Стефан ПанякДоповідь на ІХ Конгресі СКУ про стан найбільшої української діаспори у світі та її громадського руху

Дорогі друзі і колеги! За останнім переписом 2002 року в Росії проживає майже 3 мільйони українців, що складає 2 відсотка всього населення РФ. Вони посідають третє місце після росіян і татар. За попереднім переписом 1989 року нас було 4,36 млн., що на 32,5 % більше, ніж сьогодні. Тобто, констатуємо швидке зменшення української діаспори в державі, хоча треба, мабуть, відзначити загальну тенденцію скорочення майже всіх діаспор на теренах РФ.

Сьогодні в Росії нараховується більше 100 міських і регіональних національно-культурних українських громад у 58 регіонах. Вони згуртовані в двох об’єднаннях федерального рівня. У 1993 році було створено Об’єднання українців Росії (ОУР), а в 1996 році, згідно із законом «Про національно-культурну автономію в РФ», - зареєстровано Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії»(ФНКА УР).

Як же у загальному змінюється життя українських громад в РФ за останні 5 років? На жаль, змушений констатувати, що на фоні відомого тиску російської влади на всі громадські об’єднання і некомерційні організації, з однієї сторони, і відсутності реальної підтримки зі сторони Києва – з другої, активність українських громад, на мій погляд, поволі падає. Робота керівних органів федерального рівня майже паралізована. Ентузіазм активістів першої хвилі згасає, а масового молодіжного руху майже нема. Звичайно, є виключення, про які я поки що не згадую. Вони є завжди і подають надію.

Але, щоб краще зрозуміти сьогоднішній стан громадського життя російських українців, мушу коротко торкнутися загальної політичної ситуації в Росії, без якої зрозуміти громадські процеси було б важко. Вже багато років тут спостерігаємо явний відхід від демократичних процесів перших років нової Росії. На мій погляд, така тенденція пов’язана з приходом до влади так званих «силовиків», для яких апріорі в країні може існувати тільки одна (їхня) думка, а значить не може існувати опозиції, без якої не приймаються оптимальні рішення, бо, як кажуть, одна голова добре, а дві – краще. У воїнському уставі, за яким вони звикли жити, є тільки один закон – наказ, команда старшого начальника, що не може викликати сумніву, а всякий непослух вважається зрадою. Ситуація все більше нагадує радянську, коли існували одна партія і одна ідеологія, а все, що залишалося за межами такої єдності, вважалося ворожим і нібито обов’язково стимулювалося і підтримувалося з-за кордону. Опозиційні організації розглядалися як антидержавницькі.

Зростання застарілої радянської хвороби – параної - приводить до того, що навколо всі стають ворогами. Американці вже ними стали, а європейці помалу рухаються у цьому напрямку. Цілі народи з легкої руки сучасних російських ЗМІ, вважаються поганими. Мені можуть заперечити: в країні є опозиційні партії – КПРФ і ЛДПР. Але обидві партії – ширма для зовнішнього світу. Лідеру ЛДПР взагалі треба довго думати, щоб сказати щось опозиційне. Та й для КПРФ сьогоднішній курс в значній мірі є поверненням в недалеке минуле… А справжня опозиція в країні вже давно виведена за межі політичного процесу.

Але, звичайно, не можна сказати, що в політичній еліті Росії нема людей, які не знають «азів» філософії і політології, про які я згадав раніше. Таке розуміння спостерігаємо у керівників самого високого рангу. Але запущена машина побудови владної вертикалі вже набрала оборотів, рухається по інерції і зупинити її важко. На такому загальному політичному фоні, на мій погляд, громадським організаціям працювати стає все важче. І не тільки українським громадам.

Сьогодні всі громадські організації підпадають під дію двох законів РФ: «Об общественных объединениях» від 19.05.1995 року і «О некоммерческих организациях» від 12.02.1996 р. У відповідності із цими законами ми живемо більше 10 років. То чому ускладнилося життя за останні роки? А тому, що до цих законів були прийняті доповнення. Наприклад, до закону про громадські організації було прийнято 10 доповнень, останнє - від 02.02.2006 року. І тепер, мабуть, всі мої колеги відчувають, м’яко кажучи, прискіпливу увагу з боку контролюючих організацій. Таку зацікавлену увагу можна було б зрозуміти, якби вона мала конструктивний характер, допомагала організаціям працювати, уникати помилок у роботі.

Тут, щоб не бути голослівним, мушу послатися на власний досвід. Не маючи штату працівників, не ведучи ніякої комерційної роботи, на протязі останніх років кілька разів мусив мати справи із судами. Останній раз через суд мене оштрафували за несвоєчасну подачу документів для перевірки у контролюючі органи. Виявляється, що у Кримінальному кодексі РФ записано: якщо повістка не вручена людині, то вона не є сповіщеною, а в Громадському кодексі РФ – все навпаки. Якщо повістка в суд повертається зі штампом «такий-то громадянин по цій адресі не проживає», то вважається, що… людина сповіщена. А оскільки ми - керівники громадських організацій в своїх офісах не проживаємо і буваємо там не кожен день, то нас можуть судити без нашої присутності, як сталося зі мною. З великим здивуванням я отримав рішення суду, про який дізнався постфактум. Пізніше опротестував рішення суду і виграв процес, але це коштувало мені нервів… А конкретною причиною незадоволення контролюючих органів, на мій погляд, була моя категорична відмова перекладати на російську мову моє листування, обсягом у сотні сторінок.

А тепер коротко торкнуся деяких конкретних аспектів життя українців Росії. Почну з організаційних проблем. Ситуація на рівні федерального керівництва ОУР і ФНКА УР у Москві завжди була складною. Ми, керівники регіональних організацій, нерідко гостро і, на мій погляд, заслужено критикували московське керівництво за неузгоджені рішення, неадекватні політичні виступи, роздування наших успіхів, коли недільний гурток по вивченню мови перетворювався в устах наших керівників в українські школи в Росії тощо. Але така ситуація була терпимою. А гостра внутрішня дискусія вимагала думати, шукати оптимальні шляхи вирішення проблем.

У квітні 2005 року делегати ІV-го Конгресу ОУР та III-го з’їзду ФНКА УР обрали співголовами згаданих федеральних громадських організацій Василя Бабенка (Уфа) та Валерія Семененка (Москва), а головою Координаційної Ради – Василя Думу.

Пізніше, методом електронного та телефонного опитування у порушення Статутів пана Василя Думу було обрано (???) головою Рад обох організацій. Але у зв’язку з тим, що протоколи опитування не були оголошені і затверджені, легітимність Василя Думи, як голови двох організацій, була поставлена багатьма членами Рад під сумнів. З цього часу в обох організаціях федерального рівня почалося багатовладдя, а точніше, безвладдя. Статути цих організацій постійно порушувався, щорічні засідання Рад не збиралися. Колективні рішення перестали прийматися. Напрямки роботи, намічені з’їздом ФНКА УР і конгресом ОУР, були змінені, спільна Комісія з релігійних питань фактично ліквідована. Нова кадрова політика голови Рад ОУР і ФНКА УР привела до внутрішнього конфлікту, колективного і демократичного управління не стало. Інтелігентний Василь Бабенко у такій ситуації був змушений написати заяву про вихід із керівництва. Системна робота на федеральному рівні була паралізована. Як і раніше, конкретна робота велася, головним чином, на регіональному рівні.

По ініціативі Валерія Семененка 2-го лютого 2008 року у Москві відбулося спільне засідання правлінь обох організацій федерального рівня, метою якого було відновити легітимне керівництво ОУР та ФНКА УР. На мій погляд, засідання відбувалося в демократичній атмосфері, без глибоких внутрішніх суперечок. Члени обох правлінь майже одностайно рекомендували Радам поновити рішення, які були затверджені на форумах організацій у 2005 році. Таке рішення правлінь було підтверджене електронним опитуванням. Тому на сьогоднішній день легітимними співголовами обох українських організацій федерального рівня можна і треба вважати Василя Бабенка і Валерія Семененка, а головою Координаційної Ради – Василя Думу. Але щоб закінчити з періодом довгої «смути», гадаю, необхідно збирати спільне засідання Рад обох організацій і затвердити їх керівні органи, в легітимності яких не було б сумнівів. Бо вже кілька років пливемо без керма і без вітрил.

Історичний досвід показує, що діаспора не може зберегти свою національну ідентичність на протязі багатьох років без своєї церкви і школи. А що має у цьому відношенні найбільша українська діаспора у світі? Щоб написати про якісь успіхи у цій сфері, потрібно довго з мікроскопом повзати по теренах великої держави. Звичайно, ми мусимо поклонитися тим ентузіастам, які несуть віру і українське слово, без яких не всі можуть спокійно доживати свій вік. Але треба прямо заявити про те, що розпорошені на великих просторах російські українці далеко не завжди мають можливість молитися у своїй церкві, а, тим більше, навчати своїх дітей рідної мови.

