Небачена Україна, казкова
Гори для авторки цих рядків вже давно стали чимось сакральним.
Десь в мріях я навіть маю затишну хатку на лісовій галявині. І прокидаючись зранку, п`ю запашну каву на скрипучому дерев`яному ґанку. А за горбатою горою, тим часом, встає сонце. Я завела собі кошлатого пса. Або можливо кота - смугастого такого, рудого. Маю теплу ковдру у різнобарвну клітинку та плетене крісло-качалку. І та моя кава, і той мій дім у тих моїх горах - оповиті тишею, повітрям на стільки чистим та прохолодним, що легенів не вистачає, аби їм надихатись. Смачним на стільки, що стаєш жадібною до кожного подиху.
Чесно, інакшого і не могло прийти в голову після моїх осінніх карпатських пригод.
Та про все по порядку. Влітку доля звела мене з чудовими івано-франківчанами. А чудові івано-франківчани, в свою чергу, звели мене з Карпатами - горами надприродної краси та величі.
Вже двічі за цю осінь мала щастя кинути за спину наплічник і рушити у ПОЗАПРОСТІР.
Перший раз - у жовтні, а потім за місяць - у листопаді.
Добиратись довго. Від Запоріжжя до Франківська 23 години львівським потягом і ще зо три - рахівським, 606-м. Та доба дороги себе виправдовує.
Коротка зупинка. Ночую у подруги і згодом - ще одна зміна транспорту.
Вже автобусом від Франика у с. Ільці їдемо чи не до опівночі. Бусік набивається людом, у водія повсякчас грають коломийки та інша місцева «народна» творчість. Висаджуємось та ще з півтори години йдемо пішки. Видимість прекрасна: місяць у повні, небо безхмарне і з темряви виринають обриси гір - один від одного чорніший. Дорога серпантином йде у с. Дземброня. Ліворуч шумить гірська річка, а праворуч до самісінької дороги зсуваються кам`янисті схили. Жартуємо, мріємо.
Нас п`ятеро. Хотіли не більш як за три дні пройти весь Чорногірський хребет (до речі, найвищий в Україні). І, за планом, наступного дня дообід вже мали піднятись на Чорну Гору. А в ній, дай Боже, 2028 метрів!
В скелясті я ходила ще змалку, але у переважній більшості то був Крим (де максимально 1545 м - г. Роман-Кош) і про такі висоти навіть не мріяла.
За кілька годин розклали намети біля дороги і дуже сподівались, що погода до ранку не зіпсується. За прогнозами слід було очікувати щонайгірше дощу. А нам би сухої, ясної погоди - сонця і доброї видимості. Краєвиди ж обіцяли незабутні!
Далі стисло.
Ранок: дощ і хмари; висота 900 м. Швидкий сніданок. До нас причепився пес. Годували його печивом та вчорашньою відбивною. Біг з нами до середини маршруту, де стрів ще одну групу. А точніше, стрів ковбаску копчену у тих туристів: спокусився на гостинець і з нами далі не пішов.
День: сніг і вітер; висота до 1600 м. На підйомі пірнули у хмару. Стежка, якою йшли, десь метрів за 20 від мене щезала, ніби в тумані. За ті 20 метрів щезли й ми. Траву під ногами вже вкрив снігом та льодом. Замоталась у теплу бабусину хустину - тільки очі й було видно. Так, «матрьошкою», й ходила до кінця мандрівки - вітер все не вщухав. Вийшли на Чорногірський хребет.
Вечір: нульова видимість і завірюха; висота 2028 м. На Чорну Гору ми таки піднялись, але із колосальним запізненням у часі. Висновок: якщо до ранку не розвидниться і не потеплішає - спускаємось з гір. Наразі ж ночуємо у напівзруйнованій обсерваторії (збудована в 1935 році). Намет розклали прямо в кам`яній будівлі - знадвору невгамовний вітер вив і гнав снігові хмари у долину. Стіни трохи вберегли від холоду.
Аби чимось себе відволікти, що є сили роздмухую промерзлі дрова - багаття розвести не виходить. Пораюсь над ним з півгодини, аж тут несподівано хапає мене за руку наш «поводир» і тягне надвір: «Дивись!». І тут, як то кажуть, «дістала очі» з-під хустини… Наче все скрізь стихло і завмерло. Час вповільнився. Настільки вповільнився, що між хмарами виднілись гори, засніжені схили яких щезали у розмитих контурах низин. Незнамо звідки виринають одна за одною вершини - хмари опустились долу. А над ними сідає сонце, небо розфарбовуючи фіолетовою пастеллю. Мов малі, забувши про втому, ми оббігаємо обсерваторію, щоб побачити все і звідусіль. Мову відбирає від такої краси. Здається, люди ще не вигадали потрібних слів. Або може ті, хто слова придумував, ніколи не бачили, як хмари ковтають двотисячні вершини з висоти двотисячної вершини.
За кілька хвилин хтось знову випустив завірюху і ми похапцем застрибаємо в намет. Гріємось, п`ємо глінтвейн. Час до сну.
Ніч: вп`ятьох тулимось один до одного. Спати тісно й душно, проте тепло. Серце калатає. Втомилась і нервую дуже. А ще, певно, не вистачає кисню (на такій висоті цілком можливо). Мені все ніяк не вдається заснути. Закриваю очі, а в скронях швидко відбиває пульс. Міліметрову «стінку» намету повсякчас теліпає, намагаючись розірвати, той-таки, вітер. Врятувало, що й наш франківський «поводир» очей не стулив тієї ночі - розважив добрим словом, ковтком води та дюжиною пігулок активованого вугілля (ніде правди діти).
Ранок: прокинулись вже по десятій годині. Зовнішні «стінки» намету вкрив лід та сніг. Але про це ми дізнались лише спроби із третьої: погода ліпшою за нічну чи вечірню не стала, а всередині - тепло і комфортно. Вилізати на холод, в хмару, не кортіло нікому.
Раптом - кричить хтось. Репетує! Не з наших, бо всі в колі сидимо. Насторожились. Хтось бігав круг обсерваторії, хрустів сніжком. А потім вже кілька голосів проникно-щиро заволали «Ура!». Виявилось - ще одна група туристів цієї ночі ставала табором на Чорногорі. От тільки їм до самої вершини трохи ще лишалось і підйом до обсерваторії вони зробили зранку. Ми ще зустрінемось. Там, вже у підніжжя, перетнемось у колибах: вони святкуватимуть вдалий похід, а ми тільки-но спустимось з гори. Нас по-братерськи пригостять щойно звареною гречкою з тушонкою і всі вип`ють гарячої за Україну - хто кави, а хто й медовухи.
А тим часом ще ранок і ми досі на Чорній Горі мусимо складати намет. Зовнішній тент його всюди вкритий снігом, а за стінами вітер збиває з ніг, а стежку остаточно замело, а під ногами хрустить льодова корка. І ми тримаємось за руки і йдемо «гуськом», повсякчас зупиняючись, аби перечекати поки вітер трохи вщухне. Хвилин за сорок я нарешті додзвонюсь до нені: «Мамо, все гаразд! Зі мною все гаразд!.. Погода яка?!.. Та так, мам, нормальна». - «У нас ТЕЖ сонце і тепленько так,» - відповідає моя найрідніша запоріжанка, навіть не уявляючи в яку халепу втрапила її дитина. «Я подзвоню пізніше», - кажу наостанок я, ховаю телефон подалі, пірнаю у хустину і з почуттям неймовірного щастя виходжу з-за каменю, який досить вдало ховав мою розмову від неминучого задування динаміків.
Спускались ми досить жваво, щоправда, блукаючи трохи - стежки позамітало і орієнтуватися було складно. Все біле навкруги і видно максимум метрів на три-чотири поперед себе. Але там нічого було і виглядати - теж сніг, там теж сліпучо-білий сніг.
Запам`яталось зі спуску, мабуть, більш за все як стурбовано озиравсь наш провідник на нас (приводів нервувати бо було вдосталь). Але замість переляку стрічав, принаймні один, скажено-неймовірно-невиразно-щасливий погляд. Мені від захвату хотілось повсякчас плескати в долоні, сховані у вовняні пухнасті рукавиці, посміхатися «від вуха до вуха». «Ти чого така щаслива?» - питав мене. «Не знаю… Просто…такі пригодницькі пригоди в нас!.. У-ух!» - і ми йшли далі.
Вийшли із хмар післяобід. І тут вкотре завмерла як вкопана: перед нами стояв ліс. Абсолютно тихий, непорушний, засніжений. Ані вітру, ані негоди. Між височезними ялинками губилась дорога, огинаючи гору. А за маківки ялин чіплялось сіре небо.
Все дивувались: і чому «Володаря кілець» знімали у Новій Зеландії? Чим Карпати не вгодили Пітеру Джексону?.. Вчора цей ліс був насичено-зеленим, каміння - вкрите смарагдовим мохом і неймовірно смачно пахло грибами. А сьогодні все однаково-біле.
Спускаємось кам`янистою стежкою. На голову ялинки струшують сніг із косматих лап, а він падає стиха.
Лишається тільки диву даватись. То все магія. Карпати - то суцільна магія, і не інакше!..
До колиб дістались надвечір. Весела львівська компанія почастувала вечерею та й подалась собі вниз - ловити транспорт, їхати по домівках. А ми ще лишались на одну ніч. Допізна сміялись, мали ситний борщ на вечерю, зварений тут же ж і на «десерт» - печиво «Марія» вприкуску зі згущеним молоком… Вишукане меню!
Топили піч, кожні три години підкидаючи дрова. Спати не хотілось. Радше - навпаки. Розтягти мить і «відкласти ранок на потім». Щоб довше бути тут, відчувати кожним сантиметром тіла таке, що може тільки один із сотні мати колись у своєму житті. Запам`ятати все до дрібниць: запах, температуру повітря, посуд, розкиданий по столу, розвішані довкола печі промерзлі куртки, скинуті в куток рюкзаки, в`язані теплі шкарпетки, або цей колір вогню, тіні на дерев`яних стінах, розписаних автографами раптових гостей. Всю ніч, до речі, по колибі бігали миші. Зізнатись, якісь наглі: їм цілий шмат сала лежав на столі, а вони до нього не проявляли жодного інтересу! Сіро-хвостатих більше цікавили наші пожитки, старанно загорнуті в целофанові пакети.
І тут…ще один ранок. Сонце! Сніг розтанув! З даху крапає! Трава свіжо-зелена під ногами!.. І де була та погода вчора?! Б`ють промені в очі і не знаєш - чи то від щастя мружишся, чи то від світла тепло-яскравого. Чай п`ємо на ґанку, пакуємо речі. «Дякую за прилисток,»- кажу подумки, закриваючи за собою двері. Ще пару фото на пам`ять - і додому.
Щоправда, і тут, на останньому етапі подорожі без пригод не обійшлось. На свою маршрутку ми запізнились (годин на п`ять щонайменше), тож довелось шукати альтернативу - добирались у кузові каменевозу поступливого водія. Над головою миготіли маківки помаранчево-багряних дерев, вершини гір та горбиків. Пуста вантажівка торохкотіла так, що крім цього гуркоту та реву мотору нічого не було чути. Проте і говорити також нічого не хотілось. Втіха. Щастя!.. Задоволення.
Потяг на Запоріжжя відправлявся наступного дня рано вранці.
«Будь що буде, а я ще повернусь», - сказала я собі… І повернулась. За місяць. Знов у гори.
Тільки тепер йшли лише удвох. У стовідсоткову видимість. У теплу, сонячну погоду. Повз Говерлу (2061 м) - на Петрос (2020 м). З тих вершин, здається видно весь світ!.. Або всю Україну!.. Неосяжну. Прекрасну. Зачаровану… Мою.
На світлинах: Ліза Кейль.День перший. Йдемо вгору. Тут казково пахне грибами. Там починається небо. Той песик біг з нами до середини маршруту. Вечір. Хмари опустились долу і вщух вітер. Казкові краєвиди. День другий. Ранок. Екстремальна поїздка - екстремальна ночівля. За ніч хрест вкрився сніго-льодовим шаром. Дорога вниз. 'Мамо, не хвилюйся! Нормальна в нас погода!'. Вийшли з хмар. Чарівно, чи не так... День третій. Ранок. День третій. Фото на пам'ять біля колиби. Дорога додому. Їхали в пильному кузові - враження неймовірні. Їдемо назад у Франківськ. Посередині засніжена вершина - Чорна Гора, 2028 метрів над рівнем моря. Мандрівка повторна. Листопад 2011 року. Хмари над лісами Карпат. А ми - і над лісами Карпат, і над хмарами. По ту сторону гірського хребта. Позаду мене г. Говерла, 2061 м - найвища вершина України. Саме такий краєвид ми мали побачити минулого разу. Натомість - сніг ліпив в очі. Прапор України на вершині г. Петрос, 2020 м. Радість - не інакше. Чиста радість. Мандрівка повторна. Листопад 2011 року. Панорамна зйомка Карпатських гір. Фото - Нікіта Грач.
