Історію про те, як троє українців - Аскольд Лозинський (президент Світового конгресу українців, Нью-Йорк), Олександр Руденко-Десняк (голова Об'єднання українців Росії, Москва) та я, Олексій Науменко - режисер та оператор із Києва, - подорожували Західним Сибіром, розповідатиму коротенькими шматочками з ілюстраціями. Але спочатку намалюю загальну картину.
Їхали ми на гостину до таких самих, як і ми, українців, хіба що живуть вони в Омському, Томському і Новосибірському регіонах. Міграція українців на Сибір почалася сто років тому, за часів столипінських реформ, коли селянам пообіцяли багаті землі за Уралом. Знайшлися люди, які бажали зажити ліпше, незважаючи на суворість сибірського клімату. У Омській губернії відшукали вони "українські" степи, в Томській - "українське" полісся. Треба зауважити, що землі там справді родючі. Проте морозець у Сибіру трохи міцніший. От і довелося переселенцям звикати до тамтешнього "порядку".
За радянських часів міграція стала вже примусовою. (Докладніше про це ми писали в попередньому випуску "УіС". - Ред.) Безліч українських політв'язнів виміряли той Сибір власним життям. І сьогодні в цих краях живуть їхні нащадки. Інших занесла туди військова служба (Новосибірськ - третє за розміром місто Росії та один із найбільших військово-промислових осередків колишнього Союзу), декого - величезне прагнення знань (Томськ - третє місто Росії за кількістю вищих навчальних закладів). Один чоловік, який залишився в Сибіру після навчання в тамтешньому інституті, згадував, як рідний Київ снився йому щоночі упродовж двох років (!).
Нарешті я перейшов до конкретних прикладів з життя "українського" Сибіру. Тож спробую своїм враженням надати плоті. Вирушаючи до Сибіру (вперше в своєму житті), я сподівався побачити безкраї ріки, височезні дерева, зустріти в тайзі ведмедів, відчути тремтливу холоднечу (хоча, де їй взятися на початку осені?). Омськ - доволі велике місто. Населення - понад мільйон. Стверджують, що третина - українці. А в області навіть більше. Сам митрополит Омський і Тарський Феодосій - українець. Хоча й російській церкві служить. На зустрічі митрополита з місцевою релігійною громадою слово надали панові Лозинському. І почав пан Аскольд розповідати про себе та про... українську церкву. Звісно, українською мовою. Говорив довго. Час від часу я сторожко кидав оком на паству, та згодом зрозумів: сьогодні нас не битимуть. А на кінець (от диво!) ще й до столу запросили. І тепер вже я розповідав росіянам про красу рідного Києва. Звісно, українською мовою. І мене уважно слухали!
На зустрічі в Омській адміністрації представник Комітету в справах - політики та релігії також дуже уважно слухав промову пана Лозинського про необхідність створення українського класу в школі та про будівництво української церкви. Слухав і на згоду хитав головою. Дуже сподобався він панові Аскольдові своєю ввічливістю і розумним поглядом. Але пізніше представники української громади розповіли нам, що цей колишній працівник спецслужби є найбільшим гальмом у вирішенні українських проблем. І що цікаво, сама адміністрація розташована на вулиці "Красний Путь", тобто Червоний Шлях. Перед зустріччю з українською громадою Омська чую в коридорі розмову двох сивих чоловіків: "Хто це приїхав?" -"Кажуть, американці!" - "То що, зараз долари роздаватимуть?"
До речі, пан Аскольд таки роздавав долари на потреби українських громад, але кому й скільки - про це не буду. Того дня вечеряли в ресторані. Український спів лунав, напевно, на весь квартал. У сусідній залі гуляли весілля. Скажу щиро: в нас було веселіше!
Пісенний лад задавала пані Євгенія. У мене склалося враження, що вона ніколи не розмовляла російською мовою, лише українською, хоча народилася і живе в самісінькому центрі Росії. Поруч із нею сидів директор Омського будівельно-проектувального інституту Іван Любчич, який не розмовляє українською, проте є справжнім українцем, бо саме він найбільше допомагає українській громаді Омська.
Є в Сибіру й Одеський район (центр - село Одеське), і Полтавський. Ось до Одеського ми й вирушили.
Дорога пролягала полями. Тут я побачив такі простори та розмаїття кольорів, що й в Україні нелегко знайти! Недарма на цих землях прагли знайти щастя не тільки українці, а й поляки, німці, я вже не кажу про самих росіян. На кордоні нас зустріли голова району Василь Кальницький і хор із хлібом-сіллю. Та й повезли до сільського клубу. Відбувся концерт: Місцеві українці співали, ми слухали. І раптом я зиркнув на стіл, що стояв трохи осторонь, і побачив пляшку! Це була славнозвісна сулія (або "кварта") - так називають посудину, що містить майже сім літрів самогону, тобто чверть великої цеберки.
Під час екскурсії місцевим краєзнавчим музеєм, де основна експозиція є українською, пан Аскольд звернув увагу на велику стару праску, що розігрівалася покладеним усередину гарячим вугіллям:
- На щастя, сучасні праски набагато менші та легші! Уявіть собі, як дружина замахується на вас цією, - і вказав на експонат.
Томськ називають містом студентів. Тут навчається більше як сорок тисяч молоді. Центр міста майже повністю дерев'яний. Дво- та триповерхові будинки утворюють цілі вулиці, навіть проспекти. Напевно, взимку, коли холоднеча сягає мінус 45 градусів за Цельсієм, ці будинки своїм затишним виглядом здатні зігріти змерзлих перехожих. Томчани розповідають, що під час сильних морозів на роботу треба діставатися пішки, бо транспорт "замерзає". А якщо приїздиш власним авто, треба залишати двигун увімкненим цілий день, бо завести тоді - зась. Перебувати на морозі можна лише хвилин десять, а далі замерзають навіть думки. У одному з престижних томських ліцеїв є український клас, викладачі якого навчають дітей бути українцями. Під час концерту ми почули гарну українську мову не лише від дорослих, а й від малюків. До речі, в ліцеї є також німецький, польський, жидівський класи, здається, навіть, вірменський. Полякам і німцям живеться краще, бо їхні держави допомагають їм облаштовувати класи, будувати культурні центри. Українці ж розраховують лише на власні сили. Однак Томськ - чи не єдине місце, де українська громада знайшла шлях на місцеве телебачення та час від часу (хоча й не регулярно) робить музичні та сценічні виступи. На радіо існує регулярна програма українською мовою. Як на мене, саме в цьому сибірському місті склалися найкращі умови для збереження українцями власної мови та культури. Чи не тому, що Томськ перебуває трохи осторонь "великого російського шляху", що проходить, зокрема, через Омськ і Новосибірськ? Найбільше російське місто за Уралом - Новосибірськ. За розміром його можна порівняти з Києвом. Новосибірськ (який у Росії називають "східною столицею") - місто нове, індустріальне; має широкі проспекти з безліччю автомобілів, дві гілки метро. Розташоване обабіч великої ріки Об. Охоплене великим будівництвом. Посередині центрального проспекту (називається Червоним) - нова церква, на центральному майдані - все ще стоїть пам'ятник Леніну. До речі, назви вулиць збереглися ще з радянських часів.
У адміністрації Новосибірської області панове Лозинський та Руденко-Десняк знову поставили питання про створення українських класів, теле- і радіопрограм. Заступник голови адміністрації пообіцяв безкоштовний ефір на одному з телеканалів, що спеціалізується на показі програм національних меншин. Коли ж ми потрапили до керівника цього каналу, той сказав, що канал цей - приватний, а не муніципальний, за ефір треба платити, до того ж, адміністрація весь час погрожує йому позбавленням ліцензії на мовлення. Пан Лозинський розвів руками і спитав у мене: "Олексію, ти щось розумієш?" У відповідь я звів очі до носа. Тоді пан Аскольд питає у представників української громади, чому вони мовчали, коли в адміністрації йому "розповідали байки"?
- Хіба ми можемо сперечатися? - запитав голова громади.
- Мусите! - відповів пан Аскольд.
У Новосибірську справді цікаво те, що в Центральному художньому музеї є окрема зала, присвячена творчості українця Миколи Грицюка - художника авангардного й надзвичайно цікавого. Покидаючи Сибір, я шкодував, що не побачив справжнього ведмедя - сезон полювання розпочинається тільки в листопаді. Та пан Аскольд "вполював" таки одного, вирізьбленого з дерева, - як дарунок на згадку. Навіть до лісу не довелося йти. Цей приклад можна трактувати й філософськи: те, що вважається нам недосяжним, насправді може бути поруч - варто лише пошукати. Ми ж повернулися додому, маючи нових друзів у далеких краях.
Будьмо!

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s