Про розвиток, сучасний стан і проблеми українських церков в Росії недавно зроблено дослідження моїм коллегою - головним редактором інтернет-сайту «Кобза-Українці Росії», заслуженим журналістом України Андрієм Бондаренком. Тих, хто цікавиться цими проблемами відсилаю на наш інтернет-сайт (адреса в світовій Мережі - www.kobza.com.ua) - там нещодавно у розділі «Церква» була опублікована його стаття по названій проблематиці.

Згідно досліджень п. Андрія Бондаренка на теренах Росії існує три єпархії Української православної церкви Київського патріархату - Московсько-Богородська (Московська область), Білгородсько-Обоянська (Білгородська область) і Тобольська Сибірської митрополії. В регіонах Росіі також діють коло 10 греко-католицьких парафій під опікою ординарія для католиків візантійського обряду єпископа Йосифа Верта (м. Новосибірськ).

Дослідження показало, що фактичне функціонування Української православної церкви Київського патріархату маємо лише в Богородській єпархії і багато в чому завдяки невтомній роботі подвижника, митрополита УПЦ КП Адріана (Старини). Це його церква була брутально розгромлена у Ногінську Московської області у 1997 році. У двох інших єпархіях українського релігійного життя майже не спостерігається, або воно проявляється тимчасово і проходить в приватних приміщеннях напівлегально.

Як показує практика, зареєструвати релігійну громаду, отримати приміщення або земельні ділянки під храми за останні роки стало не можливо. До речі, серед організаторів православної української парафії УПЦ КП у місті Владивостоці був і Анатолій Криль, український громадський активіст, вбитий пізніше невідомими злочинцями.

Греко-католицькі парафії в Росії працюють в Кемеровській, Томській, Тюменській, Новосибірській, Омській і Челябінській областях. В Московській області греко-католиками - заробітчанами опікується священик Олександр Сімченко, на якого за останні роки було зроблено 5 нападів. Основу парафіян греко-католицької церкви складають колишні галичани та їх нащадки з тих 2 млн 200 тисяч жителів Західної України, які були вивезені до Сибіру з 1939 по 1959 роки. Але і на теренах Сибіру робота уніатських парафій була і зараз фактично залишається напівлегальною і тільки опіка католицьких священиків зберігала і зберігає ці греко-католицькі осередки.

На черговій і традиційній зустрічі  католицького  єпископа Йосифа Верта 9-го лютого 2007 року з католицькими священиками візантійського обряду піднімалося питання реєстрації  греко-католицьких парафій в складі окремої релігійної структури, а не рамках римо-католицьких громад, як це було раніше. Бо без такої реєстрації нормальне релігійне життя для греко-католиків не має перспективи. Але чи це сьогодні можливо? Скоріше, ні.

Федеральний закон «Про свободу совісті і про релігійні об’єднання» від 26 вересня 1997 року, який визначив пріоритет – «особливу роль православ’я в Росії» - ускладнив реєстрацію релігійних громад, особливо іноземних. Зверніть увагу, 26 вересня 1997 року прийнято закон, а вже через 3 дні зроблено відомий погром Богоявленської парафії у місті Ногінську. То ж чи можуть нормально працювати українські церкви в РФ якщо сама українська державність і автокефалія української церкви розглядається тут як «український сепаратизм» чи «українська хвороба російської нації»?

На IV-му Конгресі ОУР групою активістів була підготовлена резолюція «Про порушення прав парафіян українських церков у Росії», у якій акцентувалася увага на так званому Ногінському погромі. Резолюція прийнята не була. Більше того, вже після Конгресу головою Рад обох федеральних українських громадських організацій, членом Ради Федерації Федеральних зборів РФ п. Василем Думою була проголошена ліквідація Комісії з релігійних питань. Тому, враховуючи сказане, а також приймаючи до уваги сьогоднішні політичні тенденції в РФ, можна прийти до висновку, що у найближчій перспективі розгортання релігійного життя для українців Росії мало вірогідне.

