Друк
Розділ: Полеміка
До 50-річчя розстрілу політв'язнів-шахтарів на шахті № 29

До 50-річчя розстрілу політв'язнів-шахтарів на шахті № 29

Воркутинське літо 2003 року зустріло мене морозами до -10, холодними вітрами, горами снігу. В холодний край Комі доля мене привела ще в кінці 1983 року, коли змушений був залишити Львів, бо за словами колишнього Першого секретаря Львівського обкому партії Добрика, з такими біографіями (мого батька професора Григорія Гелетія за належність до ОУН без суду і слідства розстріляли енкаведисти під час каральної акції в Пирятинському лісі біля Жовкви на Львівщині) на гарматний постріл не допускати в місто. Довгих тринадцять років працював у нафтогазовидобувному управлінні м.Усінська (Республіка Комі)...

Включився в роботу творення українських громад, збереження місць масових поховань гулагівських часів від свідомого знищення комуністичною владою. Чи варто згадувати минуле? Це питання і понині ставлять різні люди. Воно має багато відтінків: хто задає ліниво-байдужим тоном, хто щиро хоче зрозуміти необхідність переосмислити нашу перекручену історію. Інші - з роздратуванням або відвертою ворожістю. Ми повинні знати правду про минуле, якою б гіркою вона не була. Великий індійський гуманіст М.Ганді застерігав, що "...є багато ідей, заради яких можна віддати життя і нема жодної ідеї, заради якої можна позбавити життя іншу людину." За радянських часів нас виховували на святості ідеї щастя всього людства, заради якої людину можна перетворити в "гвинтика", а якщо впиратиметься - в "табірну труху" - і в цю труху перетворювали мільйони наших співвітчизників в гулагівських таборах і тюрмах колишнього Радянського Союзу.

Вперше про воркутинські страшні трагедії 1953 року я почув майже двадцять років тому в м. Усінську. За будь-яку ціну вирішив побувати в Богом забутій Воркуті, побудованій на крові і кістках наших співвітчизників. Як член Ухто-Печорського історико-просвітницького заповідника "Меморіал", в кінці листопада 1990 року взяв участь в роботі "Днів пам'яті жертв політичних репресій" ("Тижня совісті"), що відбувалося в м. Воркуті. Зі спогадів колишніх політв'язнів, що були свідками трагедій серпневих днів1953 року на шахтах Воркути, матеріалів Воркутинського краєзнавчого музею яскраво вимальовувалось трагічне минуле, жахливіше Дантового пекла. Чи не вперше ми, кого обминула доля в'язня ГУЛАГу, зрозуміли ту страшну жертву, яка принесена заради перетворення "Півночі в квітучий край" використанням природних багатств цього краю.

Ще з давніх часів було відомо, що безлюдний суворий Комі край має потужні запаси корисних копалин, але промислове освоєння розпочалося вже в радянські часи. 27 березня 1932 року Рада Праці і Оборони СРСР прийняла постанову "Про розвиток та вугільної промисловості і розширення геологічних робіт в басейні річки Печори". Вже 1 червня 1932 року па правому березі річки Воркути закладено першу експлуатаційну шахту, розбудовується на безлюдній місцевості шахтарське поселення Рудник. 28 липня 1933 року газета "Известия" писала, що в Архангельський порт прибула перша партія воркутинського вугілля для Північного флоту, що свідчить "про перемогу сталінської політики підкорення Півночі, висвітлює героїку більшовиків і комсомольців". Тільки жодного рядочка про тих, хто кував цю перемогу ціною власного здоров'я і життя - в'язнів.

26 листопада 1943 року було затверджено статус Воркути як міста (з населенням 7000 вільнайманих - більшість з них колишні в'язні таборів, які після звільнення не мали права виїзду з Воркути, і понад 50 тисяч в'язнів). Історичне минуле шахтарського міста Воркута і понині оцінюється суперечливо. Потрібні ще роки, щоб на науковій, історичній та архівній основі визначити справжній соціальний портрет міста. Владні структури теперішньої Росії не сприяють цьому, а навпаки - гальмують, не дають доступу до гулагівських архівів, нищать сліди злочинного панування тоталітарної системи. Місту в цьому році виповнюється 60 років, тут кожен другий - українського походження. Хай доля усміхнеться заполярній "кочегарці", яка довгі роки в свідомості наших батьків ототожнювалася з пеклом.

За роки ІІ світової війни на Воркутинському вугільному басейні було введено в експлуатацію 12 шахт (лагпунктів ГУЛАГу). Протягом кількох десятиліть безперервно, етап за етапом йшла нова безкоштовна робоча сила. Але на шахтах був постійних брак робітників: в'язні працювали при 30-40 градусному морозі, харчувалися лише "баландою" - їх "косила" дистрофія, цинга, відсутність техніки безпеки.

Ще 28 жовтня 1937 року Раднарком СРСР прийняв рішення про будівництво залізничної магістралі Конюша - Воркута, яка повинна бути задіяна в грудні 1945 року. Війна примусила внести корективи: було визначено відкрити залізничних рух 1 грудня 1941 року. Це було справжнє божевілля. Таких темпів будівництва не знала світова практика. Дорога проходила через тайгу, болота, великі й малі річки. Лише мости по залізничній трасі складали десятки кілометрів. Та ще при полярних морозах, вітрах, заметілях зимою та хмарах комарів та гнусу літом. Сотні тисяч безвинних загинуло на цій "будові комунізму" - за зиму 1940-41 року на невеличкій ділянці траси з 50 тисяч в'язнів загинуло 40 тисяч. Радіо та газети тієї пори трубили на весь світ: "28 грудня 1941 року будівельники магістралі світкували свою перемогу. В центр заполярної кочегарки - Воркуту - прийшов перший потяг. Багатства надр Заполяр'я одержали вихід у велике життя..."

Так брехати не вмів ніхто в світі!

Відкриття залізничного сполучення Воркута-Котлас дало великий імпульс шахтобудуванню і розбудові самого міста. Ще у 1949 році посилились утиски політв'язнів - вони були виділені в особливі табори, де режим був близьких до тюремного. У Воркуті був створений Речлаг і загальний Воркуталаг. В'язні Речлагу використовувались на особливо тяжких роботах, смертність серед них була дуже висока.

Смерть "батька всіх народів" Сталіна змінила хід життя в гулагівських таборах. Коли 6 березня 1953 року по радіо офіційно було оголошено про смерть Сталіна, всі в'язні 10 лагпункту Речлагу (він обслуговував шахту №29) повискакували у двір. Із зон линуло: "Воля! Воля!" Вся Воркута пробудилася - хто зі страхом, хто з надією.

З боку влади були введені певні зміни, які на думку радянських державників повинні були нейтралізувати можливі акції протесту. 27 березня 1953 року вийшов Указ Верховної Ради СРСР про амністію, який стосувався лише кримінально-бандитських категорій і не торкався особливих режимних таборів. В середині березня 1953 року у всіх таборах Речлагу було оголошено дозвіл писати заяви на перегляд справи у всі судові інстанції та КДБ. Начальство таборів було завалене різними скаргами та заявами. З лагпукту в лагпункт поширювалися чутки про близьке звільнення. Залишалась надія, що прийдуть відповіді на тисячі заяв, що були відправлені в Москву. Проходили дні, місяці, але відповідей не було. В спецтаборах Воркути "дозріли" умови для боротьби в'язнів за своє звільнення, трагедія була не за горами.

Каталізатором трагічних подій стало прибуття з Казахстану етапу з 50 вагонів політв'язнів, учасників табірних протестів, яких вислали на північ "для утихомирення". "Новачки" відмовилися виходити на роботу в шахту №7. Начальство намагалося приховати факт страйку, але вісті моментально поширилися по всіх лагпунктах. 29 липня вже страйкувало шість лагпунктів. В кожному з них були створені страйкоми, які брали не себе керівництво: складали та висували начальству вимоги покращення умов праці і побуту в'язнів. Начальнику Речлага генерал-майору Деревянко, який прибув на переговори, політв'язні заявили, що йому не довіряють і поставили вимогу про приїзд на переговори представника ЦК Компартії і уряду. 31 липня прибула з Москви державна комісія на чолі з генеральним прокурором СРСР Руденком і командуючим військами МВС генерал-полковником Масленніковим. Ознайомившись з напруженими обставинами, генерал-вбивця затверджує план, терміново викликає в Воркуту додатково дивізію військ МВС. Настає кривавий день Воркути.

Була неділя. Десяте лагвідділення, яке обслуговувало шахту № 29, оточують військами МВС, на сторожових вежах з'явились кулемети. В'язні зібралися в зоні, де висів плакат: "Батьківщині - вугілля, нам - волю!" Вже цим підкреслювався мирний характер страйку. Близько обіду прибула комісія на чолі з Руденком і Масленніковим. Керівники страйку передали йому два зошити: в одному були вимоги, в другому - окремі факти про знущання над конкретними людьми. Вимагали дати відповідь на свої заяви, направлені 3-4 місяці тому. Від переговорів Масленніков відмовився. Замість того владний наказ: "Негайно припинити "волинку"! Завтра зранку вийти на роботу! Хто не вийде, - під суд! Радянський Союз має силу навести порядок." Було наказано всім розійтися по бараках.

Збуджений натовп не стерпів і на адресу генерала і генпрокурора полинула лайка: "Ви нас не лякайте, холуї московські! На роботу вийдемо тоді, коли отримаємо відповідь на наші заяви." Руденко з Масленніковим ледь втекли з зони. Через лічені хвилини без будь-якого попередження по цій масі беззбройних людей відкрили вогонь з кулеметів, автоматів та гвинтівок. Подвір'я табору вкрилося трупами вбитих, тяжко поранених. Згідно рапорту начальника лагпункту на ім'я міністра МВС, було вбито 53 чоловіки, з них 30 - українці, і поранено 123 чоловіки, з них 61 українець. Це офіційні дані з архіву, але маю підстави стверджувати, що коли тих, хто залишився живим ввечері того ж дня наглядачі і вояки МВС розділяли на активістів страйку і учасників, то перших виводили в тундру, начебто для відправки в штрафні табори. Але політв'язні довго ще чули постріли - не куріпок стріляли - людей, справжня цифра вбитих значно більша, про що ми вже ніколи не будемо знати.

Ввечері кривавої неділі вбивці намагалися замести сліди свого злочину: мертвих зібрали, кров з землі змили пожежними машинами, засипали піском. Табірним медикам був наказ дістати кулі з трупів і передати оперуповноваженим. Вбитих тихо закопали біля дороги в районі терикону шахти № 29.

Після цих трагічних подій Руденко з Масленніковим ніде не з'являлись. Переговори зі страйкарями вели заступник генпрокурора Барський в супроводі начальника Головного управління Воркутинськими таборами генерала Деревянко. Після проведених двосторонніх переговорів і досягнутих результатів приблизно з 3-4 серпня страйки на шахтах припинились. Воркута стала символом опору тоталітарній системі, що привело до краху гулагівську імперію. Генерал Масленніков після повернення в Москву наклав на себе руки.

З тих кривавих днів 1 серпня 2003 року - 50 років. Щороку Воркутинське товариство репресованих "Меморіал", українська громада міста вшановують пам'ять безвинно убієнних, проводять траурні мітинги, панахиди. Держави Прибалтики, Німеччини, Польщі за державні кошти встановили на меморіальному кладовищі шахти №29 пам'ятники полеглим співвітчизникам, хоч жертви цих держав набагато менші, ніж України.

Сором і обурення серед української спільноти викликає така байдужість уряду і Президента Кучми. Кожного року різні держави направляють свої делега-ції для вшанування пам'яті тих, хто був розстріляний 1 серпня 1953 року і всіх полеглих в гулагівських таборах Республіки Комі. Число українців сягає сотень тисяч - тих, хто спочиви у вічній мерзлоті Заполярної Воркути і понині не вшанований державою. Україна мовчить.

Нехай чужа земля буде вам пухом, наші великомученики. Пам'ятаймо про них.

Ярослав Гелетій,
член правління Львівської обласної організації "Меморіал"

 

«УФ,  № 23-24 (195-196) від 30/09/03

http://www.ukrsvit.kiev.ua