто сильно ще кривавлять рани історії... Але ми мусимо перегорнути її чорні сторінки, щоб почати писати нові - про спільний європейський вибір. Можливо, на шляху до Європи і це мали пережити? Переживемо, не втративши національної гідності.

Степан КУРПІЛЬ.
Головний редактор газети "Високий Замок".




Я народився і виховувався у Львові, там жив до 10 років. Колонада Цвинтаря Орлят постійно в мене перед очима: її було видно з різних точок міста, вона домінувала над ним. Звичайно, мене виховували на культі Львівських Орлят, що не заважало мені у ранньому дитинстві приятелювати з українцями. Нашумілий перед війною польсько-український конфлікт був у Львові живий. Війна його ще більше загострила. Чого нам тоді (як зрештою, і зараз) бракувало - це усвідомлення того, що українці й поляки жили, живуть і житимуть на цих землях у спільній вітчизні. Власне, саме цей момент видається мені найважливішим для розуміння як взаємної ворожості, так і взаємної близькості.

Мій батько походив із Заглембя Домбровського, через що дивився на польсько-українські відносини наче ззовні. У нього народилася стихійна проукраїнськість, якої я не міг навчитися від родини з боку матері, що походила власне з цих теренів. А було й так, що чоловіки моїх тіток-учительок були українцями - колишніми, бо, стаючи частиною польської інтелігенції, вони затирали своє українське коріння. Я мав вуйка, страшно проендецького, з яким досить часто сперечався щодо українських справ. І лише у дуже похилому віці він розповів мені, що ми належимо до тих "gene rutenus, natione polonus" ("гени українські, національність польська". - "ВЗ"). Він уперше зізнався, що є українцем. Цей факт також говорить про ситуацію з українцями на цих теренах.

У той момент, коли у 1918 році відроджувалася Польща, Литва, Чехословаччина й коли могла відродитися Україна, ми не вміли між собою порозумітися, а відтак війна на кордонах була невідворотною. Це стало ніби страшним прологом поразки 1939 року.

Війна 1918 року за Львів мусила вибухнути: адже Львів, це можна сміливо казати, був серцем України. Саме там завдяки лібералізмові цісарської Австрії розвивалися українські незалежницькі інституції, зокрема наукового й громадського життя. Польські також - з тієї ж причини. Наприклад, із польського боку існувало товариство "Сокул", з українського - "Сокіл", у Львові було започатковано український "Пласт" і польське харцерство, існували, з польського боку, структури стрільців Пілсудського, а з українського - Січових стрільців. Був польський університет, але було й Наукове товариство імені Тараса Шевченка, що фактично відігравало роль українського університету. Не можна було будувати незалежної України без Львова. Польщі було легше, бо ми мали ще й Краків, хоча Львів грав дуже важливу роль і був, у певному сенсі, серцем міжвоєнної Польщі - значною мірою завдяки війні 1918 року.

Ту війну поляки мусили виграти. Не тільки тому, що, як каже Юрій Андрухович, вони були в себе, - справді, місто було заселене здебільшого поляками, які його добре знали. Поляки перемогли також тому, що з польського боку участь у конфлікті брала добре оснащена й вишколена у Франції армія Галлера. Додам - всупереч міжнародним домовленостям. Ця сформована на Заході армія не мала права брати участі у польсько-українських зіткненнях. Але взяла, й це визначило результат тої війни. Це була, як би на то не дивитися, чергова братовбивча війна, війна у родині - і це був цвях у труну Речі Посполитої й України… Але війна 1918 року мусила бути.

Потім українські війська Петлюри взяли у порозумінні з Пілсудським участь у війні з більшовиками. А підписуючи Ризький трактат, Польща зрадила ті війська та Україну. Варто теж памятати, що Пілсудський, підписуючи угоду з Петлюрою, визначив терени незалежної України за Збручем. Він чекав там українського повстання, але воно не могло вибухнути - організовані українські незалежницькі сили мали реальну підтримку тут, у Галичині. Звідси можна було починати національне відродження, тут воно, власне, й розпочалося але було антипольським. Після Ризького трактату Пілсудський поїхав до інтернованих солдатів Петлюри й сказав їм: "Панове українці, вибачте". А у Львові повстав Цвинтар Орлят, і досі видається, що ми сперечаємося через нього… Ми сперечаємося про щось зовсім інше! У Львові у звязку з братовбивчою польсько-українською війною встановлено монумент тріумфу польської зброї. Не під Варшавою, у память про битву за Варшаву, що визначила долю війни 1920 року й незалежності Польщі, а у Львові! Як відповідь на досвід братовбивчої війни, що, на мою думку, спрогнозувала те, що сталося у 1939 році.

Лік взаємних кривд можна вести довго. Так сталося, що я є поляком. Так сталося, бо ним народився, це було мені дане… Гадаю, що зможу сказати: якби того ліку не вести, то правдою є те, що кажуть українці. Україна ніколи Польщу незалежності не позбавляла, а Польща Україну - двічі напевно. Той другий раз був у 1918 році, коли внаслідок війни з Польщею впала Західно-Українська Народна Республіка. Українці кажуть, що тих випадків було більше, але, вважаю, два також чимало. Ризький трактат був, без сумніву, поділом України.

