Друк
Розділ: Регіональні організації

8 жовтня цього року у Москві в Колонному залі Будинку Спілок пройшов З’їзд представників українських організацій в Російській Федерації. Він практично став першим політичним заходом такого великого, всеросійського рівня, що був переважно проведений організованою наприкінці 2003 році Радою українських земляцтв Росії. І президент цієї Ради українських земляцтв, голова Товариства дружби і співробітництва народів Росії і України, академік, Герой Соціалістичної Праці Олег Бакланов став головою Оргкомітету З’їзду.

А провідною громадською організацією, що взяла на себе основні турботи по організації і забезпеченню цього заходу, було найбільше і найміцніше з об’єднань, що входять до складу українських земляцтв - Земляцтво донбасівців міста Москви. Його президент - професор і дійсний член Російської Академії проблем безпеки, оборони та правопорядку Микола Луньов був заступником голови Оргкомітету, як і голова Миколаївського земляцтва Володимир Христенко. (Останній взяв на себе поточну роботу по запрошенню і прийому представників українських громад із регіонів Російської Федерації).

За офіційною інформацією заступника голови оргкомітету Миколи Луньова, в з’їзді прийняло участь 256 делегатів. Перш за все - від регіональної організації “Товариство дружби і співробітництва народів Росії і України” та 11 українських земляцтв міста Москви. А разом з представниками українських громадських організацій з регіонів Росії та України та іншими численними гостями в Колонному Залі Будинку Спілок в цей день зібралось більше 1100 учасників цього великого громадського форуму. У роботі з'їзду прийняли участь голова Адміністрації Президента Російської Федерації Дмитро Медвєдєв, голова уряду України Віктор Янукович, голова Ради Федерації Федеральних Зборів РФ Сергій Миронов, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Микола Білоблоцький та його колега Надзвичайний і Повноважний Посол Росії в Україні Віктор Чорномирдін , керівники адміністрацій деяких регіонів Російської Федерації, відомі громадські і політичні діячі обох країн, представники культури, науки, бізнесу.

У фойє Колонного залу, де проводилась реєстрація, було розгорнуто фотовиставку, присвячену Україні. Грала спокійна інструментальна національна музика. Одягнуті в національні костюми хлопці та дівчата на сходах вітали гостей з’їзду. Під час реєстрації кожному запрошеному видавали пакет з сувенірами. До них увійшли книжечки “Меморандум Російського клубу: “Російська позиція у відношенні до виборів Президента України та перспектив російсько-українського співробітництва”, “Росія-Україна – Із літопису родинності двох культур”, брошура Володимира Чемериса “Загадка Януковича”, два останніх числа газети “Час України”, CD-диск з піснями видатного композитора і співака, заслуженого артиста Росії та України Олександра Морозова “Україна ненька, матушка Россия”, ручка та блокнот з символікою з’їзду.

На превеликий жаль, ніяких інших матеріалів, а тим більше робочих документів з’їзду ні я, ні мої товариші із самарської делегації, ні наші знайомі із Москви і регіонів не отримали. Не було звичних для таких всеросійських заходів програми, планів роботи секцій, якихось документів з проектами резолюцій, з інформаційними повідомленнями про склад делегатів і гостей цього великого форуму. Думав, що, як журналіст, отримаю додаткову інформацію у вигляді прес-релізу, але колеги по журналістському цеху пояснили, що їх теж залишили “неозброєними”. (На жаль, прес-центр з’їзду не був організований, і тому вже з його початком відомий московський публіцист, член Земляцтва донбасівців Роман Манєкін за своєю ініціативою був змушений виконувати обов’язки керівника прес-служби).Пізніше також з’ясувалося, що на з’їзді не були обрані мандатна, лічильна та редакційні комісії і не було сплановано багато інших формальних, але обов’язкових організаційних моментів...

В решті-решт з неофіційних каналів вже під час концерту після завершення офіційної частини з’їзду зміг отримати документ, по якому проводився цей форум. Але виявилося, що це не “Програма”, а так званий “Сценарій проведення З’їзду представників українських громадських організацій в Російській Федерації (“Українці Росії за Януковича”). І стало зрозуміло, чому учасники цього великого Форуму його на руках не мали.

Як пояснили друзі із московських Земляцтв донбасівців і киян, такі організаційні “проколи” стали можливими тому, що “куратором” цього важливого заходу реально був Фонд ефективної політики відомого російського політтехнолога одесита Гліба Павловського. До речі, і першу інформацію я в Самарі про цей з’їзд отримав не прямо від офіційного Оргкомітету - як заступник голови Товариства "Росія-Україна" з 2002 року та голова тоді ж зареєстрованого самарського Земляцтва донбасівців (тому ми підтримуємо на президентських виборах в Україні голову Міжнародного конгресу донбасівців Віктора Януковича), а від редакції нового тижневика "Часу України" – тобто, від людей Гліба Павловського. Але вийшло так, що, як заявив мені один із гостей, “ми, на жаль, потрапили, на шоу, концерт і фуршет". Під час яких серйозної розмови про проблеми українських національно-культурних товариств та перспективи розвитку руху українських земляцтв Росії радниками із ФЕП і не планувалося. Але на цьому великому форумі було багато того, що можна було б охарактеризувати як організаційний сором його “кураторів”.

А між тим, за словами одного з московських донбасівців, ФЕП у Москві займає кілька багатоповерхових будинків, начинених оргтехнікою, а його наймолодші співробітники отримують по півтори тисячі доларів щомісячно за свою роботу. І звичайно розмножити програмки з’їзду вони могли б. Але основну організаційну роботу тягнули на собі далеко не заможні люди, що працювали на громадських засадах. Не випадково саме тому було досить багато саме організаційних накладок.

Наприклад, згідно зі “Сценарієм” в Колонному Залі повинно було бути 100 студентів у футболках із емблемою з’їзду, які повинні були допомагати в розміщенні гостей. Про їх поміч нічого сказати не можу. Самарська делегація, до складу якої увійшли досить солідні люди - Герой Російської Федерації – інвалід першої Чеченської військової компанії, Абсолютний чемпіон світу з повітряної акробатики та кавалер почесної нагороди Уряду України - із-за поганої організації і інформації були затримані на півгодини під час сніданку, а потім не могли самі (бо не було ніякої допомоги з боку цих 100 (!!!) помічників-студентів) знайти вільні місця в залі, оскільки при реєстрації ми отримали запрошення без вказаних місць.

Більше того: виявилося, що члени московських українських земляцтв – літні, солідні люди “охороняли” вільні зарезервовані місця саме для цих наших “помічників” - московських студентів, молодих хлопчиків та дівчат . І тому самарському делегату і нашому шановному товаришу - інваліду війни, Герою Росії Кириченко Григорію Сергійовичу, якого попередили в Оргкомітеті з’їзду, що він виступає самим першим – зразу після доповіді Олега Дмитровича Бакланова, знайшлося вільне місце десь позаду і то в середині ряду. А ми, його колеги, вимушені були у першому відділенні сидіти не в партері, а на другому ярусі. Куди нас направили не студенти - “помічники”, а співробітники охорони цього заходу. І неприємно було бачити внизу пусті місця по центральному проходу, та молоденьких московських хлопчиків та дівчаток, які зайняли у залі місця гостей та делегатів з’їзду.

До речі, наш виступаючий із Самари Григорій Сергійович Кириченко на протязі майже 3-х годин чекав запрошення “виступити першим”. А вийшло так що він, дуже відповідальна і сумлінна людина, виступив самим останнім. Причому текст свого виступу за вимогою організаторів вимушений був ще майже вдвоє скоротити. І не зважаючи на все його виступ був дуже добрим: пізніше йому дякували і сам Олег Дмитрович Бакланов, і головний московський донбасівець Микола Стефанович Луньов. Але Григорій Сергійович у результаті таких організаційних накладок так перехвилювався, що наприкінці дня мав серйозні ускладнення із здоров’ям. Я ж впевнений, що “кураторам”  таких формально громадських заходів треба в першу чергу зважати і на такі «дрібниці» як чемність і повага до делегатів.

На жаль, були помітні і інші відхилення від попередніх «сценарних планів». Так, в запрошеннях Оргкомітету було вказано, що під час цього всеросійського українського форуму планується об’явити про відкриття Українського клубу в Російській Федерації – російський аналог якого було створено в Києві 31 серпня цього року. Але на з’їзді про це чомусь не згадали. Чекали ми зустрічі з льотчиком-космонавтом СРСР, двічі Героєм Радянського Союзу Павлом Поповичем (про це також було написано в запрошенні), але він з якоїсь причини участі у заході не прийняв, хоч його товариш по військовій службі Герой Росії генерал армії Петро Дейнекін в кулуарах повідомив, що це сталося зовсім не за станом його здоров’я, як нам було об’явлено...

З'їзд згідно з заявою Оргкомітету ставив своєю метою пошук приоритетних напрямків подальшого розвитку й удосконалювання форм співробітництва між нашими країнами. Але про це якось розмова особливо не йшла. Не відбулось і запланованих за “Сценарієм» виступів губернаторів двох прикордонних регіонів Росії і Україні, які дають всім іншим добрий зразок співпраці і взаємодії – голови Харківської обласної адміністрації Євгена Кушнарьова та губернатора Білгородської області Євгена Савченка.

Кожному із виступаючих давалося за сценарним регламентом на виступи по 5 хвилин. Але одні цього регламенту дотримувались, а інші почували себе більш привілейовано.  Причому пріоритет в цьому чомусь було надано лише відомим акторам – народним артистам СРСР донеччанину Йосипу Кобзону і полтавчанці Кларі Лучко. Я з дуже великою повагою і навіть захопленням ставлюся до цих надзвичайно талановитих людей. Але як казали древні “Платон мій друг, та істина дорожче”. І ціла невеличка концертна програма з якою ще до першої перерви виступив мій вельмишановний земляк із міста Часов Яру Краматорського району Донецької області була дещо не до речі... Як і той факт, що ведучим з’їзду теж був не громадський діяч, а ще один актор – диктор центрального телебачення, заслужений артист Росії Євген Кочергін. Він добре поставленим голосом робив об’яви, представляв виступаючих, а в мене, чомусь від цього все більше виникало враження не як від серйозного, солідного політичного заходу всеросійського рівня, а як від рядового телевізійного якщо не розважального, то звичайного ток-шоу. Яких тепер стало багато на нашому телебаченні.

А між тим виступали дуже цікаві і поважні люди – дійсна гордість Росії і України: президент Товариства “Росія-Україна” академік Олег Бакланов, голова Ради Федерації РФ Сергій Миронов, вітальне слово Патріарха Московського і усієї Русі Алексія ІІ зачитав священик Патріаршого кафедрального собору протоієрей Борис Обрембольський, що родом із Львівщини... Потім були виступ від Державної Думи РФ заступника її голови Сергія Бабуріна, ректора Московського університету Віктора Садівничого, директора найбільшої донецької шахти і в минулому – віце-прем’єра України Героя Соціалістичної Праці і Героя України Юхима Звягільського, голови правління Союзу письменників Росії члена Миколаївського земляцтва м. Москви Валерія Ганічева...

Оргкомітет зібрав дійсно достойних, авторитетних людей – справжню еліту наших двох країн. Хоча організаційні накладки і помилки організаторів з’їзду іноді мали місце і у відношенні до досить солідних виступаючих. Так, хтось невідомий із оргкомітету (чи може ФЕП пана Павловського?) записав у “Сценарії” російського козака з Ростовської області Героя Росії Петра Дейнекіна до членів Луганського земляцтва в Москві, хоч це можна було уточнити  у тут же присутнього голови Асоціації ”Лугань” льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу Володимира Ляхова, що сидів у президії з’їзду. І не називати генерала армії – “маршалом авіації”, від чого він категорично відмовився. А народну артистку СРСР Клару Лучко – заглянути в кожний енциклопедичний довідник і по-батькові записати “Степановною”, а не “Сергіївною”...

Після обіду були виступ Дмитра Медведєва із вітальним словом Президента Росії Володимира Путіна до учасників з’їзду, блискуча промова дійсного оратора мера Москви Юрія Лужкова. І завершив офіційну частину з’їзду виступ голови уряду України і кандидата в Президенти Віктора Януковича. Він зачитав вітання від діючого президента України Леоніда Кучми і докладно розповів учасникам з’їзду про свою передвиборчу програму. Не зупиняюсь на змісті цих трьох виступів, оскільки 16 телевізійних камер телерадіокомпаній Росії і України передали все це в деталях.

Пару слів про те, на що телевізійні журналісти не звернули увагу. Про організаційні проколи організаторів і представників ФЕП пана Павловського тут вже сказано. З’їзд був немовби генеральною репетицією до справжнього, не передвиборчого форуму українських земляцтв Росії і Товариства “Росія-Україна”. Не зважаючи на заявлений в ЗМІ "бойкот" з боку правління Об’єднання українців Росії, яке очолює пан Олександр Руденко-Десняк, в Колонному залі я бачив делегації з українських національно-культурних товариств з багатьох регіонів Російської Федерації. Наприклад, з Тюменської області, Республіки Комі, з Красноярська. Зустрівся там я і з членом правління і відповідальний секретарем ОУР Олексієм Григоровичем, який там був присутній разом їз своїми колегами із Земляцтва киян міста Москви...

Як пояснили автору цих репортажних рядків, українським громадам в регіонах Росії потрібен у Москві політик, якого поважають російські і українські можновладці, який міг  би координувати діяльність українських громад. А нинішній керівник ОУР, на думку цих делегатів з’їзду, на жаль, такого впливу ні в Кремлі,  ні на Банковій в Києві не має,  і до того ж якоюсь помітною координаційною роботою не займається, перекладаючи все на плечі свого молодшого заступника Юрія Кононенка (який, до речі, сам має громадянство України). Тому вони і звернулися до харківського українця з російським прізвищем академіка Бакланова, який такий авторитет має і у російських, і в українських урядовців, щоб він “прийняв під своє крило”ці українські організації – як колективних членів Товариства дружби співробітництва Росії і України.

Тобто можу констатувати тут певну конкуренцію за право очолювати існуючі регіональні українські організації між двома українськими лідерами у Москві. Факт доволі новий. Поки на цьому етапі усі сторони придивляються один до одного, а ідеологія руху земляцтв перебуває у стані формування, залежно від характеру майбутніх учасників. Будемо сподіватися що люди із ФЕП впливу на цей процес не матимуть, адже громадський рух «за сценарієм» автоматично втрачає визначення – громадський. Та й в ОУР подібні спроби відходу від громадських принципів, спроби адміністративного тиску та апаратні методи привели на якомусь етапі до появи опозиції і болючого розколу, що послабив нашу всеросійську організацію, і рани якого ще досі не зажили.

Закінчення своїх заміток про підсумки З’їзду представників українських організацій в Російській Федерації можу написати досить оптимістичне. Не зважаючи на те, що цей перший великий форум українських земляцтв (і частини національно-культурних громадських українських товариств) Росії пройшов не за програмою з’їзду, а за простим “сценарієм” – більше як якийсь передвиборчий культурно-просвітний захід, але він збагатив досвідом її учасників. І так чи інше, а став справжнім виходом в світ досить великої частини українських організацій Російської Федерації, які з’явилися і пройшли організаційне становлення у другій половині 90-х років та за останні роки вже нового сторіччя.

Андрій БОНДАРЕНКО,

Заслужений журналіст України.