Олена Ніканорова
1996 року в Росії був прийнятий Федеральний закон про національно-культурну автономію, і українська громада Камчатки, найвіддаленішого куточка колишнього Союзу, набула відповідного статусу. Правління НКАУ Камчатки очолює Віктор Манжос, уродженець Сумщини. А його перший заступник Валентин Пилипчук - родом з Житомирщини. 3 ним нашому кореспондентові випало поспілкуватися під час його перебування в Києві, коли тут, напередодні Дня Незалежності, проходив VIII Світовий конгрес українців.
"На Камчатку я потрапив за власним бажанням, - сказав
Валентин Макарович,- коли у 1979 році з відзнакою закінчив Київський Інститут
інженерів цивільної авіації. Було цікаво пізнати цей далекий, зовсім не
знайомий для мене край. І полюбив його своєрідну красу. Відтак працюю в авіації
вже майже чверть віку, налітав на вертольоті Мі-8 понад 5 тисяч годин. Живу в
Петропавловську-Камчатському". А далі Валентин ПИЛИПЧУК розповів про те,
як етнічні українці будують на Камчатці своє національне життя.
- Ділянка моєї
відповідальності в НКАУ - освіта і зв'язок з Україною. Ми досить плідно
співпрацюємо з Українською всесвітньою координаційною радою, Товариством
"Україна - Світ". Провід обох цих організацій міститься в Києві. Маю
також контакти з керівництвом Світового конгресу українців - міжнародної
організації, яка займається проблемами української діаспори. Але, гадаю,
потрібно ще багато зробити для посилення ролі цих організацій у житті нашої
діаспори усіх країн, зокрема Росії.
- Розкажіть, будь ласка, як українці Камчатки використовують закон
Російської Федерації про національно-культурну автономію для задоволення своїх
духовних потреб?
- На Камчатці, за даними перепису населення 1989 року (дані останнього
перепису ще не оприлюднено), живе 43 тисячі українців - при тому, що її
населення становить близько 400 тисяч. Це означає, що кожен десятий тут -
українець. А загалом на Камчатці проживають представники понад 100
національностей.
Українська громада зорганізувалася 11 років тому, і своєю метою ми поставили
збереження нашої національної ідентичності. Відомо, що там, де компактно живуть
українці, завжди є художні колективи. Є вони І в нас: хор, який називається "Українська
душа", дитячий танцювальний ансамбль "Фантазія",
вокальний ансамбль "Чудовий настрій" тощо. І нині наша
національно-культурна автономія є провідною на Камчатці. Ми найчисленніші і, на
мій погляд, найбільш організовані. І якщо хтось потребує допомоги, то
звертається саме до нас.
З 1998 року видаємо газету "Батьківщина", яка виходить раз на
місяць накладом 1000 примірників, обсягом один друкований аркуш. Редакція
розташована в місті Петропавловську-Камчатському. Мені здається, це єдине
українське видання в Росії, яке можна передплатити. Щоправда, газета поки що
українсько-російська.
- На які кошти існує "Батьківщина"?
- На кошти передплатників (маємо їх понад триста) і спонсорів - людей, які
відчувають себе українцями. Цього року ми отримали невелику (8 тис. руб.)
допомогу від адміністрації Камчатської області. А у вересні Держкомнацміграції
України виділив на видання газети понад 28 тис. руб., за що ми дуже вдячні.
Усе, про що я тут
розповідаю, передбачено Федеральним законом про НКА.
- Чи передплачують вашу газету за межами краю?
- Ні, поки що не передплачують. Частину тиражу ми передаємо безплатно в
бібліотеки, решта іде в продаж.
- Які матеріали публікує газета і хто її автори?
- Друкуємо розповіді про життя нашої громади, подаємо новини з України,
матеріали про її історію, культуру та визначних діячів, про народні традиції та
звичаї, національну кухню, зокрема друкуємо рецепти українських страв.
Публікуємо також уривки з праць українських істориків, юридичні матеріали, що
торкаються українсько-російських відносин. Є у нас сторінка гумору і дитяча
сторінка. Наші постійні автори - члени правління НКАУ Камчатки, вчителі та учні
українського класу, активісти громади.
- Як вам вдається підтримувати українську мову у суціль російськомовному
середовищі?
- Торік у середній школі N 7 у Петропавловську-Камчатському ми організували
роботу українського класу з факультативним вивченням української мови,
літератури, історії, географії, українознавства, - усе, що можуть і знають наші
педагоги, вони стараються донести до дітей з українських родин, аби вони берегли
традиції своїх дідів і прадідів. А таких людей у нас вистачає - маємо чотирьох
учительок, двоє з яких на базі Київського національного університету імені
Тараса Шевченка у липні нинішнього року пройшли перепідготовку на тижневих
курсах з підвищення кваліфікації вчителів української діаспори. Організовує
курси Товариство "Україна - Світ".
- Скільки дітей відвідує український клас?
-Дітей у нашому класі поки що небагато - близько 30 чоловік різного
віку - від першого по десятий клас. Але двоє з них, згідно із затвердженою
Президентом України у 2001 році програмою "Закордонне українство на період
до 2005 року", вже
вступили до вищого навчального закладу України - Національного педагогічного
університету імені М. Драгоманова. Гадаю, така практика триватиме й надалі.
Річ у тім, що одним із основних своїх завдань, як я вже сказав, ми вважаємо
зміцнення зв'язків з Україною. Люди старшого віку навряд чи зможуть сюди
повернутися. А хтось із молодих, особливо тих, хто здобуватиме вищу освіту в
Україні, можливо, й повернеться на історичну батьківщину. І то буде певна
протидія нинішній тенденції "відтоку мізків" з України за рубіж.
- Ви були учасником VIII Світового конгресу українців і, певно, мали
можливість відвідати рідне село. Як часто взагалі його відвідуєте?
- У своє село Зірка на Житомирщині стараюсь приїхати щоразу, коли випадає
бувати в Україні, хоч із рідних у цьому маленькому селі вже нікого не лишилося.
Відвідав і Дубрівську середню школу, де колись навчався. Був приємно вражений,
побачивши свою фотографію на стенді "Вони вчилися в нашій школі"
серед дев'яти колишніх найкращих учнів...
- Яке враження на вас, громадянина Росії, справляє наша дійсність?
- Наша українська дійсність, попри всі негаразди, все-таки дає мені задоволення
і надію на краще майбутнє нашого народу. Хай повільно, але життя людей потроху
поліпшується. Я це бачу по тому, як живуть в Україні три мої брати і чотири
сестри.
- Чим збагатив вас досвід розбудови українського життя в діаспорі інших
країн?
- Вчитися є багато чого, особливо в діаспори західних держав. Але найважливішим
для українців, які живуть за межами України, особливо для громадян Росії, є
збереження рідної мови, і кожний, хто усвідомлює себе українцем, має прагнути
досконало оволодіти нею і навчити мови дітей, виховати їх у любові до України.
- Повертаючись на Камчатку, які плани розвитку національно-культурної
автономії українців везете із собою?
- Плани, звичайно, є, але працювати над їх втіленням у життя доведеться багато
і наполегливо. Крім планів, везу і дещо матеріальніше - підручники для
українського класу, вишиванки для активістів і артистів наших художніх
колективів, українські газети (до речі, Фонд імені Олени Теліги надсилає нам з
Києва "Українське
слово" - це єдина газета, яку отримуємо з Батьківщини). Везу також
угоду про співпрацю київської школи N 251 та школи N 7 у
Петропавловську-Камчатському, і дуже сподіваюся на те, що наші взаємозв'язки з
Україною, так само як і з українською діаспорою в усіх країнах світу
ставатимуть дедалі міцнішими.
10.10.2003