Друк
Розділ: Регіональні організації

Діаспора

Білгород-Курськ-Воронеж, "Дзеркало тижня"

«Неужель наставиш пушку на свою жену-хохлушку?..» - під акомпанемент цих і їм подібних віршованих рядків підходить до кінцю «Рік України в Росії» - головне пропагандистське дітище московського Кремля й адміністрації президента України, що навпроти Будинку з химерами. Музика народна, авторство лібрето приписують росіянину Олександру Стал'євичу і українцю Віктору Володимировичу. Особисто.

За звітний період дві колишні республіки-сестри провели енну кількість оглядів-конкурсів, відкриттів-закриттів та інших заходів. З'їдено ікри чорної чимало, горілки випито - ще більше. Віктор Чорномирдін остаточно став «своїм у дошку хлопцем» для української еліти, але при цьому він не перестав виконувати функції повноважного представника російського президента. А наш посол, п-н Білоблоцкій, якщо не помиляюся, уперше з"явився із своєї московської резиденції наприкінці року, у дні трагедії на Дубровці, щоб одержати свою порцію матюків від ефесбешника чи міліціонера, що охороняли «штаб антитерористичної операції» - мовляв, вештаються отут усякі… Ну, і головне. Дружби народів і економічної доцільності в наших відносинах - власне того, заради чого державні мужі Росії й України цілий рік розпиналися з телеекранів і сцен Больших і малих драматичних театрів більше, на жаль, не стало.

Передостанній тиждень року, що іде, представницька делегація на чолі з головою Української всесвітньої координаційної радиМихайлом Горинем та запрошені ним журналісти провели в п'ятьох суміжних регіонах Російської Федерації - від Курська до станиці Лазаревської на Кубані, інспектуючи, так би мовити, офіційне закриття ініційованого президентом Путіним «Року України в Росії».

Мені довелось проїхати лише частиною маршруту - трьома областями Центрального Чернозем"я. Загальне враження - наші сусіди усе ще не можуть прийти до тями. Усвідомлення того факту, що Україна от уже більше десяти років незалежна, приводить середньостатистичного росіянина в стан афекту. Чиновник Курської обласної думи дотепер не може пробачити (лише кому?) розвал СРСР і порівнює цю «варварську подію» (цитата) з бомбуваннями американцями Белграда. І так скрізь. Подібні речі ви почуєте за день стільки разів, скільки маєте зустрічей: з політиками, чиновниками, журналістами.

Так, до речі, будьте готові, що побачивши паспорт із тризубом чи почувши українську мову, вас назвуть «хохлом». Зрозумійте правильно, це не образа, оскільки багато хто з наших земляків, що живуть нині в Росії, і самі називають себе саме так. Спогади про свою «хохляцьку» юность в Харкові (Сумах, Чернігові, Рівне, далі скрізь), тещу-«хохлушку» - незмінна загальна риса всіх бесід - від цілком офіційних до застільно-кухонних.

ГОВОРИТЬ І ПОКАЗУЄ МОСКВА

За офіційними даними Російського статистичного агентства, у Російській Федерації проживає 4 млн. 379 тис. 690 українців (ці цифри опубліковані ще до підведення результатів перепису 2002 р., так що цифра буде незабаром скоректована, причому убік збільшення). Якщо орієнтуватися на офіційні реляції, то можна зробити єдиний висновок - ніде у світі так гарно не живеться українцю як у сучасній Росії. На сайті «Співвітчизник», що фінансує Міндруку РФ, під гаслом «Українській мові і культурі в Росії надані всі можливості для зміцнення і розвитку» опубліковані такі данні.

«У Росії діє понад 90 українські суспільно-культурніих об'єднань. Лише у Москві діє 4 таких товариства, «фінансова й організаційна підтримка всім цим громадам здійснюється місцевими органами влади з федерального бюджету».

Це, м'яко кажучи, не зовсім так. Члени існуючих не один рік українських товариств «Україна-Сейм» (Курськ), «Перевесло» і «Чуття єдиної родини» (Воронеж), з якими довелось розмовляти і під запис і просто так, в один голос стверджують: ніякої підтримки від влади вони не мають. І ніколи не мали - ні на приміщення, ні під класи, ні на видання своїх інформаційних бюлетнів. Навпаки, час від часу до активістів приходять «поспілкуватися» непримітні товариші з ФСБ і роблять спроби направити діяльність громад у «конструктивне русло». Інакше кажучи, сидіть і не рипайтесь.

Багато чого з того, що проголошується російською стороною, у т.ч. на міждержавному рівні, функціонує лише на папері. Читаємо офіційну довідку: «Відкритий і діє Український інститут, зареєстрований як автономна частина Московського педагогічного університету». Інакше кажучи, вивіска існує. А якщо говорити по суті, то дана наукова інституція практично не існує - немає фінансування. Те ж саме - з єдиної на 150-мільйонну Росію «українську бібліотеку». Дійсно, в одній зі спальних окраїн Москви існує філія (!) районної бібліотеки № 147, де ентузіасти от уже більше десяти років збирають українські газети, журнали, аудіо- і відеокасети, книги, тут же проводять тематичні вечори і т.д.

Глузуванням виглядають твердження московських чинів, що «всі українські газети і журнали виходять у Росії при повному дотриманні свободи слова». А газети, друковані в Україні, можуть поширюватися «абсолютно вільно і на рівних правах». Але, варто замітити, так і не поширюються. Що правда, за чутками з Нового року одна київська щоденна газета, близька до Віктора Медведчука, що сильно не любить Віктора Ющенка, з'явиться в московських кіосках. Нібито домовленість про це досягнуто на найвищому рівні - між главами президентських канцелярій двох країн.

Москва далеко. Ніч на потязі. А від райцентрів Білгородської і Курської областей, де живуть тисячі українців, до Харкова і Сум рукою подати. Але купити україномовну пресу ніде. Своя самвидатська газетка «Східна Слобожанщина», що видавалася Дмитром Денисенко, уже давно не виходить - немає грошей. У той же час російська влада при кожній нагоді потрясає вражаючим списком газет громад, що видаються, і земляцтв. От один з цих списків: «Український кур"єр», «Український вибір», «Тинди-ринди» (усі - Москва), «Дніпро» (Тольятті), «Промінь» (Самара), «Оренбурзька криниця» (Оренбург), «Червона калина» (Тюмен), «Український вісник» (Республіка Комі), «Рідне слово» (Челябінськ), «Українець на Зеленому клині» (Владивосток), «Козацьке слово» і «Вісник товариства української культури Кубані» (Краснодар), «Українське слово» (Мурманськ), «Криниця» (Уфа).

Вражає! З одним уточненням - усі ці газетки і бюлетені давно не виходять, інші - уже більше десяти років…Правда, останнім часом з'явилися нові видання - приміром, щомісячник на 8 сторінках «Голос України в Західному Сибіру» у Тюмені. Але і він ледве животіє, присвячуючи більше половини місця під панегірики на адресу місцевого губернатора, що виділив крихти з багатого нафтогазового пирога бідним українським родичам.

Подібна єзуїтська практика змушує українців Росії бити у дзвони. Однак, їх мало хто чує - і в Москві, і, на жаль, у Києві. Цитата з переписування глави Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» Александра Руденка-Десняка з Державною думою РФ: «У Росії немає ни друкованого українського видання, що виходить більш-менш регулярно. Зареєстровані видання не виходять через відсутність фінансування і їх підтримка з боку органів місцевого самоврядування - благе побажання. Заявка на фінансову підтримку українського видання федерального рівня другий рік знаходиться на розгляді в російських урядових інстанціях, відповіді до цих пір немає». З моменту складання епістоли пройшов ще рік. «Чекайте відповіді, чекайте відповіді...».

Путинска Росія щедро фінансує з федерального і московського міського бюджетів діяльність численних рад по справах співвітчизників, організацій начебто затулинского «Інституту країн СНД», трохи інтернет-сайтів, об'єднаних загальною темою - російські і російськомовні колишньої «однієї шостої», ми пам'ятаємо про вас.

А Київ? Сказати, що тема захисту інтересів співвітчизників, розсіяних по світлу, є мейнстрімовською - було б сильним перебільшенням. Депутати от уже четвертого скликання ніяк не можуть прийняти закон «Про закордонних українців». Грошей у бюджеті щороку виділяють рівно стільки, щоб не дати вмерти з голоду працівникам нечисленного секретаріату Української всесвітньої координаційної ради (раніше - Товариства «Україна»). На робочі подорожі по місцях компактного розселення українців нинішній керівник УВКР Михайло Горинь вибиває копійки в безлічі державних органів, покликаних «сприяти і координувати», та в ідейно-близьких до націонал-демократів бізнесменів. Непроста ця справа…

ЗУСТРІЧІ НА СХІДНІЙ СЛОБОЖАНЩИНІ

Зустріч із членами українських громад - справа не для слабонервових. Нагадує збори членів «Просвіти» в обласних центрах чи Луганська, чи Миколаєва. Два-три десятки активістів глибоко пенсійного віку. У повітрі сокирою висить страх бовкнути що-небудь зайве і повна лояльність до влади. Чи може в такій атмосфері виникнути цілком законна вимога відкрити українські класи в області, де тільки за офіційними даними проживає більше 120 тисяч українців? З іншого боку, якщо «чубам» не потрібна національна школа, очевидно, що місцевій владі це не потрібно двічі.

Глава Суджанської районної адміністрації Курської області Микола Ільїн на приклад вважає, що на підвідомчій йому території з національним питанням усе в повному ажурі. Доказ: головлікар райлікарні і головний терапевт - «чуби». Української школи, газети, книг у бібліотеці немає з 1930-х рр. І це при тому, что у свій час Суджанський район входив у Київську губернію, а в листопаді 1918 року - цілих п'ять днів! - в УРСР, про що з гордістю розповідають у краєзнавчому музеї.

Якби не нинішній візит делегації УВКР, то жителі Суджи, яких влада примусово зібрала в актовому залі мерії, ніколи і не почули б заклик глави суспільства «Україна-Сейм» Бориса Лазаренка створити в райцентрі земляцтво: люди добрі, не бійтеся, нічого страшного ми робити не збираємося, ось філателісти і ті об'єдналися…Не дослівно, але суть і тон передаю точно.

Але не всі куряни налаштовані так інфантильно. Перший голова Товариства Євген Желіховский - тутешній радикал. Мабуть тому його і... переобрали. За його словами, «Рік України в Росії» і численні розмови про «стратегічне партнерство» - фікція, оскільки нічого не змінилося. Як і раніш неможливо купити українську газету, книгу, послухати радіо. Більше в цьому сенсі повезло жителям прикордонних районів. Їхні телевізори приймають українське телебачення. Глава однієї з районних адміністрацій навіть пропонував заїхати до нього додому, щоб ми переконалися, что его мати, росіянка по національності, з задоволенням дивиться серіали на «1+1».

В усіх реляціях про досягнення українського національно-культурного будівництва в Російській Федерації згадується про існування окремих українських класів і навіть шкіл. У тому числі й у райцентрі Шебекіно Білгородської області, що на самому кордоні з Вовчанским районом Харківщини. Насправді, немає там ніякого класу. Утім, колись він був. Вчителька-ентузіастка втомилася боротися на два фронти - як з чиновництвом від освіти, так і з батьками «маленьких українців», що аж ніяк не горять бажанням відстоювати право своїх дітей на навчання рідною мовою. Слава Богу, залишився хоча б український гурток. І той тримається на «на слові честі і на одному крилі». А тим часом керівник Білгородського обласного товариства російсько-української дружби Світлана Калашникова все ж упевнена, що шебекінські українці навчаються рідною мовою.

У рамках святкування «Року України в Росії» у райцентрі Россошь на півдні Вороніжчини повинні були відкрити пам'ятник Тарасоу Шевченко. Але рік уже закінчився, а монумент так і не встановили. Голова Асамблеї народів Воронезької області, тутешній законодавець Сергій Рудаков стверджує, що політики тут немає. Переніс відкриття пам'ятника - лише результат творчих розбіжностей між скульпторами та архітекторами. Але місцеві українці з організації «Перевесло» шепотом наводять аргумент іншого порядку. Новий губернатор, що був начальником місцевого відділу ФСБ, м'яко кажучи, «дивується», навіщо витрачати гроші на якогось Шевченка.

Микола Ковальов, завкафедрою слов'янської філології Вороніжського держуніверситету, на якій ніколи не переривалося викладання української мови і літератури, вважає, что якби з Москви спускали вниз не лише навчальні плани, але і гроші, справи з підготовкою фахівців з мови йшли б значно краще. А так щорічно кафедра випускає усього по 10-12 чоловік. Після річного навчання студенти одержують на руки сертифікат і закидають його подалі. Хоча потреба у фахівцях росте - на митниці, наприклад. Формально випускники університету мають право викладання українського, але в жодній школі області немає ні ставок, ні вільних годин для вивчення мови, рідної як мінімум для третини жителів області. Завідувач кафедральною бібліотекою Марія Авдеева розповіла, що ще зовсім недавно українська значилася в навчальному плані не як окрема слов'янська мова, а як…мовна особливість Воронежського краю.

ГРОМАДЯНСТВО ЗА ТРИ ГОДИНИ

Асиміляційні процеси беруть своє. Проте, кількість українців на Східній Слобожанщині не зменшується. Але це чомусь не втішає…

Новенький з голочки, що ще пахне фарбою, Білгородський університет - важливий напрямок трудової міграції викладацької еліти з Харкова. Ректор, доктор соціологічних наук Леонід Дятченко не приховує, що після закінчення будівництва нового будинку і багатоквартирного будинку, нині головне його завдання - це переманювання у вуз учених із «першої столиці». Тут із наших кандидатів, докторів наук і просто доцентів вже укомплектували кілька кафедр. З трохи цинічною посмішкою переможця Леонід Якович говорить: «Ми готові запрошувати цілі наукові школи. Передайте своїм знайомим вченим і викладачам - у Білгороді їх чекають з розпростертими обіймами. Через дві години після підписання контракту вони одержать ключі від квартири, через три години - російське громадянство». Але, не може не втішати, що не всі «за шмат гнилої ковбаси» готові поміняти «тризубий» паспорт на «двоголовий». Один доктор фізико-математичних наук кілька разів на тиждень їздить читати лекції з «закордонного», але все ж географічно близького Харкова, але громадянству України не зраджує.

Як це не дивно, але саме сумний білгородський приклад змушує активніше використовувати фактор можливості утворення якісної вищої верстви для формування «українського лобі» у тутешніх краях. Логічний ланцюжок такий: сприяння у вступі в університети України, нове мовне, інтелектуальне середовище, повернення молодого фахівця додому, участь у справах української громади. Так вважає і Михайло Горинь: існуючу квоту для вступу абітурієнтів зі східної діаспори у вузи України потрібно збільшити - з нинішньої тисячі до хоча б десяти тисяч. Може бути, саме це допоможе хоч трохи призупинити асиміляцію молоді. А поки - бути українським активістом у Росії - це доля старших.

***

Нація, що відмовляється від своїх дітей, навряд чи має майбутнє. Звичайно, непогано, не затрачаючи жодних зусиль, скористатися допомогою сильного і впливового лобі як вірмени в Лос-Анджелесі чи євреї в Нью-Йорку. Але й у цьому випадку метрополії вважають життєво важливим підтримувати співвітчизників спюрка чи алии. Адже саме вони презентують світу образ свого народу. Хто пам'ятає призвище міністра закордонних справ Вірменії? Але усі знають Шарля Азнавура і Шер. Та й для формування іміджу України як сучасної країни, хто зробив більше - Леонід Кучма, що заявляє в Сибіру - «ми, українці, усі придуркуваті…», чи брати Кличко, резиденти Німеччини, що перемагають під синьо-жовтим прапором.

Але повернемося до співвітчизників у Росії. 2002-й рік, що проходив під патронатом двох президентів, нічим їм не допоміг, більш того - реально погіршив їхнє становище. Розвіялися останні ілюзії на державну підтримку насущних національно-культурних потреб: адже в державі, якою керує Путин, національних проблем апріорі ні не було, ні бути не може. Звичайно, погано і безініціативно працювали і «парасолькові» структури самої діаспори - Об'єднання українців Росії і уже згадана Федеральна автономія, що потребує окремої розмови. Невдоволення багатолітнім і, треба визнати, не дуже ефективним керівництвом відомого письменника Руденка-Десняка вже привело до виходу найбільш діяльних громад із ОУР.

Реальні проблеми 4 мільйонів наших земляків потонули в пропагандистській риториці - про братерство, слов'янські почуття, бла-бла-бла... У 2003 році чимось подібним нас будуть цілий рік загодовувати «місцеві» інтернаціональних справ майстри. З поправкою, щоправда, на інтелектуальні потреби замовників, т. зв. «української еліти» - радіо «Шансон», Ян Табачник і бородаті анекдоти про Вовочку у виконанні Гаранта.

Вахтанг Кіпіані,

Київ,

www.kipiani.org

Переклад на українську - сайт "Кобза"www.kobza.com.ua . При передруці просимо посилатися на наш сайт.