Увесь той крик, який піднявся зараз у мас-медіа, - мовляв, не розуміємо, чому депутати Львівської міськради досі нам щось закидають у справі Цвинтаря Орлят, - є інфантильним. Ані українцям, ні нам, полякам, не розходиться на тих написах. Маймо відвагу це сказати. Львівським депутатам не розходиться на тому, що там є слова "незалежна Польща" чи "героїчно загинули". Ми знаємо, що причини інші. Адже зрозуміло, що у братовбивчій війні з двох боків люди загинули у героїчній боротьбі й що обидві сторони боролися за незалежність. Йдеться про те, що ми змушуємо українців сприйняти, що пантеон тріумфу польської зброї повстане у місті, яке вони вважають серцем України - аби він нагадував їм про поразку 1918 року. У жодному місці Польщі, у жодному польському місті немає жодного пантеону тріумфу німецької, російської чи ще якоїсь зброї. Польща би на це не погодилася.

По обидва боки польсько-українського кордону є польські й українські могили. І по обидва боки маємо страшні клопоти з увічненням памяті про померлих. Нагадаю кілька прикладів з польського боку, про які ніхто, пишучи й говорячи про Цвинтар Орлят, не згадує. Згадаймо, як важко, і то не на прикордонні, а в Каліші, Кракові відновлювалися памятники солдатам Петлюри - союзникам Пілсудського! У Каліші зроблено мало - українці напевно хотіли б, аби було відновлено все, - але принаймні частину з того, що потрібно, зроблено. Є, однак, міста, де роками проголошувані постулати завязли - це Ланьцут, Вадовіци чи Стшалків тощо. У тих містах до війни існували цвинтарі, на яких було поховано від кількасот до кількох тисяч українських військових, - часто генералів, молодших офіцерів, рядових солдатів, а також цивільних осіб. Там стояли памятники. Зараз там знищені хрести й трава… Нікого в Польщі не дивувало, що Рада охорони памяті домагається від Союзу українців, аби написи на памятниках (не лише воїнам УПА, як у нас прийнято вважати, а й цивільним українцям, що стали жертвами конфлікту 1944-1947 років) були двомовними. А у Львові це нас чомусь разить! У липні 2000 року було заплановано поховання останків солдатів УПА, ексгумованих поблизу Бірчі й Лішної. Українська сторона просила відкласти термін поховання на тиждень - польська сторона не вважала за потрібне погодитися. І це після того, як останки з Лішної лежали у закладі судової медицини у Жешуві вісім років, з Бірчі - два роки, - бо не було згоди на поховання. У 1918 році у таборі в Вадовіцах утримували 15 тисяч інтернованих українців з Галичини. Близько 1,5 тисячі з них померли від хвороб, недоїдання, - чи маємо там якийсь памятний знак? Є ще Ланьцут, де з відкритого у 1937 році українського памятника в 1974 році знято напис про похованих там українців. Натомість зявилися слова про польських солдатів.

Кожного разу (у всі ці справи я вникав, стаючи проти стіни нерозуміння й ненависті) місцева громада не хотіла погодитися на поховання солдатів УПА, героїчно полеглих у боротьбі за незалежність, - тільки тому, що це були українці, які героїчно загинули в боротьбі за незалежність України. Але це ще не все, згадаймо про дещо, як мені здається, значно гірше. У польському концентраційному таборі в Явожно у 1947-1949 роках було увязнено українців. Перед тим - німців, потім неповнолітніх з польського незалежницького підпілля, але передусім українців. Більшість увязнених без вироків осіб лише підозрювали у співпраці або допомозі УПА, там було багато жінок, неповнолітніх, священиків. Із майже чотирьох тисяч увязнених загинула 161 особа. Ми, поляки доброї волі, разом з Союзом українців у Польщі вже 10 років боремося за призначення компенсацій (зокрема, на медичне обслуговування) колишнім вязням Явожна, сьогодні людям переважно похилого віку - безрезультатно. Ще живуть 168 осіб з тих, хто був увязнений без вироку в тому таборі. І роками не можемо допроситися: чуємо офіційно чи неофіційно, що, може, це були воїни УПА, що їм не належиться!

А відтак - не дивуймося, поляки! Говорімо прямо, що цей пантеон є для нас важливий, не говорімо про якісь написи й слова - це інфантилізм, принаймні з польського боку. Українців я розумію. Їм незручно, йдеться про велику політику, Польща є для України величезним політичним шансом на шляху до Європи. Вони хочуть і Польщу найменше вразити, й свою гордість зберегти.

Я не пропоную зруйнувати цей пантеон уже нічого не руйнуємо. Спробуймо зрозуміти одне одного. Спробуймо уявити собі, що такий пантеон стоїть у Перемишлі й він є увічненням перемоги української зброї! Якщо вже щось хочемо дописувати, то, можливо, польська сторона погодилася б дописати двома мовами: "Героїчно загиблим у боротьбі за незалежну Польщу… Україну… у братовбивчій війні". Ліпше не ставити пантеонів - із будь-якого боку. Давайте увічнимо память про загиблих і замислимося над трагедією, замислимося над долями людей, що там живуть. Давайте усвідомимо, що це наша спільна вітчизна, по обидва боки так чи інакше встановленого кордону, - спільна вітчизна поляків і українців. Для кожного з нас - це його вітчизна.