Хрест по невинно убієннимПрезидента Віктора Ющенка підштовхують до вшанування жертв Сандармоху

Колишній політзек Василь Овсієнко вчинив оригінально: він сам-один підготував проект Указу Президента України про відзначення 70-ї річниці Великого Терору та розстрілу Соловецького етапу. Його буде направлено до Секретаріяту Ющенка. У документі ключову роль відведено "карельським могилам" великих українців. Втім, за будь-якої реакції на овсієнківський Проект, цим літом до онезького урочища Сандармох вирушить чергова українська експедиція.

2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило протокол П 51/94 “Про антирадянські елементи”, згідно з яким за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху “чистка” суспільства, яка тривала понад 15 місяців. З політичних мотивів були заарештовані 1.575.000 осіб, приречені до розстрілу 681.692 особи, з них 631.897 – позасудовими “трійками”, у тому числі громадяни України, насамперед національна еліта, яка щойно почала була формуватися.

У ході цієї кампанії 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох на півдні Карелії були розстріляні 1111 в`язнів Соловецької тюрми особливого призначення, серед них видатні діячі української культури Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер`ян Підмогильний, родина Крушельницьких.

Голодомор і політичні репресії 30-х років змінили хід нашої історії і поставили під загрозу саме існування українців як нації. Процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежності.

Настав час завершити постгеноцидний період нашої історії і вийти на новий рубіж – становлення української демократичної державності, де буде забезпечене основне право людини – право на життя.

З метою утвердження історичної правди про наслідки насильницького впровадження хибної комуністичної ідеології

Постановляю:

5 серпня 2007 року в національному масштабі вшанувати пам`ять жертв політичного терору – вивісити прапори з чорними стрічками, о 21 годині запалити свічки, зупинити на одну хвилину рух міського транспорту (чи: ввімкнути сирени транспорту). Рекомендувати всім релігійним конфесіям провести поминальні служби з читанням імен загиблих.

27 жовтня, у день початку розстрілу Соловецького етапу, вивісити державні прапори з чорними стрічками, о 18 годині запалити свічки, провести панахиду і жалобний мітинг біля пам`ятника Лесеві Курбасу в Києві та в інших пам`ятних місцях.

Інститутові історії України НАН України, Українському інститутові національної пам`яті, Службі Безпеки України підготувати публікації про репресії в Україні, радіо- і телепередачі.

Кабінетові міністрів України профінансувати видання додаткового тиражу плакатів «Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції в Україні. 1917–1991» та видання плакатів «Українські Соловки» українською та іншими мовами, підготовлених Київською міською організацією товариства «Меморіал» ім. В.Стуса, а також їх електронні варіанти з метою надати їх бібліотекам, музеям, вищим і середнім навчальним закладам, школам, розповсюдити їх за кордоном.

Кабінетові міністрів профінансувати паломництво (експедицію) Українського інституту національної пам`яті та громадських організацій (Всеукраїнський «Меморіал» ім. В.Стуса, Всеукраїнське товариство політичних в`язнів і репресованих, неформальне товариство «Українські Соловки») в урочище Сандармох (Карелія) та на Соловецькі острови (Архангельська область, Росія) для участі в жалобних церемоніях 5 і 7 серпня. В експедицію включити нащадків загиблих, дослідників, журналістів, представників уряду.

Національному радіо і телебаченню постійно висвітлювати ці події, включити в програми низку фільмів про репресії в Україні.

25 березня 2007 року. Президент України Віктор Ющенко.

 

Список відомих мені кінофільмів доповнити:

«Червоний ренесанс» режисерів Олександра Фролова та Віктора Шкуріна, кіностудія «Контакт» на замовлення ТРК «Студія 1+1», 2005 р.; три частини по 52 хв.

“Соловецький реквієм” покійного Бориса Гривачевського, УТ-1, 10 частин про 10 хв., 2001 р.

«Повернення із Соловків» Богдана Кутєпова, телеканал «Тоніс», 2005 р., т. 8-050-198-17-33, E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.. 35 хв.

«Соловки» та «Сандармох» Олександра Рябокриса, УТ-1, 2006 р., т. 254-81-81, 405-45-71 д., 8-050-417-66-40, сл.: 211-40-43, Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. , по 45 хв.

та інші.

В.Овсієнко: Вважаю доцільною в цьому Указі преамбулу з мінімальною історичною довідкою. Оскільки цифри в реченні «З політичних мотивів були заарештовані 1.575.000 осіб, приречені до розстрілу 681.692 особи, з них 631.897 – позасудовими “трійками”» хтось з учених може оспорювати, то їх можна пропустити. Втім, вони фіґурують у книжці: Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130 та у російському перекладі зі вступною статтею акад.. А.Н.Яковлєва, колишнього члена Політбюро ЦК КПРС: Черная книга комунизма. Преступления. Терор. Репрессии. Перевод с французского. Москва: Три века истории, 1999 – С. 193 і 194. Конкретна цифра особливо вражає. На обкладинці «Чорної книги комунізму написано «95 миллионов жертв». На с. 37, Стефан Куртуа, стаття «Преступления коммунизма»:

«Всё-таки мы можем подвести предварительный итог, который дает общее представление о масштабах потерь и позволяет воочию увидеть размах преступлений:

—СССР: 20 миллионов убитых;

—Китай: 65 миллионов убитых;

—Вьетнам: 1 миллион убитых;

—Северная Корея: 2 миллиона убитых;

—Камбоджа: 2 миллиона убитых;

—Восточная Европа: 1 миллион убитых;

—Латинская Америка: 150 тысяч убитых;

—Африка: 1,7 миллиона убитых;

—Афганистан: 1,5 миллиона убитых;

—международное коммунистическое движение и партии коммунистов, не стоящие у власти: 10 тысяч убитых.

Общее число убитых приближается к отметке в сто миллионов.

Эти данные обнаруживают большую диспропорцию. «Пальма первенства», бесспорно, принадлежит маленькой Камбодже, где Пол Пот за три с половиной года уничтожил самым жесточайшим образом — всеобщим голодом, варварскими пытками — четвертую часть всего населения страны. Опыт маоистов, однако, поражает своим размахом в том, что касается абсолютного числа жертв. Что же до России времен Ленина и Сталина, то кровь стынет в жилах от продуманности, логики и безжалостной последовательности этого эксперимента.»

В.Овсієнко: Тут не враховано 10 млн. жертв голоду в Україні 1921-22, 1932-33 і 1947 рр.

І після цього досі є люди, які перебувають у Комуністичній партії, і є люди, які обирають комуністів до влади… Як з ними говорити? Хіба цією грубезною книжкою – та по голові!

29 березня я піду в свій університет ім. Т.Шевченка на День філолога. А тут мене вразила ще одна цифра. У газеті «Дзеркало тижня» № 11 (640) від 24 березня 2007 року, на с. 12 написано, що 1937 року весь четвертий курс філологічного факультету Київського університету (80 осіб) був заарештований і розстріляний, окрім Левка Залізняка та ще однієї студентки, які не підписали «зізнання». А цим же студентикам було десь по 20 рочків від роду…

Додаю мою статтю, підготовлену для журналу «Українська культура»

РІК ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ

(Пам`ятаймо 5 серпня і 27 жовтня 1937 року)

На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Ще треба було позбавити її голови.

Скориставшись убивством 1 грудня 1934 року Сергія Кірова, Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову “Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів”. Згідно з нею, на все “слідство” відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом і самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І. Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”

Уже 4 грудня газета “Правда” повідомила про викриття “терористів”. Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, “не заслуговує довір’я”. Інститут шляхетних панянок, більше знаний як Жовтневий палац, а тепер Міжнародний центр культури та мистецтв, що надвисає над Майданом Незалежности, вже приступив до виконання нових функцій після переведення столиці з Харкова в Київ. (Доти ГПУ/НКВД діяв на вулиці Рози Люксембурґ, нині Липська, де тепер Фонд культури. Там усі двори начинені трупом). Уже 15 – 17 грудня 1934 року були розстріляні як «терористи» письменники та діячі української культури Григорій Косинка-Стрілець, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Кость Буревій, брати Іван і Тарас Крушельницькі – усього 28 осіб. Косинка, збагнувши, куди завело українську інтелігенцію загравання з більшовизмом, тяжко лаявся і відбивався. Його оглушили по голові і так розстріляли. Ліна Костенко звідкись знає: “Передсмертно лаявся Косинка, Курбас ліг у цю промерзлу землю…” Місце поховання вказала вдова, Тамара Мороз-Стрілець: на краю Лук`янівського кладовища, біля дільниці №7. (Див.: Л.Проценко, Ю.Костенко. Лук`янівське цивільне кладовище. Путівник. – К.: Інтерграфік, 2001. – С. 156–158). Тепер там, за кілька метрів від хреста, встановленого братством Андрія Первозанного 18 грудня 1994 року, ведеться якесь будівництво. Є небезпека, що й цю могилу затопчуть, як затоптали поховання 25–30 тисяч в`язнів, закопаних просто на алеях кладовища.

“Українізація” захлинулася в крові. Наївні її провідники, що посміли уявити собі український варіянт комунізму, пішли “українізовувати” Сибір і Соловки. І той світ…

2 липня 1937 року під бравурні марші на честь “найдемократичнішої в світі Сталінської Конституції” Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило протокол П 51/94 “Про антирадянські елементи”, яким секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося взяти на облік усіх “куркулів та карних в’язнів”, які повернулися з заслання та ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через “трійки”, а решту вислати у вказані НКВД місця. “ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню”. (Цит. за кн.: Иван Чухин. “Карелия-37: Идеология и практика террора”, Петрозаводськ, 1999, с.17).

Наймасовіша за всю радянську епоху “чистка” суспільства, яку теоретично обґрунтував новий Ніколай Єжов і схвалив сам Сталін, розпочалася за наказом НКВД СРСР № 00447 5 серпня 1937 року і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, тобто тривала понад 15 місяців.

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1).

“Знизу” посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Мойсейович Леплевський тричі звертався за таким збільшенням – 5, 29 вересня та 11 грудня 1937 року. Після його усунення в січні 1938 року (і розстрілу) новопризначений в.о. наркома Александр Іванович Успенський – двічі: 17 лютого і в травні 1938. (Сергій Білокінь. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідженя. К.: Київське наукове товариство ім. Петра Могили, 1999. – С. 291).

Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Окрім “куркулів та кримінальників”, під репресії потрапили “контрреволюціонери” різних мастей, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “націоналісти”... Усього під час кампанії до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681 692 особи, з них 631 897 – позасудовими “трійками”. (Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130).

З 1997 року знаємо таємницю «Соловецького етапу»: 1111 в`язнів Соловецької тюрми особливого призначення були розстріляні в урочищі Сандармох на півдні Карелії 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року. З них 290 – з України. У списку «українських буржуазних націоналістів» поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан (дочка Володимира, теж соловецька в`язенка, розстріляна під Леніградом), письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз... Більшість українців розстріляні 3 листопада.

Це були люди, які ще могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли старшого майора держбезпеки Михаїла Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам чужинецької комуністичної влади – змінили хід нашої історії...

У результаті маємо фізично та духовно витолочену Україну, де нащадки чекістів-енкаведистів досі почуваються господарями становища, а недобитки українського народу – затюканими й упослідженими.

Як кажуть, люби, Боже правду: пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не виберемося з російського полону. Керівна комуністична верства в Україні в своїй більшості з самого початку була неукраїнською. На час створення (з тактичних міркувань) у Москві 5 – 12 липня КП(б)У як складової (і невід’ємної!) частини РКП(б) в Україні діяло всього 4.364 большевики (Історія Української РСР, т.6, вид. “Наукова думка”, 1977, с. 306), і то, в основному, в промислових районах Сходу та Півдня. Перегляньмо прізвища большевиків, які згадуються хоч би в тій “Історії...” – там лише зрідка трапляються українські. У складі КП(б)У українці почали становити більшість щойно в середині 50-х років. А Першим секретарем ЦК Компартії України українець став аж у 1953 році – Олексій Кириченко. Доти її очолювали неукраїнці Георгій П’ятаков, Серафима Гопнер, Еммануїл Квірінґ, Станіслав Косіор, Вячеслав Молотов, Дмитрій Мануїльський, Лазар Каганович, Микита Хрущов, Леонід Мельников. (Див.: Виталий Врублевский. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К.: Довіра, 1993. С.9). Хрущов, присланий в Україну в січні 1938 року, пізніше писав: “По Україні ніби Мамай пройшов... Не було... ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було... Людей тоді просто “тягнули” у “вороги”. (Цит. за кн. “Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Том 2“. Вид-во “Сфера”, Київ, 1998, с.14). Не згадав Микита Сергійович, що й він на Вкраїні поводився як у завойованій країні. А Лазар Мойсейович Каганович усерйоз вимагав, щоб його називали вождем українського народу – недарма навіть прапор Української РСР, що затверджений по війні, за його правління, був “лазурово-червоний”, а не блакитно- чи синьо-червоний.

Національний склад керівних органів ЧК-ГПУ-НКВД УРСР був поспіль неукраїнський (Див.: “Штатний розклад НКВД УРСР на 1937 рік” у книзі С.Білоконя “Масовий терор...” с. 346-359). Репресивні органи очолювали неукраїнці Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Амаяк Кобулов, Александр Успенський, Іван Сєров (усі, крім останнього, теж розстріляні). Скажіть, якби в Україні була українська (хай найгірша!) влада – хіба вона так безбожно нищила б свій народ?

Саме в 30-х роках нам було завдано удару, від якого ми не оговталися досі. Американець Джеймс Мейс нинішній період історії України визначає як “постгеноцидний”. Процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности. Щоб поневолений український народ ніколи в майбутньому не спромігся на самостійність, а лише зі страхом поглядав на “старшого брата”, російські окупанти століттями свідомо, а в радянські часи особливо інтенсивно проводили сатанинську селекцію: винищували найкращу частину корінного населення, залишаючи на розплід покірних “плохих овець”. Це денаціоналізоване “матоязичоє насєлєніє” досі тужить за “розірваними звיязками” та голосує за комуністів і реґіоналів тільки тому, що їхні погано замасковані цілі – Україну як державу «упразднить за ненадобностью» (вислів М.Салтикова-Щедріна»). Комуністи – так ті зовсім не визнають існування українського народу – є лише “народ України”.

Тарас Шевченко, спираючись на свій історичний досвід, ще ген коли спостеріг підміну свідомости українського народу:

Ляхи були – усе взяли,

Кров повипивали!

А москалі і світ Божий

В путо закували.

(Поема «Невольник»)

Що після геноциду 30-х років Шевченко сказав би своїм зачарованим на Кремль нащадкам, які досі не мислять себе поза російським політичним простором?

Василь ОВСІЄНКО.

http://www.ugraina.org/articles/read/2395.htm 

27.03.2007

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка