lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Дві дати в червні
Друк
Розділ: Про сайт і редакцію

Слово про голову Українського Історичного Кубу в Москві та чергову річницю незалежного сайту діаспори “Кобза” – українці Росії”

Колись я жив у Москві і дружив із цікавою людиною істориком Віктором Ідзьо. Де ми познайомились не пригадую, мабуть в українській бібліотеці на Велозаводській. Тоді в 1994 році ще не завершився первинний етап формування московської діаспори, вірніше її організованої верхівки: хтось щойно переїхав в незалежну Україну, хтось пішов працювати у Посольство України, хтось навпаки приїхав у Москву із провінції і лише заявляв про себе, тоді лише складалося ОУР... І в цьому казані людей, дискусій, надій і ідей з’явився худорлявий і живий, вічно збуджений і захоплений науковими проектами Віктор Ідзьо (це вже пізніше він став Віктором Святославовичем і професором). І ми відразу потоваришували. Пригадую зустрічі з Віктором як духовну розкіш, як дотик до історії України, як московську богему. Ось ми на дачі українського художника Ігоря Сукманського в Шеремет’єво. Віктор розповідає про Візантію, про русів на службі імператора. Потім про взяття Києва татаро-монголами у грудні 1240 року. Все в діалогах, артистично, як молодий Микола Гоголь. Слухаєш заворожено і мороз по шкірі. А на вулиці травень, цвіте бузок і співає соловейко. Навколо по периметру кімнати геніальні картини Сукманського стоять прямо на підлозі, притулені до стіни. Потім ми п’ємо чай і до ночі говоримо про мистецтво. Про Україну, в якій народилися, вивчилися, і лише потім приїхали до Москви.

 

 

Ось друга згадка. Віктор гостює у мене в Пушкіно. Ми відвідуємо місцевий краєзнавчий музей, а потім я показую йому місце на вулиці Гоголя, де стояв будинок в якому жив Микола Зеров до свого арешту і висилки на Соловки. Так, остання «вільна» адреса поета в Пушкіно під Москвою (Гоголя, 3, як пригадую, зараз на цьому місці стоїть “хрущовка”).

 

А ось на Великій Бронній (це там де в одному будинку одночасно проживали такі різні політики як Петро Шелест та Михайло Суслов) ми з Віктором і групою ентузіастів історії заходимо в храм середини 17 ст., що щойно відкрився для служби після десятиліть гонінь на церкву. І тут Віктор розповідає священику по те, що цей храм відвідували разом Тарас Шевченко та Аксаков-старший. Священик дуже цікавиться цим фактом і прохає про довідку. Віктор відразу по пам’яті називає йому джерело, що знаходиться в ленінці. Потім ми їдемо дивитися палац Розумовського і Віктор в деталях розповідає його історію і історію його мешканців.

Пригадую і окрему екскурсію в Малоросійську слободу і такі пам’ятки як Палати дяка  малоросійця та Троїцю в Хохлах, розмову із священиком храму про його історію (храм фундовано гетьманом Мазепою і він без сумніву бував тут, багатий український некрополь було знищено при Сталіні, священика храму розстріляли більшовики у 18-му році прямо на його території, а унікальні фрески мазепиної доби все ще  знаходяться під білою фарбою і чекають на відновлення).

Особливо свіжою залишилася згадка про науковий вечір присвячений письменнику Миколі Наріжному (його як свій літературний вплив вказували і Микола Гоголь і Федір Достоєвський). Спочатку Віктор домовився провести зустріч в музеї Гоголя (що коло Нового Арбату). Але весь час поки наближалася дата казав мені – вони її зірвуть. Я не вірив – ну, мовляв, кому в єльцинській Росії міг зашкодити петербургський романіст початку XIX століття?  Навколо ж народ займається приватизацією! І ось приходять десь із 15 ентузіастів в назначений час до музею Гоголя і довідуються, що «зустріч проводити не можна, оскільки ми офіційно не домовлялися про неї». Після того як усі вийшли з музею, я ще раз зайшов і спитав «чи все ж домовленість була і що означає «офіційно?» І з вигляду переляканої дами-експерта без слів зрозумів – вони справді зустріч зірвали, як того і боявся Віктор. Але злякалися мабуть все ж не Наріжного, а Віктора Святославовича Ідзьо, та й самої ідеї, що мислячі українці прийшли до Гоголя – генія російської літератури. На щастя тоді українці ще мали приміщення Славутича (яке пізніше у нас відібрали), де ми і прослухали цю чудову лекцію (здається у своєму архіві я маю касету із її записом). А про подію я написав статтю до чорноволівської «Час/Time» під назвою «Сумна посмішка Гоголя». Це про те, як ми спантеличені вийшли із музея Гоголя і стали під його пам’ятником радитись куди нам іти. Безпритульні сини України в самому центрі Москви.

Були і інші подорожі Москвою, зустріч з колом Віктора Ідзьо, цікаві і незабутні. Віктор умів бути лідером, генерити ідеї і збирати навколо себе ентузіастів. Він завжди мав дивовижну енергію і віру в успіх справи. Серед моїх московських друзів мабуть Віктор Ідзьо і Руслан Нестеренко мали на мене найбільший інтелектуальний вплив, за що їм моя безмірна вдячність. Адже бути українцем у Москві завжди було непросто.

 В той час навколо Віктора почали об’єднуватися ентузіасти і фахівці української історії. Хтось працював у архівах, хтось викладав, хтось роками писав історичні довідки у стіл (пригадую чудову роботу історика Храбана про події в Умані під час Коліївщини, яку через десятиліття після завершення представив вже його син). І в 1995 році виникла ідея створення Українського Історичного Клубу (УІК). Віктор мені, як особливо довіреній особі і другу, запропонував бути його замісником по організаційній роботі. Пропрацював я місяці зо два, потім почалися еміграційні клопоти, моєму Тарасикові було всього три місяці від роду, і я обов’язки заступника з себе склав. Віктор не образився. Та й були вже в Клубі достойні фахівці-історики на заміну мені – програмісту-технарю. Я ж зосередився на журналістиці, що пізніше через роки дало витік “Кобзі”.

В 1996 році я емігрував до Канади, жив у Торонто. З Клубом зв’язку не підтримував. Але через кілька років отримав електронною поштою від Віктора низку ґрунтовних історичних розвідок, підготованих членами УІК, і зрозумів – УІК живе і діє! Виходить “Історичний вісник”, проводяться конференції, Віктор став професором, працює в Українському інституті. Пізніше ми зустрілися в Києві на Всесвітньому Форумі українців і я був радий, що УІК активно розвивається, а Віктор, як завжди повний ідей і творчих планів.

 

8 червня виповнюється 10 років із часу заснування УІК, учасником і свідком цієї події довелося бути і мені. Тому в цей день, і при цій нагоді, бажаю професору Віктору Святославовичу Ідзьо бути таким же подвижником і ентузіастом української науки, яким я знаю його з початку створення Клубу, тримати прапор української історичної науки у Москві на найвищому рівні, бути таким же щирим другом і цікавим співрозмовником для всіх хто знає його. Щиро бажаю успіху і творчих досягнень усім членам УІК! І прошу – надсилайте свої історичні роботи на сайт «Кобза» - українці Росії», де вже кілька років існує окремий розділ “Український Історичний Клуб”. Ваш розділ, без сумніву, самий інтелектуальний на нашому сайті.

 

А ще 4 червня виповнилося 4 роки такому собі маловідомому київському сайту «Кобза» - українці Росії». Сайт вже 4 роки намагається писати на теми пов»язані з українцями Росії, але поки що не заслужив належної уваги від самих українців Росії (принаймні в Резолюціях останнього Конгресу про нього не згадали в ряду інших більш заслужених і відомих сайтів діаспори, таких на приклад, як Об’єднаний сайт ОУР та ФНКА). За дивним збігом обставин я також мав пряме відношення до створення цього мало популярного проекту, історію якого я подав у своєму оптимістичному інтерв’ю 2001 р., яке можна знайти у розділі «Повідомлення Редакції». Хто б міг тоді подумати що рожеві мрії канадського емігранта не справдяться?

Причина нашої непопулярності на мою думку проста – ми пишемо незалежно і чесно, і особливо важливо – пишемо багато і публікуємо регулярно про життя українців Росії, і тому це можливо не подобається тим, хто редагує відповідні високі резолюції, і тому претендує на монополію інформації. Така вже наша доля, як писали так і будемо писати, але при цьому від імені Редакції запевняю, що нове керівництво діаспори, обране квітневим Конгресом, підтримуємо і бажаємо йому успіхів. Обіцяємо допомагати і керівництву, і Комісіям ОУР, і церкві в усьому що вони роблять для блага діаспори. Ми патріоти, але поза політикою і віримо в об’єктивну інформацію.

Покладаю у серці надію, що до п’ятої річниці наш малопопулярний сайт все ж дотягне, і нарешті отримає офіційне визнання тих, хто редагує самі головні резолюції, і свій перший ювілей ми зустрінемо як члени популярного і визнаного інформаційного інтернет-видання, яке можна поставити в один ряд із згаданим зразковим сайтом ОУР-ФНКА. Ну, принаймні з приводу ювілею хтось із керівництва скаже незле тихе слово... Правда ж? Я сподіваюся, панове, на Вашу поблажливість.

А то, друзі, їй Богу гірко, два місяці колись попрацював з Віктором Ідзьо у 1995 році і через 10 років не соромно згадати про розпочатий проект, а з «Кобзою» б’юся вже чотири з половиною роки (ще півроку до виходу першого матеріалу почав роботу). І гроші даю, і редагую, і команду добру підібрав, і лого розробив, і дизайн тестую, і навіть назву сайту змінив (може ж новий бренд хоч запрацює!).  І немає жодного результату! Як лаяли і замовчували нас, так і лають і замовчують. Вважають за дисидентів і неформалів. А в Редакції ж усі чи орденоносці, чи заслужені журналісти з професорами. Прямо ну хоч вдруге міняй назву сайту, скажімо на БАЛАЛАЙКА – кобза українців Росії... 

Ну підкажіть що ж нам робити, дорогі читачі!

Василь КОЛОМАЦЬКИЙ,

засновник, продовжувач та ентузіаст,

Канада