Друк
Розділ: Світовий Конгрес Українців

Про низку замахів на життя керівників українських громадських і релігійних організацій РФ

За переписом населення 2002 року у Росії проживає 2,94 млн. українців (2,0% населення РФ). Для порівняння: за переписом 1989 року на території тодішньої РРФСР проживало 4,36 млн. українців (3,0 % населення республіки). Тобто офіційно кількість російських українців зменшилась за 13 років на 32,5%.

У 1993 році регіональні і міські українські національно-культурні організації Росії об'єднались в загальноросійську громадську організацію "Об'єднання українців Росії" (ОУР). У 1996 році згідно із законом "Про національно-культурну автономію в РФ" було зареєстровано Федеральну національно-культурну автономію "Українці Росії" (ФНКА УР). За станом на 1 квітня 2005 року ФНКА УР і ОУР об'єднували 105 міських і регіональних організацій у 58 регіонах Російської Федерації. 10 квітня 2005 року делегати IV Конгресу українців Росії та ІІІ З'їзду Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії" обрали співголовами ОУР і ФНКА УР Василя Бабенко (Уфа) та Валерія Семененко (Москва).

Громадські організації українців Росії активно сприяють розвиткові української культури у Росії: започатковують хорові колективи і проводять концерти, організовують недільні школи. Видаються, правда не періодично, журнал "Український огляд" та газета "Украинские вести" (Москва), 6 регіональних пресових видань українців Росії (Краснодар, Петропавловськ-Камчатський, Самара, Санкт-Петербург, Томськ, Тюмень), діє сайт "Кобза - Українці Росії" www.kobza.com.ua. За фінансової підтримки уряду Росії чотирі рази проводився Всеросійський фестиваль-конкурс українських хорових колективів Росії ім. Олександра Кошиця. 17 грудня 1989 р. у Москві відновила свою роботу Бібліотека української літератури, що діє як державна установа. В фондах бібліотеки зберігається більше 50 тисяч друкованих одиниць. Вже більше 10 років урядом Москви фінансується Український музичний салон, засідання якого відбуваються раз на кілька місяців.

Проте, щоб призупинити асиміляційні процеси, зусиль українських громадських організацій явно недостатньо. Про це свідчать як дані двох переписів, так і офіційні заяви Конгресів українців Росії. За думкою фахівців, Федеральний закон РФ "Про національно-культурну автономію" не працює, оскільки не узгоджений механізм виділення фінансів і все залежить від доброї волі конкретного чиновника. Існують проблеми із реєстраціями національно-культурних автономій в регіонах. Через брак коштів закрилися кілька десятків українських регіональних газет, нерегулярно видається друкований орган ФНКА УР та ОУР журнал "Український огляд", великі проблеми із приміщеннями для недільних шкіл, штатних одиниць для учителів. Жодна із регіональних організацій не має власного приміщення для роботи, а зібрані регіональними організаціями бібліотеки української літератури, як правило, розміщуються на квартирах активістів.

Тобто, в той час, коли офіційна Росія вимагає від України захисту російської мови, у самій Росії можна знайти лише одну муніципальну українську бібліотеку, з десяток закладів, де українська мова викладається факультативом, і жодного державного ЗМІ, який би виходив українською.  Задоволення мовно-культурних потреб українців Росії не сягає, таким чином, і малої долі тих можливостей, якими користуються росіяни в Україні.

Якщо переглянути російські ЗМІ, то в них досить часто можна знайти образливі випади на адресу України та українського народу, іноді вони стосуються і української діаспори.

 Наведемо зокрема лише назви публікацій на сайті популярного московського видання "Комсомольська правда" пера столичного журналіста Михайла Леонтьева

"Україна як була в дупі, так вона в ній і залишилася" від 13.07.06; "Ідея пошуку ідіотів, які для чогось врятують Україну, дурна сама по собі" від 03.07.06; "Українська влада валяється на тротуарі" від 14.02.06.

Зміст публікацій відповідний. І це той самий пан Лєонтьєв, з яким в судовому порядку з'ясовує відносини дружина Президента України Катерина Ющенко у справі образи її честі і який категорично відмовляється відвідувати судові засідання, ображаючи при цьому знов і знов у своїх коментарях гідність України. Схоже на те, що російську владу цілком влаштовує діяльність цього московського антиукраїнського екстреміста, який почуває себе мало не героєм "ідеологічного фронту".

У Росії діють такі потужні антиукраїнські пропагандистські центри, як наприклад, Інститут країн СНД. В публікаціях російських ЗМІ ставиться під сумнів або подається у комічній формі сам факт державності українського народу, його історичне прагнення до розбудови демократичної держави, інтегрованої у Європу. Інформаційний тиск на російських українців особливо посилився після Помаранчевої революції. Поки що не можна стверджувати, що російське суспільство у цілому піддалося на антиукраїнську кампанію у пресі, але тривожні сигнали українофобії у проявах окремих громадян наростають. Тобто  15-тилітня безвідповідальність преси в національному питанні починає "давати плоди". Доречно згадати, що нині у багатонаціональній Росії вже кілька років не існує міністерства у справах національностей, а ідею його відродження почали обговорювати лише після кривавих сутичок на національному грунті у Карелії і маршів протесту правих націоналістів у Москві, що мали місце восени 2006 року. Тобто у сфері національних відносин практикується підхід "гасіння пожеж" замість продуманої і зваженої державної політики. Про це неодноразово заявлялося на Конгресах українців Росії.

Особливого адміністративного та ідеологічного тиску у Росії зазнають парафії українських церков - Української Греко-Католицької Церкви та Української Православної Церкви Київського Патріархату. По-перше, цим парафіям відмовляють у реєстрації. По-друге, жодна з парафій УПЦ КП не отримала земельної ділянки під храм або приміщення для проведення богослужінь. По-третє, проти українських церков в ЗМІ постійно ведеться ідеологічна кампанія звинувачень у "неканонічності", "незаконності", "націоналізмі" і т.д.

Зазначимо, що подібній дискримінації сприяє і Закон "Про свободу совісті", який фактично закріпив за Російською Православною Церквою (РПЦ) права державної релігії, а також практика, за якої правоохоронні органи і суди завжди сприяють РПЦ. Тому можна стверджувати, що українські церкви у Росії дискриміновані на всіх рівнях, в усіх органах влади. На жаль провід ОУР-ФНКА так і не виробив підходу щодо захисту парафій українських церков, а створена IV Конгресом українців Росії та ІІІ З'їздом Федеральної національно-культурної автономії українців Росії Комісія з релігійних питань з приходом до федерального керівництва Василя Думи була ліквідована. На 2007 рік випадає сумний ювілей - 10-ліття Ногінського погрому. Чи планує ОУР-ФНКА заходи з відзначення цієї події?

Але найбільше турбують членів Комісії Людських та Громадянських Прав (КЛГП) при Світовому Конгресі Українців випадки погромів парафій українських церков, побиття та вбивства українських активістів громадських і релігійних організацій у Росії.

Першим відомим КЛГП випадком став Ногінський конфлікт - погром Богоявленської парафії Московсько-Богородської єпархії УПЦ КП у вересні 1997 року. Процитуємо Ногінський документ, підготований нашою Комісією.

"29 вересня 1997 о 23.30 близько 100 ОМОНівців атакували Богоявленський собор. За свідченнями парафіян, більшість ОМОНівців перебували у нетверезому стані. Арешт архієпископа Адріана (Старіна) відбувся у приміщенні адміністративного корпусу за таких обставин. 10 міліціонерів попросили владику пред'явити документи на право проживання на території Собору громадян України. Під час перевірки за знаком свого командира Марфенко всі офіцери міліції накинулися на архієпископа Адріана, повалили його на підлогу, заломили за спину руки, наділи наручники. Лежачого на підлозі архієпископа побили. При цьому ОМОНівці ображали владику нецензурною лайкою, принижували його національну гідність (називаючи "хохлом", "хохляцьким владикою" і т.д.). Після цього архієпископа Адріана, закованого в наручники і побитого, насильно посадили в міліцейську машину і відвезли у відділення міліції "для бесіди". Під час арешту архієпископу Адріану вивихнули праву руку; на тілі, у результаті побиття, залишилося багато саден і синців.

Після усунення  архієпископа Адріана на території собору почався справжній погром. В результаті:

- сім священиків УПЦ КП Богоявленської парафії були побиті;

- ігумені монастиря матінці Олені (Парфухина М.П.), 86 років, ОМОНівець приставив до грудей автомат, при цьому грубою лайкою ображав її гідність. В результаті шоку і серцевого нападу жінка похилого віку на декілька годин знепритомніла;

- з особливою жорстокістю були побиті член парафіяльних зборів Богоявленського собору Бєлоцкая Л.П., член парафіяльної ради, скарбник собору Столбова Р.В., парафіянки Весина З.П., Поверина (85 років), черниця Ганна (Калюжная), член парафіяльних зборів Гавва Т.Г. (усі згадані вище російські громадянки - жінки похилого віку);

- були побиті священики - студент Богородської духовної семінарії отець Святослав Ганчук з міста Кринички Дніпропетровської області, студент Костюченко з Харкова і багато інших. При цьому їх також ображали нецензурною лайкою, називали "хохлами";

- близько 20 парафіян собору були затримані міліцією (серед них багато жінок і навіть дівчинка 12 років).

Під час акції п'яні ОМОНівці заявляли російським громадянам-українцям: "Хохли! Забирайтеся геть із Росії!" (цей факт документально підтверджений в офіційному листі парафіян в органи влади Росії).

На жаль і через 9 років після погрому українцям так і не повернули Богоявленський собор, а Свято-Троїцький храм в Ногінську, витримавши багатолітню блокаду місцевих властей (вимкнення світла, опалення, води, газу та каналізації) ще й досі юридично не переданий парафії Московсько-Богородської єпархії УПЦ КП, очолюваній митрополитом Адріаном (Старіна).

Перший замах на життя активіста української релігійної організації у Росії, що відбувся у лютому 1998 року, також пов'язаний із Ногінським конфліктом.

Цитуємо "Ногінський документ":

"17 січня 1998 р. у Підмосков'ї на 60-му кілометрі Київського шосе відбувся замовнний наїзд на легковий автомобіль ГАЗ 2410, у якому їхав керівник Московско-Богородскої єпархії УПЦ КП архієпископ Адріан. За словами владики, його автомобіль, за кермом якого був водій, зіштовхнувся з автомобілем з виключеними фарами, що їхав по смузі зустрічного руху. У машині, якою був зроблений наїзд, були знайдені міліцейська паличка (жезл), кашкет та інші ознаки приналежності водія до міліції. Водій, що здійснив згаданий вище наїзд, за офіційною версією, помер наступного дня у лікарні. Обидві машини в результаті лобового зіткнення були повністю розбиті, але архієпископ Адріан не постраждав. З його слів, кримінальне розслідування у цій справі не проводилося".

Наступним злочином щодо українського активіста став розстріл заступника голови Товариства української культури "Мрія" (м. Іваново, Росія), бізнесмена і мецената Володимира Побурінного (32 роки), якого було вбито в місті Тейково 19 листопада 2002 року перед дверима його дому. Він був бізнесменом і очолював фірму "Заповіт" (м. Тейково). Володимир опікувався недільною школою і Товариством української культури "Мрія", ініціатором створення яких він був. Зацікавившись діяльністю Ліги українських меценатів, мав бажання вступити до неї. КЛГП не має відомостей про те, чи було проведено слідство і чи були знайдені вбивці. Інформацію про його смерть подали журнал "Український огляд" (Москва) та вже згаданий сайт "Кобза - Українці Росії".

У квітні 2004 року у місті Владивосток знову стався замах, на жаль успішний,  на життя керівника українського хору "Горлиця"  68-річного лікаря Анатолія Криля. Крім роботи у хорі, Анатолій Улянович був членом реєстраційної "двадцятки" парафії УПЦ КП на честь Миколая Чудотворця. Процитуємо лист КЛГП від 9 листопада 2004 до Президента Володимира Путіна у цій справі:

"З інформації, отриманої від членів української громади міста Владивостока, ми встановили такі факти.

1) 19 листопада 2003 року у Владивостоці була зареєстрована релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату на честь Миколи Чудотворця. Пан Анатолій Криль був членом реєстраційної двадцятки.

2) 1 квітня 2004 року відбулася репетиція українського хору під орудою Анатолія Криля. Члени хору попрощалися зі своїм керівником на автобусній зупинці.

3) По дорозі додому Анатолій Криль був жорстоко побитий невідомими. Ті, хто напав на нього забрали його посвідчення особи. У той же час гроші потерпілого залишилися при ньому, що вказує на те, що побиття не було простим пограбуванням.

4) 3 квітня пан Анатолій Криль в результаті отриманих травм помер у лікарні.

5) 12 квітня 2004 року стурбовані члени української громади Владивостоку написали колективний лист в слідчий відділ прокуратури з вимогою розслідувати це убивство.

6) До сьогодні злочин не розкритий, і, відповідно до заяв прокуратури, "мало шансів на розкриття злочину через відсутність свідків".

Прокуратура Первореченського району міста Владивосток впродовж довгого часу відмовлялася відкрити кримінальну справу за фактом убивства Анатолія Криля. Лише після офіційного звернення Міністерства закордонних справ України до російської сторони прокуратура Первореченьского району м. Владивосток переглянула своє попереднє рішення і відкрила кримінальну справу відповідно до статті 105 ч. 1 Кримінального Кодексу Російської Федерації (убивство). Як нам відомо, стосовно службовців Первореченского районного управління внутрішніх справ відбулося службове розслідування.

Виникає питання: що вплинуло на попереднє рішення прокуратури Первореченського району м. Владивосток - відмовити в порушенні кримінальної справи за фактом убивства Анатолія Криля? Українська діаспора бажає одержати відповідь на це питання.

Зазначимо, що, не зважаючи на обіцянки як Генеральної прокуратури РФ, так і прокуратури Приморського краю, Світовий Конгрес Українців ще досі не отримав повідомлення про завершення слідства у цій справі. А місцева влада до цього часу не виділила земельну ділянку під будівництво храму парафії УПЦ КП.

Наступним замахом на життя українського активіста став напад на співголову Тульської організації "Батьківська стріха", члена Ревізійної комісії ФНКА "Українці Росії" пані Наталю Ковальову, що стався 19 липня 2006 року. Ось як описує цю подію в публікації на сайті "Кобза - українці Росії" її чоловік і співголова "Батьківської стріхи" пан Володимир Сенишин:

"На мою дружину Наталю Степанівну Ковальову (Медведюк), заступника голови регіональної громадської організації "Батьківська стріха" Тульської області та Тульського відділення Об'єднання українців Росії та заступника генерального директора ТОВ "Gobza", 19 липня о 10-й годині ранку напали двоє невідомих в під'їзді нашого офісу. Вони жорстоко покалічили її. Металевим прутом, який знайшли біля місця нападу, їй розтрощили лице, ледве не вибили праве око, зламали зуби. Крім того, падаючи, Наталя вдарилась потилицею об трубу. Спасло густе довге волосся - удар пішов навскіс, стесавши шкіру з третини голови. Від ударів в лице кістки черепа були зламані, у мозку - внутрішній крововилив.

Ніяки речі нападники не забрали. Наталя не пам'ятає всього, але судячи з характеру ударів, синцям на руках та ногах, вона захищалась, чим врятувала собі життя.

Як я її побачив, лежачу в під'їзді, то мову мені відняло. Все лице пошматоване та закривавлене, голова розрубана, видно одно ліве око, біле від болю. Всюду кров. Тями Наталя не втратила, билась та кричала, бідна, в моїх руках аж до приїзду швидкої допомоги і заспокоючого уколу. Приїхали в лікарню - і відразу в операційну. Операція тривала 7 годин".

Далі Володимир Сенишин повідомляє: "Міліція веде справу мляво. Паралельно ведемо пошук самі. Версій багато. Перечислю їх всі, як би деякі з них фантастично не виглядали: спроба грабунку; помста на побутовому грунті; помста на грунті роботи; конкуренція по роботі; конкуренція по громадській роботі; "скінхедський" замах; замах ФСБ".

На щастя Наталя Ковальова, не зважаючи на критичний стан, силою своєї волі вижила і потроху поверталася до нормального життя. У жовтні 2006 року у Москві вона зустрілася із керівництвом ФНКА "УР" у справах Ревізійної комісії, яку вона на той час вже очолювала. Здавалося життя налагоджувалося... Але 26 грудня КЛГП отримала страшну неочікувану звістку - 24 грудня 2006 р. у Тулі було вбито її чоловіка Володимира Сенишина! Вбито двома невідомими, які стерегли його біля приміщення фірми "Gobza" і нанесли йому смертельні поранення на очах у багатьох мешканців міста, робітників Тульського патронного заводу ім. Сергія Кірова. І ось тепер ми мусимо процитувати розповідь вже самої Наталії Ковальової про смерть її коханого чоловіка. Читати ці рядки дуже боляче, особливо усвідомлюючи, якою гарною, живою, інтелектуальною парою вони були. І громадянами вони були активними: мали свій бізнес, очолювали обласну українську організацію. Під час виборів президента України 2004 р. обоє були спостерігачами. Вони писали публіцистичні нариси та репортажі на сайт "Кобза -Українці Росії". Писали їх в активному стилі, як люди, що хочуть і можуть щось зробити. Обіцяли сайту і матеріальну підтримку. Навіть в руках убивць вони чинили опір і намагалися будь-що вижити, як справжні українці. Вони були відкритими, духовно щедрими людьми - справжніми інтелігентами.

Із розповіді Наталії Ковальової:

"Останнім часом, після нападу на мене в під'їзді нашого будинку 19 липня 2006 року, Володя постійно оберігав мене. Він сам завжди виходив з будинку першим і обов'язково просив кого-небудь супроводжувати мене.

Так і не почувши від нього обіцяного звукового сигналу з нашого "уазика", ми зібралися і вийшли із Сергієм (Сергій Дмитрович Смердов - тульський правозахисник і друг покійного - прим. ред.) на вулицю. Він йшов переді мною і першим побачив Володимира, що лежав на землі прямо біля дороги. Володя лежав на лівому боці скорчившись і дихав з голосними хрипами. Портфель з документами був при ньому.

Я підбігла до Володі і, не вірячи своїм очам, обережно взяла його під голову, що лежала на льоду в калюжі крові. Згадала слова Володі, який розповідав про те, як рятував мене - він тримав мою голову і, дивлячись на моє розірване обличчя, кричав: "Дихай ротом, Наташа! Дихай ротом!". І я теж стала кричати йому: "Дихай, Вовка! Дихай!.."

При цьому помітила на нашій вулиці Марата кількох людей, в основному жінок, що кричали нам, мовляв, вони вже викликали "Швидку" і міліцію. Сергій почав розпитувати їх про щойно побачене. Очевидці повідомили, що двоє спортивного вигляду молодиів  у темному одязі вибігли за Володею з-під арки нашого будинку № 170 з бітами в руках. Володя вискочив з арки на дорогу, він кричав і намагався вибігти на світло, до людей. Було слизько, схоже він посковзнувся на льоду. Переслідувачі наздогнали його, звалили з ніг і стали бити. Це відбувалося на очах багатьох людей, які виходили з трамвая і з прохідної Тульського патронного заводу імені Сергія Кірова (вул. Марата, 139), що розташований саме напроти нашого будинку. Ці двоє нанесли удари "бітами" по голові Володі і швидко утекли".

Повну версію розповіді Наталі Ковальової можна прочитати на сайті "Кобза-Українці Росії", там же є і світлини пана Володимира, зроблені за 5 годин до його вбивства.

Трагічна, непоправна втрата. У своєму листі до членів КЛГП член президії УВКР, перший заступник голови ФНКА "Українці Росії" професор Стефан Паняк з Єкатєринбургу так написав про покійного: "Володимир був із тих людей, які ніколи не ішли на компроміс із власною совістю".  А ось як описав голова Ревізійної комісії ОУР академік Тарас Дудко із Москви стан пані Наталі Степанівни Квальової у день похорон: "Наталка Ковальова від страшного горя майже вся посивіла. Люди досить залякані. Інформації про трагічну подію дуже мало. Наталка обіцяла приїхати до Москви і детально все розповісти...".

В Комітеті КЛГП у Справах Української Громади у Росії виникає питання: хто тепер забезпечить їй безпеку і чи буде розслідувана ця справа?

В усіх наведених вище п'яти випадках замахів на життя російських українців (архиєпископ  Адріан (Старина), Володимир Побурінний, Анатолій Криль, Наталка Ковальова і Володимир Сенишин) КЛГП вбачає спільні риси.

По-перше, убивці чи нападники не цікавилися особистими речами жертви. Метою їх нападу було убивство. По-друге, органи міліції жодної справи не розкрили, а в деяких випадках навіть не проводили слідство, або швидко закривали нерозслідувану справу. По-третє, особи, що стали об'єктом нападу, були активістами українських громадських і релігійних організацій і займалися церковними справами, бізнесом, співпрацювали з українськими ЗМІ або підтримували демократичні перетворення в Україні. Зважаючи на те, що основний напрямок діяльності пересічного активіста у Росії є концертно-хорова діяльність або українська освіта для дітей, можна припустити, що напади спрямовані саме на діячів із так званого "політичного" блоку. Тобто напрошується думка, що співати і танцювати у Росії ще можна, вчити дітей української мови теж не заборонено, а от молитися українскою чи писати в українські газети - вже ні.

В жодній із згаданих справ московське керівництво української діаспори в Росії не зверталося до федеральної і регіональної влади та правоохоронців із протестами, не апелювало до преси. Ось, зокрема, і в некролозі ОУР убивство Володимира Сенишина туманно названо "трагічною загибеллю" без вказівки на її насильницький характер. А, власне, чому так обережно, якщо виходити із того припущення, що влада до вбивств не причетна?

Аналізуючи всі ці вбивства та напади на активістів, в КЛГП схиляються до думки, що у Росії діють сили, які намагаються залякати український громадський рух, зокрема зупинити такі його напрямки, як розвиток українських церков, "помаранчевих" ідей, громадську підтримку України, діяльність незалежних українських ЗМІ, правозахист. Така думка логічно узгоджується  із загальною ситуацією в сфері національних відносин в РФ. Особливо загострилася ситуація після відомих подій кінця 2004 року в Україні, коли  владні структури Москви заявили про свою нетерпимість до "помаранчевих" ідей. Шовіністичні сили відразу ж взяли це до уваги. На щастя українці опинилися не першими серед кандидатів на жертви позасудових розправ.  Схоже на те, що нас поставили наступними у списку після вихідців із Африки, Азії та Кавказу.

Ми вважаємо, що українська громада Росії наразі не зможе самостійно вирішити питання власної безпеки, якщо вона не отримає дійової підтримки з боку Світового Конгресу Українців та Української Всесвітньої Координаційної Ради, з боку політичних чинників як України, так і Заходу. Про безчинства та залякування керівників українських громадських і релігійних організацій в Росії мусять знати у світі. Це має бути предметом обговорення державними лідерами. Адже добре відомо - "малих" репресій не буває.

Після подій 2006 року ми вважаємо, що саме зараз потрібно піднімати кампанію захисту, бити у дзвони. Треба організовано писати до уряду Росії, в міжнародні організації, в ЗМІ, шукати підтримки російської преси, правозахисників, політиків. Адже тема репресій у Росії - тема національної совісті, вічно болюча рана. Треба довести, що українську громаду Росії не залякати, що репресії проти діаспори дають протилежний ефект - вони консолідують українців Росії.

Зрозуміло, що така кампанія має шанс на успіх лише за умови, що її підтримає і очолить керівний провід Об'єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії. Сподіватися на це є всі підстави, оскільки з відкритими листами до Президента Росії Володимира Путіна та Президента України Віктора Ющенка стосовно серії вбивств активістів українських громадських і релігійних організацій Російської Федерації вже звернулись керівники Республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану "Кобзар" Володимир Дорошенко та професор Василь Бабенко, який є легітимним співголовою Об'єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії і загальновизнаним духовним лідером українського громадського руху в Росії.

КЛГП закликає підтримати правозахисну кампанію "Ні - убивствам і розправам!", спрямовану на захист активістів українських громадських і релігійних організацій Росії.

Василь КОЛОМАЦЬКИЙ,

голова Комітету у Справах Української Громади у Росії

Комісії Людських та Громадянських Прав

при Світовому Конгресі Українців

професор Стефан ПАНЯК,

Замісник Голови ФНКА "УР",

Член Президії УВКР,

член КЛГП

м. Аврора, Канада

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

м.Єкатеринбург

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.