lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Далекосхідна самосвідомість (укр.)
Юрист Хабаровського крайового центру української культури «Криниця» Андрій Кобець народився і виріс у містечку Переяславка району імені Сергія Лазо Хабаровського краю. Прадід Андрія Василь Павлович був у числі перших переселенців. Перший ходок Антон Коломієць розвідав місцевість й умови життя, повернувся в Україну й розповів своїм землякам на Полтавщині про далекий край, де багато вільної землі.

Юрист Хабаровського крайового центру української культури «Криниця» Андрій Кобець народився і виріс у містечку Переяславка району імені Сергія Лазо Хабаровського краю. Прадід Андрія Василь Павлович був у числі перших переселенців. Перший ходок Антон Коломієць розвідав місцевість й умови життя, повернувся в Україну й розповів своїм землякам на Полтавщині про далекий край, де багато вільної землі. Загітувавши 19 сімей, серед яких була й родина Кобців, Антон провів їх на нові землі. Шлях пролягав по річці Уссурі, а потім на плотах по Киї. Біля цієї річки у мальовничому місці у квітні 1895-го й оселилися українці. Вони заснували поселення зі звичною для нас назвою Переяславка, а першим старостою обрали Антона Коломійця. Усім їм виділили 75 наділів вільної землі по 100 десятин, а хто хотів мати більше, то добавляли ще. Нині в Переяславці мешкає 12 тисяч жителів. У містечку існує чудовий краєзнавчий музей, в якому збереглися речі перших переселенців: рушники, посуд тощо. Працівники музею відтворили українську світлицю, що дуже схожа на такі, які ще донедавна можна було зустріти на Київщині та Полтавщині.

У містечку також збереглися хати прадіда та діда Андрія Кобця — Йосипа Васильовича. В них і досі живуть їхні нащадки. Будинок Василя Павловича (зведений у 1908 році) і нині виглядає таким міцним, що складається враження: стояти йому щонайменше ще сто літ. Родина Кобців була хазяйновитою, мала чимало землі й майна, але, побоюючись колективізації, розпродала «зайве». Та це не врятувало їх від сталінських репресій. Зокрема, Федора Павловича Кобця (рідного брата Василя Павловича) було репресовано й вислано. «Куди ще далі висилати?» — здивовано запитали ми Андрія. Він відповів, що вислали, дійсно, недалеко звідси (на територію сучасної Єврейської автономної області), але мета була в іншому: прибрати до рук майно і знищити вільний дух господаря. Тільки в 90-х роках Федір Павлович був реабілітований.

Андрій Кобець — один із перших, хто зустрічав членів делегації УВКР на Далекому Сході. Нас вразила його чиста українська мова. Виявилося, що вивчив її Андрій зовсім недавно, майже в сорокалітньому віці. На запитання, що його спонукало, відповів: українське походження. Великий вплив на Андрія мав дід Йосип Васильович, який багато розповідав про Україну.

Андрій Кобець — один з небагатьох свідомих українців Далекого Сходу. В Україні буває досить часто, має змогу порівняти її реальний стан з тим, як його тлумачать російські ЗМІ. Саме про це він говорив на круглому столі з представниками влади в Хабаровську. У своєму виступі він, зокрема, сказав:

            На початку існування Росії та України як незалежних держав більшість росіян і значна частина тутешніх українців Україну сприймали тільки як географічне поняття. Це — країна, де багато сала, де всі ходять у шароварах і танцюють гопак. Такому розумінню сприяла однобока інформація, яку передавали російські ЗМІ. З новин, які транслюються в Хабаровську, можна зробити висновок: Україна — країна катастроф. Там або літак розбився, або вихованці якогось дитячого будинку голодують. Що не дивно — саме такі новини виходять в ефір завжди. Всі інші сторони українського сьогодення не висвітлюються. Зараз ситуація дещо змінилася, та все ж необґрунтовано часто порушується в ЗМІ тема утисків російськомовного населення в Україні. Але ж російська — лише одна з багатьох національних меншин в Україні. Є ще польська, угорська, румунська та інші, і кожна з них має свої школи. Зокрема, нині в Україні за кошт держави утримується понад дві тисячі російськомовних шкіл. Крім того, є ще російські класи в україномовних школах. Тим часом у Росії ситуація зовсім інша. Друга за чисельністю (після татар) національна меншина в РФ не має жодної української школи, яка б фінансувалася державою. Один приємний виняток — українська школа в Башкортостані, яка фінансується з муніципального бюджету.

  Я не закликаю в Хабаровську негайно і в обов’язковому порядку відкривати українські школи. Питання варто буде порушувати, коли це стане необхідним для самих українців. Поки що в Хабаровську немає навіть українського недільного класу. Більшість наших українців вважають себе радше далекосхідниками. Так само, як на Кубані: не українці, а казакі, і мова у них казацька. Мова далекосхідників також насичена українськими словами. В окремих районах Далекого Сходу збереглася по суті українська культура, хоча й російськомовна.
      Щодо сьогодення, то українські товари хоча й у малому асортименті, та все ж продаються в нашому краї — зокрема, консерви, цукерки, майонез, машинне мастило тощо. Так само, перебуваючи в Україні, я звернув увагу на те, що в магазинах можна придбати й продукцію виробників Хабаровського краю. Тобто товарообіг між нашим регіоном та Україною все-таки є. Для його пожвавлення, можливо, потрібно відкрити торговельне представництво.


       Зате чим може пишатися Хабаровськ — так це розвитком української культури. На Третьому Всесвітньому форумі українців, що відбувся 2001 року в Києві, українська діаспора на схід від Уралу була представлена тільки колективом з нашого краю. Тут є й заслуга крайової адміністрації: все ж відправити 27 чоловік туди й назад — це чималі кошти. Наш колектив співав на Михайлівській площі та в палаці «Україна». Нам дали можливість виступити на відомих сценах не тільки тому, що ми приїхали здалека, а й зважаючи на наш високий мистецький рівень. Але надалі розвиток української культури на Далекому Сході залежатиме від того, чи прокинеться самосвідомість у наших українців.

На зустрічі з представниками крайової влади йшлося про створення національно-культурної автономії. У нас зараз діє національно-культурний центр, мета якого — задовольнити тільки культурні потреби. Тобто на сьогодні ми жодних інших завдань перед собою не ставимо — тільки послухати українську музику, поспівати пісень, і все. Якщо ж ми хочемо зберегти свою історію, нам потрібно розширювати функції хоча б тих центрів, які існують.

Світлана ОСТАПА, прес-секретар УВКР

"Українське слово" № 18 –2004

http://ukrslovo.kiev.ua/

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка