Олена Ніканорова

1996 року в Росії був прийнятий Федеральний закон про національно-культурну автономію, і українська громада Камчатки, найвіддаленішого куточка колишнього Союзу, набула відповідного статусу. Правління НКАУ Камчатки очолює Віктор Манжос, уродженець Сумщини. А його перший заступник Валентин Пилипчук - родом з Житомирщини. 3 ним нашому кореспондентові випало поспілкуватися під час його перебування в Києві, коли тут, напередодні Дня Незалежності, проходив VIII Світовий конгрес українців.

"На Камчатку я потрапив за власним бажанням, - сказав Валентин Макарович,- коли у 1979 році з відзнакою закінчив Київський Інститут інженерів цивільної авіації. Було цікаво пізнати цей далекий, зовсім не знайомий для мене край. І полюбив його своєрідну красу. Відтак працюю в авіації вже майже чверть віку, налітав на вертольоті Мі-8 понад 5 тисяч годин. Живу в Петропавловську-Камчатському". А далі Валентин ПИЛИПЧУК розповів про те, як етнічні українці будують на Камчатці своє національне життя.

- Ділянка моєї відповідальності в НКАУ - освіта і зв'язок з Україною. Ми досить плідно співпрацюємо з Українською всесвітньою координаційною радою, Товариством "Україна - Світ". Провід обох цих організацій міститься в Києві. Маю також контакти з керівництвом Світового конгресу українців - міжнародної організації, яка займається проблемами української діаспори. Але, гадаю, потрібно ще багато зробити для посилення ролі цих організацій у житті нашої діаспори усіх країн, зокрема Росії.

- Розкажіть, будь ласка, як українці Камчатки використовують закон Російської Федерації про національно-культурну автономію для задоволення своїх духовних потреб?

- На Камчатці, за даними перепису населення 1989 року (дані останнього
перепису ще не оприлюднено), живе 43 тисячі українців - при тому, що її населення становить близько 400 тисяч. Це означає, що кожен десятий тут - українець. А загалом на Камчатці проживають представники понад 100 національностей.

Українська громада зорганізувалася 11 років тому, і своєю метою ми поставили збереження нашої національної ідентичності. Відомо, що там, де компактно живуть українці, завжди є художні колективи. Є вони І в нас: хор, який називається "Українська душа", дитячий танцювальний ансамбль "Фантазія", вокальний ансамбль "Чудовий настрій" тощо. І нині наша національно-культурна автономія є провідною на Камчатці. Ми найчисленніші і, на мій погляд, найбільш організовані. І якщо хтось потребує допомоги, то звертається саме до нас.

З 1998 року видаємо газету "Батьківщина", яка виходить раз на місяць накладом 1000 примірників, обсягом один друкований аркуш. Редакція розташована в місті Петропавловську-Камчатському. Мені здається, це єдине українське видання в Росії, яке можна передплатити. Щоправда, газета поки що українсько-російська.

- На які кошти існує "Батьківщина"?

- На кошти передплатників (маємо їх понад триста) і спонсорів - людей, які відчувають себе українцями. Цього року ми отримали невелику (8 тис. руб.) допомогу від адміністрації Камчатської області. А у вересні Держкомнацміграції України виділив на видання газети понад 28 тис. руб., за що ми дуже вдячні. Усе, про що я тут
розповідаю, передбачено Федеральним законом про НКА.

- Чи передплачують вашу газету за межами краю?

- Ні, поки що не передплачують. Частину тиражу ми передаємо безплатно в бібліотеки, решта іде в продаж.

- Які матеріали публікує газета і хто її автори?

- Друкуємо розповіді про життя нашої громади, подаємо новини з України, матеріали про її історію, культуру та визначних діячів, про народні традиції та звичаї, національну кухню, зокрема друкуємо рецепти українських страв. Публікуємо також уривки з праць українських істориків, юридичні матеріали, що торкаються українсько-російських відносин. Є у нас сторінка гумору і дитяча сторінка. Наші постійні автори - члени правління НКАУ Камчатки, вчителі та учні українського класу, активісти громади.

- Як вам вдається підтримувати українську мову у суціль російськомовному середовищі?

- Торік у середній школі N 7 у Петропавловську-Камчатському ми організували роботу українського класу з факультативним вивченням української мови, літератури, історії, географії, українознавства, - усе, що можуть і знають наші педагоги, вони стараються донести до дітей з українських родин, аби вони берегли традиції своїх дідів і прадідів. А таких людей у нас вистачає - маємо чотирьох учительок, двоє з яких на базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка у липні нинішнього року пройшли перепідготовку на тижневих курсах з підвищення кваліфікації вчителів української діаспори. Організовує курси Товариство "Україна - Світ".

- Скільки дітей відвідує український клас?

-Дітей у нашому класі поки що небагато - близько 30 чоловік різного
віку - від першого по десятий клас. Але двоє з них, згідно із затвердженою Президентом України у 2001 році програмою "Закордонне українство на період до 2005 року", вже
вступили до вищого навчального закладу України - Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. Гадаю, така практика триватиме й надалі.

Річ у тім, що одним із основних своїх завдань, як я вже сказав, ми вважаємо зміцнення зв'язків з Україною. Люди старшого віку навряд чи зможуть сюди повернутися. А хтось із молодих, особливо тих, хто здобуватиме вищу освіту в Україні, можливо, й повернеться на історичну батьківщину. І то буде певна протидія нинішній тенденції "відтоку мізків" з України за рубіж.

- Ви були учасником VIII Світового конгресу українців і, певно, мали
можливість відвідати рідне село. Як часто взагалі його відвідуєте?

- У своє село Зірка на Житомирщині стараюсь приїхати щоразу, коли випадає бувати в Україні, хоч із рідних у цьому маленькому селі вже нікого не лишилося. Відвідав і Дубрівську середню школу, де колись навчався. Був приємно вражений, побачивши свою фотографію на стенді "Вони вчилися в нашій школі" серед дев'яти колишніх найкращих учнів...

- Яке враження на вас, громадянина Росії, справляє наша дійсність?

- Наша українська дійсність, попри всі негаразди, все-таки дає мені задоволення і надію на краще майбутнє нашого народу. Хай повільно, але життя людей потроху поліпшується. Я це бачу по тому, як живуть в Україні три мої брати і чотири сестри.

- Чим збагатив вас досвід розбудови українського життя в діаспорі інших країн?

- Вчитися є багато чого, особливо в діаспори західних держав. Але найважливішим для українців, які живуть за межами України, особливо для громадян Росії, є збереження рідної мови, і кожний, хто усвідомлює себе українцем, має прагнути досконало оволодіти нею і навчити мови дітей, виховати їх у любові до України.

- Повертаючись на Камчатку, які плани розвитку національно-культурної автономії українців везете із собою?

- Плани, звичайно, є, але працювати над їх втіленням у життя доведеться багато і наполегливо. Крім планів, везу і дещо матеріальніше - підручники для українського класу, вишиванки для активістів і артистів наших художніх колективів, українські газети (до речі, Фонд імені Олени Теліги надсилає нам з Києва "Українське
слово" - це єдина газета, яку отримуємо з Батьківщини). Везу також угоду про співпрацю київської школи N 251 та школи N 7 у Петропавловську-Камчатському, і дуже сподіваюся на те, що наші взаємозв'язки з Україною, так само як і з українською діаспорою в усіх країнах світу ставатимуть дедалі міцнішими.

http://russia.org.ua/reviews/3f86dec4f384f

10.10.2003