Історія багатонаціонального Ставропілля багато в чому пов'язана з історією вихідців з України. Мені завжди було зрозуміло, чому так солодко завмирає моє серце, коли чується українська народна пісня, чому приємно радує око біла хатка, оточена вишневим садом. Недарма друзі ласкаво називають мене "хохлушкою". Мої предки були українцями, хоча в позаминулому столітті, коли вони переїжджали з Полтавської губернії в Ставропольську, в документах вони значилися як селяни з Малоросії (так називали Україну в складі Російської імперії).

Історія багатонаціонального Ставропілля багато в чому пов'язана з історією вихідців з України. Мені завжди було зрозуміло, чому так солодко завмирає моє серце, коли чується українська народна пісня, чому приємно радує око біла хатка, оточена вишневим садом. Недарма друзі ласкаво називають мене "хохлушкою". Мої предки були українцями, хоча в позаминулому столітті, коли вони переїжджали з Полтавської губернії в Ставропольську, в документах вони значилися як селяни з Малоросії (так називали Україну в складі Російської імперії).

На Північний Кавказ завдяки зусиллям уряду протягом двох століть переселилися сотні тисяч козаків (колишніх запорожців) і жителів різних губерній: Харківської, Полтавської, Чернігівської. Величезна кількість сіл і станиць на Ставропіллі було засновано українськими переселенцями. Перевага при переселенні надавалася тим родинам, "де більше дівчат і вдів, у шлюб вступити ще здатних... і без розлучення чоловіків із дружинами". Крім того, родині бажано було мати пару коней чи волів для ведення господарства. Звичайно, щоб побачити плоди своєї праці, почавши життя на новому місці, переселенці повинні були мати величезне терпіння. У далекий шлях з насиджених місць добровільно відправлялися ті, хто не боявся труднощів, сподівався на свої сили і на підтримку родини. Виживав той, хто був міцний фізично, завзято працював, не опускаючи рук, і не впадав у зневіру, умів життя сприймати оптимістично.

Українському населенню багато в чому допомагало природне почуття гумору, "народна усмішка". А які веселі прізвища дісталися деяким ставропольським нащадкам у спадщину: Неберикутя, Задависвічка, Вирвихвіст... Серед народних прикмет теж були дуже цікаві: перед готуванням борщу господиня відкривала кришку чавунця і тричі показувала йому "дулю", щоб страва вийшла смачною. Російськомовні ставропольці, самі того не зауважуючи, і в наш час вживають у мові українські слова (трошки, нема, нехай, хмариться й ін.). А говір багатьох з нас з м'якою вимовою звуку "г" жителям центральної Росії "ріже вухо".

На початку ХХ століття у шанувальників театрального мистецтва Ставрополя, до якого б соціального прошарку вони не належали, дуже популярними були малоросійські трупи А. Суходольського та П. Прохоровича, що приїжджали на гастролі. Аншлаги збирали п'єси "Запорожець за Дунаєм", "Ніч на Івана Купала", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці". І це не дивно, адже за переписом і 1897, і 1920 років, більше трьохсот тисяч чоловік - третина населення Ставропольської губернії - становили українці. Дотепер у деяких районах краю, таких, як Петровський, Іпатовський, Благодарненський, побутовою лишається українська мова.

В перші роки Радянської влади був узятий курс на політику "українізації" у місцях компактного проживання українців, у тому числі і на Північному Кавказі. Почали видаватися українські газети і журнали, відкриватися українські школи. Як шкода, що в ході колективізації причини невдач пов'язали з "національним" питанням і в основному з українським. Заклики "вигнати петлюрівські й інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій", на жаль, були підтримані.

Не багатьом відомо, що в 1936 році у Ворошиловську (так у ті часи називався Ставрополь) при Клубі працівників торгівлі аматорами народної музики був створений український ансамбль пісні і танцю, що існував на громадських засадах до 1941 року. Його очолював Іван Іванович Лотоцький. Ансамбль виїжджав з концертами в колгоспи краю, на будівництва та заводи і незмінно мав великий успіх.

Думаю, що в багатьох ставропольських родинах і нині дбайливо зберігають рушники і сорочки - вишиванки, українські народні казки і томики з віршами Тараса Шевченка і Лесі Українки, у колі рідних і друзів з великим задоволенням співають "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю" чи "Розпрягайте, хлопці, коней". Хтось назве це сантиментами. Але можна відзначити і серйозний внесок ставропольців українського походження в економіку, науку, культуру та історію краю.

На слуху і пам'яті імена: зоотехнік-селекціонер В.В. Сніговий, чабан В.С. Руденко, письменник С.П. Бабаєвський, будівельник А.М.Шевченко... Ця тема, як і інші напрямки україністики, гідна уваги окремих наукових досліджень.

Інтерес до своїх коренів, до етнічної історії особливо поглибився останнім часом. У крайовому центрі нарешті ентузіастами створена громадська організація української діаспори на Ставропіллі "Дніпро", покликана об'єднати всіх громадян, зацікавлених у збереженні та розвитку українських традицій, звичаїв, культури, мови й історії. Поле діяльності в них велике. Головне - з'явилася надія, що не стане вимираючою українська мова в нашому краї, що буде глибше вивчене минуле, відновляться і розширяться всебічні зв'язки між Ставропольським краєм і різними регіонами України.

Алла МАКОДЗЕБА-АКОПЯН,
старший науковий співробітник
Ставропольського державного
краєзнавчого музею

“Український форум”, № 27-28 2003

 

http://www.ukrsvit.kiev.ua/

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s