Порушення прав українців в Росії

Владислав Мороко
Владислав Мороко

Мороко В. В. Порушення прав українців в Росії / В. В. Мороко // Етнонаціональна політика в теорії та практиці українського націоналізму: історія і сьогодення. Матеріали Vвсеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю. Івано-Франківськ, 14 - 15 червня 2013 р. / Наук. ред. О. М. Сич. Івано-Франківськ : Місто НВ, 3013. - С. 272-281.

Протягом декількох століть українці розбудовували і розбудовують Росію як суверенну та могутню державу. Їх внесок в цей процес є неоціненним. Та мільйони з них поклали життя на олтар соціальних, економічних та політичних експериментів. Здавалося б цього достатньо, щоб зайняти гідне місце в соціально-політичній і етнокультурній структурі російського суспільства. Але цього не сталося. Достатньо лише проаналізувати нижченаведені дані, щоб зрозуміти: українцям в Росії не дуже й то затишно.

Таблиця № 1. Динаміка змін чисельності росіян і українців в Росії протягом 1897 - 2002 рр.

Рік перепису

Росіяни

Українці

Росіян більше ніж українців (в … разів)

Зменшення/збільшення кількості українців по відношенню до попереднього періоду у %

Зменшення/збільшення кількості росіян по відношенню до попереднього періоду у %

1897

(вся Російська імперія)

55 667 469

22 380 551

2,49

   

1926

74 072 096

7 873 331

9,41

 

33,06

1939

90 306 276

3 359 184

26,88

-57,33

21,92

1959

97 863 579

3 359 083

29,13

0,00

8,37

1970

107 747 630

3 345 885

32,20

-0,39

10,10

1979

113 521 881

3 657 647

31,04

9,32

5,36

1989

119 865 946

4 362 872

27,47

19,28

5,59

2002

115 889 107

2 942 961

39,38

-32,55

-3,32

Протягом ХХ - ХХІ ст.

1926

74 072 096

7 873 331

9,41

   

2002

115 889 107

2 942 961

39,38

-62,62

56,45

І якщо, зменшення чисельності на початку ХХ ст. викликані створенням в межах радянської імперії української сателітної республіки, то зміни на початку ХХІ ст. мають інший характер. Останні можливо порівняти лише з трагічними втратами часів Великого Терору та Голодоморів в Україні і на Кубані, коли мільйони українців заплатили своїм життям за те, що не сприймали соціально-економічних знущань більшовицької влади. Такі зміни свідчать - українцем бути не просто важко, українцем бути небезпечно і це спонукає приховувати національність. Це є ганебною тенденцією для країни, еліта якої претендує на окреме місце в цивілізаційному розвитку людства.

Не дивлячись на те, що навіть за умов різкого скорочення, українці є третьою національною групою в Росії, поступаючись лише росіянам і татарам, Діаспора не має адекватної підтримки з боку держави. При наявності декількох десятків створених на громадському ентузіазмі міських і регіональних національно-культурних громад у 58 регіонах, вона мала лише одну бібліотеку (БУЛ), Культурний центр у Москві, декілька недільних шкіл та факультативні програми з вивчення мови в регіонах (Москві, Томську, Башкортостані, Республіці Комі, Ханти-Мансійському окрузі). А у селі Золотоношка Республіки Башкортостан - єдиний в Росії комплекс дитячий садок - школа, де всі діти вивчають українську. В 9 з понад 1000 ВУЗів Росії їх рідна мова викладалася в складі блоку слов'янських мов на факультетах філології…

