lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Вийшов в світ альманах „Червона калина”
Друк
Розділ: Рушники (Златоуст)

Поздоровляємо українців уральського міста Златоусту та їх провідницю пані Лідію Кобзар з цією видатною подією в українському житті регіону!

Від редакції: В нашому невеличкому редакційному колективі сайту «Кобза-Українці Росії» з великою увагою і захопленням стежать за справами в міському Клубі української культури челябінського міста Златоусту «Червона калина». Ми милуємося цими чудовими людьми, які змогли розпалити на південному Уралі досить яскраве вогнище українського культурного життя. І особливо милуємося подвижницькою роботою засновниці і голови златоустівського Клубу пані Лідії Кобзар-Шалдуги. Нам дуже приємно бачити, як вона немовби в відомій народній пісні – «підіймає свою "Червону калину".

Живе і самовіддано, винахідливо праює в Златоусті талановита людина - є й результати її роботи. Бо вона лідер в своїй громаді, як, наприклад, Євген Савенко в Нижнєкамську, як Едіта Познякова-Мочевус в Петропавловську-Камчатському, як наша Наталя Литвиненко-Орлова у Мурманську... Сьогодні ми з радістю повідомляємо про велике досягнення пані Лідії та її колег – вихід в світ альманаху Українського клубу «Червона калина» міста Златоусту. Додаємо листа від авторки та сам текст Альманаху. І першу реакцію на його появу з боку нашої колеги з Камчатки.

Андрій БОНДАРЕНКО,

головний редактор сайту «Кобза-Українці Росії».

Лист від голови Українського клубу м. Златоусту «Червона Калина»:

Шановний Андрію! Щиро вдячна Вам за листа від пані Наталі Литвиненко-Орлової з Мурманська, а ще за Ваші такі теплі слова, таку високу оцінку. Це так окрилює!

Нашу „Кобзу” читаю щодня, а ще в Інтернеті - газети „День” і „Кримська світлиця”, - бо ж в Алупці три роки після інституту викладала українську мову та літературу в середній школі № 1. Вийшла заміж і поїхала на Північ, а мої 10-класники ще довго писали мені, деякі більше 10 років, казали: ви як декабристка…

Багато матеріалів з „Кобзи” вкладаю в окрему папку, дещо на листках ношу щосуботи в наш клуб і так розказую про українців Росії – за матеріалами „Кобзи”. Вдома в комп”ютері всім показую багато скопійованих фото. .Як прекрасно, що є у нас тут в Росії „Кобза”, що Ви, Андрію Васильовичу, так мудро її ведете.

31 березня вийшов з друку мій альманах „Червона калина”, його надрукувала на грант мера Златоусту в 30 тисяч рублів, який я виграла в конкурсі проектів. В ньому 12 розділів на 172 сторінок. Матеріали про звичаї готувала ще років чотири тому, бо ж у нас основний напрямок – звичаї нашого народу. А потім, як отримала грант, - більше року напруженої праці. Але то все мені було в радість, бо робила це з величезним натхненням, хоча й сил, своїх коштів та й сліз було чимало.

Він у мене вийшов як мала енциклопедія України - для тих, хто живе тут, в кого немає доступу в Інтернет, хто не може поїхати в Україну, щоб набратися інформації. Жаль, що надсилаю текст альманаху без фото - він багато ілюстрований. Щоправда, на таку мізерну суму навіть 150 примірників не могла видрукувати якісно, економили як можна і не можна. Тому обкладинка – м’яка і фото дуже низької якості.

От аби цей альманах видрукувати на високому поліграфічному рівні, красиво! Та про це годі й думати, бо де ж їх знайти, тих спонсорів? Та може, колись і знайдуться, бо таки вірю в чудеса!

Я ще в Товаристві інвалідів (моя донька Олена – колясочниця з ДЦП) теж 5 років веду літературний клуб, для цих людей творчість - часто єдина можливість якось реалізуватися, відчути свою значимість. Три роки тому я там випустила альманах „Ліра”, а цього літа – збірочку одної юної авторки Каті Персидської, зараз 7 осіб стали номінантами Міжнародної премії „Філантроп”. Так навіть для них важко знайти спонсорів, а для українців – і поготів!

Сьогодні носила звіт за грант і 25 примірників у комітет з культури, так дуже дісталося мені, що не віддала їм увесь тираж, як того вимагали: „Вы нас кинули!.. это должно остаться в городе, а не для Украины!.. Никому он не нужен ни в Москве, ни в Самаре…» Та я таки тихо зробила по-своєму...

Ще раз дякую Вам за все. Бажаю доброго здоров’я, натхненної і радісної праці!

З повагою – Лідія КОБЗАР.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.  

P.S. 1 квітня прийшов перший відгук від пані Едіти Познякової, голови Клубу української культури імені Івана Франка м. Петропавловська-Камчатського. Ох, як же приємно отримувати такі добрі слова! Та ще від такої знаючої, шляхетної людини, яку поважаю надзвичайно.

«Шановна пані Лідіє! Я зараз знаходжусь в Україні. Була в Криму, на Тернопільщині, а зараз у Львові. Ось і вирішила зайти на свою пошту, а там Ваш альманах. Щиро дякую. Ось сьогодні майже весь перечитала. Це дійсно «мала енциклопедія». Це Чудо! Все, що написали про Великдень я вже беру на зустріч, яку проведу як тільки повернуся на Камчатку. Повертаюсь я 11 квітня, а вже 27 буде зустріч! Ваші матеріали багаті і дуже гарні. Я ж не люблю робити зустрічі, на яких би повторювалися сценарії, стараюсь вишукати щось нове…Вчора з онукою ходили по Львову і шукали якісь сценарії, календар знаменних дат або книжки звичаїв нашого народу і тому подібне, але нічого не вдалося знайти, якщо щось і знаходили то на російській мові… І ось мені подарунок – це Ваш альманах. Дуже дякую!!! Знаю що то за робота, а тому вітаю Вас з її завершенням! Цікаво все і «Із історії українців в Росії» і «Із життя українського клубу» і особливо «Звичаї нашого народу», «Народна криниця»… А взагалі все потрібне і все цікаво! Все це я потроху буду вживати в наших зустрічах, а за так, Ваша праця не марна!!! Сердечно вдячна Вам! Бажаю Вам здоров`я, натхнення і радісної праці на славу нашої Батьківщини - України. Хай Господь Вас благословить на нові Подвиги!!! - З щирою повагою Ваша Едіта».

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

На світлині: Альманах українського клубу «Червона Калина». Златоуст. 2007

Додаток: Текст Альманаху українського клубу «Червона Калина».

Альманах українського клубу

«Червона Калина»

Златоуст

2007

Присвячую цей альманах синові Костянтину та всім землякам, які не забувають свого коріння.

Автор.

Чем больше будем знать о прошлом и настоящем друг друга, тем больше станет уважения и дружбы между нашими народами. Этот альманах - почти малая украинская энциклопедия, - предлагается украинцам и всем тем, кто интересуется прошлым и настоящим Украины, её обычаями, культурой, поэзией, народным творчеством.

Автор-составитель – Лидия Кобзарь-Шалдуга

Фотографии - Владимир Вакий, Лидия Шалдуга, Александр Козлов, Татьяна Лапина, Константин Шалдуга, Нина Кузнецова, Татьяна Беркита, Александр Потапов, Павел Коньшин.

Верстка – Лидия Шалдуга

Компьютерный набор – Лидия Шалдуга и Наталья Беспамятних

«ЧЕРВОНА КАЛИНА» Стр.

1. ПРЕДИСЛОВИЕ 4

М. Стельмах, УКРАЇНО! 5

А. Струк, Два крыла моих – Россия, Украина

2. ИЗ ИСТОРИИ УКРАИНЦЕВ В РОССИИ 6

Л. Кобзарь, Нашего цвету – по всему свету 7

Златоустовские украинцы (обзор „ЗЭ”) 10

Ю. Окуцов, Украинцы в истории Златоуста 11

Л. Русакова , Живи, род Кравченко. 14

Н. Данилевский, Скульптурных дел мастер. 1 6

Н. Данилевский, С Украиной в сердце 18

Л. Шалдуга, „Те слова от гомона, от боли”. 22

Н.Данилевский, „Своя интонация, своя песня” 25

 

3. ИЗ ЖИЗНИ УКРАИНСКОГО КЛУБА 27

Н. Глыбовская, Україна – рідна мати моя. 28

Мы дружбой сильны

Л. Кобзарь, Наши вечорницы 29

Рождество 31

И. Филиппова, Фестиваль дружбы. 33

Л. Рогозянская, Венок Кобзарю. 34

И. Николаева, Душа беседует с душою. 36

Н. Трифонова, Иван Купала 37

Л.Шалдуга, Берегиня. 38

Л Шал дуга, приглашаем в путешествие 39

Будем знакомы 41

 

4. У НАШИХ СОСЕДЕЙ 44

Л. Виценя, „Терновая ружа” в Башкортостане (Уфа) 46

А. Антоненко, Украина – песня моя (Троицк) 50

И. Андрощук, Царь-голос (Еманжелинск) 52

5. КЛАСИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 53

Тарас Шевченко, У нашім раї на землі 54

Вал. Гарус, Шевченко-художник 59

Леся Українка, Ритми 61

Іван Франко, Зів"яле листя 64

Ліна Костенко, Моя любов 65

6. ПОЭТИЧЕСКИЕ ПЕРЕВОДЫ 67

Т. Шевченко в переводах русских поэтов 68

Светлана Соложенкина – переводы 71

Владимир Чабаненко – переводы 73

Лидия Кобзарь-Шалдуга - переводы 74

 

7. МОСТЫ ДРУЖБЫ: Урал-Украина 76

Людмила Дугарь, День Украины 78

Раиса Баштан, От сердца к сердцу . 79

С.Соложенкина на сайте „Кобза” 81

Л. Вайцель, Автопортрет 83

Вол.Чабаненко, Все – від мами 85

Лідія Кобзар, Ті червоні тюльпани 87

Іван Андрощук, Карпати 88

Олександр Аксьонов, Зустріч 89

Вл. Коломиец, Душа народа 90

 

8. ЗВИЧАЇ НАШОГО НАРОДУ 93

за книгами Олекси Воропая:

- Скарби народні 94

- Національний одяг. 95

- Вечорниці. 98

- Різдво. Щедрівки. Ряжені з козою. 99

- Паска-Великдень. Писанки. 103

*********

Л. Кобзар-Шалдуга Ой, на Івана ... 106

Рушники. 107

8. ОБЫЧАИ НАШЕГО НАРОДА 110

по книгам Олексы Воропая:

- Сокровища народне 111

- Национальные одежды 112

- Вечорницы. 115

- Рождество. Щедрованье. Ряженые с козой 116

- Пасха-Великдень. Писанки. 120

*********

Л. Кобзарь-Шалдуга, Ой, на Ивана ... 123

Рушники. 124

9. НАША СЛАВА 125

Л. Шалдуга, Тая слава козацькая… 126

Л. Рогозянська, Трипільська цивілізація 127

М. Нечипоренко, Петриківський розпис 129

Л. Кобзар, Космічні орбіти 130

О. Палій, Про походження назви Україна 132

Л. Рогозянська, Державі символи 132

9. НАША СЛАВА 133

Л.Шалдуга, Тая слава козацкая… 134

Л. Рогозянская, Трипольськая цивилизация 136

Н. Нечипоренко, Петриковская роспись 138

Л. Кобзарь, Космические орбиты 139

О. Палий, О происходжении названия Украина 141

Л. Рогозянская, Государственные символы. 142

 

10. НАРОДНА КРИНИЦЯ 143

Перлини України – 144

М.Нечипоренко, Кобзар Олексій Коваль 145

Червона калина піснею лине 147

Струни серця - улюблені пісні. 148

Колискові пісні 152

В.Ясиновський, Народження пісні 153

Українська пісня у світі. 154

 

11. ВІНОЧОК - дітям 156

Тарас Шевченко, Червона калина 157

Весна-красна 158

Малятам 160

Гал. Посиденько, Віночок. 162

Ж. Юзва-Яськів, Миколай у гості 164

Дві казки 165

Музичний альбом 167

Наш рід 169

12. УКРАЇНА СМІЄТЬСЯ 170

С. Руданський, Добре торгувалось 171

М.Старицький, Панасові галушки

П. Глазовий, Сучасний ворон 172

 

Щире вітання вам, любі друзі, шановні читачі!

Сердечно приветствуем вас, дорогие друзья, уважаемые читатели!

Этот альманах – наш подарок Златоусту в год празднования 1600-летия его духовного покровителя, святого Иоанна Златоуста, а также в юбилейный год городского литературного объединения „Мартен”.

Альманах выходит в год первого, 5-летнего юбилея нашего украинского клуба „Червона калина”. Издаётся он на „грант мэра” – главы администрации Златоустовского городского округа Мигашкина Дмитрия Петровича. Грант мы виграли в конкурсе проектов (номинация „национальная культура”), организованном городским комитетом культуры по инициативе его руководителя Сафьяна Сергея Борисовича.

Пользуясь случаем, выражаем сердечную благодарность нынешнему руководителю „Мартена” Н.Ф.Глыбовской. Надежда Федоровна первой поддержала стремление украинцев Златоуста основать своё общество, таким образом, мы считаем её «крёстной матерью» нашего клуба «Червона калина».

Особое уважение и благодарность хочется выразить Непомнящей Раисе Лазаревне, руководителю «Союза женщин» и её помощнице Княжук Наталье Борисовне. Именно в этом уютном, приветливом доме собираемся мы каждый выходной на протяжении всех пяти лет на наши праздничные и рабочие встречи, именно здесь мы находим горячую поддержку, искреннюю заинтересованность нашими делами.

Цель украинского клуба – сохранение и почитание украинских национальных обычаев, знакомство с украинской историей, культурой; воспитание взаимоуважения и межнационального согласия. Уже пятый год мы отмечаем исторические и культурные даты, связанные с Украиной: «Венок Кобзарю», День Украины, вечорницы, Рождество, Великдень-Пасху; вместе с краеведческим музеем празднуем дни славянской письменности и культуры, выступаем перед ветеранами… Мечтаем о своём помещении, комнате-музее, стремимся к сотрудничеству с молодежью в учебных заведениях и домах детского творчества, детсадах и музыкальных школах, ведь каждый человек вправе знать свои корни, свою прародину, рассказывать о них своим детям. На сайте «Кобза-Украинцы России» у нас есть персональная вэб-страница «Рушники», где мы рассказываем о жизни нашего клуба.

Мы все – граждане Российской Федерации, уважаем её законы и своим трудом способствуем её процветанию. Мы живем и работаем на благо нашей России, радуемся и гордимся успехами Златоуста, ведь многие из нас родились здесь, Россия - родина наших детей и внуков. Мы также хотим помочь россиянам ближе узнать Украину, её культуру, традиции, чтобы больше знать, а значит, и уважать, любить друг друга. Ибо в сотнях семей нашего города переплелись судьбы украинцев и русских. Нам известно, как свято хранятся в таких домах родное слово, книги, родовые традиции, прекрасные украинские песни, народное искусство вышивки, росписи, резьбы, писанки…. И как же обогащается духовное пространство нашего многонационального города неповторимой украинской барвою!..

Щире вітання вам, любі друзі, шановні читачі!

Цей альманах – наш дарунок місту Златоусту в рік святкування 1600-ліття його духовного покровителя святого Іоанна Златоуста, а також в ювілейний 80-й рік міського літературного об”єднання „Мартен”.

Альманах виходить в рік першого ювілею нашого українського клубу „Червона калина”. Видається він на „грант мера” - голови держадміністрації Златоустівського міського округу Мігашкина Дмитра Петровича. Грант ми виграли в конкурсі проектів (номінація „національна культура”), організованому міським комітетом культури з ініціативи його керівника Саф”яна Сергія Борисовича.

Користуючись нагодою, висловлюємо щиру подяку нинішньому керівникові „Мартену” Н.Ф. Глибовській. Надія Федорівна першою підтримала прагнення українців Златоусту заснувати свою громаду, таким чином, ми вважаємо її „хрещеною матір”ю” нашого клубу „Червона калина”.

Особливу пошану та вдячність хочеться висловити Раїсі Лазарівні Непомнящій, керівникові „Союзу жінок” та її помічниці Наталі Борисівні Княжук. Саме в цьому затишному й привітному домі ми збираємось впродовж усіх п”яти років на наші зустрічі – святкові й поточні, саме тут знаходимо постійну гарячу підтримку й щире зацікавлення нашими справами.

Мета українського клубу – збереження й вшанування українських національних звичаїв, знайомство з українською історією, культурою, виховання взаємоповаги й міжнаціональної згоди.

Вже п”ятий рік ми відмічаємо історичні й культурні дати, пов”язані з Україною: „Вінок Кобзареві”, День України, вечорниці, Різдво, Великдень, разом з краєзнавчим музеєм святкуємо дні слов”янської писемності та культури, Івана Купала та інші, беремо активну участь у проведенні фестивалів національних культур, виступаємо перед ветеранами... Мріємо про своє приміщення, кімнату-музей, прагнемо співпраці з молоддю в будинках дитячої творчості й учбових закладах, в дитсадках та музичних школах, адже кожна людина має право знати свої корені, свою прабатьківщину, розказувати про них своїм дітям та внукам. На сайті „Кобза – Українці Росії”у нас є персональна веб-сторінка „Рушники”, де ми розповідаємо про життя нашого клубу.

Ми всі – громадяни Російської Федерації, поважаємо її закони й своєю працею сприяємо її процвітанню. Ми бажаємо жити й працювати на благо нашої Росії, радіти й пишатися успіхами Златоуста, адже багато з нас народились тут, Росія – батьківщина наших дітей та внуків. Ми також прагнемо допомогти росіянам ближче пізнати Україну, її культуру, традиції, щоб більше знати, а отже й поважати, любити одне одного. Бо в сотнях сімей нашого міста переплелись долі українців та росіян. Нам відомо, як свято зберігаються в таких родинах рідне українське слово, книги, родові традиції, чудові українські пісні, народне мистецтво вишивки, розпису, різьби, писанки... І як же збагачується духовний простір нашого багатонаціонального міста неповторною українською барвою!..

Немов росою вранiшньою вмита

Моя земля – вишнево-солов’їна.

Синiє небо i жовтiє жито

На прапорi i в серцi України.

Михайло Стельмах

У К Р А Ї Н О !

Україно! Одне тілько слово – і ми виходимо у світи сивої, мов жито, історії і барвінкової юності, у світи трагедійного епосу і поетичного відродження, у світи героїчних діянь і в світи глибинної краси.

Україно! Про тебе сиві кобзарі співали, що ти обездолена чайка-небога, що вивела діток при битій дорозі. Так, при битих дорогах, при чорних і ханських шляхах народжувались твої вольнолюбиві діти.

Ніколи наш народ – народ великої душі і доброго ока – не зазіхав на чужі краї. А на його землю рвались і печеніги, й половці, і шведські властолюбці, й польські магнати, і німецькі ландскнехти. Тут, на захоплених і обездолених ними займанщинах, вони мріяли навіки залишити своє коріння і насіння, а залишили навіки татарські могили, турецькі, шведські... Бо в боях за волю Україна-чайка ставала Україною-горлицею, бо її волелюбні діти, як сказав прославлений полковник Іван Богун, скидали свої козацькі шапки лише перед Богом, і то власною охотою!

Україно! Крізь шерех неволі, крізь заграви пожарищ, шал битв і побоїщ твої сини мріяли про тихі води і ясні зорі. І прекрасні зорі освітили твої шляхи, і вольною стала твоя доля, і великими твої діти – роботящі, мудрі й красиві – у своїх діяннях і помилках.

Україно! Земля трударів, земля героїв, земля поезій і легенд! Тихі води твої, ясні зорі твої, добрі люди твої! Сьогодні на всі материки і на всі сторони світу видно, як ми живемо, як будуємо свій казковий калиновий міст, як ми сіємо в землю зерно навпіл з щастям – для себе, для дітей своїх і для добрих людей, яких завжди стрічаємо щирим серцем і хлібом та сіллю! Великий уклін тобі, Батьківщино моя! Великий уклін тобі, Україно моя!

Г І М Н У К Р А Ї Н И

Ще не вмерла Україна,

І слава, і воля!

Ще нам, браття молодії,

Усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки,

Як роса на сонці.

Запануємо ми, браття,

У своїй сторонці.

Душу, тіло ми положим

За нашу свободу,

І покажем, що ми, браття,

Козацького роду!

Арсентій Струк

Киев-Калуга

Мої крила – це Росія й Україна,

Дві надії, дві любові, дві жаги,

Дві руки, що обіймають міцно сина.

Два краї, що позмикали береги.

Гордий тим, що з України – батьків корінь.

Що в Росії – корінь материн і мій.

Що я – двічі слов"янин, що в непокорі

Дух мій вільний не згубився між завій.

Дзвін від Київської древньої Софії

Чую я біля Московського Кремля.

І слов"янська нерозгадана стихія –

Серцевина мого пращура й моя.

НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ

Ой у полі калина,

Та в полі червона,

Хорошенько цвіте...

Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний,

Не цураймося, признаваймося,

Бо багацько ж нас є...

(Українська народна пісня)

 

Українські поселення – діаспори - здавна існують в багатьох країнах світу: Аргентині, Канаді, США, Австралії, в Європі. Налічують українців поза межами України аж до 20 млн. В Росії не знайти місця, де б не проживали громадяни з українськими коренями: нашого цвіту по всьому світу! Розкидала їх по всіх усюдах доля й недоля. За даними перепису 1989 р. в РФ кількість українців сягала 4,3 млн, за переписом 2002 в Росії проживає 3 млн чоловік. Але за неофіційними даними, за підрахунками спеціалістів – більше 10 млн. Це ж скільки тих, які асимілювались, які сумніваються – не то бояться, не то соромляться - згадати своє коріння, свою прабатьківщину...

ИЗ ИСТОРИИ УКРАИНЦЕВ В РОССИИ

Украинские поселения – диаспоры - издавна существуют во многих странах мира: Аргентине, Канаде, США, Австралии, в Европе. В России не найти места, где бы не проживали граждане с украинскими корнями: "Нашого цвіту – по всьому світу!" Раскидала их повсюду доля и недоля. По данным переписи 1989 г. в РФ количество украинцев достигало 4,3 млн, а по данным переписи 2002 г в России проживает 3 млн человек. Но по неофициальным данным, по подсчетам специалистов - более10 млн. Это ж сколько таких, которые уже ассимилировались или которые сомневаются – не то побаиваются, не то стесняются вспомнить свои корни, свою прародину...

Начиная ещё с конца ХІІІ ст. отдельные украинцы стали мигрировать на московские земли, спасаясь от татарского насилия: например, черниговский боярин Ф. Бяконт (отец митропол. Алексия), киевский митрополит Максим (1299 г). Во время княжения Ивана Калиты прибывали в Московию лица боярского и духовного сословия со своей челядью, а также отдельные ремесленники. Количество украинских переселенцев увеличивалось на границах Московского государства и после подавления поляками казацких восстаний, участники которых эмигрировали на приграничные земли – Курские, Воронежские, Кубанские.

Отдельные лица и группы специалистов выезжали по приглашению московского правительства, князей, бояр или же по собственной инициативе – ради карьеры и заработка. Это были представители духовенства, ученые, учителя, переводчики, певцы, купцы, ремесленники. Ко второй половине 17 века в Москве образовалась постоянная украинская колония, район которой назывался Малороссийским, позже – Маросейка.

Выпускников украинских православних школ и академий приглашали учить царских и боярских детей в Московское царство, которое было плотно закрыто от латинской Европы. При том украинских преподавателей настолько уважали, что ученики даже пытались копировать их говор, считая его признаком большой учености. Культурное доминирование Украины продолжалось до времени, когда Петр 1 прекратил традиционную связь через неё с Европой, „прорубив окно” на Балтике, и стал привозить учителей-немцев.

В 1645 году в Москву переехало более 30 украинских ученых: филологов, философов, знатоков риторики, духовной музыки: ректор Киево-Могилянской академии – философ, математик и поэт Феофан Прокопович, Симеон Полоцкий был приглашен в Москву обучать царевичей Алексея, Федора и царевну Софью. Туда же ушли и книги-учебники Галятовского, Радивиловского, Петра Могили, М. Смотрицкого, Гизеля, Барановича ... В России творили композиторы Ведель, Дм. Бортнянский. В 1652 году к ним присоединились 12 певцов под руководством В.Тернопольского. Известный философ Г.С.Сковорода также в юности пел в придворной капелле. В 1700-1762 годах в российских землях из 127 архиереев было 70 одних только украинцев, из них трое были канонизированы как святые.

Отдельную категорию составляли депортированные российским правительством украинские гетманы и козацкая старшина – реальные или потенциальные противники Москвы. Их высылали в Сибирь, позже – в Архангельский, Соловецкий и другие монастыри.

Наиболее массовые депортации приходятся на правление Петра І, когда после Полтавской битвы 1709 года немало сторонников гетмана Мазепы, а потом гетмана Полуботка было выслано на каторгу. Позже в 1775 году Екатерина ІІ, окончательно ликвидировав Запорожскую Сечь, отправила на Соловки последнего кошевого атамана Петра Калнышевского и его сторонников.

Для строительства Петербурга, множества укреплений, каналов, линий отправляли с Украины десятки тысяч козаков и посполитых. Только из одной Киевской губернии было отправлено за один 1710 год – 2125 человек, в 1712 году – 1365 человек, в 1713 - 1790 человек, в 1714-15 годах по 1436 человек, множество их там в болотах и сгинуло.

В начале 17 ст козаки участвовали в походах Речи Посполитой на Москву. Как свидетельствуют источники, рейды 20-тысячного войска П.Сагайдачного в 1618 году в земли Московского государства доходили до Тихвина, Холмогор, Архангельска. Возвращаясь из этого похода, часть Козаков осталась. А в следующем году ещё 700 козаков с полковником Коншею перешли на службу к Московскому царю, их расселили в 18 городов: Коломна, Рязань, Казань, Астрахань, Кострома и т. д. А с 1629 года переселенцев записывают на действительную военную службу – охранять границы.

На окраинах Российской империи первые украинцы появились более 250 лет назад: в начале 17 века «черкесы» – украинские козаки – входили в российские войска, они же и поселялись затем в образовавшихся городках-крепостях. На окраинных, диких землях одновременно оседали русские и украинцы.

Прибывшие на новое место украинцы строили землянки и приступали к привычному для них делу – землепашеству. Их трудолюбие и богатые плодородные земли позволяли переселенцам укрепить свои хозяйства и построить села, подобные тем, откуда они вышли. По народным воспоминаниям, период заселения был "золотым веком достатка и богатства". В то время не было ограничений: каждый брал земли, сколько мог обработать. Один из этнографов отмечал, что "поселенцы-малороссы в своих поисках удобного места проживания выбирали равнины, где текли реки. Проточная свежая вода есть необходимым условием хохлацких поселений. Встретить их село возле стоячей воды пруда или озера так же невозможно, как увидеть непобеленную хату в любой малороссийской слободе".

По свидетельству турецкого историка Евлие Челеби, автора 10-томной «Книги путешествий», по переписи 1666 года в Крымском ханстве проживало 1 млн 120 тыс населения, из них почти 920 тыс козаков (то есть украинцев); в Х1У ст в Кафе (Феодосии) действовала православная церковь, а в ХУ11-ХУ111 ст на землях Крымского ханства было 50 козацких зимовников и иных украинских поселений. По переписи 1897 года (100 лет назад) в Таврийской губернии доминирующей этнической группой были украинцы.

В конце 18 столетия начинают массово заселяться земли Поволжья и Северного Кавказа. В 1792 году по специальному указу Екатерины ІІ земли Кубани наделяются бывшим запорожцам, которых царица переименовала в черноморцев. На землях Войска Черноморского поселяются и другие украинцы - потомки реестровых козаков из Полтавской и Черниговской губерний, а позже – «неверные» козаки Задунайской Сечи. Черноморцы берегли традиции родной культуры, свой язык, песни, обычаи и в пустынной степи за три-четыре десятилетия сотворили новую Украину. По переписи 1926 года на Кубани насчитывалось более 3 млн украинцев, а 1959 году всего 170 тыс. Этот огромный разрыв – следствие «расказачивания» и «раскулачивания» населения Кубани, результат сталинских постановлений 1930-32 годов о «денационализации», голода 1931-33 годов и последующей ассимиляторской политики. А между тем, значительную часть Кубани, особенно бывшую Черноморию, соединяет с Украиной фольклор. Кому привелось побывать на Кубани, особенно в Ростовской области, северо-западе Краснодарского края, тот заметил, что коренное население говорит на украинском языке, поёт старинные украинские песни.

Более ста лет (с 1811 по 1920 год) просуществовал Кубанский казачий хор. Трагедия расказачиванья 20-х годов прервала его деятельность, и лишь перед Отечественной войной началось его частичное возрождение. А с 1974 года и по сегодняшний день этим прославленным коллективом руководит талантливый фольклорист и композитор, народный артист России и Украины, Виктор Захарченко. Старинная песня из репертуара Кубанского хора стала визиткой нашего украинского клуба "Червона калина":

Червона калина

Верхи похилила.

Оце ж тая, ой дівчинонька,

Шо мене вірно любила.

ИЗ ИСТОРИИ УКРАИНЦЕВ В АЗИИ

С конца 18 столетия начинается освоение Сибири, Казахстана, Урала, Средней Азии, Дальнего Востока. В поисках вольных земель украинский селянин дошел до Алтая и вдоль южных окраин Сибири, понад рекою Амур добрался до Тихого Океана, всюду оставляя поселения с украинскими названиями. Это было связано с правительственной колонизацией этих районов. Развитие капитализма вынуждало к новым поискам рынков сбыта товаров, к поискам источников сырья для промышленности. В 18 и начале 19 столетия царское правительство щедро жаловало богатыми окраинными землями дворян, которые перевозили на новые земли и своих крепостных, в том числе из своих владений в Украине, где еще ранее они получили от российсих правителей земли вместе с крестьянами.

После реформы 1861 года с отменой крепостного права огромные массы крестьян остались без земли. При поддержке государства шло переселение безземельных крестьян в отдаленные регионы Российской империи. С помощью Крестьянского поземельного Банка некоторые крестьяне могли покупать себе там небольшие участки земли. В архивах сохранились точные данные о том, из каких губерний, в каком количестве и куда именно разрешалось переселяться крестьянам, строго ревизовалось состояние новых поселений. Переселялись в основном крестьяне, способные взять на себя главные издержки на дорогу и обустройство на новых местах.

Колонизация Дальнего Востока, который украинцы позже назвали Зелёный Клин, шла через Сибирь, а в 1882 году было организовано переселение за государственный счет из Одессы морем. Заселение восточных земель резко возросло после сооружения Транссибирской железной дороги, строительство которой велось в 1895-1905 годах. А с началом Столыпинской реформы в 1906 году темпы заселения ещё более возросли. Всего до 1914 года в Азии поселилось около 2 млн украинцев. Переселенцы оседали в основном поблизости от железной дороги, образуя места компактного проживания. В Поволжье, Башкирии, на юге Урала, в Западной Сибири и на дальнем Востоке до сих пор существуют целые села и районы с украинскими названиями: Полтавка, Богодуховка, Харьковка, Золотоношка, Шевченково, Санжаровка, Черниговка, Новоукраинка… Карта Алтая, Казахстана, Томской и Омской областей пестрят украинскими топонимами: Новокиевка, Белоцерковка, Славгород, Яготино. В Славгороде украинцы составляли почти половину населения. Эти просторы Сибири украинцы назвали Серый Клин.

Украинские поселенцы стремились жить обособленно, сохраняя свой язык, обычаи, культуру. Практически невозможно было встретить поселения, где украинцы проживали бы совместно с немцами-колонистами, мордвой, татарами. Чиновник, старательно обследовавший земли переселенцев, характеризуя украинцев, пришел к выводу: "Малороссы …живут хорошо, села их широкие, хаты чистые и просторные, а жители сохранили свой национальный характер и обычаи. Речь, жилище, еда, набожность – всё без изменений переходит из рода в род". Священник А. Л. Люблинский в середине Х1Х века писал о религиозности украинцев Поволжья: "Все малороссы очень набожны, ревностны в исполнении церковных обрядов. В воскресные и праздничные дни все церкви полны народа, мужчины стоят на правой стороне, а женщины – на левой. С особым рвением посещают святые места: каждый год группами отправляются на богомолье в Киев, Почаев, Воронеж, Москву, принося оттуда различные священные вещи, книги и иконы… Украинцы украшают иконами в рушниках свои хаты, а также много жертвуют церкви… Дети украинцев знают главные молитвы, почти все взрослые умеют читать".

В условиях жесткой ассимиляторской политики по отношению к национальным меньшинствам, когда жестокими цензурнымы запретами преследовался даже сам украинский язык и не признавалось существование украинского народа, украинцы, оказавшись в далеких краях, не имея национальных школ, печатного слова, были обречены на ассимиляцию и потерю национальной самобытности. Известный Валуевский циркуляр (1863 г.) провзгласил: "Украинского языка нет и быть не может!" А Эмский указ 1878 года запрещал печатать любые тексты на украинском языке. И тем большее восхищение и уважение вызывает та сила и дух в родном языке и песнях, обрядах и традициях, которые сохранил народ, оторванный от родной земли на тысячи верст и на целые поколения.

В музеях дальневосточных –

Вечный снег моих рушников.

Это крылья дедов бессрочные,

Что летели столько веков.

Иван Драч

в переводе Св. Соложенкиной

ФОРМИРОВАНИЕ УКРАИНСКОЙ

ДИАСПОРЫ НА УРАЛЕ В ХХ СТ.

Наиболее массовыми переселения стали в конце 19-го - начале 20-го столетия в ходе Столыпинской реформы. Непаханая целина, бескрайние просторы привлекали украинского трудягу-землепашца и давали надежду на благосостояние, на лучшую крестьянскую долю. В тот период, например, украинское население лишь Башкирии (в границах Уфимской губернии) с 1897 по 1912 год возросло более, чем в 11 раз и перед первой мировой войной насчитвало почти 57 тысяч человек. В годы самой войны на территории современных Оренбургской и Челябинской губерний количество украинского населения превышало 10%, тогда как в целом по региону становило 5%. Во время реформы Столыпина огромную территорию юга Урала и Сибири, Северного Казахстана заселили более полутора милллиона выходцев из Южной России. Тогда в России наблюдался огромный рывок в производстве зерна и других, особенно плодово-ягодных, сельхозпродуктов именно благодаря освоению восточных земель трудолюбивыми южанами.

В годы первой мировой войны, революции, гражданской войны, голода 1921-22-х годов люди с Украины, спасаясь от тех ужасных событий, переселялись в более спокойные регионы. Так, согласно переписи населения 1926 года в Башкирской АССР численность украинцев составляла уже 76,7 тысяч лиц, то есть увеличилась за 10 лет сравнительно с довоенной на треть. Больше всего украинцев проживало в Оренбургской губернии – 112 тысяч человек, в Троицком округе – 14,4 тысяч, в Челябинской губернии – 12 тысяч человек.

Урал выполнял роль стартовой площадки для колонизации азийских просторов: лишь за 1925-26 годы через его территорию проехало на восток 312 тысяч человек. За этот период 86,2 тысячи поселилось на Урале.

В 20-х и в начале 30-х годов ХХ ст. для обеспечения потребностей украинцев в России действовала почти полная культурно-просветительская инфраструктура. Украинские книги, газеты выходили в десятках городов от Кубани до Дальнего Востока: в Самаре, Сталинграде, Ростове, Воронеже, Владивостоке и многих других городах. Там же работали десятки украинских школ, были техникумы, факультеты в вузах… Постановлением ЦК КП(б) в 1932-33 годах этап "украинизации" был закрыт вместе с прессой и школами.

С началом 30-х годов появляются новые массовые волны переселения украинцев на Урал: это коллективизация и ссылка "раскулаченных" крестьянских семей, страшный голодомор 1931-33 годов, искуственно созданный большевиками, а также начало бурного промышленного строительства в Челябинске, Магнитогорске и других городах.

Украинцы большими группами начинают переселяться в новые промышленные центры, возникающие в регионе. На Урале и в Западной Сибири строились предприятия-дублеры машиностроительной, нефтеперерабатывающей и химической промышленности, параллельные предприятиям западного промышленного района. На новых заводах широко использовался труд квалифицированных металлургов и машиностроителей с Донбасса и Приднепровья. За два года (1936-37-й) с Украины прибыло в Свердловскую область 15,6 тысяч человек, в Челябинскую – 11,2 тысячи. На протяжении одного лишь 1939 года из Ворошиловграда, Днепропетровска, Запорожья, Киева, Николаева, Одессы, Харькова переселилось в Свердловскую область 1593 человека, а в Челябинскую – 1094 человека.

Продолжались плановые переселения и крестьянских хозяйств с Украины. По плану в 1940 году в южные сельские районы Челябинской области прибыло 11 340 семей. Для размещения переселенцев выделялись лучшие земли, строительные лесоматериалы, поэтому местное население негативно относилось к прибывающим. Некоторая часть переселенцев возвращалась назад именно из-за враждебного отношения местных жителей.

Журавлі, журавлі, журавлі,

Скиньте з неба мені хоч пір"їну!

Журавлі, журавлі, журавлі,

Поверніть мене на Україну…

С началом Отечественной войны открылась новая страница в истории переселения украинцев на Уральские земли. С первых дней пошла работа по эвакуации промышленных предприятий, работников и их семей в основной регион – Уральський. Уже в июле началось массовое перебазирование предприятий и целых отраслей промышленности на восток, в том числе в Челябинскую область. Броневой стан Мариупольского завода прибыл на Магнитогорский завод; обустройство и металлоконструкции доменной печи № 4 с завода "Запорожсталь" были перевезены в Новотагильск; в Первоуральск был эвакуирован Днепропетровский трубопрокатный завод. Всего за два месяца – август-сентябрь 1941 года из Запорожской области было перевезено в Магнитогорск самое большое в Европе предприятие тяжелой металлургии – завод "Запорожсталь", и ещё 26 предприятий легкой и пищевой промышленности прибыло на Южный Урал.

Многие из привезеннях заводов объединили с уже действующими предприятитями. Так, Харьковский дизельный, Ленинградский им. Кирова и Челябинский тракторный заводы составили одно из самих больших в стране танкостроительных предприятий – "Танкоград". За то время с Украины на восток было перевезено более 3,5 млн человек, значительная их часть прибыла на Урал. В Челябинске лишь на Танкограде работало почти 3 тысячи эвакуированных украинцев.

А ещё сколько было военных училищ, вузов, театров – всего не перечислить! На 1 января 1942 года в Челябинскую область с Украины с детскими учреждениями (детские дома, ясли, садики, интернаты и др..) прибыло полторы тысячи детей, а в общем на 1 декабря 1943 года в Челябинской области эвакуированных с Украины насчитывалось 21,5 тысячи человек. Немало эвакуированных украинцев по разным причинам, как личным, так и по производственной необходимости, остались в России навсегда.

После войны наиболее численная волна переселения прошла с освоением целинных земель в 1950-60 годах. А ещё следует добавить молодых специалистов, прибывающих из вузов и техникумов Украины а также – воинов Советской Армии. Большинство этих молодых людей работали, служили на Урале, здесь влюблялись, женились, обживали новые земли, строили новые города, заводы, газопроводы, нефтепроводы. А на родную песенную Полтавщину, яблоневое Подолье, смерековые Карпаты приезжали лишь гостями…

Вновь аисты в край дальний улетают,

Но возвращаются весной на Украину.

Летят сердца тоскующие с ними

Всех тех, кто Родину давно покинул…

На Южном Урале нет района, где бы сегодня не проживали украинцы, которые вносят свой вклад в развитие народного хазяйства, науки, культуры и искусства Челябинской области, в том числе и нашего города. Среди Почетных граждан Златоуста тоже есть те, кто родился и выучился на Украине, у кого – украинские корни.

Жариков Владимир Павлович – скульптор, член Союза художников СССР с 1967 года, автор герба города Златоуста. Родился 19 ноября 1931 года в г. Конотопе Сумской области. Закончив Киевское художественное училище, затем Харьковский институт, приехал по назначению в Златоуст. Звание Почетного гражданина города получил за вклад в развитие монументального искусства и создание городской символики.

Орловская Лариса Борисовна – актриса, заслуженная артистка РСФСР, кавалер ордена Трудового Красного Знамени. Родилась 7 апреля 1917 года в Херсонской губернии. В Златоустовский драмтеатр прибыла после войны. В 1979 г. получила звание Почетного гражданина города Златоуста за заслуги в развитиии театрального искусства и активную общественную деятельность.

Седуненко Иван Демьянович – управляющий Златоустовским отделением Госбанка в 1959-1981 годах, кавалер орденов Отечественной войны, Красной Звезды и "Знак Почета", участник Великой Отечественной войны. Родился 12 июня 1921 года в селе Ставищи Васильковского района Киевской губернии. За большие заслуги в развитии банковской отрасли и многолетнюю общественную деятельность удостоен звания Почетного гражданина г. Златоуста.

Соколов Марк Йосифович – главный хирург г. Златоуста в 1954-1976 годах, участник Великой Отечественной войны, кавалер орденов Ленина, Трудового Красного Знамени и Красной Звезды. Родился 30 декабря 1901 года в городке Шпола Звенигородского уезда Киевской губернии. В Златоусте с 1925 года. Звание Почетного гражданина получил одним из первых в 1967 году за огромный вклад в развитие охраны здоровья и подготовку докторских кадров.

ИСТОЧНИКИ:

1. Игорь Винниченко (Киев), К вопросу расселения украинцев в государствах бывшего СССР. Сборник "Украинская диаспора" -("УД"), Киев-Чикаго,1992, №1.

2. Бубушаир Мамбетова (Бишкек), История переселения украинского населения на территории Киргизстана. Сб "УД", Киев-Чикаго, 1993, № 3.

3. Марат Закиров (Луганск), Формирование украинской диаспоры Уральського региона п.п. ХХ ст. Сайт "Кобза"-Украинцы России" - www.kobza.com.ua - 06.04.2005.

4. Лидия Шеремет (Киев), В степях Оренбургских. - Сайт "Кобза"-Украинцы России" - www.kobza.com.ua – 06.04.2005.

5. Игорь Шульга, Поселения украинцев в Саратовском Надволжье (ХУ111-нач ХХст) . Сайт "Кобза"-Украинцы России" - www.kobza.com.ua – 15.03.2005.

6. В.Ідзьо. Українці в Російській державі. Історико-філологічний вісник Українського Інституту. М.1997, т.І, с. 3-7. www.kobza.com.ua

7. Александр Козлов, Почетные граждане города Златоуста. Из личного архива.

Златоустовские украинцы

Краткий тематический обзор

«Златоустовской энциклопедии»

Судьбы украинцев и россиян всегда тесно переплетались, отражая все исторические этапы, все стороны жизни нашей общей страны – Российской империи, а затем СССР. Как украинцы во все времена вносили свою лепту в развитие экономики, науки, культуры России, так и вклад русских деятелей способствовал развитию всех областей жизни Украины. Штудируя два тома «Златоустовской энциклопедии», можно насчитать более 50 известных в нашем городе лиц, так или иначе связанных с Украиной и удостоенных быть внесенными в энциклопедию города Златоуста. Вот только некоторые из них, на наш взгляд, наиболее яркие.

Абражанов Александр Алексеевич (1867, Ржев – 1931, Днепропетровск). Главврач Златоустовской уездной земской больницы. За монгографию о пересадке костей С-Петербургская военно-медицинская академия присудила златоустовскому хирургу ученую степень доктора медицины. С 1902 г. работал в Киеве. В 1905-1922 гг. заведовал хирургическим отделеним губернской земской больницы в Полтаве, был избран профессором кафедры хирургии Екатеринославского университета, где в последствии создал крупную хирургическую школу. Умер от сердечного приступа во время операции. Похоронен в Днепропетровске.

Амосов Василий Матвеевич (1902-1986) – новатор производства, знатный сталевар страны. В 1941 году эвакуирован вместе с Юзовским (Донецк) металлургическим заводом на Урал. Сталевар Златоустовского металлургического завода, впервые провел плавку высоколегированной стали в большегрузной мартеновской печи. Награжден орденами Ленина и Трудового Красного Знамени. Автор книги «Мы – советские сталевары» (Челябинск, 1950).

Вишневская Любовь Михайловна – актриса театра «Омнибус», лауреат Государственной премии РФ. Родилась в Башкирии, мама её украинка: «Приезжаем к маме и всегда поём украинские песни…».

Гарус Николай Иванович (1947, с. Панивановка Семеновского района Полтавской обл.) – художник-график, член Союза художников РФ.

Глыбовская Надежда Федоровна – библиотекарь, журналист, один из редакторов составителей Энциклопедии Челябинской области, руководитель ЛО «Мартен», общественный деятель. Её корни – тоже в Украине, в Хмельницкой области. Приняла активное участие в создании нашего украинского клуба «Червона калина».

Грицевец Сергей Иванович – имя этого известного военного летчика, одного из первых Героев Советского Союза, носит Харьковское высшее военное авиаучилище.

Догужиев Виталий Хуссейнович род. на Донбассе, после окончания Днепропетровского университета – инженер Златоустовского машзавода. В 1976-83 гг. – директор этого завода, с 1988 – министр общего машиностроения СССР. До 1991г. – Зам. Председателя Совета Министров СССР.

Залесский Бронислав Францевич (1820, Белорусь – 1880, Франция) – польский историк, художник, революционер. Окончил Харьковский университет. В оренбургской ссылке один из ближайших друзей укр. поэта и художника Т.Г.Шевченко, его надежный связник и помощник. Благодаря ему, сохранилось письмо Т.Шевченко о Златоусте, о его природе (от 06.06.1854 г.)

Ковалевский Егор Петрович (1809, Ярошевка Харьковской губернии – 1868) – путешественник, писатель и член-корр. С-Пб Академии наук. В 1846-47 гг. был директором Златоустовской оружейной фабрики, замещал Аносова П.П.

Кукк Владимир Александрович (1937, Днепропетровск) – ученый-экономист. Аспирант и преподаватель Киевского университета. С 1973 г. – в Златоусте, доцент, зав. кафедрой ЗФ ЮурГУ.

Лубенец Иван Артамонович (1914 г. село Гавриловка Оренбургской обл.- 1976, Челябинск) – инженер-металлург, лауреат Государственной и Ленинской премий. В 1938 г. после окончания Донецкого индустриального института работал на Златоустовском металлургическом з-де до 1953 г.

Мельников Эдуард Леонидович (1941 – Кривой Рог), ученый-машиностроитель, кандидат техн. наук. После окончания Запорожского машиностроительного института приехал по направлению на Златоустовский машиностроительный завод. Дважды издавалась его монография «Холодная штамповка днищ».

Староскольцев Александр Кимович (1946, Одесса) – драматический актер, заслуженный артист РФ (1996). Окончил муз. училище и студию при театре в г. Ровно, музыкально-педагогич. отделение Ворошиловградского пединститута, с 1972 г. – актер Симферопольского драмтеатра. В Златоустовском драмтеатре «Омнибус» с 1985 г.

Филатов Стефан Калинович (1927, с. Залинейное Харьковской обл.) – ученый металлург, кандидат техн. наук, лауреат Государственой премии и премии Совета Министров. После окончания Днепропетровского металлургического института получил направление на Златоустовский металлургический завод, с 1971 г. – зам начальника ЦЗЛ по научно-исследовательской работе.

Л. Шалдуга.

Украинцы в истории Златоуста

В дореволюционный период украинцев в Златоусте проживало очень мало. Согласно данным переписи населения 1898 года, из 20 с половиной тысяч златоустовцев их насчитывалось 0, 08 процентов. Впрочем, в те времена русскими считали как великороссов, так и малороссов, и белорусов. Определить национальность отдельных деятелей можно весьма условно – по характерны фамилиям либо по месту рождения.

Судя по всему, первыми украинцами, оказавшимися в Златоусте в первой половине Х1Х века, были горные инженеры. Иван Романович Лысенко, дворянин Полтавской губернии, - был направлен на Златоустовские казённые заводы в 1827 году, по окончании Горного института. Он занимался разведкой золота в окрестностях Миасса, нашёл месторождение графита в Златоусте и вел опыты по улучшению технологии кричного железа. Иван Лысенко был не только соратником Павла Петровича Аносова*, но и его свояком, поскольку был женат на младшей сестре жены Аносова. В 1841 году Лысенко был переведен управителем на Кушвинский завод, а в 1852 вышел в отставку в чине полковника с должности горного начальника Пермских заводов. Он неоднократно публиковал статьи в «Горном журнале».

Сын Ивана Романовича – Конон Лысенко родился в Златоусте в 1836 году и провёл здесь детские годы. Пойдя по стопам отца, он стал горным инженером, затем специализировался в химии, и с 1862 по 1891 годы преподавал в Горном институте. Дослужился до звания заслуженного профессора и чина действительного статского советника. К. И. Лысенко воспитал целую плеяду ученых-химиков, был одним из первых исследователей месторождений нефти на Кавказе и каменного угля на Украине. С 1869 по 1873 годы он редактировал «Горный журнал».

Ещё один известный горный деятель – Егор Петрович Ковалевский родился в селе Ярошевка Харьковской губернии. В 1846-1847 годах он был помощником горного начальника Златоустовских заводов, и некоторое время замещал выезжавшего в столицу Аносова. Этот замечательный человек был также путешественником, дипломатом, разведчиком и писателем. Ему посвящен исторический роман «Странствователь», написанный нашими земляками Н. Верзаковым и В. Черноземцевым.

Горный инженер Иван Иванович Мостовенко с 1839 года являлся смотрителем Царёво-Александровского золотого рудника, затем был помощником ревизора золотых промыслов. В 1869г году ему было поручено составление Уставной грамоты Златоустовского завода. Его коллега Василий Петрович Зенченко с 1889 года служил смотрителем в Князе-Михайловской сталелитейной фабрике, затем помощником управителя Златоустовского завода и управителем Артинского завода. Позже он занимал должность старшего смотрителя Бессарабских и Суходольских соляных приисков.

Большой вклад в развитие Златоустовского горного округа внес Антон Даниилович Авраменко. В 1889 году после окончания Горного института он был назначен смотрителем Кусинского завода. В 1902-1909 годах управлял Саткинским заводом, после чего был назначен помощником горного начальника Златоустовских заводов. Реконструкция заводов накануне и в период Первой мировой войны проводилась под его руководством. Он был известен ещё и как руководитель музыкально-драматического кружка. Одновременно с ним на Златоустовском заводе работал Евгений Николаевич Енько, который заведовал снарядным производством. С началом войны он добился увеличения производства снарядов в три раза, за что был награжден орденом. За свою требовательность и принципиальность Енько неоднократно подвергался покушениям со стороны революционеров. 30 ноября 1915 года он был тяжело ранен террористами в своем рабочем кабинете. По решению министра промышленности Антон Даниилович был направлен на лечение в Москву, а затем в Крым.

Кроме горных инженеров, на рубеже Х1Х-ХХ веков в Златоусте служили инженер-железнодорожник Пасько Петр Дмитриевич и офицер местного гарнизона, штабс-капитан Коноваленко Иван Дмитриевич. Украинцы были и среди первых педагогов – В. И. Селенко преподавал спецдисциплины в ремесленном училище, открытом в нашем городе в 1895 году, а гвардейский поручик в отставке, инженер-технолог Ющенко вел в Златоустовском среднем механико-техническом училище геометрию и черчение. Константин Григорьевич Громеко долгие годы учительствовал в городском четырёхклассном училище, являясь его инспектором.

Поскольку наш горонлесной край не благоприятен для земледелия, крестьяне-переселенцы сюда не попадали. Притока рабочих с Украины также не было, поскольку в конце Х1Х столетия в самой Малороссии появилось множество промышленных предприятий, где зарплата была выше, чем на Урале. Сравнительно небольшое количество украинцев-златоустовцев являлось представителями технической интеллигенции, состоявшими на государственной службе, затем, получив назначение в другие места, покидали его навсегда.

В смутные годы революции судьба забрасывала людей далеко от родного дома. В 1918 году в Златоусте, занятом белыми, оказался известный поэт-футурист и художник Давид Бурлюк. Он устраивал здесь выставки и литературные вечера, которые были ярким явлением в культурной жизни города.

Социалистические преобразования сопровождались великим переселением народов. На строительство и реконструкцию наших заводов прибывали вольные люди и раскулаченные «спецпереселенцы» из разных регионов страны. Многие их них добросовестно трудились на разных предприятиях города. В составе знаменитой первой в стране ударной комсомольско-молодежной бригады Василия Симонова в 1927 году работал Иван Козачук. Петр Омелянюк от имени рабочих Златоуста выступал на ХУ1 съезде Коммунистической партии. В числе отмеченных премиями в приказе наркома Орджоникидзе от 13.02.1937 г. был инженер В. Ф. Бондарь. Он с коллегами металлургами разработал новую конструкцию крепления электродов в стаелеплавильных печах, что позволило вдвое снизить их расход.

В этот период украинская диаспора значително возросла. В 1926 году она составляла 0,2 процента, а в 1939 г. уже 1,3 процента от общей численности населения.

Сталинские репрессии затронули и местных украинцев. В начале 1937 года были арестованы врач железнодорожной больницы Волочко, директор одной из школ Беловол и заведующий клубом «Парижская коммуна» П. К. Ковальчук. Их участь разделили братья Мироненко, покинувшие свое родное село на Украине, спасаясь от коллективизации. Работавший лесником Иван погиб через год в Тайшетском лагере, а Павел, отсидев 10 лет, вернулся, чтобы умереть через четыре года. Сотрудник НКВД Юшко, участвовавший в арестах, позже и сам был репрессирован.

Великая Отечественная война крепко переплела судьбы многих украинцев и уральцев. Тысячи жителей Украины были эвакуированы в наш город, и тысячи златоустовцев сражались на украинской земле. 603 наших земляка погибли за её освобождение. В первых боях на границе отличился начальник 4-й заставы Рава-Русского пограничного отряда, старший лейтенант Л. В. Круглов. Он со своими бойцами двое суток удерживал рубеж Родины. Затем оборонял г. Фастов. В составе пограничного полка Круглов отходил под натиском врага по земле Украины, затем, наступая, вернулся на границу уже майором.

Летом 1941 года в Златоуст были эвакуированы многие предприятия из городов Украины. Среди них Одесский насосный завод, Киевская швейная фабрика им. Смирнова-Ласточкина, трест «Южтяжстрой» из Харькова, оборудование завода «Днепроспецсталь» из Запорожья, прессовый и механический цеха Днепропетровского завода. Большей частью эвакуированные предприятия вливались в состав предприятий нашего города. В кратчайшие сроки доставленное оборудование было смонтировано и пущено, а приехавшие встали к станкам.

Почти всю войну, с декабря 1941 по январь 1945 Златоуст возглавлял Дмитрий Григорьевич Смирнов. Он вырос в городе Сумы и к началу войны являлся вторым секретарём Сумского областного комитета партии. Когда враг захватил территорию области, Дмитрий Григорьевич был отозван в Москву. В это время был снят с должности секретарь горкома партии Златоуста Устинов и, вопреки Уставу, на эту должность был назначен решением ЦК Д. Г. Смирнов. Ему в значительной степени удалось исправить положение, сложившееся в городе и обеспечить эвакуированных питанием и жильём.

Среди тружеников тыла, показывавших чудеса героизма, немало украинских фамилий. Это один из первых «двухсотников» - рабочих, выполнявших по два задания за смену, завода им. Ленина – Леонтенко, машинист депо станции Златоуст Забурмак - достигавший выполнения плана на 200 процентов, слесарь-лекальщик калибрового цеха завода им. Ленина - Смаль, один из первых тысячников города.

На строительстве второго мартеновского цеха метзавода в числе передовиков были бригадир каменщиков О. Кононенко и бетонщик В. Стороженко – работники Харьковского треста «Южтяжстрой». Первые плавки в новом мартеновском цехе летом 1943 года проводил известный сталевар-стахановец Василий Амосов, эвакуированный из Донецка.

Пуск на новом месте Киевской швейной фабрики обеспечили прибывшие в Златоуст инженер по монтажу Музыка, технологи Бобринская и Бригинская. Среди получивших ордена за доблестный труд во время войны: главный инженер абразивного завода П. М. Савченко, старший мастер метзавода Н. Д. Задоя и инженер метзавода В. М. Бойко, начальник депо ст. Златоуст И. С. Власенко и мастер депо В.Ф. Демянчук.

Почти все наши земляки - Герои СоветскогоСоюза получили это высокое звание за освобождение Украины. При форсировании Днепра совершили свои подвиги старший сержант И.Ф.Лапшин, лейтенант А. С. Белов, сержант В. И. Бояршинов, младший лейтенант А. И. Невзгодов, майор М. А. Золотухин, подполковник С. А. Андрющенко, полковник А. А. Ермолаев. Командир роты, бывший учитель Андрей Невзгодов погиб на Бородаевском плацдарме. Три выпускника Златоустовского военного училища М. А. Малиев, Д. А. Воробьев и Н.Ф. Зонов также были посмертно удостоены звания Героя в боях на Украине. Командир авиационного истребительного полка П. М. Иванов, сбивший 17 вражеских самолетов, погиб в бою над Запорожьем. Одна из улиц города была названа его именем.

Почётный ветеран трижды орденоносного машиностроительного завода Фёдор Фёдорович Степанко отдал ставшему для него родным предприятию 46 лет. Он вырос под Киевом в крестьянской семье. Рано остался без родителей. В Златоуст прибыл со своим экскаватором, когда только начиналось строительство нового оружейного завода – в 1939 году. Фёдор Степанко внес большой вклад в строительство завода и выросшего при нем Нового Златоуста. Он обеспечивал разгрузку и монтаж эвакуированного оборудования в 1941 году. Многочисленные дети и внуки Фёдора Фёдоровича образовали самую славную трудовую династию на машзаводе. Её общий трудовой стаж доходит до 300 лет!

Златоустовский машиностроительный завод первым в стране освоил выпуск боевых ракет. В 1950 году он передал всё специальное оборудование и технологическую оснастку на ракету Р-1 в Днепропетровск, для создания ракетного производства на Южном машиностроительном заводе. Позже наш завод специализировался на создании баллистических ракет для подводных лодок, а также участвовал в создании космической техники. Среди ракетостроителей - златоустовцев немало людей с украинскими корнями. Это Г. Д. Нетреба, много лет работавший главным металлургом завода; В. Н. Ющенко - главный инженер инструментального производства, И. П. Тараненко - талантливый конструктор, В. М. Попсуй – директор машзавода в 1983-1989 годах, Б. К. Давыденко – почётный гражданин города и многие другие.

Украинцы вписали немало славных страниц в историю Златоуста и, несомненно, в будущем впишут новые страницы.

Окунцов Юрий Петрович –

заведующий отделом истории

Златоустовского краеведческого музея,

Заслуженный работник культуры.

Приложение

Более 200 лет – таков общий стаж работы на машзаводе династии Шевченко. В 1929 г. Федор Иванович Шевченко поступил в Донской политехнический институт, работал в Туле на оружейном заводе, а вначале Великой Отечественной войны его семья эвакуировалась в Златоуст. Большую часть жизни проработал он в кузнечном производстве машзавода. Его старший сын Викторстал руководителем КБ по проектированию первой в стране ракеты морского базирования, младший Сергей также непрерывно работал на заводе инженером в оружейном производстве. Их младшая сестра Валентина (по мужу Фуфаева) также работала на этом заводе.

ЖИВИ, РОД КРАВЧЕНКО!

Родословную, как таковую, вряд ли вели мои предки. Прародители моих родителей были родом из крестьян, жили в глухих деревнях и, скорее всего, не были грамотными. Мне хочется поведать воспоминания моих родителей, родственников и лично мои о жизни близких и предков из рода Кравченко (отцовская ветвь) и рода Стафеевых (материнская ветвь), живших во второй половине Х1Х века и ныне живущих.

КРАВЧЕНКО

Мой дед, Тимофей Гаврилович Кравченко, родом с Украины. Родился он в 1863 году на хуторе Куши в сорока километрах от Харькова в семье крестьянина. Родители по традиции нарекли первенца в честь его прадеда Тимофея Гавриловича.

Женили его на девушке крепкой, расторопной и терпеливой. Для семьи она была желанной невесткой – в хозяйстве отца не хватало работящих женских рук. Устинья (девичья фамилия Крыжко) «принесла» мужу трех сыновей Василия -1891 года рождения, Петра – 1900 года, Филиппа – 1901 года) и дочь Олесю (1896 г.) Жили они вместе с родителями, не богато, но и не бедствовали до поры до времени.

В конце 1906 года в царской России начала действовать аграрная реформа Столыпина. С целью создания социальной опоры царизма в деревнях активно содействовали переселению бедноты из центральных губерний на окраины, в основном, в Сибирь. Начался массовый выезд крестьян за Урал на вольные земли. В надежде на лучшую жизнь поднялась с родных мест и большая семья Кравченко: родители, Тимофей с женой и детьми, семьи его братьев Ивана и Митрофана. Ивану не глянулась сибирская сторона, он уехал (где проживает – неизвестно). У него – сын и дочь. У Митрофана – один сын Гордей и четыре дочери: Мария, Фрося, Пелагея, Анна.

Обосноваться решили в Кокчетавской области. Выбрали место. Каждой семье по количеству ртов наделялась земля. При этом грубо нарушая интересы проживающих ранее, переселенцам нарезались лучшие участки, что способствовало вражде.

Местные называли украинцев «хохлами», старались навредить, чем могли, потому что кончилась их вольная жизнь. Теперь казахи не могли ставить в любом месте юрты, часто менять пастбища. Приезжие остерегались ходить поодиночке, их находили убитыми. Так было до революции. А потом все изменилось. Новые законы заставили недовольных смириться.

Нелегко было одновременно строиться и поднимать целину. Земляки устраивали «помощи» - толоку. Сообща помогали сначала одному, потом другому. Трудились без отдыха. Выросла новая деревня – Богодуховка. Рядом с нею появились другие. Всем им в память о родине давались названия по украинским городам: Черниговка, Обуховка, Кременчуг… В этих деревнях прижились и другие национальности, но говорили в них исключительно по-украински.

Освоение новых земель, организация хозяйств требовали значительных средств и сил. Как-то зимой собралась большая группа новоселов, чтобы устроить на полях снегозадержание. Как на грех, поднялась сильная метель на долгие часы. Почти никто не вернулся домой. Погиб в семье Кравченко отец – опора, кормилец, вместе с ним – старшие сын и дочь. Осиротела семья, и осталась вдова Тимофея с двумя сыночками-погодками – Петром и Филиппом. Нетрудно представить, что пришлось пережить ей, в какой бедности поднимала детей. Помогли выжить огород и корова.

В то время отцу моему Филиппу было 13 лет. Вскоре нагрянула революция с новыми порядками, с ломкой мировоззрений. Вначале в селе организовали большую бедняцкую артель, но убедились в малоэффективности такого хозяйствования и пришли к выводу, что для большей пользы следует разделить работу и людей на бригады с подотчетностью перед правлением.

Служить отцу довелось на Дальнем Востоке. Когда призвали в армию, их везли на лошадях до места назначения. А отслужившим пришлось возвращаться пешком. За долгий путь пообносились, наголодались. Питались, в основном, орехами, травами, корешками, корой. Соль облегчала зуд от укусов комаров, мух. Одни совсем не дошли до дома, другие вернулись больными. Отец «заработал» язву желудка. Пока он служил, умерла его мать.

Решил он обосноваться в Златоусте, на родине сослуживца, с которым крепко сдружила трудная дорога домой. Служба в армии оставила в его душе неизгладимый след в выправке военного, в любви к сапогам… В моих воспоминаниях из детства сохранился вкусный запах натурального сапожного крема, которым я помогала начищать отцу его высокие сапоги из мягкой кожи. В доме их называли хромовыми.

В 25 лет от роду приглянулась моему отцу молоденькая Прасковья Стафеева (моя мама 1909 года рождения). Понравился и он её родителям. Они приняли его в свою семью и прожили всю оставшуюся жизнь.

СТАФЕЕВЫ

Мой дед (по материнской линии) – Стафеев Иван Григорьевич – 1874 года рождения, а бабушка Екатерина Николаевна Падерина – 1877 года. Оба родились в Башкирии: дедушка в поселке Барыши, бабушка в селе Бобино. Там и поженились. Сватовство было по всем правилам, с шутками-прибаутками, с договором о приданом, с застольем, с благословением. А вот решение принимали не молодые, а их родители.

Трудно жилось Екатерине в большой семье свекра. Приходилось угождать всем и каждому в отдельности. И муж не баловал. Его взгляды на семейную жизнь и отношение к жене полностью совпадали с правилами домостроя, требующими беспрекословного подчинения мужу. Смолоду он любил повеселиться без жены. Был чрезмерно требователен к ней и неласков. Но имел золотые руки. Все удавалось ему – что в поле, что в доме.

В ту пору не приходилось выбирать – сколько детей иметь, потому что твердо знали: сколько Бог даст, столько и будет. У них родилось девять. Трое (Гриша, Алеша, Аниса) умерли в младенчестве. Вырастили двух сыновей (Илью – 1899 года рождения и Андрея – 1902 года) и четырех дочерей (Галину – 1920 года рождения, Прасковью -1909, Веру – 1914, Софью – 1920 года).

Обычная большая семья. Жили как все крестьяне. Вставали с рассветом. Тудились дома, в огороде, в поле, в лесу. Держали необходимых в хозяйстве лошадь, корову, свинью и кур. Имели свое зерно. Бабушка ткала на самодельном оборудовании узкие холсты из льняной пряжи, а из нарезанных полос изношенных тканей в переплетении с ниткой – половики. Умела очень споро вязать носки и варежки.

Об электричестве не знали, коротали вечера с лучиной. О радио не слыхали, газет не читали. О том, как совершилась революция, кому верить – красным или белым, - разъяснить никто не мог. Поселок занимали то белые, то красные. Приходилось принимать в избе то одних, то других. Однажды красные «без разговору» забрали в свой отряд сына. А вскоре белые вошли в деревню. Им донесли, что Андрей «ушел» с красными. Отца и мать вместе с такими же «виновными» поставили к стенке для расстрела. Моя мать, будучи тогда ребенком, хорошо запомнила собственный страх, горький плач собранных для устрашения односельчан. К счастью, вовремя подоспели красные. Но сына родители так и не дождались. Как в воду канул.

В 1920 году после долгих размышлений, от невыносимых налогов и бесполезности затраченного труда дедушка решает уехать в город. В Златоусте он сначала покупает дом в центре города. А потом меняет его на другой – в укромном местечке у пруда. Двухэтажный дом как будто прижался к скалам одной своей стороной. Тихая, уютная в однорядье, шириной в три метра улица Новая Береговая оказалась пределом его мечты. Вдоль берега пруда – длинный огород. Из него над водой выходит удобный дощатый причал. Вода чистая. Купайся, поливай огород, вскипятишь – пей. В пруду водились щука, окунь, ерш, налим и раки. Осенью прилетали утки. Можно было и рыбачить, и охотиться.

Дед устроился работать плотником. Он быстро освоился. И даже стал известным в городе. Как говорится, от скуки – на все руки. Из теса заказчика мастерил плоскодонные лодки, к ним – по паре весел. Двор всегда был полон вкусно пахнущей стружки. Из прутьев кустарника плел корзины и «морды» с хитрой ловушкой. Опустишь её в воду на ночь, а утром забирай добычу: раки, налим, мелкая рыбка.

МОЯ СЕМЬЯ

Дети выросли, завели свои семьи – вылетели из гнезда. Со своими родителями осталась жить моя мать Прасковья. Ей не было ещё и восемнадцати, когда она вышла замуж за Филиппа - моего отца. В том доме мои родители вырастили двоих сыновей (Леонида – 1931 года рождения и Анатолия – 1934 г.) и двух дочерей (Галину - 1931 г. и Лину – 1937 г.) Старшей дочери Галине рано пришлось оставить учебу. Началась война, школьников срочно обучали в ремесленном училище и ставили к станкам. Работала она на заводе имени Ленина до самой пенсии. Леонид, Анатолий и Лина работали на машиностроительном заводе. Леонид – рабочим, Анатолий и Лина окончили вечернее отделение техникума и работали техниками. Бабушка и тятя (так называли дедушку взрослые и мы, дети), помогали чем могли. Дед ловил в пруду рыбу, мог смастерить табурет, стол.

Мама домохозяйничала. И хотя она читала лишь по слогам, но почему-то легко запоминала стихи, которые мы при ней учили. Удивляла нас своей смекалкой, творческими идеями. Папа безотказно внедрял в жизнь её предложения. Работал он на заводе имени Ленина рабочим. Будучи уже женатым, отец был направлен по командировке завода на учебу в Свердловское общеобразовательное заведение. Тогда действовало постановление от 1920 года о «широком вовлечении пролетарских и крестьянских масс, занятых физическим трудом, не имевшим ранее возможности получить среднее образование». Учащихся на дневном отделении обеспечивали государственной стипендией. После учебы отец вернулся на завод. Вскоре он стал работать мастером. Долгие годы был механиком в штамповочном цехе. Его ценило начальство и уважвли рабочие.

В нашей семье физическая работа была возложена, в основном, на мужчин. Они наводили порядок во дворе и возле дома. «Водились» с молотком и гвоздями. Заготавливали сено для коровы. Угодья под покосы отводились «на Урале». Добираться до них было сложно. Сначала в лодке переплывали на противоположный берег пруда. Вставали до рассвета, над водой ещё стоял густой туман. Поэтому были случаи, когда лодка причаливала на наш берег. Выход нашелся. Будили нас – младших. Мы с берега кричали, свистели, чтобы взрослые нас слышали и гребли от нас. Им нужно было успеть к поезду. Проехав пару остановок, шли пешком до выделенного участка.

Мама любила и уважала папу. Воспитывала нас, ссылаясь на его авторитет: «отцу не понравилось», «отец велел». Бдительно оберегала сон, когда он отдыхал: «Не шумите, папа устал на работе». Не припомню случая, чтобы родители ссорились. Отец не вмешивался в ведение хозяйства, не требовал отчета за истраченные, им заработанные деньги. Знал, был уверен, что все по уму, дети одеты-обуты, сыты. В этом была его главная забота.

Помню, в военные годы, мы – младший брат и я, ходили в столовую, где по талону должен был обедать отец. Там нам давали тарелку постного супа. Мы не понимали, что отец оставался без обеда.

В хорошие годы, когда стало полегче жить, родители посещали театр. Одевались во все лучшее и наглаженное. Мама пудрила лицо и красила губы. С собой брала туфли, чтобы переобуться. Мы, дети, с нетерпением ждали, когда они вернутся со сладостями, купленными в буфете театра. Вечерами отец играл на балалайке плясовые частушечные мелодии, вальсы и незнакомые украинские напевы. Очень любил он слушать, как мы, собравшись в одной комнате, пели. С песней мы почти не расставались. Пели, когда весной мыли окна, пели во время ремонта и генеральной уборки и когда плыли на лодках за пруд, чтобы привезти скошенную траву-осоку. Пели в праздники с друзьями родителей и в будни по настроениею.

Не погаснут светлые воспоминания о том времени. Не вычеркнешь росчерком пера из памяти родные и любимые лица отца и матери, дедушек и бабушек, тех, кому мы обязаны своей жизнью. Они не зря жили на земле.

У моих родителей народилось четверо детей, 4 внука и 2 внучки, 4 правнука и 5 правнучек.

У Кравченко деда и бабушки народилось 5 внуков и 7 внучек, 10 правнуков и 5 правнучек, 11 праправнуков и 13 праправнучек. Прямых продолжателей рода (мужчин) от двух кровных ветвей в настоящее время – тринадцать. Родословная Кравченко-прадеда продолжается еще от двух других ветвей – братьев Тимофея Гавриловича (Ивана и Митрофана). По неполным данным от 1960 года у них было по одному сыну, на двоих 3 внука и 5 правнуков.

У бабушки и дедушки Стафеевых до взрослого возраста доросли только 2 сына и 4 дочки, народилось 12 внуков и 8 внучек, 21 правнук и 15 правнучек, 15 праправнука и 15 праправнучек. Прямых продолжателей рода от двух сыновей (кровные ветви) только два поколения насчитывают семь. О последующих мне неизвестно.

Жизнь разбросала родственников в разные края. Живут они в Сибири, на Урале, в Молдавии, на Украине. Если кто-то из поколения Кравченко и Стафеевых захочет создать и продлить родословную, узнать подробнее о своих предках: кем они были, чем занимались, как и где жили, им помогут мои воспоминания.

Один из правнуков Тимофея Гавриловича - Василий, сын Петра Тимофеевича - в 1980 году надумал съездить на Украину – на родину родителей, которых увезли оттуда детьми 60 лет назад. Ему понравилась земля, природа и то, что о семье Кравченко еще помнили ровесники отца, а от них и дети. Возможно, по зову крови у него появилось желание жить на земле предков, быть верным их памяти.

Семья согласилась с ним. Живут они теперь на той же земле, в сорока километрах от Харькова, в районе Новая Водолага. Пустили новые корни. Уже там родилось четверо внучат Василия – праправнуков Тимофея Гавриловича. Так что жив род Кравченко и на земле предков.

Лина Русакова

Газ. «Златоустовский рабочий» 30 января 1997 г.

СКУЛЬПТУРНЫХ ДЕЛ МАСТЕР

По плану Владимир Павлович Жариков должен был родиться в Путивле, ведь этот город – родина всех его дедушек и бабушек. Но судьба распорядилась по-своему, забросив его будущую маму Татьяну Васильевну в Сумскую область на Украину.

Родился Володя 18 ноября 1931 г. в старинном городе Конотопе. С детства его влекло к красивому. Так подружился с местным художником Зимовцом Василием Никитовичем, к которому часто наведывался, а потом всю жизнь поддерживал связь. Большое влияние на формирование будущего мастера оказал и родной дедушка, знатный кузнец: ковал ограды, балконы, кресты ажурные с розами. Любо посмотреть!

По окончании семилетки Володя уехал в Киев, где поступил в училище на керамическое отделение. Училище находилось в Киево-Печерской Лавре, там же было общежитие для учащихся, а рядом располагалась гостиница для паломников, приезжающих к святыням. В Лавре же работали керамические и ткацкие мастерские, альфредодекоративное отделение. Учился формировать глину, а в свободное время разгружал баржи, чтоб заработать на хлеб. Было трудно, кем только ни работал Владимир, но училище не бросил и закончил его с красным дипломом.

После училища уехал с молодой женой Викторией в Харьков, где поступил в институт на скульптурное отделение. Шесть лет учёбы пролетели быстро. Для дипломной работы Жариков выбрал тему «Материнство». В те годы эта тема не была популярной, но именно его скульптуру тогда, единственную, отлили, и она до сих пор стоит в Харькове в Доме материнства и детства.

По окончании института вызвали Владимира Павловича на комиссию и предложили пять мест: Липецк, Караганду Якутск, Магнитогорск и Златоуст, и дали подумать денёк. В этот же день состоялось чаепитие у преподавателя И. М. Мельгуновой. У Ирины Михайловны был большой столовый прибор из мельхиора с разукрашенными ручками. Она напутствовала: «Я рада, что вам, Владимир, предложили Златоуст. Златоуст – город мастеров, там красиво…»

В Златоуст приехали Жариковы в 1958 году. Таганай и Уреньга впечатлили их сильно. Одним из первых к ним пришел директор краеведческого музея Косиков Н.А., поздравил с приездом и заказал первый памятник – погибшим красногвардейцам (отлит в Кусе).

«Урал ни калачами, ни баранками нас не встречал. Жить было негде. Все обещали», - вспоминает мастер. – «Так мы бегали по этим горам, пока не нашли угол на улице Геппа. Холодище, печи плохие. Сына Пашку из садика приведёшь, а в доме углы снегом промерзли». Но не испугались Жариковы трудностей, прижились.

Потом были работы чисто оформительские, для интерьеров. Сделал Владимир Павлович полуфигуру П.П. Аносова в индустриальном техникуме, которая сгорела в огне. Обращался и после к Аносову, но лучше той не получилось. Оформлял вестибюли и лестничные клетки, а когда не было работы, ездил в Казахстан, где делал плакаты по технике безопасности.

Позже Жариковым В. П. были созданы: памятник основателю Златоустовской гравюры на стали И.Н.Бушуеву; портреты сталеваров А.Сайфуллина и А. Петракова; силуэтная композиция «дорожный знак Златоуст»; декоративная скульптура «Крылатый конь» (у главпочтамта); разработан герб Златоуста. Он автор скульптуры «Скорбящая мать» и памятника Ивану Неплюеву (Троицк) – первому губернатору Оренбургской губернии.

В последнее время В.П. Жариков все чаще обращается к духовной теме: им создан памятник покровителю нашего города - Иоанну Златоусту, а в мастерской красуется великолепная скульптура Божьей Матери и барельеф с ликом Иисуса Христа, подготовленный к обжигу.

За что бы ни брался мастер – делал всё на совесть, с любовью. Поэтому, наверно, его работы получили большую известность. А сегодня Владимир Павлович ведёт подготовку к персональной выставке, посвященной своему 75-летию.

Н. Данилевский Златоуст-2006.

С Украиной в сердце

Как-то сам по себе начался этот цикл. Уже написаны статьи о замечательных уральских украинцах-литераторах Године Н.И., Чабаненко В.В., планируются новые. А недавно я зашел к Владимиру Васильевичу и сошлись мы во мнении, что надо рассказать о Кобзарь-Шалдуге Л. И. – руководителе городского украинского клуба «Червона калина»

Родилась Лидия Ивановна на Харьковщине в старинном селе Рогозянка В-Бурлукского района. Закончив в г. Купянске школу, уехала поступать в педагогический институт в Полтаву. Выбрала этот город не случайно, так как считала его сердцем Украины, ведь именно в Полтаве родился Котляревский - основоположник украинского литературного языка. Обучаясь в институте, на филологическом факультете по специальности украинский язык и литература, Лидия приобщалась к высокой национальной культуре. Часто ходила в театр им. Н. В. Гоголя на спектакли «Наталка-Полтавка» Котляревского, «Запорожец за Дунаем» Гулака-Артемовского с молодым Анатолием Соловьяненко в партии Андрея и многие другие. Огромное впечатление оставили концерты известнейших хоров: им. Верёвки, им. Свешникова, им. Пятницкого, ансамбля им. Вирского.

- Полтава – это тихий зеленый рай, - вспоминает Лидия Ивановна. – Незабываемы шевченковские места, гоголевские: Диканька, Миргород, Берёзовая Рудка, побывала и на Сорочинской ярмарке…

После института получила направление в Алупку возле Ялты, там три года преподавала родной язык и литературу в старших классах. Алупка оставила прекрасные, как сон, воспоминания и стихи:

Ароматы лиловых глициний

Южный ветер вчера мне принёс.

Золотой виноград, - помнишь, милый? –

Нас укрыл…

И ещё:

Все життя – лиш розлуки,

Тiльки моря прибiй.

Твої лагiднi руки,

Голос ласкавий твiй…

Вышла замуж за морского офицера Анатолия Шалдугу – тоже украинца, казацкого рода, родилась у них дочь Елена. Муж увёз её сначала на Север, а потом – на Урал. «Полюбился мне этот чудесный край гор, лесов и озёр, край сердечных и мастеровитых людей», - говорит Лидия Ивановна. Уже здесь, в Златоусте, родился второй ребенок – сын Костя, ныне тоже морской офицер. Но душа её, конечно же, постоянно летит на милую Украйну: «Повiй, вiтре, на Вкраїну…»

Наверно, поэтому занялась Кобзарь-Шалдуга поэтическими переводами с украинского на русский и с русского на украинский. В 2001 г. вышел её первый сборник стихов и переводов «Рушники», а через год – вторая книжечка «Свет вечерней зари» - переводы украинских классиков: Максима Рыльского, Леси Украинки. Немало у неё поэтических публикаций в различных коллективных сборниках, среди которых переводы с русского наших уральцев: С.Соложенкиной, Н.Ягодинцевой, О.Смирнова, Н.Галавтиной.

Давно мечтала Лидия Ивановна объединить златоустовских украинцев. И вот в 2002 году, в год Украины в России, по её инициативе был создан украинский клуб «Червона калина», где проходят циклы праздничных встреч «Звичаї нашого народу», члены клуба активно участвуют в культурных мероприятих города. В минувшем году проходил городской фестиваль национальных культур «Венок дружбы», на котором достойно была представлена и украинская культура: народные песни, вышивки, кухня. Среди многочисленных экспонатов самым старинным была сорочка из домотканого полотна, вышитая в девичестве бабушкой Неонилой Кобзарь. Визитной карточкой украинского клуба стал портрет Тараса Шевченко, который заказал отец Лидии - Иван Нестерович Кобзарь - сельскому художнику Михаилу Иванову в родной Рогозянке.

За преданность украинским обычаям и традициям, за активное участие во 2-м городском фестивале национальных культур «Венок дружбы» комитет культуры города наградил Л.И.Кобзарь-Шалдугу грамотой, а клуб «Червона калина» получил диплом. Также Лидия Ивановна получила Благодарственные письма от областного Законодательного Собрания, от областного Центра народного творчества и от украинского консульства в г. Тюмени - за большой вклад в развитие национальной культуры. Верится, что работа украинского клуба «Червона калина» будет активно продолжаться.

Николай Данилевский

Падает, падает, падает снег,

Хлопьями весь белый свет укрывая,

В белые шали закутал уж всех,

Падает, мягко весь мир обнимая.

Тает, теряется в белом тумане

Небо, земля – в невесомости белой.

Эхом откликнулся вечер тот дальний

Голосом милым, далеким, несмело.

То, что ушло – белой дымкой одето,

Всё уж навек отболело, сгорело.

Призраком дальним лишь чудится где–то

В белых одеждах иль в саване белом

Падает снег, обнимающий снег,

В ватной тиши белый сон возвращая.

Кажется, он даже времени бег

С каждой минутой сейчас замедляет…

Падает, падает, падает снег.

Лидия Кобзарь-Шалдуга

Лидия Шалдуга

Апрель пасхальный –

И взгляд печальный,

Как свет небесный

Той тайны крестной.

И робкий запах

Вербовый веял

Меж тонких складок

Поры весенней.

И нежно плакал –

Горячим взглядом,

Как воском капал,

Неся отраду,

Весенний ветер.

И голос певчий –

Высок и светел –

Звенел навстречу.

Д о ч к е

Солнечный зайчик

В комнате скачет!

Солнечный зайчик-

Вестник удачи!

Встань поскорее,

Всем улыбнись,

Выйди из дома

И оглянись:

Сколько улыбок,

Добрых сердец!

Солнце над нами-

Счастья венец!

Верь, что удача

Будет с тобой:

Солнечный зайчик-

Верный друг твой!

Солнечный зайчик,

Вот он смеется!

Значит, и счастье

Тебе улыбнется!

Ут р о

О.Л. Смирнову

Легкою дымкою облако тает –

Словно бы ангел над нами витает,

Светом небесным весь мир озаряя,

Тихую радость в сердце рождая.

Утро вздохнуло младенчески чисто,

Легкое облачко тает лучисто.

Солнце встает над землей величаво,

День открывая лучами – ключами.

Н. Я.

Сквозь саднящие раны звеня,

Скорлупу разрывая страданьем,

Стиснув зубы, пройти испытанья,

Умирая для нового дня.

Вновь идти по земному пути,

Разрешить для себя все сомненья,

Насладиться вином искупленья,

Поднимаясь к Господней любви.

Восходя лишь с прощением ввысь,

Научившись любви и смиренью,

Получив свыше благословенье,

Мы рождаемся в новую жизнь

*******

Грустно, печально унылое

И одиноко тоскливое

С вечной надеждой живущее,

Тайной греховной влекущее.

Вдруг обжигающе страстное,

Адски, небесно прекрасное!

Сладко и щедро дареное,

Тихо умиротворенное.

Теплое, мягко пушистое,

Нежно, прохладно душистое,

Солнечно, радостно светлое

И бесконечно приветное!

А иногда вдруг колючее,

Глупо, безжалостно жгучее.

Часто по-женски слезливое,

Мило, наивно счастливое…

Страждущее или поющее,

В женщине вечно живущее.

********

Прости мне, Боже, эту радость,

Желаний тайных исполненье,

Их неизведанную сладость

И мыслей грешное смятенье.

Вновь в ожиданье бесконечном

Проходят годы и мгновенья,

В круговороте жизни вечном

Все те же мучают сомненья.

По краю пропасти шагаем –

Слепые в горести и счастье.

Лишь на излете прозреваем

У врат Господних в одночасье.

 

С ы н у

по случаю окончания С-Петербургского

военно-морского института в 2003 г.

Так радостно и так тревожно:

Мой сын – мужчина и защитник!

Мы перед жизнью беззащитны,

Нам в счастье верить очень нужно.

Молились матери веками,

Молиться буду я всечасно,

Исполнился чтоб силы ясной,

Жизнь строил добрыми руками.

Сын мой, тебе желаю счастья.

Ты в жизнь тревожную выходишь,

Теперь совсем уж взрослым будешь,

Пусть обойдут тебя ненастья.

Пусть ангел над тобой витает,

Хранит тебя в любых дорогах,

И пусть святое слово Бога

От всех невзгод тебя спасает.

ПЕСНИ ВЕТРОВ

Ц и к л

1. Весенний ветер

Весенний ветер

И свеж, и светел,

На целом свете

Весёлый ветер

Земли дыханье

Дарил с рассветом,

Живой, прохладный,

Весенний ветер!

Раскрылен, звонок,

Играл, стелился

К ногам березок,

В их косах вился.

Зеленый ветер,

Приветен, ветрен,

Кружил повесой

Над степью, лесом,

Душистый, шалый,

Шелковым травам

Шептал он сказки…

И нежной лаской,

Беспечно – страстной,

Игривой, милой,

Он шаловливо

Делился с ивой!

Ох, непоседа!

Порывист, молод,

Он с птичьим хором

Пел херувимом –

Над светлым миром

Звенела песня:

Весна воскресла!

Земля воскресла!

2.Ветер свободы

Дни бегут в суете без конца,

Исчезая за край небосвода,

Вновь дразня молодые сердца

Этим сладостным словом – свобода!

Ветер свежий упруго – в лицо!

Сердце бьётся и рвется навстречу.

Манит жизнь – золотое кольцо,

Бликом счастья играя беспечно.

Пей, вдыхай этот ветер живой,

Ветер счастья – звонкий, мятежный.

Этот жизни напиток хмельной,

Нам дарящий любовь и надежду.

И пока не пришел тайный час,

И пока не сменилась погода,

И не стало отравой для нас

Это горькое слово – свобода, -

 

Будем пить золотое вино

Жизни – ветра, живого извечно.

И свободное солнце одно

Пусть сверкает, зовет бесконечно.

3. Счастливый ветер

Ароматы лиловых глициний

Южный ветер вчера мне принес.

Золотой виноград, помнишь, милый?-

Нас укрыл. А кусты чайных роз

Окропили волшебной росою.

Мы наутро в пахучий туман

Растворились над знойной землею.

Но, ты помнишь, обещано нам,

Что вернемся на землю с тобою.

И вдоль моря под соснами парка

Будем, тесно обнявшись опять,

По широким аллеям жарким,

Полным солнца и ветра, гулять.

В кабачке у замшелого грота

Будем пить золотое вино.

На эстраде таинственный кто – то

Будет петь так печально – светло…

Сквозь воздушные ветви глициний

Ветер счастья в лицо нам пахнет,

Тот – нездешний и радостно – синий-

Вместе с юностью в сон унесёт.

*************

О, Боже мой! Уже весна!

Какая ночь! Какая свежесть!

И эти грозовые облака,

И яркой молнии сверканье –

Теперь уже издалека.

И тихие раскаты грома,

И запахи живой земли –

Полуодетой, полусонной…

Бабушке

/элегия/

Последний день лета ловит

Прощальный луч солнца.

Последний цветок склонился

К заросшей могиле

На кладбище сельском.

Все травы отдали ветру

Свои ароматы,

Их стебли покорно никнут,

Лишь там, у ограды,

Бессмертник желтеет.

Осенний покой спустился

На тихую землю,

И сердцу сладко поплакать

На милой могиле

У бабушки нашей.

Мы в сны золотые детства

По пыльной дороге

Босыми идем ногами,

Где в ласковых травах

Родник живет тайный.

И дети мои, и внуки

Оставят печали,

Сердец одиноких страхи

У бабушки милой

На кладбище тихом.

 

У т р о

О.Л. Смирнову

Легкою дымкою облако тает –

Словно бы ангел над нами витает,

Светом небесным весь мир озаряя,

Тихую радость в сердце рождая.

Утро вздохнуло младенчески чисто,

Легкое облачко тает лучисто.

Солнце встает над землей величаво,

День открывая лучами – ключами.

Лист до матері

Розкажiть менi, мамо,

Як були молодою.

I хоч лiт тих немало

Вже спливло за водою,

Та щасливi роки,

Хай i бiднi та голi,

В серцi вам - навiки,

Й не забуть їiх нiколи.

Скiльки всякого дiла

Вашi руки спiзнали,

Скiльки хлiба пекли,

Рушникiв вишивали.

Скiльки слiв у листах,

Таких нiжних та мудрих,

Написали ви дiтям,

Що роз' їхались '' в люди ''.

В моїм серцi журба:

Мамо, мамочко, ненько,

Як же мало тепла

Ви зазнали, рiдненька!

Часто хочеться стати

На колiна й у вас

Все прощення прохати

За всi кривди од нас.

А iще цiлувати

Руки вашi шорсткi

I шептати, шептати:

- Мамо, мамо, простiть…

***********

На землю прийти я хотiла би знов,

На землю стражденну й прекрасну,

Щоб звiдати знову i бiль, i любов,

Бо ж поруч вони у життi повсякчасно.

Щоб глибоко дихать i в себе вбирать

Солодке i свiже повiтря землi.

Щоб сонця ласкаве тепло вiдчувать,

Приймати всiм тiлом i серцем своїм.

Босонiж по росяних травах iти

Назустрiч коханню, життю i стражданню,

З пречистих криниць знов напитись води

Й прийняти дар вiри й любовi неждано.

Щоб знову свiй погляд до зiр пiдiймать,

До неба блакитного, сонця ясного,

I щоб захотiлось весь свiт обiйнять

Й на крилах любовi злетiти до Бога.

*************

Аж сердце мое стрiпнеться,

Побачивши скелi сумнi,

Як хвиля об камiнь б”ється

Як чайка зблисне в вишинi.

I чом я не маю крилець?

I чом я не чаєчка бiла?

Хоч би менi тих вiтрилець –

До тебе б скорiш прилетiла.

Сяйну тобi нiжним променем,

Прилину легким вiтерцем,

Веселкою яснозорою

Всмiхнусь над твоїм лицем.

Алупка 1973

Твоя любов для мене – крила!

Як високо, як легко я лiтала

У сяйвi золотого неба –

У щастi ласки й нiжностi твоєї

Та враз забрав любов од мене.

I я, безкрила, впала на камiння.

I кров сочиться з ран нейзгойних.

Змертвiла, волочусь тепер по свiту.

Я не та, я тепер вже не та,

Що колись. Не повернуться знов

Молодi та веселi лiта,

Вже не прийде довiра и любов.

Й не зiгрiють тюльпанiв жарини

Моє серце, вiд туги зболiле,

I у сни веснянi не прилине

Щирий усмiх, коханий та милий.

I сади зацвiтуть, i трава

Буйним килимом землю укриє,

Та тебе i мене вже нема

Там, де море тремтить i синiє.

Й не для нас в тому парку старому

Соловей не змовкає до рання, -

То комусь, теж зовсiм молодому,

Все звучить та мелодiя давня.

I не нам вже там крутять кiно

Про розлуки та палке кохання.

I не пить нам солодке вино

На любов п ' янку аж до рання.

«ТЕ СЛОВА – ОТ ГОМОНА, ОТ БОЛИ»

 

Как не хочется верить этому горестному известию. Ещё так живо видится его лукавая усмешка в прищуренных глазах, слышится мягкий говор украинских степей…

После продолжительной болезни ушел из жизни Чабаненко Владимир Васильевич (13.08.1940-5.10.2006) - известный краевед, журналист, поэт и переводчик, член ЛО «Мартен», член Союза журналистов СССР.

Родился он в пограничном селе Жура (Бесарабия), в семье кадрового офицера, а уже в следующем - 1941 году семья переехала в Кировоград (Украина). Его отец Василий Иванович Чабаненко погиб в 1942 г. при обороне Севастополя в Великой Отечественной войне.

В Кировограде В.Чабаненко с серебряной медалью закончил среднюю школу № 26, затем - филологический факультет Кировоградского пединститута, а в 1979 г. – факультет журналистики в Киеве. Работал на комсомольской, партийной и журналистской работе. Печататься стал с 1961 г.

Талантливый журналист-краевед, широко эрудированный, энциклопедически образованный, он активно участвовал в составлении многотомной (по областям) «Украинской Советской энциклопедии». Печатался и в других энциклопедических изданиях Украины. Например, несколько его статей можно найти в трехтомнике «Словник Т. Г. Шевченка», который есть и в ЦГБ Златоуста - в отделе иностранной литературы. Он автор и соавтор более десятка публицистических книг. С 1975 г. В.В.Чабаненко – член Союза журналистов СССР. С 1976 по 1985 годы он жил в Одессе, где заведовал отделом экспозиции в известнейшем литературном музее по ул. Ласточкина, 2 - рядом со знаменитым оперным театром.

На Урал Владимир Васильевич приехал в 1985 году после преждевременной кончины друга и жены Любови Петровны Дульской, надеясь со сменой места жительства отойти от печального одиночества. В Златоусте уже жила его дочь Оксана, которая уехала сюда вместе с мужем на его родину. Старший сын Игорь, директор гимназии, со своей семьёй остался в родном Кировограде.

В Златоусте В.В.Чабаненко, несмотря на все житейские невзгоды, не оставил любимого дела – краеведения и поэзии. Как и прежде на Украине, он увлечённо продолжал разыскивать, возвращать из небытия имена славных земляков с украинскими корнями: учёных, писателей, деятелей искусства, военачальников…

У него был особый дар исследователя, огромная эрудиция, он умел находить различные факты - «детальки», как он сам говорил, - сопоставлять и соединять их в целое. Мы помним его увлекательнейший рассказ в нашем украинском клубе «Червона калина» на празднике, посвященном Т.Шевченко, где он поведал о некоторых таких «детальках» из жизни ссыльного Кобзаря Украины. Близкий друг ссыльного поэта и художника, тоже ссыльный поляк Бронислав Залесский, писал ему о своих впечатлениях от затерянного среди живописных гор Златоуста, куда он привозил «на реализацию» картины опального своего друга - художника Т.Шевченко…

Чабаненко В. В. стал инициатором и одним из трёх редакторов-составителей двухтомной «Златоустовской энциклопедии», первый том которой вышел в 1994 г. Для неё им написаны многочисленные биографии писателей, ученых, деятелей культуры. Также более сотни статей написаны им и для «Энциклопедии Челябинской области», первый том которой вышел в 2004 г. Кроме этого, он писал стихи на украинском и русском языках, переводил с украинского, белорусского, болгарского, польского и английского. Его поэтические подборки публиковались в журнале «Единая семья» №4 2002 (С-Пб – Челябинск) и сборнике «Антология «Лилии» (Челябинск,2002). В серии «Библиотечка «Лилии» вышла его книжечка стихов «День начинается сказкою» (Челябинск,2001). Он лауреат Уральской краеведческой премии им. В.П.Бирюкова (1999).

Всей душой Владимир Васильевич полюбил Урал - этот край чудных красот, край суровых гор, сказочных озёр и лесов. Здесь, на Урале, он стал страстным грибником, один надолго уходил в лес, где у него были свои заветные места. В Златоусте он обрёл много друзей среди литераторов и художников: В. Жариков и В. Зозуля, В. Азеев и Н. Данилевский. Он был высококультурным, деликатным и скромным человеком, замечательным собеседником, со своеобразным чувством юмора, с обширным кругом интересов. Это был обаятельный мужчина, замечательный расскзчик, его любили женщины. Каким по-украински мягким был его юмор, его степной говор, его подначки и шутки…

Хочется особо сказать несколько слов о Владимире Васильевиче как о патриоте, о его горячей любви к своему родному краю, к той земле, которая его вскормила и взрастила. Его родина – Украина. Как же он её любил! Дай Бог каждому из нас так преданно и нежно любить свою родину. В отличие от многих земляков, которые то ли опасаются, то ли стесняются говорить о своих корнях, он всегда с гордостью вспоминал о прекрасной своей родине – милой Украйне, о её благоухающих разнотравьем степях под горячим солнцем, о тихой речке Ингул (этим именем он наделил своего любимца–кота…). Он был настоящим - «щирим» украинцем. И это всегда вызывало огромное уважение! А как он любил чарующие украинские песни - «Зоре моя вечірняя», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Ніч яка місячна»…

У нас с ним в клубе «Червона калина» было немало планов относительно украинского альманаха, куда войдут материалы из истории украинцев на Урале, о земляках-уральцах, поэзия и переводы наших авторов, цикл «Звичаї нашого народу», украинский юмор… И теперь, с его кончиной, без него, без его эрудиции, без его высокой культуры труднее будет осуществлять эти намерения. Но мы надеемся на помощь наших земляков, для которых он навсегда останется примером настоящего патриота - верного сына и уральской, и украинской земли.

Лидия Кобзарь-Шалдуга

В главе десятой от Матфея

 

…А дни дождинками скользят,

Неизлечимой стынью вея…

Все глубже утопает взгляд

В главе десятой от Матфея.

В ней трепетно печаль и смех

Друг дружку сторожат, лелея.

Все грустно-честное для всех –

В главе десятой от Матфея.

Какими б строфами поэм

Ни объяснял себя тебе я,

Всё ж ярче не сумею, чем

В главе десятой от Матфея.

*************

- Прощайте! – и пальцы разжались.

- Я больше сюда не приду…

от камешков тихо рождались

круги в студенистом пруду.

Обоих разлука знобила,

Круги начинали разбег.

- Я вас никогда не любила.

- А я не забуду вовек.

- Прощайте!..

но волны упруго

не прочь уходили,

а вспять,

они проницали друг друга,

и пальцы сплетались опять

Летели снежинки,

некстати

Касаясь оттаявших век…

- Я вас не любила, оставьте!

- А я не забуду вовек.

Не хмурь несговорчиво брови,

Трезвящего снега лизни!

Как две сумасшедших любови

Шли две параллельных лыжни.

Наверно, ослабло крепленье,

А может, дохнуло весной –

Припали они на мгновенье

Друг к другу под старой сосной.

И эхо неслось в круговерти,

И варежкой падало в снег:

- Я вас не любила, поверьте!..

- И я…

не забуду…

вовек…

************

В жизни мы все на льдине,

мятущейся по морям:

тянемся к середине,

а топчемся по краям.

Время любит отважных,

но извиваясь, скорбя,

каждый из нас однажды

в чем-то терял себя,

выветриваемый жаждой,

жарко искал причал…

Каждый терял.

Не каждый

снова себя встречал.

В чем слова смысл?

И как суметь сберечь его?

Когда ему поставить щедро "пять":

Когда отнять у слова больше нечего

Иль нечего к нему приплюсовать?

**********

В зиму, осень любя,

Окна открою.

Не могу без тебя.

А смогу ль - с тобою?

Выпускник 45-го

Как он рвался на фронт!..

Из Бердяуша привозили его, из Уфы.

Приводили домой даже за уши:

Ведь броня же в кармане – увы!..

Грыз науку в своей "вечёрке",

Словно семечки лузгал, а сам

Заявления чёркал и чёркал

На уроках да по ночам.

И когда над родным Златоустом

Гром Победы в полнеба запел,

В хоре слышалось тысячеустом:

Не успел…

Не добился…

Пострел!..

Вот и батя. В наградах – с-и-и-ила-а!

И братьёв возвернула даль.

За семейным столом чуть грустила

Паренька трудовая медаль.

************

 

Осень – сватья в каждой хате

Расстилает рушники.

А за нею на подхвате,

Ветры августа горьки:

Лето с горя, жар разбросив,

Самому себе назло

В разгулявшуюся осень

Вдруг полынью проросло…

День под вечер плавно, сухо

Заплывает за зенит.

Только месяца краюха

Перстнем свадебным искрит.

Недогретым, недопетым,

За прозябшие кусты

Зацепилось бабье лето

Ниткой свдебной фаты.

И пружинит,

И согреться

Увлекает за собой,

Обволакивая сердце

**********

России выпадало всё – вдвойне…

Судьба в одной лишь обделила "дозе":

На каждого Ивана – по войне,

На каждую Марию – по берёзе.

«ТI СЛОВА - ВIД ГОМОНУ, ВIД БОЛЮ»

Як не вiриться в цю гiрку звiстку. Ще так явно бачиться його лукава усмiшка в примружених очах, вчувається м’яка вимова українських степiв…

Пiсля тривалої хвороби пiшов з життя Чабаненко Володимир Васильович (1940 -2006) – вiдомий краєзнавець-енциклопедист, журналiст, поет-перекладач, член Союзу журналiстiв СРСР.

Народився вiн у Прикордонному селi Жура (Бесарабiя), в родинi кадрового офiцера, а вже наступного року сiм’я переїхала в Кiровоград. Його батько Василь Iванович Чабаненко загинув у 1942 роцi при оборонi Севастополя у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi.

В Кiровоградi В,Чабаненко з срiбною медалю закiнчив школу, потiм фiлфак педiнституту, а в 1979 р. – факультет журналiстики в Києвi. Працював на комсомольськiй, партiйнiй та журналiстськiй роботi. Друкуватись почав з 1961 р. Талановитий журналiст-краєзнавець з широкою ерудицією, енциклопедично освiчений, вiн брав активну участь в укладеннi багатотомноє енциклопедіє «Iсторiя мiст та сiл України». Також друкувався й в iнших енциклопедичних виданнях України. Наприклад, кiлька його статей можна знайти в тритомному «Словниковi Т.Г. Шевченка», який є i в центральнiй бiблiотецi нашого Златоуста. Вiн – автор та спiвавтор майже десятка публiцистичних книжок. З 1975 року В.Чабаненко – член Спiлки журналiстiв СРСР. З 1976 по 1985 роки вiн жив в Одесi, де завiдував вiддiлом експозицiї вiдомого Лiтературного Музею на вул Ласточкiна, 2 – поряд iз знаменитим оперним театром.

На Урал Володимир Васильович приїхав у 1986 роцi пiсля передчасної втрати дружини Любовi Петрiвни Дульської, маючи надiю з перемiною мiсця проживання вiдiйти од гнiтючої самoтностi. В Златоустi вже жила його донька Оксана, приїхавши з чоловiком на його батькiвщину. Старший син Ігор, директор гiмназiї, з родиною залишився в рiдному Кiровоградi.

На Уралi В.В.Чабаненко, попри всi житейськi негаразди, не полишив улюбленої справи – краєзнавства й поезiї. Як i колись в Українi, вiн iз захопленням продовжував розшукувати, повертати з небуття iмена славних землякiв: учених, письменникiв, дiячiв культури, воєначальникiв з українськими коренями…

У нього був особливий хист дослiдника, обширна ерудицiя, вiн умiв знаходити рiзнi факти – «детальки», як вiн сам говорив, - порiвнювати iх, поєднувати в одне цiле. Ми пам’ятаємо його захоплюючу розповiдь в нашому українському клубi «Червона калина» на Шевченкiвському святi, де вiн i розповiв нам про деякi такi «детальки» з життя засланого Кобзаря. Близький друг поет й художника поляк-засланець Бронеслав Залєський писав йому про свої враження вiд розташованого серед мальовничих гiр Златоуста, куди вiн привозив «на реалiзацiю» картини опального свого друга-художника Т. Шевченка…

В.В.Чабаненко cтав iнiцiатором та одним з трьох укладачiв двотомної «Златоустiвської енциклопедiї», перший том якої вийшов ще у 1994 р. Для неї ним написанi численнi бiографiї письменникiв, дiячiв культури, учених. Також бiльше сотнi статей вiн написав й для енциклопедії Челябiнськоi областi (2004). Окрiм того, вiн писав вiршi українською та росiйською мовами, перекладав з української, бiлоруської, молдавської, польської, англiйської. Його поетичнi добiрки публiкувались в журналi «Единая семья» № 4 2002 (С-Пб – Челябинск) та у збірнику «Антология «Лилии» (Челябинск,2002). В серiї «Библиотечка «Лилии» вийшла його книжечка вiршiв «День начинается сказкою» (Чел., 2001). Вiн лауреат уральської краєзнавчої премiї i м. В.П. Бiрюкова.

Всiм серцем Володимир Васильович полюбив Урал – цей край чудових красот, край суворих гiр, казкових озер та лiсiв. Тут на Уралi, вiн став пристрасним грибником, один надовго йшов у лiс, де в нього були свої улюбленi мiсця. В Златоустi в нього з’явилось немало друзiв серед лiтераторiв та художникiв: В.Жариков, В.Зозуля, В.Азеєв, М.Данилевський. Вiн був висококультурною, делiкатною й дуже скромною людиною, прекрасним спiврозмовником, зi своєрiдним гумором, з широким колом iнтересiв. Це був принадний чоловiк, чудовий оповiдач, його любили жiнки. Яким по-українськи м’яким був його гумор, його степова вимова, лукавi шпильки й жарти…

Хочеться окремо сказати кiлька слiв про Володимира Васильовича як про патрiота, про його палку любов до батькiвщини, до тої землі, яка його виростила й вигодувала. Його батькiвщина – Україна. Як же вiн її любив! Дай Боже кожному з нас так любити землю своїх батькiв. На вiдмiну вiд багатьох своїх землякiв, котрi не то соромляться, не то побоюються говорити про свої коренi, вiн завжди з гордiстю згадував про свою милу Украйну, про її духмянi степи пiд гарячим сонцем, про тиху рiчку Iнгул (цим йменням вiн надiлив свого улюбленця-кота…). Вiн був справжнiм – щирим українцем. Й це викликало величезну повагу! А як вiн любив чарiвнi українськi пiснi – «Зоре моя вечiрняя», «Там, де Ятрань круто в’ється», «Нiч яка мiсячна»…

У нас з ним в українському клубi «Червона калина» було немало планiв вiдносно українського альманаху, куди увiйдуть матерiали з iсторiї українцiв на Уралi, про землякiв-уральцiв, поезiї та переклади деяких наших авторiв, цикл «Звичаї нашого народу», український гумор… Й отепер, з його втратою, без нього, без його ерудицiї, без його високої культури важче буде здiйснювати цi намiри. Та ми плекаємо надiю на допомогу наших землякiв, для яких вiн назавжди залишиться прикладом справжнього патрiота – вiрного сина i уральської, й української землi.

Лiдiя Кобзар-Шалдуга.

Владимир ЧАБАНЕНКО

В жизни мы все на льдине,

мятущейся по морям:

тянемся к середине,

а топчемся по краям.

Время любит отважных,

но извиваясь, скорбя,

каждый из нас однажды

в чем-то терял себя,

выветриваемый жаждой,

жарко искал причал…

Каждый терял.

Не каждый

снова себя встречал.

***********

Вокзал спішить, співає, плаче,

Сміється, вщерть чеканням повен.

Він – мов гніздечко ластів”яче

Перед польотом. Чи як човен.

Громи обходять стороною

Його терзання найсвятіші...

Коли тебе нема зі мною,

Тут задихаєшся від тиші.

************

Колеги – машинами.

Я ж – навпрошки:

Адже до села

Кожна грудка відома,

До того ж в дорозі

зустрінеш рядки,

яких не напишеш

ніколи вдома.

****************

Вже від могил горбатіє планета.

Пересихають очі і річки.

Ми на Землі потроху всі поети,

Коли йдемо до мрії навпрошки.

Поети ж помирають несподівано,

Посеред вічності несходжених стежок,

Серед речей, ні разу не надіваних

На персонажів недописаних казок.

Посеред слів. Простих. Крутих. Уважних.

Добропорядних. Чесністю ясних.

Історія ж – то ремигає в мажах,

А то – ракетою – по слову їх.

***************

Високими ж повинні бути будні:

слова і вчинки, мрії і діла,

щоб рисочку твою неперебутню

людина з тебе в спогад узяла!..

************

Думок невидимий леміш

виорює печаль:

дорослі думають частіш

про те, про що мовчать.

Чому ж тоді серед весни

Вітрила напина

І проростає в юні сни

Доросла сивина?

Чому свавільно б”є вона

Передчуттям вини,

Коли там, де пройшла Весна, -

Замисляться сини?

**********

Краю, батьківський краю,

Скажи мені: „Треба!” – і я без жалю

Серця хлібину шматками покраю,

Між друзями порівну поділю.

************

Ще не роздмухані вітрами

Холодні ватрища калини,

Ще осінь птаству збір не грала,

Хоч гук прощально з неба лине.

Ще далина не розіп”ята

На автострадах і вокзалах,

А тихий смуток зріє свято

В словах, що ти не доказала...

***********

Споконвічний лобний трикутник:

я і він. Третій кут – це ти...

вже в чеканні тривог спокутних

причаїлись аеропорти...

вже хмільні від туманів молочних,

ось-ось вибухнуть листям бруньки,

і вже час, - він же штурман і льотчик, -

вчить напам”ять ролзлучні стежки.

Недоведена теорема:

Я і ти. А між нами – він...

І не виділити окремо

Недоречностей стогін-дзвін.

Я плюс ти. Забагато. І мало.

Ти і він – то ж моє усе,

Що удвох ви безжально вкрали,

Чого й казка не принесе...

Споконвічних тривог трикутник,

Де не третьою зайвою – ти...

З днів, у тебе тобою закутаних,

як до тебе себе донести?

***************

Ми навчились мовчати,

Як ніхто ще не міг,

Бо ж мовчання – початок

Одиноких доріг.

Виправдання – байдужі:

Перетліли, либонь,

Не слова навіть – душі

Між схололих долонь.

**************

Втрачаю дні, як друзів після бою.

Вагомість дат задавнено болить.

Коли осмислене усе, що за тобою, -

Життя вкладається в одну-єдину мить.

Я без минулого – дитя без молока.

Без думки-розуму. Слава – без дороги.

Негода з пам”яті лисицею втіка,

Коли сурмлять над світом перемоги.

**********

Підчас собою важко дуже буть...

Та виручають дні і друзі давні,

Чиїм продовженням мій матерніє путь,

Важким важкий несплаченою данню.

Ладен сплатити нервами рядків

За дні, що друзі вирвали із бою,

Бо ж хочеться усім, - попереду полків, -

Ввійти у сни синівських свят-віків,

Переобтяжених і нашою судьбою.

«Своя интонация, своя песня»

Художник Н.И..Гарус

Как-то зашел я попроведать Владимира Васильевича Чабаненко. Он уже был очень болен, лежал, говорил почти шепотом. Побеседовали немного, а когда я начал откланиваться, Владимир Васильевич тихо сказал: «Ты бы написал о Николае Ивановиче Гарусе…» Это была его последняя просьба ко мне.

С Николаем Ивановичем я познакомился совсем недавно, завернув в его мастерскую, что на улице Ленина. Родился Гарус Н. И., член Союза художников РФ (1983 г.), лауреат городской премии им. И.Бушуева, в Семеновке на Полтавщине 17 февраля 1947 года. Учился в Курском педагогическом институте на художественно-графическое отделении. Учили его отличные педагоги, большие мастера своего дела. На всю жизнь запомнился Пекарский Николай Иванович, который преподавал на первом курсе рисунок и живопись, и помимо своих высоких профессиональных качеств, был добрейшим человеком. Преподаватели А.Ф. Балабин и В.И.Ерофеев также дали очень многое для становления специалиста Гаруса. Дипломную работу будущий художник выполнял под руководством Василия Ивановича Ерофеева, она называлась «К празднику» и была написана маслом. Сюжет прост: дружная семья – мама и двое детей - лепят вареники. Как известно, семья – тема вечная, и работа понравилась комиссии.

Институт закончил в 1970 году - в год 25-летия Победы. Государственная комиссия, учитывая высокую подготовку выпускников, решила несколько молодых специалистов направить преподавателями в педагогические училища. Так Николай Иванович Гарус попал в Златоуст. Город принял его как-то сразу. Дали комнату в общежитии на улице Бушуева. Николай Иванович вспоминает: «Педучилище в то время размещалось возле кладбища «Березовая роща», где занимало длинную деревянную избу, отапливаемую углем. Классы художественно-графического отделения были в интернате, что рядом с трамвайным управлением. А в 1978 году педучилище полностью переехало в новые специальные корпуса…»

В конце 70-х Гарус Н.И. увлекся графикой. Он применяет разные техники: карандаш, уголь, тушь. Известность художнику принес офорт. Работы, выполненные в этой технике, представлялись на республиканских, всесоюзных и международных выставках.

Справка.

С 1971 года Н. И. Гарус - участник всех городских, с 1975 года – областных выставок, с 1979 года – зональных: Тюмень (1979), Свердловск (1985), Курган (1991), Уфа (1997);

- республиканских: «35 лет Великой Победы» (Волгоград-80), «По родной стране» (Москва-81);

«Выставка рисунка и акварели» (Ленинград-83), Красноярск-83, «Советская Россия» (85);

- всероссийских: «Выставка произведений художников-преподавателей педагогических учебных заведений» (Москва-79), «По родной стране» (Москва-81, 99), «К 2000-летию Рождества Христова» (Москва-2000);

- международных: «35-летие Великой Победы» (Прага-Берлин, 1981).

- Персональные выставки: Магнитогорская картинная галерея(1985), Челябинский областной Союз художников (1995).

Произведения Гаруса Н. И. приобрели: дирекция выставок художественного фонда РФ (Москва), Челябинская областная картинная галерея, Златоустовский краеведческий Музей.

Значительной вехой в творчестве Николая Гаруса явилась работа над созданием иллюстраций к книге видного поэта-драматурга Константина Скворцова «Георгий Победоносец». Эта книга изготовлена в одном экземпляре в художественных мастерских «ЛиК» в 1997 году и остается достоянием семьи художников Лохтачевых, владельцев фирмы «ЛиК», известной не только в России, но и далеко за рубежом. Н.И. Гаруса уже знали, как художника с незаурядным талантом, потому Лохтачевы и предложили ему эту работу.

В 1980 году Н. Гаруса приняли в Златоустовские художественные мастерские художественного фонда РСФСР. Тот период тем хорош, что молодых художников тогда было кому опекать. В Совете худфонда состояли замечательные мастера: приехавший с Украины, тоже по назначению после института, талантливый скульптор В.П. Жариков (ныне Почетный гражданин г. Златоуста), живописцы В.И.Зозуля, Ю.П. Азеев. Для художника Гаруса Н. И. это было время поиска своего почерка, становления собственной манеры. Работы его всегда отличаются яркой индивидуальностью не только в технике исполнения, но и мягким – украинским, лиризмом, глубиной философской мысли. Пейзажи и натюрморты художника выполнены крупными мазками, со сдержанной гаммой красок величественной уральской природы. А графические работы напротив, притягивают тонко прорисованными деталями, оригинальностью композиции, многослойной образностью. В картинах мастера чувствуется богатство и масштабность его личности, прослеживается полинный, самобытный талант настоящего мастера с философско-поэтическим взглядом на жизнь, природу, на семью и материнство (напр.,серия «Тишина»).

Среди героев его картин часто можно узнать его близких - жену, детей, самого автора. Семья для Николая Ивановича – основа жизни и творчества. Жена Валентина Степановна выросла в Днепропетровской и Полтавской областях, со школы и в юности выступала на сцене с украинскими народными песнями. Она и сейчас любит их петь в нашем клубе «Червона калина». После окончания искусствоведческого факультета ЮУрГУ она заведует художественным отделом Златоустовского краеведческого Музея. Их сын Максим закончил мехмат Уральского государственного университета, а дочь Дарья - студентка этого университета, будущий юрист, оба живут в Екатеринбурге.

Сегодня Николай Иванович полон сил и творческих замыслов, много работает. Он считает, что каждый художник должен сохранять собственное видение мира. И если даже он не создал своих «измов» в творчестве, то все равно по жизни он должен нести свою интонацию, свою песню.

Н. Данилевский

З ЖИТТЯ КЛУБУ

„ЧЕРВОНА КАЛИНА”

УКРАЇНА - РІДНА МАТИ МОЯ»

Даты, события имеют хорошее свойство – напоминать нам о своей причастности к ним. Так получилось и с Годом Украины…

Уходящий 2002 год был объявлен в России годом Украины. Мне не раз приходилось беседовать с истинной украинкой Лидией Кобзарь-Шалдугой, поэтессой, переводчицей стихов украинских поэтов. Почему истинной!?

Она живет в Златоусте и любит наш и свой город, но украинская кровь не дает перевести в разряд воспоминаний украинское село Рогозянка, где она родилась недалеко от поселка Великий Бурлук. Она поддерживает контакты с родными людьми, своим учителем, творческими личностями Родины. Её статьи, стихи печатаются в местной газете «Радянський патриот». Рассматривая газету, я увидела интерьеры - Центральная библиотека, музей «Дар»: газета поместила фото с «Творческого острова» Лидии Шалдуги и рассказ о её литературном творчестве, о собратьях по перу из Златоуста, Челябинска.

А как она мечтала, чтобы поэтическое творчество её земляков вышло в уральских сборничках, которыми одарил поэт-меценат Олег Смирнов талантливых златоустовцев. И вот уже летят в родную Украину книжечки стихов Василя Савченко и Раисы Баштан.

Челябинская газета «Танкоград» вскоре печатает статью Раисы Баштан из Великого Бурлука о творческих связях с Уралом, а в музей «Дар» ЦГБ приходят новые сборнички стихов украинских друзей-литераторов, как и солидная книга «От Урала до Невы», напечатавшая стихи талантливых украинцев. И все это благодаря Лидии Кобзарь-Шалдуге.

Она является и инициатором проведения в Центральной библиотеке литературно-музыкального вечера «Україна – рідна мати моя».

Давайте, друзья, встретимся на «Творческом острове» Украины: расскажем, вспомним, споем об Украине; похвалимся вышивкой, национальными костюмами, рисунками, может быть, значками, книгами, фотоальбомами…

Заявить о своем участии в вечере можно, позвонив Лидии Ивановне по телефону 3-84-01 (после 16) часов. Надеемся на встречу с украинцами, живущими в нашем Златоусте, и всем, кому интересна эта тема 22 декабря в 12 часов.

Надежда Глыбовская

Газета «Златоустовский рабочий» 18.12.2002.

 

МЫ ДРУЖБОЙ СИЛЬНЫ

Этот морозный денек уходящего года совсем не располагал к встрече, к долгим разговорам, тем более, что все участники вечера «Україна – рідна мати моя» встретились первый раз. Объединяло одно – Год Украины, каким был объявлен в России год 2002-й.

Сцена большого зала Центральной библиотеки буквально расцвела от вышиванок, рушников, веночков с лентами. Казалось, уральский воздух наполнен благоуханием роз, цветущей яблони, вишни. Так открылся «Творческий остров» Украины в Златоусте, на который выходили златоустовские украинцы поведать о своей судьбе.

…60 лет живет в России Ольга Борисовна Каримова, двадцатилетней девушкой эвакуированная сюда из Полтавы и славного Миргорода. Со слезами в глазах говорит о Родине своей – цветущей Украине, но судьбу не гневит – ценит настоящую дружбу между людьми, и сама с любовью относится к другим, а потому сохранилась прекрасно – молода внешне и душой!

Гордой дивчиной предстала на «острове» Юлия Ивановна Тырина. Украинская запальчивость лишь украсила её и позволила выйти на небольшую дискуссию о том, что нам всем нужно не только хотеть, чтобы златоустовские улицы стали чище, наряднее, зеленее, но и самим что-то делать для этого. А как Юлия Ивановна любит свою Украину и гордится ею!

Со своим словом на вечере выступили Раиса Павловна Романец, Мира Прокопьевна Езовских, подарив собравшимся произведения на украинском языке из любимых книг.

Удивительно, но был на «острове» и свой Шевченко. Правда не один, а целая семья во главе с Ниной Ильиничной, её дочерью Светланой и тремя внуками. В своей семейной экспозиции они представили всё: от рукоделья до книг, фотографий, открыток об Украине. Шевченко пели, рассказывали, танцевали. Одним словом, дарили нам своё «щире серденько». Совершенно очаровательным оказалось младшее поколение, внуки Нины Ильиничны: Илья, Иван, Евгения.

Не обошлось на «острове» и без Кобзаря. Ведь именно такова девичья фамилия организатора встречи – Лидии Ивановны Шалдуги. Глядя на неё, не устаешь поражаться красоте её, которая во всем: в лице, движениях, голосе, мыслях, мечтах и реальных планах. Кажется, что испытания лишь добавляют силы этой хрупкой женщине. Она много лет занимается литературным творчеством в Златоусте, немало сделав для развития студии «Амариллис» (ВОИ), для дружбы с общественным движением «Лилия», для творческих контактов с литераторами Украины. И вот новая удача – в Златоусте состоялась праздничная встреча, посвященная Украине.

Все участники вечера поддержали предложение о создании украинского клуба. Эту мысль эмоционально и сердечно обобщил Андрей Павлович Беркита.

Начало дружбы полоджено. И как написала в отзыве о вечере Ю.И. Тырина: «Думаю, что из маленького родника вырастет большая река”

Надежда Глыбовская, „Златоустовский рабочий» 11.01.2003.

 

НА ВЕЧОРНИЦI З ВАРЕНИКАМИ

В українському клубi «Червона калина» не перший рiк проходить цикл святкових зустрiчей «Звичаї нашого народу», поки що вiдiбрали найбiльш значимi: вечорницi, Рiздво, Великдень-Паска та лiтнє свято Iвана Купала.

В яскравих вишиванках та хвартухах, весело, з пiснями й жартами жiнки клубу лiпили вареники з сиром, картоплею та з капустою, розставляли на столi салати, святковий пирiг, справжнє - з України! - сало, було й до сала. Нацiональний колорит доповнювався виставкою рiзноманiтних вишивок: сорочки, рушники, прошви, наволочки… Тут же нитки мулiне, п’яльцi, канва, зразки вiзерункiв, альбом костюмiв з рiзних областей України. Поруч – соняшник у глечику, сопiлки, пiсенники та розкiшний альбом «Закарпаття» з теплою посвятою українському клубовi од гуцула Володимира Михайловича Вакiя, який знiмав усе дiйство в залi на фото й вiдео.

За нашим щедрим столом велася розмова про стародавнi обряди, звичаї. На вечорницi – своєрiдний сiльський клуб - збирались в хатi одинокої жiнки-«панiматки». Незамiжнi дiвчата приходили з рукодiллям: пряли, шили й вишивали сорочки та рушники собi на посаг, спiвали пiснi, виглядали хлопцiв. Парубки надходили пiзнiше й своїми розмовами, жартами й небилицями розважали дiвчат, там i складались пари…

Чотири рази на зиму збирали складчину: на заговiни, на третiй день Рiздва, перед Великим постом й на Великдень-Паску. На складчину дiвчата приносили тiсто, сир, масло й iнше, накривали столи. А парубки на свої грошi купували вино чи горiлку, солодощi для дiвчат, а ще наймали музикiв: скрипка, бубон i дудки, щоб потанцювати. За столом молодим наливали тiльки по двi чарки – щоб не впивались.

Андрiй Беркита гарно говорив про народну культуру, про рiдне корiння, без якого людина втрачає повагу, втрачає опору в життi. А Вакiй Володимир Михайлович живописно розповiв, як в його рiдному Закарпаттi починались вечорницi з особливих дитячих колядок – своєрiдної пiдготовки до рiздвяного колядування. Ольга Борисiвна Карiмова, яка молоденькою дiвчиною у вiйну була евакуйована з Полтавщини на Урал, прослухавши старовинну українську пiсню «Туман яром» в акапельному виконанні, розчулено мовила: «Отак i спiвали в давнину…» – «А в Українi й тепер спiвають так само…» - вiдповiла iй Нiна Кузнецова, котра цього лiта привезла з рiдної Волинi весiльну вишиванку своєї сестри, в нiй вона й прийшла на вечорницi, а на виставку принесла своє шиття.

Ой, як багато українських пiсень – жартiвливих та лiричних спiвалось того вечора пiд баян Андрія Беркити! Галина Куцик – економiст машзаводу, Валентина Гарус – науковий спiвробiтник музею, Лiдiя Кобзар-Шалдуга - лiтератор, Наталя Княжук – викладач, Нiна Кузнецова, Галина Лавришова, Людмила Яковлева, Ольга Карiмова спiвали так задушевно, що вечорницi затяглись i ледве не перейшли в досвiтки – коли дiвчата та парубки розходились по домiвках з третiми пiвнями. В цей день вiтали з днем народження Галину Куцик, провели гумористичний аукцiон «Український борщ», слухали байки у незрiвнянному виконаннi О.Б. Карiмової. Ще довго йшла дружня бесiда, а спомини рiдною мовою переривались народними пiснями, особливо милими та дорогими далеко вiд батькiвщини.

Українське Різдво

Наш клуб "Червона калина " ставить собі за мету прилучення до народних джерел, підвищення культури національних взаємовідносин. У нас проходять різноманітні творчі зустрічі, етнографічні уроки "Рушники – символ України", свята з циклу "Звичаї нашого народу", останнє з них – Різдво.

За стародавнім звичаєм 7 січня зібрались сім"ями, з дітьми та внуками до вівтаря з іконою в полотняному рушникові, зі снопиком колосся й запаленою свічкою. Поставили кутю з медом, яку за бабусиним рецептом приготувала Людмила Петрівна Утлякова, там же поставили хліб, яблука. На столи принесли всього: кутя, салати, ковбаси, звичайно ж, і сало… Та всіх приємно вразила родина Віталія Копаненка й місцевої красуні Рамзії, які удвох приготували справжні українські вареники з вишнями: "Тридцять років таких не куштував!" – захоплено вигукнув Віктор Михайлович Чорнобабенко.

Тримаючи в руках запалені свічечки, разом з регентом Резепіною Тамарою Петрівною та її співаками з церковного хору всі заспівали "Радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився!"

З сяючими обличчями згадували старовину, своє дитинство, багато колядок та щедрівок, посипання, вертеп… Всі дуже зраділи, що знову після хвороби до нас прийшла 84-літня Ольга Борисівна Карімова родом з Миргорода, що на Полтавщині, й знов так майстерно, з неповторним гумором читала українські байки. Були там і вікторина "Очі дівочі" за народними піснями й різдвяні подаруночки, й гадання за збіркою українського поета Максима Рильського, й пісні, й навіть дуети з оперет "Сільва", "Запорожець за Дунаєм", "Наталка-Полтавка"…

Тепер маємо намір в березні уже п"ятий раз відсвяткувати Шевченківські дні, де, як завжди, кожен вплете свої пелюстки у "Вінок Кобзареві".

Так що, любі друзі, Ласкаво просимо! – приходьте щосуботи в наш український клуб при "Союзе Женщин" з дітьми та внуками, зі своїми пропозиціями. Будемо разом згадувати рідну давнину, готуватись до свят, вишивати рушники й сорочки (це дуже гарно вміють робити наші майстрині – Ніна Кузнєцова та Галина Лаврешова!), майструвати віночки з стрічками, варити вареники та галушки, ділитись новинами, віршами, дисками з піснями.

- Лідія Кобзар-Шалдуга

Принесіть вечерю

У Святвечір двері і душа відкриті

Задля благочинства та прощення зла.

Принесіть вечерю, літечка прожиті,

Із мого дитинства, з рідного села.

У міську оселю принесіть із хати

Злагоду і тишу, ще й людське тепло.

Аромати хмелю, чебрецю і м”яти –

Все, що наймиліше в тім житті було.

Подаруйте чари, полікуйте душу,

І неначе люди, перейміть чуття...

Принесіть узвару з батькової груші –

Хай у ньому буде мамина кутя.

фото

На сцене Дворца Победы организатор фестиваля

Лариса Вайцель приветствует участников.

ФЕСТИВАЛЬ ДРУЖБИ

Он объединил представителей разных наальностей, проживающих в Златоусте.

Особенно запомнился завершающий момент открытия праздника: всех участников пригласили на сцену, а потом, взявшись за руки, они сбежали ручьём в зал, включая в свои ряды зрителей, и на сцену уже вернулся не ручей, а целый поток, который вновь пронёсся через весь зал, а сверху, с балкона на него сыпались цветы…

У каждого национального центра было две недели, чтобы провести в разных местах свои встречи, открытые уроки, концерты, праздники. А на открытии во Дворце Победы в залах разместились выставки участников фестиваля, которые щедро угощали гостей национальными блюдами, и в украинцев, как и полагается, не обошлось без галушек, сала и даже горилки с перцем – постаралась Галина Куцык! Хотя, конечно же, не еда была главным предметом выставок. Участники принесли памятные книги, хранящиеся в семьях, вышитые рушники, скатерки, старинную одежду, керамику, фотографии, писанки ручной работы из Гуцульщины – от Вакия Владимира Михайловича. Все это необычайно интересно, но, к сожалению, так мало сохранилось от прежних лет!.. Слишком драматичной была история: войны, репрессии лишили огромное количество народа памятных вещей от бабушек и прадедов вместе с жилищем и всем имуществом.

На большоую сцену организатор и ведущая фестиваля Лариса Вайцель приглашала национальные коллективы. После немцев появились украинцы в ярких вышитых одеждах. Руководитель клуба "Червона калина" Л. Кобзарь-Шалдуга поднесла на вышитом рушнике хлеб-соль, и зазвучала украинская мова! Здесь не нужен был перевод, оставалось только подпевать – ибо кому не известна песня про рушник вышиваный, который мать дала сыну "на счастье, на долю" или про "очи дивочи, темни, як ничка…" Нежно пела скрипка в руках Тамары Резепиной и задумчиво вздыхал баян Андрея Беркиты…

В рамках этого фестиваля, в дни украинской культуры, на фоне выставки во Дворце Победы для школьников и взрослых прошли этнографические уроки "Рушники – символ Украины", творческая встреча с поэтом-переводчиком Л. Кобзарь.

В "Союзе женщин" по стародавнему украинскому обычаю прошел праздник Великодня-Пасхи, а в городском краеведческом музее в День славянской письменности и культуры творческая семья из украинского клуба Николая Федоровича и Людмилы Алексеевны Данилевских провела интересную музикально-поэтическую встречу.

Итоги фестиваля национальных культур подводились 10 сентября в День города Златоуста в том же Дворце Победы. Весёлое настроение у всех зрителей вызвали украинцы свими песнями "З сиром пироги" и "Варенички", а особенно Ольга Борисовна Каримова. Получив грамоту, 84-летняя активистка клуба "Червона калина" прочитала басню "Сучасний ворон". Покинувши ещё в войну родную Украйну, она до сих пор поражает слушателей мастерской декламацией стихов Т. Шевченко. Немало грамот и дипломов, приветствий и пожеланий получили участники украинского клуба, но самым ценным было чувство единения, взаимоуважения и сердечной дружбы, которые остались в наших сердцах.

ИннаФилиппова

Газета «Златоустовский рабочий» - «ЗР»

от11.04 и 20.09. 2006 г.

ВЕНОК КОБЗАРЮ

Как всегда, на праздничных встречах в украинском клубе «Червона калина» уютный зал «Союза Женщин» был украшен рушниками, венками с лентами, яркими плакатами. Возле большого портрета Т.Г.Шевченко, обрамленного полотняным рушником, - огонь свечи, подсолнух в кувшине, тут же разложены «Кобзарь» и русские повести Т.Шевченко, яркие издания для детей, альбомы, сборник «Венок России Кобзарю».

Как англичане гордятся Шекспиром, итальянцы – великим Данте, русские – Пушкиным, так украинцы любят и почитают своего гения и пророка Т.Г.Шевченко. Как он любил свою милую Украйну! Как болело его сердце о ней! И народ отвечал ему такой же безграничной любовью, видел в нем своего единственного заступника, называя его «наш батько Тарас».

Вот и в этот день к нам пришло немало друзей, чтобы вместе сплести венок любви и уважения к великому сыну украинского народа: почитать его стихи, спеть песни, сказать слово о Т.Шевченко или просто об Украине, которую он так любил.

«Мы с детства знаем Шевченко как великого народного поэта, а сегодня хочется поговорить о нем как о талантливом художнике», - так начала свой интересный рассказ Гарус Валентина Степановна – старший научный сотрудник, заведующая художественным отделом городского краеведческого музея.

Активисты клуба «Червона калина» Нина Кузнецова, Галина Куцык, Лидия Кобзарь, Тамара Лемишко, Галина Лаврешова, Светлана Кравец, Татьяна Лапина, Людмила Подставкина, Юрий Филонов вместе с музыкантом Андреем Беркитой спели песни на слова Т.Шевченко: «Тополя», «Думы мои», Така её доля». А когда Виктор Михайлович Чернобабенко запел «Песню про рушник» - зал взорвался возгласами «браво!» - все были в восторге от его сильного, красивого голоса. Не меньше восторга досталось и на долю Тамары Петровны Резепиной, которая одинаково чудесно исполняет русские и украинские романсы. С особой теплотой вспоминала она о своем отце, о его трепетной любви к родной Украйне, именно он и передал дочери чудесный голос и любовь к музыке.

Ведущая рассказала об издании в Японии юбилейного тома Т.Г.Шевченко в 500 страниц на японском языке, а ещё о публикации его «Завещания» в г. Дубай (Арабские Эмираты) на тамильском языке выходцами из Индии, которые там проживают.

Педагог Любовь Ильина интересно рассказала о своей поездке в г. Шевченко (теперь – Актау). Тут кстати пришелся путеводитель, подаренный нам старшим научным сотрудником музея Натальей Трифоновой.

Затем присутствующие познакомились со стихотворением поэта из соседнего городка Чебаркуля Владимира Максимцова, посвященном его другу Вячеславу Шевченко – праправнуку Т.Шевченко (по линии двоюродного брата), который проживает в Краснодарском крае. А ещё ведущая рассказала о новом большом портрете Тараса Шевченко. Его специально для нашего украинского клуба заказал её отец Кобзарь Иван Нестерович в родном селе Рогозянка на Харьковщине у местного художника Михаила Иванова, а затем и переслал его нам в Златоуст. Теперь этот портрет украшает наши праздники и выставки.

Руководитель татаро-башкиркого клуба «Китап» Валя Загидуллина проинформировала, что в отдел иностранной литературы в ЦГБ, где она работает, подарен двухтомнй «Словник Т.Г.Шевченка», изданный на Украине лет 30 назад. Интересно то, что в нем помещено восемь статей нашего журналиста-краеведа, поэта-переводчика В.В.Чабаненко. Он ранее также выступал на Шевченковском празднике с интереснейшими фактами-«детальками» из биографии поэта.

Как обычно, с величайшим восхищением слушали старейшего члена нашего клуба Ольгу Борисовну Каримову: она так читала стихи Шевченко, как будто рассказывала о себе самой. Скрипка регента Резепиной Т.П. очаровала весь зал, в дуэте с дочерью Ульяной они исполнили народные песни: «Сяду край віконця» и «Вечір надворі».

Как в дворянских семьях передаются по наследству фамильные драгоценности, так в украинских семьях свято хранят и передают из поколения в поколение духовную реликвию – книгу стихов «Кобзарь» Т.Г.Шевченко. Такой старинный «Кобзарь» принесла на выставку Галина Куцык, она получила его ещё в молодые годы от свекрови, которая в раннем детстве вместе с родителями попала в Казахстан из Западной Украины.

Впервые пришел к нам в клуб офицер в отставке Горбовский Богдан Григорьевич. Он интересно рассказал о ежегодных праздничных встречах в его родном Львове возле памятника Шевченко.

Присутствующие также ознакомились с новостями культурной жизни земляков в России. Так, уже пять лет проводится детско-молодежный конкурс чтецов произведений Шевченко, в нем участвуют все желающие от 3 до 22 лет. Завершающий этап – в Москве.

Проведен конкурс школьных и студенческих сочинений, посвященных Т.Шевченко, в нем было много участников из соседнего Башкортостана, где в декабре прошлого 2006 года прошел ещё и молодежный фестиваль украинской культуры. Ведущая зачитала отрывки из сочинений, где говорится о братстве народов и звучит неподдельный интерес к украинской культуре. Все эти новости можно прочитать в Интернете на сайте «Кобза» - украинцы России, где есть и наша персональная страница «Рушники – Златоуст».

И с каким вдохновением еще долго пели художник Юрий Филонов, музыканты Андрей Савин и Андрей Беркита, преподаватель университета Тамара Лемешко, а весь зал дружно подпевал украинские песни, любимые так же и в России. Вечер традиционно закончился торжественным гимном «Реве та стогне Днипр широкий».

Златоустовские украинцы, связав свою жизнь с городом, трудятся на его благо и не забывают о своих корнях, истории, культуре. Наш Урал – край многонациональный, и очень важно, чтобы все чувствовали себя здесь комфортно, чтобы уральская земля для каждого была родной.

"Душа беседует с душою"

Привлечь народ на мероприятие в погожий весенний день довольно трудно. Но на встречу, посвященную Дню славянской письменности и культуры в музей, пришли те, которые уже не раз здесь бывали и знают, что уйдут с отличным настроением.

24 мая в одном из залов музея, где ещё не успели убрать таблички с надписью "100 лет вальсу И.Шатрова "На сопках Маньчжурии", семья Данилевских из украинского клуба "Червона калина" на два часа завладела вниманием собравшихся. Лишь дружные аплодисменты время от времени прерывали замершую аудиторию.

Николай Федорович – преподаватель технических дисциплин металлургического колледжа, а Людмила Алексеевна преподает музыку в педагогическом колледже. Они пригласили своих друзей и учеников – и получился замечательный музыкально-поэтический концерт. Но прежде прозвучала история жизни моравских братьев Кирилла и Мефодия, подаривших славянам азбуку. Рассказал о них Николай Федорович, увлеченный историей и поэзией настолько, что собрал и издал три сборника "Стихов о Златоусте", куда вошли 268 стихотворений 48 авторов.

Он читал и свои стихи о речке Ай, об Александровской сопке и об Иване Бушуеве; свои стихи о весне читал преподаватель педколледжа Олег Терминов, а студентки Ольга Ильясова, Анастасия Дисинчук и Елена Пономарева исполняли на фортепиано русские, белорусские и украинские песни, пели романсы, родившиеся в Златоусте и всем полюбившееся "Моё Златоустье". Кто-то, не выдержав, подпевал знакомым мелодиям…

Маленькая скрипачка Аня Бурова доставила удовольствие исполнением любимого многими полонеза Огинского. Словом, единство славянских народов ощутили все в те минуты, отчего Л.И.Шалдуга высказалась от всей души, что политикам угодно ссорить людей, но народы как жили, так и будут жить, и славянское братство останется! И эти слова были поддержаны аплодисментами.

Слушали стихи Л.Бондаренко, Л. Дугарь, С.Соложенкиной, великолепно исполнила на фортепиано экспромт "Фантазия" Шопена Л. А. Данилевская, а в заключение свое собственное произведение сыграли её ученицы О. Ильясова и А. Дисинчук. Собравшихся было более тридцати человек, и их настроение очень верно выразила стихами Л.Кулагиной Лидия Шалдуга:

И очищается душа, соприкасаясь с красотою,

И дело доброе верша, душа беседует с душою…

Участники праздника сердечно поблагодарили организаторов Ю.Окунцова, Н.Трифонову, Л.Шалдугу и, конечно, чету Данилевских за доставленную радость.

Инна Филиппова «Златоустовский рабочй" 30 мая 2006 г.

Хочется отметить, что в украинском клубе "Червона калина" стало доброй традицйией ежегодно проводить дни славянской письменности и культуры вместе с городским краеведческим музеем. Члены клуба принимают активное участие то в выставках славянского костюма, то в работе областного форума, выступая прямо в сквере возле музея, то в славянских вечорках - встречах с творческой интеллигенцией города. В «вечорках» выступали актриса М. Мушкетова, музыканты А. Карпенко и А. Беркита, вокалисты А. Черных, Л. Путилова, Т. Резепина, В. Чернобабенко, краевед и журналист В.Чабаненко и мн. др.

Кроме того, украинский клуб и музей проводили много других совместных мероприятий: День Украины, Венок Кобзарю, День музеев. А о празднике Ивана Купала на озере Тургояк вспоминает научный сотрудник музея Наталья Валентиновна Трифонова в своей статье, которую мы и предлагаем вам, уважаемые читатели.

"Иван Купала больше, чем праздник"

…Одним из направлений в научной работе краеведческого музея стало исследование культуры славянских народов, проживающих в нашем городе.

Отрадно, что в последнее время творческие силы наших славян стали объединяться, чему во многом послужило празднование дней славянской письменности и культуры. Этот праздник и заставил научных сотрудников краеведческого музея взяться за новые исследования, подготовку выставок, лекций, этнографических праздников. Шестого июля удалось провести такой праздник Ивана Купала так, как это и принято: в лесу среди деревьев и трав, у воды на берегу озера Тургояк.

С незапамятных времен это самый яркий летний славянский праздник, уходящий корнями в язычество, Иванов день был наполнен обрядами, поверьями и чудесами. Традиция также предполагает личные обряды и особые правила поведения. Вот и наш праздник не обошелся без заговора на клещей, предложенного Л.П. Ильиной, методистом Новозлатоустовского Дома детского творчества. Не улыбайтесь, дорогие читатели, заговор действует!

Вся обрядовая часть заключала похвалы и славословия главному источнику живительной силы – Солнцу. Решили и мы поблагодарить небесное светило ритуалом, как это делали наши предки. Тишину полян огласили звонкие хоровые песни "Ой, рано на Ивана", "Посею лебеду на берегу" и другие под аккомпанемент баяниста А.П.Беркиты.

Участники праздника сразу привлекли внимание отдыхающих большим хороводом и разноцветьем костюмов – белорусских, русских, украинских вышиванок и венков. С большой фантазией украсили лентами уральскую березку, а как пригодились собранные по дороге цветы и травы для плетения венков! Ведь каждая девушка должна в этот день сплести венок из двенадцати трав… И не стоит удивляться, что вскоре все они украсили водную гладь, предсказывая судьбу каждой гадающей.

Атмосфера праздника была сказочной, колдовской, волшебной. Чудесная легенда о цветущем папоротнике, рассказанная ведущей, воодушевила всех на поиски этого цветка. Везучей оказалась Полина Верзакова, нашедшая огненно-красный цветок папоротника. «И откроются тому все клады, и понятен будет язык животных, деревьев и трав», - рассказывает предание.

В атмосфере всеобщего веселья Н.И.Шевченко, поведав о колдовской нечистой силе, облила всех водой, очищающей в этот день от нечисти и скверны. Очистительными обрядами были также перепрыгиванья через костер и через жгучую крапиву.

Не обошлось и без праздничного стола, на котором было много зелени, печеная белорусская бульба, украинское сало и ядреный русский квас. Заиграл рожок, зовущий детей на славянские игры и забавы…

Праздник подошел к концу, и зазвучали чарующие прощальные звуки флейты и свирели.

Наталья Трифонова

БЕРЕГИНЯ

Рассказ о Лапиной Любови Павловне - берегине красоты, добра и творчества дружной и приветливой семьи с украинскими корнями.

У Татьяны Лапиной из нашего украинского клуба свекровь-мама - Любовь Павловна Лапина. Таня, как и многие украинцы Златоуста, родилась в Сибири, в Омске. В детстве она каждое лето ездила в украинское село Лидинка Тюналинского района к бабусе Анисье Тимошенко (по мужу – Соловьян), семья которой много десятилетий назад переселилась из Черниговской области Украины далеко за Урал. В том селе жили преимущественно украинцы, храня родную мову, песни, обычаи. От бабушкиной семьи и переняла Татьянка любовь ко всему украинскому, а особенно – к народным песням. Поэтому, как только услышала про наш украинский клуб «Червона калина», сразу и пришла.

А её свекровь Любовь Павловна Лапина хоть и родилась в Казахстане, но имеет также и украинские корни. Она вышила для жены своего сына Александра необычайно яркую блузку и фартук, в них Таня и выступает с нами. Недавно для членов нашего клуба Любовь Павловна вышила ещё несколько ярких вышиванок. Кроме того, у неё есть немало вышитых рушников и скатертей, которые экспонировались на втором городском фестивале национальных культур «Венок дружбы» в ДК Победы и в ВДЦ. Готовила она их для своих любимых внучек Кати и Аленки Лапиных. Они обе – студентки, будущие психолог и юрист. А впервые бабушка пошила им вышиваночки ещё в детский садик. В семейном альбоме обе они на всех фото в оригинальных, связанных бабушкой, воротничках, гольфах, костюмах, джемперах, в вышитых ею платьюшках.

На всех своих работах Любовь Павловна сама рисует и мастерски вышивает: когда-то крестиком, а теперь из-за слабого зрения больше гладью и только – цветы. Причем не стилизованные, а «настоящие» - свои любимые маки и розы, анютины глазки и ромашки меж колосьев. Её работам присущ свой стиль, их сразу узнаешь на выставке по узорам и ярким краскам, а еще в работах этой настоящей мастерицы нет узелков и с изнанки они имеют такой же красивый вид, как и с лицевой стороны. Но еще большее восхищение вызывают ковры, вышитые крестиком, с классическим орнаментом и сдержанной цветовой гаммой.

Эта сильная, настоящая женщина умеет творить вокруг себя атмосферу красоты, любви и добра. Творческая натура её щедрой души проявляет себя не только в вышивках. Любовь Павловна с юности сочиняла стихи, рисовала и раздавала картины, она и сейчас ещё шьет и вывязывает уникальные наряды. И хотя по состоянию здоровья мастерица не выходит из дома, но её пироги знают и любят все члены нашего клуба, соседи и коллеги по работе не только её, но и снохи Тани и сына Александра – они оба по окончании Омского медицинского института получили назначение в наш Златоуст. Таня Лапина не однажды признавалась нам в клубе: «Я счастлива, что вошла в эту семью, что имею такую ещё одну маму – мудрую берегиню нашего дома».

Л. Шалдуга.

Приглашаем в путешествие…

Уже пять лет мы каждую субботу собираемся в нашем украинском клубе «Червона калина», который находится при «Союзе женщин» в 3-м мкр-не, 23. Собираемся, чтобы отвести душу: узнать о новостях из родного края, поделиться впечатлениями от поездки на Украину, о письмах от родных и друзей с родины, обменяться узорами вышивок, фотоснимками национальной одежды, на вечорницах налепить вареников или подготовиться к очередному народному празднику, фестивалю национальных культур… Но главное – просто попеть украинских народных песен! Наш музыкант Андрей Павлович Беркита – настоящий «щирий» украинец, душа нашего клуба, - так все о нем говорят. Хотя о каждом из полутора десятка постоянных членов нашего клуба можно много и интересно рассказывать: Т. Резепина, В.Чернобабенко, В.Гарус, Л.Подставкина, Ю.Филонов, Т.Лапина, Н,Кузнецова, О.Дульская, О.Каримова, Н.Шевченко, А.Аксёнов, Т.Лемешко…

А в эту осень к нам приходят и дети – как же это отрадно! Давно мечталось привлечь к нам украинских детей, так как очень хочется, чтобы не обрывались те тонкие нити, которые связывают нас с прародиной, с родными корнями. Человек высокой культуры и широкого кругозора должен знать, кто его прадеды, откуда родом, как они жили, как они одевались, какие песни пели, он интересуется культурой, историей, обычаями своих предков.

И вот с октября к нам приходят первоклассники из гимназии №10, пока четверо: Ариша Колесникова, Ксеня Бирюкова, Настенька Бурундасова, Ваня Горб, а вместе с ними – их мамы, заходили бабушки Насти и Вани, был и папа Ксени. В зале у нас давно оформлен уголок украинского клуба с фотографиями, рушниками, книгами, подсолнухами в «глечике» и даже с варениками в глиняной миске. Здесь можно полистать украинский букварь и читанку, выучить стих к празднику Тараса Шевченко.» Мы уже пять раз проводили «Венок Кобзарю - именно столько лет существует наш клуб. Девочки с удовольствием наряжаются в украинские национальные вышиванки, фартушки и веночки, бусы и ленты. А Ване очень понравилась дудочка-сопилка. Мы для него даже разучили песенку:

Біля струмочка, біля калини

Йванко сопілку зробив із вербини.

Гра-виграває в дудку Іванко,

Пісня по гаю лине щоранку!

Андрей Павлович Беркита сам подобрал мелодию к стишку, он принёс все свои флейты и дудочки, и учил детей на них играть. А вчера угощались варениками – так решили мамы наших ребятишек. Почти все встречи снимаются на фото и видео. Малыши идут в клуб с большим желанием, вчера Ариша призналась маме: «Как хорошо! Я хочу здесь жить!» А Лёня - четырехлетний братик Вани - тоже подошёл: «И я знаю стихотворение, можно рассказать?..»

Ещё они решили приготовить приветствие на украинском языке к пятилетию нашего клуба, но какое – пока что секрет! Планов у нас немало: день святого Миколая, Шевченковсий праздник, Великдень-Пасха, фестиваль национальных культур, а там - и в Уфу на детско-молодежный конкурс украинской культуры, а потом, может, и в саму Украину…

Так что: Ласкаво просимо вас, любі друзі! Приходите к нам каждую субботу с внуками, детьми. Мы стоим на самом пороге, так дай нам, Боже, удачи, любви и сил на интересную и далёкую дорогу – на путешествие в чарующую страну Украину.

Л.Кобзарь-Шалдуга, руководитель украинского клуба «Червона калина»

Будьмо знайомі:

Український клуб „Червона калина”

Андрій Беркита - душа нашого колективу, як ніхто залюблений в українську народну пісню, один з небагатьох, хто вільно володіє українською мовою, він уродженець Волині. Від Андрія віє таким теплом і щирістю, що всі наші жінки трохи небайдужі до нього, без нього у нас і не співається. Його дружина Таня - росіянка, але на День України приготувала й принесла такий торт, що ми досі його згадуємо. Їх шестирічний син Степанко вже вчиться у тата грати на сопілці й збирається у нас виступати.

Тамара Резепіна – регент церковного хору, скрипачка, вона вимогливий музикант – до себе й до інших, змушує нас триматися на певному рівні, за що ми їй дуже вдячні. Любов до української музики, до пісні у неї - від спогадів дитинства в селі Рівненської області, від батька, якого вона згадує з особливою ніжністю. Разом з нею українські пісні співає і дочка Уляна, а скоро почне і внучка Ніночка.

Віктор Чорнобабенко – залізничник, родом з козацьких степів півдня, людина з українською ліричною вдачею. Він від природи наділений сильним і красивим голосом, артистизмом, його виступи завжди викликають в залі бурю овацій.

Ольга Борисівна Карімова – найстарша і найшанованіша з членів нашого клубу. 20-річною дівчиною евакуювалась у війну з Миргорода, що на Полтавщині, та й знайшла тут свою долю. На першій же зустрічі українців вона сказала: „А чи пам”ятаєте, що ось в березні день народження Тараса Шевченка? Треба ж буде відмітити...” А як вона читає вірші Шевченка! Наче про себе саму розказує – аж сльози набігають. А коли байки Глазового почне – то сміються до сліз! Найкращий експонат наших виставок – то розкішний її домотканий полотняний вишитий рушник...

Володимир Вакій – інженер, прибув на Урал за призначенням, родом з Гуцульщини - справжній легінь – ставний, енергійний, діловий. Очолює партію „Яблуко” в нашому місті, голова „Общественной палати”. Щороку їде в рідне село в Закарпатті. На наших вечорницях розказував про свої дитячі спогади: про народні звичаї - вечорниці, щедрівки. Завжди приходить з подарунками: альбом „Закарпаття”, справжні писанки ручної – маминої! – роботи, чайник або просто блокноти, ручки... Знімав наші зустрічі на фото й відео.

Ніна Іллівна Шевченко – з Харківщини, прибула в Златоуст за призначенням. Скільки у неї ідей, енергії, дотепів, - мертвого розбудить! А скільки українських книг, вишивок, листівок – на цілу виставку. Приходить лише з внуками Іваном, Іллею та Женею, бо для неї, як справжньої, палкої і пристрасної українки весь смисл життя – в сім”ї.

Валентина Гарус – мистецтвознавець, завідуюча художнім відділом музею. На святі „Вінок Кобзареві” усім запам”яталась її ґрунтовна й захоплююча розповідь про Т.Шевченка-художника. До нас її привела народна українська пісня: в юності на Полтавщині й Дніпропетровщині багато співала і в хорі, й соло, любить співати й з нами... На фестиваль принесла стародавні вишивки й зі смаком оформила всю нашу виставку.

Ніна Кузнєцова (Романуха) – землячка Андрія Беркити – з Житомирської області, співуча й непосидюща натура. Як тільки почула, що ми з Андрієм тут, в „Союзі жінок”, збираємось співати, одразу і прийшла, та ще й привела свою сваху Галину. Минулого літа привезла з України два гарних пісенники з нотами. Без її високого голосу у нас „не звучить” жодна пісня! А ще скажу по-секрету - вона уміє по-козацьки підсвистувати... Саме з її легкої руки наші жіночки почали закривати волосся, бо всім дуже сподобалася Ніна - така собі кумася в хустинці з ріжками над чолом!

Галина Лаврешова – медсестра, сваха Ніни Кузнецової, вона росіянка, та зовнішністю – ну справжня тобі україночка! Галина любить співати наших пісень, а ще вона чудова рукодільниця. Саме вона найперша зшила собі українську плахту, сорочку й хвартушину. Вони зі свахою Ніною й започаткували наш гурток етнографічного побуту „Скриня”: національні вишивки, ляльки в народних костюмах, інтер”єри...

Людмила Яковлєва – також медик, ходила в „Союз жінок” і там почула про нас, українців, сказала про це своїм подругам Галині та Ніні. Вона до нас приходить, як сама говорить - „для душі”, а Галина зшила й для неї український костюм. До того ж вона прекрасно декламує вірші, навіть вивчила і читає українською мовою байки Павла Глазового! А ми тепер і не уявляємо себе без Людмили, без її господарських турбот, з нею якось так затишно в нашому клубі.

Тетяна Лапіна – в дитинстві щоліта бувала у бабусі в українському селі Лідинка в Омській області, ще відтоді розуміє українську мову, знає і дуже любить старовинні українські пісні. Їй дуже цікаво узнавати про свою прабатьківщину, мріє поїхати на Черкащину, звідки більше 100 років тому виїхали її прадіди. А її свекруха Любов Павлівна, хоч через хворобу не виходить з дому, та частенько передає нам до чаю свої пироги або печиво. А ще вишила для нас кілька вишиванок, хвартух, і зараз взялася одягти козаком півметрову ляльку, яку в гурток „Скриня” принесла Людмила Яковлєва.

Юрій Філонов – художник, дуже любить співати, має чудовий голос, бував в Україні, яка залишила в його душі милі спогади. Про наш український клуб узнав з телепередачі, сам прийшов: візьміть до себе! Ми цінуємо його за голос, за добрий гумор, за талант художника. Він – автор двох емблем: одна для веб-сторінки „Рушники-Златоуст”, а друга - для членів клубу, її він навіть виготовив як значок.

Людмила Подставкіна – також в дитинстві любила бувати в українському селі в Сибіру, і так само перейняла звідти вимову, народні пісні, любов до всього українського. Вона й зовні справжня українка: ставна, чорноброва, весела, має чудовий голос – чистий, дзвінкий і сильний. Разом з Юрієм Людмила давно співає в російському хорі, і ми надзвичайно раді, що вони обоє з нами. Зараз вона вишиває хрестиком собі справжню вишиванку, взявши традиційний крій і старовинний, складний орнамент.

Галина Куцик – хоч ніколи не бувала в Україні, але має українські корені в Галичині. Її енергійна, артистична натура в постійному пошуку. То вона приносить на фестиваль горілку з перцем і галушки у справжній макітрі, то пише віршовані вітання для нашого клубу. Ми всі були в захваті від її красивих вареників з тіста, які вона засушила як експонат для виставок. Цінним експонатом на наших Шевченківських святах є старовинний „Кобзар”, який Галині дістався у спадок від свекрухи-українки.

Оксана Дульська – народилася й виросла на вільнолюбній землі степової Кіровоградщини, вона – гідна дочка великого патріота Чабаненка Володимира Васильовича – відомого в Україні та на Південному Уралі краєзнавця, журналіста, поета. Оксана добре володіє рідною мовою. Щира та палка її вдача допомагає нам у проведенні свят, а книги та чудові родинні рушники - то окраса наших виставок.

Тамара Лемішко – викладач нашого університету, „щира” українка із запорізьких степів, одна з небагатьох в нашому клубі, хто спілкується рідною мовою. До нас прийшла зовсім недавно, але ми зразу відчули її відкриту, добросердечну натуру. Принесла до нас цілу бібліотечку класиків української літератури, сама читає вірші українських авторів, добре співає.

Любов Скороходова – прийшла до нас два місці тому. Вона довгий час жила в Харківській області, там і тепер сім”я її дочки. Спогади про Україну залишились в її серці як найсвітліші, там вона брала активну участь в художній самодіяльності, співала, танцювала, декламувала, привезла звідти український костюм, щоб виступати й тут разом з нами.

Олена Шафікова – студентка університету, до нас прийшла зовсім недавно, випадково дізнавшись про наш клуб від подружки. Вона народилась і жила в Мелітополі, там багато її рідні, тут – також. Там, в Україні брала участь в шкільній художній самодіяльності. Сюди приїхала до батька. Це й про неї сказано: „Два крила моїх – Росія й Україна...”

Олександр Аксьонов – також студент металургійного технікуму й теж нещодавно приїхав сюди від бабусі зі Слав”янська в Златоуст до батька. Великий патріот своєї батьківщини, дуже нудьгує за нею, з нами говорить лише по-українськи, знає та любить українські пісні, поезію, пробує сам писати вірші. В нього відчувається велике бажання бувати з нами, й ми дуже втішні з цього.

Ціла група першокласників приходила до нас в жовтні: Іванко Горб, Орися Колісникова, Ксеня Бірюкова та Настя Бурундасова. Приходили разом з мамами, бували й бабусі, навіть татко Ксені заходив. Знайомились з українськими рушниками, костюмами, вчили українські вислови, віршики. Разом з А.П.Беркитою розучували пісеньку про сопілку. Нашому Іванку сподобалась дудочка, а Орися сказала мамі: „Тут так гарно, давай тут жити...” А Льоня – 4-річний братик Іванка, підійшов: „А можна й мені віршика розказати?”

Лідія Кобзар-Шалдуга – народилася на Харківщині, вчилась у Полтаві, літератор. Вона - засновник та керівник українського клубу в Златоусті. Один з двох підготовлених нею проектів отримав грант мера в номінації національна культура - на видання укр. альманаху „Червона калина”, автором і укладачем якого вона є. Л.Шалдуга веде персональноу веб-сторінку „Рушники”-Златоуст” на сайті „Кобза”- українці Росії”. Вона незмінний організатор, сценарист, ведуча усіх свят українського клубу. ЇЇ 80-річний тато Кобзар Іван Несторович замовив сільському художникові великий портрет Т.Шевченка і вислав його для нас. А син Костя розшукує в Інтернеті українські мелодії, ансамблі, фільми й теж диски висилає для нашого клубу.

Можна ще довго розказувати про наших друзів – українців, німців, вірмен, татар, башкир, росіян, друзів з „Союзу жінок”, із Музею, з газети „Златоустовський робочий”, з бібліотеки, адміністрації, з літоб”єднання „Мартен”... Ми безмірно раді й щиро вдячні їм за сердечне тепло та дружню підтримку.

 

У НАШИХ СУСІДІВ

Лідія Віценя, „Тернова ружа” в Башкортостані (Уфа)

Олексій Антонечко, Україна – пісня моя (Троїцьк)

Іван Андрощук, Цар-голос (Єманжелінськ)

„Тернова ружа” в Башкортостані

Стаття Лідії Віценя з газети „Зоря Полтавщини” про керівника Союзу українок „Берегиня” в республіці Башкортостан Ольгу Доброву, нагороджену Президентом України орденом княгині Ольги.

Доля чи недоля... Дивлюсь відеозапис телепрограми. В Уфі святкували День міста. А оскільки в столиці Башкортостану живуть люди багатьох національностей, то місцеве телебачення запросило в студію для ближчого знайомства представників української діаспори. Хлопчик Ваня Іванов відповідає на запитання ведучого, а далі вже від себе розповідає , що коли він читає дідусеві вірші українською мовою, то в нього на очах з”являються сльози.

- А чому дідусь плаче? – запитує ведучий. – Бо в юності він був козаком... - Для хлопчика, який народився, як і його батьки, вже там, у Башкортостані, „був козаком” означає те саме, що й „був українцем”, тобто жив в Україні. Оце по-дитячому безпосереднє ототожнювання : українець, отже козак! – звучить символічно. А ще юний співак Ваня Іванов зізнався (до речі, чистою українською мовою!), що в майбутньому він мріє стати народним артистом. Певно ж, народним артистом України! А чому б і ні, якщо заслуженим артистом України став нещодавно башкир, соліст Башкирської філармонії Сайфула Хайрулін: у його репертуарі близько 80 українських пісень, він виступав у Києві з сольним концертом. А друзі-українці там, в Уфі, жартома називають його Степаном Хайруленком.

Про це мені розповідає наша землячка Ольга Василівна Доброва, яка 15 років очолювала Союз українок „Берегиня”, що діє при республіканському національно-культурному центрі українців Башкортостану „Кобзар”. Уперше я побачила її в серпні, коли Ольгу Василівну запросили на сцену столичного Національного палацу мистецтв „Україна” під час роботи ІУ Всесвітнього форуму українців: президент України Віктор Ющенко вручив Ользі Добровій орден княгині Ольги ІІІ ступеня. А на початку грудня Ольга Василівна у складі полтавської делегації брала участь у засіданні Національної Ради Конгресу української інтелігенції. Всі проблеми, всі здобутки, все, чим живе етнічна Батьківщина, стосується й її, як усіх земляків, кого доля чи недоля розкидала по світу.

– Розумієте, Україна нам ніколи із голови не виходить, - говорить Ольга Вавсилівна. – Ця земля магічна, вона притягує, де б ти не був, скільки б років не мав, вона не дає про себе забути! І туга велика за нею у тих, хто живе за її межами: живи хоч в раю, але вона все одно вабить до себе, бо вона – Україна...

Хвиля об’єднання українців прокотилася Башкортостаном у роки перебудови. Надя, донька Ольги Василівни, почула, як її однокурсник запрошував когось із українським прізвищем на вечір в університеті. „То і я ж українка!” – сказала вона. А потім порадила вже мамі піти до того гурту. Так у 1988 році з”явилося українське земляцтво, а вже через два роки – товариство шанувальників української культури в Уфі. Його засновниками стали директор філії в м. Уфі Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М.О.Шолохова Василь Бабенко, інженер Нестор Чумало й педагог Раїса Чумало, інженер-математик, нині голова національно-культурного центру ”Кобзар” Володимир Дорошенко та ще ціла когорта земляків - вихідців із різних областей України. Спочатку збиралися поговорити про народні звичаї, пісень поспівати, а потім розпочалася робота з відродження та збереження української мови й культури, традицій, звичаїв, обрядів, адже загалом у Башкортостані живе майже 55 тисяч українців. Це багаточисленна група населення, якщо зважити, що в республіці мешкають представники понад 130 національностей!

До речі, всі вони живуть дуже дружно. Українську діаспору одразу ж підтримав Президент Башкортостану Муртаза Рахімов, захоплено відгукуючись про ініціативність та активність українців. Українській громаді виділили офіс у приміщенні колишнього дитсадка, де так само розмістилися офіси німецької, єврейської та інших громад. Відкрито недільну школу для дітей (хоч її відвідували й дорослі).

То був початок. Нині в Уфі працюють дві недільні школи, два історичні музеї. А базова українська школа ім.. Т. Шевченка займає ціле крило: половину приміщення башкирської школи. Тут проводять семінари, закуповують підручники. Уфимське педучилище підготувало спеціальний випуск учителів початкових класів із українців, які поїхали викладати рідну мову в села. А викладачів української мови з вищою освітою нині готує філологічний факультет Уфимської філії Московського педагогічного університету.

При Національно-культурному центрі створено український народний хор „Кобзар”, є молодіжна група хору. При Союзі жінок діє центр юридичних консультацій, працюють гуртки, організовуються різноманітні виставки. Є навіть Науковий центр українознавства Василя Бабенка. Він та Ольга Доброва-Лисенко минулого року видали книжку „Добрим людям на здоров”я. Страви до українських традиційних календарно-обрядових свят”.

Українська діаспора Башкортостану має тут свою Україну. І не тільки ті її представники, кого доля чи недоля гнала з рідної землі шукати кращого життя – ще з часів козаччини, закріпачення, голодоморів, евакуації під час війни, а й ті, зто народився вже тут. Ольга Василівна досі захоплюється й дивується, що змусило, наприклад, Василя Бабенка, у якого вже й батько народився в Уфі, шукати Україну? А він сам вивчив українську мову, пішки обійшов Башкортостан, знаходив українців, збирав речі для музею. Живий пломінь із своєї душі передав йому дід, колишній український священник. І душу внука так само покликала та магічна земля. Ольга Василівна каже про Василя Яковича:

- Він такий патріот, що й в Україні такого не просто знайти...

І цей феномен триває в часі, бо нещодавно був ще дивний випадок. Якось у Центр зателефонував чоловік і запитав російською: „Я маю одну четверту української крові – чи можна до вас прийти?” Сашко прийшов місяців через чотири, коли про дзвінок уже й забули. Тепер він добре розмовляє українською: вивчив її за допомогою Інтернету, аби спілкуватися на рівних із земляками! Закінчив юридичний факультет університету, а на свята веде концерти, які готує українська діаспора.

„Вибрати не можна тільки Батьківщину”... Ольга Доброва (у дівоцтві Лисенко) поїхала в Красноярський край за призначенням, працювала лікарем, потім чоловік привіз її в свою рідну Уфу, де виросли її дві дочки й син. На рідну Полтавщину Ольга Василівна їде щороку, там живуть її брат та сестра. А в Уфі – діти й п”ятеро онуків. Доля завела її далеко, та Батьківщини не забрала.

Щойно сівши в поїзд „Москва-Полтава”, почуває себе вже на Україні. Зайшла в купе, а там дві жінки говорять російською.

- Дівчата, ви полтавки? – виявилось, що й полтавки, і українки. - Чому ж говорите російською? – просто так звикли за минулі роки... Її тривожить така байдужість:

- Якщо забудемо рідну мову, ми ж втратимо свій генокод, а потім і до своїх духовних, культурних багатств станемо байдужими!

...Активісти діаспори в Башкортостані прагнуть тіснішої співпраці з материковими українцями. Чимало з них ні разу не бачили рідної землі, а живуть із мрією побувати в Україні. Й наприкінці грудня 2006 року зроблено перший крок: у Башкортостані побувало тріо бандуристок „Тернова ружа” з Полтавського музичного училища. Приїхали в Уфу й там стали учасниками й переможцями в номінації „вокал” Першого міжнародного молодіжно-дитячого фестивалю української культури „Червона калина”.

- Щедрий вечір, добрий вечір... – дивлюся на відео, привезені Ольгою Василівною, зафільмовані святкові сюжети з життя українців Башкортостану. Ось родина, одягнена у вишиванки, з порогу закликає:

- Прийшли щедрувати до вашої хати! Щедрий вечір! Добрий вечір!- Колядники співають, Коза намагається всіх розсмішити, господиня частує гостей медівкою, виготовленою за рецептами старокиївських пивоварів... Український хор „Кобзар” не просто співає: кожна з його пісень – театралізоване дійство. Дівчата у вінках із квітів і трав вишивають, козаки скачуть на конях. І які ж неймовірно гарні українські сорочки на всіх! Які вони щасливі у своєму святі! Це – їхня Україна, в ній живуть їхні серця. Це – туга їхніх сердець. І їхня радість.

УКРАИНА - ПЕСНЯ МОЯ!

(в сокращении)

От зеленых Карпатских гор до широких донецких степей, от лесов и лугов Полесья до Черного и Азовского морей раскинулась Украина. Это крупнейшая держава Европы. Это крупнейшие в мире угольные и железорудные бассейны, высокоразвитая промышленность – самолеты и трубы, приборостроение, золото пшеницы, сахарная свекла и подсолнечник, сады и виноградники, спортивные базы и здравницы.

Украйна – самоназвание от слова "край", то есть "страна". Украинцев называли казаками, черкассами, позже, до ХХ века – малороссами, южнороуссами, а жителей западной части – русинами.

Общее число украинцев в РФ по последним данным 3млн 700 тыс. человек. Из них в Челябинской области 110 тысяч человек. После русских и татар украинцы – на третьем месте. Украинский язык распространен на территории Украины и в смежных с нею областях России и Беларуси, на Кубани, Дальнем Востоке, в Польше, Чехии, бывшей Югославии, а также в Канаде, США, Аргентине, Австралии.

Миграция населения Украины особенно ярко проявила себя в 18-20 веках. Переселенцы-украинцы стали обживать Поволжье, Северный Кавказ, Сибирь, Дальний Восток, Южный Урал. Переселение шло в несколько этапов и чаще носило "добровольно-принудительный" характер.

В нашем регионе украинцы появились вместе с поляками после подавления восстаний Костюшко и Калиновского. Затем пошло массовое переселение их на вольные земли во время реформы Столыпина. В результате этого "исторического мероприятия" на Урале появился и мой прадед Иван, который за время своей "одиссеи" из Мелитополя потерял по разным причинам (голод, болезни и т.д.) четырех членов семьи. Кроме того, чтобы не умереть и остальным с голоду, был продан почти весь скарб местному населению, съеден или тоже продан скот, а чтобы добраться до пункта поселения, лошадей променяли на верблюдов. Так было надежней.

Основой экономической жизни украинских переселенцев 19-20 веков было земледелие и подсобные отрасли – животноводство, рыболовство и охота.

В селах занимались промыслами и ремеслами – кожевенно-сапожным, скорняжным, гончарным, столярным, бондарным, иконописным. Землю пахали волами "малороссийским" плугом. На волах же возили грузы. Сельхозорудия – рало и деревянная рамная борона, серп и коса-"литовка" с грабками, цеп и веялка.

В новых местах украинцы стремились сохранить традиционный облик своих сел, которые отличались благоустройством и чистотой, обилием зелени в садочках и палисадниках, множеством фруктовых деревьев, ягодных кустарников, цветов.

Украинские хаты всегда строилась окнами на солнце – беленые снаружи и внутри, без подклета, с глинобитным полом. Крыша – камышовая или соломенная, нависающая на специальные столбы.

Хата с сенцами и "коморой"-кладовкой, в заднем углу была "вариста пичь", в углу висел "мыснык" – полки для глиняной посуды, на юго-восточную сторону "покуть" - иконы в рушниках, вдоль стен деревянные сиденья – "лавы".

Во дворе – "комора" для зерна и прочих запасов, "повитка" – для сельхозинвентаря, летняя кухня, погреб, хлев и кошары для скота. На току сушили, молотили и веяли зерно, в "клуне" хранили снопы. За огородом к берегу речки простирался луг – "левада" с вербами, лозами, калиной.

Украинский женский костюм состоит из длинной сорочки из домотканого полотна – льняного или конопляного, с вышитыми богатым узором широкими рукавами. "Спидныця" - широкая юбка с лентами внизу, а также "плахта" – тканая, в клетку узкая юбка, завязыающаяся спереди под фартуком, или "запаска" из двух узких полотнищ – переднего и заднего – надевались поверх длинной сорочки. "Керсетка"- безрукавка из плотной ткани, с подкладом, приталенная и украшенная по краю тесьмой или лентой. Костюм дополнялся украшениями – "намыстом" - бусами, "дукачами"-монетами. Девчата в косы вплетали "стричкы"-ленты, в праздники надевали венки. Замужние женщины обязательно прятали волосы под "очипок"-шапочку разной формы, а сверху повязывали "хустку"-платок или длинную "намитку" из кисеи.

Мужчины носили широкие шаровары, поверх них – сорочку с вышивкой, а на голове – соломенный "брыль" с полями, зимой – смушковую шапку. Верхняя одежда – "кирея", "кунтуш", "кожух". На ногах – "чоботы", "черевыкы", "постолы".

Национальная кухня украинцев отличается богатством и разнообразием. Хлеб пекли ржаной и пшеничный, из кислого заквашенного теста или из пресного: паляныци, пампушки, пирожки с калиной, перепички, коржи, кныши, сладкие медовыкы, пундыкы, маковныкы… Из муки готовили старинные блюда: квашу, лэмишку, затирку, галушкы, вареныкы.

Главное блюдо в каждой семье – украинский борщ, а также кулеш, капустняк, юшка и т.п. Каждая семья держала корову, и молоко было основой питания в украинской семье. Варили всякие каши из разных круп.

Из мясных блюд, которые употреблялись в основном по праздникам, украинцы предпочитали свинину: колбаса, сальтысон, кэндюх, готовили холодец, голубцы, крученики, бигос. Сало служило основой для приготовления многих блюд. У кого всегда было сало, того считали зажиточным хозяином.

Излюбленные напитки – квас, сыривець, узвар, солодушка. Готовили домашние настойки, наливки, самогон, различную горилку.

К обрядовым праздникам готовили специальные кушанья: кутя, завыванци с начинкой, млынци-блины, жайворонки, кулич-паску, шуляки…

* * *

До начала перестроечного процесса в России социальный состав и места компактного проживания украинцев в городе Троицке и районе ещё были стабильными. Преобладало две категории: первая - выходцы из Кустаная и их потомки-переселенцы с Украины времен Столыпинской реформы и приехавшие на стройки в 30-е годы, а вторая – целинники и рабочие-механизаторы. Например, на селе только в числе руководителей колхозов, совхозов, сельсоветов были фамилии: Нестеренко, Лотошко, Руденко, Козаченко, Шутько, Климко, Сизько, Селютко, Бойко и т.д. Среди жд машинистов: Орленко, Фадиенко, Магденко, Пищенко, Мишенко, Кучерук, Хлопьяк… В правоохранительных органах – прокурор Сажко, начальники милиции – Коломацький, Чередниченко, Шевченко, Погребняк, заместители – Петраш, Киктенко и т. д.

С конца 80-х годов ХХ века в России в среде украинцев стал явно проявляться интерес к истории и культуре своего народа. Орест Петрович Ковальчук, патриот и подвижник украинской национальной культуры, памяти которого и посвящена моя публикация, в Троицк попал после службы в армии. В 1999 году он вместе с женой - директором ДК железнодорожников города Троицка тоже украинкой Галиной Григорьевной создают клуб украинской культуры "Вера. Надежда. Любовь", актив его – их семья, коллектив ДК и любители украинской "мовы", традиций, истории, культуры, а особенно песни и танца. Сценарии концертов, религиозных и национальных праздников, тексты и магнитофонные записи песен, ноты к ним, таинства украинской кухни, секреты пошива национальных одежд и т. д. Орест Петрович, как организатор и вдохновитель, черпал из своей души, писал и ездил на Украину. Появились дуэты "Смерека" (сосна) и "Проминь" (луч), национальные танцевальные коллективы детей и взрослых. Наконец, у клуба появился и свой музей, побывав в котором, я загорелся стать членом этого клуба.

Коллектив клуба известен в области, его не раз слышали по радио, видели по телевизору, он – участник всех культурных мероприятий города и несет в массы свою частицу культуры. Культуры в прямом смысле слова, а не балагана или скоморошины, дополняет собой нашу многонациональную культуру.

Орест Петрович мечтал собрать в Троицке на фестиваль представителей всех национальных культур. Но, к великому сожалению, его уже нет с нами. Члены клуба в это не верят… Они считают, что он ушел за новыми песнями, за свежими сценариями и обязательно вернется. Ведь добрые семена, посеянные добрыми людьми, всегда дают добрые всходы. Верится, что Бог даст сил коллективу, и двери клуба будут по-прежнему открыты для людей, стремящихся к своей истории, культуре, духовности во благо всех наций, всех нас. Да будет так.

Анатолий Антоненко

Газета "Троицкая ярмарка" 27 июня 2005.

Царь-голос

Слово об уральском соловье

Многим кажется, что Бог, одаряя избранных, обделяет остальных. Это не так: через избранных Бог являет свой дар всему миру, они принадлежат не себе и не другим, они – сосуды, в которых для всех нас хранится этот дар Божий.

Тамара Шумакова родилась в 1945 году на Сумщине, у самой границы с Россией. Её мать, уроженку Урала, война застала на Донбассе. После освобождения она вышла замуж за украинца Миколу Ивановича Фоменко. Отец скончался в военном госпитале, не дожив двух месяцев до рождения дочери.

Мать, оставшись одна в чужом для неё краю, решила вернуться на родину. В Москве на Казанском вокзале, увидев, как она мается с вещами и маленьким ребенком на руках, кто-то "пожалел" молодую женщину. Её обокрали, забрали все – вещи, документы, деньги, оставили только самое дорогое. Так она и приехала к родителям – без всего, с маленьким живым сверточком на руках.

Здесь, в деревеньке Воронино Курганской области, прошло раннее детство Тамары Николаевны. Здесь она впервые была околдована песней – это были песни бабушки. "Меня первой учила петь бабушка, говорит Тамара Николаевна. Мама тоже пела, но бабушка пела как никто другой"

После школы Тамара училась в культпросветучилище, затем – в институте культуры. Не окончив его, вышла замуж и уехала с мужем к месту его службы в Казахстан. Родила дочь, затем сына. Но как только дочка пошла в школу, продолжила образование в музыкальном училище. Её педагогом по вокалу была украинка – солистка Тбилисской оперы.

У её голоса два царственных крыла. Первое досталось от бабушки-певуньи – крыло жар-птицы, переливающееся самоцветами русских песен. Второе – голос Родины, голос украинской крови отца. Много теплых слов говорит Тамара Николаевна об Украине, её природе, её неповторимых песнях. Однако об этой любви лучше говорят её творческие достижения. Это созданный по её инициативе коллектив украинской песни "Квітка", которым сегодня руководит муж-единомышленник Тамары Николаевны – Александр Шумаков; это звание лауреата международного конкурса украинской песни "Золотые трембиты", состоявшегося в Трускавце в 1991 году.

В творческой биографии Тамары Шумаковой множество достижений. Их открывает победа на фестивале народного творчества в Казахстане и далеко ещё не завершает звание заслуженного работника культуры РФ, которого она удостоена за работу с творческими коллективами города Еманжелинска.

Иван Андрощук

Челябинск

**********

Украинский ансамбль "Квітка" 15 лет радует уральцев своим творчеством. Уже через два года после создания - в 1995 году ансамбль и Тамара Николаевна Шумакова принимали участие в Первом фестивале им. П. Кошица, тогда в Москву впервые приехали украинские коллективы со всей России. Авторитетное жюри конкурса отметило самобытность, высокий творческий потенциал и продуманную архитектонику поданной на конкурс программы. "Квітку" пригласили завершить гала-концерт

в Большом концертном зале Российской академии музыки им. Гнесиных. А Шумакова Т. Н. выступила в этом концерте с собственной сольной программой. Тогда же "Квітка" побывала на приеме в украинском посольстве, где состоялся ещё один концерт, как бы "в домашней обстановке" – для сотрудников московского посольства.

Не раз выступал этот ансамбль в городах Урала, в программах областного телевидения. Увидев их в 1995 году в передаче "Играй гармонь", мы пригласили их в Златоуст. В ДК "Булат" состоялся незабываемый концерт! С тех пор завязалась наша дружба, "Квітка" приезжала к нам ещё в 2003 году. В апреле 2007 года ансамбль отмечал 15-летие, и в числе гостей в Еманжелинск был приглашен наш украинский клуб „Червона калина". Мы побывали на их юбилейном празднике, от всей души поздравили наших друзей: супругов Шумаковых, Л. И. Савченко, В. Титову, В. Россошанскую, Б. Витиш и других с прекрасными успехами, пожелали "Квитке" ещё много лет цвести и радовать земляков своим творчеством.

 

ЛІТЕРАТУРНІ СТОРІНКИ

Класики української літератури

Переклади з української поезії

Тарас Шевченко

(1814-1861)

Реве та стогне Дніпр широкий

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вiтер завива.

Додолу верби гне високi,

Горами хвилю пiдiйма.

І блiдий мiсяць на ту пору

Із хмарни де-де виглядав.

Неначе човен в синiм морi,

То виринав, то потопав.

Ще третi пiвнi не спiвали,

Нiхто нiде не гомонiв.

Сичi в гаю перекликались

Та ясен раз у раз скрипiв.

Думи мої

Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами,

Нащо стали на паперi

Сумними рядами?

Чом вас вiтер не розвiяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?

Думи мої, думи мої,

Квiти моi, дiти,

Виростав вас, доглядав вас,

Де ж менi вас дiти?

В Україну iдiть, дiти,

В нашу Україну,

Попiд тинню сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу.

Привiтай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх дiток нерозумних,

Як свою дитину.

 

Т о п о л я

По дiбровi вiтер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий

Марне зеленiє,

Кругом поле, як те море,

Широке синiє.

Подивиться – серце ниє,

Кругом нi билини,

Одна, одна сиротина,

На чужинi гине.

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору.

Рости тонка та висока,

До самої хмари.

Спитай в Бога, чи дiжду я,

Чи не дiжду пари.

Нащо мені чорні брови

Нащо мені чорні брови,

Нащо карi очi,

Нащо лiта молодiї,

Веселi. дiвочi?

Лiта моi молодiї

Марно пропадають,

Очi плачуть, чорнi брови

Од вiтру линяють.

Плачте ж, очi, плачте, карi,

Поки не заснули,

Голоснiше, жалiбнiше,

Щоб вiтри почули.

Щоб понесли буйнесенькi

За синеє море –

Чорнявому, зрадливому

На лютеє горе.

Така її доля

Така її доля, о, Боже мій милий,

За що ж ти караєш її – молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі? - Прости сироту!

Кого ж їй любити – ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка, в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю – вона молоденька,

Бо люде чужії її засміють.

Чи ж винна голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає – дума, загубив.

І мертвим, і живим, і ненародженим

землякам моїм в Украйні і не в Украйні

моє дружнєє посланіє.

(фрагменти)

…Подивіться на рай тихий,

На свою країну.

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте

Того, що немає

І на небі,

А не тілько на чужому полі.

В своїй хаті своя правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! Волі!

Братерства братнього!

Несли, несли з чужого поля

Великих слов велику силу

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились?..

А хилитесь, як і хилилсь!

І знову шкуру дерете

З братів незрячих, гречкосіїв,

І сонце правди добувать

В німецькі землі, не чужії

Претеся знову!...

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувати…

Бо невчене око загляне їм в душу

Глибоко! Глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засудять, і премудрих

Немудрі одурять!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

. . . . . . . . . . . ……

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає…

Я ридаю, як загадаю

Діла незабутні

Дідів наших. Тяжкі діла!..

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрили

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників: кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України.

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

14 декабря 1845.

Вьюнища

 

Уривок з поеми "Сон"

… Світає, край неба палає,

Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами верби зеленіють.

Сади рясні похилились, тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

розмовляють з полем.

І все то те, вся країна, повита красою,

Зеленіє, вмивається дрібною росою,

Споконвіку вмивається, сонце зустрічає…

І нема тому почину, і краю немає.

Гамалія

Фрагменти поеми

"Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Чи там раду радять, як на турка стати,

Не чуємо на чужині…"

…Отак у Скутарі козаки співали,

Співали, сердеги, в турецькій неволі…

…І море ревнуло, Босфорові мову

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові

Тую журбу-мову на хвилі подав.

Зареготався дід наш дужий,

Аж піна з уса потекла.

"Чи спиш, чи чуєш, брате-Луже?

Хортице! Сестро? – Загула

Хортиця з Лугом: "Чую! Чую!" -

І Дніпр укрили байдаки,

І заспівали козаки…

…Реве гарматами Скутара,

Ревуть, лютують вороги;

Козацтво преться без ваги –

І покотились яничари.

Гамалія по Скутарі –

по пеклу гуляє,

Сам хурдигу розбиває,

Кайдани ламає:

"Вилітайте, сірі птахи,

На базар до паю!"

Стрепенулись соколята,

Бо давно не чули

Хрещеної мови…

…Засвітимо! –

До самої хмари

З щоглистими кораблями

Палає Скутара…

Реве, лютує Візантія,

Руками берег достає;

Достала, зикнула, встає –

І на ножах в крові німіє.

Скутар, мов пекло те палає;

Через базари кров тече,

Босфор широкий доливає.

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливо літає.

Ніхто на світі не втече!

Огонь запеклих не пече.

Руйнують мури, срібло-злото

Несуть шапками козаки

І насипають байдаки.

Горить Скутар, стиха робота,

І хлопці сходяться; зійшлись,

Люльки з пожару закурили,

На байдаки – та й потягли,

Рвучи червоні гори-хвилі.

Пливуть собі, ніби з дому,

Так буцім гуляють,

Та, звичайне, запорожці,

Пливучи, співають:

"Наш отаман Гамалія –

Отаман завзятий:

Зібрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти,

По морю гуляти,

Слави добувати,

Із турецької неволі

Братів визволяти.

Ой приїхав Гамалія

Аж у ту Скутару, -

Сидять брати-запорожці

Дожидають кари.

Ой як крикнув Гамалія:

Брати, будем жити,

Будем жити, вино пити,

Яничара бити,

А курені килимами,

Оксамитом крити!..

…Слава тобі, Гамаліє,

На весь світ великий,

На весь світ великий,

На всю Україну,

Що не дав ти товариству

Згинуть на чужині!"

Пливуть, співаючи; пливе

Позад завзятий Гамалія:

Орел орлят мов стереже.

Із Дарданеллів вітер віє,

А не женеться Візантія:

Вона боїться, щоб Чернець

Не засвітив Галату знову,

Або гетьман Іван Підкова

Не кликнув в море на ралець.

Пливуть собі, а із-за моря

Сонце хвилю червонить;

Перед ними море миле

Гомонить і клекотить.

Гамаліє, вітер віє,

Ось-ось наше море!..

І сховалися за хвилі –

За рожеві гори.

Осінь 1842

 

 

Не так тії вороги,

Як добрії люди –

І окрадуть, жалкуючи,

Плачучи осудять,

І попросять тебе в хату.

І будуть вітати,

І питать тебе про тебе,

Щоб потім сміятись,

Щоб з тебе сміятись,

Щоб тебе добити…

Без ворогів можна в світі

Як-небудь прожити.

А ці добрі люди

Найдуть тебе всюди,

І на тім світі добряги

Тебе не забудуть.

1848. Кос-Арал.

 

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її - і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї матері святої,

Що в мир наш Бога принесла…

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє.

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись,

Наговоритись. "Це моє!

Моє!"

І дивиться на нього,

І молиться за його Богу.

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці,

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро: "А подивіться!

Моє найкраще над всіми!"

І ненароком інший гляне, -

Весела, рада, Боже мій!

Несе додому свого Йвана,

І їй здається, все село

Весь день дивилося на його,

Що тільки й дива там було,

А більше не було нічого.

Щасливая!..

 

Перевод Ал. Твардовського

И в самых радостных краях

Не знаю ничего красивей,

Достойней матери счастливой

С ребенком малым на руках.

Бывает иногда: смотрю я,

Любуюсь ею и печаль

Охватит сердце вдруг; и жаль

Её мне станет, и, тоскуя,

Пред нею голову склоню я,

Как перед образом святым

Марии – матери прекрасной,

Что в мир наш Бога принесла…

Теперь ей все легко, все любо.

Она в ночи не спит, встает,

Свое богатство стережет,

И только ночь пойдет на убыль,

Она опять над ним, и губы

Любовно шепчут: - Вот он, вот…

Мой сын!.. –

И за него с тревогой

Молитву посылает Богу.

На улицу выходит с ним –

По улице идет царицей,

Перед людьми добром своим,

Сокровищем своим гордится:

Мол, краше всех и лучше – мой!

И если кто на сына глянул, -

Нет большей радости! Домой

Приносит своего Ивана

И думает, что все село

Её лишь сыном любовалось.

Что вместе с ними всё ушло,

И ничего там не осталось.

Счастливая!..

***********

На Великдень, на соломі

Против сонця діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

- Мені мати куповала.

Мені батько справив.

- А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

- А я в попа обідала, -

Сирітка сказала.

********

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люди, що одпочинуть.

А я дивлюся… і серцем лину

В темний садочок на Україну,

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре, зоре! – і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

1847. Орська кріпость.

С о н

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека…

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь – аж он передо мною,

Неначе дива виринають,

Із хмари тихо виступають -

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в гаю гуляють.

А далі – сивий наш козак -

Дніпро з лугами виграває…

А онде, онде за Дніпром,

На пригорі ніби капличка,

Козацька церква невеличка

Стоїть з похиленим хрестом.

Давно стоїть – виглядає

Запорожця з Лугу…

З Дніпром своїм розмовляє,

Розважає тугу.

…а он старе Монастирище –

Колись козацькеє село,

Чи те воно тоді було?..

Та все пішло царям на грище:

І Запорожжя, і село,

І монастир святий, скарбниця, -

Все, все неситі рознесли!..

А ви? Ви, гори, оддали!!..

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні…

Не ви прокляті… а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!..

Простіть, високії, мені!

Високії! І голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Простіть!.. я Богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!..

Леся Українка

(1871-1913)

З циклу „Р и т м и”

ІІІ.

Якби оті проміння золоті

У струни чарами якими обернути,

Я б з них зробила золотую арфу, -

В ній все було б ясне – і струни, й гуки,

І кожна пісня, що на інших струнах,

Бринить, мов голос вітряної ночі,

Бриніла б на моїй злотистій арфі

Тим співом, що лунає тільки в снах

Дітей щасливих. Туга б відкотилась

Від гуків тих геть-геть удалину,

Мов білі тумани, пройняті сонцем,

Що здалека леліють, наче злото,

Не хмарою, а мрією здаються.

І жалі всі, в гармонію з”єднавшись,

Озвались би, мов хори в емпіреях...

У1.

Якби вся кров моя уплинула отак,

як сі слова! Якби моє життя

так зникло непримітно, як зникає

світло!.. Хто мене поставив

сторожею серед руїн і смутку?

Хто наложив на мене обов"язок

будити мертвих, тішити живих

калейдоскопом радощів і горя?

Хто гордощі вложив мені у серце?

Хто дав мені одваги меч двосічний?

Хто кликав брать святую орифламу

пісень, і мрій, і непокірних дум?

Хто наказав мені: не кидай зброї,

не відступай, не падай, не томись?

Чому ж я мушу слухатись наказу?

Чому втекти не смію з поля честі

або на власний меч грудьми упасти?

Що ж не дає мені промовить просто:

-Так, доле, ти міцніша, я корюся! –

Чому на спогад сих покірних слів

рука стискає невидиму зброю,

а в серці крики бойові лунають?..

Лісова пісня

(уривки з драми-фейєрії)

1.

Л у к а ш (сміється)

Ну та й чудні ви

Отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,

Чи баба, чи вже як у вас зовуть?

М а в к а

Мені здається часом, що верба,

Ота стара, сухенька, то – матуся.

Вона мене на зиму прийняла

І порохном м”якеньким устелила

Для мене ложе.

Л у к а ш

Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цілу зиму?

М а в к а

Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: „Засни, засни...”

І снилися мені все білі сни:

На сріблі сяли ясні самоцвіти,

Стелилися незнані трави, квіти,

Блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі

Спадали з неба – білі, непрозорі –

І клалися в намети... Біло, чисто

Попід наметами. Ясне намисто

З кришталю грає і ряхтить усюди...

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

Легенькі гаптували мережки,

І мрії ткались золото-блакитні,

Спокійні, тихі, не такі, як літні...

Л у к а ш (заслухавшись)

Як ти говориш...

М а в к а

Чи тобі так добре?

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся.

(Мавка сплітає довге віття на березі, сідає на нього і гойдається на ньому тихо, мов у колисці. Лукаш грає мелодії, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Вона мимоволі озивається тихенько на голос мелодії. Спів і гра в унісон.)

М а в к а

Як солодко грає, як глибоко крає,

Розтинає білі груди, серденько виймає!

(На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти. Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз...)

2.

Л і с о в и к.

Доню, доню,

Як тяжко ти караєшся за зраду!..

М а в к а (підводить голову)

Кого я зрадила?

Л і с о в и к.

Саму себе

Покинула високе верховіття

І низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

Зарібниці, що працею гіркою

Окрайчик щастя хтіла заробити

І не змогла. Та ще останній сором

Їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося:

Була ти наче лісова царівна

У зорянім вінку на темних косах, -

тоді жадібно руки простягало

До тебе щастя і несло дари!

М а в к а

Так що ж мені робить, коли всі зорі

Погасли і в вінку, і в серці в мене?

Л і с о в и к

Не всі вінки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту,

А дика рожа буйнії корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур

На тій калині, що тебе квітчала,

Як соловей співав пісні весільні.

Стара верба, смутна береза навіть

У златоглави й кармазини вбрались

На свято осені. А тільки ти

Жебрацькі шмати скинути не хочеш,

Бо ти забула, що ніяка туга

Краси перемагати не повинна.

3. Останній монолог Мавки

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

Чистим, палючим, як добре вино,

Вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшися, в рідну землицю,

Вкупі з вербою там зростить вербицю, -

Стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди –

Вбогі й багаті, веселі й сумні,

Радощі й тугу нестимуть мені,

Їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

Шелестом тихим вербової гілки,

Голосом ніжним тонкої сопілки,

Смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

Все, що колись ти для мене співав,

Ще як напровесні тут вигравав,

Мрії збираючи в гаю…

Грай же, коханий, благаю!

З циклу „М е л о д і ї”

1.

Стояла я і слухала весну.

Вона мені багато говорила.

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії.

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

2.

Горить моє серце, його запалила

Гарячая іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

 

3.

Знов весна і знов надії

в серці хворім оживають,

знов мене колишуть мрії,

сни про щастя навівають.

Весна красна! Любі мрії!

Сни мої щасливі!

Я люблю вас, хоч і знаю,

Що ви всі зрадливі.

Досвітні огні

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка-ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, покорись темній силі!

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка...

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили...

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене, -

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять,

Досвітні олгні вже горять,

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, -

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

***********

Гей піду я в ті зелені гори,

Де смереки гомонять високі,

Понесу я жалі одинокі

Та й пущу їх у гірські простори.

Кину свої жалі на зелені галі,

Пущу бором свою тугу,

Чи не знайду другу....

**************

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння,

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени... Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в”яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти –

На гробі їх вона сама

Розсипле самоцвіти...

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

Іван Франко (1856-1916)

Із збірки поезій "Зів"яле листя.

Ой, ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово – остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох тії очі – темніші ночі,

Хто в них задивиться – й сонця не схоче!

І чом твій усміх – для мене скрута?

Серце бентежить, як буря люта?

Ой, ти, дівчино, ясная зоре,

Ти мої радощі, ти моє горе.

Ой, ти дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово – остре, як бритва?

Тебе видаючи – любити мушу,

Тебе кохаючи – загублю душу.

************

Чого являєшся мені у сні,

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті сумні, - ясні,

Немов криниці дно студене?

Чого уста твої німі? –

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені у сні?

В життю мене ти знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш…

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами,

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні!..

О, ні! Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

Нехай те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в"яне, засиха, -

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає, -

По-людськи вільно оддиха.

І того дива золотого,

Зазнає щастя молодого, -

Бажаного, страшного того -

Гріха!

 

Фрагмент з поеми «Мойсей»

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що виявило б сил твоїх безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов”ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров”ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров”ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила, й м”якість, дотеп і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллються туга

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не тільки сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі,

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний –

Твоїй будущині задаток , слізьми злитий.

Пісня і праця

Пісня, моя ти сердечна дружино

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати отця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс.

Тямлю, як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого тяжкого життя.

„Мамо, голубко, - було, налягаю, –

ще про Ганнусю, шумильця, вінки!”

„Ні, синку, годі! Покіль я співаю,

праця чекає моєї руки”.

Мамо, голубко! Зараня в могилі

Праця й недуга зложили тебе;

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В мойому серці ясніє, живе.

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невгоден життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття.

„Синку, кріпися! – мені ти твердила. –

Адже ж не паном родився ти, чей!

Праця, що в гріб мене вчасно вложила,

Тільки вона доведе до людей”.

Пісня і праця – великі дві силі!

Їм я до скону бажаю служить.

Все закінчиться, як ляжу в могилі.

Ними ж я зможу й для правнуків жить.

****************

Заким умре ще в серці творча сила

І дар пісень заглухне в тишині,

Немов пахуча та фіалка мила,

Що в”яне у пустому бур”яні, -

 

Я раз іще б хотів простерти крила

І побуять свобідно в вишині,

І оживить ті спомини, що скрила

Ворожа доля у душі на дні.

Вони живі донині в тій могилі,

Я чую їх, як рвуться, як печуть...

Спинити їх, здушить їх я не в силі.

Та чи знайду я сили, щоб відчуть,

Щоб пережити знов ті любі хвилі

І виплакать піснями їх отут?..

ЛІНА КОСТЕНКО

(1937)

Маруся Чурай

(уривки з роману у віршах)

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,

Усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є – дорога, явори,

Усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це - пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, -

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні? –

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Виходить полк. Іван під корогвами

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

І „Зелененький барвіночку”,

й „Не плач, не журися”,

а за свого миленького

Богу помолися”.

І про того козаченька,

Що їхав за Десну:

„Рости, рости, дівчинонько,

та на другу весну!”

і про воду каламутну,

чи не хвиля збила.

І про ту дівчиноньку,

Що вірно любила.

І про гору високую,

І про ту криницю...

Дівчата берегом ішли,

Співали „Ой, не ходи, Грицю”...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Отож скажу відкрито і вселюдно.

Буває всяко, доля – не черінь.

Любов – це, люди, діло неосудне.

По всі віки. Во вік віків. Амінь.

****************

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатися в дрібницях,

Не розміняй на спотички доріг,

Бо кості перевернуться в гробницях

Гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як і в мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

Та що поробиш – тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

І дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

*****************

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

І за волошку в житі золотому.

За твій світанок і за твій зеніт,

І за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

За те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

Котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

За цю потребу слова, як молитви.

***************

Летять на землю груші, як з рогаток.

Скот вибрідає з куряви доріг.

Усохлий дуб, насупившись рогато,

Червоний обрій настромив на ріг.

Стара дзвіниця й лосі ловить гави.

Серед мого колишнього двора

Стоїть дівча таке, як я біляве,

Очима світ у душу набира.

Мене веселий смуток заарканить.

Я задивлюсь на дівчинку чужу.

Невтримний час до білого паркану,

Немов коня баского прив”яжу.

Зайду у хату... озирнусь... притихну...

Час б”є копитом. Встигну, не біда.

Час б”є копитом. Я сказала – встигну!

Ось трохи відпочину – і гайда!

 

****************

Все більше на землі поетів,

Вірніше, тих, що вміють римувати.

У джунглях слів поставили тенета,

Але схопити здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині...

Великий щебет, писк і цвірінчання –

Таке, що часом хочеться людині

Поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб”язок строкатий,

Міняє шерсть залежно від погоди...

Поете, вмій шукати і чекати!

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

**************

Берестечко

(Уривки з історичної поеми)

Монолог Богдана Хмельницького

... Не випросив. Не вкрав.

Не забогарадив.

Узяв свободу, приналежну нам.

Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!

А що я, власне, винен тим панам?

Настав мій час, і я задав їм хлости.

Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?

Для них – я вождь збунтованого хлопства.

Для мене я – замучений народ.

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.

Всяк московит Московію трубить.

Лиш нам чомусь відмовлено у праві

Свою вітчизну над усе любить.

Молюся нашій Пресвятій Покрові –

Благослови і пера, і шаблі!

Бо лиш народи, явлені у Слові,

Достойно жити можуть на землі.

 

П Е Р Е В О Д Ы

из украинской поэзии

Он дорог не только Украйне своей…

- Шевченко – последний Кобзарь и первый великий поэт новой великой литературы славянского мира. – (Аполлон Григорьев)

 

- Тарас Григорьевич принадлежит к числу самых крупных народных поэтов, каких только знает всемирная история литературы. (Г.В. Плеханов)

- Имея теперь такого поэта, как Шевченко, украинская литература не нуждается ни в чьей благосклонности. (Н.Чернышевский)

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Т р и з н а

(Поэма на русском языке)

На память 9-го ноября 1843 года,

няжне Варваре Николаевне Репниной

Посвящение

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар Господний – вдохновенье –

Должно слезами поливать.

Для Вас понятно это слово!..

Для Вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил.

Яготин.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

В ПЕРЕВОДАХ

Перевод Ивана Бунина

Завещание

Как умру, похороните

Вы меня на воле,

На степи в краю родимом,

На кургане в поле!

Чтобы даль вокруг синела,

Чтобы Днепр и кручи

Были видны, - было слышно,

Как гремит могучий!..

Перевод Сергея Есенина

Село! В душе моей покой.

Село в Украйне дорогой,

И полный сказок и чудес,

Кругом села зеленый лес.

Цветут сады, белеют хаты,

А на горе стоят палаты,

И перед крашеным окном

В шелковых листьях тополя,

А там всё лес, и всё поля,

И степь, и горы за Днепром…

И в небе темно-голубом

Сам Бог витает над селом.

Перевод Бориса Пастернака

М а р и я

(отрывок из поэмы)

О свет ты наш незаходимый!

О ты, пречистая в женах!

Благоуханный крин долины!

В каких полях, в каких лесах,

В расселине какого яра

Ты можешь спрятаться от жара

Огнепалящего того,

Что серце без огня растопит

И без воды зальет, затопит

Твое святое существо?

Где скроешься от доли слезной?

Нигде! Огонь прорвался, - поздно!

Разбушевался, и, увы,

Уж не сносить тебе, родимой,

Своей несчастной головы!

Перевод Александра Твардовського

Гайдамаки

(отрывок из поэмы)

Сыны мои, гайдамаки,

Волен свет широкий,

Погуляйте, поищите

По себе дороги.

Сыны мои молодые,

Казацкие дети,

Кто без матери родимой

Встретит вас на свете?

Сыны мои, на Украйну

Летите орлами.

Пусть хоть горе приключится –

Не в чужбине с вами.

Там и ласковую душу

Повстречать не чудо.

Там помогут, там наставят…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я один в родимой хате

Запою украдкой,

Запою про то, что любо

И заплачу сладко.

Запою – взыграет море,

Ветер в поле ходит,

Степь темнеет, и курганы

С ветром речь заводят.

Вот раскрылись, развернулись

Курганы глухие

И покрыли степь до моря

Казаки лихие.

Отаманы с бунчуками

Войско озирают,

Пляшут кони. А пороги

Ревут, завывают.

Ревут, стонут, негодуя,

Сурово бушуют.

- Чем вы, батьки, недовольны, -

У старых спрошу я.

И ответят мне седые:

- Молчи, сиротина.

Днепр сердитый негодует,

Плачет Украина… -

И я плачу. А тем часом

В жупанах богатых

Идут, идут отаманы

С гетманами в хату.

Входят разом в мою хату

Ради доброй встречи,

И со мной про Украину

Начинают речи.

Рассуждают, вспоминают,

Как Сечь собирали,

Как через пороги к морю

Лихо проплывали.

Как гуляли в Черном море,

Грелися в Скутари,

Как закуривали люльки

В Польше на пожаре,

Как в отчизну возвращались,

Как они гуляли:

- Лей, шинкарик, жарь, кобзарик! –

Бывало, кричали.

Шинкарь мечется-летает,

Шинкарь так и вьется,

Кобзарь жарит, а казаки –

Аж Хортица гнется –

Гопака дают такого,

„Метелицу” разом.

Кухоль ходит – высыхает,

Не моргнешь и глазом!

Гуляй, паны, без жупанов,

Гуляй, ветер, в поле!

Лей, шинкарик, жарь, кобза рик,

Пока встанет доля!

Перевод Константина Симонова

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . Товарищ мой,

Мой спутник верный и святой,

Пока огонь не гаснет, тлея,

Пойдем к Харону веселее…

…Через воды мутной Леты

Сыщем переправу.

Пронесем над водной бездной

Молодую славу –

Славу вечную, святую…

Впрочем, друг мой милый,

Обойдемся и без славы.

Если ж хватит силы,

То над самым Флегетоном,

Над самым Стиксом и в раю,

Как над Днепром своим широким,

Я вспомню родину свою, -

Поставлю хату там и садом

Её весёлым окружу.

Ты вечером придешь, - и рядом

Тебя я, краля, посажу.

Мы Днепр, Украину вспомянем

И хаты белые в садах,

Курганы старые в степях.

И песню весело затянем…

Перевод Л.Кобзарь-Шалдуги

Вишневый сад у белой хаты,

Жуки над вишнями снуют

И с поля пахари идут,

За ними с песнею девчата,

Их матери с вечерей ждут.

Семья собралась возле хаты,

Звезда вечерняя встает,

И дочка ужин подает,

А мать хотела научать бы,

Но соловей всё не даёт.

Мать положила возле хаты

Малюток деточек своих,

Сама уснула возле них.

Затихло всё, только девчата

И соловей ещё не стих.

************

Ревет и стонет Днепр широкий,

Сердитый ветер листья рвет,

И к долу вербы гнет, осоку,

И волны грозные несёт.

А бледный месяц той порою

За темной тучею блуждал,

Как челн, застигнутый волною,

То выплывал, то пропадал.

Ещё в селе не просыпались,

Петух зарю ещё не пел…

Сычи в лесу перекликались,

Да ясень гнулся и скрипел.

Перевод Г. Владимирського

N.N.

Солнце заходит, горы чернеют,

Пташки стихают, поле немеет.

Отдых приходит – люди довольны,

А я лишь гляну – и сердцу больно.

И на Украйну стремлюсь невольно,

Думаю думу, вдаль улетаю,

И словно сердцем я отдыхаю.

Поле чернеет, и сад, и горы,

Звезда восходит в синих просторах.

Звезда святая, лью слёзы тайно,

Уже взошла ли и на Украйне?

Карие очи тебя нашли ли

В просторе синем? Иль позабыли?

Если забыли – лучше бы спали,

Про мою долюшку и не слыхали.

1847. Орская крепость

Перевод Н. Сидоренко

Какого дьявола я трачу

Бумаги столько, перья, дни!

А то, бывает, и заплачу,

Да как ещё! Но не одни

Дела мирские тут причиной;

Я плачу, словно старичина,

Который, выпив, слёзы лет,

Что в мире сиротой живет.

1850 , Оренбург.

Перевод Леонида Вышеславского

А.О. Козачковскому

(отрывок)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А в день воскресный я за валами,

Как вор, прокрадываюсь в поле.

Талами выйду я вдоль Урала

В простор широкий, как на волю.

И разбитое, больное

Сердце встрепенется,

Словно рыбка над водою,

Тихо усмехнется.

И полетит голубкою

Над чужим раздольем,

И я словно оживаю

На поле, на воле.

И на гору высокую

Взойти тороплюся,

Вспоминаю Украину

И вспомнить страшуся.

И там степи, и тут степи,

Да тут не такие –

Рыжие, аж красные,

А там – голубые,

Зеленые, расшитые

Нивами, полями,

Высокими курганами,

Темными лугами.

А тут – талы, песок, репей…

Хоть где б нибудь курган-могила

О давнем прошлом говорила.

Здесь будто не было людей…

Перевод Михаила Исаковского

Три широкие дороги

Пролегли куда-то…

С Украины на чужбину

Шли-ушли три брата.

Мать покинули родную;

Тот жену покинул,

Тот – сестру, а самый младший

Милую дивчину.

Посадила мать-старуха

Три ясеня в поле,

А невестка – стройный тополь

На степном раздолье.

Три явора посадила

Сестра при долине,

А дивчина молодая –

Красную калину…

ПЕРЕВОДЫ

ИЗ УКРАИНСКИХ ПОЭТОВ

Светлана Соложенкина

Переводы с украинского

ЛИНА КОСТЕНКО

Настанет день, увенчанный плодами.

Им не страшны ни слава, ни хула.

Мои соцветья биты холодами,

Но завязь добрую душа дала.

И ничего, что опускались руки,

Что жизнь проходит и вот-вот пройдет.

Зато из боли из такой, из муки

Не сотворить мне бутафорский плод.

 

************

Миры иные в небесах ночных,

Там пустота за серебром и чернью!

А может быть, мы светимся для них?

А может, мы им – звездочка вечерняя?

************

Ох, какие мы все гении! Напасешься ли венков?

Только что же там останется по прошествии веков?

Пригляделись, поостыли мы – эволюция нема.

Так, стишки довольно милые – паутиночка ума.

*************

Моя душа тревожна и печальна,

Глазами влажными глядит на всё.

Причин и бедствий множество фатальных

И рок-пастух над бездной нас пасет!

**************

О, не взыскуй полыни - меда славы!

Тот мед недобрый, от недобрых пчел.

Взыскуй сказать бескровными устами

О том, что ты в сердцах людских прочел.

Взыскуй прожить несуетно и смело,

Взыскуй терпенья, если ты – поэт.

А слава что? – подобранный умело,

Она на холм твой принесёт букет.

ИВАН ДРАЧ

В музеях дальневосточных –

Вечный снег моих рушников.

Это крылья дедов бессрочные –

Что летели сталько веков –

Над крылатыми над плугами,

Нашедшими здесь оекан…

Душа жила рушниками,

Радугами – сквозь туман.

В гроб давно сошли мастерицы,

Но всё живы белые птицы,

Перестираны, перелатаны,

Все изранены, да – крылатые!

Белеете, крыльями бьётесь,

Сквозь слёзы на вас дивлюсь…

Во всём вы мне признаётесь,

И я вам во всём признаюсь

 

СВЕТЛАНА КОРОНЕНКО

Будущая мать

У женщины славное тело: ласковое и теплое.

И взгляд у женщины ласковый, сияют её глаза…

Ступает она так мудро, так осторожно, как будто

Из чаши грудей опасается расплескать молоко.

Вот так она и ступает. Лицо у неё в веснушках.

Проводит она руками по теплому животу,

По бедрам –

и морщится платье в цветах у неё под руками,

И розы бегут водопадом к босым её, стройным ногам.

А женщина тихо смеётся и руки вверх поднимает.

И стан у неё так тонок, что даже звенит, как струна.

До сумасшествия сладкие у этой женщины губы

И охмеляюще-сладкие срываются с губ слова.

Не обойдут несчастья, не обойдут тревоги,

И слезы не раз прольются из глаз её золотых.

А сегодня женщина счастлива,

а сегодня она смеётся,

Ведь муж, за столом сидящий,

не сводит с неё очей.

 

ИРИНА ЖИЛЕНКО

Пасха. Синий гиацинт

Был ночью дождь. И я во сне

Так горько плакала. К чему бы?

Как эхо, может быть, во мне

Всю ночь плескались эти "хлюпы"…

А нынче день – зелёный, синий.

Как в детстве, манит белый цирк.

На сыр мне денег не хватило,

Но я купила гиацинт.

В берете, синей пелерине –

Сияла я в любой витрине,

Как гиацинт после дождя,

Я – после слез – цвела, идя.

И сонце гиацинтом синим

Цвело… Меня роднило с ним

Всё: воскресенье, пелерина

И синего берета нимб.

Всего синее – Божьи очи,

И в них ко мне есть интерес:

Чтоб я – Он очень-очень хочет –

Достойна сделалась небес.

Затем так сине-негасимо

За мною Он следит с утра

И душу наливает синью…

Неужто, Боже мой, пора?..

ЮЛИЯ ИЛЬИНА

Сказка про ветер

Пришел к моим окнам Ветер Великий:

Пусти, - говорит, - меня в хату.

А как же ветер впущу я?

Так мала моя белая хата,

Ветрюган – великан огромный!

Прогоню я ветер с подворья.

Как-нибудь проживу и без ветра.

Пришло к моим окнам Счастье Великое.

Пусти, - говорит, - меня в хату!

А как же счастье впущу я?

Так мала моя серая хата –

А ведь счастье сияет как сонце.

Вон как блещет – ещё ослепит!

Пришла к моим окнам Любовь.

Не спросив позволенья – в хату!

Разлетелась тут хата в щепки.

Ну, а я весела и без хаты.

Пойду тепер ветер искать.

Пойду тепер счастье искать.

Владимир Чабаненко

Переводы с украинского

ЛИНА КОСТЕНКО

 

Я утром голос горлинки люблю.

Скрипучий голос первого трамвая.

Я это время напрочь забываю.

Я утром голос горлинки люблю.

А может быт, привиделся как раз

Тот несказанный камертон природы,

Где ясны зори и где тихи воды? –

Я утром голос горлинки люблю.

Скучаю я за воплем слова метким,

Народа своего терновая я ветка.

К стеклу свой лоб горячий прилеплю.

Я утром голос горлинки люблю.

Возвращение Шевченко

Ссылка. Одиночество.

Солдатство.

Но, однако, всё –

Молча вынес он:

И Оренбург, и Кос-Арал.

Не жаловался.

И ни от чего не плакал.

И – ничего.

И как-то всё же жил,

Не умирал.

Не удержался

в Петербурге лишь.

Сорвался, -

После стольких-то

сиротливых лет! –

Овацию друзья

устроили (авансом!..),

Когда вошел он –

изгнанный поэт.

Не смог идти.

Оперся о колонну.

Вот-вот слезою

брызнет из-под век.

Ведь, знаете…

Из каторги –

в салоны…

Не сразу

улыбнется человек.

*************

Есть стихи-цветы.

И стихи – дубы.

Есть игрушки-стихи.

Есть раны.

Есть повелители и рабы.

И есть стихи-каторжане.

Сквозь тюрем ограды,

Терны лихолетий –

Идут,

Идут по этапу столетий…

***********

Стояла груша, зеленел листочек.

Стояло небо среди грусти дня.

Имела груша тонкий голосочек,

В моё же детство требуя меня.

Мы долго с нею говорить могли бы,

Не слыша даже грохота дорог.

Мои тяжелые святые будни-глыбы

Старик Сизиф тем временем стерёг.

Друг против дружки с грушей мы стояли,

Ни с чем не кроясь, перейдя на "ты".

Она страшилась осени недальней,

А я боялась шума, суеты.

Затем считали годы за кукушкой,

И ел глаза нам туч нездешних дым.

Сизиф, попыхивая трубкою-горькушкой,

Желал подольше оставаться молодым.

БОРИС ОЛЕЙНИК

Дядька Яков

Как идет с работы дядька Яков –

Улица приужинит, словно трап…

На руке у дядьки – синий якорь,

Не его фуражке – желтый краб.

Он идет с хмельком после получки,

Зазывая всех друзей – на "ты".

И собаки замолкают, кучно

Бубликами закрутив хвосты.

Сердце дядьки добротой богато,

А простые шутки – нарасхват.

Потому над стрехой его хаты

Ласточки уверенно скользят.

Он всегда неторопливо ходит,

Голосом простреленным хрипит,

В такт шагам нога его тихонько,

Как баян потрепанный, скрипит.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Он кулак не слепит даже робко,

Потому и любит Якова село.

И нога его скрипит негромко,

И звенят медали весело.

На ночь выкурит цигарку по привычке,

В память дней грохочущей поры,

И нога его носком фабричным

Смотрит в сторону Сапун-горы.

Лидия Кобзарь-Шалдуга

Переводы с украинского

ЛЕСЯ УКРАИНКА

Contra spem spero!

Прочь осенний настрой тоскливый,

Ведь весны золотая пора!

Неужели так в грусти унылой

Пролетят молодые года?

Нет, хочу я смеяться сквозь слёзы,

Песни петь в эту темную ночь.

Без надежды – надеяться все же.

Жить хочу я! Печали все – прочь!

Буду в нищем саду, пряча слёзы,

Огневые цветы я сажать.

Буду сеять цветы на морозе

И горючей слезой поливать.

И от слёз тех горячих растает

Ледяная кора. И от сна

Пробудятся цветы, и настанет

Для меня золотая пора.

На высокую гору крутую

Камень тяжкий начну поднимать,

И неся эту ношу святую,

Стану весело песнь запевать.

Долгой темною ночью холодной

Не сомкну на мгновенье очей.

Я пойду за звездой путеводной –

За владелицей темных ночей.

Да! Я буду смеяться сквозь слёзы,

Песни петь в эту хмурую ночь!

Без надежды – надеяться всё же.

Буду жить я! Печали все – прочь!

МАКСИМ РЫЛЬСКИЙ

Гуси

(цикл)

1.

Уж первый снег кружится над аллеей

И тихо падает. Уже вода

Застыла в озере под коркой льда.

Летит последний лист, и сад светлеет.

Не плачь, не плачь за юностью своею,

Всё минет, и седая празима

Там, где бурлила молодость сама,

В окне украсит мертвую лилею.

К чему воспоминанья и слова?

Поникни, как под инеем трава,

Когда снежинка первая слетела…

Но что же это? Радость, о, не мучь!

Высоко в синь летит гусиный ключ…

То молодость призывно зазвенела.

МИХ. ОРЕСТ (ЗЕРОВ)

Я вернулся, вернулся, отчизна моя,

Улыбаюсь родимым долинам.

О, как сладко и ласково пахнет земля

Чабрецом и полынью.

Ароматы веков, как заветная песнь,

Утешением душу мне росят,

И как будто бы нам они тайную весть

От ушедших приносят.

Будто предки мои, отдохнувши во сне,

И добром свою душу наполнив,

Свой привет ароматами тонкими мне

Посылают любовно.

Просветлев после жизненных трудных дорог,

Призывают они примириться,

Перейти их жилищ вездесущих порог

И навек проясниться.

Чтоб душа моя, чистым убравшись венком,

Улыбалась родимым долинам,

И задумчиво пахла грядущим векам

Чабрецом и полынью.

ЛИНА КОСТЕНКО

Скифская баба

Ты баба скифская, из камня баба,

Стоишь в степи… Ковыль, седая мгла…

Ну что за баба ты, какая – баба?!

За сто веков дитя не привела.

Сейчас имело б кремень–ноженята,

Ого, как топали б они в полях!

Чего смеёшься? Космос неженатый.

А ты стоишь одна здесь в бурьянах.

Неужто так никто не женихался?

А твой портрет в музеях не один.

Тебе казачий череп усмехался.

Но это – было. Ты вперед гляди.

Привыкла ты: тараны, кони, стрелы,

Коварных ханов хищный бег…

Ты всё забудь. Всё это устарело.

Взгляни вокруг. Уже двадцатый век.

А ты стоишь. Обветренные руки,

И плечи крошатся, иль скажешь, нет?

Могли бы быть уж каменные внуки,

Ты понимаешь, баба? Где ж ответ?

То – самолет, тебе понятно, баба?

Ты – рухлядь, а у нас прогресс сейчас.

Смеётся баба, будь она неладна!

Смеётся, так же за живот держась.

ИВАН ДРАЧ

Анатомия зимы

Дышали, дышали метели

В долине и среди поля,

И губы седели – дышали,

Как мир золотой, солёно.

А кони до края доехали,

И в пропасть исчезли кони,

И мы одни у метели

Средь поля, как на ладони.

А там тополя в небо выгнали,

Где наши пропали кони,

С твоей ли ладони,

С моей ли ладони –

Теперь тополя на поле.

Поехали в гости к метели!

Уже застоялись кони!..

Ведь мы же хотели, хотели

Поехать в гости к метели,

Где губы хватили соли…

ЕЛЕНА ТЕЛИГА

Современникам

'' Не надо слов! Пусть будет только дело!

Трудись всегда спокойно и сурово.

Не путай душу ты в горенье тела,

Спрячь боль свою. Сломи внезапный норов!..''

Но для меня всегда в святом союзе:

Душа и тело, счастье с острой болью.

Пусть боль звенит, зато когда смеюсь я,

То смех мой рвется родником на волю.

Не жаль мне слов. Даю без меры нежность.

И тем, быть может, становлюсь я сильной,

Что сердце жгу среди метели снежной,

Купаю душу я в холодном ливне.

Ветрами, солнцем Бог мой путь наметил,

Но там, где надо, я тверда, сурова:

Приветов от меня – о край мой светел, -

Враг ни один не получал, ни слова.

Переклади з російської

Л.Кобзар-Шалдуги

СВIТЛАНА СОЛОЖЕНКІНА

Мине сто літ, потомки запитають:

- Де ви були, коли була зима?

Що їм сказать? Вiтри все замiтають?

Оселi нашi наскрiзь продима…

В них холодом могильним нас проймало.

Як жадiбно вiдлиги ждали ми!

I що прибуде свiтла – серце знало!

Де взимку ми були? – Серед зими.

НIНА ЯГОДИНЦЕВА

О р а н т а

Двi долонi – як захiд i cхiд,

Двi долонi – жалiти услiд,

Приголубити, коси плести,

До постелi води пiднести.

Двi долонi – птахiв годувать,

Двi долонi – дитя колисать.

Повторяйтесь, i захiд, i cхiд,

Як молитва, на мовах усiх.

Повторяйтесь, тривога i труд,

Зберiгайте життя од всiх згуб,

Двi долонi згорнути-стулить,

В материнськiй печалi молить.

Двi долонi покiрно замруть,

I на довгу- предовгу путь –

Материнська турбота завжди:

Не залиш, поможи, вбережи…

*********

Нi, нiякiй руцi – тiльки серцю

утримать повiддя,

Як вже квiтень помчав по дорогах –

поблажки не жди

Й не гадай на любов

по примхливiм веснянiм погiддю –

Ти самотний завжди.

Наче сходить не снiг –

материк розчиняеться вогкий,

I у небо похмуре повiльно рiкою скреса,

Нiби лощена челядь

тобi простилає пiд ноги

Небеса, небеса…

Небо платить за все:

дощових невагомих краплинок

Ти отримав уже, як проходив

пiд синiм вiкном

По цiй вулицi вогкiй

у слiпучий свiй поєдинок

Iз гiрким таланом.

Бо сирiтством тобi

його влада iще обернеться,

Адже тiльки сирiтство тобi

для спасiння дано.

I зосталось – любити,

тому що завжди зостається

Тiльки це лиш одно.

ОЛЕГ СМИРНОВ

 

Як мiж рядками – схованих думок,

Я днiв щасливих бачив зовсiм мало.

Красивi мрiї, як з дорiг пiсок,

Як листя з кленiв, осiнь розметала.

Черемха запашна учора ще цвiла,

До заморозкiв жимолость трималась…

Поки чекав, що скiнчаться дiла,

Не тiльки лiто – молодiсть промчалась.

МОСТЫ ДРУЖБЫ

МОСТЫ ДРУЖБЫ

УКРАИНА-РОССИЯ

Н. Тихонов

Россия, Украина – дружба вечна.

И с детства я к тому уже привык,

Чтоб слышать рядом прелесть русской речи

И украинский сладостный язык.

Отечества нам сладок запах дыма,

Родной души – незримая краса,

Народов наших дружба нерушима,

Как наши земли, наши небеса!

 

А.Марков

…Шевченко. Тоже выцветшие строки

На русском. Вдохновенно, что ж:

Тарас был посвящен в его истоки,

Волнуется одна и та же рожь!

Но возвращаюсь к украинской мове:

И грусть, и тишь, и лунность языка,

И женственность, и ласка в каждом слове,

И гнев, и мужество таит строка!..

 

Н. Доризо

Нет русской замены тем чудным словам.

И если в словесном родстве языки, -

Чем ближе они, тем понятнее нам,

Насколько они далеки.

 

 

Мустай Карим

Украине в 1943 году.

О, Украина! Ветви наклоня,

Вся в яблонях плывет твоя долина.

Сапер отрыл траншею для меня,

Твои цветы засыпав, Украина.

Нет, не тиха украинская ночь!

Она дрожит, она к земле припала.

Я так спешил, чтоб яболням помочь…

Трясется сад от пушечного шквала.

И чудится, что яболня ко мне

Метнулась от пылающего тына,

К траншее руки протянув в огне,

Как девушка, чьё имя – Катерина.

Не блещут звезды! Воздух режет свист.

Прозрачно небо? Нет, оно незряче!

А на лицо мое скатился лист,

Упал слезою девичьей, горячей.

Довольно слез! Меня послал Урал,

Чтоб ты утерла слезы, Катерина.

Я под Уфою землю целовал,

Чтоб ты цвела, как прежде, Украина!

Чтоб яблоки склонялись на цветы

Над нашей перепаханной траншеей,

И только ты срывала, только ты

Срывала их, от счастья хорошея.

И помнила о братьях, что помочь

Пришли к тебе, чтоб снова в море хлеба

Была тиха украинская ночь,

Спокойны звезды и прозрачно небо.

«Ни великороссы без малорусов, ни последние без первых не могут совершать своего развития. Одни другим необходимы; одна народность дополняет другую; и чем стройнее, уравнительнее, взаимодейственнее будет такое дополнение, тем нормальнее пойдет русская жизнь. Шевченко, как поэт народный, чувствовал это и разумел и от этого его чувства и понятия не были никогда, даже в самые тяжёлые минуты жизни, грубою неприязнью к великорусской народности».

Н. Костомаров

Владимир Маяковский

Долг Украине

Знаете ли вы украинскую ночь?

Нет, вы не знаете украинской ночи!

Здесь небо от дыма становится черно,

И герб звездой пятиконечной вточен.

Где горилкой, удалью и кровью

Запорожская бурлила Сечь,

Проводов уздой смирив Днепровье,

Днепр заставят на турбины течь.

И Днепро по проволокам-усам

Электричеством течет по корпусам.

Небось, рафинада и Гоголю надо!

Мы знаем, курит ли, пьёт ли Чаплин;

Мы знаем Италии безрукие руины;

Мы знаем, Кук Дугласа галстук краплен…

А что мы знаем о лице Украины?

Знаний груз у русского тощ –

Тем, кто рядом, почета мало.

Знают вот украинский борщ,

Знают вот украинское сало.

И с культуры поснимали пенку:

Кроме двух прославленных Тарасов –

Бульбы и известного Шевченка, -

Ничего не выжмешь, сколько ни старайся.

А если прижмут – зардеется розой

И выдвинет аргумент новый:

Возьмет и расскажет пару курьезов –

Анекдотов украинской мовы.

Говорю себе: товарищ москаль,

На Украину шуток не скаль.

Разучите эту мову на знаменах-лексиконах алых,

Эта мова величава и проста:

«Чуеш, сурмы загралы, час расплаты настав…»

Разве может быть затрепанней да тише

Слова поистасканного «Слышишь»?!

Я немало слов придумал вам,

Взвешивая их, одно хочу лишь, -

Чтобы стали всех моих стихов слова

Полновесными, как слово «чуешь».

Трудно людей в одно истолочь,

Собой кичись не очень.

Знаем ли мы украинскую ночь?

Нет, мы не знаем украинской ночи.

ЛЮДМИЛА ДУГАРЬ

Златоустовская поэтесса, русская, на Украине не бывала, но, как и многие в России, любит братский народ, его культуру, чудные украинские песни…

Национальный праздник Украины -

Событие для города в горах:

Мы рады, нераздельны, мы – едины.

Как солнце ярко бьёт у вас в глазах!

 

Раздольный край талантов дарит много,

И богатеет город Златоуст,

И Украину привела дорога

На землю православную, на Русь.

Славянское родство сближает души,

И множество талантливых сердец

Играют и поют, прогнавши стужу,

И украинский создают венец!

Есть в городе Андрей, Людмила, Нина,

И Лидия про доню песнь поет…

Спасибо Украине нашей милой

За сильный голос, песню и полёт.

22.12.2002.

 

Рушники расшиты чистым златом,

Переплетена с Украйной Русь,

Зреет песня щедро и богато,

И волнами плещут боль и грусть.

Бархатной печалью густо вышит

Необъятно – звёздный небосвод.

Песню вашу Мать Христа услышит,

Шалью белоснежною спасёт.

25.10.2002.

Искрометная Украина,

Где привольны и смех, и стон,

Где светило в пучине синей,

Где поющий ветер влюблен

В очи карие, словно вишни

И в криницу живой доброты.

Посылает лучи Всевышний,

Призывая: Лети! Твори!

Л. Кобзарь-Шалдуге

Очи певучие, сердце певучее - ласточка!

Вейся над нами и ласково-ласково пой.

Вейся над Богом, над облаком –

чистым и сказочным,

И позови нас в красивый полет за собой!

Дождик слезинки омоет –

и вспыхнешь улыбками.

Женское счастье крылами обнимет тебя –

Милое, мягкое, нежное, страстное, зыбкое, -

Это твоя, окрыленная песней судьба.

07.01.2001.

 

Брови – дуги. Вишни глаз

Да цветенье майское!

Эх, хмелеем мы от вас,

Золотая сказка!..

Светит солнце возле скал,

Темнота разрушена.

Кто в венок цветов вплетал

Рыльского да Пушкина?

Искромётный танец роз

Пляшет украиночка!..

Пусть растают капли слёз,

Радуйся, малиночка!

Сладкой песнею зажжешь

Души утомленные.

И опять земле споешь –

Звонкая, влюбленная!

06.09.2001

В День Украины

Украинское раздолье. Женщина,

Чаровница с лентами поёт –

Мягкая, таинственная, вечная –

Словно степь, словно коней полёт!

Хрупкая, как вишенка цветущая,

Нежная, как речка за селом,

Как свирель, о небесах поющая,

Светом наполняющая дом.

Горлица, ранимая и светлая,

Зорюшка над хатою родной,

С бусами дождя,

с прозрачным ветром,

Пахнущая садом и весной.

Стройная, как молодое деревце,

Теплая мелодия любви!

Пой о вечном, Украина-девица,

И сестру-Россию обними.

24.08.2006.

Л.Кобзарь-Шалдуга, С. Соложенкина, Л. Дугарь-Толкач.

Фото Н. Данилевського

Раиса Баштан

Поэтесса с Украины, из Харьковской области. Пишет на русском и украинском языках. В Харькове выпустила книгу стихов "З пречистих криниць." Её стихи известны и на Южном Урале, где она печаталась в сборниках "Антология "Лилии", " Крылья судьбы", "От Урала до Невы", в альманахе «Единая семья", а в 2002 году в Челябинске вышла авторская книжечка её стихов" Подарунок". Ныне в Украине вышел её новый сборник «Без тебе» - в него вошли стихи разных лет на русском и украинском языках.

От сердца к серджу

На моём письменном столе – новый сборник, изданный объединением "Лилия" в Челябинске. Более полутысячи страниц, чудесная бумага, иллюстрации. Многоголосье авторов, среди которых и мы, украинцы-великобурлучане: В. Ступак, Ю. Костюк, Б. Оверко, Р.Баштан.

А началось все со знакомства минувшим летом с Лидией Ивановной Кобзарь-Шалдугой, которая родилась и выросла в нашей, расцвеченной вишневыми и яблоневыми садами Рогозянке. Она уже много лет живет в городе Златоусте на Урале, - поэтесса, переводчица произведений М. Рыльского, Леси Украинки… В лирике и переводах её органично переплелись русские и украинские мотивы – этот музыкальный узор придает её твореству особое звучание.

Как сказано в предисловии к этой, уже третьей книге серии "Библиотечка "Лилии", "в ней представлены и поэты Украины – как в переводах, так и на родном языке". Между прочим, на родном языке там представлены только мы, великобурлучане. И если это о нас, то, наверное, слишком громко сказано. Ибо, в конце концов, не о чести и славе речь. А лишь о том, что там, на Урале, как и здесь, свято помнят народы наши, словно два крыла судьбы нелегкой: мы не можем не дружить, не общаться, не идти к взаимопониманию и взаимоуважению. И украинцы, которые живут там, остаются украинцами. Та же Лидия Ивановна хранит и умножает украинские традиции в быту, творчестве, воспитании собственных детей.

Думаю, что и упомянутая книга "От Урала до Невы", и изданная в той же серии книжечка "Детство мое золотое" Л. Шалдуги в соавторстве с дочерью Аленой, и поэтический сборник "Ты выслушай меня" ещё одного самобытного златоустовского автора Юрия Тоскалева, и избранные поэзии "Свет любви" Олега Смирнова, основателя "Лилии”, заинтересуют и библиотекарей нашего района, и учителей-филологов, да и просто неравнодушных к слову людей. Не только заинтересуют, но и помогут крепить мосты дружбы между нашими народами.

Р. Баштан

Великий Бурлук

Раиса Баштан

О моём билингвизме

О Подруге, живущей в России

Кого–то смущает моё двуязычие, -

Славянские корни у нас в прароду!

Мне по сердцу русского слова величие,

Я й з мовою рiдною завжди в ладу.

Двi повнi криницi течуть мiж осоками,

Там сили бере моя спрагла душа.

Две русских березки под вашими окнами –

К ним все мои лучшие мысли спешат.

У наших народов есть в чем-то различия,

Но родственных связей здесь тоже не счесть.

Заборы грешно городить безразличия,

Где дружба веками нам делала честь.

I лан укрїнський, и русское полюшко

В едином сплелись аромате жнивья:

Судьба многотрудная, страдницька долечка

Похожи, как сестры, твоя и моя.

Близки наших предков обычаи – звичаї

Что к Солнцу восходят и к Свету ведут.

Не вижу греха я в своем двуязычии,

Славянские корни у нас в прароду!

На всякий случай

Спешила жизнь, как талая вода.

Уже поток её у самой кручи.

Не тороплюсь, естественно, туда,

Но… попрощаемся на всякий случай.

Прости меня, мой несравненный друг,

Слепой любви и счастья отзвук дальний,

Ведь мы с тобою в возрасте разлук,

А дети наши в возрасте свиданий.

Уже не нам, а им подняться вновь

И обрести в полете силу духа, -

К моим глазам пригасшим наклонись,

Пока ещё в них пламя не потухло.

Твой важен шаг и мудр у слова слог,

Которому не ты придал значенье…

За все, что брал, а возвращать не мог,

Прими мое последнее прощенье.

А жизнь бурлит, как талая вода,

Несет и нас с тобою к самой круче.

В ней безоглядней женщина всегда, -

Так дай мне руку. Так, на всякий случай.

 

*******************

Облетают яблони, улетают годы.

Как была недавно я молодая вроде!

Песенно-улыбчива и звонкоголоса,

А теперь смотрю вчера –

серебринка в косах!

И глаза не прежние, и улыбка строже.

Слово скажешь нежное,

а на сердце – горше.

Счастьем не обделена, да не так поется.

Что теперь ни сделаю –

юность не вернется.

Ах, совсем недавно я была молодою!

…Облетают яблони дочери в ладони.

Стара верба

Відломило гілочку від верби,

Понесло вітриськами за горби,

На степи безводні та в чужинський край –

Приживалась тяжко там, хоч вмирай!

Але сила матері в ній жила –

Зачепилась гілочка, як могла,

За грунти нерідної сторони

Та й стала красунею посеред весни.

На сльозах замішана та краса.

Ой, куди ж ти, доле, її занесла? –

Кличе не докличеться, як сама журба,

Гілочку-дитиночку та стара верба.

******************

Не кличте, поїзди, мене, не треба –

Мої тут всі і радості, й жалі.

Бабусин серп, закинутий у небо,

Мені дорогу світить до землі.

І жовті зорі, мов сухе стернище,

Жаркі вогнинки кидають у ніч.

І чебрецями впоєний вітрище

Пісні пшениць несе мені навстріч.

Тут все моє. Мої тут рідні люди,

Скупі на слово, щедрі на тепло.

Мене матуся вдосвіта розбудить,

Щоб я вклонилася тобі, село.

Тобі, бо ти мене іще з колиски

П"янило духом теплих паляниць,

З полив"яної годувало миски,

Поїло з найпречистіших криниць.

Тобі не зраджу ні тепер, ні після –

Мої всі тут і радощі, й жалі…

Й свою останню лебедину пісню

Я напишу з посвятою: "Землі".

Гуска

Згадалась фраза: „На краю гнізда чужого...”

(Тургенєв і Поліна Віардо)

Високе – там. Тут – інше. Тут – прозове.

Та де між тим і іншим є кордон?

Плакала вголос, кричала охрипло,

Бігла до гурту чужих гусенят.

Лаяли люди її: - От прилипла! –

Не відігнати і не перейнять.

Гнана господарем їхнім і ними,

Вперто щоранку за ними брела:

Раптом вони в несподівану зливу

Будуть шукати прихистку-крила.

Тільки вони її не помічали,

Паслись, купалися в теплій воді,

Спробу наблизитись зустрічали

Дуже вороже старі й молоді.

А напасуться – лежать розімліло,

Витягнуть лапки – ростуть далебі.

Ну а вона хоч не з ними так біля.

Хекає спрагло в траві. При воді!

Стануть їх з річки додому займати,

Знову тривожно за ними біжить.

Не відбулася та гуска як мати,

Гірко сердешній без діточок жить.

Травень відцвів. От і літо збігає,

Тільки не в радість їй сонце й вода.

Певно, отак і життя своє згає

Десь, на краєчку чужого гнізда.

Журавлі прилетять

Журавлині орбіти ніким не окреслені,

Журавлині дороги самі по собі.

Але що б то були без журавок за весни,

І які без чекання сніги голубі?!

Ти почуєш у небі ридаючий клекіт,

Здіймеш руку прощально, неначе крило.

Може те ж неосяжно тривожне „далеко”

Між тобою й коханим сьогодні лягло?

Та коли заметуть жовтим листям розлуки

Листопади безжально - кохані сліди,

Не остуджуй зневірою душу і руки.

Зовсім нікого ждать? Журавлів підожди.

Підожди журавлів. У березовім вітті

Заглуши в собі крик і бентег, і проклять.

Журавлі повертають на рідні орбіти.

Журавлі прилетять, журавлі прилетять

Я ще маю дійти

Здається, часу і не гаю,

А не встигаю, не встигаю!

Ліна Костенко

Гей, спливають літа, мов ріка швидкоплинна,

В далеч-безвість несуть, що забуть не дано:

В яблуневому цвіті весни шумовиння

І те слово, що щемом на серце лягло.

Найдорожчих людей прояснілі обличчя

Розпливуться у мареві відчаю й втрат,

І впокорена тиша огорне незвично

Той, колись гамірливий і зоряний, сад.

Я іду по його незабутій стежині –

Хай ще осінь не палить за мною мости,

Бо в мені шаленіє уперто й дитинно:

Я же встигнути маю, ще маю дійти.

 

За законами краси та любові

Серед золотих полів та мальовничих балок привільно розкинулось районне селище Великий Бурлук, що на півночі Харківської області. Це тут, Диким полем, від річки Оскіл до Сіверського Дінця йшов давньоруський князь Ігор зі своєю дружиною назустріч половцям...

Тут і тепер віє тим же терпким запахом полину й чебрецю, й ті ж зорі сяють вночі, й гаряче сонце в широкому небі, і жайворонки співають тих же пісень, що й дві тисячі років тому... Й здається, якщо зупинитися й прислухатись, то можна почути гул кінських копит, посвист стріл та дзвін мечів древніх воїнів.

Саме тут, в Бурлуці, в 1919 році в розгромленому маєтку Донець-Захаржевських було знайдено „Велесову Книгу” на дощечках – видатну пам”ятку дохристиянської Русі. Про все це можна узнати в місцевому краєзнавчому музеї, а також в солідному енциклопедичному томі „Великобурлуччина”.

На цій щедрій землі живуть зараз потомки древніх русичів. Вони сіють хліб, співають задушевних пісень та ростять своїх дітей. Серед них немало відомих людей, якими гордиться бурлуцька земля: хлібороби, інтелігенція, військові, інженери... Їм, як і всім людям на землі, хочеться миру, любові й щастя. Прості люди в містах і селах жадають жити в світі добра й поваги, хочуть дружити й співробітничати.

Мої земляки-бурлучани живуть, як і всі, часом нелегко. Та в їх серцях завжди живе жар любові до рідного краю з його тихими річками й вишневими садами, любов до прекрасних російських та українських пісень. Своїм трудом, піснями, творчістю вони сіють зерна високої духовності, творять життя за законами краси й любові, законами гармонії – єдиними для усього Всесвіту.

Л. Кобзар, Златоуст- Великий Бурлук.

Светлана Соложенкина на сайте "Кобза"

Четыре года назад, в год Украины в России, в холодном декабре, родился в Златоусте украинский клуб «Червона калина». Его день рождения украинцы вместе со своими друзьями, семьями, с детьми и внуками отмечали в уютном и радушном зале «Союза женщин» (руководитель Непомнящая Раиса Лазаревна), где они уже не первый год собираются каждую субботу. Праздник прошел в форме украинских вечорниц: лепили вареники, знакомились с вновь пришедшими, делились новостями, вспоминали старину, читали стихи, рассказывали басни, и, конечно же, пели песни: украинские, русские, старинные романсы.

Встреча традиционно началась с хоровой песни на слова Т.Шевченко «Реве та стогне Дніпр широкий», а первый тост за хранение обычаев, корней нашего народа, и за единство всех народов Урала произнес Андрей Беркита. В продолжение стихотворного экспромта-приветсвия Галины Куцык нашему клубу известный в городе музыкант Андрей Савин исполнил песню «Святой Николай-Угодник» из своего нового православного альбома, который он подарил украинскому клубу ко дню рождения. Очень кстати пришелся и подарок гуцула Владимира Михайловича Вакия – канцтовары и электрочайник. Вновь прибывшие могли приобрести диски с украинскими песнями, слова многих народных песен, узнать новости из Интернета о жизни украинских обществ в разных регионах России.

Всем интересно было узнать о жизни украинцев в соседней Башкирии, где ещё со времён столыпинских существуют целые сёла украинские. Даже высказывалась надежда на встречу с ними, тем более, что там, в с. Санжаровка тоже есть «Червона калина». В Уфе год назад прошел уже 5-й съезд украинцев Башкортостана, а 17-19 декабря 2006 г. – молодежный фестиваль, куда приехали дети и юношество из разных регионов России и Украины (хотелось бы и из Златоуста!), где накоплен уникальный опыт укрепления дружбы и сотрудничества между народами. В республике выходит радиопередача «Обрий» и газета «Криниця» на украинском языке, есть пять школ с преподаванием украинского языка как предмета, четыре воскресных муниципальных школы, много самодеятельных коллективов в звании народных: хор «Кобзарь» (Уфа), «Барвинок» (Стерлитамак), «Днипро» (Мелеуз), «Червона калина» (с. Санжаровка Чишминский р-н). В них, как и в нашем клубе, поют не только украинцы, а и русские, татары, башкиры – все, кто любит украинское искусство. А известный певец Сайфулла Хайруллин одновременно является заслуженным артистом Республики Башкортостан и Украины.

Но наиболее приятно для нас, златоустовцев, было прочитать на сайте «Кобза» - украинцы России» восторженные отзывы о творческом вечере нашей землячки, «…о встрече в Литературной гостиной БУЛ (Библиотека украинской литературы в Москве) с известным русским поэтом, литературоведом и художником родом из Златоуста, Светланой Соложенкиной.” И далее следует подробный рассказ: „Её появление в стенах украинской библиотеки, конечно же, не случайно: ведь перу этого признаного мастера русской словесности принадлежат переводы лучших поэтов Украины – Лины Костенко и Мыколы Винграновского, Ирины Жиленко и Ивана Драча, Евгена Плужника и Леонида Киселёва... Их великолепные стихи звучали под библиотечными сводами на языке оригинала, а переводчик столь же ярко представила их на русском языке, что позволило гостям вечера воочию убедиться в необыкновенной глубине её творческой интерпретации

украинской поэзии. Столь же запоминающимися были буквально под аплодисменты воспринятые аудиторией стихи Светланы Соложенкиной из книги „От счастья наискосок”, а также саме свежие тексты из её осенних поэтических тетрадей.

Особый колорит лирическому действу придавало то, что, по сути, оно являло собой поэтический вернисаж: ведь стихи так органично перекликались с удивительными рисунками С.Соложенкиной, которые роскошным фантастическим листопадом украсили стены библиотечной гостиной.

Впечатлениями от встречи с „Мирами Светланы Соложенкиной” (именно так называлась встреча в БУЛ) поделились поэты и переводчики Николай Кобзев, Юлия Ильина, Виталий Крикуненко, художники Алла Мишарина и Всеволод Александров, читатели Библиотеки украинской литературы в Москве, для которых она стала незаменимым мостом духовным, связывающим культуры Украины и России.

И словно напутствие поэту на новые творческие подвиги прозвучали стихи Лины Костенко в прекрасном переводе Св. Соложенкиной:

О, не взыскуй полыни – мёда славы!

То мёд недобрый, от недобрых пчел.

Взыскуй сказать бескровными устами

О том, что ты в сердцах людских прочёл.

Взыскуй прожить несуетно и смело,

Взыскуй терпенья, если ты поэт.

А слава – что? – подобранный умело,

Она на холм твой принесёт букет.

Приятно было прочитать такие теплые слова о нашей талантливой землячке, ведь подобные встречи со Светланой Соложенкиной каждый год проходят и у нас в Златоусте. И минувшим сентябрём на такой же встрече в нашей ЦГБ она подарила автору этих строк том переводов „Из века в век. Украинская поэзия”, который и презентовался на вышеупомянутом вечере в Москве.

Л.Шалдуга

Светлана Соложенкина

В пустых полях витает призрак хлеба,

И утки дикие летят над головой.

Я вижу: ангел свёртывает небо

Задумчиво, как свиток вековой:

Вот красный клён, как буквица, исчез,

Строкою синей – оборвался лес...

Невозмутимо-ясный строй в природе.

Осенних листьев полон водоём.

Закатный свет на всём. Земля проходит.

И мы, и мы когда-нибудь пройдем.

Любите облака – мы там живём.

Світлана Соложенкіна у вітальні БУЛ. Москва.

Я в сад вошла, который был моим,

А стал чужим, и все ж моим остался.

Осенняя листва течёт сквозь пальцы.

Взгляну на крышу – не идёт ли дым?

Но нет, теперь ведь дачей служит дом,

И видимо, бывают редко в нем.

Смотрю пристрастно: выбито стекло,

Забор упал, но что считать потери?

Ведь дом – не просто окна или двери.

Вот что действительно мне тяжело –

Так это то, что золотых шаров

Не вижу я теперь под старым дубом,

Они исчезли! Нет моих миров,

Нет звёзд живых! Провал зияет грубо.

Полвека цвёл неопалимый куст,

И вот погас!

Прекрасный сад мой пуст.

Я столько написала здесь стихов,

Но к старому возврат невероятен.

В густой траве – мангал для шашлыков…

«И дым отечества нам сладок и приятен»,

Нет, не придти мне никогда домой,

Не отыскать треножник шаткий мой!

К мангалу подхожу – зола и пепел…

Блажен, кто горечи подобной не пил!

Калитку затворю… Душа в снегу,

Так холодно бывает в жизни редко.

…А всё же верю, что достать смогу

хоть лепесток – сияющей монеткой

и счастье помнить – оплачу стократ…

я не прощаюсь: ты – во мне, мой сад.

*************

Душа, как облако, стоит

Над красотой земной.

И видит камень лазурит.

Опять Урал со мной.

И отразиться так хочу

Я в синей глубине,

Что даже про любовь молчу,

Она всегда – во мне.

Заключена, огранена,

Ей жить в глуби веков…

Моё богатство – тишина

И тени облаков.

***************

Леса раскрашены кармином –

Гуляет осень, как лиса…

Я эту землю не покину,

Пока я верю в чудеса

Зелёный мох – нежнейший мех

Ещё неведомого зверя,

Я дней не числю и не мерю,

Наверно, я богаче всех.

Я подбираю камни, шишки,

Запоминаю белки взгляд…

Вот так девчонки и мальчишки

Свои сокровища хранят.

Быть может, нас мудрее дети…

Средь шишек, камешков – меня

Вот так же Бог хранит на свете –

Не знаю, до какого дня!

*************

Я девочкой из дома вышла в путь.

Прекрасным было давнее начало!

Леса и горы я в пути встречала

И знала: их уже не обогнуть.

Косуля мне навстречу выбегала,

И ели вслед шумели: «Не забудь!».

Я от черники губ не оттирала

И тихо шла, чтоб счастье не спугнуть.

Пылал кипрей – малиновые свечи.

Я облака несла в мешке заплечном.

Ни на каких ромашках не гадала

И голубя с известием ждала…

Всё шла да шла… Я даже не устала,

Я просто жизнь в дороге провела.

**************

Туман рассветный. Тихо и бело.

Как уезжать мне будет тяжело!

Я месяц прожила в любимом доме,

Я здесь спала на золотой соломе,

Цветы поила чистою водой

И любовалась первою звездой.

Я здесь дрова колола неумело,

И выбелила печь, и на известке белой

Диковинных нарисовала птиц.

Я слушала скрипенье половиц,

И книги древних мудрецов читала,

В окно глядела, в голубую мглу –

Там бабочка ночная трепетала,

С обратной стороны – прильнув к стеклу.

Не знаю, вновь когда сюда приеду

И долго ль буду странствовать по свету.

О, если б ко всему, что мной любимо,

В ночи безвестной я прильнуть могла,

Как бабочка, сиянием томима,

Хоть с той, с обратной, стороны стекла.

**************

Туман та бiла тиша скрiзь лежать.

Як тяжко менi буде вiд'їжджать.

Я мiсяць прожила у рiднiм домi,

Я спала тут на золотiй соломi,

Поїла чистою водою квiти,

Зiрками милувалась я крiзь вiти,

Дрова колола на травi невмiло.

Я побiлила пiч й на стiнах бiлих

Птахiв казкових, дивних малювала.

Нiчних дверей скрипiння наслухала,

Читала древнiх мудрецiв трактати.

Дивилась у вiкно, де голуба iмла,

В нiй став нiчний метелик трепетати,

Iззовнi припадаючи до скла.

Не знаю, коли ще сюди приїду,

Чи довго буду мандрувать по свiту.

Аби до всього, що люблю я беззавiтно,

У темну нiч припасти я могла,

Як той метелик, що летить на свiтло,

Хоча б iз зовнiшнього боку скла!

Переклад з російської

Лідії Кобзар-Шалдуги

Володимир Чабаненко

Все – від мами

В доброти – матусині чесноти:

Істинність, прихильність, прямота.

То – висоти, що в житті супроти

Підлості, підступності, плута.

Ті висоти нас підводять прямо

З бойовиська втрат, з імли-золи.

Бо ж тому і горбилися мами, -

Над малими нами,

Щоб ми гордо на землі росли.

П р о р о к

Він їх знав, непідсудні слова,

Що здіймались над віком, розп"яті

Перш Христа ледве літ не за два

На якомусь церковному святі.

Він їх ніс, наче вперше тримав

Довгожданого первістка-сина

Крізь безгласність олюднених мавп

В їх грядуще – задушливо-синє.

Пропікало воно з-під поли -

Слів немислимо-чесне свічадо…

Дико звірі двоногі ревли,

Все дошкульніш каміння влучало.

************

Ніколи… нікуди… нікому…

Вокзальні пашать ліхтарі.

Посріблену місяця кому

Дожовує ранок вгорі.

Нікуди…нікому… ніколи…

Б"є в скроні адреса твоя.

Задавнено кволим докором –

Єдине на Всесвіт ім."я.

Нікому…ніколи… нікуди…

Розносять печаль поїзди.

Найліпше лікують остуди

Два слова: Приїду! або - Приїзди!

 

**************

Полином тривоги сивіють дороги, -

Де біжить до мене дощ там чи пурга –

Крізь літа спішить дівчисько босоноге,

До моїх обіймів лиш не добіга.

Долі розминулись? Розплелись чекання?

Розгули вітриська врозтіч імена?

Де зоря найперша зблідла наостаннє,

Хто вітрила мрії навстіж розпина.

Споришем надії стеляться дороги,

Ті, де не ступала ще моя нога,

І звідтіль я марю щастям босоногим,

Та воно довгенько щось не забіга.

На стонадцять весен я не зазіхаю,

Хочу лиш до того, як в полин вросту,

Зі своїм дівчатком хоч краєчком-краєм

Зазирнути в долі істину просту.

Небагато хочу: щоб кохана поруч,

Як у серці - серце, як сльоза – в сльозі,

Щоб мій кожен подив, щоб мій кожен подих

Не стовбичив тоскно на одній нозі.

Через те й не можу відшукати весен,

Котрі в тирсу далей повінь занесла,

Та я все ж гукаю. Вірую: воскресне

На стежині водній тінь твого весла.

Осколок

У дитинства малиновий подив,

Круто доля стежки заверта,

І надовго затримавши подих,

Мчать до мене пилюжні літа.

Як малиновий погук дзвінка

Нас виводив у росяне поле –

Зна лиш пам"ять глевка і тремка,

Не дає забувати ніколи.

Бо в ту пору голодну і босу

Пізнавав я ціну колоска,

Вчився хвацько мантачити косу

І ковтати тютюн спідтишка.

Й не вищербляться поготів

Диво-мрії про хліб і про сало,

Про диктанти, що їх ми втискали

Між газетних вузеньких рядків.

Про батьків, котрі йшли по війні,

Й ми летіли навстріч їм, крилаті,

Полишаючи тол на багатті

І гранатами вирвані пні.

Скільки нас у повітря злетіло!..

Ще й сьогодні осколки джмелять,

Протинаючи душу і тіло

Не на рік, не на вік, не на п"ять…

Ми не вмієм робити спроквола,

Це вже зараз доспіло в умі.

Скільки практик нам видала школа -

А теорію лущим самі.

***********

Допоки між добрими

ходим людьми,

Дотоді встигаєм

дістатися отчого берега ми

Останнім трамваєм.

Ще можемо шепіт

Над силу – ковтнуть

і спити сльозину,

котрою освячено

завтрашню путь –

уже лебедину.

Іван Андрощук

Українського поета з Хмельниччини після закінчення Літературного інституту ім. М.Горького привели на Урал родинні обставини. В Челябінську він займався журналістикою, поезією, писав фантастичні оповідання... Друкуємо два його вірші із збірки "Озимина", що побачила світ у київському видавництві "Молодь” після перемоги на республіканському конкурсі.

Карпати, Карпати…

А ми все йшли. Валила з ніг утома,

Хитала ніч стихаюча гроза.

Попереду простерлось невідоме,

Та ми не озиралися назад.

Ми йшли. Вгрузали ноги в біль і гравій,

А ми все йшли, безмовні і глухі.

Позаду вже здіймалася заграва,

Та ми не озиралися на схід.

Неначе хтось ножа всадив у спину.

Я обернувся, глянув і застиг:

Глибока ніч. В задимлених долинах

Вже догорають пройдені мости.

************

Морок століть ховає тих, що дали наймення,

Гаснуть планетні кола колами на воді.

Я пам"ятаю те, що було після мене,

Тільки забув, здається, послідовність подій.

Гасить далекі зорі вічності чорний подих,

Спритний павук з галактик знов павутиння сплів.

Я пам"ятаю мови змовклих давно народів,

Тільки забув, здається, значення їхніх слів.

Спалахи на Урані й вихори на Венері,

Порвану свиту неба скинув Атлант з плечей.

Я пам"ятаю очі тих, що давно померли,

Тільки забув, здається, погляди їх очей.

В пам"яті ще вирують міжгалактичні війни,

Полум"я замерзає і спалахує лід,

Падають зорі в Лету. Я пам"ятаю мрії

Тих, що прийдуть на Землю через мільйони літ.

Олександр Аксьонов

Студент Златоустовського металургійного технікуму. Недавно приїхав від бабусі із міста Слов”янська, що на Донбасі, в Златоуст до батька. Великий патріот України, дуже нудьгує за нею, з нами говорить лише по-українськи, любить українські пісні, поезію, пробує сам писати. Пропонуємо його перші спроби –враження про наші зустрічі, свої роздуми, переживання.

Зустріч

Співай же, пташко, голосніше,

Нехай всі чують трепіт щастя,

І стукіт серць, що лине звідусіль.

З усіх куточків віє світло та любов

Від наших зустріч в теплім колі.

Надія

Надії сила

приховується в сподіванні.

А погляд, що пронизує серця, -

Він має за мету

Надії на майбутнє.

Віра

Якщо ти віриш,

То це вже назавжди, -

Як сонце,

Що ніколи не згасає.

Любов

Стосунки, навіяні нею,

Приховують в собі тривогу

І трепіт страждання...

Мрія

Пливе мрія до мети,

Як струмок до річки.

Грає все, біжить до краю -

Там за обрієм в полоні

Десь палає її сила.

І пливе та мрія й лине,

Немов зарево червоне,

Тоне десь без сліду,

Як роса на сонці ...

Незвичайно та беззвучно,

Невідомо та неждано

Десь зника за темрявою

Мрія – як цвіт щастя.

 

Рідні мої

Є мить поєднання

Сердець і мрій

Про все найдорожче

Для кожного в нашій родині –

Це єдність її в усьому,

У рішенні наших проблем.

Бува, як вогонь все горить –

Встигай лиш триматись,

І бути найдовше поряд.

Як зірки у небі палають,

Оте ж і є найдорожчим -

Та суміш єднання

Родини і себе самого із нею.

Мій брат

Брат ніколи не знищить

Те, що може цвісти...

Мине все,

І в журбі розцвіте

Тая братськая сила,

Що цвіте у житті

Один раз...

Мій батько

В нього серце сильне, небайдуже.

Але світ огорне все навколо, -

І немає вже, нема...

Є лише ось се буття

Й плід невтомного труда,

Де мій батько й я – єдині,

Залишаємось віч на віч,

Завжди разом, ми – родина!

Тривога

Звідки ти взялася?

І чому, тривого,

Ти мене тривожиш?

Я тобою не цікавлюсь,

Тож навіщо смуток сієш

І печаль мені даєш?

Граєш, а не грієш,

Як той вуглик у печі, -

Зігріває душу

Й тіло моє вільне.

Не тривож мене, тривого,

І не лізь ти мені в душу

Та в моє серденько!

Абрикос

Соковита і смачна,

Жовта будеш і м”яка ,

Ти цвітеш так гарно!

Біле все навколо тебе,

Сонце гріє мені в очі –

Бо вже літо настає!

І цвітеш ти так яскраво,

Що в душі у мене

Розквіта моя любов!

Сад зелений

Світить сонце, грає літо,

Чую пташок щебетання, -

Як же тепло та чудово!

Ще не знаю, що там далі.

Сад зелений гріє душу,

Все навкруг зелено-ясне,

І тварини радість носять...

Знаю я тепло, тепло,

Сад зелений – ось те щастя!

Україна!

Рідна мово,

Рідне місто,

Де я виріс,

Де пройшло моє

Дитинство...

Україно моя мила,

Ти для мене люба, рідна!

Серцем лину я до тебе,

Україно моя мила!

 

**********

Що нахлине, те й полине,

І біжить за щастям промінь,

Як те перло.

І не зна наснага втоми,

Не зникає в далині.

Не спішіть, години щастя.

А турботи та клопоти ? -

Переможуть їх роки.

Бабуся

Б”ється серце моє,

Виринає з грудей...

Моя мила бабусю,

Бо ти ж, моя рідненька,

Вчила, як мені треба

Жити в світі й боротись

За життя своє й мрії.

Не забуду твоє

Піклування й любов.

Ти назавжди лишила

Все яскраве і чисте

На моїй Україні.

Життя

Все летить так швидко,

Що встигай лиш бігти,

Прудко, як можливо.

Йде життя повз тебе

Й назавжди зникає.

Як не встиг зробити

Все, призначене життям,

То це – крик.

 

Сподівання

Мабуть, те, що відбувається,

Має на це свій час і причину.

Лідія Кобзар-Шалдуга

Рушники

Золоте дитинство - щастя водограй!

Легкокрила юнiсть дарувала мрiї.

На шляхах далеких втративши надiї,

Йду набратись сили я у рiдний край.

Рiдна хата радо зустрiча теплом

Татових очей та посмiшкою мами:

- Ми давно чекали, залишайся з нами.

- Глянь, цвiтуть пiони пiд твоїм вiкном

Й знов защебетали вранцi ластiвки,

I залоскотало сонце менi вiї –

Я проснулась: райдугою в узголiвi''ї

Мамою розшитi сяють рушники!

I заграла радiсть на моїх устах –

Зможу всi незгоди я тепер здолати,

Бо тепло i щирiсть батькiвської хати

Будуть скрiзь зi мною в рiдних рушниках.

Защебечуть дзвiнко милi ластiвки,

I у мене в домi будуть пломенiти

Та у днi печалей нiжно душу грiти

Мамою розшитi давнi рушники.

 

********

 

Тi червонi тюльпани –

Наче серця жарини.

Щирий усмiх коханий-

Ще коли вiн прилине?

Все життя - лиш розлуки,

Тiльки моря прибiй…

Твоi лагiднi руки,

Голос ласкавий твiй –

Все це сниться ночами

Ось такої весни!

I пишу вечорами

Я тобi цi листи.

Провiдною зорею,

Маяком в сивiй млi

Мое щире коханная

Нехай буде тобi.

Алупка, 1972.

Знов до мене у снах ти приходиш,

Теплi руки на плечi кладеш

I слова нiжно–щирi знаходиш,

Й поцiлункiв моїх знову ждеш.

- Ти втомилась? – тихенько питаєш.

- Одпочинь на моєму плечi, -

Нiжно й мiцно мене пригортаєш…

Теє щастя бува лиш вночi.

А на ранок прокинусь i знову

Тисне зашморгом туга. Й печалi

Снiжнобiлiсть холодна до болю

Бабуся

Живе на Українi

Бабуся наша мила

Де в сонці поле мріє,

Колоссям грає хвиля.

В бабусинiм садочку

Пiони пломенiють,

I айстри, і жоржини,

I пiвники синiють.

Якi у неї руки

Проворнi та меткi,

I ласкавi на дотик,

Хоча на вид шорсткi.

Погладять по голiвцi

Й оладiв напечуть.

Iз нею всi печалi

Безслiдно утечуть.

Старатиметься зранку,

Щоб звеселився гiсть,

Увечерi ще й казку

Онукам розповiсть.

Бабусенько-голубко,

Ми дуже любим вас,

Приїхати скорiше

Нам хочеться до вас.

Ви тiльки не хворiйте,

А ми iз вами знов

Полоть будем картохи

Й ходити по коров.

Душа нації

(скорочено)

Володимир Коломієць

– відомий український поет, лауреат

Державної премії України ім. Тараса Шевченка.

 

Так, саме в мові – душа народу. Якщо не збережемо, то вже – небуття, духовна порожнеча: не до поезії буде, ні до нашої філософії, ні до історії... Нічогісінького нашого вже не буде.

Ще на поч. ХХ ст. Український археолог Вікентій Хвойка зробив епохальне відкриття Трипільської культури. Розкопки тут не менші за значенням для пізнання людством своєї історії від розкопок Трої чи Мікенських у Греції. На терені України, на берегах Дніпра відкрито найдавнішу людську цивілізацію, яка сягає ще до індоєвропейської спільноти. В.Хвойка довів, що етногенетичний процес на Україні був безперервний принаймні упродовж останніх семи тисяч років, переконливо обґрунтував твердження про автохтонність нашого народу від часів індоєвропейської єдності аж донині.

Дух свідомого українства – то і предковічні звичаї та обряди... Історична пам”ять – то наш фольклор, то мова, що з протглибин долинає, відгукується, перелунюється – і в шумерській є її знаки, і в старогрецькій, і в латині,, що етрусками (гетами – русами) напоєна... Ось лише крапелини з моря відкритого – розшифровано з шумерського такі лексеми: гу (голос)- а з ним споріднені тільки українські – гук, гукати; сік (Удар)- і наші – січа, сікти (Запорізька Січ?); гін (іти) – а значить гони, перегони; шуг (схопити) – шугати, шуліка; гак (добавка) – з гаком і т. п. Етруська мова довго не піддавалася вченим до розшифрування. А на одному з погребних написів вийшло: „Ой лихо, дитя, лихо!” – де ще, в якій мові, крім української, є оце „лихо”? Що вже говорити про санскрит, де цілі гнізда слів тотожні українським, починаючи від прапоняттяя „світ” до книг пізнання „Від” (відати).

Науково доводиться: що старіша мова, то вона ускладненіша, розвиненіша, щедріща на різні лексико-граматичні форми. Безліч раз порівнювалась спрощеність сучасних романських мов з латиною – їх праматір”ю. А про найдревніше коріння нашої мови, зокрема серед слов”янських, свідчить немало її архаїчних форм: звертально-кличний відмінок чи подовженість дієслів (співати, брати). Українська мова багатюща відтінками, значеннями слів, своєю поліфонією.

Наша мова зберегла стародавню історичну пам”ять України-Руси… Воістину хтось мудрий мовив: якби ми знали історію слів, то знали б усе про свій народ. Мова дозволяє проникнути у найвіддаленіші епохи, від яких не лишилося письмових пам”яток.

Як звичаї, так і мова витворювались упродовж всього розвитку народу. Так, ми – стародавня нація, свою духовну культуру наші пращури почали творити задовго до християнства. Хоча нетерпимо-войовниче християнство згодом пристосувалось і переплелося у нас з прадавнім уявленням про світ, та передовсім же староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров усіх нині існуючих звичаїв, як їх не ламали. Треба розбуджувати історичну пам”ять нашого народу, гордість за його пратисячолітню історію.

Українську мову в давнину називали руською. Розрізняється жива усна мова праукраїнців, збережена в безмежних народнопісенних скарбах (цею мовою ми спілкуємося й нині) та українська літературна мова давніх пам”яток , яка бере початок з доби Київської Русі. Втім, учені доводять, що давньоруське письмо існувало й значно раніше, принаймні, з ІІ століття до нашої ери – згадати хоча б рунічне письмо. Палімпсести, зокрема, свідчать, що глаголицею писали за кілька віків до запровадження кирилиці на Русі, - той же святий Кирило розповідає, як подорожуючи по Русі, він бачив на її околиці в Криму, євангеліє, перекладене давньоруською, (себто українською) мовою. Отже, два мовні річища існували паралельно – жива народна мова і літературна, або писемна з її староруськими та церковно-слов”янськими різновидами, що поширювалися з прийняттям християнства, появою шкіл, освіти, книжок, бібліотек, і вживалася в Україні для задоволення суспільно-державних та церковних потреб (як та ж латина в Західній Європі). Тільки з середини ХІХ ст. ці обидва українські культурно-мовні річища могутньо злилися - передусім завдяки генієві Тараса Шевченка.

Пригадується вислів першого президента Української Академії наук В. Вернадського: „Російський демократ закінчується там, де починається українське питання”. І нині чимало повторюється оте, що гласив Валуєвський указ 1863 року: ”Української мови ніколи не було, немає і бути не може”. А в сумнозвісному Емському указі 1876 року заборонялася не лише наша мова, а й будь-які принципи правопису її: „Чтобы... в произведениях изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания”.

Всю культурно-історичну спадщину давньої Руси-України було приписано до надбань царської Росії. Російськими зробилися „Слово про Ігорів похід”, київські билини... Після возз”єднання вся українська духовна й наукова еліта на чолі з Феофаном Прокоповичем була пересаджена на Московщину. Стали російськими і творили культуру Росії композитори Березовський, Ведель, Бортнянський, художники Левицький, Боровиковський....Або лиш одне ще ім.”я: Гоголь, наш незрівнянний, богорівний Гоголь! – як він збагатив російську літературу образно й мовно, всім обширом і глибиною України.

Складне це поняття – народ, нині сущий люд в Україні, - де свідомий, де не свідомий себе, з тавром меншовартості, особливо у східних і південних областях. В Україні 75% друкованої продукції – російською мовою! В південних та східних областях майже немає українських шкіл, хоча живуть там в основному етнічні українці. Так про яку ж двомовність можна говорити? І про які утиски там росіян? Навпаки, якраз українська мова, наче мова національної меншини, на своїй землі нині потребує захисту – витісняють саме її, корінну й державну. Преса й телебачення просто знущаються над усім українським. Вимоги деяких депутатів узаконити офіційною мовою російську завдасть непоправного удару по українській мові. Де ще, в якій державі є парламент, що виступає проти рідної мови?

Нам усім слід пам”ятати думку педагога Ушинського: „Коли зникає народна мова – народу немає більше!.. Відберіть у народу все – і він усе може повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: вмерла мова в устах народу – вмер і народ... Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, але п”є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова.”

Давньогрецький історик Геродот, побувавши на Подніпров”ї, вважав Дніпро рікою „найкориснішою в світі після Нілу”, захоплювався „дивовижною, чистісінькою водицею, силою-силенною риби, надто осетрини, соковитими травами пасовиськ, хліборобських ланів, святилищами на берегах”. Святилища – значить, духовний вогонь горів! В літописах – українська земля „молоком та медом текла”, називалась „Раєм світа Божого”.

Тут квітла наша мова, спрадавен лунала українська пісня, дума, легенда; рясно з”явилася й книжна культура, яка досягла вершин у Києво-Могилянській академії. Згодом за неймовірних труднощів витворилася нова українська література, осяялась великими іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, М. Грушевського... Скільки було того „чорнокрилля на голуби й сонце”, як сказав у „Золотому гомоні” Павло Тичина, але мова наша вистояла дійшла літературної досконалості, художньо вигранилась, як алмаз.

Лише народи, явлені у Слові,

Достойно жити можуть на землі.

(Ліна Костенко)

Мово рідна! Усе-все на світі нею ославлено – від мікро- до макрокосму, від найпростіших понять до наймудріших філософських категорій, до найніжніших, найінтимніших душевних порухів... І який же то злочин – знищувати цю мову! Така ж бо вона гарна, запашна, співуча... Недарма знавці мов світу не раз українську за красою, милозвучністю, гармонійністю ставили найвище – то поруч перської, то італійської....

Мова – дзеркало душі народу, святиня, з котрою зв”язана не лише минувшина, а й майбутнє народу, його авторитет у світі. Ми не можемо, не сміємо його втратити, бо втрачаючи рідну мову, народ втрачає з нею всі духовні надбання за багато віків, усі запаси мудрості, що зберігалися у народній поезії. Народна душа вироджується й переходить на нижчий ступінь розвитку, втрачаючи снагу рідної мови.

Тепер уже не можна відступати! Треба домогтися, щоб українська мова стала престижною в державі. Повинні рости національна самосвідомість, гідність, почуття причетності до свого великого народу з його правіковою культурою.

Поки що наша мати-Україна тяжко хвора: її ріки й моря, степи та ліси, духовне життя хворі.. Ще великий пророк наш і геній Т. Шевченко простогнав: „Погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі”... Від нас, нині сущих, залежить – бути їй чи не бути.

Газ. «Літературна Україна» 10.08.1995.

Владимир Коломиец

- известный украинский поэт, лауреат Государственной премии им Т.Шевченко.

Душа нации

(В сокращении)

Лише народи, явлені у Слові,

Достойно жити можуть на землі.

(Ліна Костенко)

Да, именно в языке душа народа. Если не сохраним, то уже – небытие, духовная пустота: ни поэзии нашей, ни философии, ни истории… Ничего нашего уже не будет. Беда в том, что многие равнодушны к своей великой душе.

Ещё в нач. ХХ в. украинский археолог Викентий Хвойка сделал эпохальное открытие Трипольской культуры. Эти раскопки не менее значимы для познания мировой истории, чем раскопки Трои или Микенские в Греции. На территории Украины, на берегах Днепра открыта самая древняя человеческая цивилизация доиндоевропейского общества. Это открытие доказало, что этногенетический процесс в Украине был непрерывен по крайней мере последние семь тысяч лет.

Дух сознания народа – в древних обычаях и обрядах… Историческая память – это наш фольклор, это наш язык звучит нам из протоглубин, откликается - и в шумерском есть его знаки, и в старогреческом, и в латыни, напоенной этрусками (гетами – руссами). Вот лишь капли из моря открытого – расшифрованы из шумерского такие лексемы: гу (голос) – а с ним родственны только украинские – гук, гукати; сік (удар) – и наши січа, сікти; гін (идти) – а значит и гоны, перегоны; шуг (схватить) – шугати, шуліка; гак (добавка) – с гаком и т.п. Язык этрусков долго не могли расшифровать… А на одной из погребальных надписей получилось «Ой лихо, дитя, лихо!»- где ещё, в каком языке, кроме украинского, есть это «лихо»?

И что уж говорить о санскрите (древнеиндийский), где целые гнезда слов соответсвуют украинским, начиная от прапонятия «світ» (мир) до книг познания «вед». Научно доказано: чем старее язык, тем он сложнее, более развит, богаче на различные лексико-грамматические формы. Множество раз сравнивалась упрощенность романских языков с латинским – их прародителем. А о древнейших корнях нашего украинского языка, в частности среди славянских, свидетельствуют немало его архаических форм: форма обращения (мамо, друже, сестро), удлиненность глаголов (співати, брати, а не петь, брать). Украинский язык чрезвычайно богат оттенками, значениями слов, своей полифонией.

Наш язык сохранил древнюю историческую память Украины-Русі… Воистину кто-то мудрый сказал: если бы мы знали историю слов, то знали бы все о своем народе. ...Язык позволяет проникать в самые отдаленные эпохи, не оставившие письменных памяток.

Как обычаи, так и язык творились на протяжении всего развития народа. Да, мы – древняя нация, свою духовную культуру наши предки начали творить задолго до христианства. Хотя нетерпимо-воинственное христианство со временем приспособилось и переплелось у нас с прадавним представленим о мире, но прежде всего староукраинские традиции вошли в плоть и кровь всех ныне существующих обычаев, как бы их ни ломали (колядованье, крашение яиц, веснянки, Ивана Купала и т.д.). Надо пробуждать историческую память нашего народа, гордость за его пратысячелетнюю историю.

Украинский язык в давние часы Киевской Руси называли руським. Различается живой устный язык праукраинцев, сохранившийся в необьятных народнопесенных сокровищах (этим языком мы общаемся и ныне) и украинский литературный язык давних памяток, берущий начало от Киевской Руси. Впрочем, ученые доказывают, что древнерусское письмо существовало и значительно раньше, по крайней мере, со второго столетия до нашей эры - вспомним хотя бы руническое письмо. Палимпсесты, в частности, свидетельствуют, что глаголицей писали за несколько столетий до установления кириллицы на Руси, тот же святой Кирилл рассказывает, как, путешествуя по Руси, он видел на ее окраине, в Крыму, евангелие, переведенное древнерусским языком. Значит, два языковые русла существовали параллельно – живой народный язык и литературная, письменная речь с ее старорусской или церковнославянской разновидностью, расширявшейся с принятием христианства, появлением школ, образования, книг, библиотек и употреблявшейся в Украине для удовлетворения общественно-государственных и церковных нужд (как латынь в Европе). Только с середины Х1Х столетия эти оба украинские культурно-языковые русла могуче слились – прежде всего, благодаря гению Тараса Шевченко.

...Вспоминаются слова первого президента Украинской Академии наук В. Вернадского: „Российский демократ заканчивается там, где начинается украинский вопрос”. И ныне немало повторяют то, что гласил Валуевский указ 1863 года: ”Украинского языка никогда не было, нет и быть не может”. А в известном Эмском указе 1876 года запрещался не только язык, но и любые принципы его правописания: „Чтобы... в произведениях изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания”.

Всё культурно-историческое наследие давней Руси-Украины перешло в царскую Россию: российскими стали и «Слово о полку Игореве», и киевские былины. Вся украинская духовная и научная элита во главе с Феофаном Прокоповичем была пересажена из Киева в Московскую землю. Стали российскими и творили культуру России композиторы Березовский, Ведель, Бортнянский, художники Д. Левицкий, В. Боровиковский. Или одно лишь имя – Гоголь, наш несравненный, богоравный Гоголь! - как обогатил российскую литературу образами и языком, и всей глубиной Украины.

Да, сложное понятие – народ, где-то сознательный, где-то не совсем, с клеймом низшего, меньшего – в восточных и южных областях. В Украине 75% печатной продукции – на русском языке! В южных и восточных областях почти нет украинских школ, хотя там живут в основном этнические украинцы. Так о каком же двуязычии можно говорить? И о каком притеснении там русских? Наоборот, как раз украинский язык, будто язык национального меньшинства, нуждается в защите – вытесняют как раз его – коренной и государственный, почти отовсюду. Пресса, телевидение просто издеваются над всем украинским. Требование некоторых депутатов узаконить официальным языком русский нанесет непоправимый удар по украинскому языку. Где ещё, в каком государстве есть парламент, выступающий против родного языка?

Нам следует помнить мысль педагога Ушинского: «Когда исчезает народная речь – народа больше нет! Отберите у народа всё – и он всё сможет вернуть, но отберите язык, и он уже больше никогда его не сотворит. Даже новую родину может образовать народ, но язык – никогда: умер язык в устах народа – умер и народ… Не условные звуки учит ребенок, изучая родную речь, но пьет духовную жизнь и силу из груди родного слова».

Древнегреческий историк Геродот, побывав на Поднепровье, считал Днепр рекой «наиполезнейшей после Нила», восхищался удивительной чистотой воды, тьмой-тьмущей рыбы, особенно осетрины; сочными травами пастбищ, хлеборобскими нивами, святилищами на берегах. Святилища – значит, духовный огонь горел! В летописях – украинская земля «медом и молоком текла», называлась «раем мира Божьего».

Здесь расцветал наш язык, издревле звучали украинская песня, дума, легенда; щедро взошла и книжная культура, достигшая вершин в Киево-Могилянской Академии. Позже при неимоверных трудностях образовалась новая украинская литература, осиялась великими именами Тараса Шевченко, Ивана Франко, Леси Украинки, М. Грушевского. Сколько было того «чорнокрилля на голуби й сонце», как сказал в «Золотом гомоне» Павло Тычина, но язык наш выстоял, достиг литературного совершенства, художественно огранился, как алмаз.

Родная речь! Всё-всё в мире ею обозначено: от микро- до макрокосма, от простейших понятий до мудрейших философских категорий, до нежнейших, интимнейших душевных движений… И какое же это преступление – уничтожать этот язык! Как он прекрасен, душист, певуч! Недаром многие знатоки разных языков не однажды украинскую речь по красоте, милозвучности, гармоничности ставили выше других – рядом то с персидским языком, то с итальянским…

Язык – душа народа, святыня, с которой связано не только прошлое, но и будущее народа, его авторитет в мире. Мы не можем, не смеем его утратить, ибо теряя родной язык, народ теряет вместе с ним все свои духовные богатства за многие столетия, все запасы мудрости, хранившиеся в народной поэзии. Народная душа вырождается и переходит на низшую ступень развития, теряя энергию, силу родного языка.

Нельзя уже дальше отступать. Надо добиваться, чтоб украинский язык стал престижным. Должно расти национальное самосознание, достоинство, чувство принадлежности к великому народу. Пока что наша мать-Украина тяжело больна: её реки и моря, степи и леса, духовная жизнь больны. Ещё великий пророк наш и гений Т. Шевченко простонал: «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі»… От нас, ныне сущих, зависит – быть ей или не быть.

Газ. «Літературна Україна»

Перевод с украинского Л.Кобзарь

 

ЗВИЧАЇ НАШОГО НАРОДУ

НАРОДНI ЗВИЧАI -

СКАРБИ УКРАIНСЬКОГО НАРОДУ

(За кн.. Олекси Воропая)

Кожен народ має свої звичаї, що виробилися протягом столiть i освяченi вiками. Звичаї – це втiленi в рухи, слова й дiю - свiтовiдчуття, свiтосприймання та взаємини мiж людьми. Вони впливають на духовну культуру нацiї, на розвиток народної творчости.

Звичаї народу – це тi прикмети, за якими розпiзнається народ не тiльки в сучасному, а i в його iсторичному минулому, це тi неписанi закони, якими керуються люди в щоденних i всенацiональних справах. Звичаї, а також мова - це тi наймiцнiшi елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну нацiю.

В усiх народiв свiту iснує повiр’я: той, хто забув звичаї своїх батькiв, карається людьми й Богом. Вiн блукає по свiту, як блудний син, i не може знайти собi притулку, бо вiн загублений для свого народу. Про це сказано i в нашого великого поета Т. Шевченка:

I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.

Бо хто матiр забуває, того Бог карає.

Наша Україна велика. Українцi розселенi на землях вiд Карпат до Кубанi, живе на Українi 45 мiльйонiв людей, якi мають у своїх звичаях бiльше спiльного, анiж рiзного. Саме ця близькiсть i перемагає всi тi сили, якi працюють на роз’єднання нашого народу. Спiльнiсть мови та звичаїв завжди була тими вузлами, що зв’язували наш народ, коли вiн був штучно подiлений державними кордонами. Не випадково в Українi iснує повiр’я, що в Святий Вечiр перед Рiздвом душi всiх дiтей, живих та мертвих, злiтаються до своїх матерiв на таємну вечерю. Цей звичай символiчно об’єднує всiх людей одної нацiї, одного народу.

Ми, українцi, нацiя дуже стара, i свою духовну культуру нашi пращури почали творити далеко до християнських часiв України-Руси. Вiзантiя принесла нам свою культуру, але не культуру взагалi. У нас на Українi вже була своя нацiональна культура, i Володимир Великий тiльки додав християнську культуру до своєї рiдної, батькiвської культури. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях i в уснiй народнiй творчости ознаки поєднання цих двох культур. Староукраїнськi традицiї увiйшли в плоть i кров народу, й ми вже не уявляемо Рiздва без кутi, Великодня – без писанки, Святої Тройцi – без клечання, навiть називаємо це Зеленими Святами. Всюди у нас вiдзначають свято Купала, на Введiння закликають щастя на майбутнiй рiк, на Катерини кличуть долю, а на Андрiя кусають калету, дiти й досi весною спiвають:

А ми просо сiяли, сiяли,

Ой, дiд-Ладо, сiяли, сiяли…

Все це – з нашої дохристиянської культури. Кутя – символ урожаю, писанка – символ народження весняного сонця. Зеленим гiллям нашi предки охороняли своє житло вiд нечистих духiв, що прокидаються разом з воскресiнням природи – вiд русалок, мавок, перелесникiв… Купало – типове дохристиянське свято, а Ладо – язичеський бог кохання й розмноження.

Рiздво Христове припадає на дохристиянське свято зимового повороту сонця. Це був час ворожiння, заклику до всiх сил природи на добробут, урожай, щастя на майбутнiй рiк. Про все це спiвається в дохристиянських колядках, все це мається і в iнших обрядах, як ось: дванадцять полiн, дванадцять святвечiрнiх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурi та злих вiтрiв, дiдух-снiп на покутi, сiно на столi…

Всi цi дiї, слова, що на перший погляд не мають нiякого значення в життi людини, вiють на серце кожного з нас чаром рiдної стихiї i є живущим бальзамом, який наповнює душу цiлющою силою.

Національний одяг

(За кн. О. Воропая "Звичаї нашого народу" т.1.

Київ, "Оберіг" 1991.)

З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку,

Вишивала дівчина, вишивала,

Чорну і червоную нитку клала...

(Пісня)

Коса – то дiвоча краса i честь. За негiдну поведiнку парубки дiвчинi силою одрiзали косу i то була страшна ганьба! Обряд заплiтання коси проходив перед школою. Збирались замiжнi родички чи старшi дiвчата, мати ставила їм могорич: «треба косу поливати, щоб краще росла».

На Лiвобережжi продiл робили посеред голови i заплiтали двi коси, ними обвивали голову, як вiнком. У свято вплiтали стрiчки-кiсники в одну косу, яка звисала на спинi.

На Правобережжi так само обвивали голову, нiби вiнком, а у свята заплiтали двi коси без стрічок. Були ще рiзнi зачiски: дрiбушки, зв"язки, колокiлки. На весiллi дiвочу косу розплiтають - то вже кiнець дiвування. Молоду садовлять на дiжу, вкриту кожухом вовною догори – символ щастя й багатства. Молодий розплiтає край коси, забирає ленту, а подруги розплiтають далi, вона плаче, а вони спiвають дуже поетичнi пiснi:

Ой на горi жито – тоненькi покоси,

А хто буде розплiтати дiвчиноньцi коси?

Козак буде розплiтати, козак буде плести,

Козак буде дiвчиноньку та до вiнця вести.

Скільки нiжностi, шляхетного почуття у пiснi - прощаннi молодої з косою та з дiвуванням:

Ой, на горi жито, а в долинi просо,

Ой, жаль менi тебе, моя русо косо!

Ой, просо, просо – волоття!

Ой, косо, косо - золоття!

Та не рiк я тебе кохала,

Щосуботоньки чесала,

Щонедiленьки змивала –

За один ранок – стеряла

Ой, сидiли лебедi на водi,

Та й полетiли на рiки,

Розпустили русу-косу навiки…

Або ще:

Перше було лiтечко, а тепер зима,

Посiяла чорнобривцi, та вже не пора.

А вже мої чорнобривцi розцвiтають,

Уже мою русу-косу розплiтають,

Уже мої чорнобривцi розцвiли,

Уже мою русу-косу розплели.

(Див. ще укр. нар. п1сню "Горіла сосна, палала")

 

В КОСІ СТР1ЧКА ГОЛУБА…

У недiлю та в свята дiвчата вбираються у стрiчки: вплiтали в коси, обвивали одну стрічку круг голови, а краї звисали за спиною. Поверх стрiчки надiвали вiнок. Колись з лубка обручик обвивали стрiчкою й одягали на голову. Влiтку закладали за нього живi квiти – як корона. І досi зберiгся гарний звичай: хлопцi дарують дiвчатам стрiчки та намисто тричi на рiк – на Меланки перед Новим роком, на Великдень та на Зеленi Свята:

Ой, по росi, сивий коню, ой, по росi –

Вiд милого даруночок: стрiчка у косi…

Частiш не червона, а спокiйнiшої барви: «Руса коса до пояса, в косi стрiчка голуба».

В 1 Н О К – це й оздоба, i оберег вiд лихого ока, в Купальську нiч – од нечистої сили, це й символ дівочої честi. А тому молодиця й покритка не смiють класти на голову вiнок! В 977 р. чехи пiдняли цiле повстання протии княгинi Дубравки тiльки тому, що вона – баба - надiвала вiнок! Найкращий вiнок – з живих квiтiв, тих, що тобi до лиця! Колись продавались «київськi вiнки» - їх майстерно робили черницi з паперових та воскових квiтiв. Шлюбний вiнок (замiсть фати) – з хрещатого барвiнку, якщо й штучний, то теж перевивався барвiнком – символом вiчного кохання. Дружки плетуть шлюбний вiнок, спiваючи – просять благословити зачинати вiнок.

НАМИСТО – вiдоме з доримських часiв: зi скла, янтарю (його колись добували на Днiпрi), коралiв, перлiв. В селах у бiднiших дiвчат – з насiння, кiсточок, ягiд. Дiти й досi таке роблять. На шнурочку – хрестик, дукачi-монети, їх дарить хрищений з образом її святої.

ХУСТКИ нацiональнi, стародавнi - завжди були бiлi, з довгими китицями, на них вишитi шовком квiти. Мають i обрядове значення: при сватаннi дiвчина пов"язує парубковi на руку вишиту хустину - на знак згоди стати йому дружиною:

Ой, маю я одну хустку, та їй нема року,

А то буде миленькому на осiнь на руку…

В часи козаччини, коли козаки вирушали вiйськом у похiд, то кожна дiвчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ вiрности у коханнi. У Т.Шевченка про це:

Дарувала шиту шовком хустину,

Щоб згадував на чужинi…

Коли козака в дорозi чи в бою спiткає смерть, хусткою вкривають обличчя – «щоб хижi птахи очей не довбали, козацької кровi не випивали…» А коли ховали вбитого козака, то його тiло в домовинi вкривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осiдланого коня, якого вели слiдом за домовиною. У Т.Шевченка:

Ведуть коня вороного,

Розбитi копита…

А на ньому сiделечко

Хустиною вкрите

Вишивали хустини шовком, узори до 18 ст. були геометричнi, а пiзнiше перейшли i на хустках, i на рушниках на стилiзованi квiти, зрiдка птахи: пiвники, жар-птиці, голуби…

Як Ілля Репiн готував картину «Запорожцi…», то з Д. Яворницьким їздив по запорозьких мiсцях, збирав матерiали, змалював багато пам"яток козаччини, в тому числi й малюнки з вишитих хусток, якi збереглися у нащадкiв козакiв-запорожцiв. Коли К. Чуковський в 1915 р. переглядав тi його альбоми, то писав: «…здається, що у них навiть штрих український – м"який, музичний, лiричний…»

НАМІТКА. У весiльнiй пiснi спiвають:

З Марусi здiймуть вiночок,

Надiнуть серпаночок –

Славна жона буде!..

Пiсля розплiтання коси свашки або мати покривають голову молодої намiткою, а потiм спiвають:

Зробили ми дiло

Аж нам чоло впрiло:

З коржа – паляницю

З дiвки – молодицю.

Намiтка – це бiле тонке довге полотнище з тонкого серпанку, по краях вишите червоним, а у старих – темне чи вишите чорними хрестиками. Носять намiтку поверх очiпка, обвиваючи нею голову.

ОЧІІПОК – цилiндрична шапочка, ззаду на шнуровцi - стягується й повнiстю закриває волосся. Очiпок, як i намiтка буває з льону, шовку, оксамиту, парчi – рiзного кольору, у бабусi – чорного, у вдови, яка ще хоче замiж – червоного, а в молодої жiнки – очiпок бiлий, з гарною вишивкою, яка прикрашає молоде обличчя.

Пiсля весiлля косу вiдрiзали, й назавжди накривали очiпком та намiткою, i вже нiхто й нiколи не побачить жiнку простоволосою. В грамотi князя Ярослава Володимировича за 1195 р. записано, що накладається пеня на того, хто зiрве з жiнки «повой». Тому в жiнок не було особливих зачiсок, а просто волосся скручене у вузол пiд очiпком. Цей суворий старослов"янський звичай уже належить iсторiї.

ОБРУС – також старовинне бiле вкриття голови замiжньої жiнки. Вiн значно коротший, але набагато ширший од намiтки, його не зв"язують, а просто кладуть на голову, кiнцi звисають на плечi. Вiн поширений був у Західній Українi, а на Подiллi обрусом називають скатерку, що нею накривають стiл.

Ж1НОЧА СОРОЧКА

За княжих часiв на Українi-Русi в теплий перiод довга сорочка, зiбрана бiля шиї, пiдперезана поясом, була єдиним одягом дiвчат i жiнок. На Лiвобережжi та Київщинi сорочки шили без комiра, а на захiд по Правобережжю – з комiром: вiдкладним або стоячим, а рукава з манжетою й зборкою по краю. Усi сорочки шилися з розрiзом посеред грудей, частiше – з вишитою пазухою. Рукава завжди довгi й широкi: ширина рiвна двом третiм довжини. Довжина сорочки, що носиться з плахтою чи запаскою – до кiсточок, а сорочка до спiдницi – трохи коротша. З-пiд плахти обов"язково визирає вишитий подiл.

Існує два типи сорочок: додiльна – з одного полотна, а друга – з пiдтичкою: верхня частина з тонкого полотна, а нижня - підтичка - з грубшого. Шили сорочки з уставками (вшитi плечики, якi теж збирають коло шиї) i без вуставок. Шили їх з домотканого полотна – льняного чи конопляного, обов"язково бiлого – це найстарiша й найхарактернiша їх особливiсть. А друга особливiсть – вишивка.

Розрiзняють три типи вишивки: надднiпрянськi, галицькi й полiськi. Надднiпрянська – червоними й чорними (або синiми) нитками, а ще - сiрим чи бiлим по бiлому, орнамент – рослинний. Галицькi вишивки – на Подiллi та в Карпатах, в них орнамент геометричний, багатокольоровий: нитки синi, червонi, зеленi, жовтi й оранжевi. На Полiссi або зовсiм не вишивають, або ж тiльки червоною заполоччю й простеньким орнаментом. Звичайно вишивають тiльки низ сорочки, верх рукава – вуставки (полики) широким узором, вузенько - бiля зап"ястя, а iнодi вишивають i пазуху.

В будень жiнки одягали поверх сорочки запаску, а в свято – плахту, усе це пiдперiзувалось крайкою-поясом, кiнцi якої звисали у молодиць ззаду або злiва, а у дiвчат – спереду.

ЗАПАСКА була двох видiв. Перший – два чотирикутники з вовняної тканини (як хвартухи) iз зав"язками угорi, один – наперед, а другий – ззаду так, щоб з бокiв було трохи видно сорочку. Одна запаска може бути й хвартухом до плахти. Другий вид запаски – один шматок обгортае стан так, щоб кiнцi сходились попереду, а зверху – хвартух, i все пiдперiзується крайкою. З-пiд запаски видно вишитий подiл сорочки. Колiр запаски в Буковинi чорний з вишивкою внизу i збоку. Гуцули тчуть запаски з яскравими горизонтальними смугами. На Холмщинi запаски з бiлого сукна, а в Надднiпрянщинi – чорнi, темносинi й червонi.

ПЛАХТА удвiчi ширша од запаски, це два полотнища, зшитi до половини. Плахту перегинають удвоє й обгортають стан так, щоб незшитi два полотнища прикривали боки, а зшита половина – ззаду. Невеликий розрiз спереду закриваеться хвартухом. Плахту завжди тчуть картатою, ще й вишивають шовком. За козацьких часiв це були красивi й багатi витвори мистецтва. Недалеко од Запорiжжя було село Плахтiївка, де виготовляли – ткали й розшивали плахти. В 1775 р. росiйське вiйсько за якусь провину силомiць переселило все село в Бесарабiю. Пiсля козаччини все занепадало в Українi..

ХВАРТУХ-попередниця з барвистої шерстяної тканини, внизу – вишивка чи нашитi стрiчки. Колiр пiдбирають пiд плахту. На Київщинi – бiлi з червоним обрамленням. На Волинi тчуть як маленький килимок з гарним узором. В Карпатах – з чорного оксамиту i вишивають шовком та намистом.

КРАЙКА-пояс буває ткана й плетена з шовкових, шерстяних ниток, з китицями. Гуцулки у свята пiдперiзувалися узорною крамною шовковою хусткою:

складена косинкою зав"язувалась ззаду, а спереду зисала трикутником з торочками. В центральних областях пiдперiзувались ще бiлим вузьким рушником, льняним, перетканим червоними смугами. Такий бiлий пояс-рушник був обов"зковим для молодої на весiллi-cвадьбi.

КОРСЕТКА (керсетка) з тонкої шерстi, оксамиту чи шовку на пiдкладцi, без рукавiв, без комiра, в стан, а для жiнок були ще з вусами - для пишности. Її по краю обшивають оксамитом, застiбають злiва чи спереду, а в галичанок – короткi без застiбок, нашивають рiзнобарвне намисто.

СПІДНИЦЯ замiнила запаску в кiнцi козацького перiоду (кiнець 18 ст.) На Волинi спiдницi-лiтники ткали з яскравими горизонтальними смугами. В Галичинi й Закарпаттi з поздовжнiми. На Надднiпрянщинi – темнi, з вузькою стрiчкою внизу.

СУКНЯ-плаття - у шляхтянок розкiшними шились: довгi, з довгими вузькими рукавами, з комiром вiдкладним або з вирiзом, вишитi або обшитi лентами.

ВЗУТТЯ – сап’янцi (чобiтки) й черевики (туфлi). Сап’яни найулюбленiшi, на свято – з червоної шкiри. Черевики – з кольорової шкiри або мiцної дорогої парчi, обшивались золотим узороччям – бiльше для дiвчат, а молодицям – сап’янцi. Лаптi та постоли – в полiських селах та Карпатах, а в схiдних областях - вони лише для дуже бiдних.

В і н о к

Моя Україна –

то сплетений сонцем вiнок,

Що звабно цвiте нам на радiсть,

а свiту – на подив,

Бо вiчно не в’януть,

любої пори i погоди:

Волинь – як блавати,

Полiсся – блакитний льонок,

Мов ружа червона,

в нiм сяйвиться Галичина.

Донбасу – ромашка,

зеленая рута – Полтави.

В нiм квiтне Подiлля

барвiнком – у свiтлiй оправi

Од сплескiв пшеницi,

ii золотого руна.

Тож з давнiх-давен ми шануем

барвистий вiнок –

Той символ краси, i єднання,

i дружби, i свята.

Недарма його одягають

вкраїнськi дiвчата, -

Гостям пiднести хліб та сiль,

Пiсень заспiвати,

чи в колi щасливiм

Пiти у весiльний танок.

Вiн квiтне в серцях,

Викликає весняний порив.

Несем у життi його радiсть

вiд роду до роду.

Та й ми як вiнок:

возз’єднались-сплелися народи

Пiд сонцем радянським

в щасливi усi кольори.

Степан Лисий

Два кольори

Сл. Дм.Павличко

Як я малим збирався навесні

Іти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними,

Червоними і чорними нитками.

Приспів:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба.

Два кольори мої, два кольори,

Червоний – то любов,

А чорний – то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги.

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні,

Мої сумні і радісні дороги.

Приспів:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба.

Два кольори мої, два кольори,

Червоний – то любов,

А чорний – то журба.

Орнаменти українських вишивок

ВЕЧОРНИЦ1

(За кн. О. Воропая "Звичаї нашого народу" т.1.

Київ, "Оберіг" 1991.)

Пiсля Миколая вже щовечора збирались вечорни

цi. В буднi дiвчата там прядуть, шиють та вишивають сорочки, рушники на придане. Хлопцi залицяються, розказують небилицi, спiвають, танцюють – заважають дiвчатам. Це – як сiльський клуб, туди не ходять одруженi.

Хату наймають в одинокої жiнки (чи в бездiтного подружжя), дiвчата платять хлiбом, мукою, полотном, i нiколи – грiшми. Така хата є на кожнiм кутку.

Дiвчата працюють мовчки, перекинуться словом, потiм якiйсь увiрветься терпець, почне спiвати… То одна, то друга зиркне у вiкно, гляне на дверi, пiсню переб”ють розмовою, жартом, смiхом. Знову притихнуть, ще енергiйнiше вiзьмуться за дiло. Хлопцi приходять пiзнiш. Парубок стукне кулаком у вiкно:

- Дiвчата, пустiть до хати, бо з дороги збився! – дiвчата, як побачать, що «свiй», то пустять. А «чужий» з другої вулицi ждав «своїх» парубкiв i заходив, якщо вони дозволять. Заходять хлопцi, скидають шапку:

- Добрий вечiр вам у хатi! – Доброго здоров”я й тобi! – а як дiвчата ще працюють, то:

- Боже, помагай! – Спасибi!

Прийшли хлопцi – i вже не до роботи, починаються розмови про події дня: де в кого що сталося – той помер, той оженився, той хату купує… Розказують рiзнi небилицi, дива й чутки – з смiхом, жартами, пiснями, грали i в карти.

Якщо повертались додому опiвночi, з першими пiвнями, то це – вечорницi, а як аж до третiх пiвнiв, то це вже - досвiтки. Починався Великий Пiст (перед Паскою) – вечорницi припинялися, бо – грiх! А лiтом була «вулиця».

С К Л А Д Ч И Н А

Бувала складчина чотири рази на рiк: на третiй день Рiздва, на Великдень i на заговiни – перед Пилипiвкою й перед Великим Постом.

Дiвчата готували вечерю, зносили хто що може: вареники, сиру, масла й т.д. Готували разом: хто тiсто мiсить, хто качає, хто пiч розпалює…

Хлопцi складались грошима й купували горiлки чи вина i солодощiв для дiвчат, а ще наймали музикантiв: скрипка, бубон i дудки.

Музики заграли «козачок», хлопцi пiшли танцювати, перетанцювали й ciли. Тодi дiвчата:

- Заграй нам «метелицю»!

- А тепер «общої» - польку у два боки! І так – до вечора.

Увечерi в хатi «панiматки» свiтло засвiтили, посiдали до столу, кожна дiвка з своїм парубком, чужих дiвчат не бувало, а хлопцi – приходили. Старший хлопець – «отаман» брав у руки пляшку горiлки, а старша дiвка – «отаманша» тарiлку з медяниками (печиво): 1-а чарка – хазяїну, 2-а - «панiматцi», третя – музикам. Як почастували всiх, то ставили горiлку на стiл i подавали вечерю: вареники, ковбасу, смаженi кури, все, що було. Горiлки пили тiльки по двi чарки – щоб кожен пару мав. Бiльш не пили, щоб не повпивалися. На закуску дiвчата частували хлопцiв «вареною» - варений цукор, розведений теплою водою з перцем, а хлопцi дiвчат – цукерками. Як все поїли-попили, то старша дiвка так говорила: «Не гнiвайтесь, люди добрi, якщо кому недодали, бо чим хата багата, тим i рада» - всi виходили з-за столу, дякували i йшли танцювати у дворi, а як iшов снiг чи дощ – то в клунi.

В селах колись булла парубоча й дiвоча громади – помагати сiльськiй громадi. Як в парубочу громаду

коронували – приймали хлопця, то вiн ставив могорич i вже мiг запускати вуса, носити сиву шапку пирiжком,

ходити на вечорницi до дiвчат. Парубоча громада на Великдень робила гойдалку, у Рiздво ходили колядувати, а на Водохрещу – вирубували хрест на льоду.

В дiвочу громаду приймали тих, що вмiють шити й вишивати, бо на вечорницях без дiла не годиться. Дiвчата органiзовують вечорницi, а лiтом – «вулицю», квiтчають церкву до зелених свят, порають самiтнi гробки на кладовищi перед поминаннями, а також допомагають старим та немiчним одиноким людям у селi. Такi громади були в селах України аж до початку 30-х рокiв ХХ столiття.

С В Я Т - В Е Ч I Р

(за кн. Олекси Воропая)

Сонце на лiто – зима на мороз! Навколо бiлiють снiги, мороз розмалював вiкна, дерева стоять в iнеї, мов у казцi сяють самоцвiтами пiд першими променями сонця. Над кожною хатою в’ється димок. Сьогоднi особливий день: i словом, i дiлом магiчно твориться образ щастя, миру i спокою в домi.

Господиня удосвiта, тричi перехрестившись на схiд сонця, добуває кресалом новий вогонь i розпалює в печi 12 полiн, щоб приготувати 12 святвечiрнiх страв - пiсних: узвар, горох, квасоля, капуста, риба, вареники, картопля, гриби, каша гречана, голубцi з пшоном, коржi з маком, кутя з товченої пшеницi – тут усi найголовнiшi плоди, звiт за все своє багатство, за цiлорiчну працю. Старша дочка помагає матерi готувати цю вечерю.

Господар порає худобу, розчищає снiг од хати, весь реманент зносить на мiсце. Вся сiм’я теж повинна бути вдома! Боже сохрани десь заночувати: весь рiк блукатимеш по свiту. Обов’язково помирися з ворогами – бо вступаєш у нове життя.

Та не завжди знаєш своїх недругiв, а тому, щоб когось не минути, господиня заворожує усих разом: затикає клоччям дiрки на лавах та ослонах i заклинає: не дiрки затикаю, а роти моїм ворогам на весь рiк! Ще зав’язує вузли на мотузцi – стiльки, скiльки має ворогiв, а пiд час вечерi сiдає на неї: щоб вороги так мовчали, як цi вузли мовчать!

Так в турботах проходить весь день, сьогоднi не снiдають й не обiдають, хiба що малим дiтям в обiд дадуть трохи поїсти. Перед вечером готують вiвтар з найважливiшого знаряддя й снопа.

Господар вносить снiп жита – «дiдух» - символ врожаю:

- Що несете, тату? – Злата, щоб весь рiк жили багато!- i перехрестившись, вiншує:

- Вiтаю iз щастям-здоров’ям, i з цим Святим Вечером! Дай Боже, здоров’я й урожаю на весь рiк! Пiдносить снiп над столом i ставить його до покутя пiд образами.

Господиня накриває стiл новою скатеркою, пiд неї по кутах по голiвцi часнику – щоб злу силу вiдганяти. Трохи сiна кладуть пiд столом, а зверху - «залiззя»: лемiш, сокира… Дiти потiм за столом торкаються його босонiж – щоб ноги були мiцними, як залiзо.

Дiти несуть хлiб, сiль, воскову свiчу, а мати – кутю та узвар на покуть. Виставляють полумиски з вечерею на стiл. Дiти сiдають до вiкна виглядати вечiрню зорю, яка сповiстить про велике чудо – народження Сина Божого.

Батько й мати обходять худобу, обкурюють ладаном, дають усим по ложцi святвечірніх страв. На порозi їх стрiчає вiрний пес Сiрко, весело замахав хвостом. Господар йому урочисто: «Це той хлiб i вiвцi, що ти доглядав менi увесь Божий рiк.» - i кладе перед ним окраець хлiба та лiй, а сам iде до стайнi, де корови й воли, конi та вiвцi, там благословляє кожного: «Благословляю тебе цим святим хлiбом i закликаю до тебе добро, щоб ти звiра не боялось, грому не лякалось, щоб минали тебе чорнi напастi». Господиня тим часом вiдвiдала гусей, курей, качок, нагодувала i їх кутею.

Батько знов набирає в миску по ложцi страв, зверху кладе калач, горiшки та яблуко i без шапки виходить на порiг, в правiй руцi тримаючи бич од цiпа. Мати засунула дверi, погасила свiтло, наказує дiтям сидiти тихо. Дiти вiрять, що батько там вiч-на-чiч з грiзними стихiями, принишкли бiля матерi. Батько, обернувшись за сонцем, тричi басом гукає: «Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти! Йди до нас на вечерю!» - й пiсля третього разу, погрожуючи бичем, сердито промовляє: «Як не йдеш до нас, то не йди i на жито-пшеницю! Йди за моря, за лiси, за гори, а нам не роби шкоди!» Так само запрошував i сiрого Вовка: «А як не йдеш, то не бери у нас нi телят, нi ягнят, анi малих поросят!» Також просив i чорнi бурi та злi вiтри: «Коли не йдете на дари Божi, на страви ситi, то не приходьте й влiтi, не робiть шкоди на яринi та житi!» Потiм уже замикаються й сiдають вечеряти.

Свята вечеря збирає увесь рiд, навiть мертвих та безвiсти загиблих. Для вiдсутнiх ставлять кутю та узвар на вiкнах, а пiсля вечерi не миють мисок. Перед вечерею всi, перехрестившись, моляться за батьком: «Просимо Тебе, Боже, щоб i тих душ до вечерi допустив, що вже мертвi. Вони цього Святого Вечора ждуть, а нам треба їх спом’януть. Господи, захисти наше добро од усякої напастi, а нас сохрани на росах, на водах, на тяжких переходах. Дякуємо Боговi святому, що помiг нам дiждати цього свята. Поможи нам, Боже, у радостi одправити цi празники та дождати других у мирi й спокої. Амiнь»

Спочатку пробують кутю, а потiм все iнше. Малi дiти бавляться. Залiзуть пiд стiл, квокчуть - щоб квочки водились, а мати кидає їм туди горiшки, монети. Старшi дiти носять у вузлику вечерю до бабусi-дiдуся, до хрищених, а тi їх садовлять до столу, пригощають медяником, дiд – горiхами чи монетами. А потiм теж загорнуть у вузлик свiй калач або пирiжкiв чи вареникiв… Малi вже сплять, а батько й мати, схилившись над столом, тихо заспiвають: «Бог предвiчний народився…»

К О Л Я Д А

Коляда – язичеський бог, (римськi календули-календар чи колядування-колдування?)

Колядують в перший день Рiздва. Спочатку йдуть дiти, вже пiсля того, як у церквi скiнчиться Богослужiння. Зiбравши гурт, обiйдуть чи не все село з колядою.

Бiгла теличка з березничка

Та до дядька в двiр

Я вам, дядьку, заколядую,

А ви дайте пирога!

Вiзьму вола за рога

Виведу за порiг,

Та викручу правий рiг!

Буду рожком трубити,

А воликом робити,

Пужкою поганять,

Хлiб-сiль зароблять.

Будьте здоровi, з празничком!

Стануть пiд вiкном: «Благословiть колядувати!» - Спiвають, славлять господарiв, а їм за те виносять гостинцi, крендель чи копiйок…

Йдуть далi, снiгу по колiна, мороз щипає, але – весело! Зустрiли другий гурт: «Хлопцi, де добрi бублики дають?» - «Та шо бублики! Там панич з города приїхав – грошi дає!»

Ой, радуйся пане,

пане-господарю!

Син Божий народився!

Були колядки й для бiдної вдови, хоч i не могла дати нiчого, та iй cпiвали, бо грiх обминути бiдного.

Дорослi дiвчата та парубки колядують iз звiздою та дзвоником. Роблять з дерев’них шалiвочок семикутну звiзду, всерединi - образок та свiчка, декорується стрiчками. Ватага з п"яти осiб: береза, звiздоноша, дзвонар, мiхоноша та запасний помiчник мiхоношi. Пiд хатою береза гукае:

- Пане-господарю, благословiть Христа славити! - Або спiвають усi хором:

По цьому дому, по веселому

Чи дозволите колядувати?

Колядувати, весь дiм звеселяти?

Дiм звеселити, дiтей збудити,

Христа славити?!

- Просимо, - вiдчиняє дверi господар. Хлопцi стають перед образами, скидають шапки i пiд дзеленкання дзвоника спiвають:

Нова радiсть стала

Яка не бувала

Над вертепом звiзда ясна

Весь свiт осiяла…

Де Христос родився,

Там свiт просвiтився

Ти, небесний царю,

Небесний владарю,

Пошли, Боже, лiта многi

Цього дому господарю

Щоб i хлiб родився,

Щоб i скот плодився,

Щоб цей пан-господар

Нiчим не журився!

Iх пригощають, бува, й чарку наливають. Колядники ще раз бажають всього доброго та йдуть далi.

В Е Р Т Е П

Це - двоповерховий будиночок, лялькова драма у двох частинах. Першу, котра писалась в Київськiй Академiї, розiгрують бурсаки, студенти духовної Академiї.

1-а частина кiнчається смертю царя Iрода.

2-а частина – народнi розваги народною мовою, з пiснями, жартами, дотепами.

Х Р И С Т О С Л А В И

- це вiршi релiгiйного змiсту, схожi на вертепнi, якi читають хлопцi-школярi церковно-приходської школи, збираючись по 2-3 особи.

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР (або свято Меланки)

- через тиждень пiсля Рiздва, пiд Новий рiк. Увечерi, як зоря засяє, мати, було, запалять свiчку перед образами, обкурять ладаном хату i поставлять череп’яну миску з пирогами на стiл. Тато сядуть на покутi й голову прихилять – ховаються за пирогами. А ми, дiти, нiби не бачимо його:

- Мамо, а де наш тато? - А хiба ж ви мене не бачите, дiти? – Не бачимо, тату! – Дай Боже, щоб i на той рiк ви так мене не бачили! - щоб такі ж пироги були, - перехрестяться та й запрошують всю сiм’ю до столу, до «щедрої кутi»: пироги з м’ясом i гречанi млинцi на смальцi. Тiльки посiдали, а пiд вiкном уже й щедрують:

Щедрик-ведрик!

дайтевареник!

Грудочку кашки,

кiльце ковбаски…

Або: Щедрий вечiр, добрий вечiр

добрим людям на здоров’я!..

 

РЯЖЕНI З КОЗОЮ

- Як робили козу? На грубшому кiнцi лози в розколину вставляють роги i прив’язують мотузком, обмотують лепехою, щоб кращi були, а бiля рогiв – дерев’янi ложки – вуха. На протилежному кiнцi прив’язують лозину з вiхтиком – хвiст. Що двi-три хати мiнялись, бо ж кожному цiкаво бути козою. Надягає так, щоб рiжки на голову, а хвiст на спину, зверху накидають кожуха вовною догори, щоб тiльки «морду» кози було видно. Спереду звисають рукава – то переднi ноги, одною рукою коза тримає лозину й так трясе хвостом.

В компанiї є ще вусатий кiт з торбою на сало – найменший з хлопцiв, вiн нявчить – просить сала!

Водять козу підлітки, як вже смеркне, краще туди, де є дiти.

- Дядьку, пустiть козу до хати, бо змерзла! – А дядько повинен вiдмовлятись:

- Нема козi де розгулятись – тiсно в хатi! – Та пустiть, бо змерзла! – i так до трьох раз просить…

- Та я вже й пустив би, та що дядина скаже?- Козовод:

- Будьте ласкавi, дядино, пустiть, бо й козенята померзнуть!

- Нащо ви нам здалися? Вже й пiзно, дiти збираються спати – налякаєте їх.

– Та пустiть – холодно!

- Я хату помазала, припiчок побiлила, а ви менi наробите! - Коза знову жалiбно: «Ме-е-е!»

- Та йдiть уже, заходьте…Тiльки добре спiвайте! – Козовод веде козу, за ним кiт, всi щедрiвники.

Поскидали шапки, «добрий вечiр» кожен сказав, i старший козовод почав:

Нуте, панове, нуте мурове!

Поставайте в ряду, я козу веду!

Коза й кiт танцюють в такт, а дiти смичуть то козу за хвiст, то кота за вуса. Всi хором спiвають:

Наша козиця вже стара птиця,

Недавно з Києва:

Ногами стопчу, рогами сколю!

Хвостом замету!

Ой де взявся Вовк, та Козу натовк.

Де узявся Заєць, став Козу лаять.

Ой та Козиця – старая птиця,

Ухопила серпок, та по полю – скок!

Нажала сніпок та й змолотила,

Діток накормила.

Ой не йди, Коза, у темні ліса!

Ой там стрільці-гонці

З острова Хортиці.

Що перший стрілець, козак-молодець!

Ударив козу під правеє вухо –

Тиць! - Коза впала,

Хвiст свiй задрала!

Коза падає мертва, кiт обнюхує, а хор спiває далi:

Треба козицi три куски сала.

Кiт: Мяу, мяу – сала! Щоб коза встала!

Вона встає, починає танцювати.

Хор: Ой устань, козо!

Та й струсися!

По цьому дому,

По господарю

Ізвеселися!

Ой, слухай, козо!

Де труби гудуть.

Там млинцi печуть,

То i нам дадуть!

Коза йде до печi, задирає морду, нюхає. Хор спiває:

Хазяїн iде, пожитки несе:

Перший пожиток – мірочка гречки

На варенички!

Другий пожиток – мірочка жита,

Коза була б сита!

Третій пожиток – решето вівса,

Зверху ковбаса!

Та й щедрівка вся!

А за ці щедрівки – та кварта горілки!

А од цеї мови – бувайте здорові!

Всi в один голос до господарiв:

-Будьте здоровi з празником! - Козовод до кози:

-Кланяйся!

Господар дає пирiг чи копiйок, а кiт до господинi:

- Мяу, мяу… сала, щоб коза брикала!- Козовод:

- Дайте, дядино, сала, бо кiт здохне!

- Нема сала, миша вкрала! Або: Сало – погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало! – а кiт усе нявкає, товчеться навколо господинi, аж поки та дасть шматок сала. Сало - котовi в торбу, пирiг – у мiшок козоводу, а грошi – в скриньку скарбниковi.

- Прощавайте! Дай Боже, того року дiждати!

Вийшли – темно, аж ген свiтиться вiкно, то дiвчата «Меланки» справляють. Ходiм, там уже й парубки з своєю «Меланкою» - поскидали машкари, за стiл сiдають. Ми пiд вiкном: - Ме-е-е!

- Козоводи прийшли! Пускайте їх до хати! – Ми свiй «доход» на стiл: - Гуляємо всi разом!

ДІВОЧА МЕЛАНКА

Дiвчата теж водять Меланку – красиву «молоду» (хлопця) вдягають у вiнок, намисто… Друга дівчина – «молодий», що зветься Василем – шапка, шаровари, чоботи, iншi – дружки, так всi щедрують пiд вiкнами, збираючи Меланцi «на вiнок».

Дiвчата знаходять час i поворожити – так само, як i на Андрiя ворожили: бiгають слухати попiд вiкнами, кидають чобiт через хату, куди носком – туди замiж, перелiчують кiлки в плотi: Удiвець, молодець… Або зав’язавши очi, лiчить кiлки до дев’яти, перевязує дев’ятий, а вранцi дивиться, чи гарний, рiвний, чи кривий-горбатий – така й доля буде…

На Слобожанщинi дiвчата опiвночi розкладають вогнище на березi, прорубують ополонку i кожна кидає тлiючу головню у воду: затрiщить вогонь на водi – за багатого пiде, а як тiльки «пшикне» - за бiдного.

НОВИЙ РІК або СВЯТО ВАСИЛЯ

Ще тiльки розвидняється, а вже будять малого:

- Вставай, сину, годi спати, пора йти посiвати! - Ще звечора в дiдову рукавицю намiшав по жменi зерна. Спочатку вдома встав перед образами й посiвав:

На щастя, на здоров’я та на Новий рiк!

Щоб родило краще, як торiк –

Жито, пшениця, всяка пашниця…

Спасибi, сину, що обсипав нас щастям. На ось тобi грош та будь завжди хорош! А тепер i до людей!

В дядька дверi не замикають – ждуть посипальникiв.

Ходить Ілля на Василя,

Носить пугу житяную,

Де замахне – жито росте,

Роди, Боже, жито, пшеницю

Усяку пашницю -

У полi ядро, а в домi добро! Дай, Боже!

- Спасибi, племiннику! Гарно примовляєш. На ось тобi трохи грошей на книжку - та вчися, щоб дурнем не був! – Хотiв уже йти з хати, а дядина:

- Куди ж ти, Свириде, вже йдеш? Сiдай на лавi, нехай у нас в хатi добро сiдає: кури, качки, гуси, рої бджолинi, та й старости, бо ж дiвка у нас… Я сiв, а щоб недурно сидiти, дядина дала медяника…

Перший посiвальник буває й першим полазником – приносить до хати щастя, треба щоб це був хлопець, а не дiвчина, тому дiвчата не посiвають.

Од Рiздва до Нового року не виносять смiття з хати - щоб не викинути долю. А в Новий рiк його спалюють на воротях й усi стрибають через нього – щоб в новий рiк увiйти чистими. Або спалюють в садку – дим дерева обкурює, щоб родили. А сiном з-пiд скатерки перев’язують дерева – щоб нечисть не водилась.

У перший день Нового Року до всього приглядаються. В церквi до свiчi в панiкадилi: як зiгнувся гнiт – буде врожай. Як погода тиха i ясна – буде щасливий рiк. Треба пити по двi чарки – щоб в парi жити.

«Було мама наварять вареникiв повну макiтру - їж досхочу! Ото тато сiдає та примовляє: Вареники-мученики, сиром вам боки набивали, маслом очi заливали, в чавунi кипiли – за нас, грiшних, такi муки терпiли!»

Всi родичi сходяться на обiд: було до чого чарку випити та «дай Боже» промовити. А по обiдi запрягали найкращих коней i з пiснями їхали на прогiн: конi-змiї не чують нiг пiд собою, санки – як на крилах, тiльки снiг вихором на всі боки!..

КОЛЯДКИ

По всьому світу

Стала новина:

Діва Марія

Сина родила!

Сіном притрусила,

В яслах положила

Господнього Сина.

Діва Марія

Бога просила:

В що ж би я Сина

Свого повила?

Ти небесний Царю,

Пришли свої дари

Цьому Володарю.

Зійшли янголи

З неба до землі,

Принесли дари

Діві Марії:

Три свічі воскові,

Ще й ризи шовкові –

Месії Хрестові.

Р А Д У Й С Я !

Добрий вечір тобі, пане-господарю –

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Застилайте столи та все килимами –

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Та кладіть калачі з ярої пшениці -

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Та прийдуть до тебе три празники в гості –

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

Ой, перший же празник – та Різдво Христове –

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

А другий же празник – Василя святого –

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

А третій же празник – свята Водохреща –

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

А що перший празник пошле тобі втіху –

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

А що другий празник зішле тобі щастя –

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

А що третій празник пошле всім нам долю -

Радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!

****************

Нова радість стала, яка не бувала:

Над вертепом звізда ясна світлом засіяла -

Де Христос родився - з Діви воплотився,

Як чоловік, пеленами убого повився.

Анголи співають, славу-честь звіщають,

На небесі та на землі мир проповідають.

Давид виграває, в гуслі ударяє,

Чудно-дивно і предивно Бога вихваляє.

І ми теж співаймо, Христа прославляймо,

Із Марії рожденного смиренно благаймо.

Просим тебе, Царю, небесний Владарю,

Даруй літа щасливії цьому господарю.

Даруй господарю, даруй господині,

Даруй літа щасливії усій їх родині.

В Е Л И К Д Е Н Ь

ВЕРБНА НЕДIЛЯ

(За кн. О. Воропая "Звичаї нашого народу" т.1.

Київ, "Оберіг" 1991.)

В церкву навозять багато вербного гiлля. Зранку всi йдуть до церкви – старе й мале – бо грiх не пiти у вербну недiлю. Як священник окропить, то дiти одне перед одним стараються дiстати собi вербу й тут же проковтнути кiлька «котикiв» - «щоб горло не болiло». Колись носили свячену вербу вiд церкви до церкви. А господарi приносили додому й одразу садили в огородi чи в полi недалечко, а решту ставили пiд образами…

Останки верби грiх топтати, треба спалити на вогнi. Магiчна сила верби свяченої – худобу вперше навеснi виганяли саме свяченою вербою – шоб нiяка нечиста сила не чiплялась. Вербу варять з iншими травами й дають хворiй людинi чи худобинi. Як хто не був на заутренi, то його цiєю вербою били, примовляючи:

«Не я б"ю – верба б"є! За тиждень – Великдень! Недалечко - червоне яєчко!»

Дiвчата та хлопцi по дорозi з церкви теж билися вербою: «Будь великий, як верба! А здоровий, як вода! А багатий, як земля!»

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

(Чистий, свiтлий, великий, страсний, живний)

Це день весняного очищення. Ще вдосвiта до схiд сонця починали чистити комори, стайнi, двiр, в хатi, згрiбали й палили торiшнє листя…

В цей день стрижуть дiтей, щоб волосся не лiзло та голова не болiла. Купались ще затемно й несли воду на перехресну дорогу виливати - щоб там усе лихе зоставалося.

Увечерi в церквi вiдправляють «страстi». Старались донести додому страсну свiчку, щоб не погасла, для цього робили спецiальнi лiхтарики з кольорової бумаги чи скла: краснi, зеленi, синi – у формi зiрки, мiсяця чи церковки.

Полум"ям страсної свiчки випалювали хрест у хатi на сволоцi – щоб лиха нечисть хату минала. Його не стирали аж до наступного Чистого четверга. Свiчку запалювали перед образами тоді , як нападав великий страх – у сильну грозу, при тяжкiй хворобi чи родах. Цю свiчку виливали сами – велику, щоб горiла в церквi хоч рокiв три пiдряд – тодi має чарiвну силу й береже од усього лихого.

В чистий четвер кололи кабана, щоб у Великдень на столi була шинка й ковбаси: четвер чистий – то i сало буде чисте… Маленьке порося запiкали й на Великдень несли святити в церкву: паску, яйця, ковбасу й печене порося з хрiном в зубах. А як вертались iз церкви – зразу й розговлялись тим поросям i трохи горiлки…

 

В СТРАСНУ П’ЯТНИЦЮ

Не їдять до виносу з церкви плащаницi – до 14 год. Плащаницю тричi обносять круг церкви – люди в святешному вбраннi тихо й урочисто стоять кругом… Як повертають додому – сiдають обiдати, обiд пiсний, без риби. В цей день не можна прясти й шити, рубати сокирою, можна лише пекти паски й садити капусту. Як посадить господиня паску в пiч, загнiтить її свяченою вербою, то йде садити розсаду. Якщо верх паски западе чи всерединi порожня, то хтось помре в цей рiк. Не можна й крихти покуштувати, поки не освячена. На Гетьманщинi й Слобожанщинi пекли паски у високiй формi, а верх прикрашали: хрест i шишки. В Захiднiй Українi пекли як круглий хлiб, а зверху з тiста – жайворонок з крильцями, колосок чи рiжки баранячi, гарнi квiти.

У ВЕЛИКОДНЮ СУБОТУ

роблять крашанки: красять їх в цибулиннi, у яблуневiй корi (жовтi), варять у пролiсках (синi), в сушених ягодах бузини, в корi з чорноклена… Красять 13 яєць (12 апостолiв та один Спаситель). Перше яйце зберiгають – в ньому є сорок милостень i перебуває Дух Святий. На Київщинi кажуть – галунять яйця, а в Карпатах – сливчать сливки, малюють чи пишуть писанки.

ПИСАНКИ.

Розкопки показали, що яйця розмальовували ще в дохристиянськi часи в рiзнi орнаменти, смисл яких нам уже невiдомий. Орнаменти класифiкують по-рiзному, та найзручнiший так: iсторичнi (геометричнi), самобутньо-новi й випадковi, котрi свiдчать про талант i фантазiю художника. Це мистецтво збереглось в Західній Українi, а тепер i повсюди поширилось. В Коломиї в середині 90-х збудовано музей писанки у формi яйця. До вiйни в київському музеї було бiльше семи тисяч писанок, й не залишилось нi одної!

Найкрасивiшi писанки – на Гуцульщинi, а в Закарпаттi та Лемкiвщинi – дещо простiшi, але теж гарнi. Кружечки означають сонце, меншi – зiрки, є хрестики, квiточки, цятки й легкi мережки. Пишуть їх паличкою з трубочкою на кiнцi. Спочатку розтопленим воском вимальовують тi мiсця, якi не треба красити. Наносять узори спочатку свiтлою фарбою, дають висохнути, потiм – все темнiшою. Як розмалюють – кладуть у пiч до 40*, там вiск розтане й спаде – i писанка готова!

Шкаралупи од свячених яець кладуть на вогонь i димом пiдкурюють хворих на пропасницю, або зашивають яйце в хустку i носять при собi, поки хвороба не пройде.

Вiрування в яйце зустрiчаємо в усiх народiв з давнiх давен: в азiйських i семiтiв варили й красили яйця в день рiвнодення. У персiв оспiвували яйце в священних пiснях, красили їх i вiтали 20 березня з новим роком, так само i в Європi. В розкопках на Українi не раз знаходили глинянi розмальованi яйця. Бо яйце є символом творця всiєї природи, вседiючого i все в собi вмiщаючого. Єгиптяни уявляли всесвiт в образi яйця.

ЛЕГЕНДИ

Про звичай готувати на Великдень писанки та крашанки iснує багато легенд .

На ПОДІЛЛІ кажуть, що коли Ісус Христос воскрес, то сказав стражникам: iдiть та скажiть усим, що Христос воскрес, а щоб вам повiрили, то ось вам знак – з мого гробу крашанка.

Ще одна легенда. Нiс чоловiк яйця в кошику на базар, а тут жиди ведуть Ісуса Христа розпинати. Хрест був тяжкий, Спаситель падав пiд ним. Чоловiк, лишивши кошик на дорозi, кинувся помагати нести хрест аж до розп"яття. Коли повернувся – побачив, що в кошику не простi яйця, а писанки та крашанки.

На КИЇВЩИНІ оповiдають, що коли Ісус Христос з св. Петром ходили по землi, то в одному селi жиди кидали в нього грудками та камiнням. i як торкнеться одежi Ісуса грудка, перетворюється на крашанку, а камiнь – на писанку. А Петро позбирав їх та людям роздав. З того часу й пiшов звичай розмальовувати яйця.

На ПОЛТАВЩИНІ кажуть, що Мати Божа писала писанки й дарувала їх Пiлатовi, щоб той змилувався над її Сином. Коли Вона їх писала, то плакала й слiзьми обливала роботу, тому й тепер на писанках вимальовують цятки як сльози.

В ГАЛИЧИНІ поширена така легенда. Коли жид сiв їсти пiвня, до нього прийшов наймит i каже: Христос воскрес! – Жид вiдповiв: Тодi воскресне, як оцей когут оживе. – Як тiльки це сказав, кiсточки враз зчепилися, й пiвень ожив.

На СЛОБОЖАНЩИНІ є друга легенда. ВЕЛИКДЕНЬ так називається тому, що в тi часи, як Христос родився, сильно свiтило сонце, i стояли такi довгi днi, що теперiшнiх треба сiм зложити докупи, щоб один тодiшнiй був. Тодi було як зiйде сонце у недiлю вранцi, то зайде аж у субботу ввечерi. А як жиди розп"яли Христа, днi поменшали. Тепер тiльки царськi ворота в церквi стоять навстiж сiм днiв. Ось чому цей день називається великим. Якщо вистоїш всю нiч у церквi з крашанкою в карманi, утреню й обiдню, не закуняєш, то хоч i десять рокiв яйце не зiпсується й матиме чарiвну силу.

В добрiй українськiй родинi батько збирав своїх дiтей й при запалених свiчах чи лампадi урочисто розповiдав стару християнську легенду. На Великдень пiд час виносу плащаницi, саме тодi, коли народ хресним ходом обходить церкву, ангели виводять Спасителя з гробу, а святi сходять з образiв i христосуються.

В Е Л И К Д Е Н Ь – ПАСКА

В церкві йде всенощна служба, читають дiяння. Парубки вночi палять вогнище десь на горбi за селом або на майданi бiля церкви – щоб видно було й у сусiднiх селах. Дiти й старшi - вдома, але як i сплять, то десь притулившись, не розстеляючи – щоб нечиста сила не приснилась. Цiлу нiч горить свiтло – бо янголи над селом лiтають - щоб до нас на світло прилетіли.

Ідучи до церкви, беруть по кiлька крашанок – обмiнюватись при христосуваннi. Хто хотiв розбагатiти, той ставав у куток з срiбною монетю в руцi. Як священник скаже: Христос воскрес! – вiн замiсть Воiстину воскрес! каже: Анталуз маю! Вiрили, що вiд цього срiбна монета повернеться до господаря й приведе з собою нових грошей. Вiрили, якщо у вiдповiдь щось собi побажати, то збудеться. Як вперше проспiвають: Христос воскрес! – то ходили на кладовище христосуватися з померлими родичами, вiрили, що почують од них вiдповiдь: Воiстину воскрес!

Пiсля Лiтургiї освячують все: паску, яйця, сало, печене порося, хрестик та голку, сiль… Пiсля богослужiння всi христосуються й обмiнюються крашанками. А першу освячену крашанку зберiгають весь рiк, вона має велику силу.

ВДОМА. Як тiльки прийдуть додому, зразу ж мастять свяченим салом губи i все лице – щоб лiтом не болiло, не трiскалось на вiтровi й сонцi. Придивляються до паски: як на нiй бiла шерстинка – то бiлий скот буде вестися в господарствi, а як чорна – то такий i скот треба заводити.

В Зах. Українi не заходячи до хати обходять всi будiвлi й обсипають свяченою сiллю – вiдiгнати нечисту силу. Поки господиня накриває стiл в хатi, госпадар йде до худоби й дає по крихтi паски.

Перед тим, як сiсти за стiл, усi вмиваються. На дно миски кладуть три червонi крашанки, наливають воду. Першою вмивається дiвчина – щоб красива була, потiм хлопцi i мати та батько. Воду мiняють для кожного, а крашанки в кiнцi забирає собi дочка - для краси. Помолившись, сiдають до столу – розговлятися.. Вiн застелений бiлою скатеркою, заставлений дуже щедро. Великдень святкують в Українi весело й заможно: на столах паски в кiлька рядiв. В одну паску встромлена гiлочка верби й свiчка воскова, тарелi з крашанками жовтими, синiми, красними, порося з хрiном, зелень, овочi, смажена гуска, шинка, сало, ковбаса, пирiжки, сир, сметана, сiль, горiлка, настойки, наливки… Все це стоїть весь тиждень для гостей.

РОЗГОВІНИ на Подiллi й Волинi: господар бере миску з свяченим i обходить тричi кругом столу, стає до образiв, розрiзує яйце i по крихтi дає – як причащає – кожному: «Дай Боже й на той рiк дiждати цього свiтлого празника в щастi й здоров"ї».

На Слобожанщинi вся сiм"я перед образами молиться й сiдє до столу. Хазяїн вiдломлює од паски шишку й вiддає господинi. Вона або одразу несе її коровi, або зберiгає та згодує, коли корова отелиться – шоб вiдьма не спортила. Хазяїн рiже паску й кожному роздає, запрошує розговлятися.

Як вийдеш з хати – примiчай: що побачиш зразу – тим i займайся весь рiк, буде удача.

Як хмарно – на врожай, хто на Великдень помре – прямо в рай, а хто народиться - нещасливий. В цей день вiтайся навiть з ворогами.

ДЗВОНИЛИ Благовiст – хоч подержись, смикни за мотузок дзвона – на щастя. Колись були такi люди, що вмiли дуже гарно видзвонювати на дзвонах – грати благовiст! «Яке серце не тремтiло при звуках дзвонiв його батькiвщини – тих дзвонiв, що лунали над його колискою, вiстили про появу на свiт, вiдзначали перше биття його серця, благовiстили навколо про радiсть його отця, про муки та ще бiльшу радiсть його матерi. Чудовi мрiї, якими нас заколисує благовiст рiдного дзвона, вмiщає все найдорожче для нас: релiгiю, родину, батькiвщину, колиску, могилу, минуле й прийдешнє.»

СОНЦЕ ГРАЄ на Великдень пiд час сходу – таке повiр"я в Українi з давнiх давен. Бо це такий великий празник, що все радується i на небi, й на землi. Хто побачить в цей день сходяче сонце, побожно здiймає накриття з голови, глибоко вклоняєтья, хреститься й молиться: «Слава тобi, Боже, за личенько твоє Господнє, що показалося, слава тобi, святеє!» Колись в Українi дiвчата молилися до сонця. Встане раненько, вийде пiд яблуню лицем до сходу. Як тiльки сонце появилось, складає руки, як перед образом, i молиться. Пiсля молитви позначить дерево хрестиком, а як воно зацвiте, то його квiточки вплiтає у вiнок, надiває на голову, берегли його i ним чарували на любов.

Добрий день тобi, сонечко яснеє!

Ти святеє, ти яснеє, прекраснеє!

Ти чисте, величне й поважне,

Ти освiщаєш гори й долини,

i високії могили,

Освiти й мене, рабу божу, (ім"я)

Перед усим миром:

Перед панами, перед царями,

Перед усiм миром християнським

Добротою, красотою,

любощами й милощами.

Щоб не було нi любiшої,

нi милiшої

Од раби Божої народженої,

хрищеної, молитвенної (Марiї)

Яке ти ясне, величне, прекрасне,

Щоб i я така була ясна, велична,

прекрасна

Перед усім миром християнським на віки віків. Амінь

Ранком до схiд сонця люди вiдчиняють вiконницi, шторки – щоб нiчого не помiшало пропустити до хати чародiйне великоднє сонце, яке приносить в дiм щастя й здоров"я.

ГОЙДАЛКИ – КАЧЕЛІ на Великдень були по всiй центральнiй Українi та на Слобожанщинi. Будували їх парубки, це був центр розваги всього села до самої ночi, тут роїлися малi й старi, дiвчата й парубки, тут гралися в крашанки. В Одесi аж до 30-х р. була гойдалка з каруселлю. Звичай цей iде з стародавнiх часiв, в його основi – очищення повiтрям од усього злого за зиму, хто погойдається – буде здоровий весь рiк.

ГРАЛИ в «навбитки», в «котка» i в «кидка». «Навбитки» - по черзi б"ють своєю крашанкою другого, чия трiсне з обох бокiв – той програв i вiддає свою крашанку. В «Котка» - з похилого мiсця з перепоною внизу котять яйця одне за одним так, щоб попасти своїм в чуже. Хто частiш попадає – той бiльше виграє. В «Кидка» - один кладе поруч двi крашанки, другий за сажень кидає свою, якщо попаде в обидвi – виграв, як в одну – програв. А то ще кладуть кiлька шапок, пiд одну – крашанку, як вгадав – то виграв. Ще одна гра: кладуть яйце на землю. За 10 крокiв зав"язують очi хусткою, вiн вiдмiряе 10 крокiв i пробує дiстати яйце не сходячи з мiсця. Це iгри для парубкiв та чоловiкiв.

ГАГІЛКИ Великоднi (Гаївки – весняні пісні): дiвчата йдуть по селу, спiвають, за ними йдуть малi дiти. На просторому й сухому мiсцi ставлять трьох хлопчикiв трикутником, беруться за руки, одна заходить в трикутник i виводить кривого танця, дiйде до останньої, беруться за руки й так ходять кругом, співають:

А у кривого танця

Та нема кінця

Будем його та виводити

Йому конець та находити.

Потiм спиняються, обертаються до трьох хлопчикiв, плещуть над їх головами i спiвають: Ладки, ладки, да веребчику!…

- а потiм пiднiмають їх над головою i пiдкидають угору кiлька разiв:

Ту-та-та! Ту-та-та!

В Галичинi грають в «Коструба»….

ПОНЕД1ЛОК великоднiй: дiти – христосувальники носять пироги. Вiвторок – день Богородицi – роздають милостиню. В понедiлок хлопцi дiвчат обливають водою або парфумами, а дiвчата за це дарять їм крашанки, дiстаючи їх з-за пазухи. А в гуцулiв легiнь сам в легкiй боротьбi вiдбирає крашанку у дiвчини, а потiм веде її обливати – очищення водою. На третiй день селяни збиралися в корчмi – з музикою «вiдпроваджували свята».

ОЙ, НА ІВАНА…

Ой, на Івана, та й на Купала

В лісі дівчата зілля шукали

Квіти збирали, вінки сплітали,

На чисту воду тихо пускали.

- Ой, ти Купало, милий Іванку,

Дай же нам долі сьогодні зранку!

Щоб наша доля не потонула,

А світле щастя не промайнуло!..

Тихий плин ріки, пологий, вкритий густою травицею, берег, тут і там багаття, гурти збуджених хлопців та дівчат: "Наше Купайло з верби, з верби…"- доносить вітер веселий спів. А потім – стрибання через вогонь, кидання віночків… Скільки поколінь пройшло через це прадавнє дійство, скількох поетів воно надихало?

Корені купальських свят губляться в сивій давнині, культ богині води й бога вогню шанувався ще в часи трипільської культури більше п"яти тисяч років тому.

Все свято відбувається на березі річки або ставка, з обливанням водою: "Водице-студенице, ти обмиваєш луги, береги, каміння, креміння, обмий моє тіло й душу!" Бо вода – одна з першооснов життя.

Головні персонажі свята Купало (його роблять парубки), й Марена - Мара, Марина (її роблять дівчата) уособлюють вогонь та воду - чоловіче й жіноче єство – котрі, при поєднанні зникаючи, дають нове життя. Це язичеське свято сонця, вогню та води, розквіту всього живого на землі, проходить в ніч з 6 на 7 липня, коли буяють всі рослини, коли сонце купається у вранішніх росах. Це – містерія очищення через вогонь та воду, це магічні заклинання сил природи на багатий урожай, на родючість. Це свято молодих, ніч любощів, повного розквіту усього живого. В цю ніч хлопці та дівчата знайомились, признавались в коханні…

Сонце заходить, та світло не гасне, бо якраз в цей час спалахують зарання розкладені вогнища.

Парубки готували купальський вогонь – символ сонця, він мав горіти всю ніч. Для цього парубки заздалегідь заготовляли хмиз: їхали селом, а кожен господар мав подарувати на розпал якийсь непотріб чи кілька ломачин. Зібране відвозили на леваду до річки чи ставка, готували кострища, місце для хороводу.

Дівчата вдень сплітали вінки собі й судженому, в коси вплітали запашні трави м"яти, любистку – щоб милий любив, в хороводі співали пісні про любов, пізнього вечора пускали на воду вінки, збирали знахарські трави та ворожили, принаджуючи милого. Потай од хлопців робили з соломи чи з гілляки Марену, одягаючи її в дівочу одежу та прикрашаючи стрічками й намистом. При цьому співали:

Ходили дівочки коло Мариночки.

Зелені дубочки – то парубочки.

Червона калина – то дівочки.

Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,

Та й прийшлося їм три річки брести,

Три річки брести, а Дунай плисти.

Усі дівки Дунай перепливли,

А дівка Марена в Дунаї втопилась…

Хлопці також робили самі з соломи опудало Купайла, (а подекуди його теж робили дівчата), одягали в чоловічу одежу, встановлювали на пагорбку. Під вечір парубки розривали чи спалювали Марену, дівчата при цьому співали жалібних пісень:

Утонула Маренонька, утонула,

Наверх кісонька зринула…

Кульмінація свята – розпалення вогню та хороводи круг нього. Всю ніч водять хороводи, співають, грають в різні ігри, колишуться на гойдалках, обливаються водою, бо негоже в цю ніч залишатись сухими. А от в річці краще не купатись – щоб русалки не потягли, бо в цю ніч всі духи природи входять у повну силу.

Вважалося за честь кожному очиститись вогнем – тричі перестрибнути через нього. "Вогонь-вогнило, красне світило, очисти нас від скверни, дай вогню душі!" Коли багаття трохи стихне, хлопець з дівчиною обмінюються вінками, беруться за руки і розігнавшись стрибають. Як не розчеплять рук, то одружаться й в злагоді проживуть вік.

В ігрищах брали участь, крім молоді, чоловіки та молодиці. На свято сходилося все село – від дітей до літніх. Діти також розпалювали невеликі багаття чи зносили на купу кропиву й босими перестрибували. Молодиці приносили з собою вареники, а чоловіки – напої, стелили скатерки й частувалися.

Непомітно спадала глибока північ, догоряли вогнища, хлопці пускали з гори палаючу крутію – вогненне колесо - символ руху сонця. Як докотиться до води, поєднається з нею – сила силу впокорить.

Перш, як погаснуть вогнища, хлопці мали спалити чи втопити і свого Купала під супровід жалісливих пісень:

Ой, купався Іван, та у воду впав,

Було б тобі, Іваночку, не купатися,

Зі старими бабами розпрощатися,

З молодими дівками цілуватися…

Дівчата опівночі ворожили, пускаючи вінки свій та судженого на воду. Запаливши прилаштовані свічечки, дивились: куди попливе, туди й заміж піде. Якщо вони пливли у парі, то цього року поберуться. Хлопці лише спостерігали, та непомітно кидали камінці, щоб віночки парувались, переймали дівочі вінки, щоб поцілувати свою дівчину, або просто взяти собі на пам"ять.

Нарешті гасли останні вогні, розходились люди, освятившись враженнями. Тільки найсміливіші хлопці йшли шукати цвіт папороті. Той, хто переборюючи неймовірні жахи, зірве ту квітку, знайде не тільки закопаний скарб, а й матиме чудодійну силу…

Ми сказали тут лише про найвідоміші сюжети Купальського свята, хоч їх було значно більше. Чимало вже призабулося, втратилося. Але й те, що залишилося в народній пам"яті, красномовно підтверджує: український народ витворив систему купалівських дійств, котрих немає в сусідніх народів. Особливої уваги заслуговує унікальна сторінка музичної культури нашого народу. Чужоземні дослідники захоплювалися нею. Купальські пісні оспівують красу природи, молодість, високі почуття, дівочу вроду й жіночу доброту.

Зійди, сонечко, на Івана.

Стогни, земля, під Купалом!

Ой, ти, наше дитя,

Прийми нас під своє накриття!

( За статтею Василя Скуратівського)

Олександр Мороз

Зелене свято

Заклечана хата. В любистку – криниця.

У відрах студена вода виграє.

Чи справді я бачу, чи це мені сниться,

Що мати говорить, а не пізнає.

Там горлиця тужить на вишні з любові,

І ластівка двором в турботах снує,

Немовби із матір"ю в лагідній змові,

Що бачити – бачить, а не пізнає.

Це свято зелене. Чебрець на долівці…

У кожного щастя і горе – своє,

І тепла рука на дитячій голівці,

І дивиться мати, а не пізнає…

РУШНИКИ - СИМВОЛ УКРАЇНИ

„Білі мої рушники – це крила мого народу”

(Іван Драч)

Українська хата немислима без рушникiв, вони, як обереги, з давнiх давен обрамляють iкони та портрети дорогих людей – наприклад, портрет Великого Кобзаря України Т.Г.Шевченка, який поряд з iконами зустрiчаємо мало не в кожнiм домi, а книжечка його вiршiв «Кобзар» лежить разом з Бiблiєю та Псалтирем - загорнутi чи прикритi рушником.

Вишиванi рушники, часто з мережками чи з кружевом, прикрашають хату, обрамляючи настiнне дзеркало, або їх розвiшують над рамками з сiмейними фотографiями, просто над вiкном. Вишитий рушник висить бiля умивальника, на рушник викладають хлiб, виймаючи його з печi. Хлiбом-сiллю на вишиванім рушнику зустрiчають дорогих гостей.

ПОЛОТНО як для одягу, для скатерок, так i для рушникiв колись виробляли самi: сiяли коноплi чи льон, вимочували їх стебла, витiпували, пряли на прялцi. З ниток ткали вдома полотно, вiдбiлювали його на сонцi. А потiм вже зимою кроїли сорочки, рiзну одежу, скатертини, а також - рушники (2-4 м на 36-40 см) та вишивали рiзними узорами червоними й чорними нитками – заполоччю.

Можна багато говорити про рiзнi ОРНАМЕНТИ на рушниках та сорочках, про їх рiзноманiтнiсть, про їх древню символiку, котра для нас вже мало доступна й зрозумiла. Вишивки, їх рiзнi візерунки – то своєрiдна образна мова, за допомогою якої селяни спiлкуються навiть через столiття. В рiзних областях України iснують свої орнаменти вишивок, кружев, мережок, ниток, свої особливостi вишивання, за ними можна зрозумiти, з якого куточка України той чи iнший рушник. Візерунки та кольори мали певне значення: червоний – колір сонця, чорний – ріллі, жовтий – зерна. Такі фігури, як коло означали сонце, горизонтальна і хвиляста лінії – землю й воду; квадрат, розділений на чотири частини з крапками всередині – засіяний лан. Зображувалися й Берегині, священні коні, рослини. У вишивках закладається багато кодів, які програмують на добру вдачу й таке інше.

До 17 ст. узори були геометричнi, вони переважають в захiдних областях України, а в схiдних - на Слобожанщині, на Донбасi, Кубанi частiше вишивають гладдю. Вже пiсля козаччини стали з’являтися стилiзованi квiти, калина, виноград, рiдше – птахи: голуби, солов’ї, пiвнi та жар-птицi. Стали вишивати рiзнi написи, якi часто вказували на призначення рушника: Хлiб-сiль, Козацькому роду нема переводу…

Вже з дитинства дiвчаток привчали шити й вишивати, рокiв з шести мама чи бабуся показували, як тримати голку, вишивати на полотнi хрестиком узори так, щоб на звортному боцi не було жодного – боронь Боже! – вузлика. На вечорницях дiвчата готували собi придане, в тому числi й рушники для свого весiлля – на щастя, на долю, для сiмейного оберегу. Кожен рушник має своє призначення: утирач, стирок, божник, весільні, ритуальні, подарункові, вітальні... Найкращий подарунок – то рушник. Вишитий рушник, як і вишита сорочка завжди були оберегами. Скільки тепла, любові, радості в кожному хрестику, в кожному стібочку! То диво пречудове, що примушує завмирати серце, зачаровує своєю незрівнянною закодованою красою.

Особливо поціновуються рушники (поряд зі скатертинами) ткані, з витканими орнаментами, в основному червоним по білому. Найбільш відомі ткані рушники кролевецькі, переяславські, тчуть їх і на Вінниччині, на Черкащині. До речі, кролевецькі рушники хотів замовити собі на весілля Т.Г.Шевченко...

ВЕСIЛЬНИХ рушникiв, бувало, що готували не один десяток. Ще до весiлля старостам при сватаннi треба подавати хлiб на рушниковi. Подала дiвчина старостам рушники – то значить дала згоду вийти замiж, а як пiднесла гарбуза - значить, не схотiла, насмiялася… На весiллi треба перев’язувати рушниками через плече сватiв, дружкiв, боярiв. Наречена на весiллi пiдперiзувалась спецiальним вузьким рушником – бiлим, перетканим червоними смугами. Рушником молодим зв’язують руки на весiллi й так молодий веде свою наречену в свiй дiм, на рушник вони стають при вiнчаннi в церквi, весiльним караваєм на рушнику мати стрiчає невiстку на порозi її нового дому… Немало стародавнiх традицiй розгублено за роки ХХ столiття, але й зараз навiть у схiдних областях України в кожному весiльному магазинi-салонi (а зараз навіть і в нашому Златоусті!) можна придбати комплект весiльних рушникiв для рiзного призначення. В українській народній пiснi „Туман яром”: „Та й з тобою на рушничок стану” – якраз говориться, що рушник молодим стелили пiд ноги при вiнчаннi.

ВСЕ ЖИТТЯ рушник в Українi супроводжуе людину в найважливiшi моменти її буття: при народженнi й хрестинах приймають дитя з купелi на рушник, при сватаннi й весiллi використовують багато рушникiв. На похоронах домовину спускають в яму на рушниках, а хрест на кладовище несуть також перев’язаний рушником. До 60-річчя Перемоги ученицi в деяких сiльських школах України iмена загиблих своїх односельчан увiчнювали, вишиваючи їх на рушниках, й тi рушники тепер зберiгаються в шкiльних та сiльських музеях.

Як святу РЕЛIКВIЮ в українських сiм’ях рушники зберiгають i передають з поколiння до поколiння. Мати синовi в далеку дорогу дає вишиваний рушник – особистий оберег, щоб не забував рiдний дiм, свою матiр: "Пiсня про рушник”: „I рушник вишиваний на щастя, на долю дала...”

В хатi моїх батькiв в далекому рідному селі Рогозянка на Харківщині завжди були рушники: над портретами й образами, у Великдень - на столi пiд пасками. Бувало, моя бабуся Неонила напечуть хлiба, пирогiв – завжди викладають їх на старенький рушник, а зверху накривають гарним рушником. Коли йшли в гостi, то гостинцi, пироги в кошику також прикривали рушничком. Вiд’жджаючи вперше з дому в Росiю в 1973 році, я взяла з собою грудочку землi з-пiд грушi в батькiвськiм садку, пучечок запашного чебрецю, зiрваний бiля кладовища, де бабусина могила, а ще – вишитий мамою Ганною Іванівною Кобзар рушник – на згадку про свiй дiм, родину, про мою рідну, милу Вкраїну.

Лідія Кобзар-Шалдуга

Пісня про рушник

Сл. А.Малишка

Муз. Пл. Майбороди

Рiдна мати моя, ти ночей не доспала,

I водила мене у поля край села.

I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,

I рушник вишиваний на щастя (на долю) дала.

Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка,

I зеленi луги, солов’їнi гаї,

I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,

I засмученi очi хорошi (блакитнi) твої.

Я вiзьму той рушник, простелю, наче долю:

В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров

I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю-

I дитинство, й розлука, i вiрна любов

(й твоя материнська любов).

Туман яром

Українська народна пісня

Туман яром, туман долиною

За туманом нічого не видно.

Тiльки й видно дуба зеленого

Пiд тим дубом криниця стояла,

В тiй криницi дiвка воду брала.

Та й впустила золоте вiдерце –

Засмутила козаковi серце.

- Ой, хто ж теє вiдерце дiстане,

Той зi мною на рушничок стане.

Обiзвався козаченько з гаю:

- Ой, я ж теє вiдерце дiстану,

Та й з тобою на рушничок стану!

 

Два кольори

Сл. Дм. Павличко

Як я малим збирався навесні

Іти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними ,

Червоними і чорними нитками.

 

Приспів:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба.

Два кольори мої, два кольори,

Червоний – то любов,

а чорний – то журба.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги.

Переплелись, як мамине шиття ,

Мої сумні і радісні,

Мої сумні і радісні дороги.

Приспів.

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не несу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя,

І вишите моє життя на ньому.

 

Іван Драч

В музеях Далекого Сходу

Білі мої рушники –

Це крила мого народу,

Що крилив сюди віки.

Над крилатими над плугами,

Що до океану прийшли,

Душа жила рушниками,

Що заполоччю цвіли.

Прані сто раз, перепрані,

Їх майстрині зійшли в гроби,

Латані - рана на рані,

Білі мої голуби,

Світитесь, крилами б”єтесь.

Сльозою на вас дивлюсь.

До мене ви признаєтесь.

І я до вас признаюсь...

Рушник на кілочку – хата у віночку

Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала.

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м”ята,

Десь тихо бджоли загули.

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник.

Так тепло-тепло стало...

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

Людмила Дугарь

Рушники расшиты чистым златом,

Переплетена с Украйной Русь.

Зреет песня щедро и богато,

И волнами плещут боль и грусть.

НАРОДНА КРИНИЦЯ

ПЕРЛИНИ УКРАЇНИ

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Т. Шевченко

Співи козаків радують душу і зцілюють від печалі, бо йдуть вони від серця і виконуються наче з одних уст.

(Павло Алеппський – арабський мандрівник і вчений ХУ11 ст.)

У жодній іншій землі дерево народної поезії не дало таких величних плодів, ніде геній народу у своєму живому здоровому розумі не втілився так, як у піснях народу України… Справді, народ, який співав такі пісні і так милувався ними, не міг стояти на низькому рівні освіти .

– (Фрідріх Боденштедт, німецький поет Х1Хст., автор збірки перекладів українських народних пісень, виданої в Берліні 1845 г.)

Якщо вважати поезію за історію людських сердець, то такою є красива і найбагатша задушевна поезія українців.

- ( Ватрослав Ягич, хорватський філолог-славіст кінця Х1Х-початку ХХ ст..)

 

Українська поезія – розкішна гілка на гігантському древі поезії світової. Джерела її – в глибині віків, вони йдуть від "Велесової книги" і "Слова про Ігорів похід", вони від такого унікального в світовій духовності явища, як українська дума й пісня. Вони йдуть від творів визначних поетів, що писали давньоукраїнською мовою: Феофан Прокопович, Стефан Яворівський, Григорій Кониський, Митрофан Довгалевський та ін.

ДІВЧИНА З ЛЕГЕНДИ.

Вона така ж легендарна і народна, як і її пісні. Дочка козака з Полтави, геніальне дитя свого часу. Її пісні – то її життя. Вона стала персонажем не тільки своїх пісень, а й творів багатьох українських письменників, драматургів та поетів (згадаймо хоча б п"єси Мих. Старицького та Володимира Самійленка, роман Ольги Кобилянської "У неділю рано зілля копала", історичний роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай").

Маруся Чурай любила козака Грицька, виряджала його в похід, довго ждала. Та він, повернувшись, зрадив її кохання. У відчаї Маруся напоїла Гриця зіллям, і він помер. Її засудили на смерть. Але вчасно прийшов указ гетьмана Богдана Хмельницького про помилування. Отже, її пісні – то її життя.

А в Полтаві перед драмтеатром ім. Гоголя відкрито недавно гарний пам”ятник тій, чия любов та пісня пройшли через віки.

Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі,

Заплакала Марусенька свої ясні очі.

- Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не журися,

Ти за свого миленького Богу помолися.

Стоїть місяць над горою, а сонця немає,

Мати сина в доріженьку сльозно проводжає:

-Прощай, милий мій синочку, та не забувайся,

За чотири неділеньки додому вертайся.

- Ой рад би я, матусенько, скоріше вернуться,

- Та щось кінь мій вороненький в воротах спіткнувся.

Ой Бог знає коли вернусь, у яку годину,

Прийми ж мою Марусенку як рідну дитину.

Прийми ж її, матусенько, бо все в божій волі,

Бо хто знає, чи жив вернусь, чи ляжу у полі.

- Яка ж бо то, мій синочку, година настала,

- Щоб чужая дитиночка за рідную стала?

Фото: Пам”ятник Марусі Чурай в Полтаві

Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки-чарівниці.

Котора дівчина чари добре знала,

Вона ж того Гриця та й причарувала.

Інша дівчинонька та чорнобривая,

Та й чарівниченька та справедливая.

У неділю рано та зілля копала,

А у понеділок переполоскала.

Як прийшов вівторок – зілля те зварила,

А в середу рано Гриця й отруїла.

Надвечір в четвер Гриценько помер,

А прийшла п"ятниця – поховали Гриця.

А в суботу рано мати дочку била:

- Та нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?

- Ой мати, ой мати, жаль ваги не має:

Нехай же той Грицьо та й двох не кохає!

Нехай він не буде ні тій, ні мені,

А нехай дістанеться та сирій землі.

- Грицю, Грицю, до роботи! –

- В Гриця порвані чоботи!

- Грицю, Грицю, до телят!-

- В Гриця ніженьки болять.

- Грицю, Грицю, молотити!

- Гриць не здужає робити.

- Грицю, Грицю, врубай дров!

- Кахи, кахи! Нездоров…

- Грицю, Грицю, до Марусі!

- Зараз, зараз уберуся!

- Грицю, Грицю, хоч жениться?

- Не можу одговориться.

- Грицю, Грицю, кого взяти?

- Краще Галі не зіськати.

Галю, серденько моє,

Чи ти підеш за мене?

- Стидкий, бридкий, не люблю!

І за тебе не піду!

**********************

В кінці греблі шумлять верби,

що я й насадила.

Нема того козаченька,

що я й полюбила.

Нема його та й не буде –

поїхав за Десну,

Сказав, рости, дівчинонько,

на другую весну.

Росла, росла дівчинонька

та й на порі стала,

Ждала, ждала козаченька,

та й плакати стала.

Ой не плачте, карі очі,

така ваша доля –

Полюбила козаченька

при місяці стоя.

Зелененькі огірочки,

жовтенькі цвіточки.

Нема мого миленького,

плачуть карі очки.

КОЗАК-ПІСНЯР

До останнього часу мало хто знав, що слова і музика широко відомої пісні "Їхав козак за Дунай" належать українському поетові кінця ХУІІ– першої половини ХУІІІстоліття, козакові Харківського полку Семену Климовському, який увійшов в історію української культури як "козак-віршувальник".

Їхав козак за Дунай

 

Їхав козак за Дунай,

сказав дівчині: - Прощай!

Ти, конику вороненький,

неси та гуляй!

Приспiв:

Лучче було б, лучче було б не ходити!

Лучче було б, лучче було б не любити,

Лучче було б, лучче було б та й не знать,

Чим тепер, чим тепер забувать!

Постій, постій, козаче,

твоя дівчина плаче:

З ким ти мене покидаєш,

тільки подумай!

Білих ручок не ламай,

ясних очок не стирай,

Мене з війни зо славою

к собі ожидай!

Не хочу я нічого,

тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький,

а все пропадай!

 

Свиснув козак на коня: -

Зоставайся здорова!

Як не згину, то приїду

через три года!

 

Тебе ж, мила не забуду,

поки жив на світі буду,

Коли ж згину на війні –

заплач обо мні.

Кобзар Олексій Коваль

Досі пам”ятаю, як уперше побачив Олексія Коваля, кобзаря з Підгороднього. В обласному центрі у фойє театру ім.. Т.Г.Шевченка: тільки-но зайшов туди, почув рокотання бандури і дужий, пойнятий чи то чаром, чи магією голос бандуриста: „Вже вересень, як мудрий Вересай, речитативом дум дарує світлий геній”. Співав Олекса Коваль і навіть видом своїм, не те що співом, душу осявав. Зовні Олекса Коваль був дуже схожий на Тараса Шевченка. Бровами, вусами, високим лобом, особливо очима – пильними, суворими, але воднораз журливими, теплом зігрітими. Коли побачив його відразу уявив шевченківського Перебендю.

Сам Олекса стрів справжнього кобзаря-бандуриста у двадцяті роки ХХ століття. Ще хлопчиком-босоножком якось поїхав з батьками на базар. І там під високим явором угледів гурт людей, що оточив сивого чоловіка з кобзою в руках. „А заграйте та заспівайте нам, дідуню, про те, як три брати з Азова тікали”, - долетіло до хлопченяти. І враз наче свіжим вітром війнуло в личко – озвалася кобза, полинув могутній голос. Перед Олексієм раптом усе кудись пропало: і базар, і натовп, і батьки. Він чув тільки музику, бачив лише срібночубого кобзаря. Навіть не зчувся, як присів біля дідуся. А той співав і співав, переповідаючи, переболюючи історію за історією. „Незаможнії селяни, чому такі бідні, мабуть, хліба не їсте, що на лиці блідні”. Олекса слухав і наслухатися не міг аж поки батько на розшукав його...

- То це твій синок так мої пісні вподобав?- спитав кобзар батька. – Я хоч змалку осліп, але серцем чую – дитина твоя має Боже благословення на кобзі грати. Нехай приходить – навчу... - Дідуся того звали Іваном Ляшенком, а по-вуличному – Старченком. Бідним він був, злидарював, проте ніколи не скаржився на свою долю. Навіть щасливим почувався, бо за пісні його любили й поважали люди.

- От би й мені навчитися самому робити кобза та бандури, - прохопилося одного разу в Олекси.

- Хочеш? – зрадів Старченко. – Тоді тобі час іти в учні до Івана Бута.

„Для Олекси Коваля саме Бут став людиною, яка остаточно вигранила і сформувала його кобзарський талант і творчі інтереси, - писав відомий дослідник народної мистецької скарбниці Іван Шаповал. – Бут сам був напрочуд обдарованим майстром, яких час від часу народжує народ, бо має в них велику потребу.” Коли у середині 20-х років минулого століття у Підгородньому вихованець славетного Миколи Лисенка Феодосій Часник створив хор та ансамбль бандуристів, мистецький дар Олексія Коваля засяяв урозповні. „Здібний ти, до того ж маєш душу і голос чарівний, - говорив Часник Олексієві. – Та головне, що кобзу відчуваєш, як живу, що знаєш та шануєш історію народу. А твоїх рук кобзи – дар Божий...”

За все життя Олексій Семенович лише двічі надовго залишав Підгороднє. Спершу – служити в армію. Коли повернувся додому в 1933-му, мусив майструвати собі нову кобзу, бо яку мав, - поки служив, всюдисущий Дмитро Яворницький забрав у свій історичний музей – за порадою Феодосія Часника: мовляв, кращої із сучасних не знайти. А вдруге покинув Коваль рідне село, коли почалася Вітчизняна війна. Тоді забрав свою бандуру на фронт. Повернувся через багато літ із фотознімком, який також потрапив у Дніпропетровський історичний музей. На ньому Олекса Коваль серед солдатів на привалі в запорозьких шароварах і в жупані. За наказом генерала з російським прізвищем Іванов одяг цей для Олексія пошили спеціально для виступів перед бійцями. „А грав я тоді на фронті і „Ой гоп, кумо, не журись, сюди-туди повернись, і „Їхав козак за Дунай”, і „То не вітер, то не буйний по полю”, - згадував Коваль.

Він завжди співав багато й натхненно. З довоєнних років і до пенсії працював кіномеханіком у Підгородньому. Місцева вчителька Надія Лункова розповідала: „Перед початком кожного кіносеансу виходив перед екран. Завжди у свіжій сорочці-вишиванці, так просто, якось по-домашньому говорив про фільм, по його авторів, акторів... Мені здається, багато хто ходив не у кіно, а на Коваля...” В 1951 році Олексу Семеновича визнали кращим колгоспним кіномеханіком України, а в 1957-му випустили про нього брошуру „Двадцять років за кіноапаратом”.

Знали в селі Коваля і як теслю-умільця, різьб”яра, творця неповторних художніх виробів. По війні, відбудовуючи оселю, прикрасив фігурками козаків, сценками з творів Котляревського та Шевченка свої ворота і двері, колодязь, віконниці, причілки. Потім відбою не було на замовлення від односельців. Заїжджі дивувалися, чому в Підгородньому чи не на кожній хаті бандура навперехрест з колосками і волошками. І досі кухні та світлиці багатьох земляків Коваля прикрашають його рукотворні тарелі, всілякі підставки-полички, ложки та качалки, хлібниці і кухлі, навіть коромисла. Тепер уже – дорогоцінні реліквії.

Він сам і пасічникував, й іншим залюбки витворював вулики – унікальні, авторські. Уявіть: стоїть у садку і всміхається голова козака в капелюсі-кришці та з люлькою в зубах, а в неї з рота бджоли вилітають. Цього запорожця потім забрали у Київ, в Музей народної архітектури та побуту.

А кобзи, змайстровані Ковалем, експонуються нині не менш, ніж у десяти музеях України. На Чернечій горі у Каневі і в столичному музеї Великого Кобзаря, у Дніпропетровському історичному музеї і в музеї Лесі Українки... Виготовляв свої інструменти Олекса Семенович лише з червоної верби. Вона м”яка і гнучка, казав, легко обробляється і ні вологи, ні сонця не боїться. Аби зробити понад сотню кобз, Коваль обсадив червоною вербою всі береги Кільчені в Підгородньому.

Найлюбіше діло – керівництво капелою бандуристів у сільському клубі, ансамблями юних кобзарів у двох тутешніх школах. Безкорисливо й щиро переймався, щоб кобзарство не щезло. Щороку в десятках оглядах-конкурсах та фестивалях і дорослих, і дитячих змагалися його вихованці І неодмінно поверталися переможцями. А на скількох святах у Дніпропетровську та Києві, інших містах та селах виступали – не перелічити. Бувало, що колективи Коваля вкупі давали по півтори сотні концертів за рік.

В селищі його ще називали „бібліотекарем”. Мав понад десять тисяч книг у домашній бібліотеці. Три сотні збірок українських народних і козацьких пісень та пісень Марусі Чурай. Всі твори Тараса Шевченка і Лесі Українки, яких любив понад усе, знав напам”ять й інколи читав вечорами землякам у клубі. Зібрання Котляревського, Франка, Сковороди, Гоголя, Коцюбинського, Довженка, Олеся Гончара... Сам їх читав-перечитува і давав читати всім, хто бажав. Є тут і рідкісні видання, зокрема праці письменника і бандуриста Гната Хоткевича „Збірник гри на кобзі”, „Як зробити бандуру” та „Історія української музики”. Їх зумів розшукати Олекса Семенович, а потім передав у свій музей.

Два роки експозицію очолює донька Коваля Леся Олексіївна. І вийшовши заміж, і матір”ю ставши, зберегла батькове прізвище. Вона зібрала та впорядкувала матеріали й фотодокументи, спогади майже про чотири сотні кобзарів і бандуристів – вчителів та учнів самого Олекси Коваля. А окремо – про нинішніх продовжувачів славних кобзарських традицій з капели „Калинове гроно”, гуртів „Рушничок” і „Підгороднянські козачата”.

- Гадаю, - зізналася, - правильно буде сорокаріччя батькового музею зустріти розлогою виставкою. Хай матиме вона промовисту назву – „Грай, бандуро, грай!”

 

Микола Нечипоренко.

Дніпропетровська область

Червона Калина хай піснею лине

„Без верби і калини нема України”

Здавна в українських народних піснях червона калина була символом дівочої краси та кохання й водночас це символ самої України – чудової, квітучої й щедрої нашої землі.

Ми українці – велика родина,

Мова і пісня у нас – солв”їна!

Квітне в садочках червона калина,

Радо вітає всіх вас - Україна!

Ось пісня, записана в Херсонській губернії в середині ХІХ ст., дослідники датують її 1648 роком – часом перемог Богдана Хмельницького:

Розлилися круті бережечки

Гей, гей по роздоллі,

Пожурились славні козаченьки

Гей, гей у неволі...

Гей у лузі червона калина

Гей, гей похилилася,

Чогось наша славна Україна

Гей, гей засмутилася.

А ми тую червону калину

Гей, гей та піднімемо,

А ми ж свою славну Україну

Гей, гей та розвеселимо.

Червона калина зустрічається в багатьох народних піснях, це улюблений поетичний образ українського народу:

Ой у лузі та ще й при березі

Червона калина

Породила молода дівчина

Хоро..., хорошого сина.

Або: Ой червона калинонька без вітру шумить.

Чужий батько, чужа мати :

Не б”є - а болить.

Так само і в колискових піснях:

Спи, дитино, бо покину,

Сама піду по калину.

Наламаю калиноньки

Та й покладу в головоньки.

А калина та буде цвісти.

А дитина та буде рости.

Особливо часто зустрічається цей образ в творчості великого українського поета – народного співця України Т.Г.Шевченка. Вже в його першій збірці «Кобзар» (1840) у вірші «На вiчну пам*ять Котляревському»:

Сонце грiє, вiтер вiє З поля на долину,

Над водою гне з вербою Червону калину

На калинi одиноке Гнiздечко гойдає -

А де ж дiвся соловейко? Не питай, не знає.

А ось з циклу «В казематi»:

Не сон-трава на могилi вночi процвiтає,

То дiвчина заручена калину саджає…

Й так само на засланні в Кос-Аралі:

Зацвiла в долинi червона калина,

Нiби засмiялась дiвчина-дитина

Пташечка зрадiлаi защебетала.

Почула дiвчина i в бiлiй свитинi

Вийшла погуляти у гай на долину…

 

Або: Тече вода з-пiд явора

Яром на долину,

Пишаеться над водою

Червона калина.

ДМИТРО Б1ЛОУС

«Моя ти мово калинова,

Кохана, материнська мова!»

Солов’ї на калинi,

Сонце сяє ласкаво.

Через гори й долини

Лине пiсня з Полтави.

Мова в нiй калинова –

Древа сонячна гiлка,

Серця тиха розмова,

Калинова сопiлка.

І мости калиновi

До братiв, до народiв

В сiм’ї вольнiй i новiй -

Всьому свiту на подив.

Калина оспівана і в сучасних піснях:

Одна калина за вікном,

Одна родина за столом,

Одна стежина, щоб додому йшла сама,

Одна любов на все життя,

Одна журбв до забуття,

І - Україна –

Бо в нас іншої нема!..

Або ось такі ліричні:

На калині мене мати колихала,

Щастя-долі в чистім полі виглядала.

Ой калинонька червона, не журися,

Від землі ти сили-соку наберися.

********

Білий цвіт на калині, як фата на дівчині,

Лине світом калина ясна.

Цвіт калини - чекання, цвіт калини – кохання,

Білим цвітом буяє весна...

А які чудові сопілки роблять в Україні з калини!

На калині зрізав гілку,

Змайстрував собі сопілку.

І сопілка грає, грає,

Бо веселий голос має!

Візиткою нашого клубу „Червона калина” стала українська народна пісня з репертуару Кубанського хору „Червона калина”:

Червона калина

Верхи похилила.

Ой це ж тая, ой дівчинонька,

Що мене вірно любила…

 

Ніч яка місячна

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная -

Видно, хоч голки збирай.

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай.

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною,

i над панами я - пан!

Глянь, моя рибонько, срiбною хвилею

Стелеться полем туман.

 

Ти ж не лякайся, що нiженьки босii

Змочиш в холодну росу.

Я ж тебе, любая, аж до хатиночки

Сам на руках однесу.

Ти ж не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,

В полi – нi вiтру, нi хмар.

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно палке, мов жар.

 

Туман яром

Туман яром, туман долиною.

За туманом нiчого не видно.

Тiльки видно дуба зеленого.

Пiд тим дубом криниця стояла,

В тiй криницi дiвка воду брала.

Та й впустила золоте вiдерце,

Засмутила козаковi серце.

- Ой, хто ж теє вiдерце достане,

той зi мною на рушничок стане.

Обiзвався козаченько з гаю:

- Ой, я ж теє вiдерце дiстану,

та й з тобою на рушничок стану.

Червона калина

Червона калина

Верхи похилила.

Ой, це ж тая, ой дiвчинонька,

Шо мене вiрно любила.

Любила, кохала,

Любить присягала.

Ой вивела, ой кониченька,

Сама його й осiдлала.

Та й винесла рибки,

Паляницi скибку:

Оце ж тобi, та й мiй миленький,

Та й вечеря нашвидку.

Вечеряй, вечеряй,

Та й не сумлiвайся.

Ой, єслi ж ти, ой нежонатий,

То зо мною кохайся.

Єсть у мене батько,

Єсть у мене мати,

Ой, не буду, ой серце мое,

З тобой ночувати.

Єсть у мене жiнка,

Єсть у мене дiти,

Ой рад би я, ой серце мое,

Та до їх полетiти.

Цвіте терен

Цвіте терен,

А цвiт опадає.

Хто в любовi не знається,

Той горя не знає.

А я молода дiвчина,

Та й горя зазнала,

Вечероньки не доїла,

Нiчки не доспала.

Ой, вiзьму я крiселечко,

Сяду край вiконця.

Іще очi не дрiмали,

А вже сходить сонце.

Хоч дрiмайте, не дрiмайте,

Не будете спати.

Десь поїхав мiй миленький

Іншої шукати.

Розпрягайте, хлопці, коні

Розпрягайте, хлопці, коні

Та й лягайте спочивать.

А я пiду в сад зелений,

В сад криниченьку копать.

Копав, копав криниченьку

У вишневому саду,

Думав, вийде дiвчинонька

Рано-вранцi по воду.

Вийшла, вийшла дiвчинонька

Рано-вранцi воду брать.

А за нею козаченько

Веде коня напувать.

Посив-просив вiдеречко,

Вона йому не дала.

Дарив-дарив їй колечко,

Вона його не взяла.

Знаю, знаю, дiвчинонько,

Чим я тебе розгнiвив:

Що учора iзвечора

Я з другою говорив.

Вона ростом невеличка,

Ще й лiтами молода.

Руса коса до пояса,

В косi стрічка голуба.

Варенички

А мій милий, а мiй милий

Вареничкiв хоче!

Навари, милая, навари милая,

Навари, уха-ха! Моя чорнобривая!

Та дров же нема, милий мiй миленький!

Та дров же нема, голубе сизенький!

Нарубай, милая нарубай, милая,

Нарубай, уха-ха! Моя чорнобривая!

Та сил же нема, милий мiй миленький!

Та сил же нема, голубе сизенький!

Помирай, милая, помирай, милая.

Помирай, уха-ха! Моя чорнобривая!

А з ким будеш доживати, милий мiй миленький?

А з ким будеш доживати, голубе сизенький?

Із кумой, милая, iз кумой, милая!

Із кумой, уха-ха! Моя чорнобривая!

Та ходiм вже додому, милий мiй миленький!

Вареничкiв наварю, голубе сизенький!

Не балуй, милая, не балуй, милая!

Не балуй, уха-ха! Моя чорнобривая!

 

Ой, дівчино, шумить гай

Ой, дівчино, шумить гай,

Кого любиш – забувай, забувай!

Нехай шумить ще й гуде,

Кого люблю – мiй буде, мiй буде!

Ой, дiвчино, серце мое,

Чи пiдеш ти за мене, за мене?

Не пiду я за тебе,

Нема хати у тебе, у тебе!

Пiдем, серце, в чужую,

Поки свою збудую, збудую.

Постав хату з лободи,

А в чужую не веди, не веди!

Чужа хата такая,

Як свекруха лихая, лихая.

Хоч не лае, так бурчить,

А все ж вона не мовчить, не мовчить.

З сиром пироги

Iшов козак по стежi

Помежи терени

i здибав вiн дiвчину,

що несла пироги.

Приспів: Ой чула, чула, чула,

Ой чула, чула ти?! –

І здибав він дівчину,

Що несла пироги!

Дiвча мое хороше,

Чи знаєш моїi сни,

Що я тебе кохаю

І з сиром пироги?

Дiвчина як почула

Козацькi мрiї-сни,

Одразу й запросила

На свiжi пироги.

Ну як його дiждати

Щасливої пори?

Дiвча його цiлує,

А вiн їсть пироги!

Зненацька десь з-за лiсу

Взялися вороги,

Козак iз переляку

Сховався в бур"яни!

А то були мисливцi,

Нiякi вороги!

Взяли собi дiвчину

І з сиром пироги.

Козак гiрко заплакав:

Ви тяжкi вороги!

Вiзьмiть собi дiвчину,

Вiддайте пироги!

Ой, при лужку

Ой, при лужку, при лужку,

При широкiм полi,

При великiм табунi

Кiнь гуля по волi.

Кiнь гуля по волi,

Козак – по неволi…

Ой, пiймаю, загнуздаю

Шовковой уздою.

Ой, пiймаю, загнуздаю

Шовковой уздою,

Вдарю шпорми пiд боки –

Кiнь летить стрiлою.

Ой, лети, лети, мiй коню,

Та й вихром несися,

Проти милої двора

Стойма становися.

Стойма становися

Та вдар копитами,

Чи не вийде дiвчинонька

З чорними бровами.

Ой, не вийшла дiвчинонька,

Вийшла її мати:

Здоров, здоров, любий зятю,

Пожалуй у хату!

Я не хочу в хату,

А хочу в свiтлицю,

Розбужу солодкий сон,

Красної дiвицi.

Дiвчинонька встала,

Свiй сон розказала,

Правой ручкой обняла

Ще й поцiлувала.

Гей, наливайте

Гей, наливайте повнiї чари,

Щоб через вiнця лилося,

Щоб наша доля нас не цуралась,

Щоб краще в свiтi жилося.

Вдармо ж об землю лихом-журбою,

Щоб стало всiм веселiше,

Вип’єм за щастя, вип’єм за долю,

Вип’єм за все, що милiше.

Пиймо ж, панове, пиймо ж, братове,

Пиймо, ще поки нам п’ється,

Поки недоля нас не спiткала,

Поки ще лихо смiється.

Пісня про рушник

Слова А.Малишка

Рiдна мати моя,

Ти ночей не доспала.

i водила мене

У поля край села.

i в дорогу далеку

Ти мене на зорi проводжала,

i рушник вишиваний

На щастя (на долю) дала.

Хай на ньому цвiте

Росяниста дорiжка

i зеленi луги,

Солв”їнi гаї.

i твоя незрадлива

Материнська ласкава усмiшка,

i засмученi очi

Хорошi (блакитнi) твої.

Я вiзьму той рушник,

Простелю наче долю –

В тихiм шелестi трав,

В щебетаннi дiбров.

i на тiм рушничковi

Оживе все знайоме до болю:

i дитинство, й розлука,

i вiрна любов.

Й твоя материнська любов.

Черемшина

Знов зозулi голос чути в лiсi,

Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,

А вiвчар жене отару плаєм,

Тьохнув пiсню соловей за гаєм.

П р и с п i в:

Всюди буйно квiтне черемшина,

Мов до шлюбу вбралася калина.

Вiвчара в садочку,

В тихому куточку

Жде дiвчина, жде.

Йшла вона в садок повз осокори,

Задивилась на високi гори,

Де з берiз спадають чистi роси,

Цвiт калини приколола в коси.

П р и с п i в.

Вже за обрiй сонечко сiдає,

З полонини їй вiвчар спiває:

Я прийду до тебе, як отару

З водопою зажену в кошару.

П р и с п i в.

Ось i вечiр – вiвцi коло броду

З Черемоша п”ють холодну воду.

А в садочку вiвчара чекає

Дiвчинонька, що його кохає.

Червона рута

Ти признайся менi, звiдки в тебе тi чари,

Бо без тебе всi днi я в полонi печалi.

Може, десь у лiсах ти чар-зiлля шукала,

Сонце-руту знайшла i мене зчарувала?

П р и с п i в:

Червону руту не шукай вечорами.

Ти у мене єдина, тiльки ти, повiр!

Бо твоя врода, то є чистая вода.

То є бистрая вода з синiх гiр.

П р и с п і в

Бачу я тебе в снах у дiбровах зелених,

По забутих стежках ти приходиш до мене.

i не треба нести менi квiтку надiї,

Бо давно уже ти увiйшла в моi мрiї.

В саду ходила

В саду ходила, квiти збирала,

В саду ходила, квiти збирала,

Кого любила, причарувала.

 

Причарувала серце i душу,

Причарувала серце i душу,

Тепер до тебе ходити мушу.

Ой, ти дiвчино, гарна та пишна,

Ой, ти дiвчино, гарна та пишна,

Чом ти до мене вчора не вийшла?

Я виходила, тебе не було,

Я виходила, тебе не було,

Я постояла, назад вернулась.

Бiльше не вийду, з тобой не стану,

Бiльше не вийду, з тобой не стану,

А вишлю сестру, таку, як сама.

 

А я з сестрою цiлу нiч стою,

А я сестрою цiлу нiч стою,

Не та розмова, шо iз тобою.

Не та розмова, не тiї слова,

Не та розмова, не тiї слова,

Не бiле личко, не чорноброва.

 

Ой на горі та й женці жнуть

 

Ой, на горі та й женці жнуть!- 2 р.

А попід горою, яром-долиною

Козаки йдуть!

Гей, долиною, гей,

Широкою козаки йдуть.

Попереду Дорошенко, - 2 р.

Веде своє військо,

Військо запорозьке

Чималеньке!

А за ним йде Сагайдачний, 2 р.

Що проміняв жінку

На тютюн, на люльку, -

Необачний!

Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми свою жінку,

Віддай тютюн, люльку,

Необачний!

Мені жінка не згодиться,

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

Чорнії брови, карії очі

Чорнії брови, карії очі,

Темні, як нічка, ясні, мов день.

Ой, очі, очі, очі дівочі,

Де ж ви навчились зводить людей?

Вас і немає, а ви мов тута,

Світите в душу, як дві зорі.

Чи в вас улита якась отрута,

Чи, може, й справді ви знахарі?

Чорнії брови – стрічки шовкові,

Все б тільки вами я любувавсь.

Карії очі, очі дівочі,

Все б тільки я дивився на вас.

Чорнії брови, карії очі,

Страшно дивитись підчас на вас.

Не будеш спати ні вдень, ні вночі, -

Все будеш думать, очі, про вас.

Уральська Україна

Музика народна

Сл. Л.Кобзар-Шалдуги.

 

Нiч яка мiсячна, зоряна ясная,

Сивий заснув Таганай.

Згадую часто свою Україну я –

Рiдний мiй сонячний край.

Сяду з дружиною тут пiд калиною,

Рiдним Урал менi став.

Сад посадив, є там вишня з малиною,

Хату я тут збудував.

Двоє синiв є у мене i донечка,

Цiну я щастю узнав.

Грiє i свiтить усі м одне сонечко

На Україну й Урал.

Є в Златоустi уральська Вкраїнонька –

Пiсня i друзi мої,

«Горы златые» й «Червона калинонька»

Серце зiгрiють менi.

Бувайте здорові

Бувайте здорові

Живіте багато,

А ми вам бажаєм

Добра в вашій хаті!

Од нашого клубу

„Червона калина”

Привіт наш гарячий

Хай в серце вам лине!

Які на Уралі

Високії гори, -

Нехай так щасливо

Цвіте ваша доля.

Щоб добре жилося,

Щасливо любилось,

Щоб сало й до сала

У домі водилось!

Щоб в горщику смачно

Шипіла би шкварка,

До неї, звичайно,

Знайшлася б і чарка!

Та щоб з України

Приїхали гості

Й узнали, як дружно

Живем в Златоусті.

Щоб в нашому клубі

Ми радо збирались,

І гарної пісні

Ніяк не цурались!

Моя родина – Україна

Сл. Ол.Богачука

Моя родина – Україна,

Нащадки славного Дніпра.

Сідлаймо долю, та на волю,

Пора нам, вершники, пора.

Єднає нас, браття козацьке завзяття,

Любов”ю окрилює груди.

Бо нашому роду нема переводу,

Нема і ніколи не буде!

Моя родина – Україна,

Якої ворог не зборов.

Трьома перстами – завжди з нами

Надія, віра і любов.

Моя родина – Україна,

Бандури дзвін на всі лади.

Даруй нам, доле, щедре поле,

Здорв”я із роси й води.

Єднає нас, браття, козацьке завзяття,

Любов”ю окрилює груди,

Бо нашому роду нема переводу,

Нема і ніколи не буде.

 

Колискові пісні –

- це джерело ніжності й любові, людяності й добра. Вони навчають любити природу, батька й матір. Художні образи в колискових піснях виписані пензлем щедрої любові. Тут бачимо кота, голуба, галку, зозулю, сон, батька. А над усіма ними – величний образ матері.

Ой спи, дитя, в колисоньці,

Як горошок в билиноньці.

Буде вітрець повівати

Та й горошком колихати.

Як горошок затуркоче,

Моя доня спатки схоче.

Як горошок загримить,

Мою донечку приспить.

***********

Пішла киця по водицю

Та й упала у криницю.

Пішов котик витягати,

Нашу кицю рятувати.

Витяг кицю за вухо,

Посадив там, де сухо:

Сиди, кицю, весело,

Ми поїдем за село.

Там виорем нивку

Та й посієм материнку.

Материнка не вродила,

А вродив лопушок, -

Зшиєм киці кожушок.

А з кицюні знімем,

Синочку надінем.

Колисочко нова з жовтого явора,

Колишу я в тобі білого сокола.

Ой ну, люлі-люлі,

Налетіли гулі,

Сіли на воротях

В червоних чоботях

Ой ну, люлі-люлі,

Прилинули гулі,

Сіли на колисці

В червонім намисті.

Стали думать і гадать,

Чим дитинку дарувать.

Чи сонками, чи дрімками,

Чи красними ягідками.

Подаруймо сонки-дрімки,

Сонки-дрімки в колисоньки,

А ростоньки у костоньки,

Добрий розум в головоньки.

Стали думать і гадать,

Чим дитинку забавлять.

Дали йому три квітончки:

Одну квітку сонливую,

А другую дрімливую,

А третюю щасливую.

Стали думать і гадать,

Чим дитинку годувать:

Чи кашкою, чи борщем,

Чи бубличком, калачем?

Чи кашкою, молочком,

Чи чи бубличком із медком,

Чи солодким яблучком?

А-а-а-а!

***********

А-а, та котиків два,

Сірі-білі обидва,

Ходіть до нас ночувати,

Дитиночку колихать.

У нас хатка тепленька,

В нас дитина маленька,

Та спатки раденька.

**********

А-а, люлечки!

Шовкові ї вервечки,

Золотії бильця,

Срібні коло кільця, -

Мальована колисочка,

Засни, моя дитиночка!

 

Народження пісні

„Реве та стогне Дніпр широкий” – про те, як народилася славетна пісня, розповідає онук видатного українського драматурга та актора Марка Кропивницького – Ігор Олексійович Кропивницький.

Кому невідома ця чудова пісня? Про те, що це вірші Тараса Шевченка, знають усі, а от хто автор мелодії? Більшість переконана, що музика народна. Проте у геніальної мелодії є автор, учитель російської та латинської мови з Одеси, музикант-аматор Данило Крижанівський. Цього року вшановується його 150-ліття. Палкий шанувальник українського театру, він часто слухав натхненне виконання Шевченкових віршів Марком Кропивницьким, який тоді гастролював у Одесі. А геніальна „Причинна”, прочитана Марком Лукичем, вихлюпнула з душі Данила Крижанівського дивовижну мелодію. Так із початкових строф поеми народилася безсмертна пісня, яку композитор присвятив Марку Кропивницькому.

Актору вона дуже сподобалася, і він надрукував її у 1884 році, хоч і з великими труднощами, бо „читати твори, друкувати тексти до музичних нот українською мовою” тоді забороняв царський указ. Пісню вдалося надрукувати разом з іншими творами композитора, написаними на російські тексти. Але не встигла збірка потрапити до книгарні, як налетіла поліція і весь наклад конфіскувала. Через 12 літ Марко Лукич зробив ще одну спробу надрукувати пісню, але „стражі порядку” вилучили і цей наклад.

Та Кропивницький не здавався, наполегливо шукаючи спосіб донести до народу цей чудовий твір. Що було робити? Друкувати пісню втретє? Але поліція знову знищила б увесь тираж. І Марко Лукич приймає відважне, ба ризиковане рішення. В Одесі в селищі Пересип, на Бажакінській вулиці був великий будинок м”ясника Василя Лазарева. На другому поверсі мій дід орендував просторе приміщення для театральних вистав. Якось у місті з”явилися афіші, які запрошували городян на вечір пам”яті Великого Кобзаря за участю М. Кропивницького.

У призначений день просторий зал заповнили глядачі, переважно робітники і студенти. Улюбленого артиста зустріли бурхливими оплесками. У першому ряду сидів околоточний наглядач Рутковський. Коли дійство добігало кінця, Кропивницький вийшов на авансцену і замість передбаченої сценарієм пісні могутнім голосом заспівав „Реве та стогне Дніпр широкий”... І здалося: зарокотали гори-хвилі, загув вітер, піднімаючи на дужих хвилях увесь зал. Публіка мимоволі підхопилася з місць, овацією зустрівши натхненний спів. Околоточний розгубився. Він махав руками Кропивницькому, вимагав замовкнути, кричав на оркестрантів, щоб припинили гру, лементував про політичну демонстрацію. Але на нього вже ніхто не звертав уваги. Кропивницький знову і знову починав спів, а публіка, підхопивши урочисту мелодію, дружно підспівувала йому. Околоточний без шапки і шинелі вискочив на вулицю гукати поліцію. Городові увірвалися в зал, почали виштовхувати глядачів, а у відповідь з усіх боків лунало, шквалом било шевченківське слово.

Щоб уникнути арешту, друзі Кропивницького вивели його прохідним двором на сусідню вулицю, покликали візника. Той стьобнув коней, і візок зник у темряві ночі....

Так відбулося перше прилюдне виконання славнозвісної пісні. Сяйнувши у просторінь могутнім співом Марка Кропивницького, вона всоталася у кров і плоть кожного українця, стала духовним гімном народу.

Українська пісня у світі

Перші записи українських пісень з”явилися ще в ХУІ ст у східній Словаччині у граматці чеського вченого Яна Богослова. А у ХУІІІ ст. не один чужинець описує події нашої історії: німець Гендель видав „Історію українських козаків”, німецький письменник Герде (1744-1803), обґрунтовуючи наукове значення і місце народної творчості в історії народів, висловив своє захоплення талановитістю українського народу в царині поезії і музики.

До українських мелодій зверталися композитори Й.С. Бах, більш як в десяти його творах виділено елементи українських мелодій. Бетховен також звертався до української пісні, з його творчістю навіки увійшли в європейську музичну культуру пісні „Ой на дворі метелиця”, „Од Києва до Лубен”, „Одна гора високая”, „Їхав козак за Дунай”. Великий Моцарт скористався українськими пісенними мелодіями, пишучи оперу „Викрадення із Сералю”, а також увів їх у дванадцяту фортепіанну сонату.

У Київській академії, заснованій Петром Могилою, студентський хор та оркестр виконували твори таких відомих італійських композиторів, як Палєстріна (ХУІ ст) та Скарлатті (ХУІІ ст.), а в маєтку останнього гетьмана Кирила Розумовського ставились італійські опери, виконувались симфонії німецьких композиторів.

У 1737 р. у м. Глухові була відкрита музична школа, де готували співаків, там вчилися майбутні кобзарі, лірники, скрипалі, сопілкарі. У період ХУІІ-ХУІІІ ст. українська музика мала вирішальне значення для культурного розвитку Східної Європи. Українці принесли з собою до Росії:

- нотне письмо на п”яти лініях (так зване „Київське знамя”);

- куплетну (строфічну) пісню у вигляді кантів;

- поліфонічну партесну музику;

- нові літургічні мелодії, або варіанти традиційних: київський, болгарський, грецький розспіви.

На початку ХУІІ ст. „усе малоросійське було у значній моді й шані в Москві” (В.Перетц „Малорусское влияние в Москве ХУІІ-ХУІІІ вв.) Творчість М.Березовського та Д.Бортнянського вважається „золотою добою” української церковної музики в Києві та при царському дворі. І. Огієнко в кн.. „Українська культура” (К. 1918) пише: „...Семінаристи в Костромі в ХУІІІ в. співали пісні: „Ой за гаєм-гаєм, гаєм зелененьким”, „Ой полола горлиця лободу” та ін. Ці пісні несли до Росії наші вчителі. В рукописних та друкованих збірках Чулкова, Новикова було багато укр.. пісень, перероблених на московський лад: „Посею лебеду”,

„Да орал мужик при дорозе”...

М.Глінка, що часто гостював у маєтку Тарновських (Качанівка) на Чернігівщині, при написанні опери „Руслан і Людмила” використав укр. козачок, склав мелодію на слова В. Забіли „Не щебечи, соловейку”. Згадаймо ще П. Чайковського, наполовину українця, який в багатьох творах використовує укр. нар. пісню. В кінці його Другої симфонії звучить веснянка „Журавель”, а козацько-чумацьку мелодію чуємо в головній темі Першого концерту для фортепіано з оркестром, й в останній його частині - майже не змінену мелодію веснянки „Вийди, вийди, Іваночку”.

Народні співці - кобзарі виступають з концертами в Європі уже в ХУ ст. Українську народну поезію світ сприймає як козацьку, а думи та історичні пісні виставляють на перше місце в Європі. За свідченням Я. Штелліна, українська бандура в ХУІІ ст. була добре відома в Німеччині, тож він захоплено описав Україну як особливий музичний край: „ Я знав кількох знаменитих бандуристів, які могли одночасно співати, грати й прекрасно танцювати...” (Известия о музыке в России. Музнаследство, 1935).

Загальну повагу й пошану кобзарі та лірники мали серед народу: „Нищая братия в Малороссии ...занимает первое место по развитию поэтических и философских способностей”, - писав П. Куліш в „Записках о Южной Руси”.

Не виключено, що Франція почула українські пісні ще від дочки Ярослава Мудрого Анни – дружини французького короля, а згодом французької королеви. Пристрасним популяризатором „козацької нації” був у Франції знаменитий письменник Проспер Меріме, а бездоганно обізнаний з національним характером українців Боплан говорив: „Ця нація співає, плачучи”. Визначний діяч всеслов”янської культури чеський учений Шафарик підніс загальноєвропейський авторитет української пісні, він з повагою і захопленням говорить про збірки пісень та дум М,Максимовича, М.Цертелєва, І.Срезневського.

Один з родоначальників німецького романтизму І. Гердер у збірці „Голоси народів у піснях” пише, що він схиляється перед українською культурою. Його послідовник Ф.Боденштадт у 1844 р. видав збірку „Поетична Україна”, що містить 8 перекладених дум та 35 пісень. Після з”яви видань В.Антоновича, П.Чубинського, М. Лисенка та ін.ших збирачів і дослідників українського фольклору наші пісні зазнали слави в усьому світі.

Серед співаків-бандуристів козацького роду, які віддано служили матері-Україні, вирізняється виходець з Слобожанщини Василь Ємець – син талановитого механіка й красуні-матері, яка добре співала. Закінчив гімназію, потім Харківський та Московський університети. Грати на бандурі вчився у сліпих кобзарів-подорожників. У Москві виступав у концертах та вчився співу в італійського професора М. Поллі, там же був визнаний бандуристом-віртуозом. З бандурою за плечима в Першу світову війну побував на всіх фронтах. Згодом переїхав до Праги, де створив Капелу бандуристів. Він був першим українцем, що виступав у Голівуді, першим заграв на бандурі „Місячну сонату” Бетховена, написав ряд книжок, сам зробив не одну бандуру. Василь Ємець підняв українську бандуру і пісню до тої вершини, з якої вони стали зрозумілими й дорогими всьому світу.

Про хорове мистецтво в Україні свідчили ще літописи ХІІ ст. Студійський устав Києво-Печерської лаври 1029 р. головну увагу віддає хоровому церковному співу. Школа „Доместиків” (співаків), заснована при Десятинній церкві князем Володимиром у Х ст., хори Київського братства чарують чужинців – Гербінія (1575) і диякона Павла Алепського (1654). Відомий музикознавець, професор празького Карлового університету З.Неєдлі дав найвищу оцінку українській пісні для хору, назвавши її „мистецтвом самобутнім, оригінальним і високим, якого не має жодний народ і яким Україна може гордитися”. Але на поч.ХХ ст. про існування України як держави у світі мало хто знав. Потрібна була вагома презентація і тому в 1919 р. за дорученням Міністерства освіти УНР Олександр Кошиць з Українською капелою виїздить у турне по країнах Європи, а потім Америки. Українська пісня стає сенсацією у світі в 20-і роки ХХ ст. О.Кошиць зумів так просто і легко закохати в Україну майже цілий світ, його називали найліпшим диригентом. Обробки українських пісень О.Кошиця з англійськими текстами розійшлися мільйонними тиражами. Є кілька томів спогадів про гастролі капели. Великий скарб – українську народну пісню світ зрозумів і прийняв, як земля приймає сонячну енергію.

У різні часи українську землю залишали її талановиті дочки й сини, через певні обставини мусили селитись в Європі, Канаді, Америці, Австралії і там знаходили собі роботу у сфері економіки, політики, культури та мистецтва. Їх імена тепер повертаються і в Україну. Це всесвітньо відомі співаки Надія Багрій, Євгенія Винниченко-Мозгова, Михайло Галенський, це диригент, керівник капели бандуристів ім. Т. Шевченка - Гр..Китастий, це наш сучасник Вол. Колесник, що працював з хорами Канади, Америки та Австралії; весь світ аплодував знаменитому хору ім. Г.Верьовки під керівництвом славетного А.Авдієвського.

Найавторитетніший музикознавець діаспори, директор Українського музичного інституту в Нью-Йорку Зіновій Лисько підготував 10-томник „Українські народні мелодії”, куди увійшло одинадцять з половиною тисяч пісень. Цю монументальну антологію за значимістю порівнюють з 10-томною „Історією України-Руси” М. Грушевського, оскільки українські пісні – це історія народу, це поетична біографія української людини.

Ще один факт. В середині 30-х років ХХ ст., в період закритих кордонів СРСР, у Брюсселі проходив Міжнародний конкурс на кращу народну пісню. Представників з України не було, але приїхали студенти з Швейцарії, і серед різних пісень заспівали німецькою мовою баладу „Ой не ходи, Грицю”, оголосивши її українською. Члени журі, визначні музикознавці і композитори Європи, були вражені, а після перевірки, чи справді народна (бо дуже досконала мелодія), присудили їй перше місце серед пісень народів світу. Текст пісні з нотами був надрукований у конкурсному збірнику першим („Діло”, Львів, 1931, 12 січня). Презентація української народної пісні продовжується і досі, але таїна її вселюдського феномену загадкова, як і всі Божі творіння світу. А для нас вона і хліб, і сіль, і пам”ять, і джерело життя.

В.П. Коротя-Ковальська

За матеріалами сайту

НДІ „Українознавство” E-mail: rius.kiev.ua.

Додаток.

На сайті „Кобза”-Українці Росії” 21.12.07. подана інформація:

„У США Ганну Нетребо визнали „Музикантом року”

Американський журнал про класичну музику „Мusikal Amerika” присудив співачці Ганні Нетребко титул „Музикант 2007 року”.

Від редакції сайту „Кобза”:

Ще три роки тому художній керівник Кубанського козачого хору, народний артист України, Росії і Кубані Віктор Гаврилович Захарченко в розмові зі мною напророчив велике майбутнє своєї молодої і такої талановитої землячки Ганни Нетребко. Тепер пророцтво цього великого музиканта сучасності збувається. На небосхилі спалахнула яскрава зірка з чорноморського козачого роду.

- Андрій Бондаренко – головний редактор сайту

У статті, присвяченій новим лауреатам журнальних премій, мовиться, що Нетребко – „справжня суперзірка ХХІ століття”. Нагорода присуджена їй як владарці „одного з кращих оперних голосів сучасності”, журнал відзначає також її артистичні здібності і природну красу.

У листопаді 2007 року Нетребко дебютує в Берлінській опері в ролі Віолетти в „Травіаті”, в грудні повертається в Метрополітен-опера, щоб співати в „Ромео і Джульєтті” Гуно. Окрім Нетребко, лауреатами премій Мusical Amerika стали диригент Роберт Спано, вокальний ансамбль Chanticleer, піаніст Чарльз Розен, композитор Кайя Сааріахо.

Нагороди цього журналу присуджуються з 1960 року. Їх лауреатами були Ігор Стравінський, Володимир Горовіц, Мстислав Ростропович. Урочиста церемонія нагородження пройшла в Нью-Йорку в Лінкольн-центрі 13 грудня 2007 року.

НАША СЛАВА

Тая слава козацькая…

У кожного народу є свої національні святині. З ними пов"язані його історія, національна свідомість. Для України це – Запорозька Січ, козацтво, які у вирішальний для Європи період трьохсотлітньої боротьби з ханськими ордами та Османською імперією в ХУ-ХУІІ ст. виводять її на авансцену політичної історії. Нині, в 2007 році, минає 515 років заснування Запорозької Січі.

Нелегкою і багатостраждальною була тоді історія України, особливо після руйнівних набігів ординців на Київську Русь, роздроблення її князівств, захоплення західних земель литовсько-польськими, угорськими феодалами, після безжалісних знущань, яких зазнавав український народ з півдня та сходу від кримсько-татарського ханства, Османської імперії.

Наруги та спустошення призводили до людських втрат і викликали опір народу, спочатку стихійний, а згодом організований, який став застерегою од східної навали.

Козаччина формувалася із сміливих, одчайдушних людей південно-східних земель України, до яких приєднувався волелюбний люд Поділля, Полісся, Волині, втікачі від кріпаччини не тільки українці, а й білоруси, поляки, молдавани - оселяючись у пониззі Дніпра за порогами (звідси – Січ Запорозька).

Саме слово "козак" – з тюркської мови означає "вільний, незалежний чоловік". Найдавніші згадки про козаків сягають ще 1492 року. Початково місцем розташування Запорозької Січі був острів Томаківка (за 60 км на південь від острова Хортиці), а згодом і сама Хортиця, де під керівництвом канівського старости - князя Дмитра Вишневецького-Байди було збудовано фортецю-січ (1554-1555) з невеличким, але дуже боєздатним гарнізоном для охорони степових кордонів Речі Посполитої, а пізніше й Московії від кримських та ногайських орд. В ХУ-ХУІ ст. вони спустошували і московські землі аж до самої столиці, й цар Іван ІУ був вкрай зацікавлений у войовничих діях запорожців.

Найбільшу славу козацтву приносять морські бойові походи на славнозвісних "чайках" в часи гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного в першій чверті 17 ст. Основна база його флоту містилась на Базавлуцькій Січі Великого Лугу. Переможні бойові морські походи козаків під Варну, Синоп, Царград, Очаків (1606-1615), завоювання в 1608 р. турецького Ахтіяру (Севастополь), Кафи (нині Феодосія - 1616) – найбільшого невольницького ринку, котрий поглинув тисячі українців, викликають подив згуртованістю сил, своєю одчайдушною сміливістю, мобільним і оперативним веденням бою.

Про запорозьке лицарство з повагою пишуть тогочасні мемуаристи. Зокрема, італієць Д"Асконі, який жив тоді у Криму, писав, що козаки вступали в бій не лише при рівних силах: „20 "чайок" не злякаються 30 турецьких галер. У всьому світі не знайти людей більш відважних, які б менше думали про життя або менше боялися смерті, ніж козаки”.

Пізніше козаків наймали для військової служби австрійський імператор, французький король та інші європейські правителі й навіть турецький султан виявляв бажання взяти їх під свій протекторат. Запорожці часто вступали в дипломатичні стосунки з іншими державами. Зокрема, є відомості, що в 1572 році козаки воювали разом з французами проти Іспанії, здобувши на той час у всій Європі славу хоробрих воїнів.

Запорозька Січ також здобула собі славу першої християнської демократичної республіки. Запорожці два століття стерегли кордони не лише Речі Посполитої, а й усієї християнської Європи. Козацтво, передаючи чималі кошти монастирям, також стає заступником, оборонцем і

покровителем церковного та водночас культурного і національного життя України,.

Вперше саме запорожці почали активне освоєння слобідських земель Лівобережжя, сприяли розвитку тут землеробства, різних ремесел, об"єднанню культури всіх українських земель. Сімейні козаки на Січ прибували за викликом. Їх постійне місце було в округах Війська Запорозького. Тут вони вільно вели свої господарства в слободах та хуторах. Оселяючись на Великому кордоні цивілізацій, запорожці ризикували не лише своїми господарствами, а й головами. Останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський (1691-1803) очолював козацьку республіку 10 років поспіль – як ніхто інший. Один з перших був удостоєний найвищої відзнаки Російської імперії – ордену Андрія Первозванного. Калнишевський піклувався про заселення запорозьких земель вихідцями з України, а не чужинцями, сприяв розвитку господарства і торгівлі. Породисті коні „від Калнишевського” славились по всій Європі. Небувале господарське піднесення на Січі цариця сприйняла як прагнення до економічної незалежності.

З перетворенням Криму в мирного васала Туреччини, а згодом і Російської імперії козацька республіка почала втрачати свою роль в геополітичному устрої Східної Європи. Після російсько-турецьких війн Запорізька Січ стала небезпечною для імперії своєю незалежністю та, як ввижалося зі столиці, анархічним устроєм. Ще Петро І вбачав в Січі "корінь усякого зла". По суті, це була держава в державі. Тому в 1775 році спеціальним маніфестом Катерини ІІ Запорізька Січ була остаточно ліквідована. Землі запорожців передали фаворитам імператриці – графу Потьомкіну, князю В"яземському, бувшому гетьманові Розумовському.

Про економічні успіхи запорожців на їх землях свідчить те, що після ліквідації Січі одним лише петербурзьким поміщикам було роздано більше 4 млн десятин освоєних земель. А на останні "вакантні" землі Новоросії імперські правителі переселяли колоністів з Європи: німців, сербів, болгар, греків, а з Криму – вірменів та "русинів", пізніше частина їх повернулась на свої землі.

Після того як російська армія в 1775 р. оточила Січ, і стало ясно, що гарнізону січовиків нема виходу, кошовий Петро Калнишевський, прийняв капітуляцію, завдяки чому більшість січовиків вночі на "чайках" вийшла з оточення. За це вся старшина була засуджена на довічне монастирське ув"язнення: кошовий суддя П. Головатий – в Туруханський монастир, де пробув 15 років до самої смерті, військовий писар І. Глоба – через 20 років умер в Тобольському монастирі. Останній кошовий отаман 85-річний П. Калнишевський просидів у Соловецькому монастирі "на покаянні" до 1801 р, поки не був "реабілітований" новим імператором Олександром І. Але повністю втративши слух та зір, 110-літній Калнишевський залишився доживати в своїй келії, й через два роки його поховали під південною стіною соборної церкви острова.

Запорожці-втікачі заснували Задунайську Січ, та через 15 років козаки перейшли до царської армії й з них було утворено козаче Азовське військо. Пізніше його перейменували в Кубанське, а потім - Чорноморське військо, яке стало виконувати традиційну місію - охороняти кордони Кавказу. Нині виповнюється 215 років від часу переселення запорожців на Кубань.

Епоха козацької слави навічно закарбувалася в пам"яті українського народу – в його піснях, думах, легендах, у літературі, музиці, малярстві. Ця вагома віха історії України дала її народові стільки потужної духовної енергії, наснаги, скільки не дали усі попередні століття.

Було колись - в Україні ревіли гармати.

Було колись – запорожці вміли панувати.

Панували, добували і славу, і волю.

Минулося, осталися могили на полі.

… Було колись добре жити на тій Україні…

А згадаймо! Може, серце хоч трохи спочине.

( Тарас Шевченко "Іван Підкова")

Додаток.

Через 53 роки соловецький архимандрит Александр (виходець із запорожської старшини) установив камінь на могилі Петра Калнишевського з написом:

„Здесь погребено тело в Боге почившего кошевого бывшей некогда запорожской грозниой Сечи козаков атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смиренне... Он в 1801 году по Высочайшему повелению суда был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренне познавшего свои грехи... скончался 1803 года в октябре 31 дня.

Трипільська культура

В селі Трипілля Київської області працює історико-туристичний комплекс „Спадщина”, там діє і відомий Музей „Прадавня Аратта-Україна”. Тут можна узнати про захоплюючі глибини прадавньої історії українського простору між Дніпром і Дністром, узнати з науковою достовірністю, на основі археологічних даних, ґрунтовних аналізів багатьох учених з різних країн, їх досліджень за 100 років - звідколи почалися перші розкопки під Дівич-горою на крутому правому березі Дніпра.

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Борис Олійник

„Понад шість тисяч років тому на землі, яку сьогодні називають Україною, стояли величезні поселення – міста. Коли „історія починалася в Шумері”, їхні руїни вже давно були поховані під різнотрав”ям степу між Бугом і Дніпром. Люди, яких ми називаємо трипільцями, заклали підвалини цивілізації на нашій землі. Вони одними з перших тут почали вирощувати хліб і плавити мідь, збудували тисячі селищ, десятки міст. Вони прагнули вічного життя, молячись і приносячи жертви Вищим Силам, створили дивовижні магічні орнаменти, які зачаровують нас і сьогодні.”- так пише у вступному слові учений-історик з Інституту археології України Мих. Відейко - автор однієї з наукових праць („Трипільська цивілізація” К., 2003) про унікальну археологічну культуру, яка проіснувала 2700 років як виняткова етнокультурна цілість (порівняймо: давньоєгипетська культура проіснувала 1500 років, грецька й римська – по 800; населення трипільської держави сягало 15 000 чоловік, а римської – 5 000) Дані колишньої Академії наук СРСР, фізичні та хімічні досліди, радіовуглецеві аналізи доводять, що трипільська цивілізація передує усім древнім.

Восени 1897 р. Вікентій Хвойка біля містечка Трипілля (саме звідси й назва Трипільської культури) відкрив перші сліди хліборобської цивілізації, яка простяглася від Карпат до Дніпра. Знайдено мільйони фрагментів кераміки, десятки тисяч посудин, вироби з кремнію, металу, розкопані вченими поселення і поховання, які свідчать про дописемну історію, або „праісторію” людства. Більше сотні учених самовідданою працею вписали й пишуть сторінки українського Трипілля.

На початку 70-х років ХХ ст. завдяки застосуванню методу комплексних досліджень (аерофотозйомка у поєднанні з геомагнітним картографуванням) на Черкащині стали відомі великі міста – поселення-гіганти, які й визначили обшир Трипільської цивілізації.

М. Відейко у своїй науковій книзі відзначає найгрунтовніші праці учених-дослідників 20-30-х років Трипільської культури О.Кандиби, Т.Пассек і Г. Шмідта. Понад 20 років (1971-1993) досвідчений археолог М.Шмаглій проводив комплексні дослідження в містечку Майданецькому, відкопавши багато жител. У ці роки з ним працювали М.Відейко, К.Зіньківський, В.Мицик.

Проведені споропилкові аналізи дають змогу відтворити рослинний світ шість тисячоліть тому. Тоді біля осель червоніли мальви, росла кропива, подорожник, в пшениці синіли волошки. На берегах річок – верби, густі кущі ліщини, вільхи. У дубово-грабових лісах водились зубри, олені, кабани, вовки, лисиці, зайці. Високий рівень ковальських операцій вбачається у виготовленні зброї, знарядь праці, різних прикрас. Добувався кремній на виготовлення ножів, сокир... Однак головне ремесло – гончарство. Гончарний круг дозволяв виготовляти різну кераміку й у великій кількості. Археологи визначили багато типів посуду: кухонний, господарський, ритуальний: глечики, миски, макітри, жертовні посудини у вигляді тварин (бика, вепра), модельки трипільських хат вказують, що хати розмальовувалися як зовні, так і зсередини. Цей звичай зберігся і до наших часів. Але слід визнати, що 5 тисяч років тому трипільці розмальовували свої хати естетично досконаліше й більш барвисто. Були знайдені спарені посудини (схожі на біноклі), які нагадують українські горщики-близнята, а також керамічні писанки, орнамент яких простежується і на сучасних писанках. Знайдено величезну кількість глиняних фігурок жінок, що свідчить про культ Матері-богині. Також знайдені зразки сільськогосподарського сонячного календаря, зразки різних видів писемності та ткацьких ремесел. Високоякісне випалювання велося у двоярусних горнах. існували гончарні центри, відомі спеціальні майстерні в селищах Уланівка, Веселий Кут, Тростянець... З дерева виготовлялись ткацькі верстати, різні меблі, дерев”яна скульптура...

Стіни осель трипільці робили з дерева чи виплітали з лози й обмазували глиною, змішаною з половою, (як робились українські хати ще і в ХХ столітті.) Перший поверх був господарський, а другий – житловий. Стіни розписували геометричним орнаментом, вхід та поріг теж орнаментували, що слугувало оберегом. Оселі опалювалися відкритими вогнищами та печами, так робилося на Поліссі ще донедавна.

Задивлені у високе небо, трипільці-мислителі зводили йому на пошану храми. Всередині їх розписували червоними орнаментами: символами кола, трикутників, зміїв. В кожній оселі, де проживала родина з 7-9 осіб, стояли вівтарі з хрестоподібними жертовниками для релігійних обрядів та ритуалів. Вівтар фарбували також в червоний колір та прокреслювали орнамент космічного змісту.

Найбільші міста існували більше шести тисяч років тому і в них було по 10-15 тис мешканців. Щільно забудовані житла слугували потужними укріпленнями від нападів. Через 60-80 років наставав період, коли житла (а в них було багато посуду, ритуальних статуеток людей і тварин) обов”язково спалювали, і руїни їх ставали притулком для душ предків... А мешканці освоювали нові угіддя. На ранньому етапі в Трипіллі, на думку академіка С.Бібікова, суспільство мало риси патріархальності, хоча деякі науковці вважають, що в той час існував матріархат.

В уяві трипільців Світовий лад протистояв Хаосові, й людина повинна була підтримувати безсмертну свою душу, якій заповідалося зрівнятися з Богом. У сюжетах трипільських орнаментів, розміщених у середньому ярусі, який уособлює Верхнє Небо, вималювано рух сонця, фази місяця, зорі, а поміж них – людина... За поняттями наших пращурів-оріїв (аріїв), людина є складовою одвічних космічних процесів як носій Божественної Дії.

Творці трипільських орнаментів передавали прийдешнім поколінням знання про Світобуття , які вони успадкували від попередніх епох. В орнаментах не допускали випадковостей чи довільних фантазувань. Схеми розпису посудин у плані утворюють великі знаки хреста, трикветра (тризуба) чи свастики (сварги). У чітко визначених зонах виписували певні знаки.

Плани забудови великих міст (площею Доброводи – 250 га, Небелівка – 300 га, Тальянка – 450 га й ін..) за принципом кола чи еліпса мають ознаки монументальної архітектури. Двоповерхові будівлі, різні оборонні споруди давні зодчі мудро вписували в довкілля.

Трипільська цивілізація розчинилася в наступних культурних суспільствах. Найпомітніші ознаки свого 2700-літного способу життя, світосприйняття, образного мислення давні хлібороби-трипільці залишили у духовній культурі українців (звичаях, обрядах, народному мистецтві), у забудові осель, в хліборобстві.

Першу науково-популярну книжку на цю тему видала 1941 р. в Києві Тетяна. Пассек. Через 60 р. М. Відейко подарував читачеві справжню малу енциклопедію Трипільської цивілізації, шкода лише, що вийшла ця книга всього в 1000 примірників.

Трипільські орнаменти

Петриківський розпис

„Тут у кожній хаті, як у храмі”, - так іще позаминулого століття говорили про Петриківку. Селище, засноване останнім кошовим отаманом Війська Запорозького Петром Калнишевським, відмітило свою 235 річницю. Борис Олійник влучно зауважив: ”Дякуючи петриківському розпису, про нас знає світ”. Перебільшення немає, шедеври петриківських художників справді вражають планету. В Канаді, США, Аргентині, Австралії, Японії, Франції, Італії є спеціалізовані салони українського мальованого дива.

Петриківка виникла як козацький зимівник напередодні скасування запорозької вольниці. Це коли Катерина Друга взявшись покінчити з Січчю, заборонила постачати в Січ хліб та худобу навіть з сіл, які здавна належали козакам. Отоді-то кошовий отаман Петро Калнишевський заселив степи на лівому березі Дніпра - вздовж річок Чаплинки, Орелі та Самари. Отак і з”явилася Петриківка. Начебто першого козака, який тут собі хату поставив, звали Петриком. Та є свідчення, що П. Калнишевському так сподобалася ця місцина, що він звелів перевезти сюди свою родинну церкву, ще й поклопотався про благословення на це Митрополита Київського. Щоправда, не довелося йому тут пожити.

Те, що був він останнім кошовим Запорожжя, знають ледь не всі. А що обирався отаманом десять разів поспіль – найбільше з поміж усіх, – мало хто. І що тричі їздив на чолі запорозького посольства у Петербург домагатися від цариці поважати і не чіпати 20-тисячне Військо Запорізьке. Серед літа 1775 року два корпуси російської армії – понад 50 тисяч багнетів – оточили козаків... Сили були нерівні. Генерал-серб Текелі наказав кошового і всю старшину закувати в кайдани. Граф Потьомкін, тодішній гетьман України, вимагав усіх стратити. Але в Петербурзі присудили усім довічні заслання: порізно, в сибірські закутки Росії. Самого Калниша таємно спровадили на Соловки. Більш, як через століття лише Дмитро Яворницький з”ясує, де 25 років провів Калнишевський – доти Україна не знала про його долю. Не знала, що аж в 109 літ його випустили з вогкого каземату Соловецького монастиря. Тільки у березні 1801 року його вперше випустили, аби явити на світлі очі молодого самодержця Олександра 1. В народній притчі так про це говориться:

- Невже ти досі живий? – вигукнув цар. – Тоді я дарую тобі волю. Можеш вертати у свою Малоросію.

- А чи сам ти хоч знаєш, царю, що воно таке – воля? – обізвався сліпий уже Калниш. – Була вона у нас за Дніпровими порогами, та вся вийшла. Нема вже мені куди їхати. – Проживши ще майже три роки звичайним ченцем, Калнишевський помер і похований на Соловках.

Про те, що тут „у кожній хаті, як у храмі”, говорили колись недаремно. Як у храмі – значить, чисто, затишно і тепло, душевно, високодуховно. А ще тому, що хати селян і всередині, і зовні у Петриківці були розмальовані диво-квітами Ніби й волошками, мальвами, трояндами, кетягами калини, пагонами цибульки, а ніби й не ними – наче такими, що хіба в райських садах квітнуть. Зате у душах тих, хто їх малював, вони буяли врозповні – щастям творчості буяли. Пізніше це щастя назвуть „петриківським розписом”.

Про те, як він виник – ніхто не зна. Наче дружина козака Петра першою розмалювала піч, лежанку і грубу, а там і причілок своєї хати небаченим квітом. То яка сусідка в українському селі потерпить, щоб її оселя була гіршою? Хтозна, так чи інакше було, але вже на початку ХХ ст. тутешній учитель Олександр Статива збагнув, що „коли не вбереже Петриківка свого дива-мистецтва, прощення їй від нащадків не буде”. Їздив та оббивав високі пороги не лише в Київі, а й у Москві, поки домігся, щоб відкрили в селі школу декоративного малювання.

Парадокс: О. Стативу 1937-му репресували, а його школа працювала до самої війни. Викладала в ній Тетяна Пата. Читати й писати не вміла, зате малювала, як ніхто. Не менш як три сотні художників виховала Тетяна Якимівна. Їхня доля і доля диво-розпису після війни щасливо склалася, дякуючи Федору Панку. Він малював не лише орнаментні, а й образно-сюжетні картини: поміж квітів – журавлів та лелек, горлиць та голубів... А ще – портрети знаменитих українців та земляків, які експонувались на численних виставках. З початку 1960-х Федір Савич збудував власну майстерню і продукція, яку він видавав – розписані тарелі, скриньки та інші сувеніри, так активно пішла на експорт, що не вистачало рук для малювання. Майстерня переросла у фабрику, здобула світове визнання, а в рідному краї – глухий спротив чиновників: „нам ето не надо...” Панко сам спромігся відкрити філіал дніпропетровської художньої школи і за 27 рублів у місяць 29 років підряд виховував віртуозів петриківського розпису. Чиновники змусили його залишити фабрику, та він не здався. Відкрив експериментальний цех декоративно-прикладного мистецтва, де найобдарованіші могли творити - неповторні розписи, щоб стиль зберігався традиційний, а почерки були різними.

Нині 83-річний Федір Савич – незмінний екскурсовод кімнати-музею колишнього цеху. Понад чотири сотні робіт Панка експонуються в художніх галереях Канади, Франції, Австралії, однак вдома такої експозиції нема. Як і виставки багатьох його талановитих земляків. Він один з тих хто пристрасно відстоює необхідність оголосити Петриківку історико-культурницьким заповідником духовних скарбів України.

Микола Нечипоренко,

газ. „Сільські вісті” 24.08.2007.

Додаток.

Хочеться ще нагадати тобі, любий читачу, імена українських селянок - відомих усьому світу художниць, майстринь декоративного розпису. Найперше – геніальна Катерина Білокур (1900-1960) з села. Богданівки, що на прикордонні трьох областей: Київської, Черкаської та Полтавської. А ще Марія Буряк, із села Ковалин Переяслав-Хмельницького району Київщини, а ще - Марія Приймаченко, Параска Власенко, Параска Хома й багато інших... Вони – наш національний скарб, наша слава. На їх картинах - квіти, плоди, птахи, звірі, трави – у всій небесній гармонії земного життя, в них - уявлення української душі про земне щастя, яким його задумав Творець.

Космічні орбіти

Якщо говорити про освоєння людством космосу, про наукові й практичні досягнення, то українці зробили надзвичайно багато для розвитку космонавтики й літакобудування.

Розповідає перший український космонавт Павло Попович: „У нашому містечку Зоряне де-факто утворився загін космонавтів-українців. То ми трохи подивилися історію. Чого тільки не робила наша Україна! Ще запорізькі козаки застосовували ракети, щось на зразок сучасної „катюші”, які називали „літалками”. Секрет цих ракет розкрив у ХІХ ст.. українець, царський генерал О.Засядько...” Олександр Засядько, який ефективно застосував їх у боях проти турків у 1828-29 р.р., народився в селі Лютенька, що на Полтавщині (Гадяцький район), належав до козачого роду.

Першим теоретиком польоту в космос був революціонер і вчений-українець Микола Кибальчич, який у камері смертників на кам”яній стіні накреслив проект реактивного апарату для польоту людини, був родом з м. Коропа на Чернігівщині. „Я вірю у здійснення моєї ідеї, ця віра підтримує мене в моєму жахливому становищі...” Проект Кибальчича через 36 років знайшли в архівах жандармського управління й опублікували в 1918 р. Засновник сучасної космонавтики, знаний у всьому світі вчений К.Ціолковський, теж з українського роду славного Наливайка.

А інженер, учений-самоук Ю.В.Кондратюк (Полтава, 1897-1942) з юності записував конкретні ідеї з кресленнями й формулами. В 1919 р. в Києві почав писати книгу, в якій незалежно від Ціолковського, вивів основну формулу руху ракети й детально описав чотириступеневу ракету на киснево-водному паливі. Потім написав працю „Завоювання міжпланетних просторів”. Вона стала настільною книгою конструктора С.П. Корольова, на ракеті якого 12 квітня 1961 року Юрій Гагарін першим з людей полетів у космос. В цій книзі Кондратюк розробив схему висадки людей на місяць методом відокремлення модуля з астронавтами від космічного корабля. Один примірник книги потрапив до бібліотеки Конгресу США. Розрахунки невідомого вченого зацікавили американських конструкторів, ними вони і скористались. Цю дорогу до Місяця вони назвали „трасою Кондратюка” й освоїли її: в липні 1961 року американські астронавти побували на місячній поверхні. Один із кратерів на зворотному боці місяця вони назвали „кратером Кондратюка” , а одна з малих планет теж носить його ім.”я.

Конструктор С.П. Корольов (1907-1966), творець перших у світі супутників і кораблів, що вивели людину в космос у всіх офіційних анкетах вказував, що він українець і рідною мовою вважав українську. Ми знаємо його лише як геніального конструктора, а на якій землі виростав, навчався, від якого народу набирав сили в душу?.. Народився він в Житомирі, а виріс в Ніжині в сім”ї діда й баби, бо його мати зі своїм чоловіком Павлом Корольовим (дехто згадує, що його родинне прізвище – Король) швидко розлучилася. Як згадує Марія Миколаївна в книзі спогадів („Слово про Корольова”, К.,1970) її діди й прадіди Москаленки та Лазаренки числились козаками в реєстрі Січі: „Скільки він тих казок наслухався. А легенд про козаччину! Дід Микола був чудовим оповідачем. Надзвичайна музичність – від бабусі”. Сергій виростав в українській сім”ї, де всі говорили українською мовою. До того ж мама працювала викладачем рідної мови, і син знав безліч народних пісень, багато читав, пізніше на прохання друзів по пам”яті декламував поезії з „Кобзаря”, прекрасно грав на скрипці, улюбленим композитором був Чайковський. Студентом Київського політехнічного інституту повністю забезпечував себе, працюючи експедитором, вантажником, статистом у фільмі „Трипільська трагедія”... Перевівшись до МВТУ ім. Баумана, пише дипломну роботу під керівництвом знаменитого А.Туполєва. В кінці 20-х років після особистого знайомства з видатними теоретиками космонавтики К. Ціолковським та Ю. Кондратюком скаже: „Я готувався літати на літаках, а тепер вирішив літати на ракетах”...В середині 30-х його було визнано найкращим серед ракетобудівників, йому було присвоєно військове звання (у 28 років!) інженер-генерал-лейтенанта. В сумнозвісний 1937 рік попав на Колиму, де провів півтора роки, там сконструював ракетоплан, який поклав початок доби ракетних двигунів.

Саме завдяки Корольову в СРСР було здійснено запуск першого штучного супутника (1957), перший політ в космос людини (1961), а далі польоти „Востоків” і „Восходів”, запуск і м”яка посадка апарату на Місяць... Згадує Космонавт Павло Попович про день свого польоту: „Вранці після фіззарядки і сніданку знову зустрівся з Головним. Примружившви свої уважні, з лукавинкою очі, Головний поздоровався:

- Здоровенькі були! Як спалося?

- Спасибі! Відмінно! – поспішив відповісти йому

у тон по-українськи...”

Серед видатних учених та конструкторів ракетної техніки українці за походженням: Вол. Мик. Челомей (1914-1984) – керував розробкою ракет „Протон”, „Полёт”, орбіт станцій „Салют"; Вал. Пет. Глушко (1908-1989) – основоположник вітчизняного ракетного моторобудування, генеральний конструктор ракетно-космічного комплексу „Енергія” – „Буран”. Під його керівництвом розроблено ракетні двигуни, установлені на всіх ракетах СРСР.

М. К. Янгель (1911-1971) народився в малесенькому селі на окраїні Іркутської області, куди 17 років перед тим був засланий на каторгу його дід - бунтар і виходець з Чернігівської губернії Лаврентій Янгель. Там на березі ріки Ілим в сім”ї меншого сина Кузьми, вправного мисливця, й народився Михайло - майбутній творець космічної техніки. М.Янгель свідомо повернувся до джерел свого роду. Коли його протиборство з С.Корольовим сягнуло критичної межі, він сам запропонував очолити КБ в Дніпропетровську на знаменитому „Південмаші.” Там він працював 17 років: розробляв міжконтинентальні балістичні ракети „Воєвода” (в США їх назвали „Сатана”), які назавжди залишаться неперевершеними. Там же проектувались ракетоносії „Циклон” і „Зеніт”, що й тепер належать до кількох найкращих, які придумало людство. В 1962 році був запущений янгелівський супутник серії „Космос”, а всього їх КБ „Південне” сконструює 360. А ще ж апарати серій „Інтеркосмос” та „Океан” – теж дітища дніпропетровців. Останній їх проект – „Корона” – для вивчення процесів на Сонці. На жаль, встигла полетіти тільки одна „Корона”...Чому не відбувся в СРСР політ на Місяць? Спеціалісти стверджують, якби скористалися ракетоносієм Р-56 Янгеля, все було б гаразд. А корольовська Н-1 виявилася неспроможною, і американці випередили... Корольов визнавав талант Янгеля й просив у нього допомоги у виконанні проекту пілотованого модуля, який на орбіті відокремиться від корабля, здійснить посадку на місяць, й повернеться назад. Свій модуль – блок-Е колектив Янгеля таки створив...

А ще до речі згадаймо Ігоря Івановича Сікорського (1889-19721) – одного з фундаторів вітчизняного літакобудування, він вчився в Київському політехнічному інституті, куди потім вступив і Сергій Корольов. Авіаконструктор Ігор Сікорський в 1919 році емігрував до США, там у 1923 р. заснував фірму, де під його керівництвом конструювались пасажирські та військові літаки й вертольоти.

Хочеться пригадати ще тричі Героя Радянського Союзу

І. Кожедуба (1920-1991). Народився Іван Микитович в с. Ображіївка Шосткінського району на Сумщині, на льотчика вчився в Чугуївському училищі в Харківській області. А як не згадати безстрашного й веселого Тихона Верхомія родом з Хмельниччини, який став прототипом льотчика-маестро Титаренка у фільмі „В бій ідуть тільки „старики”- видатний український режисер та виконавець головної ролі Леонід Биков ще до війни дружив з ним. Згадаймо і легендарного льотчика-випробувача Марину Попович – Героя Соціалістичної Праці, дружину космонавта-українця Павла Поповича, вона має 102 світових рекорди випробувальних типів, нагороди багатьох країн... Список імен знаменитих українців – ракетобудівників та льотчиків ще довго можна продовжувати.

Л. Шалдуга.

Додаток.

Космічні ракети здатні приносити країні мільярди й укріпляти її позиції серед ведучих технологічних держав. Одначе це можливо лише за умови збереження військового нейтралітету України.

...Сьогодні три види сучасних ракет-носіїв: „Зеніт”, „Дніпро” і „Циклон-3” використовують для запуску ракет росіяни, американці і європейці. В запасі у КБ „Південне” є унікальний блок для місячного модуля, (той, що був створений в КБ Янгеля), який може посадити апарат на поверхню місяця, а потім знов стартувати на навколомісячну орбіту. Ця розробка не зістарілась, просто не була використана у свій час. Унікальний двигун, який пройшов випробування в космосі, може послужити учасникам нової місячної епопеї...

В усьому світі бурхливо розвивається ринок супутників зв”язку (цифрове телебачення, мобільні телефони і т.д.) Нещодавно дніпропетровці отримали замовлення на виготовлення і запуск єгипетського супутника, який буде виведено на орбіту з Байконура ракетою „Дніпро”...

Вся технічна документація і виробництво більшості основних компонентів ракети РС-20 („Воєвода”- „Сатана”) знаходяться в КБ „Південне” й заводі „Південмаш”. Більше 20 років стоять вони на озброєнні Російської армії, їх там зараз більше сотні і вже пора списувати.

...Україна готується до вступу в ЄС, це значить, що КБ й завод „Південмаш” автоматично стануть членами Європейської космічної асоціації й матимуть змогу боротися за вигідні європейські космічні замовлення. При тому це не увійде в протиріччя з концепцією безпеки сусідніх з Україною держав.

 

Віталій Крюков, „Многовекторний космос”

Сайт „Коbza- Українці Росії”

Економічне партнерство. 15.09.2007.

 

Про походження назви „Україна”

В цьому 2007 році виповнилося 820 років з дня першого письмової появи імені Україна.

В „Київському літописі” від 18 квітня 1187 року розповідається про битву з половцями поблизу Переяслава, про смерть місцевого князя Володимира Глібовича. „И плакалашася по нем вси переяславци... О нем же Украина много постона”.

Відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров разом із десятками українських, російських і західних учених визнали Наддніпрянське походження Русі. Навіть такий москвофіл, як акад.. П.Толочко, також вважає, що назва Русь – південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов”язане з назвами сарматських племен (рос, россомани, роксолани). Десь на межі УІІІ-ІХ ст. воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов”ян. Не випадково літописець писав: „...поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов”яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалося полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов”язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.

Отже, факт лишається фактом. Назва Русь протрималася в Україні (Західній) з УІ до ХХ ст., а в Центральній Україні – до ХУІІІ ст. Визначний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі гірські мешканці Закарпаття й досі називають себе русинами. Паралельно з ХІІ ст. виникає й назва „Україна”.

З ХІХ ст. в Російській імперії походження назви „Україна” розглядається від слова „окраїна”. Хоча в українській мові та деяких інших слов”янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну. Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі Київської, одразу викликає питання: окраїною щодо чого могла бути Переяславщина? Природно, не щодо Москви. Бо вона в той час була такою глухоманню, що про неї на Київщині навряд чи знали взагалі.

В літописах неодноразово згадуються назви: Чернігівська Україна, Сіверська Україна, Київська Україна. В літописі за 1189 р. в оповіданні про кн. Ростислава Берладника говориться, що він приїхав в Україну Галицьку (коли в”їхав у це князівство). В Галицько-Волинському літописі за 1213 р.: ”Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, і Угровеськ, і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну” - мається на увазі все своє князівство. Слід відзначити, що назва „Україна” застосовувалася у літописах і щодо російських та білоруських земель: Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів вважаємо в наступному.

В українській мові є слово „украяти”, тобто наділити чим-небудь: хлібом, землею і т.д. Тому слово Україна є синонімом слова „князівство”. Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох століть після своєї появи, коли „Україна” позначає „князівство, земля, країна”. Й сьогодні по-українськи слово „країна” означає власне країну (по-рос. – страна).

Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. Колись і Франція звалася Галлія, Іспанія – Іберія, Росія була СРСР, а колись – Московське царство, ще раніше – Суздаль, Залісся, сучасна Велика Британія мала назви Британія, Альбіон, Англія.

За ст. Олександра Палія

на сайті „Кобза”.

Українські державнi символи

Жовто-блакитний прапор і герб у формі Тризуба-трійці.

Одне з перших зображень тризуба на нашій території

зафіксоване на кам”яній застібці періоду трипільської культури (У-ІІІ тис. до н.е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У У ст. до н.е. царі Боспорського царства охоче карбували на своїх монетах тризуб, а пізніше цей знак сприйняли і пращури сучасних українців.

Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади племінних вождів задовго до Рюриковичів, ще в УІ-УІІІ ст. Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована Х ст. В болгарському рукописі „Хроніка Манасії” зображені воїни – дружинники князя Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубом. В подальшому тризуб зустрічається на печатках, монетах князів, на цеглі, з якої будували церкви. Тризуб був державним гербом Київської Русі в період її могутності.

Існує понад сорок версій походження і тлумачення суті тризуба. Одні вбачають в ньому відтворення предметів, що символізують владу: вершину скіпетра візантійських, скіфських царів, корони, або контури птаха - крука, сокола чи голуба Святого Духа. Інші вбачають в монограму чи орнамент східного походження. Ще одна думка: тризуб – це літера Щ, яка раніше означала цифру 3, тобто символізує триєдність і тривимірність світобудови. Весь наш світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми і молекули; три кольори – жовтий, червоний, синій – у взаємодії утворюють весь спектр веселки, багатобарвність світу; три напрямки виміру – ширина, довжина, висота – характеризують простір світобудови...

Цей древній символ зображає триязике полум”я давньоарійського бога Огня, яке символізує Святу Трійцю космічних енергій - Дерево Життя. Пізніше викристалізувалась ідея християнського постулату про триєдність Бога-Отця, Бога-Сина, Бога Духа Святого.

Назва національного символу Тризуб (Тризубець) – зовсім нова. Вона вигадана російським істориком Карамзіним. Прадавня його назва в народній українській мові – Трійця, що означає „Бог у трьох лицях”. Карамзін та інші російські вчені не знаючи української мови, українського життя слово „трійця” пов”язували виключно з християнською Трійцею, тому їм і на думку не спадало назвати так якийсь дохристиянський „варварський” знак. В інших мовах вживаються терміни: триалія, тристула, тридент, тріденс... Термін „трійця” значно точніше і повніше виражає глибинний зміст знаку ніж слово „тризуб”. Коли по Українському радіо про цей символ прозвучала передача, до студії подзвонила слухачка й сказала, що у них на Полтавщині ще й сьогодні в селах можна побачити на дверях старовинні знаки у формі тризубів і звуть їх трійцями.

Щодо кольорів українського прапора, то дослідниця Л.Глібко наголошує: „Наші предки мали багаті космогонічні уявлення і давні традиції поклоніння світо- творчим началам, головними з яких вважалися вода та вогонь, що з”єдналися. До творення жіноче начало має блакитний колір (вода), а чоловіче – жовтий (вогонь). Після творення жіноче начало стає жовтим (земля), а чоловіче – блакитним (небо). З води та вогню й постало синьо-жовте Дерево світу наших предків.

В І Н О Ч О К

Д І Т Я М

Тарас Шевченко

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З Богом заговорить…

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий…

**********

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім"я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає,

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все – тілько дівчата

Та соловейко не затих.

**********

 

Зацвіла в долині червона калина,

Ніби засміялась дівчина-дитина.

Любо-любо стало, пташечка зраділа

Та й защебетала.

Почула дівчина і в білій свитині

З біленької хати вийшла погуляти

У гай на долину.

І вийшов до неї з зеленого гаю

Козак молоденький.

Цілує, вітає,

І йдуть по долині, і йдучи співають,

Як діточок двоє.

Під тую калину прийшли, посідали

І поцілувались.

Якого ж ми раю

У Бога благаєм?.

С о н

На панщині пшеницю жала,

Втомилася. Не спочивать

Пішла в снопи – пошкандибала

Івана-сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку під снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила… І ніби сном

Над сином сидя задрімала.

І сниться їй той син Іван:

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

Та й усміхнулася небога.

Прокинулась – нема нічого…

На сина глянула, взяла

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

З а п о в і т

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі –

Було видно, й було чути,

Як реве ревучий!

Як понесе з України

У синєє море кров ворожу, -

Отоді я і лани, і гори, -

Все покину і полину

До самого Бога – молитися.

А до того я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров"ю

Волю окропіте.

І мене в сім"ї великій,

В сім"ї вольній, новій,

Не забудьте пом"янути

Незлим, тихим словом.

 

Веснянки

- Ой, весна, весна, днем красна,

Що ти нам, весно, принесла?

- Принесла я вам літечко,

Щоб родилося житечко,

Ще й озимая пшениця

І усякая пашниця.

Ще й чарівні квіточки,

Щоб квітчалсь діточки.

***********

Вийди, вийди, сонечко,

На дідове полечко,

На бабине зіллячко,

На наше подвір”ячко.

На весняні квіточки,

На маленькі діточки,

Там вони граються,

Тебе дожидаються.

Загадки

Вийшла звідкись гарна дівка,

На ній стрічка-семицвітка,

А де з річки воду брала,

Там коромисло зламала

********

У вінку зеленолистім,

У червоному намисті

Видивляється у воду

На свою хорошу вроду

Хто вона?

Лиха зима сховається,

А сонечко прогляне,

Сніжок води злякається,

Тихенько тануть стане –

І здалеку бистресенько

Вона до нас прибуде –

Кому-кому любесенько,

А дітям краще буде.

Л. Глібов

Котилася тарілочка по крутій горі.

Забавляла любих діток у моїм дворі.

Нам тієї тарілочки чому не любить –

Хорошая, золотая і як жар горить.

Прийшла баба, сама чорна

і чорний жупан,

Заховала тарілочку у чорний туман.

Постихали співи й жарти у дворі моїм,

Золотої тарілочки стало жаль усім.

Золотую тарілочку всі знають давно:

То на небі ... ясне, на весь світ одно.

Чорна баба - ... темна, що з давніх давен

Покриває все на світі, як погасне день.

Л. Глібов

Тарас Шевченко

Встала весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила.

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають.

********

... Світає.

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились.

Тополі поволі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

*********

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась...

 

***********

І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаю...

**********

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка

Поміж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

 

Іван Франко

Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла, ясна,

Ніби дівчина в вінку.

Ожили луги, діброви,

Повно гомону, розмови

І пісень в чагарнику.

Леся Українка

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка:

Мов маленькая дитинка

Стиха вийшла виглядати,

Чи не прийде її мати.

І до білої хатини,

Немов мати до дитини,

Вийшло сонце, засвітило -

І хатинку звеселило.

Пісенька весняної води

З гір на долину

Біжу, стрибаю, рину!

Місточки збиваю,

Всі гребельки зриваю,

Всі гатки, всі запруди,

Що загатили люди, -

Бо весняна вода,

Як воля, молода!

************

Уже весняне сонце припікає,

Вже сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

В червоні черевички убереться

І людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавлють

На чистім плесі каченята дикі.

Вишеньки

Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп”яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята,

Та мало не плачуть.

Раді б вишню з”їсти,

Та високо лізти.

Ой, раді б зірвати,

Та годі дістати!

Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі?

Ой того ж ми так високо

Виросли на гіллі, -

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?

************

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

„Що болить?” – мене питали,

але я не признавалась.

Я була малою горда, -

Щоб не плакать, я сміялась.

МАЛЯТАМ

Галя

Я - білявка Галя,

Дівчинка маленька,

Віршиком вітаю

Нашого Шевченка.

Я портрет Шевченка

Приберу в зелене,

Щоб Тарас з портрета

Усміхнувсь до мене.

Р. Завадович

Тямущий котик

Ну, й розумний же наш котик!

Де такий і взявся?

Чи у школі де навчався?

Чи такий вже вдався?

Казку хоч яку вам скаже –

Про жар-птицю, змія.

Пісню всяку заспівє–

Чиста чудасія!

Звідки ж котик те все знає?

Він - книжки читає!

І читає, й розбирає

Та на вус мотає.

 

Іванко

Біля струмочка, біля калини

Дудку Іванко зробив із вербини.

Гра-виграває в дудку Іванко,

Голос по гаю лине щоранку…

Олена Пчілка

Ведмедик

Я ведмедика люблю,

Не скубу його й не б"ю,

А беру малого в ліжко,

Пригорну і вкрию ніжки,

Заспіваю: Люлі-лю,

Я ведмедика люблю!

Гусачок

Гусачка я в мисці мию,

Добре мию крила й шию.

Хоч розхлюпалась вода,

Та від того не біда:

Вже скупався гусачок.

Дайте швидше рушничок!

Г. Чорнобицька

Котик

Котик мився язичком,

Я прийшов із рушничком.

- Ось, - кажу, - тобі приніс,-

Витри вушка, витри ніс!-

На рушник не глянув котик –

Витер лапкою свій ротик.

Миайло Стельмах

Вареник

До хрещеного хрещеник

У макітрі ніс вареник.

На дубочок задивився –

За пеньочок зачепився.

Доки чухав бік хрещеник,

Із макітри втік вареник.

Півень-хвалько

Шпори в півня золоті,

Шабелька при боці.

- Навіть лис од мене втік, -

Хвалиться сороці.

Не втік

Біб од баби утікав,

Скочив бабі у рукав.

З рукава – в кишеню,

І попав у жменю!

Огірочок-пузанець

Огірочок-пузанець

Вліз на огорожу.

Лементує молодець:

- Злізти я не можу!

Вол. Верховеня

Заєць

Заєць спати захотів.

Сам постелю постелив.

Сам приніс собі подушку,

Підмостив собі під вушко.

Але в зайця довге вушко –

Все звисає із подушки!

Михайло Стельмах

Чому я не дружу з громом?

Дружу я з сонечком гарячим,

З дощем, хоч він багато плаче.

З веселкою, з туманом хитрим,

І навіть з шибеником-вітром!

От не дружу я тільки з громом,

Що зранку ходить коло дому:

- Як дам! Як вдарю! – всім грозиться.

А я ні з ким не хочу биться.

Емілія Саталкіна.

Дмитро Бiлоус

Рідне слово

Ти постаєш в яснiй обновi,

Як пiсня, линеш, рiдне слово.

Ти наше диво калинове,

Кохана материнська мово!

Несеш барвiнь гарячу, яру

В небесну синь пташиним граем

І, спивши там вiд сонця жару,

Зеленим дихаєш розмаєм.

Плекаймо в серцi кожне гроно,

Прозоре диво калинове.

Хай квiтне, пломенить червоно

В сiм’ї великiй, вольнiй, новiй.

Диво калинове

Солов"ї на калині,

Сонце сяє ласкаво.

Через гори й долини

Лине пісня з Полтави.

Мова в ній калинова,

Древа сонячна гілка,

Серця тиха розмова,

Калинова сопілка.

І мости калинові

До братів до народів

В сім"ї вольній і новій

Всьому світу на подив.

І на кручах дніпрових

Травня повінь зелена.

На мостах калинових

Калинові знамена.

З одного джерела

Де вам, друзі, траплялось,

Щоб од міста, села

Три ріки розливалось

З одного джерела?

Що не річка, то мова –

Прагне, рине у світ

Од безсмертного Слова,

Що про княжий похід.

Що не річка, то мова

З-понад волзьких степів:

Це російська чудова –

Гусел радісний спів.

Що не річка, то мова

З-над Славути-Дніпра:

Українська чудова –

Кобзи сонячна гра.

Що не річка, то мова,

Де шипшини корал:

Білоруська чудова –

Ніжний видзвін цимбал

Від Русі розливалось

Три могутніх ріки.

І тепер побратались

На віки, на віки.

З а г а д к и

До мене можна з річки доплисти,

Мене дівчина може заплести,

Дід – як знаряддя – на плечі нести.

"К" спереду відкинеш – полечу,

Почуєш тільки, як я задзижчу!

*********

З однiєї ми родини

Вiд Андрiя до Ярини

Як по одному, самi –

Ми буваємо нiмi.

Хоч i маєм рiзнi назви,

Й добре знаєте всiх нас ви.

Певним станемо рядком –

Заговоримо ладком.

Ми – писемности основа.

А без нас нiхто – нi слова!

***********

У нiм – три лiтери, та ба –

Іде на ньому молотьба.

А прочитай з кiнця – i вмить

Почне тобi мишей ловить.

"У 1928 р. в Парижі відбувся конкурс мов, на якому малося визначити – яка мова наймилозвучніша. Зачитували тексти різними мовами. Звучали там і вірші Тараса Шевченка. Серед чотирьох переможниць конкурсу українська мова посіла третє місце, поступившись французькій та італійській, і залишивши після себе мову фарсі (персидську)".

Газ."Українське слово"

№ 2, 19-25 січня 2005 р.

Віночок вити – життя любити

Віночки-обереги зроду-звіку були неодмінною ознакою національного українського строю. А скільки звичаїв, обрядів, ритуалів, магічних знаків пов"язано з вінками! Скільки нас - нині мам, бабусь, дорослих добродійок – в дитинстві плели те диво, а згодом, дивись, йшли у вінку селом та: "Просили батько-мати і я прошу…" І вже красувався на столі весільний каравай у вродливому вінку…

Український віночок не просто краса, а й оберіг, знахар душі, бо в ньому така чаклунська сила, що болі знімає, волосся вберігає.

Впліталося до нього багато квітів: вишні, калини, ружі, безсмертника, деревію, любистку, волошок, ромашок… Найпочесніше місце належить деревію, бо цей символ нескореності завжди цвіте. А барвінок – символ життя негаснучого, безсмертник дарує здоров"я, квіт вишні та яблуні – то квіт материнської любові, а калина – дівочої вроди та символ самої нашої України.

А любисток і васильок були колись птахами, і як померли, то проросли пахучими рослинами. Люди їх люблять не тільки за пахощі, а й за цілющі властивості, вони у віночку – символ відданості, вміння бути корисними. Ромашка у віночку – наймолодша, її стали вплітати, як переконалися, що вона приносить не лише здоров"я, але й доброту та ніжність. Її вплітають разом з гронами калини, переплітають з батіжком хмелю – символом гнучкості й розуму.

Цвіт маку долучають ті дівчатка, у чиїх родинах хтось загинув у боротьбі з ворогами, бо мак – то символ печалі й туги.

А всього у віночку 12 квіток, і кожна – лікар, оберіг.

Плести віночок – то ціла наука і дійство. Наші прабабусі знали різні секрети: як плести і коли, як зберігати квіти у вінках. Тепер віночків з живих квітів майже не плетуть, а добирають їх зі штучних. Але й до цих віночків треба ставитися з повагою. Дівчинку завжди по віночку впізнають:

Хто вміє віночок вити –той вміє життя любити.

Який вінок, такий голосок.

І сором був тій дівчині, у якої стрічки пов"язані недбайливо або не по порядку. В"язати стрічки теж треба уміти й символи їх знати.

Скажімо, першу у віночку – посередині, в"яжуть світло-коричневу стрічку – символ землі-годувальниці. Пообіч – жовті стрічки – символ сонця, а за ними – світло-зелені – символ краси й молодості. Потім – голубі, сині – як небо й вода, що дає силу й здоров"я, далі – жовтогаряча – символ хліба, фіолетова – мудрість, малинова – душевність та щирість, рожева – символ достатку. В"язали й білу стрічку, але тоді, коли кінці її розшиті сріблом та золотом: на лівому вишивали сонце, а на правому – місяць. А як не вишита, то не можна в"язати, бо то символ померлих. Дівчата, що вплітали у віночок мак, одночасно підв"язували до нього й червону стрічку – символ печалі й магічності.

Люди вірили у силу стрічок – обереги волосся од чужих очей; відмірювались вони по довжині дівочої коси і відрізались трохи нижче коси – щоб її сховати. Коли дівчинка росла сиротою, то в косу вплітала голубі стрічки, і люди обдаровували її хлібом, грошима, одежею, бажали стати щасливою та багатою.

Починали носити віночок дівчатка з трьох років. Перший – для трирічної доні плела мама, намочувала в росах, коли сонце зійде на небо. І купала його в росах сім днів, а тоді до скрині клала. Кожна квіточка лікувала дитину: чорнобривці допомагали позбутися головного болю, незабудки та барвінок зір розвивали, а ромашка серце заспокоювала.

У чотири рочки плівся інший віночок – доплітався безсмертник, листочки яблуні. А для шестирічної дівчинки у вінок вплітали мак, що давав сон та беріг думку. Для семирічної доні плели віночок з семи квіточок. І вперше цвіт яблуні вплітали.

То був цілий ритуал, коли батько торкався вінком голівки і промовляв: "Мати-яблуне моя, дядино моя, дай здоров"я моїй доні, дай їй щасливої долі…" У центрі було гроно калини.- символ краси дівочої.

Крім "вікових" віночків – відповідно до віку дитини, на Україні існували ритуальні, звичаєві, магічні вінки: купальські, весільні... Усього – 77 видів вінків!

Один з них – вінок Спаса. Плететься навесні, як зацвітуть зозулині черевички та яблуні, додають ще вишневі листочки. Одягають лише 19 серпня на Спаса. До нього в"язалися стрічки: посередині жовтогаряча, далі голубі, сині, фіолетові, жовті й жовтогаряча – символ Сонця.

…Йшов Спас до Сонця й прохав у нього один промінчик весни, аби освятити ним квіти з дівочого віночка. А Ярило відповідало: "Я тобі дам промінчик мудрості й здоров"я, але ти мусиш принести мені в долонях дві краплини голубої водиці (тому й голубі стрічки), зіроньки ночі синьої (сині стрічки), радість життя (жовті стрічки), та мудрість людську (фіолетові)".

Спас дає на те згоду й через три дні все обіцяне приносить Сонцю. А Сонце вручає свій промінь та освячує ним віночок. І Спас, маючи вже магічний промінь, святить дерева, торкаючись кожної гілочки, яблучка, сливочки…

Одягали дитині той віночок з трьох років на Спаса, як давали їй свячене яблучко та приказували:

- Здоровому тілу – здоровий дух!

Отож, любі друзі, не баріться, а з майським сонечком, раненько-рано, у світлих росах, на луках, по берегах, пагорбках назбирайте квіту для ваших віночків …

Галя Посиденько. Київ

Чистих вам рос!

Пречистої думки!

Вродливих дітей,

Як квіту у віночках.

Святий Миколай у гості

Спогад

Скільки радості у хаті, коли виглядають діти Миколая! Він приходить тільки до дітей. І тільки до слухняних і чемних – кладе їм подарунки під подушки.То хіба в цей вечір знайдеться нечемна дитина? Ніколи й нізащо!

От навіть Тарасик притих біля столу, поклав голову на підборіддя. Жде. Спідлоба зиркає на темні шибки. Нема. Ще не ходить.

Миколай приходить до дітей, та ждуть його чомусь і дорослі. Бабуся раз по раз зазирає до нас з іншої кімнати: „Ще не приходив? Лягайте вже спати. Так скоріш прийде”.

- А правда, бабусю, до Тарасика не прийде, бо він учора борошном кота посипав? – лепече моя молодша сестричка Іринка.

- І ще... Ще він б”ється. Вчора мене за носа щипав.

- А ти... А ти... – хоче боронитися Тарасик, але ми всі потім робимо висновок, що це було аж учора. І знову вставляємо очі у віконні рами.

А вечір тихий-тихий. Над кожною хатою в селі зірочка. То мала, то велика. А місяць ясний і веселий. Просто-таки над нашою хатою дорогу висвічує. Та раптом двері – рип! Ми обімліли. „Миколай!” – обпікає наші маленькі серця. Так ні ж. Це сусід наш, дід Василь, вносить до хати цілий клубок холоду.

- Ху-х, ну й тисне на вечір... Це якщо Миколай у Діда Мороза не позичить кожуха, то зовсім закоцюбне. Чи він уже у вас був?

- Ні-і, - похнюплено підспівуємо ми. І всім нам стає сумно.

- То кажете, не приходив? Хм, а я й не знав. А у моїх уже був, - весело підморгує сусід бабусі, але нам від цього ще сумніше. – В мене онуки послушні. Всі колядки й щедрівки до свят повивчали.

- І ми послушні, - озивається Іринка.

- І я щедрівку знаю, - виступає Тарас. І починає:

- Щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка... – Співає братик дзвінко й чисто, і я з малою Ірою теж стараюся з усіх сил. Дід Василь хвалить нас і плеще в долоні. Нам від того стає весело, і ми починаємо теж ляскати в свої малі долоні.

- Ну досить, досить вже, не галасуйте, - сердиться бабуся й поглядає на темні вікна. Щось наче тінь майнула. Може, вже йде?

- Добре, піду і я. Все одно мені Миколай гостинця не принесе, - прощається дід Василь. А бабуся вкладає нас спати і ще довго снує біля наших голів, поправляє злегка подушки, наче боїться сполохати наш сон. Та сон міцний. Міцніший за все на землі. Адже вранці будуть гостинці від Миколая.

А вранці... Що робиться вранці! Подушки летять додолу, і ми наввипередки хвастаємо, що й кому приніс Миколай. Мені хустку картату, олівця й лінійку. Тарасику сопілку. Ну точнісінько таку, як дід Василь уміє робити. Гарна, блискуча, ще й квітками випаленими розцяцькована. Малій Іринці приніс під подушку ляльку, шиту з ганчірок. Проте таку ж гарненьку, як наша Іринка. Мені теж хочеться такої ляльки. Дуже-предуже. Та Миколай, певно, знає, що я найстарша і скоро піду до школи. А ще всім трьом дісталося по добрій жмені цукерок-подушечок. Смачних. З повидлом.

-Бабусю, - раптом спохвачується Тарасик, - та я ж такі самісінькі цукерки вчора у мисці в столі бачив.

- Бачив? То нічого, що бачив. Ти ж наші бачив, а це від Миколая, - заспокоює його бабуся, а в очах її хлюпотить примружений сміх...

Давно це було. Мої діти вже дорослі, а й донині від першого снігу рахують дні до свята Миколая. Я й сама люблю це свято. Люблю Миколая, отого утішителя небесного, що роздаровує гостинці на свої іменини...

Жанна Юзва-Яськів.

Тернопільська область.

Святий Миколаю,

прийди до нас з раю,

Принеси нам дари

кожному до пари.

Цукерки смачненькі,

булочки пухкенькі,

Книжечок багато

читати у свято.

Марійка Підгірянк

Я святого Миколая

Дуже-дуже добре знаю.

Він на свято в чобіток

Для слухняних діточок

Принесе в своїй торбинці

Найприємніші гостинці!-

Зустріч

З нетерпінням я чекаю -

Нині свято Миколая.

Як надворі стане темно,

Він приходить потаємно.

Ще ніхто його не бачив,

Та у ліжечка дитячі

Він кладе під подушки

Подарунки і книжки.

Хочу я побачить чудо,

І сьогодні спать не буду.

Довго-довго я не спав:

Все чекав-чекав-чекав...

Починаю вже дрімати...

Миколай зайшов в кімнату,

Він схилився наді мною

І лоскоче бородою.

Щось тихесенько шепоче.

Хочу я відкрити очі,

Та не можу – мабуть, сплю.

Миколая я люблю!

В. Паронова

Миколайчики

Помили ручки й ніжки.

Лежать у теплих ліжках

І бачать сни маленькі

Підростайчики.

Коли настане ранок

Надій і сподіванок,

Роздасть святий Микола

„миколайчики”.

У вишитій торбинці

Для всіх лежать гостинці:

Ляльки, машини, потяги,

Трамвайчики,

Абетки у картинках

І цифри на сторінках –

Нехай ростуть розумні

Підростайчики.

Пробили в церкві дзвони –

Збудили ранок сонний.

Прокинулись маленькі

Підростайчики.

На вікнах - візерунки,

На ліжках – подарунки

Святого Миколая -

„миколайчики”.

Цей день такий щасливий

Для діток особливо.

Радіють Миколаю

Підростайчики.

А їм іще окремо

Шматочок торта з кремом

Матуся додає до

„миколайчиків”!

Пан Коцький

(Українська народна казка)

В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: „Навіщо він мені здався? Тільки дурно буду годувати. Нехай краще в лісі ходить.” Покинув його, а сам поїхав. Коли це приходить до кота лисичка та й питає:

- Що ти таке? – А він каже:

- Я Пан Коцький! – Тоді йому лисичка каже:

- Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жіінку буду. – Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати, і так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе. От якось зайчик побачив лисичку та й каже:

- Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки. – А вона йому:

- У мене тепер є пан Коцький, то він тебе розірве! – Заєць розказав про пана Коцького вовкові, ведмедеві та дикому кабанові. Зійшлись вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького, - та й кажуть:

- А зготуємо обід! – І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:

- Я піду по м”ясо, аби було що в борщ. – Дикий кабан каже:

- А я піду по буряки і картоплю. – А Ведмідь:

- А я меду принесу заїсти. – Заєць:

- А я капусти. – От роздобули вони всього, почали обід варити. Як зварили, стали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького. Ведмідь каже:

- Я не підбіжу, як доведеться тікати. – Кабан і собі:

- Я теж неповороткий. – А вовк теж:

- Я старий уже і трохи недобачаю. – Тільки зайчикові і приходиться. Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:

- А чого ти прийшов? – Він і каже:

- Просили вовк, ведмідь і дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким до нас на обід! – А вона йому:

- Я з ним прийду, тільки ви поховайтесь, бо він вас розірве. - Пирбігає зайчик назад та й хвалиться:

- Ховайтеся, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас! - Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан зариваєтьсяч у хмиз, а зайчик стрибає у кущ. Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м”яса багато, та й замурчав:

- Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!.. – А ті думають: ”От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!” – Виліз пан Коцький на стіл, почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївся, то так і простягся на столі. А кабан лежав близько стола у хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув. Кіт же подумав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопився та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь, як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало – так він додолу впав – гуп! – та просто на вовка, - мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки й видко! А заєць і собі за ними – забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:

- От який малий, а ледь-ледь нас усіх не поїв!

Колосок

(Українська народна казка)

Жили собі на світі двоє мишенят, Круть і Верть, та півник Голосисте Горлечко. Мишенята твльки те й знали, що співали і танцювали, крутились та вертілись. А півник рано-ранесенько прокидався, спочатку всіх піснею будив, а потім до роботи брався.

От якось підмітав півник подвір”я і побачив на землі пшеничний колосок.

- Круть, Верть, покликав півник, - гляньте, що я знайшов! – Прибігли мишенята й кажуть:

- Треба його обмолотити.

- А хто молотитиме? - спитав півник.

- Тільки не я! – закричало одне мишеня.

- Тільки не я! – закричало друге мишеня.

- Гаразд! – сказав півник, - я обмолочу. – І взявся до роботи. А мишенята почали гратися.

Скінчив півник молотити і гукнув:

- Гей, Круть, гей, Верть, дивіться, скільки я зерна намолотив! – прибігли мишенята і запищали:

- Треба зерно до млина віднести, борошна намолоти!

- А хто понесе? – спитав півник.

- Тільки не я! – закричав Круть.

- Тільки не я! – закричав Верть.

- Гаразд, - сказав півник, я віднесу зерно до млина. – Взяв собі мішок на плечі й пішов. А мишенята почали тим часом у довгу лозу гратися. Одне через одного стрибають, веселяться. Повернувся півник додому, знову кличе мишенят:

- Сюди, Круть, сюди, Верть! Я борошно приніс. – Прибігли мишенята, дивляться, не нахваляться:

- От так півник! От так молодець! Тепер треба тісто місити та пироги пекти.

- Хто міситиме? – спитав півник. А мишенята знову за своє:

- Тільки не я! – пропищав Круть.

- Тільки не я! – пропищав Верть. – Подумав, подумав Півник та й каже:

- Мабуть, мені доведеться. – Замісив він тісто, наносив дров, розпалив піч. А як піч витопилась, посадив у неї пироги.

А мишенята теж часу не гають: пісні співають, танцюють.

Спеклися пироги, півник їх вийняв, поклав на стіл. А мишенята вже тут як тут. І кликати їх не довелося.

- Ох і зголоднів я! – пищить Круть.

- Ох і їсти мені хочеться! – пищить Верть. – Швиденько сіли за стіл. А півник їм і каже:

- Стривайте, стривайте! Ви мені спочатку скажіть: хто знайшов колосок?

- Ти знайшов! – голосно закричали мишенята.

- А хто колосок обмолотив? – знов спитав півник.

- Ти обмолотив! – тихіше сказали вони.

- А хто його до млина відніс?

- Теж ти, - зовсім тихо відказали Круть і Верть.

- А тісто хто місив? Хто дрова носив? Піч топив? Хто пироги пік?

- Все ти, все ти, - ледве чутно пропищали мишенята.

- А ви що робили? – Що відповісти мишенятам? І сказати нічого. Почали Круть і Верть вилазити з-за столу, а півник їх і не затримує.

Нема за що таких нероб і ледарів пирогами частувати!

 

Своє слово

Василь Сухомлинський

Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було трохи сумно.

Учителька сказала дітям:

- Сьогодні будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві й точні слова.

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: „Небо синє-синє... Небо голубе... небо чисте...” І все. Діти знову повторювали одні й ті ж слова: синє, голубе, чисте.

Збоку стояла маленька Валя.

- А ти, Валю, що хочеш сказати? – запитала Катерина Іванівна.

- Я хочу сказати своє слово.

- Яке ж твоє слово про небо?

- Небо ласкаве... – тихо сказала дівчинка і усміхнулась. –

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бвчили досі: „Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...”

А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

МУЗИЧНИЙ АЛЬБОМ

ПІСНЯ ЛИСИЧКИ

з дитячої опери „Коза-дереза"

музика М.Лисенка

Я лисичка, я сестричка,

Не сиджу без діла,

Я гусятка пасла,

Полювать ходила.

А тепер мені в неділю

Треба відпочити,

Свою хатку гарнесенько

Треба прикрасити.

А щоб краща, а щоб краща

Була моя хатка,

Піти треба у гайочок

Квіточок нарвати!

ГАЛЯ ПО САДОЧКУ ХОДИЛА

Українська народна пісня

обробка Л. Ревуцького

Галя по садочку ходила,

Хусточку біленьку згубила,

Ходить по садочку, блукає,

Хусточку біленьку шукає.

Не журися, Галю, серденько,

Ми знайшли хустинку біленьку

У садочку біля малини

Під зеленим листом тернини.

ІДИ, ІДИ, ДОЩИКУ

Українська народна пісня

обробка Л. Ревуцького

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

В полив’янім горщику!

Іди, іди, дощику,

Цебром, відром, дійницею

Над нашою пашницею!

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику!

ОЙ, ЄСТЬ В ЛІСІ КАЛИНА

Українська народна пісня

обробка Л. Ревуцького.

Ой, єсть в лісі калина,

Ой, єсть в лісі калина,

Калина, калина,

Комарики-дзюбрики,

Калина!

Там стояла дівчина,

Там стояла дівчина,

Дівчина, дівчина,

Комарики-дзюбрики,

Дівчина.

Цвіт-калину ламала,

Цвіт-калину ламала,

Ламала, ламала,

Комарики-дзюб рики,

Ламала.

Та в пучечки в’язала,

Та в пучечки в’язала ,

В’язала, в’язала,

Комарики-дзюбрики,

В’язала.

ОЙ, ПО ГОРІ ЛЬОН, ЛЬОН

Українська народна пісня

обробка Г. Верьовки

Ой по горі льон, льон, по долині мак, мак.

Гіркі наші маковиці, орати би так, так!

Ой по горі льон, льон, по долині мак, мак.

Гіркі наші маковиці, сіяти би так, так.

Ой по горі льон, льон, по долині мак, мак.

Гіркі наші маковиці, скородити б так,так.

Ой по горі льон, льон, по долині мак, мак.

Гіркі наші маковиці, копати би так, так.

Ой по горі льон, льон, по долині мак, мак.

Гіркі наші маковиці, терти би так, так.

Ой по горі льон, льон, по долині мак, мак.

Гіркі наші маковиці, брати би так, так.

Ходить Гарбуз по городу

Дитяча гра

Діти вибирають між собою Гарбуза, диню, чотири огірочки, чотири буряки, квасолю, бараболю, морквицю та біб.

Про кого починають співати, до того підходить Гарбуз і виводить його на середину. Першу приводить диню й побравшись з нею за руки, пританцьовує. Огірочки ідуть гусаком, зігнувшись вбік. Буряки йдуть присідом бараболя виступає, пригнувшись, квасоля стрибає на пальцях. Морквиця стрибає на з”єднаних стопах ніг. При кінці виходить з повагою біб і всі обступають Гарбуза та Диню, які обнявшись, весело танцюють.

Ходить Гарбуз по городу, питається свого роду:

Ой чи живі, чи здорові всі родичі Гарбузові?

Обізвалась жовта Диня, гарбузова господиня:

Іще живі, ще здорові всі родичі Гарбузові.

Обізвались огірочки – Гарбузові сини й дочки:

Іще живі , ще здорові всі родичі Гарбузові.

Обізвались буряки, гарбузові свояки:

Іще живі , ще здорові всі родичі Гарбузові.

Обізвалась бараболя, а за нею і квасоля:

Іще живі , ще здорові всі родичі Гарбузові.

Обізвалася морквиця, гарбузова сестриця:

Іще живі , ще здорові всі родичі Гарбузові.

Обізвався старий біб: „Я іздержав увесь рід”

Іще живі , ще здорові всі родичі Гарбузові.

Ти гарбузе, ти перістий, із чим будем тебе їсти?

Миску пшона, шматок сала, -

от до мене вся приправа. – 2 рази

Роде наш красний

(народна пісня)

У полі калина,

У полі червона

Хорошенько цвіте...

Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний,

Не цураймося,

Признаваймося,

Бо багацько ж нас є...

Все починається з мами

Можна у світі чимало зробити:

Перетворити зиму на літо,

Можна моря й океани здолати,

Гору найвищу штурмом узяти,

Можна пройти крізь пустелі та хащі...

Тільки без мами не можна нізащо!

Бо найдорожче стоїть за словами:

В світі усе починається з мами!..

А. Костецький

Сніжинки

Білесенькі сніжиночки,

Вродились ми з води,

Легенькі, як пушиночки,

Спустились ми сюди.

Ми хмарою носилися

Від подиху зими,

І весело крутилися

Метелицею ми.

Тепер ми хочем спатоньки,

Як дітоньки малі,

І линемо до матінки –

До любої землі...

Матуся наша рідная

Холодна та суха,

Бо дуже змерзла, бідная,

Вона без кожуха.

Отож її нагріємо –

Устелемо сніжком,

Мов ковдрою, накриємо

Легесеньким пушком.

Нехай зимою злючою

Вона спочине в сні,

Щоб зеленню пахучою

Прибратись навесні!

Мик. Вороний

Пісня про ялинку

У лісі, в лісі темному,

Де ходить хитрий лис,

Росла собі ялинонька,

І зайчик з нею ріс.

Росла собі ялинонька,

І зайчик там не раз –

Маленький сірий заїнько –

Од вовчика ховавсь.

Ой снігу, снігу білого

Насипала зима!

Прибіг сховатись заїнько –

Ялиноньки – нема.

Ішов тим лісом Дід Мороз,

Червоний в нього ніс,

Він зайчика-стрибайчика

У торбі нам приніс.

Маленький сірий заїнько,

Іди, іди до нас!

Цвіте твоя ялинонька

В палаці у цей час.

Маленький, сірий заїнько,

До нас, до нас ходім!

І тепло в нас, і хороше,

І весело усім!

Іван Нехода

Білі мухи

Білі мухи налетіли, -

Все подвір”я стало біле.

Не злічити білих мух,

Що летять, неначе пух!

- Галю, Петрику, Кіндрате,

Годі, ледарі, вам спати! –

І побігли до санчат

Галя, Петрик і Кіндрат.

Всі з гори летять щодуху,

Щоб спіймати білу муху.

А санчата їм усім

Змайстрував старий Максим.

М. Рильський

Дорогі гості

(Народна пісня)

Зеленіє жито зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито буду жати –

Хорошії гості до хати...

Зеленеє жито ще й овес,

Хай збереться рід наш увесь.

Мова калинова

Моя ти мово світанкова,

Цвітеш і грієш, мов весна.

Жива, пречиста, пречудова,

Як мами усмішка ясна.

Ти – ніби пісня, серцю мила,

Дзвінка, барвиста і проста,

Усіх навколо полонила,

У всіх лелієш на устах.

Шануєм, пестим рідну мову,

Її важкий тернистий шлях.

Сповиту, милу, малинову,

У наших душах і серцях.

Моя ти мово пречудова,

Дзвінка, врочиста, калинова.

*********************

Одна калина під вікном,

Одна родина за столом,

Одна стежина, щоб додому йшла сама,

Одна любов на все життя,

Одна журба до забуття,

І - У к р а ї н а, -

Бо в нас іншої нема!

УКРАЇНА СМІЄТЬСЯ

Наступні дві байки надзвичайно майстерно розказувала наша Ольга Борисівна Карімова – найстарша і найбільш шанована в нашому клубі українка родом з самого Миргорода, що на Полтавщині. Ще у війну 20-літньою дівчиною евакуювалась та так і залишилась на Уралі, знайшовши тут свою долю.

Павло Глазовий

СУЧАСНИЙ ВОРОН

Ворон сало десь дістав,

Грам, наверно, з двісті,

На осиці примостився

і збирався істи.

Раптом вибігла з кущів

Молода лисиця,

Захотілося і їй

Салом поживиться.

Мовить Ворону вона:

- Ти чудесна птиця!

А прекрасний голос твій

В оперу годиться!

Заспівай же, дорогой,

Я тебе благаю!

Твій могучий баритон

Я люблю без краю!

Ворон сало примостив

На товстій осиці,

Міцно лапою притис

І сказав Лисиці:

Бачу, бачу, що тобі

Закортіло сала!

Хватить з тебе вже й того,

Що мій сир украла!

І не думай, що тепер

Ти одна лиш хитра!

Хочеш, щоб тобі співав? -

Принеси півлітра!

М. Старицький

ПАНАСОВИ ГАЛУШКИ

- Сусідо, голубе!

ще з ласки призволяйся!

- Спасибі, кумоньку,

наївся вже досхочу!

- Та що ти? Мов чужий!

Я й слухати не хочу:

Іще хоч мисочку! Признайся –

такі галушечки,

яких чортма і в пані:

заправлені олійкою, гречані,

гарячі та пухкі…

А вже смачні які!

Ось покуштуй…

Та ще й щерба з тарані!

Ну ж, куме, серденько!

- Їй-богу, вже наївся.

Таки не гріх,

що й забожився!

- Та глянь-бо, далебі,

одна в одну галушка;

Та що ж тобі за юшка,

аж пахтить!

- Та я ж три миски з"їв!

- Ет, куме, годі, цить!

Що ж там за мисочки?

Хіба се у панів?

Їж, кумоньку,

поки здоров та жив…

Ось глянь –

картопелька, цибулька,

хвіст з тарані.

Розпережись.

Чого сидиш в жупані?

Ну попусти очкур

та на здоров"я й бгай.

Настусю, жіночко,

хоч ти вже ублагай! -

Так поштував Панас

Савелія Макуху.

Та не давав йому

перевести і духу.

А кум давно вже умлівав.

Та що ж робить?

Панасові вважає:

Іще, собі на жаль,

він миску насипає;

Піт витер рукавом

і вже насилу вклав.

- От кум так кум! –

кричить Панас, радіє, -

Другого хоч проси,

то ласки він не вдіє…

Ану знов мисочку,

послухай ще разок!

Як не любив Савелій галушок,

А тут схопивсь несамовито,

Забув і шапку, кинув свиту –

Прожогом в двері! –

і через рів

від галушок, мов од хортів,

Утік.

До хати з того часу

Ані ногою до Панаса.

Степан Руданський

ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ

Чи в Києві, чи в Полтаві,

Чи в самій столиці,

Ходив чумак з мазницею

Помежи крамниці.

А в крамницях, куди глянеш –

Сріблом-злотом сяє, -

Та йому то і байдуже:

Він дьогтю питає!

Реготять купці дурні,

А він тільки сплюне

Та й до другої крамниці,

Багатшої, суне.

В найбагатшій тій крамниці

Два купці сиділо,

І туди чумак заходить

З мазницею сміло:

"Добрий день вам, добрі люди!"

Та й почав питати,

Чи нема у них принаймні

Дьогтю де продати.

"Нєту, нєту!- купці кажуть

Та й, шельми, сміються:

Здєсь не дьоготь, тілько дурні

Одні прождаються!"

А чумак їм: "То нівроку ж,

Добре торгувалось,

Що лиш два вас таких гарних

На продаж осталось".

29.10.1857.

Павло Глазовий (1922-2004)

Народився в Миколаївській області в хліборобській сім”ї. Батьки були репресовані. Воював, пройшов Ленінградську блокаду. В 1950 р. закінчив Київський педінститут. Працював у журналі „Перець”. Його вірші-гуморески лунали на всіх офіційних концертах і в кожному сільському клубі.

 

Чудодійний борщ

Серед ночі в завірюху стука хтось до хати:

- Гей, хазяєчко, чи пустиш переночувати?

Документи покажу вам. Я боєць піхоти.

Ми в похід ходили вчора. Я відстав від роти.

Дві доби блукав у лісі, не знайшов дороги.

Дві доби не їв нічого, приморозив ноги. –

За дверима чути голос: - Вірю вам прекрасно.

Я одна, а ви мужчина. Це мені опасно. –

А солдат зубами дзвонить: - Що ж тут опасатись?

Я ж два дні не їв нічого. Не почну ж кусатись. –

За дверима той же голос: - Та воно то ясно.

Темна ж ніч, а ви мужчина. Це мені опасно. –

А солдат: - Та я ж кажу вам, збився із дороги,

Дві доби не їв нічого, приморозив ноги...

Відчинила жінка двері, просить гостя в хату.

Насипає борщ гарячий, подає солдату.

З”їв солдат борщу тарілку, ще й добавки просить.

Як наївся, розігрівся. – Мабуть, - каже, - досить.

Ти чудесна господиня, борщ у тебе класний.

І тепер я відчуваю, що стаю опасний.

Слухняна доня

Днями цілими в люстерко заглядала діва:

Підмальовувала справа, підправляла зліва.

Батько злився: - Фарбуватись – ти одне лиш тямиш...

Ти сидиш на шиї в мене. Краще б вийшла заміж.

І пішла дочці на користь батькова наука.

Він тепер її годує, зятя і онука.

Таткова доня

Сусід спитав мале дівчатко,

Чи самогонку варить татко.

Воно крутнуло головою:

- Не варить, ні!

Він п”є сирою.

Вередливий жених

Перед свайбою жених завітав до хати

І майбутній тещі він став таке казати:

- Завтра підемо у загс я і ваша Таня,

І тому у мене є ось які бажання.

Я бажаю всіх своїх друзів запросити.

Я бажаю, щоб було вволю їсти й пити.

Я бажаю, щоб аж два баяністи грали,

А не скрипочка якась чи старі цимбали. –

- Вередливий твій жених, - крутить носом мати.-

щось ти вибрала не те...

- Мамо! – каже Таня. –

- Хай бажає, це ж його воля вже остання.

Де беруться діти

- Де взялися ми? – онуки спитали в бабусі.

А бабуся пояснила в старовиннім дусі:

- Тебе знайшли на капусті, тебе – в бараболі.

Тебе знайшли під вербою, тебе – на тополі.

Тебе знайшов на соломі біля клуні татко... –

І тут раптом обізвалось якесь онучатко:

- От сімейка, так сімейка! Хоч тікай із дому.

Хоч би одне появилось на світ по-людському...

Брехунець

Докоряє дід старенький внукові малому:

- Я, як був таким маленьким, не брехав нікому.

Засвітилися лукаво очі у хлоп”ти:

- А як стали вже великим, почали брехати?

Помічник

Мама ввечері прийшла з поля, із прополки,

А назустріч їй біжить стрибунець-Миколка.

Стерегло город і сад цілий день хлоп”ятко.

- Ну, синочку, як діла?

- Мамо, все в порядку. Я й циганці допоміг!

- Що ж вона робила?

- На городі і в саду курочку ловила.

А курочка як стрибне! І сховалась в просі.

Якби я не допоміг, то ловила б досі.

 

Ж е р а р

Жорі рвіно двадцять п”ять. Всі – прожиті даром.

Татко й матінка чомусь звуть його Жер аром.

І дивується сусід: - Чи вони не хворі,

Що таке чудне ім.”я притулили Жорі? –

А сусідка молода весело цокоче:

- Він же в них жере з трьох, а робить не хоче.

Тонка натура

Нетерпляче жде Мартин, не діждеться свята.

- Мамо, гляньте в календар, де червона дата?

Мати каже: - Триста днів спиш в рік, як трутень.

Не однаково тобі – свято а чи будень? –

А Мартин відповіда: -Триста чи не триста,

Але в свято краще спать, - тоді совість чиста.

Висока честь

Ще бдучи єфрейтором, у давню годину

Узяв Сидір дружиною доярку Марину.

А коли він дослужився аж до генерала,

Жінка глянула на нього й весело сказала:

- Хто б про тебе міг подумать, що таке добудеш,

Що колись ти чоловіком генеральші будеш?

Фейлетон про балкон

Як колись дівчат кохали! А тримали як фасон!

Тільки зорі заблищали, вийде діва на балкон.

До балкона причалапа з мандоліною чувак,

Цілу ніч по струнах дряпа і співа, скажімо, так:

Скинь мантилью, ангел милый

И явись, как яркий день.

Сквозь чугунные перилы

Ножку дивную продень! –

А тепер, коли навколо все пірне в глибокий сон,

Стильна діва радіолу витягає на балкон

І до того гучно грає! Аж гуде увесь район.

А внизу проходить Жора і гукає на ходу:

- Приготуй бутилку, Лора, завтра ввечері зайду!

Культпохід

Нарядилися солдати, наче не парад.

Перед строєм промовляє молодий комбат:

- Важко буде, трудно буде. Знаю, хлопці, сам,

Що напружити всю волю доведеться вам.

Але труднощів боятись нам не до лиця:

Ми досидіти повинні п”єсу до кінця.

Наочний урок

В казарму входить генерал, а там нема нікого,

Лише солдатик молодий мете в кутку підлогу.

Оглянув ліжка генерал – порядок ідеальний.

- Ви хто? – солдатика пита

- А хто ж іще? Днювальний. –

Нахмурив брови генерал: - Ви ніби впали з неба.

Невже, скажіть, не вчили вас, як діяти вам треба?

Давайте віник. Уявіть, що відбулося чудо:

Не я, а ви тут генерал, а я днювальним буду. –

І ось нагнувся генерал, немов мете підлогу,

А наш солдатик молодий крокує від порогу.

Розправив плечі генерал, приклав до шапки руку...

Солдатик браво козирнув та й відчуб учив штуку.

Він генералові не дав розкрити навіть рота:

Не треба рапорта, метіть. Робота є робота.

Табель

Питається сина батько Опанас:

- Ну так де ж твій табель за дев”ятий клас?

- На деньок у мене попросив Марат.

- А чого це раптом?

– Каже, напрокат.

Учиться він класно, на „чотири” й „п”ять”.

Хоче моїм табелем предків полякать.