Друк
Розділ: Світовий Конгрес Українців

Вступне слово Голови Комісії Людських та Громадянських Прав (КЛГП) професора Юрія Даревича (Торонто)

Я вітаю вас на сесії нашої комісії, яка присвячена стану українського населення країн, що межують з Україною, з точки погляду їх людських та громадянських прав. Я хочу привітати делегатів та гостей VIII Світового Конгресу українців, який розпочнеться сьогодні ввечері, також представників правозахисних товариств та інших установ України. Мета нашої сесії познайомитися зі станом українських  громад і зупинитися на тому, що треба зробити для збереження та розвитку цих громад, їх української мови, культури, традицій.

Наша комісія має завдання стежити за людськими та громадянськими правами в усіх країнах, де живуть українці. І відповідно реагувати у випадках порушення цих прав. Тут я маю зазначити, що під поняттям українці ми розуміємо всіх, хто себе такими визнає. Комісія з людських та громадянських прав має свій осередок у Торонто в Канаді. Вона вкладається з добровольців. Протягом минулого періоду комісія не мала повноцінно завантажених працівників, що обмежувало її ефективність. Все-таки комісія змогла дещо зробити в напрямку виконання своїх завдань і про це є написано у звіті. Я не буду повторювати те, про що ми звітували. У нас на сьогодні цікава і важлива програма. Проте, я хочу наголосити на моєму власному спостереженні.

Ситуація українських громад поза межами України в країнах діаспори не є задовільною. Майже в всіх країнах українські спільноти є під сильним тиском асиміляції і під загрозою втрати своєї української мови і  пов’язаної з нею особливої української культури. Наставлення уряду в країнах діаспори до всіх українських меншин є, в найкращому випадку, байдужим. А часто є просто спрямованим на їх асиміляцію. Я не можу назвати жодної держави, де збереженням української особливості, включно з мовою української меншини, уряд країни вважає за свою відповідальність. Я можу подати за приклад мою країну Канаду, яка проголошує себе мультикультуральною, тобто країною, в якій, за словами бувшого прем’єр-міністра, автора мультикультуральної політики, я цитую „країна, в якій є дві офіційні мови англійська і французька, але немає офіційної культури і всі частини канадської культурної мозаїки є рівними і заслуговують на підтримку канадського суспільства та уряду”. Це, очевидно, прекрасні слова, але реалізація їх практично не існує. На громадян Канади, що подали на останньому переписі, що вони за походженням українці, є близько 1 мільйона. У 2000 році зі згаданого мільйона менше 10 % подали українську мову як рідну, якою вони користуються. Паралельно з тим відчувається занепад української культури в Канаді, зокрема тієї її частини, яка тісно пов’язана з мовою, це театр, літературотворення, драматургія, українське видавництво.

Думаю, що не помилюся, коли стверджу, що не менш тривожним є стан українського населення в інших країнах, включно за тими що межують з Україною і українці не є мігрантами, а прадавнім корінним населенням. На жаль, в деяких регіонах України україномовне населення часом нагадує дискриміновану меншину. Наша сесія дасть нам огляд згаданої ситуації і я сподіваюся, дасть вказівки на те, що нам всім і Комісії людських та громадянських прав Світового Конгресу українців треба робити в майбутньому. Я на цьому буду закінчувати і запрошувати достойних делегатів та учасників Конгресу до слова.

Ми розглядатимемо ситуацію в Росії, Польщі, Словаччині, Румунії, Білорусі та Криму. За винятком Росії, виступатимуть по одному доповідачу, а по кожній доповіді буде нагода всім ставити питання, висловлювати свої зауваження, думки та пропозиції.

Я буду керувати сесією, а член нашої комісії пан Василь Коломацький займеться збиранням пропозицій щодо майбутніх дій, тобто пропозицій до резолюції. Прошу всіх подати свої пропозиції у письмовому вигляді. Зараз приступимо до сесії про українців в Росії.

Слово для доповіді надається пану Леоніду Харамбурі.

Примітки редактора:

Професор Юрій Даревич викладає фізику в університеті Норф Йорк у Торонто.  Громадський діяч, правозахисник. В попередні  п»ять років (1998-2003 рр) був Головою КЛГП. В 2003 р. знову очолив КЛГП на наступний термін. Також є головою «Товариства приятелів України» (Торонто).

Василь Коломацький – випускник Московського Фізико-Технічного Інституту. В українському русі з 1991 року. Правозахисник, журналіст, редактор. В 1996 р. емігрував до Канади. З 1997 р член КЛГП, пізніше Голова Комітету у справах української громади у Росії. В 2003 р знову очолив згаданий Комітет на наступний термін.

Леонід Харамбура (Воскресенськ, Росія) – працівник Культурного Центру України у Москві. Експерт у справах  діасопри, громадський діяч. У 1998 році записав та розшифрував «Свідчення ногінських парафіян».  Нині на пенсії.

Підготовано до друку КЛГП (Торонто).

Редактор В.Коломацький (Канада).

----------------------------------  -----------------------------

Виступ Леоніда Харамбури (Росія) на Сесії КЛГП VIII Світового Конгресу  Українців (2003 р, Київ)

Шановні делегати і гості, пані та панове, пречесні владики!

Не хочу шокувати Вас своєю інформацією про стан української діаспори в Росії, але як українець, який майже сорок років живе в російському світі і вже багато років з громадського обов’язку займається справами нашої діаспори, вважаю своїм правом сказати вголос про наше наболіле, про наші проблеми.

Стан діаспори в Росії жалюгідний і викликаний він, на мою думку, трьома факторами: з одного боку – політикою російського уряду, з другого – пасивністю України, з третього – відсутністю в  самої  діаспори внутрішньо чітко визначеної  потреби корінних змін своєї ситуації в російському оточенні (включаючи і формування активної програми дій). Частина з нас не відчуває в цьому потреби, бо вже на межі русифікації, частина боїться пожертвувати своєю кар’єрою в умовах сучасної Росії.

Ви можете зробити посилання на досвід Західної діаспори в організації українського життя в осередках, у виборюванні поваги до української ідентичності в суспільстві. Цей досвід, звичайно, цікавий і повчальний. Але, прошу не забувати, що українська діаспора на пострадянському просторі, зокрема в Росії, то дещо інша діаспора, значною мірою отруєна так званим інтернаціоналізмом з російським акцентом, демагогією владних структур, зацькована роками безправ’я і страхом отримати за свою підкреслену українськість тавро так званого “буржуазного націоналіста” з усіма неприємними наслідками такої громадської мужності – аж до арешту і таборів.

Численна українська діаспора на теренах нинішньої Росії є переважно результатом тривалого і цілеспрямованого партійно-урядового курсу на створення єдиної нації на російськомовній основі – “совєтських людей”. Для досягнення цього експерименту широко використовувалися авторитарні методи перемішування народів аж до їх депортації та поселення в нових, віддалених від попередніх місць проживання, районах. Серед українців, що зараз живуть в діаспорі в Росії відносто велика частка тих, хто перебував і перебуває поза своєю історичною територією вимушено. Вважається, що питома вага українців серед усіх політв’язнів СРСР становила в повоєнний час 40% (“Нам не разбиться бы на пятые колонны», «Комсомольская правда», 14 ноября 1991 г.)

 Українська діаспора в Росії характеризується різним часом і мотивами поселення в тих, чи інших регіонах. Різним є  рівень збереження нею української мови, національної свідомості, культури, схильності до асиміляції. Навряд чи такий факт, що українська меншина на Білгородщині не дуже прагне ідентифікувати себе українцями, здивує когось добре обізнаного з реаліями нашого буття в Росії.  Народ український не дуже хоче там признаватися до українства.

Однозначно пояснити це неможливо. Для оцінки такої ситуації слід врахувати цілий комплекс проблем з якими ми постійно зтикаємося в реальному житті. Яничарством назвати це явище – великий гріх.  Тутешні українці  якнайменше винні в тому.  Пояснити відсутність у прикордонних з Україною регіонах українських шкіл, українських кафедр в університетах, української преси і радіо самим лише небажанням інертних і байдужих до всього, крім сала „хохлів”, як намагається це зробити місцева влада, неможливо. Адже свого часу, перед прийняттям 15 грудня 1932 р. сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про  припинення процесів відродження національної свідомості в ЦЧО, на Далекому Сході, Казахстані та Середній Азії, на Вороніжчині більше як в тисячі школах першого ступеня  понад дві тисячі учителів навчали української мови 105,627 учнів. Працювали 136 хат-читалень, технікуми, драматичні гуртки. Виходили газети українською, діловодство в установах та організаціях також велося нашою мовою.

  Під час ІІІ Всесвітнього Форуму українців лідер “Нашої України” Віктор Ющенко зустрівся з групою керівників українських громадських організацій Росії і сказав тоді: „Українська діаспора в Росії, на мою думку, - найспецифічніша з діаспор. Кількісно вона – купа європейських народів. І знаходиться в обставинах, коли не можна говорити про здійснення її прав. Певен, що її проблеми повинні бути підняті до рівня міждержавних відносин...”. Посол України в РФ достойний Микола Білоблоцький в інтерв’ю, яке він дав „Українському огляду”(лютий 2001 р.) зізнався, що раніше він не задумувався над тим, що таке українська діаспора в Росії: „Теперь я отчетливо понимаю, что украинцы в России имеют свои специфические интересы, они стремятся сохранить язык и национальную культуру, сталкиваясь с немалыми трудностями. Это благородные устремления, которым нужно всячески помогать. И проблемам диаспоры уделять более предметное внимание. Это тоже государственная политика, тоже идеология, это – составнпая часть межгосударственных отношений”.

На з’їзді Вихідців з України, який відбувся в Москві напркінці 2001 року, посол Росії в Україні достойний Віктор Чорномирдін поставив питання: “Что сделала Россия для своих граждан-украинцев, чтобы они могли пользоваться правом на удовлетворение своих национально-образовательных запросов на украинском языке?” І сам же відповів: “дуже, дуже мало”.

В квітні 2002 року, коли в Російській Федерації проводився так званий Рік України у Росії, відбувся ІІІ Конгрес українців Росії, учасники якого прийняли Звернення до Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, в якому писали: „Найголовнішою проблемою всіх українців, що живуть за межами України, зокрема тут, в Російській Федерації, є забезпечення національних потреб (культурних, духовних), протистояння асиміляції, збереження національної ідентичності, мови, культури, традицій українського народу. Без державної підтримки з боку України, без наповнення реальним змістом російсько-українського міждержавного діалогу, спрямованого на задоволення наших духовних потреб, наше прагнення до самозбереження як частини українського етносу не має перспективи. У зв’язку з цим просимо  серйозно поставитися до виконання Державної програми „Закордонне українство до 2005 року”. Не допустити її формалізації, як це вже було з попередньою програмою”.

За десятиріччя існування організованих українських громад Росії це вже далеко не перше звернення до державної влади  України.

Також немає в політичній історії нинішньої Росії ні одного голови уряду до якого не зверталося б керівництво ОУР  з приводу нерозв’язаних проблем українців Росії, не вказувало на найістотніші з них. Cвого часу з таким листом звернулися і до тодішнього прем’єр міністра РФ Володимира Путіна, в якому з посиланням на існуючі закони, на російсько-український Договір про дружбу, співробітництво та партнерство, просили про фінансування за статею „українська програма”. Потім були звернення до нього як гаранта конституції. Результат, на жаль, нульовий.

Уникаючи зайвої конфронтації з рештою суспільства, українська громада Росії і досі намагається встановити цивілізовані стосунки з владою, конструктивний діалог. Українці Росії немало роблять для підтримки стабільності в суспільстві, встановлення демократичних норм повсякденного життя. Пародокс полягає в тому, що запрограмованість нашої діаспори на співпрацю з державою і лояльність до неї породжують ілюзію, нібито у діаспори немає жодних проблем. Наші ментальні риси і духовність є незрозумілими для росіян, нашу схильність до узгодження інтересів і пошуку компромісів сприймаються ними як „шатость малороссийская”, як непринциповість, в той час як спроби вимагати від російської держави дотримання правових норм і положень українсько-російських договорів – як опозиційність і нелояльність, що породжує поміж росіян переважно негативні емоції і докори за „невдячність”. А між тим, відкинувши в сторону основні ідеологеми, які так  наполегливо й ефективно впроваджуються сьогодні російською владою у свідомість своїх громадян і безліч разів відтворюються  в офіційних промовах, приватних бесідах про українців, білорусів і росіян  як єдиний народ, ми, українці Росії, маємо проблему пояснити цьому суспільству свої справжні потреби  та  прагнення.

На І Конгресі українців Росії, який відбувся в жовтні 1993 року, йшла мова про те, що в Росії немає жодного законодавства, яке б захищало права національних громад країни. Була мова і про те, що  наші проблеми неможливо вирішити без постійного діалогу з владою. Перші чотири роки після  Конгресу були витрачені перш за все на те, щоб започаткувати цей діалог.

На ІІ Конгресі, який відбувся 24-25 жовтня 1997 року делегати могли ознайомитися вже з Тезами федеральної програми державної підтримки української культури в Росії. На основі цих Тез була розроблена програма, в якій була визначена відповідальність федеральної влади і адміністрації російських регіонів за задоволення культурних потреб нашої громади. З’явився і документ з чітким визначенням розділів і фінансовими розрахунками. Після підпису Головою уряду планувалося, що програма стане одним з важливих державних  документів. Подібна програма для народу в діаспорі була розроблена в Росії вперше.

Правління ОУР розіслало по наших організаціях попередні питання, пов’язані з програмою. На жаль, багато з наших колег просто не вважали за необхідне відповісти, у інших же відповідях бракувало чіткого формулювання, що саме і яким чином треба здійснити, щоб культурно-просвітницька робота помітно зрушила з місця. В результаті зусиллями керівництва ОУР і експертами документ було завершено і передано в уряд РФ. Але через шість років після ІІ Конгресу федеральна програма підтримки української культури у Росії досі не прийнята, що з нашої точки зору є фактом ігнорування урядом законних потреб нашої діаспори.

В Тезах програми на першому місці була національна освіта. Ще в травні 1996 року за участі багатьох представників регіональних українських організацій, теоретиків і практиків освіти відбулась науково-практична конференція «Національна школа і народи, що не мають державних утворень в Російській Федерації». Висновок учасників був такий: освіта для народів в діаспорі має стати повноцінною і самодостатньою гілкою на дереві державної освіти. Але ця точка зору не стала, на жаль, пануючою серед освітян з повноваженнями, бо коли наприкінці червня 1996 року Президент Росії Борис Єльцин підписав закон про національно-культурну автономію, то вже наступного місяця в Міністерстві освіти РФ була ліквідована структура, яка займалася національною освітою. Таких ненормальних з точки зору закону і здорового глузду проблем навколо вирішення національного питання чимало.

Так у 1998 році було ліквідовано Фонд національно-культурного відродження Росії. 

Велику надію у вирішенні освітньої проблеми ми покладали на широкомасштабний Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Росією. Після його ратифікації мало відбутися підписання між Російською Федерацією і Україною комплексної програми задоволення культурних і освітніх запитів росіян в Україні і українців в Росії. Частиною її мало стати прийняття Росією програми збереження і розвитку української освіти в Росії.  На жаль, підписання цієї програми затянулося вже на роки.

І що ж ми маємо на сьогоднішній день? Недільні школи в Уфі, Нижньокамську, Казані, Омську, Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі, Владивостоці, Спаск-Дальньому, Сиктивкарі, Сургуті, Нижньовартівську, Ноябрську, Тобольську і Ялутровську.  Є також слов’янські ліцеї, гімназії, класи з вивченням предметів українознавчого циклу  в семи школах Уфи та  сіл Башкортостану, Воркути, Сиктивкара, Пензи, Томська, Нового Уренгою та Тюмені, відкрито український клас в ліцеї при Державному лінгвіністичному університеті в Москві. Загалом викладання української мови як предмета здійснюється факультативно в 10 школах Росії. Але у всій Росії немає жодної повноцінної державної школи з українською мовою викладання, навіть немає повноцінного класу, в якому всі предмети  (або хоча б гуманітарний цикл) викладалися б українською мовою. Більш того, немає затверджених програм та підручників для подібних класів чи шкіл, що гальмує увесь процес. Викладання української мови в вищій школі знаходиться в зародковому стані. На філологічному факультеті МДУ читається курс україністики для бажаючих, в Уфимському філіалі Московського державного Відкритого Педагогічного Університету в 1998-9 навчальному році на філфаці на комерційній основі відбувся набір на відділення української філології. В Волгоградському державному педагогічному університеті на філфаці поза програмою бажаючі можуть вивчати українську мову. В Саратові в СДУ українська мова і література викладаються як обов’язковий курс для студентів-філологів. В Воронежі, на філфаці місцевого університету щорічно українську мову вивчають 15 студентів. Іншими словами, говорити про якусь систему української освіти для чотирьох мільйонної діаспори в РФ поки не можна.

На одному з засідань Консультативної ради при Уряді РФ (2 лютого 2000 р.) Міністерству освіти РФ було рекомендовано розглянути можливість відновлення існуючого раніше в цьому міністерстві управління, яке займалося проблемами національної освіти, або визначення структурного підрозділу, в компетенцію якого входило б вирішення цих питань... Пропозиція й  досі розглядається міністерством. А тим часом число українців, що вивчають рідну мову вже у 1998 році скоротилося на 35,1% в порівнянні з попереднім навчальним роком і продовжує скорочуватися.

На ІІІ Конгресі українців Росії, який відбувся 19-20 квітня 2002 р. було прийнято Програму національно-культурного розвитку української діаспори  в Росії до 2005 року. Одним з основних напрямків цієї програми є освітні проекти. Вони передбачають: відкриття класів з використанням українського етнічного компоненту освіти (викладання мови, історії української культури, українознавства) з використанням досвіду в організації „української” гілки національної освіти; підготовку та видання спеціалізованих шкільних підручників для української діаспори в Росії (на основі діяльності змішаних російсько-українських робочих груп Міністерств освіти Росії і України); узагальнення досвіду слав’янознавчих кафедр російських вузів, де викладаються українознавчі дисципліни, сприяння вказаній спеціалізації таких кафедр.

Тоді ж на Конгресі було прийнято Звернення до Президента Володимира Путіна, Федеральних Зборів та Уряду Російської Федерації, в якому було відзначено як вкрай незадовільне виконання Закону “Про національно-культурну автономію”, який так і не став дійовим засобом у вирішенні національного питання в державі. На цю проблему звертає увагу і нинішній міністр без портфіеля, що координує реалізацію державної національної політики (після ліквідації в жовтні 2001 року міністерства у справах національностей її проводять різні відомства), а на той час голова комітету з національних питань Держдуми Валентин Зорін. В інтерв’ю газеті російських німців “Нойєс лєбен” (26 березня 1999р.) він сказав: “Наш комітет тривожить, що урядові чиновники дозволяють собі ігнорувати федеральні закони, особливо покликані вирішувати питання національного життя”. І в тій же публікації з гіркотою міністр зауважив: “Державна національна політика залишилась без одного з основних інструментів – цілеспрямованого фінансування.”

В квітні нинішнього року Рада Об’єднання українців Росії і Рада Федеральної національно-культурної автономії “Українці Росії” в котрий раз констатувала, що “не одержало належного відгуку звернення до органів федеральної влади Росії стосовно розробки і впроваждження в життя державної підтримки української культури в Росії”. Не можна говорити і про усталену підтримку українських організацій з боку органів регіональної і місцевої влади, що свідчить про недоліки існуючого законодавства в цій сфері. Не поліпшується ситуація з українською освітою, Бібліотека української літератури в Москві, незважаючи на чергове рішення уряду столиці, досі працює у надзвичайно складних умовах.

Є ще одна проблема, про яку не треба забувати. Гірко, але ми змушені визнати, що навіть там, де є можливість створити український клас, українські діти не йдуть, тому що, по-перше, при вступі в ВУЗ все одно іспити треба складати лише російською мовою.  А для деяких українська мова, як чорна шкіра і вони свідомо прагнуть змінити її на білу – російську, щоб не виділятися серед загалу. Як же ми в діаспорі дійшли до такого стану, коли для українця національне виявилося несуттєвим?

Винні всі ми  - і батьки тих дітей, і держава, громадянами якої ми є, і материкова Україна. І ще винні... російські підручники. Візьміть будь-який російський шкільний підручник з історії, там, розповідаючи про Київску Русь, автори жодним словом не згадують українців, бо якщо їх згадати, то вся, створена Карамзіним фундаментальна система російської історії починає розвалюватися приблизно за такою схемою, як Радянський Союз у 1991 році. Заперечення українства є альфою і омегою класичної російської історіографії часів імперії, до якої повернулися власті нинішньої Росії.

В січні 2002 року російська газета „Версия” писала: «Путин правит историю. России подыскивают новую колыбель вместо Киева». Виявляється, що уряди України та Росії створили спільно робочу  службову групу з опрацювання нових підручників історії, звісно тих їх розділів, які стосуються нашої з росіянами складної історії. Співголовами цієї службової групи призначено гуманітарних прем’єрів двох урядів. Над об’єднаними  підходами до українсько-російської історії працюватиме розлога група науковців з обох боків.

Важко уявити, як можуть росіяни, нехай і підняті до шаленої інтелектуальної височини, трактувати, скажімо, збройну боротьбу Української Повстанської Армії  або передачу  при першому секретарі Микиті Хрущові Криму Українській РСР. Ми не за загострення відносин між державами із посиланням на болючі факти історії, але за об’єктивність і збереження національної гідності. Не думаю, що згадана комісія триматиметься даного підходу. Тобто тут мова може іти про порушення прав українців у сфері ідеології та історичної правди.

Необхідно також торкнутися теми релігійних прав у Росії. Наприкінці вересня 1997 року було підписано закон “Про свободу совісті”, за яким всі релігії чи конфесії, що офіційно не були зареєстровані владою 15 років до моменту прийняття закону, не визнавалися. Це поставило українські греко-католицькі і православні громади Росії в дуже складне юридичне становище, оскільки як відомо, СРСР, що тоді існував, не визнавав Української Греко-Католицької Церкви. Таке ж безправне становище й у православних мирян, що належать до УПЦ КП.  Через кілька днів після підписання цього закону сталися всім відомі трагічні події у Ногінську.  З нашої точки зору згаданий закон не відповідає демократичним нормам, прийнятим у цивілізованому світі, фактично створивши із РПЦ структуру нової офіційної ідеології. Чим РПЦ активно і користається у боротьбі із іншими конфесіями.

Основу наших організованих громад становлять представники старшого покоління. Дуже важливо, щоб до них приєдналася сучасна мисляча молодь. Потяг до України у діаспорної молоді є, але для того, щоб він став усвідомленим і продуктивним, необхідно налагодити її постійні контакти з історичною батьківщиною. Спільні учнівські та студентські табори, спортивні й мистецькі заходи, творчі конкурси, спрощені умови прийому до українських (справді українських) університетів, український Інтернет.  В нинішній момент організована робота з молодю в діаспорі практично не ведеться.

В якій якості потрібна Україна східній діаспорі? Різним категоріям по-різному.  Хочуть в Україні зрозуміти чи ні, проте реалії нашого життя  привели до того, що більшість українців усвідомили собі: повністю покладатися на допомогу зі боку  України не варто, розраховувати треба  насамперед на власні сили. Міждержавні угоди – це прекрасно, але ми – громадяни Росії. Існування діаспори не може залежати від міждержавних відносин, атмосфери в СНД і сотень інших зовнішніх факторів. Діаспора – суб’єкт і об’єкт перш за все внутрішньої державної політики, політики національної, її рівня, її пріоритетності з точки зору держави.

Що стосується правового статусу української мови в Росії, то остання досі не ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Україна зробила це наприкінці 1999 року. Це дає можливість російській мові вільного розвитку в Україні. Росія ж оточила цей документ змовою мовчання.

Ще на ІІ Конгресі українців Росії ми замислилися над можливостями, які надає закон про національно-культурну автономію. Час було створювати  українську автономію в масштабах Російської Федерації. Така форма громадського об’єднання мала великі права і держава мала нести більш високу відповідальність за задоволення цих прав. Юридичний статус національної громади, народу в діаспорі давав можливість покінчити з політичним аматорством у вирішенні національно-культурних питань, із свавіллям чиновника у ставленні до національних потреб і запитів. Так справа виглядала на папері.

На жаль, і досі справа з реєстрацією національно-культурних автономій в регіонах іде досить важко. Нема у влади звички і традиції цивілізовано вирішувати національне питання. Таким чином, з одного боку, зволікання із реєстрацією національних автономій є одним із порушень прав українців Росії, а з іншого боку, вже зареєстровані автономії на практиці зтикаються із проблемами в реалізації прав,  гарантованих  законом. Закон про НКА не працює.

І особливо хотів би звернути увагу на той факт, що чим ближче якась російська область до державних кордонів України, то, навіть незважаючи на значну частку українського населення, тим менше місцеві адміністрації хочуть чути про національні,  освітянські чи культурні проблеми автохтонних українців. Така ситуація нагадує п’яту графу персональної анкети радянських часів, через яку для певних категорій існували негласні обмеження у влаштуванні на роботу чи отриманні вищої освіти. Для українців Кубані, Східної Слобожанщини, Стародубщини їх національність є цією п’ятою графою. Якщо ж ти не наполягаєш на своїх національних правах, то ти свій, “хохол”, в противному випадку - націоналіст. Тому не дивно, що в жодній із цих прикордонних областей українцям не вдається зареєструвати свою національно-культурну автономію.

На парламентських слуханнях в Державній Думі Росії, присвячених обговоренню проекту закону “Про уповноважених по правам народів (19 грудня 2000р.) було прямо вказано, що закони в Російській Федерації не виконуються, особливо ті, що стосуються прав національних меншин. Ні в 1999, ні в 2000 роках в федеральному бюджеті на національну політику не було виділено ні копійки. А у наступні роки російський парламент взагалі викреслив з держбюджету рядок про фінансування на ці цілі. Очевидно національна політика остаточно випала з приоритетів державної влади. Це підтверджують і Послання Президента Російської Федерації Федеральним Зборам: ні в 2001, ні в 2002 році, ні в нинішньому, 2003 році, Президент жодним словом не згадав про проблеми національних меншин держави. Якщо вже він не надає належної ваги національному питанню, то чого очікувати від державних установ, які по службі мають  займатися цими питаннями. Самого факту, що Конституція РФ проголошує право кожного громадянина “користуватися рідною мовою, вільно обирати мову спілкування, виховання і творчості”, а також “вільно шукати, отримувати, передавати, виробляти та поширювати інформацію”, гарантує право “на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвитку”, а також “рівність прав і свобод незалежно від …національності,  мови, походження” на практиці виявляється явно недостатньо для реалізації цих прав у реальностях сучасної Росії.

Ми щиро прагнемо мати свою національну  школу, свій національний дім і з такою ж щирістю на виборах віддаємо свій голос за вічно вчорашніх, а потім бідькаємося що всі наші прагнення чисто по-совєцьки забуті тими, кого ми обирали. Звичайно,  громадські організації національної меншини – не політична партія, але своєрідність російської дійсності полягає в тому, що національне питання не можна вирішити без глибинної демократизації суспільства, без реформування усіх сфер суспільного життя.

Під час виборів до Державної Думи, як попереднього так і нинішнього скликання, українські громади не сказали свого слова, не підтримали ті сили в суспільстві, що могли б забезпечити  вирішення проблем, пов’язаних з національно-культурним життям величезного числа російських громадян. Це одна з причин чому національно-культурні організації не здобули  належного авторитету в суспільстві.

Все ще нема впевненості, що позитивні зміни в житті держави і суспільства не матимуть зворотнього ходу. Суспільство все ще досить безпорадне перед проявами відвертого шовінізму і ксенофобії. Сьогоденна дійсніть  повна драматичних і гострих конфліктів, пов’язаних  саме із проблемою прав особистості.

В Ногінську під Москвою є парафія Української православної церкви Київського Патріархату. У цієї парафії виникли конфліктні взаємовідносини з представниками Російської церкви Московського патріархату: майнові та інші проблеми.  Вночі до парафіян  увірвалися ОМОНівці, викинули їх на вулицю, знущалися з них і священиків. На владику Адріана (Старіна) було надіто наручники, повалено на підлогу і побито; парафіянку Білоцьку Л.П. били головою об стіну, на ігуменю монастиря матушку Єлену (Парфухіна М.П.), 86 років, ОМОНівець прицілював автомат. При цьому нетверезі ОМОНівці  вигукували парафіянам (в переважній більшості етнічні росіяни): «Хохлы! Убирайтесь вон из России!» А через кілька днів після ногінського погрому відбувся урочистий банкет, на якому архиепископ Можайський Григорий (Московська епархия) разом із представниками міліції горілкою святкували «перемогу». В той же час виселені священики із сім’ями перемістилися в Свято-Троїцький храм, від якого місцева влада негайно відключила усі комунікації (світло, газ, воду і т.д.). До цього часу Свято-Троїцький храм УПЦ КП перебуває у блокаді, а місцеві власті ігнорують звернення правозахисних організацій, наприклад вашої КЛГП із Торонто. Ось приклад того, як держава забула про свій обов’язок захищати елементарні права людини незалежно від її поглядів.

Міністр РФ у справах національностей і федеративних відносин В’ячеслав Михайлов, виступаючи на ІІ Конгресі українців Росії, віддав належне українській громаді за її внесок в розробку закону «Про національно-культурну автономію» і висловив сподівання, що національна політика отримає відповідне фінансове забезпечення з боку держави. Тоді ж на Конгресі виступив і депутат Державної Думи РФ попереднього скликання Валентин Зорін: «жодна національна політика, якщо вона не підкріплена фінансами, нічого не варта  і не зможе нічого вирішувати. Я глибоко переконаний, що якщо ми не будемо  заощаджувати гроші на національній політиці, то таким чином заощадимо гроші для міністерства внутрішніх справ та міністерства оборони.»

Залишається лише костатувати, що ці добрі наміри так і залишилися пустими словами.

В лютому 1998 року під час зустрічі Президента України Леоніда Кучми в Москві з представниками української діаспори йому довелося чути про намагання російських українців вирішувати проблеми національної культури, координувати свої зусилля в цьому напрямку, а також побажання щоб Україна врешті підтримала створений в Москві Український інститут, де передбачалося навчати студентів українознавчим дисциплінам, а також видання загальноросійської газети українською мовою. Учасники зустрічі: Віктор Манжос із Камчатки, Ганна Литвин із Сургута, Микола Жигло із Санкт-Петербургу кожен по-своєму намагалися донести до Президента свою стурбованість майбутнім російсько-українських відносин, від яких залежить не лише виплата «північних», але й розвиток української культури і освіти в Росії. Президент усіх із зрозумінням вислухав, але  навіть обіцяти нічого не став. Лише зауважив, що на російських українцях лежить велика моральна відповідальність – створення і підтримання образу України і української культури в очах росіян.

Що ж, з цією роллю українці Росії нібито справляються. Але чого це нам коштує, які перешкоди доводиться долати, скільки терпіння і кмітливості докладати, щоб не лише бути гідним свого українства, але й презентувати його у не завжди доброзчливому до українства середовищі, знаємо лише ми.

Нам, українцям в Росії, неодноразово доводилося й доводиться зтикатися із зневажливим, а іноді й відверто ворожим ставленням з боку росіян чи людей, що вважають себе росіянами та носіями російської культури й державно-національної ідеї, до різних аспектів українства – до України як держви, до українського народу як окремого етно-політичного утворення, до української мови й культури як самостійних та самодостатніх.

Така українофобія, зневага до всього українського виявляється переважно на двох різних рівнях культури та масової індивідуальної свідомості. З одного боку – це побутова ксенофобія – доброзичливе, а то й не дуже глузування над «хахлом-салоїдом», «хахлом-придурченком», над українською мовою; сюди ж відноситься уявлення про Україну як про «молодшого брата», що живе за рахунок «старшого», а також неприхована зловтіха з приводу кризи української економіки та всіляких негараздів.

З іншого боку – це «концептуальна» ксенофобія - досить складна система уявлень про Україну та українську ідею, вигадка ворогів Росії з метою розчленування «единой российской державы», «единого русского народа». Генератори українофобських концепцій та «борцы с украинским сепаратизмом», як правило, люди інтелігентні та освічені, іноді навіть мають посади в спеціальних ідеологічних центрах (як наприклад відомий інститут Константіна Затуліна). Концептуальна українофобія домінує серед російської політичної еліти незалежно, як правило, від її політичних поглядів – монархічних чи демократичних, ліберальних чи консервативних.

Інститут етнології та антропології РАН  зафіксував факти ідеологічного націоналізму з російських засобах масової інформації – в пресі, на радіо і телебаченні. Зафіксовані  і прояви бюрократичного націоналізму. Вони виявляються в ставленні деяких чиновників до представників різних етнічних груп. З власних спостережень можу додати, що українець-російський чиновник – то біда для української справи. Начальник управління культури Краснодарсбької краєвої ради  (родом з Новоград-Волинська) пані Лариса П’ятигора відмовляє в підтримці українцям. Губернатор Мурманської області Юрій Євдокимов родом із Запоріжжя і мер Мурманська Олег Найденов із Тернопільщини глухі до проблем місцевої української громади.

Частіше за все спостерігаються прояви побутового націоналізму, з яким кожен з нас стикається в транспорті, на вулиці, в крамниці, на базарах і т.д. Ми зустрічаємося з випадками «професійного» націоналізму, коли приймають на роботу за певними етнічними ознаками.

Засоби масової інформації – зеркальне відбиття реального життя. Вони намагаються описати те, що існує в реальності. Яких сфер життя частіше торкаються в публікаціях на етнічні теми? Це політика, економіка і кримінал. Коли мова йде про події в сфері культури, то представники етносів, що проживають у Москві, подаються позитивно. В публікаціцях на політичні теми про етнічні аспекти говориться мало. Мабуть існує якесь табу, коли  про політика не можна казати, що він українець, чи  українського походження. А от коли мова йде про економіку, особливо про кримінал – тут зовсім інша річ.

Процес інформаційного вибуху в другій половині ХХ століття негативно вплинув на збереження української мови і культури в Росії. Русифікація українського етносу посилилася безмежно. Коли б в Росії збереглися ті вогнища культури і освіті, які виникли ще при цараті і отримали значний імпульс в своєму розвиткові в 30-ті роки, то ми не втратили б так багато.

На жаль, численні українські громадські організації в Росії та  Об’єднання українців Росії не можуть похвалитися успіхами в справі відродження національної самосвідомості українців, оскільки фактично в умовах інформаційної ізоляції, відсутності належної підтримки від громадських і державних установ України руками сотень навіть найактивніших людей цю справу не вирішити. Не хочеться бути песимістом, але без зміни ставлення України до східної діаспори зі «співчутливо-відокремленого» на «активно-впливове» в Росії через 2-3 покоління не буде ніяких проблем українства, бо не стане людей, які вважатимуть себе українцями. Яскравий приклад – ця ж Білгородщина, де українство цілком злите з навколишнім соціумом, інтегроване в нього всіма своїми життєвими інтересами – економічними, культурними. В даному випадку, на нашу думку, Україна має запропонувати місцевим „хохлам” певні соціальні переваги, які спонукають їх до зародків корпоративності й самоусвідомлення: квоти в університетах, економічні переваги для підприємців, інформаційні проекти, тощо.

Нас не може не турбувати факт, що в Україні зникли україномовні програми радіо- і телебачення, що мережа Всесвітньої Служби «Радіо Україна» в листопаді 2002 р в кілька разів скоротила час свого віщання на Росію.   „З моїми національними інтересами ніхто тут не рахується. Української преси, яких-небудь видань тут нема, телебачення не дістає, інколи вдається зловити українське радіо, але навіть його Всесвітню службу розраховано тільки на далеке зарубіжжя”, - писав в листі до “Слова Просвіти”  ростовський українець Василь Ятло.

Нас не може не турбувати факт, що вже вісім років поспіль держава не може прийняти закон  „Про статус українців, що проживають за межами України” („Український форум”, 28.03.03), бо як виявилося на „круглому столі”, який організували Держкомітет України у справах національностей та міграції і Українська Всесвітня Координаційна Рада, депутати Верховної Ради досі не мають чітких визначень, хто ж такі закордонні українці. Одні пропонують за основу взяти етнічну приналежність, інші – територіальний принцип. Виходить, що росіянина чи єврея, який жив у радянські часи в Києві, а потім виїхав за кордон, можна вважати українцем? На нашу думку таке розумування - абсурд!

Нас не може не тривожити факт, що Рік Росії в Україні веде не до братерства а до аншлюсу, бо чим іншим можна пояснити загрозу політичного перегляду історії, перегляду Верховною Радою статусу української мови, активізацію спроб узаконення панівного становища російської мови шляхом надання їй офіційного статусу.  Варто українським владним структурам, які так полюбляють брати приклад зі „старшого брата” звернути увагу, що росіяни підкреслюють: государственный язык является не только символом государства, но и инструментом интеграции общества” («Этносфера», №4(21), 2000г.).

То невже в Україні хочуть відмовитися від цього символу? Невже біля керма держави Україна ідеологи без ідей і стратеги карколомних шляхів «у Європу – разом з Росією»? Дивімося правді в очі. Називаймо речі своїми словами: яку допомогу діаспорі для збереження її національної ідентичності може надавати держава, в якій так гостро стоїть проблема виживання національного слова - і слова живого, і слова друкованого.

Депутат Держдуми Росії Дмитрій Рогозін в інтерв’ю „Независимой газете”(21.01.98) досить відверто висловився про політичні цілі Росії в Україні: „...должен идти процесс воссоединения – не интеграции! – России и Украины. Будем выращивать нового Богдана Хмельницкого”. Ось це досить ясно характеризує стратегічні наміри нашої держави щодо України.

Кожна з українських громад Росії може виставити рахунок владі за ігнорування своїх прав. Прикладів байдужості влади до нас чимало.

 Українські організації Росії і Москви, починаючи з 1991 року ведуть переписку з державними структурами Росії та московською мерією про Українську бібліотеку в Москві. Загалом лише письмових  аргументованих звернень в державні та міські органи за 13 років було направлено більше двох сотень (!)...   Свою думку з цього приводу керівництво ОУР і ФНКА „Українці Росії” висловило 27 травня н.р. в листі Послу України в Російській Федерації достойному Миколі Білоблоцькому: „... на нашу думку, органами державного укравління РФ та Москви не проводиться ніякої реальної роботи для остаточного вирішення проблеми щодо приміщення Бібліотеки, що свідчить, зокрема, про відсутність зацікавлення у вирішенні конкретних питань задоволення національно-культурних запитів українців Росії”. До цього листа були долучені копії звернень до Президента РФ та мера Москви.

Українці Москви стурбовані також ситуацією із книгарнею української книги при Культурному центрі України в Москві. Хто був в старій книгарні, що функціювала на Арбаті в совєтські часи, той добре пам’ятає, яким знаковим місцем української культури в Москві вона була. При складанні угоди з Московським урядом на реконструкцію будинку наявність української книгарні була однією з основних засад угоди. Зараз книгарня займає площу всього в 18 кв. метрів, що майже в десять разів менше приміщення крамниці за совєтських часів. Потенційно можливо пропонувати покупцеві в Москві до 6-7 тисяч назв українських книг. В тому числі медичну, науково-технічну та іншу спеціальну літературу, яка видається в Україні (зараз в книгарні вона майже відсутня через малу площу). Суттєвим недоліком є відсутність відділу „Книга-поштою”. Його робота дозволила  хоча б частково задовольнити попит на українську літературу інших регіонів Російської Федерації. А тим часом були спроби  колишнього генерального директора Культурного центру України здати  в оренду приватній комерційній структурі приміщення, яке за проектом має належати саме українській книгарні. Вже навіть була підписана відповідна угода. Лише завдяки втручанню московських українців ця акція була зупинена.  

15 червня 1996 року на каналі ВМТВ московського телебачення було започатковано передачі українською мовою. Вони виходили в ефір двічі на тиждень по півгодини і включали фрагменти з передач телестудій України, переважно культурно-просвітницького характеру.  Фінансувало ці передачі Об’єднання українців Росії з допомогою спонсорів. Гроші йшли виключно на технічне обслуговування програми. Її підготовка і реалізація здійснювалися з допомогою кіностудії «Фора-фільм», з якою Об’єднання уклало договір.

Це було унікальне явище в московському теле-ефірі: вперше одна з національних громад Москви отримала телепередачі рідною мовою. Через якихось кілька місяців українське слово зникло через банальний брак коштів. Ще у вересні 1996 року голова ОУР звернувся до голови уряду Москви Юрія Лужкова: «Програма могла б зайняти гідне місце в системі заходів до 850-річчя Москви… Були б Вам вдячні, якби Ви знайшли можливим надати фінансову допомогу українському телебаченню в Москві. Така допомога підтвердила б реальність співпраці Московського уряду  з однією з найбільших національних громад і була б, безсумнівно, доброзичливо сприйнята громадськістю столиці». Проте жодної відповіді Голова ОУР не отримав,  тим більше  – необхідних коштів.

В січні 2000 року  Конференція Об’єднання українців Москви прийняла Звернення до голови уряду російської столиці Юрія Лужкова та Московської міської Думи, в якому серед іншого є заклик до відродження української культури. Поряд з тим  підкреслюються: «дух творчої ініціативи, повага до закону, сім’ї,  людської гідності, віра в християнські  духовні цінності» притаманні українцям. Учасники конференції висловилися за трансляцію програм радіо і телебачення України, вільне розповсюдження українських газет і журналів, допомогу у створенні в Москві українських засобів масової інформації, вирішення питання статусу і виділення приміщення для української бібліотеки, а також реалізацію державної програми розвитку української освіти в Росії.

Українці з найвіддаленішого куточка Росії – Приморського краю, який серед місцевих українців має ще назву – Зелений Клин, мають свій чималий рахунок до держави громадянами якої вони є.   Тривале перебування поза межами України, суто російська школа й церква, брак українських організацій і зв’язків з Україною, руйнування матеріальної культури й декоративно-прикладного мистецтва, антиукраїнська політика царської та більшовицької влади привели до того, що українці Зеленого Клину в масі своїй забули рідну мову, зрусифікувалися. Стався розрив пам’яті та поколінь, відчудження материкової України від діаспори.

Сьогодні відбуваються дуже складні процеси «легалізації» українців Зеленого Клину. Найгострішими проблемами існуючих тут українських діаспорних інституцій - є інформаційна та освітянська. Сучасна практика вирішення цих проблем на Далекому Сході небагата. Робота українських національно-культурних осередків проводиться майже винятково на ентузіазмі окремих українців-патріотів, практично без підтримки з боку російської держави й непослідовности, епізодичності допомоги з боку України.

Голова  товариства української культури Володимир Лещенко  свідчить, що товариство не знаходить в мерії Владивостоку розуміння і підтримки. Неодноразово зверталися до мера з проханням виділити приміщення  площею в 20-30 кв. метрів з пільгами по оплаті оренди. Мерія готова піти назустріч за умови оплати приміщення на комерційних засадах. Грошей у товариства немає. Українці звернулися  листом в «Дальриббанк», прохаючи надати спонсорську допомогу. Відмова. Звернулися листом з подібним проханням до акціонерного товариства «Владивостокський міський телефонний зв’язок». Відповіді не отримали. А скільки вже було усних звернень! Одного разу їм навіть пообіцяли допомогу в оплаті оренди приміщення. Українці його орендували під гарантії чесного слова спонсорів, проте спонсор так і не заплатив. От і довелося їм викладати зі власної кишені, відриваючи від сім’ї середнього російського достатку (між бідністю та жебрацтвом).

Незайве сказати і про випадки хуліганських дій на адресу товариства по одному з контактних телефонів.  Зовсім дикий випадок стався на п’ятому поновленому з’їзді українців Далекого Сходу в 1993 році. Тодішній голова крайової Ради пан Григорович заявив народному дупутату України Олександру Гудимі, гостю місцевих українців, щоб він «забирався геть і забирав всіх своїх українців». Заява супроводжувалася нецензурною лайкою. 

Подібну ж некоректну  спробу зупинити виступ народного депутата України Леся Танюка на ІІ Конгресі українців Росії зробив і тодішній міністр національностей В’ячеслав Михайлов (хоча  зроблено це було не в такій грубій формі). Але аналогія ставлення російської влади до українських політиків, що виявляють інтерес до діаспори,  простежується.

Сьогодні Примор’я за рівнем соціальної і політичної нестабільності виділяється серед регіонів Росії. Жителі  краю то без світла, то без зарплати, і постійно без чого-небудь – це   грунт для зневажання законністю, зневага до здорового глузду і привід до соціальних напружень. Так що владі не до проблем української діаспори. Досі місцеві українці проводять  культурно-просвітницьку діяльність  виключно власними силами  на ентузіазмі членів товариства. Досі вони не мають власного приміщення, досі чекають на ретрансляції українського радіо на Далекий Схід, досі не отримують українських газет.

Хоча українці у Владивостоці найчисленніша діаспора і є справними платниками податків, проте не відчувають жодної турботи держви про задоволення своїх духовних і культурних потреб. Тому ставлять чисто риторичне питання: куди українцеві податися і хто йому допоможе?

 На нинішньому етапі вони пропонують, щоб Міністерство національностей РФ вирішило питання про передачу в регіонах пустуючих і збиткових кінотеатрів українським національно-культурним автономіям для створення в них національно-культурних центрів. А їм власне потрібна конкретна підтримка держави: телефонізоване приміщення, введення в штат 2-5 чоловік, кошти на придбання музичних інструментів, художніх костюмів, підручників для недільних шкіл, введення пільгових кредитів для комерційної діяльності, прибуток від якої йшов би на потреби українського центру.

Ольга Сергєєва, голова товариства української мови і культури з м. Усурійська  так характеризує ситуацію місцевих українців: «відчуваємо   не тільки нищівно зневажливе ставлення місцевої влади до української меншини, а й неприхований опір нашим законним вимогам. Йдеться, зокрема, про справу створення української школи. Брутальною лайкою, окриками районного відділу народної освіти супроводжуються прагнення залучати до української національної школи  дітей українських родин. Що найбільше дивує, то це позиція деяких «землячків». Скажімо, в школі №14 зустрілися з безапеляційною відмовою завуча Оксани Олійник. Перепони нашій громаді чиняться з боку властей і щодо юридичного оформлення, створення національної бібліотеки, української церкви».

    Голова товариства «Троянда» з Челябінська Василь Вексей так харектеризує стосунки місцевої влади із громадою: «Як не прикро про це говорити, але доводиться констатувати, що  багаторічні репресії та переслідування глибоко позначилися на психології наших українців. Не кожен відважиться в повний голос, відверто   визначити свою приналежність до славного українського родоводу. «А як  то влада зміниться і нас знову на лісоповал або в шахту»,- ось так часто-густо доводиться чути від своїх земляків. Такі розмови небезпідставні. Ми й досі відчуваємо «турботливу» цікавість спецслужб до наших громадських справ… Дякувати Богу, що хоч «співати і танцювати нам ще дозволено», - сказав якось у приватній розмові один з товаришів. Нелегко переборювати «загальнослов’янське мислення» не лише будь-якого місцевого чиновника, але й пересічного росіянина. Лише скажеш про Україну, про українство – в очах червоний кумач, відверта зневага й відразу шиють тавро «націоналіста» та «бандерівця».   

Українці  Тюменської області, об’єднані в товаристві «Єдина родина» стверджують: «Фактично ми перебуваємо в інформаційній блокаді з боку Росії. Немає навіть можливості передплачувати українські видання.  Якщо 1992 року ще можна було оформити передплакту на газети та журнали, то починаючи з наступного року ситуація значно погіршилася… Тому не залишається нічого іншого як робити передплату в Києві, а потім тижнями чекати, аж поки їх надішлють нам наземною бандероллю. Але цінність газети – в її оперативності, і хочеться порівняти трактування якоїсь події в українських та російських засобах масової інформації, адже «об’єктивність» російських друкованих видань,  радіо та телебачення відома всім.

Такий же стан і з радіотранляцією…Неодноразово порушувалося питання про телетрансляцію.   Хоча б декілька хвилин на тиждень інформації про Україну, але отримуємо тільки коментарі «Останкіно», вірніше, нині ГРТ»

 З відкритим листом звернулися до міністра в справах національностей і міністра РФ із зв’язків з країнами СНД голова культурно-просвітницького товариства «Українське земляцтво» м. Нижньовартівська Іван Прокопишин та голова культурно-просвітницького товариства «Українська родина» м.Сургут Ганна  Литвин: «Складається враження, що в демократичній Росії ставлення до національних меншин залишилось таким же, як в Російській імперії і в Радянському Союзі. Допомагаючи іншим народам за межами  Росії, забуваємо про потреби свого народу – громадян Росії». Автори листа  поставили ряд вимог: трансляція теле і радіопередач українських телекомпаній; створення і фінансування українських шкіл, класів в місцях компактного проживання українців в Російській Федерації; забезпечення підписки без обмежень, своєчасна доставка україннських періодичних і інших видань; надання еферного часу, створення і фінансування українських програм на телебаченні і радіо Росії, а також їх регіональних структурах; державна допомога національно-просвітницьким товариствам; продаж художньої і публіцистичної літератури українською мовою в книжкових магазинах.

В листі на ім’я президента України Леоніда Кучми вони писали: «Ми, українці Ханти-Мансійського автономного округу Тюменської області, міст Сургута і Нижнєвартовська, як і решта українців Російської Федерації, є найчисельнішою національною меншиною Росії. Українцям, які постійно проживають в Росії, залишається тільки мріяти про ті умови, які створююються українською державою росіянам для національно-культурного розвитку». Оскільки лист було надіслано напередодні підписання широкомасштабного договору між Україною і Росією, тому, звертаючись до українського президента, автори листа писали: «просимо Вас, Леоніде Даниловичу, при підписанні Договору «Про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією», щоб російська сторона взяла на себе зобов’язання створити такі умови національно-культурного розвитку українців в своїй країні, які створені для росіян в Україні».

Перше питання до російської влади – це приміщення. Стоять порожні кінотеатри. Хай би хоч раз на місяць цей зал використовувала українська громада. Ще б нам 2-3 кімнати для гурткової і шкільної роботи. Як бачите, у нас нема особливих претензій.»

Валерій Доманський з обласного центру української культури «Джерело» Томської області: «Томськ – багатостраждальний край, де  багато українців знають, що таке Наримський край. Дуже складно працювати  над забезпеченням освіти рідною мовою. Наприклад, завідуючий кафедрою славістики місцевого педінституту каже: «А для чого нам українська мова? Якщо польську вивчати, то можна з’їздити в Польщу, а в Україну і так можна поїхати»Багато проблем треба вирішувати на державному рівні. Потрібні якісь пільги для відкриття національних шкіл, потрібен науково-освітній грант між Росією та Україною для виходу українсько-російських двомовних видань, для розвитку культури та освіти в наших глибинних осередках… Багато областей Сибіру складають угоди про співпрацю з областями України. Таку угоду заключила з Винницькою областю і наша, але нічого, звичайно не робиться. Випили горілку, побалакали і розійшлися. Чому було не підключити до цього процесу діаспору?»

  Голова РНКЦ «Кобзар» з Башкортостану Володимир Дорошенко: «Через відсутність приміщення центр «Кобзар» не в змозі розмістити цінну бібліотеку художньої і наукової літератури українською мовою (більше двох тисяч томів). Книги покриваються пилом в підсобному приміщенні Будинку Дружби  народів; не може створити свою картинну галерею: більше 70 художніх робіт, подарованих українцям Башкортистану, знаходяться в Києві. Під загрозою розпуску народний хоровий колектив «Кобзар». Нема чим оплачувати  роботу його керівника»

Роздумуючи над проблемами українства в Росії, співголова РНКЦ «Кобзар» (м.Уфа) Василь Бабенко, звертає увагу на те, що немає жодної державної структури, яка б займалася  вивченням проблем українства в Росії. Він також вважає, що поза увагою  українських громадських організацій залишилась церква. А сьогодні саме церква - є альфою і омегою національного життя. Треба передбачити створення музеїв, як державних, так і народних, які повинні зберегти надбання національної культури.

Глибоко стурбований станом українства в Сибіру, голова національно-культурної автономії Новисибірська Володимир Манович  звернувся з листами до віце-прем’єра України з гуманітарних питань академіка Валерія Смолія, Інституту українознавства при Національному університеті ім. Т.Шевченка, Інституту історії НАНУ, міністерства освіти України, Всеукраїнського товариства «Просвіта», товариства «Україна» з пропозиціями щодо піднесення самосвідомості сибірських українців.

В Нижньому Новгороді шість років тому були змушені закрити українську недільну школу, оскільки не було чим платити вчителеві та за оренду приміщення. Не мають місцеві українці можливості фінансувати різні заходи і сплачувати керівникові ансамблю «Калинові Грона», також немає коштів для випуску місцевої української газети.

Керівник товариства «Вербиченька» (Татарстан) Євген Савенко згадує: «Разом з адвокатом-татарином, виходячи з Статуту ФНКА «Українці Росії», закону «Про національно-культурні автономії», «Закону про громадські організації» розробив Статут нашої регіональної автономії. У чиновника з місцевої влади очі зробилися як шість копійок. Довго довелося йому тлумачити, що то не територіальне утворення, а внутрішнє самоврядування національної української організації».  Ось як перелякався чиновник  лише при одній згадці про права українців Росії.                                         

З такого ж чиновницького переляку досі у Воронезькій області не зареєстрована  українська національно-культурна автономія, як це гарантує закон. Голова Воронізького українського товариства «Перевесло»   професор Микола Бірюк підкреслює: «Комусь дуже потрібно постійно підкреслювати російську природу місцевого населення, а про українців або замовчувати, або ж представляти «хохляцтво» як якесь прикре непорозуміння».

Але чи ненайбільші можуть мати претензії до влади українці Кубані. Ще  в 1992 році українські товариства цього краю звернулися до Президента РФ Бориса Єльцина з проханням визнати незаконними  дії каральних органів проти української культури на Кубані і відмінити Постанову Північно-Кавказького крайкому від 26 грудня 1932 року, якою заборонялося викладання української мови, випуск українських газет, програм радіомовлення українською мовою і т.п.

В цьому зверненні товариства не просили жодним матеріальних пільг, компенсацій, а бажали лише переконатися, що державна політика щодо української культури змінилася в сторону демократизації і щоб  громадським українським діячам Північного Кавказу в черговий раз не потрапити в список контрреволюційних організацій, а ті, що люблять і дорожать культурою своїх предків, не боялися вступати в українські громадські об’єднання.  Автори звернення не розраховували на швидкі зміни в ставленні до українства краю. Вони лише бажали щоб у тих людей, які страхалися прийти до них, у Товариство, і сказати: "Я українець"- а за паспортом він росіянин, не було більше  того страху, щоб не боялися свого українства.

       Як і слід було очікувати відповідь була не конкретно по запиту, а узагальнюючою: «Закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів» від 26 квітня 1991 року в статті 1 передбачає їх повну реабілітацію, «визнавши незаконними і злочинними репресивні акти проти цих народів», а також і у відношенні їхніх національних культур».  Далі в листі йшло посилання на те, що, мовляв, постанова крайкому від 1932 року втратила силу в зв’язку з ліквідацією в 1934 році даної адміністративно-територіальної одиниці і органу, що прийняв її, а також у відповідності з Законом РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів», в статті якого сказано: «Всі акти союзних, республіканських і місцевих органів і посадових осіб, прийняті стосовно репресованих народів, за винятком актів, поновлюючих їхні права,  визнаються неконституційними і втрачають силу».

Проте українці Кубані і досі відчувають несприятливе ставлення до себе. Вони мали бажання зняти фільм про 200-річчя кубанських козаків і показати по телебаченню. Влада не дозволила. Мав бажання приїхати на Кубань український хор з Канади – влада не дала дозволу.

У другій половині грудня 2002 року, Року України в Росії, автохтонними українськими землями в Росії пройшов другий етап європоходу українських журналістів „Консолідація – 2002”. Дослідження стану тутешнього українського населення засвідчило, що стан самосвідомості українських громад на цих землях критичний, а незабезпеченість їхніх культурно-етнічних потреб вражає.

Місцева влада вважає, що «не слід незалежність, як вона висловлюється, доводити до абсурду», що немає потреби в окремих українських об’єднаннях, школах, бібліотеках, ЗМІ, тому що „ми триєдіний народ, ми нє дєлім русскіх і хохлов”.

За результатами подорожі УВКР прийняла рішення звернутися із заявою до президентів України і Росії, центральних органів влади про допомогу українцям російсько-українського прикордоння щодо збереження етнічної ідентичності, розвитку їх культурних, освітніх і наукових надбань. А поки що на Брянщині, де проживає біля 30 тисяч українців українське населення радіоактивно забруднених районів переселяють у чисті, але не селами, як вони жили, а окремими дворищами, що призводить до розпорошеності українців.

В обласній  науковій бібліотеці Брянська припинена передплата української періодики. В обласному книжковому магазині закрито відділ по продажу українських книжок. Причина? На все відповідь: „Дружба закончилась”. Немає жодного журналу з України і в бібліотеці Білгородського ВУЗу.

Неодноразово на різних зібраннях і конгресах українців Росії озвучувалися проблеми повернення в Україну частини українців з діаспори та пенсійного забезпечення людей, що працювали на російській Півночі і своїми руками зводили нафтовий і газовий комплекси Західного Сибіру. За різними оцінками, лише в Тюменській області мешкає майже мільйон етнічних українців. Ситуація, що склалася в нафтовій і газовій промисловості північних районів Росії, далека сьогодні від тієї, що була ще десять років тому. Виробництво скорочується, витрати на соціальні потреби зменшуються, об’єкти соціальної сфери занепадають. Не маючи змоги фінансувати соціальні проекти, російський уряд прийняв рішення про відселення мешканців північних районів. Незважаючи на прагнення російських владних структур вирішити соціальні проблеми північних районів за їхній рахунок, за оцінкою міграційних служб Росії, в Україну готові повернутися майже 350 тисяч осіб, середній вік яких 55 і 50 років (для чоловіків і жінок відповідно). При поверненні в Україну вони автоматично втрачають „північну” пенсію, яку заробляли важкою працею в умовах вічної мерзлоти, оскільки вона зберігається за ними лише на території Росії.

Вирішити це питання можливо лише шляхом міждержавних переговорів між українською і російською сторонами. Сумнівно, що це питання, як і питання будівництва для репатріантів житла російською стороною на українській території, може бути вирішене без труднощів, враховуючи традиційно важкий поступ будь-яких проблем, що торкаються українсько-російських взаємин. Наскільки нам відомо українська сторона поки що навіть не робила спроб внести це питання на переговори і добитися початку їх обговорення.

А  позитивне вирішення цього питання врешті продемонструвало б українцям за межами України, що історична Батьківщина готова відстоювати їхні інтереси. Тоді б, можливо, з’явилося більше тих, хто згадав би, що він українець, і стояв би за існування Української держави як утворення, що акумулює все українське, підтримує його і боронить його інтереси за своїми межами.

Україна сприяє поверненню на свої терени кримських татар, німців, представників інших народів, які колись за „совітів” були депортовані з її території. Це, звичайно, гуманно і гідно. Але дивно, що на тринадцятому році незалежности немає державної програми повернення в Україну представників самої корінної нації. Схоже, що комусь невигідно повертати додому свідомих українців, які б змогли зробити чималий внесок в розбудову Української держави.

Щоправда, в Національній програмі „Закордонне українство на період до 2005 року” восьмий розділ „Сприяння репатріації” вказує на необхідність: „розглянути питання про створення репатріаційної комісії з метою сприяння розв’язанню проблем, що виникають у зв’язку з поверненням українців на історичну батьківщину”. Проте,  коли будуть конкретні наслідки в цьому напрямку?

Ми, українці в діаспорі, не маємо морального права бути пасивним об’єктом закону, ми повинні продемонструвати свою зрілість і здатність чітко формулювати свої запити, об’єднуватися і виступати партнерами і України, і держави проживання. А Україна повинна взяти на себе повну відповідальність за майбутнє діаспор. Якщо в цьому контексті можна казати про експансію, то це головним чином має бути експансія культурна, духовна і економічна, на яку кожна держава, яка поважає себе, має повне право, тим більше щодо своїх співвітчизників за кордоном.

 Дуже полюбляють в Росії, особливо комуністи вчорашні і нинішні, казати про спільну долю, а мені чомусь спадає на думку порівняння з концтабором, де наглядач і в’язень знаходяться поруч, проте один – наглядачем, а інший в’язнем.

Десять днів тому, 8 серпня в підмосковному місті Воскресенську, де я живу, в місцевому палаці культури хіміків відбулася зустріч депутатської фракції КПРФ з населенням. Лідеру російських комуністів Генадію Зюганову, який виступав на цій зустрічі, я надіслав в президію записку, в якій сформулював  питання про національну політику в Росії, про ставлення до національних меншин, про безкарність чиновництва, що ігнорує державний закон про НКА, про те, що в так званому “червоному поясі” Росії, який географічно  оточує Україну, владні структури всіляко гальмують реєстрацію  регіональних українських національно-культурних автономій, ігнорують національні права місцевих українців. На жодне з цих питань лідер російських комуністів не відповів, що свідчить про те, що навіть політична опозиція Росії має із владою спільні погляди на національне питання.

Маю перейти до висновків. Яких же умов вимагає, на наш погляд, відродження самосвідомості українців Росії? Що треба зробити, щоб повернути Україну тим сотням тисяч потенційних українців, які нині є замаскованими і не дуже «хохлами»?

На нашу думку, потрібні насамперед: 

1)   Зміцнення ваги української держави на світовій політичній та економічній арені, скоріше вирішення внутрішніх проблем шляхом  проведення економічних реформ, які перетворили б Україну в державу з високим добробутом і соціальним захистом населення. Щоб не українці їхали в Росію на заробітки, а навпаки, і щоб у кожного російського українця була гордість за свою етнічну Батьківщину.

2) Якнайшвидше вирішення російсько-українських проблем не лише шляхом укладення відповідних угод, в яких будуть ставитися і вирішуватися питання  діаспори, але й створення дійового механізму реалізації цих угод.

3) Налагодження прямих економічних і культурних  зв’зків з областями Росії шляхом підписання відповідних угод з їх адміністраціями. Проголошений президентом Володимиром Путіним Рік України в Росії дав Україні формальний привід звертатися до регіональних керівників Росії з пропозиціями і побажаннями щодо організації переговорів і просто зустрічей з обговоренням проблем українства на російських теренах. Цей шанс не був використаний повною мірою.

4) Надання Україною гуманітарної  (і не тільки) допомоги українським громадським організаціям Росії в сфері  культури і освіти.

5) Створення інформаційного українського простору в Росії шляхом організації радіо- і телетрансляції на територію Росії, що впливатиме і на формування громадської думки в Росії щодо України і своїх співгромадян-українців.

6)  Створення мережі торгівельних представництв, кореспондентських пунктів в Росії; відновлення наукових зв’зків України з Росією.

7)  Активізація місіонерської діяльності української Церкви в Росії, оскільки духовне відродження українців в Росії має починатися з почутого слова Божого  рідною мовою. Захист Україною своєї церкви у Росії.

8)   Необхідно створити при Верховній Раді України громадську раду закордонних українців, яку б очолили національно свідомі лідери українських політичних партій, і в яку б входили представники зарубіжних українців з числа керівників українських організацій, бажано обізнаних в міжнародному праві.

Прошу вважати повним виступом мій текст, переданий керівнику Сесії Василю Коломацькому, оскільки виголосити весь текст в рамках 15 хвилин регламенту неможливо. В своєму виступі я намагався подати порушення прав українців в системі економічних, політичних, національних, ідеологічних, історичних і міждержавних чинників сучасної Росії, оскільки важко виділити один окремий аспект із загальної системи.

Дякую за увагу.

Примітка редактора:

Леонід Семенович Харамбура (м.Воскресенськ, Моск. обл.) – журналіст, публіцист, дослідник, громадський діяч, правозахисник. Обіймав посади секретаря Голови ОУР та члена Ревізійної комісії ОУР. В жовтні 1998 р. відвідав м. Ногінськ, де взяв свідчення у ногінських парафіян про конфліктні події вересня-жовтня 1997 р. Співпрацював з КЛГП в рамках Дослідного проекту - підготував Демографічну карту українців Росії.

До весни 2003 р. працівник Культурного центру України у Москві, експерт у справах діаспори. Нині на пенсії.

Виступ мав місце на Сесії КЛГП 18 серпня 2003 р. у Києві в рамках VIII Світового Конгресу  Українців. При публікації використано текст виступу, переданий автором в президію Сесії КЛГП. Під час самого виступу автор через брак часу та проблеми з мікрофоном  виголосив лише кілька перших сторінок  даного тексту.

Підготовано до друку КЛГП СКУ. Червень 2005 р.

Ред. В.Коломацький (Канада)

-----------------------------  -----------------------------------

Виступ на Сесії Комісії Людських та Громадянських Прав (КЛГП) Юрія Кононенка (Москва),  Київ, 2003 р.

Я представляю точку зору Об’єднання українців Росії, а також нашої делегації. Хочу зауважити, що цей предмет дуже складний, однак для того, щобо розібратися в ситуації, треба викласти фактичний стан української громади в Російській Федерації і в чому є певна тривога, і що саме нам слід зробити.

В Російській Федерації є дві організації, які представляють інтереси української громади. Це ОУР, яке об’єднує понад 60 організацій в російських реґіонах, а також Федеральна національно-культурна автономія “Українці Росії” – ця організація створена згідно із прийнятим у Росії законом про національно-культурну автономію. Вона об’єднує 18 організацій.

З початку відродження організованого руху українців в Росії (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття) саме захист прав українців був основною рушійною метою цих організацій. Для задоволення цих прав і потреб вони й створювалися. Також треба зауважити, що в Об’єднанні українців Росії існує спеціальна структура – Юридична служба, яка повинна на рівні захисту прав конкретних громадян відслідковувати ті процеси, які ми сьогодні обговорюємо.

Також, якщо говорити про системний підхід в цій роботі, то на початку створення огранізацій їх метою було сприяння створенню законодавства для захисту прав національних меншин в Росії і української меншини зокрема. Наприкінці існування Радянського Союзу були прийняті дуже прогресивні закони. Але в самій Росії таких законів не було. І за винятком декількох міжнародних актів, які стосуються захисту прав людини, базовим законом є закон про національно-культурну автономію, який значною мірою, не зважаючи на всі закладені у ньому вади, сприяє, в цілому, виникненню національних громад, зокрема й українських, і їх діяльності. Зараз за активної участі нашої організації йдеться про те, щоб внести до цього закону зміни. Основна мета цих змін полягає в тому, щоб зкорегувати механізм взаємовідносин громад, чи національних меншин із органами влади і більш чітко прописати цей механізм. В першому читанні ці зміни вже розглядалися і сподіваюся, що вони будуть прийняті.

Також слід зауважити, що в Росії існують міжнаціональні об’єднання (їх зараз майже 10), які об’єднують органазації національних меншин. Найбільш дієвою з них є Асамблея народів Росії, яку очолює відомий російський політик Рамазан Абдулатіпов. Вона є найбільш впливовою і акумулює всі точки зору національних громад, які є на даному етапі в Росії.

Треба також сказати, що констатація тривожного стану українських громад, про які говорили попередні доповідачі, звичайно, стосується і Російської Федерації. В той же час у нас є специфічні проблеми і є специфічні ситуації, про які теж треба було б сказати. У чому вони полягають? У тому, що на наш погляд, найбільш серйозною і системною проблемою є те, що інколи буває дуже важко виявити конкретні завдання стосовно конкретного громадянина. Тобто завдання українських організацій є в тому, щоби пробудити тих українців, які в першу чергу хочуть бути українцями. Може хочуть, або мають оце почуття належності до українства, почуття до рідної мови, до культури, до освіти. Показати йому, що у нього є певні права, які йому належать згідно міжнародного права, чи внутрішнього законодавства Росії. Це дуже велика проблема і, можливо, вона не дуже зрозуміла нашим колегам із західної діаспори. Звичайно, вона дуже тісно повязана із проблемою свідомості і самосвідомості українців.

Інколи ми чуємо, що в Росії проживає 20-30-40, інколи говорять 160 мільйонів людей українського походження. Насправді, не треба себе обманювати. За переписом 1989 року таких громадян було 4,3 млн. Абсолютно немає ніяких сумнівів, що перепис, який відбувся у 2002 році і результати якого ще не оприлюднені, дасть ще меншу цифру. І тут є також певні проблеми – бо ось так от склалося.

Крім того, є ще одна проблема, якщо говорити про права людини і права національних меншин. В 2000 році Росію відвідав тодішній комісар ОБСЄ з прав людини Макс ван дер Стул. Він зустрічався із нашими людьми, з тими, хто бажав поставити якісь питання. Ви розумієте, що це був дуже високий рівень. Лише питання про існування української бібліотеки в Москві, де ми представили понад 300 документів переписки із владою а також деякі питання українського шкільництва на Кубані були визнані комісаром як такі, що заслуговують на увагу і подальший розгляд. Бо всі інші порушення не знаходять належної документальної підтримки.

Що стосується змісту питання, то найбільше заслуговує на увагу питання освіти. Отримання освіти українською мовою, або вивчення української мови – це найбільша проблема, яка в Російській Федерації існує. Тут теж можна довго говорити, чому це так сталося, але вона потребує найбільшої уваги. Бо це майбутнє і діаспори, яка зараз є, і тих організацій, які зараз є.

Проблемою також є відсутність федеральної програми підтримки національної культури. Ми ставили це питання неодноразово. Але її так і немає. Може це комусь і не сподобається, але треба схарактеризувати те, що є в реальності. Ми повинні знати, що в 10 вищих навчальних закладах Російської Федерації вивчається українська мова. В семи регіонах українська мова вивчається як предмет у загальноосвітніх школах. Особливих успіхів в цьому досягли наші колеги з Башкортостану. Є також недільні школи. Можна говорити, що це гуртки, але наприклад в Москві це дуже серйозна справа і вона фінансується владою і така робота теж проводиться.

Ці елементи підтримки української культури полягають у чому? Не було б організацій, не ставили б вони ці питання перед російською владою – взагалі б нічого не було. А так вдалося чогось досягти. У нас є семінар-лабораторія із підтримки майстрів українського народного мистецтва у Сочі. Там майстри раз на рік з’їжджаються – у цьому році буде вже четвертий семінар. Російська держава виділяє на це понад 7 тисяч доларів в еквіваленті. Або є фестиваль українських хорових колективів в Росії імені Олександра Кошиця. Він проводився вже три рази завдяки тому, що цей фестиваль був заявлений як пріоритетний захід для національної культури, і держава виділила 5 тисяч доларів на це. Бібліотека української літератури в Москві – єдина в Росії державна українська бібліотека - кожного року на формування книжкового фонду та передплату української періодики отримує 10 тисяч доларів. Я називаю ці цифри для того, щоб ви знали реальний стан справ із тим, що є. На регіональному рівні частково (звичайно не так, як хотілося б), але регіональні програми все ж фінансуються. Неправильно також говорити, що у всій Російській Федерації українські громади позбавлені приміщень. Це не відповідає дійсності. В кожному регіоні є особлива ситуація. Влада в Республіці Татарстан, наприклад, надзвичайно прихильно ставиться до українських організацій. В усіх трьох містах де ми були (Казань, Нижнєкамськ і Набережні Челни), влада безкоштовно виділяє досить просторі приміщення, щоб українці могли проводити свою роботу. Звичайно, деякі проблеми існують, і їх треба розв’язувати тим  чи іншим шляхом.

Якби українська діаспора в Росії йшла тим шляхом, яким колись йшла західна діаспора (тобто мала можливість сама фінансувати ті програми, які продукує), тоді б не було деяких проблем. Але оскільки такої можливості немає, то доводиться співпрацювати із владою і отримувати те, що є.

На завершення я хочу сказати, що ми переглянули матеріали Комісії КЛГП. Можливо це наша проблема, що ми не дуже активно співпрацювали, але ті матеріали про Росію, які ми отримували від Комісії, нас абсолютно не задовольняють. Вони не передають фактичного стану, не передають проблематику, дуже далекі від реальних фактів. Можливо проблема в тому, що в Комісії немає цього матеріалу. Але для того щоб серйозно ставити питання про захист прав, треба проводити серйозні наукові дослідження. Ми до речі в 1998 році таке дослідження проводили (наші українські соціологи працюють в Росії). Це можна організовувати для того, щоб реально проводити роботу і зробити оцінки.

Наприкінці скажу, що в конкретному питанні захисту прав конкретних громадян в РФ існує проблема захисту прав громадян України, які тимчасово перебувають на її території. Це дійсно велика проблема, тому що ставлення влади до цих людей, які прибули на роботу, воно досить складне, воно негативне,  і вони мають безліч проблем. І українські організації намагаються їм допомогти.

Дякую за увагу.

Примітка редактора:

Юрій Кононенко – на момент виступу обіймав наступні громадські посади: заступник голови ОУР, голова Об’єднаної прес-служби ОУР, ФНКА “Українці Росії” та Бібліотеки української літератури в Москві, голова Бібліотечної Ради Бібліотеки українськ літератури в Москві.

В 2004 році на прохання Голови ОУР був прийнятий в члени КЛГП.

У квітні 2005 р. на IV Конгресі Об’єднання українців Росії був обраний першим замісником Голови ОУР.

Працює в Культурному центрі України у Москві. Громадянин України.

Даний виступ мав місце на Сесії КЛГП (Київ, серпень 2003 р).

Підготовано до друку КЛГП (Торонто).

Ред. В.Коломацький (Канада).