А яка ж ситуація з українськими школами в РФ? Мабуть ще гірша, ніж з українськими церквами. Я завжди був за реальну оцінку ситуації, виступав проти моїх колег, які часто на форумах перебільшували свої досягнення. Мої коллеги - регіональні керівники на догоду федеральному керівництву ОУР та ФНКА УР, звітуючи у Москві, свої напівлегальні гуртки представляли як українські школи.

Аналогічна ситуація склалася і з пресовими виданнями. Разовим інформаційним листкам (часто форматом А-4) нерадко надавався статус українських газет. В результаті у російських шовіністичних виданнях з’явилася інформація про десятки українських шкіл і газет. Пізніше цю інформацію використовувала російська влада в дискусіях з представниками України.

А що ж є в реальності? Реальні успіхи в українському шкільництві сьогодні має, як виключення, Василь Бабенко в Башкортостані, є спроби створення українських класів у Москві, де проживають сотні тисяч етнічних українців. Повторно скажу, в ноги треба поклонитися багатьом ентузіастам, які за власні кошти випускали свої газети, організовували шкільні гуртки тощо.

Але не треба фантазій. Я знаю одну регіональну газету «Голос України в Західному Сибіру», яка виходить один раз в місяць, накладом 1000 екземплярів і розповсюджується в Уральському і Західносибірському регіонах, на теренах роботи Генерального Консульства України в Тюмені. Мабуть не треба особливо аргументувати думку про те, що у сьогоднішній атмосфері РФ найти легальних спонсорів для підтримки українських товариств майже неможливо. А з недавніх часів ми мусимо регулярно писати у контролюючі органи - чи не отримували, випадково, грошей із-за кордону. Так що я, наприклад, особисто боюся отримати підтримку з України, бо пізніше матиму велику мороку із звітуванням…

Коротко торкнуся наболілої проблеми – українського інформаційного простору в Росії. Тут Україні треба брати приклад з Росії та йти до рівноправності. Багато разів за останній рік змушений був відвідувати Україну і помітив, як посилився російський інформаційний тиск, особливо в західних областях країни. Тут з’явилося багато нових російських радіо- і телеканалів, про які я не чув навіть в Росії. А що робиться на книжкових розвалах у Львові?! Тут на прилавках можна зустріти провокаційні видання, які трактують українську історію з позицій російських шовіністів. Коли я запитав, звідки ці книги, мені відповіли: «Привезли із сусідньої держави за безцінь і наказали, щоб ці книги попали у кожну галицьку хату».

А у Москві єдину муніципальну Бібліотеку української літератури на всю Росію нещодавно «зачистили» від української періодики - вивезли на смітник все, що не вкладається в прокрустове ложе згаданої «істини в останній інстанції», якою володіють мер Москви Юрій Лужков, Костянтин Затулін, Олександр Дугін тощо. Ця московська бібліотека стала малоросійською і ввійшла в стрій відомої вертикалі. (Додам від себе, що моя книга «Україна і Росія: чому окремо» застрягла у видавництві міста Єкатеринбургу вже два роки). Всім відомі випадки вилучення української літератури на російських митницях. На теренах Росії лише через супутникову антенну можна піймати окремі українські телеканали, а такі можливості сьогодні мають одиниці. Оце весь інформаційний простір України в Росії.

Єдина можливість, яка з’явилася недавно, це - Інтернет. Тут мушу згадати ще раз про єдиний постійно діючий незалежний інтернет-сайт української діаспори в РФ «Кобза - Українці Росії», який служить джерелом інформації для багатьох наших співвітчизників.

На закінчення зроблю деякі висновки. Без всякого сумніву можемо констатувати повну неадекватність етнокультурних умов проживання українців Росії з аналогічними умовами росіян в Україні. І справа, звичайно, не в тому, що росіяни сьогодні борються за свої права, а українці – ні. Від таких тверджень російських шовіністів пахне расизмом. Така напівправда є наслідком імперської русифікації і радянської «совєтизації», коли російські школи відкривалися там, де росіяни не проживали. А бажання вивчати і вживати українську мову приводило до мордовських та пермських таборів… Можна тільки радіти тому, що росіяни в Україні мають можливість зберігати свою національну ідентичність на культурному і релігійному рівні. Але ж не можливо ігнорувати очевидну проблему згаданої неадекватності, бо вона не на користь добрим відносинам між державами.

Стефан ПАНЯК,

член Президії УВКР і КЛГП СКУ,

перший заступник голови ФНКА УР, професор.

м. Київ, 20.08.2008.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s