Фактично легше перерахувати чого українство в Росії не має, ніж вказати, що в нього є. Немає в українців Росії власної системи освіти всіх рівнів і національної Церкви, ледве животіє друковане слово, культурний розвиток носить локальний характер. Дана проблема настільки важлива, що давно вийшла за межи Росії. «Хочу запевнити, що я уважно спостерігаю за цими процесами і доношу свою відповідну стурбованість російській владі, особливо стосовно сфери освіти, - заявив в січні 2011 р. Верховний комісар у справах національних меншин ОБСЄ Кнут Воллебек, - ще у 2009 році я провів дослідження освітньої ситуації з українською меншиною в Росії, що здійснювалося одночасно з дослідженням освітньої ситуації російської меншини в Україні. Рекомендації доповіді містять конкретні кроки для покращення доступу та якості багатомовної освіти для української етнічної громади, а також інших національних меншин. Я сподіваюся досягти подальшого зрушення у втіленні зазначених рекомендацій російськими освітніми властями у цьому році. Я також доніс висновки і рекомендації дослідження як до українського, так і російського урядів і закликав їх оприлюднити» [1]. Проте всього цього впритул не бачать можновладці, стверджуючи, що це самі українці такі інертні та байдужі до власної культури та історії, що не набереться й десятка тих, хто бажатиме знати і пам'ятати якого він роду племені. Останнє твердження є блюзнірством. Наголошуємо, протягом останніх двадцяти років Українська Діаспора в Росії зазнавала шаленого тиску з боку влади як на офіційному, так і неофіційному, побутовому рівнях.

Жахливою реальність повсякденного життя активних учасників просвітницького та релігійного руху українців в Росії стали замахи на їх життя. Першим в цьому ряді був відомий релігійний діяч о. Адріан [2]. На керівника єдиної на той час активно діючою релігійної громади УПЦ КП в підмосковному м. Ногінську 17 січня 1998 р. було здійснено замовний напад. На Київському шосе у Підмосков'ї на автомобіль ГАЗ 2410, в якому знаходився владика, наскочив інший. І це не поодинокий випадок. В 2003 р. вікарій московської парафії Святого Ігнатія Богоносця Єпископа Антіохійського Олександр Сімченко (УГКЦ) був вперше побитий невідомими у поїзді Івано-Франківськ - Москва. «Невідомі» забрали з його речей документи, святі судини тощо. Як наслідок - о. Олександр провів декілька тижнів в лікарні, а кримінальна справа за фактом побиття так і не була відкрита. Після того він був побитий ще 5 (!) разів. Проте винних так ніхто і не знайшов, чи не шукав.

Подібна ситуація є стандартною для всіх Українських Церков незалежно від того до якої конфесії вони належать. Протидія з боку влади призводить до нових форм приниження віруючих українців. Так, відмова в самому існуванні УГКЦ на теренах Росії призводить до того, що вірні даної церкви роками служать не лише в приміщеннях, що мало нагадують Церкву. Українські греко-католики Росії змушені проводити власну діяльність в межах Римо-католицької Церкви. Останнє і є новітньою формою самоорганізації віруючих українців під тиском несприятливого релігійно-конфесійного середовища.

Безкарність провокує злочини. Пройшло декілька років і вже в іншому місці, інша яскрава особистість відчула на собі - бути українцем в Росії небезпечно для життя. 19 липня 2006 р., в м. Тула на голову Ревізійної комісії ФНКАУР Н. Ковальову було здійснено замах на вбивство. О десятій годині ранку на неї напали двоє невідомих та жорстоко її покалічили. Металевим прутом, який знайшли близько місця нападу, їй розтрощили лице, ледве не вибили праве око, зламали зуби. Від ударів в лице кістки черепа були зламані, у мозку - внутрішній крововилив. Жодних речей нападаючі не забрали. Три доби вона лежала в реанімації і боролась за життя. Вражає не лише та звіряча жорстокість, з якою «навчали» активного учасника українського громадського руху в Росії. Приголомшує і можливий привід до цього. За словами близьких потерпілої, напередодні, 15 липня, вони улаштували прослуховування українських пісень при частково відкритих вікнах. З якого року ці думки? Що наштовхнуло на них? Скоріш за все те, що згодом, 25 серпня 2006 р., в офіс Н. Ковальової приходив офіцер ФСБ та мав бесіду з чоловіком потерпілої. Ось як змальовує цю зустріч В. Сенишин: «…приємно розмовляли аж 2,5 години. В основному його цікавило те, чи не має наша тульська українська громада фінансової допомоги з України, від інших діаспор або від сторонніх організацій та людей. Наприкінці цієї довгої розмови я втратив терпіння та запитав його, що конкретно йому від мене треба. На що він, відвівши очі, відповів, що в останній час офіси громадських організацій використовуються для своїх цілей міжнародними терористичними організаціями» [3].

У лютому 2010 р. у Єкатеринбурзі було побито заступника голови міської Української національно-культурної автономії професора медицини Миколу Кернесюка, якому на момент нападу було 71 рік. Злочинців досі не знайдено, та мабуть ніхто й не шукав. Впевнені - це ще одне попередження Українській Діаспорі в Росії.

Конституції РФ кожному громадянинові гарантується право на життя. Але, як свідчать факти, по відношенню до українців ця правова новела не працює.

19 листопада 2002 р. в м. Тейково перед дверима власного дому пострілом в голову було вбито заступника голови Іванівської регіональної організації української культури «Мрія» В. Побурного. Володимир Побурний в свої 32 був бізнесменом і очолював фірму «Заповіт» (м. Іваново). Опікувався недільною школою і Товариством української культури «Мрія», ініціатором створення яких він і був. Зацікавившись діяльністю Ліги українських меценатів, хотів вступити до неї. Пан Володимир був на творчому злеті - мав намір встановити премії для призерів Третього міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, але не встиг. Якою ж була реакція влади на вбивство? На жаль типова - мотивів злочину не було встановлено.

Не знайшли винних і у вбивстві А. У. Криля. 1 квітня 2004 р. у Владивостоці на Анатолія Уляновича, голову першої зареєстрованої на Далекому Сході парафії Української православної церкви Київського патріархату та члена реєстраційної «двадцятки», було вчинено напад, завдано тяжких травм від яких він помер.

Лікар за фахом, Анатолій Кріль створив і багато років очолював відомий у Приморському краї український хор «Горлиця», був організатором та натхенником українського громадського та культурного життя на Далекому Сході [4]. В найближчих планах Анатолія Уляновича було проведення Міжнародного фестивалю української культури у Владивостоці, створення українського театру. Але активна просвітницька діяльність наштовхувалась на шалений опір. Не знайшла підтримки у владних коридорах ідея створення приходу Миколая Чудотворця УПЦ (КП) в місті. Причина - мер своїм обранням завдячував РПЦ. Представник же останньої місцевий владика архієпископ Владивостоцький і Приморський Веніамін (Пушкар), категорично заявляв, що українська церква тут, в його парафії, може бути тільки через його труп.

24 грудня 2006 р., через п'ять місяців після замаху на Н. Ковальову, в м. Тула було вбито її чоловіка - члена Ради Об'єднання українців Росії, голову Тульської регіональної організації «Батьківська стріха» В. Сенишина. Народився Володимир Сенишин у Росії, був сином політичного засланця Івана Сенишина, арештованого на другому курсі Львівського медичного інституту і висланого на Північ за український націоналізм. З дитинства Володимир любив музику, закінчив музичну школу за фахом «скрипка», а потім музичне училище. Згодом закінчив будівельний інститут і став інженером-проектувальником. У 90-х роках займався бізнесом. Пізніше, переїхав у місто Тулу, де був засновником обласної української організації, обирався членом Ради ОУР, активно підтримував Помаранчеву революцію в Україні.

І саме ця просвітницька та політична діяльність стала причиною того, що його було вбито - жорстоко забито. «…Очевидці повідомили, що двоє спортивного вигляду молодиків у темному одязі вибігли за Володею з-під арки нашого будинку № 170 з битками в руках, - згадувала про ті жахливі події його дружина, - Володя вискочив з арки на дорогу, він кричав і намагався вибігти на світло, до людей. Було слизько, схоже він посковзнувся на льоду. Переслідувачі наздогнали його, звалили з ніг і стали бити. Це відбувалося на очах багатьох людей, які виходили з трамвая і з прохідної Тульського патронного заводу імені…, що розташований саме напроти нашого будинку. Ці двоє завдали удари «битками» по голові Володі і швидко утекли. Я підбігла до Володі і, не вірячи своїм очам, обережно взяла його під голову, що лежала на льоду в калюжі крові. Згадала слова Володі, який розповідав про те, як рятував мене - він тримав мою голову і, дивлячись на моє розірване обличчя, кричав: «Дихай ротом, Наташа! Дихай ротом!». І я теж стала кричати йому: «Дихай, Вовка! Дихай!...» [5]. Як і вищеописані, не дивлячись на численні звернення до вищого керівництва країни, даний злочин не був розкритий.

«Історичний досвід показує, - стверджував С. Паняк у своїй доповіді на Конференції КЛГП, ІХ Конгрес СКУ у серпні 2008 р., - що діаспора не може зберегти свою національну ідентичність на протязі багатьох років без своєї церкви і школи» [6]. Щодо Церкви ми вели мову вище. А як справи зі школою? Згідно вказаному документу не дуже вже й гарні. «Реальні успіхи в українському шкільництві сьогодні має, як виключення, Василь Бабенко в Башкортостані, є спроби створення українських класів у Москві, де проживають сотні тисяч етнічних українців. Крім того «на догоду федеральному керівництву ОУР, звітуючи у Москві, свої напівлегальні гуртки представляли як українські школи» - запевняв доповідач. І саме тому, ще принизливішим для українства в Росії став процес закриття українських шкіл. У 2008 р. було закрито Український освітній центр у Москві при середній школі №124. Подібне відбувалося і в інших містах Росії. Так, ще донедавна і в Санкт-Петербурзі, і в Воронежі були українські школи. Сьогодні жодної такої школи хоча б із факультативним викладанням української мови там немає. Не менш вражаюча картина і в одному з найбільших регіонів Росії за чисельністю українців - Тюменському.

Перша українська недільна школа (УНШ) в Тюменській області була організована культурно-просвітницьким товариством «Українська родина» міста Сургуту Ханти-Мансійського автономного округу в 1992 р. За всі роки роботи УНШ більше п'ятдесяти учнів виїхали в Україну для навчання, а після закінчення залишилися там працювати. В місті Нижнєвартовську Ханти-Мансійського автономного округу на базі середньої школи №30 з 1993 р. проводився педагогічний експеримент. Всі діти, які побажали вивчати українську мову, почали займатися по спеціальній програмі з першого класу. Для викладання української мови використовувалися типові програми, розраховані на навчання з 1-го по 4-й класи, українські підручники, плани, оскільки адаптованих методик і посібників не було. Оплата праці проводилася на загальній основі, як учителів додаткової освіти. В чотирьох групах проводилося вивчення української мови, читання та позакласна виховна робота. На базі українського відділу центру національних культур адміністрації міста Ялуторовська Тюменської області шість років (з 1996 по 2002 р.) проводилися заняття в недільній школі «Веселка». При культурно-просвітницькому товаристві «Дніпро» міста Нєфтюганська Ханти-Мансійського автономного округу з 2002 по 2006 р. працювала українська недільна школа «Родослав», де у трьох групах займалося по 15 учнів у віці від 6 до 15 роківю У 2003 - 2006 рр. вивчали українську мову діти середньої школи №26 міста Тюмені Тюменської області (3-й клас - 20 учнів).

Всім типам названих українських шкіл (факультативів, гуртків, класів) була притаманна загальна закономірність - вони створювалися українськими громадами, а фінансувалися місцевими адміністраціями. Подібна практика співпраці проіснувала до 2006 р., коли згідно з Федеральним законом про освіту, фінансування всіх учбових закладів було передане від муніципальних бюджетів в розпорядження адміністрацій суб'єктів Федерацій, тобто областей, країв і округів.

Як наслідок - фінансування українських недільних шкіл було припинено і керівництво українських громадських організацій, багато в чому залежне від адміністрацій своїх міст і неспроможне утримувати за свій рахунок недільні школи, змушено було зупинити їх діяльність.

Наступного нищівного удару по розвитку українського шкільництва в Росії було завдано в квітні 2008 р., коли під надуманим приводом було закрито Український освітній центр при середній школі № 124 м. Москви. Нагадаємо, що його було створено в 1995 р. на підставі рішення міського Департаменту освіти. Для проведення занять було надане приміщення, яке за допомогою українських громадських організацій та спонсорів було відремонтоване. В обладнання на перспективу було вкладене 25 000 $. При закладі працювали хореографічне і фольклорне відділення. Більше того, в 2007/2008 н.р. було набрано перший клас з українською мовою навчання. Також проводились лекційні заняття для всіх охочих. На жаль УОЦ не користувався попитом у працівників Української амбасади, і вони віддавали своїх дітей на навчання до престижної 1520-й гімназії, звісно ж, російської…

Український освітній центр у Москві був закритий після більш ніж 10 років успішної діяльності на тій підставі, що у нього не було «затвердженої програми досліджень». На думку представників Діаспори в Росії українська громада стала заручником погіршення українсько-російських міждержавних відносин на найвищому рівні. Конфлікт довкола Українського освітнього центру в Москві дійшов до Міністерства закордонних справ Росії. У вересні 2010 р. В. Семененко зустрічався з представниками російської влади за присутності працівників українського посольства у Москві. Але ця зустріч не дала результатів. Пізніше було запропоновано створити український етнологічний компонент в середній школі № 1685, розташованій в іншому районі. Враховуючи труднощі, які довелося подолати при відкритті і становленні українського освітнього центру в школі № 124, таке завдання для української громади в нинішніх умовах представляється важко здійсненним. В результаті сьогодні в Москві для української громади, яка налічує близько 200 тисяч чоловік немає жодної школи, а єдиним місцем де українці можуть отримати освіту українською залишилась Башкирія.

Всього цього можна було б уникнути, чи принаймні зменшити напругу, якби влада Росії дослухалась до порад Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллебека. Останній в березні 2009 р. перебував в Росії з метою вивчення ситуації щодо забезпечення освітніх прав українців [7]. За результатами відвідин пан К. Воллебек у червні 2009 р. надав рекомендації уряду Росії. Втім даний документ носив конфіденційний характер і зміст його не було розголошено. Але в жовтні 2009 р. Верховний комісар в одній зі своїх доповідей, присвяченій громадським та неурядовим організаціям української діаспори в Росії, артикулював загальні вимоги з цього питання до всіх членів ОБСЄ. Зокрема наголошувалося, що при важливості знання державної мови потрібно на державному рівні забезпечувати і заохочувати збереження та використання мов меншин в освітньому процесі. В якій спосіб? Їх пропонувалося декілька. По-перше це багатомовність чи двомовність освіти. По-друге, навчання виключно на рідній мові має відбуватися в початковій школі з залученням учня до опанування державної на наступних етапах, що дозволятиме національній меншині зберегти свою мову і культуру, і в той же час засвоювати офіційну. По-третє, з метою збереження відчуття власної ідентичності у студента держава має заохочувати двомовність як при вступі до ВУЗу, так і під час навчання. Паралельно з проведенням реформи освіти за вказаними лекалами, на переконання К. Воллебека, держава повинна не лише проводити широку роз'яснювальну кампанію щодо освітніх прав меншин. Вона обов'язково має залучати до процесу приведення стандартів освіти у відповідність європейським зразкам і представників цих меншин. В рамках даної діяльності необхідно також змінити і підхід до написання історії держави. З підручників мають бути вилучені будь-які негативні стереотипи щодо меншини. Спірні ж моменти в історії країни за участі малих народів мають бути висвітлені з усіх точок зору. В цілому ж зміст навчальних програм має відображати культуру, традиції та історію всіх меншин, що проживають в країні.

Що ж відповіла на все це влада Росії? По перше вустами речника МЗС Росії А. Нестеренко в квітні 2009 р. було заявлено, що «громадяни Російської Федерації української національності та росіяни з числа громадян України перебувають у різній етнокультурній ситуації. Спроби порівняти їх становище, підраховуючи, наприклад, тільки кількість російських шкіл в Україні та українських в Росії, є неправомірними», а звідси «незважаючи на велику чисельність українців, які проживають на території Російської Федерації, запитів на заснування повноформатних шкіл з боку батьків та громадських організацій у федеральні та регіональні органи управління освітою практично не надходить». І саме тому «через зазначені причини в Російській Федерації немає шкіл, де вся навчальна програма викладається українською мовою. Існують лише школи з етнонаціональною (етнокультурною) складовою. До неї віднесено: рідну мову та літературу, регіональну (національну) історію, курси історії рідної культури» [8]. Цю тезу розширив А. Азімов в червні 2009 р. у заяві на засіданні постійної Ради ОБСЄ [9]. Тоді мова йшла про те, що всі рекомендації є не чим іншим, як намаганням відволікти світову спільноту від дискримінаційної політики низки держав членів ОБСЄ щодо російськомовного населення. Крім того постійний представник Росії нагадав європейцям про власні проблеми - складну ситуації в процесі забезпечення прав не албанців в Косово, та турок-месхетинців в Грузії. Тобто неприйняття навіть обмежених ліберальних реформ освітнього простору Росії є офіційною політикою влади. А тому й не викликає подиву той факт, що при введені в пошукову систему офіційного сайту Міністерства освіти РФ слова «украинский» отримуємо відповідь: «По запросу «украинский» найдено результатов: 0»

Джерела та література

1. ОБСЄ стурбована ситуацією з дотриманням прав українців у Росії. Режим доступу : http://ukranews.com/uk/news/ukraine/2011/02/09/36886

2. Про низку замахів на життя керівників українських громадських і релігійних організацій РФ. Режим доступу : http://maidan.org.ua/static/mai/1170833383.html

3. Як в Тулі ледь не вбили і страшно покалічили голову Ревізійної комісії Федеральної національно-культурної автономії українців Росії. Режим доступу :http://kobza.com.ua/fnka-ukrajinciv-rosiji/1565-pro-zamah-na-zhyttja-natali-kovalovoji.html

4. До 30-річчя українського народного хору «Горлиця» імені Анатолія Кріля. Режим доступу : http://kobza.com.ua/gorlycja-vladyvostok/3088-vokalne-oblychchja-ukrajinciv-prymorshchyny.html

5. Вшанування пам'яті Володимира Сенишина в Тулі. Режим доступу :http://kobza.com.ua/objednannja-ukrajinciv-rosiji/3771-my-pamjatajemo-volodymyra-senyshyna.html

6. С. Паняк. Українці в Росії // Доповідь на Конференції КЛГП, ІХ Конгрес СКУ (м. Київ, 20.08.2008) . Режим доступу :http://www.ukrainianworldcongress.net/index.php/id/353/inner/true/lang/ua

7. Кнут Воллебек промониторил российские регионы. Режим доступу :http://kobza.com.ua/prava-ljudyny-i-gromadjanyna/2719-knut-vollebek-promonytoryl-rossyjskye-regyon.html

8. Міністерство закордонних справ Росії вважає неправомірним порівняння становища українців у Росії та росіян в Україні. Режим доступу :http://news.bigmir.net/world/132214

9. Regarding the report by Mr. Knut Vollebaek, OSCE High Commissioner on National Minorities, on the situation in Kyrgyzstan. Режим доступу : http://www.osce.org/pc/68026

Більш детально : http://vvmoroko.blogspot.com/2012/01/blog-post_1060.html

Владислав МОРОКО

Передрук: http://vvmoroko.blogspot.ca/2013/06/blog-post_17.html

Автомобіль 'Соболь-Баргузин', в якому перебував митрополит Адріан, після 'дорожньо-транспортної пригоди'
Автомобіль 'Соболь-Баргузин', в якому перебував митрополит Адріан, після 'дорожньо-транспортної пригоди'
Митрополит Адріан на могилі Володимира Сенишина відправляє поминальну службу
Митрополит Адріан на могилі Володимира Сенишина відправляє поминальну службу

На світлинах: Владислав Мороко. Автомобіль 'Соболь-Баргузин', в якому перебував митрополит Адріан, після 'дорожньо-транспортної пригоди'. Митрополит Адріан на могилі Володимира Сенишина відправляє поминальну службу.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка