Ліза Кейль
Ліза Кейль

Небачена Україна, казкова

Гори для авторки цих рядків вже давно стали чимось сакральним.

Десь в мріях я навіть маю затишну хатку на лісовій галявині. І прокидаючись зранку, п`ю запашну каву на скрипучому дерев`яному ґанку. А за горбатою горою, тим часом, встає сонце. Я завела собі кошлатого пса. Або можливо кота - смугастого такого, рудого. Маю теплу ковдру у різнобарвну клітинку та плетене крісло-качалку. І та моя кава, і той мій дім у тих моїх горах - оповиті тишею, повітрям на стільки чистим та прохолодним, що легенів не вистачає, аби їм надихатись. Смачним на стільки, що стаєш жадібною до кожного подиху.

Чесно, інакшого і не могло прийти в голову після моїх осінніх карпатських пригод.

Та про все по порядку. Влітку доля звела мене з чудовими івано-франківчанами. А чудові івано-франківчани, в свою чергу, звели мене з Карпатами - горами надприродної краси та величі.

Вже двічі за цю осінь мала щастя кинути за спину наплічник і рушити у ПОЗАПРОСТІР.

Перший раз - у жовтні, а потім за місяць - у листопаді.

Добиратись довго. Від Запоріжжя до Франківська 23 години львівським потягом і ще зо три - рахівським, 606-м. Та доба дороги себе виправдовує.

Коротка зупинка. Ночую у подруги і згодом - ще одна зміна транспорту.

Вже автобусом від Франика у с. Ільці їдемо чи не до опівночі. Бусік набивається людом, у водія повсякчас грають коломийки та інша місцева «народна» творчість. Висаджуємось та ще з півтори години йдемо пішки. Видимість прекрасна: місяць у повні, небо безхмарне і з темряви виринають обриси гір - один від одного чорніший. Дорога серпантином йде у с. Дземброня. Ліворуч шумить гірська річка, а праворуч до самісінької дороги зсуваються кам`янисті схили. Жартуємо, мріємо.

Нас п`ятеро. Хотіли не більш як за три дні пройти весь Чорногірський хребет (до речі, найвищий в Україні). І, за планом, наступного дня дообід вже мали піднятись на Чорну Гору. А в ній, дай Боже, 2028 метрів!

В скелясті я ходила ще змалку, але у переважній більшості то був Крим (де максимально 1545 м - г. Роман-Кош) і про такі висоти навіть не мріяла.

За кілька годин розклали намети біля дороги і дуже сподівались, що погода до ранку не зіпсується. За прогнозами слід було очікувати щонайгірше дощу. А нам би сухої, ясної погоди - сонця і доброї видимості. Краєвиди ж обіцяли незабутні!

Далі стисло.

Ранок: дощ і хмари; висота 900 м. Швидкий сніданок. До нас причепився пес. Годували його печивом та вчорашньою відбивною. Біг з нами до середини маршруту, де стрів ще одну групу. А точніше, стрів ковбаску копчену у тих туристів: спокусився на гостинець і з нами далі не пішов.

День: сніг і вітер; висота до 1600 м. На підйомі пірнули у хмару. Стежка, якою йшли, десь метрів за 20 від мене щезала, ніби в тумані. За ті 20 метрів щезли й ми. Траву під ногами вже вкрив снігом та льодом. Замоталась у теплу бабусину хустину - тільки очі й було видно. Так, «матрьошкою», й ходила до кінця мандрівки - вітер все не вщухав. Вийшли на Чорногірський хребет.

Вечір: нульова видимість і завірюха; висота 2028 м. На Чорну Гору ми таки піднялись, але із колосальним запізненням у часі. Висновок: якщо до ранку не розвидниться і не потеплішає - спускаємось з гір. Наразі ж ночуємо у напівзруйнованій обсерваторії (збудована в 1935 році). Намет розклали прямо в кам`яній будівлі - знадвору невгамовний вітер вив і гнав снігові хмари у долину. Стіни трохи вберегли від холоду.

Аби чимось себе відволікти, що є сили роздмухую промерзлі дрова - багаття розвести не виходить. Пораюсь над ним з півгодини, аж тут несподівано хапає мене за руку наш «поводир» і тягне надвір: «Дивись!». І тут, як то кажуть, «дістала очі» з-під хустини… Наче все скрізь стихло і завмерло. Час вповільнився. Настільки вповільнився, що між хмарами виднілись гори, засніжені схили яких щезали у розмитих контурах низин. Незнамо звідки виринають одна за одною вершини - хмари опустились долу. А над ними сідає сонце, небо розфарбовуючи фіолетовою пастеллю. Мов малі, забувши про втому, ми оббігаємо обсерваторію, щоб побачити все і звідусіль. Мову відбирає від такої краси. Здається, люди ще не вигадали потрібних слів. Або може ті, хто слова придумував, ніколи не бачили, як хмари ковтають двотисячні вершини з висоти двотисячної вершини.

За кілька хвилин хтось знову випустив завірюху і ми похапцем застрибаємо в намет. Гріємось, п`ємо глінтвейн. Час до сну.

Ніч: вп`ятьох тулимось один до одного. Спати тісно й душно, проте тепло. Серце калатає. Втомилась і нервую дуже. А ще, певно, не вистачає кисню (на такій висоті цілком можливо). Мені все ніяк не вдається заснути. Закриваю очі, а в скронях швидко відбиває пульс. Міліметрову «стінку» намету повсякчас теліпає, намагаючись розірвати, той-таки, вітер. Врятувало, що й наш франківський «поводир» очей не стулив тієї ночі - розважив добрим словом, ковтком води та дюжиною пігулок активованого вугілля (ніде правди діти).

Ранок: прокинулись вже по десятій годині. Зовнішні «стінки» намету вкрив лід та сніг. Але про це ми дізнались лише спроби із третьої: погода ліпшою за нічну чи вечірню не стала, а всередині - тепло і комфортно. Вилізати на холод, в хмару, не кортіло нікому.

Раптом - кричить хтось. Репетує! Не з наших, бо всі в колі сидимо. Насторожились. Хтось бігав круг обсерваторії, хрустів сніжком. А потім вже кілька голосів проникно-щиро заволали «Ура!». Виявилось - ще одна група туристів цієї ночі ставала табором на Чорногорі. От тільки їм до самої вершини трохи ще лишалось і підйом до обсерваторії вони зробили зранку. Ми ще зустрінемось. Там, вже у підніжжя, перетнемось у колибах: вони святкуватимуть вдалий похід, а ми тільки-но спустимось з гори. Нас по-братерськи пригостять щойно звареною гречкою з тушонкою і всі вип`ють гарячої за Україну - хто кави, а хто й медовухи.

А тим часом ще ранок і ми досі на Чорній Горі мусимо складати намет. Зовнішній тент його всюди вкритий снігом, а за стінами вітер збиває з ніг, а стежку остаточно замело, а під ногами хрустить льодова корка. І ми тримаємось за руки і йдемо «гуськом», повсякчас зупиняючись, аби перечекати поки вітер трохи вщухне. Хвилин за сорок я нарешті додзвонюсь до нені: «Мамо, все гаразд! Зі мною все гаразд!.. Погода яка?!.. Та так, мам, нормальна». - «У нас ТЕЖ сонце і тепленько так,» - відповідає моя найрідніша запоріжанка, навіть не уявляючи в яку халепу втрапила її дитина. «Я подзвоню пізніше», - кажу наостанок я, ховаю телефон подалі, пірнаю у хустину і з почуттям неймовірного щастя виходжу з-за каменю, який досить вдало ховав мою розмову від неминучого задування динаміків.

Спускались ми досить жваво, щоправда, блукаючи трохи - стежки позамітало і орієнтуватися було складно. Все біле навкруги і видно максимум метрів на три-чотири поперед себе. Але там нічого було і виглядати - теж сніг, там теж сліпучо-білий сніг.

Запам`яталось зі спуску, мабуть, більш за все як стурбовано озиравсь наш провідник на нас (приводів нервувати бо було вдосталь). Але замість переляку стрічав, принаймні один, скажено-неймовірно-невиразно-щасливий погляд. Мені від захвату хотілось повсякчас плескати в долоні, сховані у вовняні пухнасті рукавиці, посміхатися «від вуха до вуха». «Ти чого така щаслива?» - питав мене. «Не знаю… Просто…такі пригодницькі пригоди в нас!.. У-ух!» - і ми йшли далі.

Вийшли із хмар післяобід. І тут вкотре завмерла як вкопана: перед нами стояв ліс. Абсолютно тихий, непорушний, засніжений. Ані вітру, ані негоди. Між височезними ялинками губилась дорога, огинаючи гору. А за маківки ялин чіплялось сіре небо.

Все дивувались: і чому «Володаря кілець» знімали у Новій Зеландії? Чим Карпати не вгодили Пітеру Джексону?.. Вчора цей ліс був насичено-зеленим, каміння - вкрите смарагдовим мохом і неймовірно смачно пахло грибами. А сьогодні все однаково-біле.

Спускаємось кам`янистою стежкою. На голову ялинки струшують сніг із косматих лап, а він падає стиха.

Лишається тільки диву даватись. То все магія. Карпати - то суцільна магія, і не інакше!..

До колиб дістались надвечір. Весела львівська компанія почастувала вечерею та й подалась собі вниз - ловити транспорт, їхати по домівках. А ми ще лишались на одну ніч. Допізна сміялись, мали ситний борщ на вечерю, зварений тут же ж і на «десерт» - печиво «Марія» вприкуску зі згущеним молоком… Вишукане меню!

Топили піч, кожні три години підкидаючи дрова. Спати не хотілось. Радше - навпаки. Розтягти мить і «відкласти ранок на потім». Щоб довше бути тут, відчувати кожним сантиметром тіла таке, що може тільки один із сотні мати колись у своєму житті. Запам`ятати все до дрібниць: запах, температуру повітря, посуд, розкиданий по столу, розвішані довкола печі промерзлі куртки, скинуті в куток рюкзаки, в`язані теплі шкарпетки, або цей колір вогню, тіні на дерев`яних стінах, розписаних автографами раптових гостей. Всю ніч, до речі, по колибі бігали миші. Зізнатись, якісь наглі: їм цілий шмат сала лежав на столі, а вони до нього не проявляли жодного інтересу! Сіро-хвостатих більше цікавили наші пожитки, старанно загорнуті в целофанові пакети.

І тут…ще один ранок. Сонце! Сніг розтанув! З даху крапає! Трава свіжо-зелена під ногами!.. І де була та погода вчора?! Б`ють промені в очі і не знаєш - чи то від щастя мружишся, чи то від світла тепло-яскравого. Чай п`ємо на ґанку, пакуємо речі. «Дякую за прилисток,»- кажу подумки, закриваючи за собою двері. Ще пару фото на пам`ять - і додому.

Щоправда, і тут, на останньому етапі подорожі без пригод не обійшлось. На свою маршрутку ми запізнились (годин на п`ять щонайменше), тож довелось шукати альтернативу - добирались у кузові каменевозу поступливого водія. Над головою миготіли маківки помаранчево-багряних дерев, вершини гір та горбиків. Пуста вантажівка торохкотіла так, що крім цього гуркоту та реву мотору нічого не було чути. Проте і говорити також нічого не хотілось. Втіха. Щастя!.. Задоволення.

Потяг на Запоріжжя відправлявся наступного дня рано вранці.

«Будь що буде, а я ще повернусь», - сказала я собі… І повернулась. За місяць. Знов у гори.

Тільки тепер йшли лише удвох. У стовідсоткову видимість. У теплу, сонячну погоду. Повз Говерлу (2061 м) - на Петрос (2020 м). З тих вершин, здається видно весь світ!.. Або всю Україну!.. Неосяжну. Прекрасну. Зачаровану… Мою.

День перший. Йдемо вгору. Тут казково пахне грибами
День перший. Йдемо вгору. Тут казково пахне грибами
День перший. Там починається небо
День перший. Там починається небо
День перший. Той песик біг з нами до середини маршруту
День перший. Той песик біг з нами до середини маршруту
День перший. Вечір. Хмари опустились долу і вщух вітер. Казкові краєвиди
День перший. Вечір. Хмари опустились долу і вщух вітер. Казкові краєвиди
День другий. Ранок. Екстремальна поїздка - екстремальна ночівля
День другий. Ранок. Екстремальна поїздка - екстремальна ночівля
День другий. За ніч хрест вкрився сніго-льодовим шаром
День другий. За ніч хрест вкрився сніго-льодовим шаром
День другий. Дорога вниз. 'Мамо, не хвилюйся! Нормальна в нас погода!'
День другий. Дорога вниз. 'Мамо, не хвилюйся! Нормальна в нас погода!'
День другий. Вийшли з хмар. Чарівно, чи не так...
День другий. Вийшли з хмар. Чарівно, чи не так...

На світлинах: Ліза Кейль.День перший. Йдемо вгору. Тут казково пахне грибами. Там починається небо. Той песик біг з нами до середини маршруту. Вечір. Хмари опустились долу і вщух вітер. Казкові краєвиди. День другий. Ранок. Екстремальна поїздка - екстремальна ночівля. За ніч хрест вкрився сніго-льодовим шаром. Дорога вниз. 'Мамо, не хвилюйся! Нормальна в нас погода!'. Вийшли з хмар. Чарівно, чи не так... День третій. Ранок. День третій. Фото на пам'ять біля колиби. Дорога додому. Їхали в пильному кузові - враження неймовірні. Їдемо назад у Франківськ. Посередині засніжена вершина - Чорна Гора, 2028 метрів над рівнем моря. Мандрівка повторна. Листопад 2011 року. Хмари над лісами Карпат. А ми - і над лісами Карпат, і над хмарами. По ту сторону гірського хребта. Позаду мене г. Говерла, 2061 м - найвища вершина України. Саме такий краєвид ми мали побачити минулого разу. Натомість - сніг ліпив в очі. Прапор України на вершині г. Петрос, 2020 м. Радість - не інакше. Чиста радість. Мандрівка повторна. Листопад 2011 року. Панорамна зйомка Карпатських гір. Фото - Нікіта Грач.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка